Суспільне життя України в 44-55 роках ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

В історії не було воєн, які за розміром руйнувань та лиха, заподіяного людству, можна порівняти з Другою світовою. Серед народів, які особливо постраждали від неї, був український. На території України під час окупаційного режиму було знищено майже 3,9 млн. мирних жителів, вивезено понад 2,4 млн. осіб до Німеччини, частина з них загинула, а 200 тис. осіб, побоюючись сталінського режиму, так і не повернулись. Загалом у роки війни загинув кожен шостий житель України.

До численних людських утрат додалися величезні матеріальні збитки, яких зазнала Україна. З 679 млрд. крб. матеріальних збитків, заподіяних Радянському Союзу, 285 млрд. (42 %) припадає на Україну. За роки війни населення республіки скоротилося на третину. Україна втратила 40 % свого економічного потенціалу, близько 10 млн. осіб залишилося без житла.

На основі союзного закону (затверджений у березні 1946 р.) Верховна Рада УРСР у серпні 1946 р. прийняла Закон про п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства Української РСР на 1946-1950 рр. Основні зусилля та капіталовкладення спрямовувалися на відновлення та розвиток важкої промисловості, енергетики та транспорту.

На кінець п'ятирічки були відбудовані не тільки старі, а й споруджені нові промислові підприємства. Промислове виробництво у 1950 р. на 15 % перевищувало довоєнний рівень. За рівнем індустріального розвитку вона вже на той час випереджала багато країн Європи.

Гірше йшли справи у сільському господарстві. Воно повинно було розвиватися, спираючись винятково на свої власні, вкрай недостатні й обмежені державою, ресурси. Труднощі посилювалися небаченою засухою 1946 р. Узимку 1946/47 р. на Україні розпочався голод, якого, як вважають спеціалісти, можна було уникнути.

Україна в числі 51 країни світу виступила одним із засновників і перших членів Організації Об'єднаних Націй (ООН). 6 травня 1945 р. українська делегація прибула до Сан-Франциско для участі в роботі конференції і підписала декларацію про заснування ООН. Її представники були обрані до дев'яти комітетів та комісій організації.

Позитивно оцінюючи розглянуті аспекти зовнішньополітичної діяльності України, водночас не можна відокремлювати їх від великих прорахунків, припущених радянською дипломатією в цілому в повоєнні роки. Трагічною помилкою української дипломатії була політика замовчування ганебних фактів дискримінації українського населення в Польській Народній Республіці. Ще під час війни у вересні 1944 р. між Польським комітетом національного визволення і урядом УРСР була підписана угода про взаємну евакуацію українського населення з території Польщі, а польського - з УРСР. Люди за бажанням із збереженням свого майна переселялися на свою етнічну батьківщину. Це було виявом природного права людини обирати місце свого проживання. Проте поступово від добровільного виїзду на батьківщину влада перейшла до складання списків для обов'язкового переселення.

Ганебним актом стосовно українців була т.зв. акція "Вісла", здійснена польськими властями у квітні - серпні 1947 р. Її метою була повна депортація українського населення з його етнічних територій у західній і північній Польщі на інші землі, які раніше належали німцям. Методи роботи з населенням були далекі від гуманних. Виселення супроводжувалося руйнуванням пам'ятників національної культури українців: церков, цвинтарів, музеїв, бібліотек.

Одночасно здійснювалися каральні заходи щодо вояків УПА, учасників оунівського підпілля. Така сама політика проводилася радянськими властями в Українській РСР. Після війни сталінський режим поставив собі за мету приведення західних українців у відповідність до радянської системи їх східних співвітчизників. Але форсовані темпи індустріального розвитку без урахування доцільності і наявності сировини, примусова колективізація, анулювання Брестської унії й греко-католицької церкви в 1946 р. відштовхнуло значну частину місцевого населення від комуністичної влади. Все це ще більше загострило братовбивчу війну на західноукраїнських землях.

Ще до закінчення війни, в липні 1944 р., на Західній Україні була створена Українська Головна Визвольна Рада. Вона закликала народ до боротьби за створення Української Самостійної Соборної Держави (УССД) в межах етнічних українських земель. Боротьба набула широкого розмаху. Служба Безпеки - таємна спецслужба ОУН безжально винищувала прорадянські елементи. Здійснювалися акції саботажу й диверсій, проводилася "шептана" та друкована антирадянська агітація. УПА брала активну участь у військових операціях. Лише з 1 квітня по 1 вересня 1946 р. загони УПА 1017 разів вступали в бій із загонами НКВС.

