Репресії проти церкви в 30 роках ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

12

Реферат

на тему:

Репресії проти церкви в 30 роках ХХ ст.

План

1. Репресії проти священослужителів у 20-30 роках ХХ століття

2. Релігія і церква в умовах радянської влади в 30 роках 20 століття

Використана література

1. Репресії проти священослужителів у 20-30 роках ХХ століття

У грудні 1922 р. чернігівська газета "Красное знамя" вмістила матеріал під назвою "Процес церковної контрреволюції", в якому йдеться про справу чернігівського єпископа Пахомія Кедрова, священнослужителів Храмцова та Короткевича. Пахомію ставилася в провину участь в акті "жахливого поневолення трудящих, у підтримці гетьмана", оскільки він підписався під зверненням Всеукраїнського собору, що відбувся в липні 1918 р. "До всіх православних християн, живущих у Боголюбній нашій Україні, біля носія нової влади гетьмана". Крім того, єпископ звинувачувався в протидії вилученню церковних цінностей. Адже після постанови губернського з'їзду рад про розкриття мощей святителя Феодосія він надіслав до губвиконкому відношення, де вказував, що "посягання на доторкання до мощей є недопустима образа віри народу, що обурила всю Чернігівщину". Стаття закликала трудящих в особі свого провідника революційного трибуналу "дати всьому цьому належну оцінку й винести свій суворий вирок ворогам робітничо-селянської влади". За вироком революційного трибуналу єпископа Пахомія вислано за межі області на 3 роки.

В архівних документах збереглося багато заяв про добровільне зречення священнослужителями сану. Колишній викладач семінарії м. Чернігова, кандидат богослов'я, протоієрей Герасим Смоличев у листі до редакції писав, що, відслуживши 45 років, дійшов висновку, що його "діяльність була спрямована на шкоду народу, і переконався, що місце церкви повинна посісти радянська школа..." Зрікаючися сану, він закликав "усіх розсудливих і чесних служителів культу" наслідувати його приклад. Аналогічні заяви адресували газеті священик Григір Петрович Петровський із с. Березна, який зазначав, що "релігія є дійсно оманою для трудящих" і що "за релігією маскуються сотні тисяч контрреволюцій"; дяк Яків Касянович Косяченко із с Смяч, священики В. П. Позняк, А. Ярчуков та ін.

Під тиском влади, у створеній нею відповідній антирелігійній атмосфері чимало священиків змушені були відступати від своїх переконань і служінь.

Цілеспрямовано й жорстоко проводилось знешкодження будь-якого впливу на селян віри в Бога і поваги до її служителів. У 1930 р. за "поширення релігійного дурману" мав неприємності священик із с Козацьке Федір Федорович Козмінський. Онисима Платоновича Швайку із с. Красляни Прилуцького району позбавили виборчих прав за читання Біблії.

Кримінальні справи тих років рясніли звинуваченнями типу: "...Як завзята церковниця, голова церковної громади, викликала нездорове ставлення до заходів радянської влади серед відсталих колгоспниць", "...антирадянська агітація на релігійному ґрунті...", "баптист казав, що за Польщі жилося краще..."

У ті часи знищувалась і релігійна література. Ось витяг із доповідної записки начальника Носівського районного відділу НКВС молодшого лейтенанта держбезпеки Грицова: "Вилучені під час обшуку книги церковного характеру - Часослови, Біблії, Псалтирі - знищені як такі, що не являють ніякої цінності, шляхом спалення".

Начальник Коропського районного відділу НКВС Лисицин і його співробітник Поблачуєв у 1937 р. конфіскували в мешканця с Вишеньки Тимофія Гавриловича Труша і знищили таку літературу: "Христос і революція", Святе Євангеліє, Псалтир, Євангеліє від Матвія, "Духовні пісні", "Гуслі", "Тихі бесіди про служіння", "Чи молишся ти?", Новий завіт і т. ін. "Антирадянська діяльність" Труша полягала в словах: "Боже, як тяжко нині віруючим! Боже, благослови братів наших у тюрмах! Той, хто вірує в Христа схожий на людину, яка збудувала дім свій на камені, а хто не вірує - на людину, яка поставила дім свій на піску".

