Радянські режимні установи для військовополонених та інтернованих в УРСР (1939-1954 рр.): організація, дислокація, структура

Методологія дослідження. У світлі новітніх методологічних засад автор керувався загальними принципами історизму, багатофакторності, об'єктивності та системності, положеннями та принципами, що спираються на досягнення вітчизняної та зарубіжної історичної науки, врахував важливі в концептуальному плані розробки тих учених, теоретичні висновки та узагальнення яких сприяли осмисленню й формуванню принципових положень дисертації.

Праця має комплексний міждисциплінарний характер. Її концептуальні підвалини формують такі наукові напрямки, як історія України, всесвітня історія, міжнародне право, джерелознавство, статистика. Відбір груп методів та алгоритмів дослідження окремих пластів історичних джерел здійснювався в площині основоположних законів діалектики як універсальних категоріальних систем, що пояснюють часові та просторові форми існування історичних об'єктів та явищ, уособлених в обраних для дослідження конкретних територіально-хронологічних реперах системи радянського військового полону. Обробка, аналіз, групування, синтез базових джерельних даних дослідження проводились у відповідності з основними законами класичної логіки.

Добір методів дослідження залежав від специфіки проблематики, поставленої мети та конкретних завдань роботи. Автором широко застосовуються порівняльно-історичний і типологічний методи, метод компонентного аналізу історичних явищ, проблемно-хронологічний метод дослідження. Квінтесенцією використаного в дисертації методичного набору історичної науки стало залучення методу комплексного підходу до предмету дослідження. Низку конкретних завдань дослідження дисертант вирішує за допомогою методів інших наук. Аналізуючи різнобічну нормативно-правову базу радянського військового полону, автор застосовує метод контекстної інтерпретації правових актів. При вивченні конкретних кількісних показників активно залучаються математичні та статистичні методи. Результатом статистичного аналізу визначених компонентів стало складання відповідних таблиць.

У розділі другому “Проблема військовополонених напередодні Другої світової війни й становлення системи радянського військового полону” з'ясовується міжнародно-правове становище військовополонених напередодні Другої світової війни, аналізуються доктринальні засади й позиція керівництва СРСР у цьому питанні, характеризується їхній вплив на формування базових основ режиму військового полону. Досліджуються та виокремлюються особливості організації і функціонування режимних установ радянського військового полону на території Української РСР у 1939-1941 рр., а також розглядаються правові підвалини системи полонення і організації військовополонених у роки війни з Німеччиною та практичні кроки влади, здійснені в напрямку її розвитку та удосконалення.

У першій половині ХХ ст. проблема військового полону набуває особливої ваги у міжнародних стосунках провідних країн світу. На наш погляд, це пов'язано з двома основними чинниками. По-перше, відбувався поступовий процес гуманізації міжнародно-правових відносин та тлі розвитку західних демократій. По-друге, саме на початку століття до краю загострилися міждержавні протиріччя, а це вимагало від урядів зацікавлених країн заздалегідь врегулювати правовий статус військовополонених. Такі кроки були зроблені шляхом підписання двох (Гаазької 1907 та Женевської 1929 р.) міжнародних конвенцій. На цьому тлі вкрай непослідовною виглядала позиція радянської Росії, а згодом і СРСР, уряд якого із самого початку розглядав військовий полон як політичну, а не військово-гуманітарну проблему і поставив її в цілковиту залежність від ідеологічних пріоритетів та існуючої військової доктрини. Керівництво Радянського Союзу відверто демонструвало зневагу не лише до чинних міждержавних угод із питань військового полону, але й гуманних ініціатив повноважних міжнародних гуманітарних органів. У майбутньому такі дії Москви стануть для очільників Третього рейху приводом у виправданні власного злочинного ставлення до радянських військовополонених.

Загальна хронологія виникнення та розвитку системи радянського військового полону часів Другої світової війни представлена двома періодами. Перший період тривав із вересня 1939 по червень 1941р. Другий - із червня 1941 р. до закінчення війни (вересень 1945 р.). У 1939-1941 рр. відбувалося організаційне становлення системи роботи з військовополоненими в цілому. Було створено основи нормативної бази організації полонення, концентрації та евакуації військовополонених, їх утримання, забезпечення та трудового використання у стаціонарних виробничих таборах, оперативної та політичної роботи серед бранців. У практиці цієї роботи НКВС повністю покладався на багатий табірний досвід. Джерелом організаційного, кадрового та матеріально-технічного забезпечення новоствореного УПВІ та його структурних підрозділів стало ГУТАБ НКВС.

Із самого початку органи які працювали з військовополоненими, створювалися як суворо централізована, екстериторіальна структура, а відтак у розвитку та вдосконаленні системи військового полону винятковою була роль центрального керівництва СРСР. Протягом 1939-1941 рр. на території Української РСР УПВІ НКВС були облаштовані та діяли 9 стаціонарних приймально-пересильних і виробничих таборів для військовополонених та інтернованих. “Український” регіональний сегмент новостворюваної системи військового полону мав повністю екстериторіальний характер. Не лише структурно-організаційні, але й поточні рішення ухвалювалися виключно у Москві. НКВС УРСР був фактично усунений від роботи з табірною мережею військового полону на території республіки. Ці функції зосереджувалися виключно в руках адміністрацій режимних установ, що безпосередньо підпорядковувалися УПВІ НКВС СРСР.