У свою чергу, численні каральні операції проводилися проти УПА органами НКВС. З лютого 1944 р. по 1 січня 1946 р. війська НКВС провели 39773 операції. В липні 1946 р. ЦК КП(б)У прийняв пропозицію Міністерства внутрішніх справ УРСР про доведення чисельності бійців винищувальних батальйонів до 35 тис. осіб. Отже, боротьба переростала у громадянську війну.

Сили сторін у боротьбі були нерівними. Тому в 1949 р. керівництво УПА прийняло рішення вивести армію до Німеччини і Австрії. Після загибелі командира УПА Тараса Чупринки (Р. Шухевича) 5 березня 1950 р. повстанський рух втратив організованість і пішов на спад. Окремі збройні відділи підпілля у краї діяли ще до середини 50-х рр.

Важливою подією повоєнного десятиріччя була передача Кримської області до складу УРСР. Виходячи з історичних і культурних зв'язків, етнічної і територіальної спорідненості Україну й Криму, Верховна Рада СРСР указом від 19 лютого 1954 р. включила Кримську область до УРСР. Неврожайні післявоєнні роки в Криму, неспроможність Росії забезпечити населення і Чорноморський флот перш за все продуктами харчування обумовили ситуацію, коли уряд і Верховна Рада РРФСР добровільно, з власної ініціативи передали півострів Українській РСР.

На середину 50-х рр. усі сфери життя України майже цілком перебували під впливом сталінщини. Свідомість переважної більшості людей усе ще підпорядковувалася стереотипам, які десятиріччями насаджувалися адміністративно-командною системою. Багато невинних людей ще з 30-40-х і початку 50-х рр. поневірялося в таборах.

Після смерті Й. Сталіна (5 березня 1953 р.) залізні лещата тоталітарної диктатури послабилися. Компартійна олігархія опинилася в нестабільному стані "колективного керівництва". Новий перший секретар ЦК КПРС М.С. Хрущов висловився за лібералізацію політичного режиму. Запропонований ним курс на відмову від терористичних методів державного керівництва дістав схвалення ХХ з'їзду КПРС, який відбувався в Москві 14-15 лютого 1956 р. (перші кроки на шляху демократизації були зроблені ще після липневого (1953 р.) пленуму ЦК КПРС). На закритому засіданні з'їзду було заслухано доповідь М.С. Хрущова "Про культ особи і його наслідки". Так розпочалася хрущовська "відлига".

Короткий період ревізії сталінської політики (1956-1959 рр.) був використаний в Україні для висунення культурно-національних вимог. Вдалося досягти деякого поліпшення становища в мовній сфері (зокрема, перевидання "Словника української мови" Б. Грінченка). Висувалися вимоги щодо реабілітації діячів культури, заповнення "білих плям" у літературі, театрі, історії. україна промисловість політика оун

Боротьба з тоталітарним режимом почалася і в політичній сфері. 1959 р. молодий адвокат Л. Лук'яненко зробив спробу організувати Українську робітничо-селянську спілку, яка ставила за мету вихід України зі складу СРСР легально-конституційним шляхом. Найважливішим елементом десталінізації була ліквідація Головного управління таборів (ГУЛАГ). Сотні тисяч в'язнів концтаборів і спецпоселенців, яким пощастило вижити, повернулися до України. Тисячі українських громадян були реабілітовані.

Значно підвищилася в цей період роль республік в організації господарського життя своїх народів.

Згодом відбулося певне коригування політичного курсу, відхід від демократизації. Продовжувала зберігатися адміністративно-командна система, що не давало доводити до кінця розпочаті політичні реформи.

Таким же непослідовним був і економічний розвиток країни. У другій половині 50-х рр. почався інтенсивний пошук ефективних шляхів господарського управління, його демократизації. Було зроблено спробу переходу від жорстокого керівництва сільським господарством до господарської самодіяльності колгоспів і радгоспів. Для усунення надцентралізації управління народним господарством у 1954 р. було здійснено перехід від Міністерств до Рад народного господарства (раднаргоспів), що управляли багатогалузевими економічними комплексами у регіонах. Усе це мало на меті без зміни виробничих відносин, шляхом деяких послаблень і регіоналізації управління економікою пожвавити розвиток промисловості й зупинити деградацію продуктивних сил.