2. Релігія і церква в умовах радянської влади в 30 роках 20 століття

Перемога більшовиків у громадянській війні і встановлення радянської влади в Україні створили нову ситуацію. З одного боку більшовики у перших своїх декретах і деклараціях проголосили відміну усіх обмежень реалізації свободи совісті ("Декларація прав народів Росії", "До всіх трудящих мусульман Росії і Сходу" обидва листопад 1917 року, "Про відділення церкви від держави і школи від церкви" січень 1918 року). Так, у конституції УРСР 1919 року ст. 24 визнавала свободу совісті і право релігійної та антирелігійної пропаганди.

Традиційною в радянській історіографії була точка зору, що у країні повністю реалізована свобода совісті, тоді як у капіталістичних країнах, у кращому випадку, забезпечувалася урізана свобода віросповідання.

Виходячи з суті свободи совісті зрозуміла необхідність забезпечення однакових прав як віруючим, так і атеїстам. За радянських часів ця обставина якраз ігнорувалася як у теорії, так і на практиці. Вже з перших місяців після Жовтневого перевороту 1917 року більшовики, хоча і прийняли декрет про відокремлення церкви під держави і школи від церкви, грубо порушили законні права десятків мільйонів власних громадян.

Впевнені в перемозі соціалістичного суспільства, в якому немає місця релігії, протягом 1917-1918 років більшовики фактично розпочали “війну з релігією”.

VІІІ з'їзд РКП(б), що відбувся у березні 1919 року, започаткував планомірний наступ на релігію та церкву У програму партії з'їзд включив тезу про необхідність боротьби з релігією, яка на практиці тлумачилася як основа для перегляду та ревізії зафіксованої у конституції свободи совісті.

Незабаром при ЦК більшовицької партії була утворена антирелігійна комісія, яка планувала й організовувала боротьбу з релігією та віруючими на всій території країни. Аналогічні комісії утворювались і на місцях. До складу комісії, як правило, входили люди, які не розумілися у специфіці релігії.

У березні 1922 року з'явилася стаття В. Леніна “Про значення войовничого матеріалізму”, в якій він піддав гострій критиці державні органи за бездіяльність в антирелігійній роботі. Наскільки узгоджуються між собою декрет про відокремлення церкви від держави та проведення атеїстичної пропаганди державними органами, В. Леніна, очевидно, не цікавило.

1922 року з'явився ще один документ ЦК РКП(б) про необхідність і доцільність прямого втручання державних органів у релігійні питання. Ідейна боротьба двох світоглядів перетворювалася на розправу над церквою.

Війна із церквою протягом 20-30-х років велася в трьох основних напрямках: знищення матеріальної бази церкви, розкольницька діяльність серед духовенства та віруючих, постійні переслідування та репресії.

У перші роки існування радянської влади найбільш злочинною виявилася кампанія із вилучення церковних коштовностей у 1922 році, проведена під гаслами допомоги голодуючим Поволжя. Вилучення коштовностей було формою боротьби проти могутньої на той час РПЦ, інших релігійних об'єднань. Лист Леніна членам політбюро ЦК РКП(б) від 19 березня 1922 року, розісланий під грифом “Суворо таємно” спрямовував на тотальне вилучення церковних коштовностей. Це мало на меті, по-перше, остаточно принизити церковну структуру, а, по-друге, саме за рахунок церкви поліпшити економічне становище держави.

Проте кампанія не виправдала себе ні економічно, ні морально-психологічно. Голодуюче населення одержало лише незначну кількість очікуваного хліба. Негативним її результатом стала втрата багатьох безцінних пам'яток культури, що потягло за собою втрату більш значну -- дегуманізацію суспільства.

1929 року комуністи започаткували нову хвилю знищення матеріальної бази -- масове закриття церков та молитовних будинків. Дзвони знімали, церкви руйнували або перетворювали на школи, культосвітні установи, віддавали під господарські потреби.

Другий напрямок богоборчої політики Комуністичної партії -- розкольницька діяльність серед духовенства та віруючих з метою розкласти церкву зсередини. У 1922 році в Радянському Союзі виник обновленський рух, який цього ж року проник і в Україну. Його парафії одразу ж опиняються під захистом партійно-державної верхівки, органів ДПУ. Всіляко заохочуючи “обновленців”, влада спрямувала свої зусилля проти ієрархів, духовенства, яке залишалося вірним Патріархові Тихону. Першою жертвою цієї кампанії став екзарх України Михаїл.