Водночас аналіз джерельної бази дозволяє стверджувати, що у 1939-1941 рр. Сталін і його найближче оточення недооцінювали важливість створення дієздатної системи полонення, евакуації, утримання та трудової експлуатації бранців війни. Наслідком такої позиції стала недосконалість і помітна обмеженість відомчої нормативної бази УПВІ НКВС.

Протягом другого періоду (1941-1945 рр.) сфера роботи з військовополоненими, і система полонення та організації бранців зокрема, набула системного, цілісного вигляду. Поступово була оновлена та розширена нормативно-правова база, організована мережа фронтових і тилових управлінських підрозділів, таборів. Це дозволило, незважаючи на значні недоліки, створити грандіозну за масштабами, струнку і дієздатну систему полонення, організації та використання військовополонених.

В розділі третьому “Табори для військовополонених на території України у 1943 - 1954 рр.” встановлюються передумови, причини, завдання, форми і методи організації та функціонування стаціонарних таборів для військовополонених, а також зміст структурно-реорганізаційної діяльності НКВС (МВС) у цій сфері.

На матеріалі розділу простежується, що протягом 1943-1954 рр. органи НКВС (МВС) організували на території 20 областей України мережу стаціонарних режимних установ для військовополонених, що складалася з 44 стаціонарних таборів (у складі яких в різні часи знаходилося близько 270 табірних підрозділів), 2 окремих табірних відділень УМВС, а також 43 робочих батальйонів Міністерства збройних СРСР. Процес створення, розбудови, функціонування та ліквідації стаціонарних режимних установ для військовополонених на території УРСР у роки Другої світової війни й повоєнне десятиліття дисертант поділяє на три періоди. Кожен із них характеризується конкретними специфічними рисами, особливостями та завданнями, формами і методами структурно-організаційної діяльності.

Перший період тривав з вересня 1943 по грудень 1945 р. У цей час організація фронтових приймально-пересильних і тилових стаціонарних таборів проходила в умовах інтенсивних військових дій, а визволена територія республіки являла собою суцільну руїну, що створювало проблеми із облаштуванням таборів. Водночас промислово-ресурсний потенціал України був одним із найбільших в СРСР, а обсяги необхідних відбудовчих робіт вражали. Останнє й зумовило бажання влади сконцентрувати в Українській РСР значні контингенти військовополонених і сповна використати цей трудовий фонд. Із вересня 1943 по травень 1944 р. стаціонарні табори для військовополонених облаштовувалися безпосередньо поблизу районів інтенсивних бойових дій, що зумовлювалося суто внутрішніми потребами ефективного функціонування системи полонення й евакуації військовополонених із прифронтової зони. У травні 1944 - грудні 1945 рр. кількість полонених постійно зростала, а розширення та реорганізація табірної мережі відбувалася виключно з метою задоволення зростаючих потреб у робочій силі для відбудови зруйнованого війною господарства. В архівних документах зафіксовано, що масове застосування праці бранців війни на території республіки режим розпочав саме навесні 1944 р. Із цією метою УПВІ та його структури на місцях розгорнули небачену до цього діяльність з організації нових таборів і табірних відділень. Провідними методами структурно-реорганізаційного адміністрування в табірній мережі для військовополонених у період війни була організація та реорганізація, зміна дислокації, нумерації, лімітної чисельності таборів і їхніх відділень, а також ліквідація останніх. Основним джерелом надходження контингентів для стаціонарних режимних установ України в 1943-1945 рр. стало етапування військовополонених із фронтових приймально-пересильних таборів. Головною ж метою структурно-організаційного адміністрування в системі УПВІ залишалося фізичне збереження контингентів військовополонених з метою їх тривалого ефективного трудового використання.

Другий період в діяльності органів радянського військового полону на території України, окреслений 1946-1950 рр., виявився піковим у розвитку всієї системи роботи з військовополоненими. Після Другої світової війни остання була суттєво скорегована з урахуванням нових умов, обставин мирного часу, господарських планів керівництва СРСР і зростаючої потреби у використанні праці бранців війни. У контексті організаційно-структурної роботи органів військового полону в Українській РСР у 1946-1950 рр. рельєфно вирізняються два етапи. Перший тривав із січня 1946 р. по грудень 1947 р. і позначився активними структурно-реорганізаційними змінами, пов'язаними з розбудовою і розширенням географії таборів у регіонах України та поступовим зростанням чисельності бранців. Нові стаціонарні виробничі установи для військовополонених у 1946-1947 рр. утворювалися (за виключенням оздоровчих режимних підрозділів) переважно за господарсько-виробничої необхідності. Провідними принципами в структурній розбудові системи таборів в Україні були ресурсно-виробничий і територіально-галузевий. Перший означав, що трудові ресурси військовополонених концентрувалися переважно у виробничій сфері, а другий передбачав розміщення їхніх контингентів лише на підприємствах стратегічно важливих галузей та у регіонах, де відчувалась гостра нестача робочих рук. Основними методами табірного адміністрування в “українському” регіональному сегменті радянської системи військового полону у 1946-1947 рр. були перерозподіл контингентів існуючих таборів, зменшення їх чисельності, передислокація, злиття кількох табірних відділень в одне, їх функціональне перепрофілювання, а також ліквідація. Типові причини останнього: закінчення робіт на окремих підприємствах; необхідність звільнення приміщень таборів для розміщення на їхній площі інших установ; непідготовленість житлового фонду для утримання військовополонених узимку; передислокація контингентів до інших таборів. Із другої половини 1947 р. ще одним чинником, що впливав на організаційно-структурну діяльність УПВІ, стала репатріація військовополонених. Мережа стаціонарних таборів і ОРБ для військовополонених почала швидко скорочуватися. Проте залишалася й гостра потреба в організації нових режимних об'єктів, передусім для забезпечення виконання важливих господарських програм. У цих умовах єдино можливим методом подальшого розвитку табірного господарства в УРСР залишились реорганізація установ і перерозподіл їхніх контингентів.