СРСР займав провідну роль у багатьох напрямках науки та техніки, освоєнні космосу, використанні атомної енергії. Важливий внесок у розвиток цих сфер зробила Україна. Протягом п'яти років у республіці спостерігалося зростання сільськогосподарського виробництва.

Безсумнівним досягненням Хрущова була сильна соціальна політика, яка торкалася практично всіх сторін суспільного життя. У липні 1956 р. було прийнято закон про державні пенсії. Пенсійний вік знижувався до 60 років для чоловіків і 55 - для жінок. Майже в 2 рази збільшився середній розмір пенсій. Пенсії почали отримувати навіть колгоспники. Того ж року розпочався поступовий (за галузями) перехід на семигодинний робочий день, а з вересня 1959 р. підприємства, установи і організації УРСР почали перехід на п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями при восьмигодинному робочому дні. У 1956 р. було підвищено заробітну плату, упорядковано щомісячне авансування колгоспів. У липні 1957 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР прийняли постанову "Про розвиток житлового будівництва в СРСР". Понад 3 млн. квартир, споруджених у містах і робітничих селищах України за десяток років, істотно пом'якшили житлову проблему.

Бюджет часу міських жителів складається з робочого та неробочого часу, в тому числі вільного. І перша, і друга його частини мають однакову цінність. У робочий час здійснюється суспільно-корисна праця, створюються матеріальні та духовні цінності. У вільний час не лише відбувається відновлення витрачених в процесі праці сил, він необхідний для розвитку особистості.

У перші повоєнні роки проблема проведення дозвілля для міських жителів не була актуальною. Відпрацювавши по 10-12 годин на виробництві, їм потрібно було вистояти величезні черги, щоб придбати необхідні речі та продукти харчування, витратити чимало часу, чекаючи транспорт, щоб дістатися додому, а там - готувати, прибирати, прати, доглядати дітей тощо. Практично так само проходило життя міського населення і у вихідні дні, тільки роботу на виробництві замінювали "суботники" та "недільники", на яких мешканці міст розчищали руїни, вивозили сміття, відбудовували і ремонтували громадські будівлі, висаджували дерева і т. ін.

Поступовий розвиток установ побутового обслуговування сприяв зменшенню обсягу домашньої праці і збільшував тривалість вільного часу. Серед міського населення на початку 1950-х рр. особливої популярності набуло читання книг, періодичної преси. Про це свідчить підвищення показників випуску друкованої продукції, її продаж населенню та ріст фондів бібліотек. Отримати особисто передплату було складно, тому газети переважно виписували підприємства, установи та організації країни. Менше читали мешканці міст журнали, попитом в основному користувалися професійні видання. З кожним роком все ширше задовольнявся попит населення на навчальну, художню та науково-технічну літературу. Завдяки державним дотаціям з 1952 р. книги стали значно дешевшими.

Вагоме місце в житті населення займало радіо. Мешканці міст могли систематично отримувати інформацію, хоча й специфічну, про події в країні, слухати виступи новаторів виробництва, музичні, політичні, наукові передачі, радіовистави. Найдоступнішою формою культурного відпочинку було кіно. До травня 1946 р. були кінофіковані всі обласні центри, в містах, де кінотеатрів не було, фільми демонстрували за допомогою кінопересувок. Окреме місце в проведенні вільного часу займав перегляд театральних вистав. Проте, жорсткий адміністративно-ідеологічний контроль з боку владних органів призвів до одноманітності репертуарної афіші, що викликало невдоволення у глядачів.

Користувалися популярністю в жителів міст музейні експозиції, які тільки за 1950 р. відвідали майже 3 млн. осіб. Багато людей, не зважаючи на заборони, відвідували храми, здійснювали обряди, святкували релігійні свята. Найпоширенішою формою проведення вільного часу була участь у гуртках художньої самодіяльності.