Типовим явищем стає насильна передача “обновленцям” (за допомогою влади й усупереч бажанню основної маси віруючих) православних храмів; ДПУ розставляє “своїх” людей у керівних органах обновленців, бере участь у підготовці різного роду звернень антитихонівського змісту, фінансує розкольників тощо. Коли ж стає ясно, що обновленці не виправдали надій партійно-державної верхівки, то інтерес до обновленського руху вичерпується.

У жовтні 1921 на І Всеукраїнському православному соборі офіційно проголошено створення Української Автокефальної православної церкви (УАПЦ).

Згідно з політичними установками ЦК КП(б)У щодо сформованої у 1921 році Української Автокефальної Православної Церкви органи ДПУ розпочали в середині 20-х років акцію, подібну тій, яку вчинили по відношенню до тихоновців. Весь наступний перебіг подій в історії з розколом Автокефальної Церкви фактично повторив основні прийоми, застосовані ДПУ у боротьбі із РПЦ, яка велась руками обновленців.

Улітку 1925 року за допомогою ДПУ опозиційні щодо керівника УАПЦ митрополита В. Липківського елементи проголосили про утворення Діяльно-Христової Церкви. ДПУ не без задоволення інформувало ЦК КП(б)У, що діяльність церковного керівництва контролюється. На думку ДПУ, боротьба в Автокефальній Церкві найближчим часом вестиметься між лояльними елементами та “політиканами” на чолі із митрополитом В. Липківським.

Після 1925 р., за умов усебічної підтримки партійними та державними органами, ДХЦ розбудовується як самостійне церковне угруповання, котре нараховує до 300 парафій. Попри сприяння ДПУ впливу на віруючих розкольники не мали і вже в листопаді 1927 року об'єднання розпалось. Але зусилля ДПУ стосовно підтримки розкольницьких течій у РПЦ та УАПЦ не були марними.

Третій напрямок неоголошеної війни більшовицької держави із церквою -- постійні переслідування духовенства і навіть його фізичні репресії, котрі були започатковані уже з перших днів радянської влади. Не врятувала становища відмова патріарха Тихона благословити у 1919 році “білий рух”. Незважаючи на зміцнення становища країни, на політичні установки VІІІ та ЇХ з'їздів РКП(б) про шкідливість адміністративних атак на церкву, духовенство продовжували утискувати.

Нова хвиля репресій протії духовенства пов'язана з вилученням церковних коштовностей у 1922 році, коли став очевидним провал намірів більшовицьких лідерів збагатитися за рахунок віруючих. Зазнавши невдачі у сумнівній конфронтації з церквою, її ініціатори зробили все можливе, щоб зняти з себе відповідальність і покласти її на “хитре духовенство”, яке зуміло обдурити власті і сховати церковне золото. Кампанія по переслідуванню церковників фактично розпочалася після листа Л. Троцького Н. Красикову від 25 квітня 1922 року.

На сьогодні до кінця не з'ясована кількість духовенства, віруючих, притягнених у 20-ті роки до кримінальної відповідальності. У різних джерелах наводяться дані: від 700 до 8000 чоловік. Судові процеси стали логічним продовженням богоборчої за своїм спрямуванням політики Жовтневої революції. Переважна більшість віруючих була звинувачена безпідставно лише за те, що вони спробували протистояти нарузі над власними святинями, знущанню над вірою, вважали своїм моральним обов'язком усіма наявними у них засобами обстоювати віками усталені традиції. Подібний курс стосовно духовенства продовжувався і в наступні роки.

У 1927-1928 роках у країні сформувалась опозиційна щодо місцеблюстителя патріаршого престолу митрополита Сергія течія, котра отримала назву “Істинно-Православна Церква”. Правоохоронні (вірніше каральні) органи України 1931 року досить жорстоко розправилися з нею. На різні терміни ув'язнили понад 120 активних віруючих. Усі вони реабілітовані аж 1989 року.

Влітку 1929 року пройшли арешти серед священиків УАПЦ за належність до Спілки Визволення України (СВУ). 28-29 січня 1930 року Надзвичайний церковний собор у Києві ліквідував УАПЦ і Всеукраїнську Православну Церковну Раду. Почалися масові арешти серед духовенства УАПЦ. Заарештовано було також і митрополита М.Борецького. Репресовано було майже всіх українських автокефальних єпископів.