Другий етап повоєнного структурно-організаційного адміністрування табірної мережі для військовополонених на території України датуємо 1948-1950 рр. У зазначений час сутність подальшого існування таборів і їхніх підрозділів визначали два чинники. З одного боку - це початок масової репатріації бранців, з іншого - необхідність подальшого забезпечення виконання стратегічно важливих економічних програм та завершення проектів, що були розпочаті в Україні руками військовополонених. З огляду на репатріацію почалося суттєве і безповоротне скорочення мережі таборів, управлінь, відділів, відділень і груп у справах військовополонених та інтернованих. Чисельність контингенту таборів поступово скоротилася до мінімуму, а це потягнуло за собою ліквідацію останніх. Табірна мережа ГУПВІ як і раніше мала забезпечувати широкомасштабне та ефективне трудове визискування військовополонених. Саме тому у ході масової й водночас вибіркової репатріації влада намагалася з якомога більшою користю розпорядитися наявними трудовими ресурсами. Відтак саме в 1948-1950 рр. значно розширилась мережа таборів особливого режиму, в яких утримувалися військовополонені, затримані від репатріації з політичних та ідеологічних міркувань. Розбудовуючи цю мережу, органи УПВІ МВС УРСР продовжували застосовувати звичні структурно-організаційні методи - створювали нові табори, передислоковували існуючі, реорганізовували окремі підрозділи, змінювали лімітну чисельність контингенту, штатну чисельності особового складу тощо. Протягом 1948-1950 рр. табірна мережа на території Української РСР значною мірою виконувала функції транзитної зони в ході репатріації. Відфільтровані на цьому шляху та не репатрійовані бранці зазвичай доправлялися у місцеві табори, а тому поступово відсоток так званого “особливого контингенту” в загальній чисельності військовополонених на території УРСР зростав.

Третій період у контексті структурно-організаційної діяльності УПВІ МВС УРСР окреслюється 1950-1954 рр. Він виявився завершальними для існування “української” ланки системи військового полону. Проводячи під тиском зовнішніх чинників і внутрішніх обставин репатріацію бранців, влада водночас намагалася вдавати, що з кінця 1949 р. проблеми військовополонених у Радянському Союзі більше не існує. Залишені в таборах засуджені та незасуджені бранці й інтерновані іноземці були позбавлені статусу військовополонених, набувши іншого - статусу військових, політичних та кримінальних злочинців. Частину з них режим просто приховував від міжнародної громадськості та гуманітарних організацій. Відповідних змін зазнала й мережа регіональних органів та установ військового полону, дислокованих на території Української РСР. Місцеві табори реорганізували на “особливо-режимні” для засуджених колишніх військовополонених. У дисертації підкреслюється, що в 1950-1954 рр. основними функціями нечисленних стаціонарних таборів та окремих табірних відділень були: тимчасове транзитне утримання контингенту, його фільтрація в ході репатріації та трудова експлуатація тих, хто ще залишався у табірних бараках. Ліквідовуючи на початку 1954 р. залишки табірної мережі для військовополонених на території України, тодішнє керівництво СРСР брало до уваги принаймні дві обставини: офіційно оголошене завершення репатріації бранців війни та певне зростання рівня відкритості радянської держави, що спостерігалося після смерті Й.В. Сталіна. На цьому тлі збереження таборів військовополонених відчутно компрометувало правлячий режим.

Зміст четвертого розділу “Режимні установи примусової праці інтернованих в Українській РСР повоєнного періоду” розкриває передумови, причини та особливості інтернування іноземних громадян на територію УРСР у 1945 р. У розділі досліджені завдання, форми і методи організації окремих робочих батальйонів інтернованих і мобілізованих, а також вивчено притаманні цим режимним установам особливості структурно-реорганізаційної діяльності.

Насильницька депортація сотень тисяч іноземців (переважно етнічних німців) на територію Української РСР проводилася з метою забезпечення дешевою робочою силою об'єктів відбудови стратегічно важливих галузей економіки. Інтерновані іноземці використовувалися переважно на підприємствах трудомістких галузей - у вугільній промисловості та чорній металургії Української РСР. Територія ж республіки розглядалася урядом як найважливіша ресурсно-промислова база для розміщення “трудового фонду” інтернованих.