У суспільстві, де населення відчувало гостру нестачу переважної більшості продуктів харчування, терпіло голод, не мало можливості для нормального існування через низькі прибутки, святкувань, як таких, у сучасному розумінні цього слова, не було. Участь у громадських заходах була швидше необхідністю, громадянським обов'язком кожного. Сімейним торжествам міського населення заважала нестача коштів, складність житлових умов, а часто, через скруту повоєнного життя, й відсутність емоційного настрою. У той же час партійне керівництво прагнуло якомога швидше взяти під контроль всі сфери життя народу, і особливо приватну. На противагу сімейним торжествам створювалися аналогічні громадські, які проходили за певним сценарієм, що спеціально розроблявся, затверджувався, а потім активно втілювався в життя. Ці заходи влади не викликали захоплення в населення, до того ж, участь у них зменшувала й без того незначний час для дозвілля. Інше емоційне сприйняття у жителів міст викликали приватні торжества, які святкували в родинному чи дружньому колі. Вони не виділялися багатством відзначення, швидше навпаки, характеризувалися своєю бідністю, проте на це не звертали уваги, оскільки свято в повоєнні роки було засобом хоч якось змінити одноманітність буднів, прикрасити дійсність.

Отже, у повоєнні роки в містах України відбувалися певні зміни в плані розвитку матеріально-організаційної бази закладів, призначених для проведення дозвілля, проте вони ще не могли задовольнити потреби мешканців міст.

В історіографії проблема побуту і дозвілля міського населення України окремо не порушувалася. Аналіз джерельного забезпечення - архівних матеріалів, опублікованих документів, статистичних довідників, періодики, мемуарів, спогадів, листів і заяв засвідчив, що вони дають можливість висвітлити досліджувану тему.

Повоєнне суспільство було суспільством обездолених війною людей. Серед основних його ознак: різке скорочення населення країни; дитяча бездоглядність; жебрацтво калік; безправність репатрійованих; невлаштованість фронтовиків. Війна не тільки потрясла його до самих підвалин, а й оновила. З'явилося багато людей, які, опинившись через певні обставини на територіях європейських країн, ознайомилися з життям інших народів. Чимало було тих, хто пізнавши гіркого досвіду фашистської окупації, по-новому оцінив і суть сталінського режиму. Психологічний стан і настрої мешканців міст були тривожними, а прагнення спрямовані лише в одному напрямку - на виживання. Продовольча криза, відсутність житла, нестача одягу і взуття, загострення кримінальної ситуації, постійна загроза репресій та інші проблеми повоєнної повсякденності робили людей особливо вразливими. Проте зазначені складнощі, не змогли вплинути на емоційне піднесення міських жителів та їх прагнення покращити мирне життя.

Однією з найсерйозніших проблем, з якими зіткнулося міське населення після війни, була нестача житлового фонду. Без даху над головою залишилося понад 10 млн. осіб. Вирішити житлову проблему влада намагалася, в першу чергу, шляхом відновлення найменш зруйнованих будівель, а вже потім - шляхом нового житлового будівництва. Проте навіть в 1955 р. середня житлова площа на одну людину в Україні складала лише 6 кв. м. (в 1945 р. цей показник становив 5 кв. м.), що було в 1,5 рази менше встановленої санітарної норми.

Ліквідація руйнувань, завданих війною установам комунально-побутового обслуговування, розпочалася відразу після звільнення України. Вже з перших повоєнних років була налагоджена газифікація міст (в 1940 р. газифіковані 11 міст, а в 1954 р. вже - 24); споруджувалися нові водогони й артезіанські свердловини; зростала кількість побутових служб і майстерень, розвивалася транспортна система. Однак навіть на кінець досліджуваного періоду більшість мешканців міст використовували зріджений газ, печі й груби; споживання води однією особою в невеликих містах була вкрай недостатньою, низькою залишалася якість комунально-побутового обслуговування.

- В перші повоєнні роки життя мешканців міст проходило в режимі суворої обмеженості у всьому. До 1947 р. вони отримували продукти за картками. Обмежені норми та постійні збої в постачанні змушували людей купувати життєво-необхідні товари в комерційних магазинах та на базарі за високими цінами. Норми продажу товарів збереглися й після відміни карткової системи. Не могла задовольнити потреби міських жителів низька заробітна плата, якої не вистачало навіть для того, щоб вдосталь поїсти, не кажучи вже про придбання одягу, взуття чи товарів культурного та побутового призначення. До того ж, більшість товарів належали до категорії дефіцитних.