Відповідні зміни було внесено і у Конституцію УРСР 1937 року. Із статті про свободу совісті було вилучено право ведення релігійної пропаганди, натомість право антирелігійної пропаганди визнавалось за усіма громадянами.

Репресивна машина наприкінці 20-х -- на початку 30-х років набувала обертів. Ряд заходів щодо реорганізації “правоохоронних органів”, проведених в СРСР у середині 30-х років, дозволив приступити до останнього штурму православ'я -- фізичної ліквідації духовенства. Скільки смертних вироків винесено духовенству (переважно колишньому) у 1937-1938 роках невідомо. Певне уявлення про розмах репресій проти духовенства та віруючих дають окремі документи. Так, на Полтавщині лише за жовтень -- грудень УНКВС області заарештував 285 “церковників та сектантів”. Треба додати сюди й 361 особу вихідців із духовного стану Не менш вражаючі наслідки боротьби із “контрреволюцією” духовенства області у січні -- червні 1938 року -- тоді арештували 142 чоловіки. Однак і на цьому репресії проти духовенства не припинилися.

Другий період радянської релігійної політики розпочався в 1943 році з дозволу влади відновити Московський Патріарший Престол. Ослаблену Патріаршу Церкву перетворено тепер на дисципліноване знаряддя влади.

Після закінчення ІІ-ї світової війни першою жертвою сталінської церковної політики стала Українська Греко-католицька церква. На інспірованому енкавеесівцями Львівському соборі у 1946 році УГКЦ було об'явлено розпущеною, культові споруди передано РПЦ. Справжньою причиною ліквідації УГКЦ було те, що вона мала виразно український характер, мала значний авторитет серед українців Галичини, підтримувала національно-визвольний рух.

У післявоєнний період посилюється адміністративний контроль держави над церквою і удосконалюються форми атеїстичної пропаганди (у 1965 році створено Раду у справах релігії при Раді Міністрів СРСР, в усіх вузах гуманітарного профілю вводиться обов'язковий курс наукового атеїзму тощо). Жорстоко переслідуються активісти правозахисного руху, що борються за реальну свободу совісті.

У рамках другого періоду має розглядатися і релігійна політика М. Хрущова та М. Горбачова. Хоча під час урядування першого головним засобом цієї політики на Україні були репресії, а роки Горбачова в Україні позначилися ефективними спробами нацькувати одну конфесію на іншу, в обох випадках уряд намагався трактувати церкву перш за все як інструмент власної політики.

Усупереч прийнятому декрету про відокремлення церкви від держави остання, з одного боку, тримала в руках найважливіші важелі церковного життя. З іншого боку, державні органи, також всупереч згаданому декрету, спрямували на населення шквал антирелігійної пропаганди, часто досить вульгарної, яка формувала лише нігілістичне ставлення до всього і, насамперед, до загальнолюдських цінностей.

Комуністична партія, розробляючи стратегію і тактику антирелігійної роботи, передбачала участь у ній державних органів, школи, культосвітніх організацій, державної преси тощо, що явно суперечило проголошеній державою свободі совісті. Власне, партія здійснювала на загальнодержавному рівні заходи, котрі вели до повного знищення церкви як соціального інституту. Їх можна назвати атеїзацією суспільства. Партія через державні органи фактично домоглася заборони на професії (зокрема, вчителя) та отримання віруючими педагогічної освіти.

В арсеналі засобів антирелігійної роботи все базувалося переважно на забороні, утиску, аж до таких крайніх заходів, як відмова обслуговувати релігійні організації робочою силою, відмова друкувати релігійну літературу, проводити будівельні роботи на замовлення релігійних об'єднань тощо.

Використана література

релігія радянський церква духовенство

1. Субтельний О. Історія України. - К., 1996.

2. Українознавство. В 4-х книгах. - К., 1992-1996.

3. Українська і світова культура. Історія і сучасність. Київ - 1995.

4. Сторінки історії України ХХ століття: Посібник для вчителя / За ред.. С. В. Кульницького. - К.: Освіта, 1992.

5. Шевчук В. П. Історія української державності. Курс лекцій. - К.: Либідь, 1999.

Размещено на Allbest.ru