У праці встановлено, що в 1945-1949 рр. на території 9 східних, південних і центральних областей Української РСР господарські органи разом із регіональними структурами системи ГУПВІ, створили 180 окремих робочих батальйонів (ОРБ) для розміщення і трудової експлуатації мобілізованих та інтернованих іноземних громадян. Зокрема, у Сталінській області - 79, Ворошиловградській - 46, Дніпропетровській - 36, Запорізькій - 11, Одеській - 4, у Кіровоградській та Вінницькій областях - по одному. За найскромнішими підрахунками через цю мережу пройшло близько 220000 осіб, що становило понад 75 % усіх іноземців, котрі знаходилися в Радянському Союзі зі статусом “інтерновані й мобілізовані особи”.

Провідними організаційними основами системи роботи з інтернованими (як і з військовополоненими) упродовж усього часу залишалися принципи централізму та екстериторіальності. Відтак, республіканські структури, відповідальні за утримання та трудове використання інтернованих, виглядали пересічними ланками у ланцюжку виконання ухвалених “на горі” рішень. Водночас саме на місцеві партійні й державні органи та УМВС областей було покладено весь тягар відповідальності за реалізацію директив центру.

Створена й функціонуюча в Україні протягом 1945-1949 рр. мережа установ утримання та примусового трудового використання інтернованих була найчисленнішою та найбільш розгалуженою у всьому СРСР. За своїми структурно-організаційними рисами вона була цілісною автономною системою примусової праці, котра ґрунтувалася на принципах та досвіді радянського військового полону. Водночас ОРБ інтернованих належали до режимних установ подвійного підпорядкування. Організаційно вони підпорядковувались відповідним наркоматам, а в питаннях охорони, режиму утримання та обліку контингенту - НКВС (МВС). Підтримуваний у табірних зонах для інтернованих режим і охорона мало чим відрізняли їх від подібного в таборах військовополонених.

У розділі з'ясовується, що трудові ресурси інтернованих концентрувалися виключно у виробничій сфері та лише на підприємствах стратегічно важливих галузей економіки. Протягом 1945-1949 рр. основними методами структурних змін у табірній мережі для інтернованих залишались організація, реорганізація, зміна дислокації, нумерації, “розукрупнення” установ, передача їх іншим господарським органам, а також ліквідація ОРБ. Основний контингент інтернованих для режимних установ України депортували у лютому-квітні 1945 р. Надалі ці надходження були епізодичними і не мали визначального ресурсного значення, а провідним методом табірного адміністрування у цій царині став перерозподіл контингентів існуючих робочих батальйонів. Метою діяльності уповноважених органів МВС упродовж всього періоду роботи з інтернованими залишалося забезпечення фізичного збереження їхніх контингентів для ефективного трудового використання. ОРБ й управлінські структури, які опікувалися інтернованими іноземцями, були як чільною й невід'ємною складовою мережі установ радянського військового полону повоєнного періоду, так і одним із сегментів всеохоплюючої системи примусової праці, що діяла в СРСР у 30-х - 50-х рр.

Розділ п'ятий “Спеціальні шпиталі в системі військового полону” розкриває передумови, причини та особливості організації і функціонування в Українській РСР стаціонарних режимних лікувальних установ у контексті регіонального сегменту системи радянського військового полону. У період з 1944 по 1951 р. на території республіки (в різний час) працювали 68 спеціальних шпиталів, здатних розмістити понад 37000 військовополонених, котрі потребували стаціонарного лікування. Приймаючи рішення про розгортання мережі спецшпиталів для військовополонених на території України, радянське керівництво керувалося гострою необхідністю збереження потенційно важливого трудового контингенту військовополонених. Каталізатором цього процесу стало багатократне зростання кількості взятих у полон поранених, виснажених і хворих бранців. Для забезпечення ефективної роботи спецшпиталів, уповноважені відомства створили струнку, цілісну й водночас структуровану нормативно-регулювальну базу медико-санітарного забезпечення бранців війни та інтернованих іноземців.

У розділі автор відзначає два етапи формування й розвитку мережі режимних лікувальних установ системи військового полону в Україні. Перший із них тривав з березня 1944 по грудень 1945 р. і характеризувався становленням мережі спецшпиталів як системної ланки військового полону на визволеній території Української РСР. У 1944-1945 рр. основним методом структурного адміністрування процесу організації мережі спецшпиталів на території України стала їх передислокація із глибокого тилу. Регіональна структура режимних лікувальних установ, що склалась у 1944-1945 рр. свідчить про пряму залежність цього показника від чисельності контингентів таборів в окремих областях УРСР. При організації мережі спецшпиталів в Україні враховувалися маршрути евакуації військовополонених з фронту. Для першого періоду діяльності спецшпиталів притаманний стабільно високий відсоток військовополонених, котрі потребували госпіталізації. Як наслідок, спостерігався сталий дефіцит площ і ліжок у шпиталях. Загалом, розгортання мережі спецшпиталів на території України у період війни об'єктивно сприяло зменшенню рівня смертності серед військовополонених.