Додатковим джерелом споживання для міського населення були установи громадського харчування. Не зважаючи на проблеми, що існували в цій галузі народного господарства (постійні збої в постачанні, обважування відвідувачів, приготування неповноцінних страв), її поступовий розвиток сприяв зменшенню рутинної домашньої праці, вивільняв для мешканців міст більше вільного часу, а головне - частина населення одержувала можливість харчуватися протягом робочого дня.

Зокрема, у відповідності до постанов 1945-1955 рр., масовим стало залучення до виробництва молоді, був скасований 10-годинний робочий день, для інвалідів війни організовані курси по оволодінню новими спеціальностями, збільшені державні допомоги багатодітним і одиноким матерям, організовувалося харчування малозабезпечених дітей у школах, було налагоджено культпоходи до театрів тощо. Особливе значення для міських жителів мали реформи 1947 р., за якими в країні була відмінена карткова система і проведений обмін грошей. Певною мірою добробут населення залежав від щорічних знижень цін, які проводилися урядом. Звичайно, не всі постанови були втілені в життя, так як і не всі вони мали позитивні наслідки для мешканців міст (наприклад, в ході проведення грошової реформи населення стало ще біднішим, кампанія за економію хліба була однією з основних причин голоду 1946-1947 рр. і т. ін.), але в умовах адміністративно-командної системи подібні процеси були закономірними.

Війна завдала великої шкоди системі санітарного очищення міст, які в середині 1940-х рр. особливо страждали від захаращеності й сміття. Перестали функціонувати зливні станції, були ліквідовані міські поля асенізації, знищені сміттєві ящики в дворах будинків. На допомогу комунальним службам, які були не в змозі самостійно справитися з занедбаністю міст, прийшло населення. На суботниках і недільниках люди розчищали і прибирали свої населені пункти, висаджували дерева і клумби. Була встановлена норма зелених насаджень, яка в 1955 р. складала 10-15 кв. м. на одну людину. Проте, щоб відновити довоєнний вигляд міст України, ентузіазму самого народу було замало. Зруйновані будівлі, пам'ятники, куточки відпочинку вимагали значних коштів з державного бюджету, яких місцеві адміністрації практично не мали.

За роки війни майже 58% медичних установ зазнали серйозних руйнувань і збитків. Гостро стояла проблема нестачі професійних кадрів. Проте поступове відновлення роботи лікарень, поліклінік та інших медичних закладів, підготовка вузами країни кваліфікованих спеціалістів (в 1953 р. кількість лікарів перевищила довоєнні показники і становила 39,2 тис. осіб), проведення щорічних медичних оглядів, сприяли покращенню медичного обслуговування міського населення.

Проблема дозвілля в перші повоєнні роки не була актуальною для міського населення, передусім через брак часу. Основними формами відпочинку були: читання газет (яких на початку 1950-х рр. в УРСР виходило понад 1200 назв), журналів та книг; слухання радіо (особливий інтерес викликали літературно-драматичні та музичні передачі); відвідування кінотеатрів (перегляд кінофільмів був однією з найдоступніших форм культурного відпочинку); театрів (в 50-х рр. ХХ ст. з розрахунку на кожні 100 чоловік театр відвідували 37), музеїв, виставок, релігійних храмів, участь у роботі гуртків художньої самодіяльності, зрештою, безпосереднє людське спілкування. Цілою подією був перегляд телепередач, оскільки телевізор могла придбати лише незначна частина міського населення.

Війна і складні роки післявоєнного періоду надовго перервали процес розвитку масових свят в Україні. Однак із середини 1950-х рр. скорочення робочого дня, будівництво нових стадіонів, палаців спорту, відкритих сценічних площадок стали об'єктивними передумовами їх відродження. У країні активно насаджувалася радянська обрядовість, особливо в західноукраїнських землях, де існували вікові народно-релігійні традиції. Щоб привернути на свій бік населення цього регіону, державні органи влади розробили низку заходів, вівся психологічний тиск через пресу, для ведення агітації були прискорені темпи радіофікації населених пунктів. Широко практикувалося відправлення міських жителів із заходу на роботу в східні регіони і навпаки, в результаті чого відбувалася ідеологізація культурно-побутової сфери.

Осмислення досвіду минулого дає змогу глибше пізнати історію свого народу, не повторити помилок, творчо використати його раціональні зерна для розбудови незалежної держави.

Размещено на Allbest.ru