Другий етап у розвитку мережі спецшпиталів для військовополонених на території України датуємо січнем 1945 - червнем 1951 р. Його сутнісним змістом стало функціонування мережі медико-санітарного забезпечення військовополонених в умовах мирного часу. В цей час основною метою структурно-реорганізаційного адміністрування в мережі спецшпиталів на території Української РСР стало поступове удосконалення медичного забезпечення хворих бранців, а також розширення його сфери за рахунок інтернованих. Водночас зростає функціональна частина ГУПВІ-УПВІ в системі медико-санітарного забезпечення військовополонених у спецшпиталях. Характерними методами структурного адміністрування в системі спецшпиталів для військовополонених на території України у 1946-1951 рр. були передислокація діючих евакошпиталів, корегування лімітної чисельності їхніх контингентів (переважно у бік зменшення), розформування та профільне й режимне перепрофілювання установ.

Поступове розформування шпитальної мережі і скорочення їхньої лімітної наповнюваності зумовлювалися зменшенням чисельності військовополонених та інтернованих на території УРСР. Починаючи з 1946 р., цей процес стає плановим, набуває системності та поступовості. Характерною рисою адміністрування у цій царині стало намагання відповідальних органів підтримувати достатній баланс між загальною чисельністю потенційних пацієнтів у таборах та ОРБ і кількістю шпитальних ліжок. У досліджуваний період це співвідношення зростало саме на користь останніх. Документи свідчать, що, застосовуючи структурно-реорганізаційне адміністрування, уповноважені органи прагнули забезпечити такий рівень медичного обслуговування військовополонених та інтернованих, котрий би зумовив збереження їх працездатності та забезпечив тривалу й ефективну трудову експлуатацію бранців.

У розділі шостому “Поховання іноземних військовополонених та інтернованих Другої світової війни в Україні” досліджено організацію й утримання місць поховань іноземних військовополонених та інтернованих Другої світової війни в Україні, а також з'ясовано причини та обставини їх збереження у 50-х - 70-х рр. як об'єктів особливого статусу. Упродовж десятиліття функціонування в Україні режимних установ системи радянського військового полону, на її території поступово сформувалася розгалужена мережа місць поховань. Дисертантом встановлено 523 подібних об'єкти із 102781 облікованою на них могилою. Серед них виділяються 4 типологічні групи: поодинокі поховання, кладовища з числом похованих останків від 3 до 10 осіб, цвинтарі з числом похованих останків від 10 до 100, а також масові поховання. Частка поодиноких поховань у загальній кількості подібних кладовищ була найменшою - 20, цвинтарів із числом могил від 3 до 10 - 66, а кладовищ, де поховані від 11 до 100 бранців - 204. Натомість група місць поховань із кількістю могил понад 100 є найбільшою - 218 об'єктів. Даних про чисельність похованих на 15 кладовищах виявити не вдалося.

У реальній практиці військового полону існували суттєві розбіжності між нормативними приписами влади та реальним станом із похованнями бранців. Анонімні захоронення померлих у спільних ямах-могилах, поховання у випадкових місцях, без домовин, верхнього та натільного одягу, без належного оформлення відповідних документів, існування фіктивних “цвинтарів”, інші відверті порушення стали неодмінними супутниками сумних реалій трагічного фіналу табірного буття військовополонених та інтернованих.

У період існування на території України таборів, спецшпиталів та ОРБ, нагляд і догляд за місцями поховань своїх бранців здійснювали режимні установи, а з ліквідацією останніх ці функції були передані регіональним органам МВС. На впорядкування окремих цвинтарів у 50-х - першій половині 70-х рр. централізовано виділялися кошти. У середині 70-х рр. ХХ ст. акценти міжнародних відносин від протистояння “холодної війни” змістились у бік політики розрядки. Про могили жертв минулої війни призабули навіть на Заході. Як наслідок, проблема їхніх поховань втратила будь-яке значення для радянського керівництва, а відтак догляд і впорядкування нечисленних уцілілих цвинтарів були припинені.

Висновки

2. У перші десятиліття ХХ ст. міжнародно-правовий вимір проблеми військовополонених набуває особливої ваги. Ухвалені на конференціях у Гаазі (1907 р.) та Женеві (1929 р.) конвенції урегулювали всі основні питання режиму військового полону, забезпечили загальну нормативну базу утримання і трудового використання військовополонених, їхніх основних особистих прав та юридичні підстави діяльності міжнародних гуманітарних організацій у таборах. Для керівництва Радянського Союзу військово-гуманітарна проблема полону із самого початку набула вагомого політичного та ідеологічного значення. З кінця 20-х - початку 30-х рр. у питанні військовополонених радянський уряд цілковито виходив із позицій чільної наступальної військової доктрини, а тому не бажав зв'язувати себе будь-якими міжнародними зобов'язаннями у сфері військового полону. Саме ця позиція, а також досвід ГУТАБУ стали доктринальним підґрунтям для формування базових основ режиму радянського військового полону в 1939-1941 рр.

3. Створені в 1939-1941 рр. у СРСР органи та структури військового полону, а відтак і облаштовані в Україні табори мали типовий для радянських силових відомств централізований, екстериторіальний характер. У цій управлінській моделі винятковою була роль центрального керівництва, а всі структурно-організаційні та поточні рішення ухвалювалися виключно у Москві. НКВС Української РСР функціонально був практично позбавлений можливості впливати на діяльність адміністрацій режимних установ, розташованих на території республіки, але безпосередньо підпорядкованих УПВІ НКВС СРСР.

4. Правовим фундаментом розвитку системи радянського військового полону у 1941-1945 рр. виявилися директивні рішення центрального керівництва СРСР, відомчі нормативні приписи НКВС, УПВІ (ГУПВІ), інших наркоматів і відомств, що опікувалися військовополоненими. В основі практичних кроків влади, здійснених у розвиток створеної на початку війни системи полонення і організації військовополонених, знаходилася організаційна та структурно-функціональна діяльність, спрямована на створення й розбудову всіх ланок системи військового полону. Її репрезентувала мережа полкових (дивізіонних), дивізійних, армійських приймальних пунктів, фронтових приймально-пересильних і тилових стаціонарних таборів НКВС, а також відповідні управлінські структури у фронтовій смузі та в тилу.

5. Організацію табірної мережі для військовополонених на території України було поновлено 1943 р., а основними передумовами для цього виявилися початок звільнення території республіки від окупантів і багатократне зростання чисельності полонених іноземних вояків. Причинами створення розгалуженої мережі стаціонарних таборів і ОРБ для військовополонених на території Української РСР були: зручність розміщення евакуйованих із фронту бранців у географічно близьких тилових таборах, наявність у республіці необхідної розвинутої транспортної інфраструктури та важливої для виконання урядових військово-економічних програм промислово-ресурсної бази, необхідність покриття дефіциту трудових ресурсів на відбудові зруйнованої економіки Української РСР. Головні завдання табірної мережі у 1943-1950 рр. лежали у площині забезпечення всеохоплюючого, ефективного та рентабельного визискування “трудового фонду” військовополонених. Протягом 1950-1954 рр. “українські” табори для військовополонених виконували також функцію транзитного утримання репатріантів. Цим завданням цілком підпорядковувалися форми, методи та зміст організаційно-структурних змін і функціональної діяльності органів УПВІ-ВВІ НКВС (МВС) УРСР, адміністрацій таборів і їхніх підрозділів на різних етапах існування табірної мережі. Основними методами структурно-реорганізаційного адміністрування в табірній мережі для військовополонених 1943-1954 рр. були: організація, зміна дислокації, нумерації, лімітної чисельності установ, їхнє перепрофілювання, а також ліквідація таборів і відділень. Стаціонарні табори, відділення та ОРБ Міністерства збройних сил (МЗС) СРСР виявилися найчисельнішою за кількістю контингенту та найбільше розгалуженою за територією дислокації категорією режимних установ для бранців війни в УРСР.

6. У повоєнні роки невід'ємною функціональною складовою радянського військового полону стало інтернування. Передумовою для його проведення виявився вступ Червоної Армії на території країн Центральної та Південної Європи, а головною причиною - гостра потреба дешевої робочої сили для відновлення стратегічно важливих галузей економіки. В цьому контексті саме територія Української РСР розглядалася режимом як найважливіша ресурсно-промислова база для розміщення “трудового фонду” “інтернованих і мобілізованих осіб”. Примусово депортовані громадяни Німеччини, Австрії, Румунії, Чехословаччини, Болгарії, Угорщини, Югославії, Польщі використовувалися переважно на вугільних і гірничо-металургійних підприємствах Української РСР. Головним завданням організаційно-структурної розбудови впродовж усього періоду роботи з інтернованими залишалося фізичне збереження їхніх контингентів з метою ефективної трудової експлуатації. Провідними методами структурно-функціональних змін у табірній мережі для інтернованих протягом 1945-1949 рр. стали їх організація, зміна дислокації, нумерації, “розукрупнення” установ, передача їх іншим господарським організаціям, галузеве перепрофілювання та ліквідація. Мережа режимних установ для утримання та примусової трудової експлуатації інтернованих іноземців на території України була найбільш розгалуженою та найчисленнішою за контингентом у всьому СРСР.

7. Передумовою для розгортання мережі спеціальних лікувальних установ на території Української РСР стало масове погіршення фізичного стану військовополонених, розміщених у місцевих таборах. Задля ефективної роботи цих шпиталів НКВС (МВС) створило структуровану нормативну базу медико-санітарного забезпечення військовополонених та інтернованих. Провідними методами структурних змін у період організації та функціонування мережі спецшпиталів на території України були: передислокація установ із східних регіонів СРСР, організація, зміна дислокації, корегування лімітної чисельності ліжко-місць, профільне та режимне перепрофілювання спецшпиталів, їх розформування. Регіональна структура режимних лікувальних установ, що склалась на території України у 1944-1951 рр., свідчить про пряму залежність цього показника від подібної структури контингентів військовополонених й інтернованих. При організації спецшпиталів, зазвичай, враховувалися маршрути та шляхи евакуації військовополонених із фронту, а основною метою організаційно-структурного адміністрування у царині медико-санітарного забезпечення бранців військового полону було збереження працездатності останніх.

8. У 1941-1945 рр. в основі організації поховання військовополонених знаходилися не нормативні приписи міжнародних конвенцій, а директивні вказівки радянського керівництва та ухвалені на їх основі відомчі документи. Останні за формою та змістом суттєво відрізнялися, а в принципових питаннях і прямо суперечили Женевській конвенції 1929 р. У повоєнні роки відомчі нормативні документи були загалом приведені у відповідність чинному міжнародному праву. Проте в реальній практиці продовжували існувати суттєві розбіжності та грубі порушення не лише міжнародного гуманітарного права, але й директивних вказівок влади щодо порядку здійснення поховання військовополонених та інтернованих. Масові порушення, що вчинялися адміністраціями режимних установ при похованні контингенту, спричинили появу цілого класифікаційного ряду місць поховань, що не були передбачені жодними нормативними приписами та наклали свій відбиток на їх організацію, порядок захоронення трупів, належне утримання кладовищ. До збереження й підтримання в належному стані окремих поховань бранців війни після ліквідації режимних установ радянське керівництво спонукали міжнародні зобов'язання, що випливали з підписаної СРСР 1949 р. Женевської конвенції.

9. Системний історико-документальний аналіз організаційно-структурної побудови системи радянського військового полону та функціональної діяльності його органів на території України у 1939-1954 рр. дозволив узагальнити практичний досвід тоталітарного режиму по створенню регіональної ланки багатоаспектної, різнорівневої та суворо централізованої системи утримання, ізоляції та загального визискування бранців війни, що стала органічною частиною існуючого в тодішньому СРСР карально-репресивного апарату.

Практичне значення опрацьованого та узагальненого в дослідженні фактичного матеріалу полягає у тому, що він є конкретною довідковою базою для встановлення і відновлення місць поховань військовополонених та інтернованих в Україні, проведення пошукових польових робіт на території колишніх кладовищ військовополонених, ексгумації та перепоховання останків померлих. Ці практичні питання, слугуючи справі відновлення історичної пам'яті поколінь, виясненню доль десятків тисяч бранців війни, пов'язують сучасника з минулим та актуалізують тему військового полону часів Другої світової війни.

Проведене дослідження дозволило виявити проблеми, що потребують вивчення в майбутньому. Передусім це стосується питань організаційно-кадрової діяльності НКВС (МВС), а також регіональних аспектів розбудови і функціонування системи режимних установ військового полону та інтернування в окремих областях Української РСР. Майже не вивченими залишаються організація, дислокація і структура фронтових приймально-пересильних таборів та ОРБ для військовополонених Міністерства збройних сил СРСР.

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

1. Радянський військовий полон та інтернування в Україні (1939-1954). - К.: Вид-во Нац. пед. ун-ту ім. М.П. Драгоманова, 2004. - 482 с.

2. Радянські табори військовополонених в Україні (1939-1954): організаційно-структурний аспект. - К.: Вид-во Нац. пед. ун-ту ім. М.П. Драгоманова, 2004. - 88 с.

3. Поховання іноземних військовополонених та інтернованих Другої світової війни в Україні. - К.: Вид-во Нац. пед. ун-ту ім. М.П.Драгоманова, 2004. - 53 с.

4. До питання про використання військовополонених німців на відбудовчих роботах у Чернігові та області восени 1944 року // Література та культура Полісся. Вип. 17./ Відпов. ред. і упорядн. Г.В. Самойленко. - Ніжин: НДПУ, 2001. - С. 224-225.

5. Нормативне регулювання праці військовополонених в СРСР у роки Другої світової війни: історичний аспект // Український історичний збірник. - 2002. - Вип. 5. - С. 264-279.

6. Структура трудових ресурсів, інтернованих у чорній металургії півдня України (1945-1946 рр.): на матеріалах підприємств Дніпропетровщини // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2003. - № 2. - С. 155-162.

7. Німецькі військовополонені і суспільні настрої в Україні у 1944-1945 рр. // Література та культура Полісся. Вип. 23. / Відп. ред. і упорядник Г.В. Самойленко. - Ніжин: НДПУ, 2003. - С. 84-91.

8. Історичні аспекти нормативного регулювання праці військовополонених та інтернованих в СРСР у повоєнний період (1945-1953рр.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Зб. статей. Вип. 7.- К.: Інститут історії України НАН України, 2003. - С. 409-414.

9. Ставлення населення України до німецьких військовополонених (1944-1945 рр.) // Історичний журнал. - 2004. - № 6-7. - С. 42-47.

10. Використання німецьких військовополонених на підприємствах вугільної та металургійної промисловості України (1944-1945 рр.) // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей / НАН України Ін-т історії України. - Вип. 7. - Ч. 2. - К., 2003. - С. 183-190.

11. Поховання іноземних військовополонених Другої світової війни в Україні (50 - 70-ті роки ХХ ст.) // Історичний журнал. - 2004. - № 12. - С. 8-17.

12. Проблема іноземних військовополонених Другої світової війни у радянській історіографії // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2004. - № 4. - С. 184-188.

13. Смертність серед німецьких військовополонених в СРСР: історико-демографічний аналіз проблеми // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей / НАН України. Ін-т історії України. - К., 2004. - Вип. 8. - Ч. 2. - С. 128-137.

14. Інтернування іноземних громадян на територію України у 1945 р. // Людина і політика. - 2004. - № 5 (35). - С. 42-51.

15. Іноземні військовополонені Другої світової війни у радянських таборах на території України: до проблеми вітчизняної джерельної бази // Студії з архівної справи та документознавства. - 2004. - Т. 11. - 219-223.

16. Табори для військовополонених та інтернованих в Україні у 1950-1954 рр.: організаційно-структурний аспект // Історичний журнал. - 2005. - № 2. - С. 30-38.

17. Міжнародно-правове регулювання режиму військового полону у другій половині 20-х - на початку 30-х рр. ХХ ст. і позиція радянського керівництва // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2005. - № 1. - С. 192-196.

18. Тема радянського військового полону часів Другої світової війни у сучасній російській історіографії // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Зб. статей. Вип. 8. - К.: Ін-т історії України НАН України, 2005. - С. 219-224.

19. Радянські табори для військовополонених у визволеному Києві (1943-1944 рр.) // Пам'ять століть. - 2005. - № 2. - С. 145-152.

20. Стаціонарні лікувальні установи для військовополонених на території Української РСР у 1944-1951 рр. // Науковий часопис НПУ ім. М.П. Драгоманова. Серія № 6. Історичні науки: Зб. наук. праць. - К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2004. - Вип. 1. - С. 28-32.

21. Розвиток радянської системи полонення та евакуації військовополонених у 1943-1945 рр. // Науковий часопис НПУ ім. Драгоманова (до 15-річчя кафедри історії України). Серія № 6. Історичні науки: Зб. наук. праць. - К.: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2005. - Вип. 2. - С. 39-49.

22.Фонд Управління у справах військовополонених та інтернованих Державного архіву МВС України: історія формування, інформаційні ресурси // Архіви України. - 2005. - № 1-3. - С.383-389 (у співавторстві з Н.В. Платоновою; особистий внесок дисертанта - 75 %).

23. Організація системи військового полону в СРСР у 1939-1941 рр.: нормативно-структурний аспект // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. - 2005. - № 2. - С. 195-200.

24. Полонені німецькі вояки в таборах на теренах України в 1944 році // Визвольний шлях. - 2000. - Кн. 11. - С. 31-41.

25. Польські вояки в совєтських таборах для військовополонених (До підсумків історичного вивчення “Катинської справи”) // Визвольний шлях. - 2002. - Кн. 7. - С. 68-77.

26. Польські військовослужбовці в радянських таборах для військовополонених (1939-1940 рр.) // Історія в школі. - 2002. - № 7. - С.9-13.

27. Нормативне регулювання праці військовополонених та інтернованих у СРСР (1941-1953 рр.) // Військово-історичний альманах. - 2003. - Ч. 2 (7). - С. 66-84.

28. Радянські табори для військовополонених у визволеному Києві (1943 - поч. 1945 р.) // Військово-історичний альманах. - 2004. - Ч. 1(8). - С. 60-69.

29. Тема радянського військового полону часів Другої світової війни у сучасній російській історіографії // Вісник Київського славістичного університету / Редкол.: Ю.М. Алексєєв (голов. ред.) та ін. - К.: КСУ, 2005. - № 20. - С. 287-296.

30. Відкритий судовий процес у Сталіно: маловідома сторінка радянського військового полону в Україні // Історія в середніх і вищих навчальних закладах України. - 2005. - С. 14-19.

31. Медико-санітарне обслуговування військовополонених та інтернованих Другої світової війни в СРСР // Університет. - 2005. - № 1(3). - С. 61-73.

32. Режимні лікувальні установи для військовополонених на території України // Університет. - 2005. - № 2 (4). - С. 34-41.

33. Використання праці німецьких військовополонених на відбудові міського господарства Києва у 1944 р. // Історія слов'янських народів: Актуальні проблеми дослідження. Вип. 6. - Слов'янські народи у Другій світовій війні. Зб. наукових праць. - К.: Друкарня НПУ імені М.П.Драгоманова, 2000. - С. 169-172.

34. Становище німецьких військовополонених в СРСР у роки радянсько-німецької війни: документи Третього рейху свідчать // Соборність українських земель в контексті подій Другої світової війни. Зб. матеріалів загальноукраїнської наукової конференції 24-25 жовтня 2000 р. - Кривий Ріг: Мінерал, 2000. - С. 134-143.

35. Польські громадяни в радянських таборах для військовополонених (1939-1941 рр.) // Україна і Польща в ХХ столітті: проблеми і перспективи взаємовідносин. Збірник наукових праць / За ред. П.М. Чернеги. - К.- Краків: НПУ імені М.П. Драгоманова, 2002. - С. 164-169.

36. Використання німецьких військовополонених на відбудові вугільної та металургійної промисловості України в початковий період повоєнної реконструкції (1944-1945 рр.) // Історична наука: проблеми розвитку: Матеріали конференції. Новітня історія України. - Луганськ: Вид-во СНУ ім. В.Даля, 2002. - С. 174-179.

37. Інтерновані іноземці на гірничих підприємствах Кривбасу (1945-1949 рр.): організація, дислокація і структура таборів // Війна 1941-1945 рр.: події, оцінки, спомини (Матеріали міжрегіональної наукової конференції). - Кривий Ріг: Мінерал, 2005. - С. 28-38.

Размещено на Allbest.ru