Військово-технічне співробітництво Червоної армії та рейхсверу (1922 – 1933 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА ІМЕНІ М.С. ГРУШЕВСЬКОГО

УДК 94 (100) „1922 - 1933” :355

Військово-технічне співробітництво Червоної армії та рейхсверу (1922 - 1933 рр.)

07. 00. 02 - Всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Шевченко Олег Тарасович

КИЇВ 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Національному педагогічному університеті ім. М.П. Драгоманова на кафедрі загальної історії. Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник:

кандидат історичних наук, професор Трубайчук Анатолій Фотійович, Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова, кафедра загальної історії, професор

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук

Газін Володимир Прокопович,

Кам'янець-Подільський педагогічний університет,

кафедра всесвітньої історії

кандидат історичних наук, доцент

Бадах Юрій Гордійович

Національна академія оборони України,

кафедра історії війн і воєнного мистецтва, доцент

Провідна установа: Інститут історії України НАН України, відділ всесвітньої історії і міжнародних відносин.

Захист відбудеться “27” лютого 2003 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.228.01 Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий “25” січня 2003 р.

Вчений секретар спеціалізованої ради Песчаний О.О.

АНОТАЦІЯ

Шевченко О.Т. Військово-технічне співробітництво Червоної армії та рейхсверу (1922 - 1933 рр.) - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02 - Всесвітня історія. - Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України. - Київ, 2003

У дисертації на основі системного аналізу широкої джерельної бази та наукової літератури досліджуються та аналізуються основні напрямки форми наслідки військово-технічного співробітництва СРСР та Веймарської республіки в 1922 - 1933 роках, періоду, що і на сьогоднішній день залишається найменш дослідженим в історіографії радянсько-німецьких військово-політичних зв'язків першої половини ХХ століття. Детально прослідковуються і висвітлюються деякі закономірності та особливості співробітництва, завдяки яким відбудовується й розвивається військовий потенціал в обох країнах, характеризуються зовнішньополітичні фактори, які обумовили розвиток військового співробітництва між країнами з урахуванням міжнародної ситуації та внутрішніх соціальних й політичних факторів.

Ключові слова Червона армія, рейхсвер, співробітництво, Веймарська республіка, радянська Росія, тоталітарний режим, Рапалльський договір, військово-учбовий центр, маневри, програма, технологія.

АННОТАЦИЯ

Шевченко О.Т. Военно-техническое сотрудничество Красной армии и рейхсвера (1922 - 1933 гг.) - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02 - Всемирная история. - Институт украинской археографии и источниковедения им. М.С.Грушевского НАН Украины. - Киев, 2003.

В диссертации на основе системного анализа широкого круга источников и научной литературы исследуются и анализируются основные направления военно-технического сотрудничества СССР и Веймарской республики в 1922 - 1933 годах, период, что и на сегодняшний день остается наименее освещенным в историографии советско-немецких военно-политических связей первой половины ХХ столетия. Прослеживаются и выясняются некоторые закономерности и особенности характерные для восстановления и развития военного потенциала обеих стран, характеризуются внешнеполитические факторы, которые обусловили развитие военного сотрудничества между странами с учетом международной ситуации и внутренних социально-политических факторов.

Именно на Германию возлагалась призрачная надежда на мировую революцию, кроме того, Германия рассматривалась большевиками в качестве потенциального союзника в будущей борьбе с Польшей (что занимала откровенно антисоветские позиции и имела тесные связи с Францией и Англией) или как возможный противовес последней. После проведения тайных двусторонних переговоров, в результате которых была разработана концепция военного сотрудничества между Советской Россией и Веймарской Германией для осуществления связей с руководством РККА в немецком военном ведомстве создается “Зондергруппа Р” (Россия). А в апреле 1922 г. подписывается советско-немецкий договор в Рапалло, который создал благоприятную почву для сближения обеих стран.

Пристальное внимание уделено анализу деятельности высших партийных и государственных деятелей, известных военачальников, которые стояли у истоков военного союза, как с советской, так и с немецкой стороны. Наиболее чаще фигурируют В.И. Ленин, Л.Д. Троцкий, М.В. Фрунзе, И.В. Сталин, К.Б. Радек, Г.В. Чичерин, Л.Б. Красин, Н.Н. Крестинский, Э.М. Склянский, К.Е. Ворошилов, М.Н. Тухачевский, А.И. Егоров, И.П. Уборевич, И.С. Уншлихт, И.Э. Якир, Г. фон Сект, Й. Вирт, У. Брокдорф-Ранцау, В. Ратенау, П. фон Хассе, В. Гренер, В. фон Бломберг и другие.

Одним из наиболее активных сторонников дружественных отношений с Красной армией был генерал фон Сект. Он-то и начал практическую реализацию программы сближения с РККА и был автором тайных планов создания великой немецкой армии - армии реванша.

Для руководства рейхсвера очевидной была необходимость как можно полнее использовать все возможности, которые она имела в военном сотрудничестве с СССР, которых Германия из-за ограничений Версаля была лишена. А именно, чтобы рейхсвер не опустился до уровня обычных полицейских отрядов в понимании тактической, технической, нравственно-боевой подготовки, а также не отставал в военном искусстве от других стран, поскольку по опыту империалистической войны было ясно, что решающее значение в военных действиях имеет наличие и умелое использование авиации, танков, отравляющих веществ. Сотрудничество и сконцентрировалось, главным образом, в этих областях. Как цель этого сотрудничества немецкой стороной было намечено дальнейшее развитие военной теории и оперативного искусства, подготовка соответствующих высококвалифицированных кадров, проведение испытаний новых видов военной техники, разработка на этой основе инструкций по изучению военного дела и боевых уставов. Для этого нужны были полигоны, наличие соответствующей техники и возможность взаимного обмена опытом. Все это было в СССР. Кроме того, режим в стране гарантировал высокую степень секретности. Процесс военного сотрудничества исследуется фактически до 1933 года, когда к власти в Германии на антиверсальских и реваншистских лозунгах приходит А. Гитлер, и после этого военные контакты по инициативе советского правительства были временно прекращены.

Ключевые слова Красная армия, рейхсвер, сотрудничество, Веймарская республика, советская Россия, тоталитарный режим, Рапалльский договор, военно-учебный центр, маневры, программа, технология.

ANNOTATION

Shevchenko O.T. Military and Technological Cooperation of the Red Army and the Reichswehr (1922 - 1933). - Manuscript.

The dissertation for the competition of candidate's degree of historical sciences, field 07. 00. 02 -- world history -- Hryshevsky Institute of ukrainian arheography and source studies National Academy of Science of Ukraine Kyiv 2003.

On the ground systematic analysis and wide source basis and scientific literature the main directions of military and technological cooperation between USSR and Weimar Republic in 1922 - 1933 are investigated and analyzed in this dissertation. This period still remains the less investigated in historiography Russian and German military and political links of the first half of the 20th century. Some appropriateness and peculiarity of the cooperation are searched and elucidated in detail. Owing to this cooperation the military potential in both countries was rebuilt. The external political factors which have stipulated the development of military cooperation between two countries, taking info account international situation and internal social and political factors, are characterized.

Key words: Red Army, Reichswehr, cooperation, Weimar Republic, Soviet Russia, totalitarian regime, Rapallo Treaty, military school centre, manocuvres, programme, technology.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність обраної теми Відновлення державної незалежності України сприяло реорганізації зрадянізованої Євразії шляхом створення життєздатних національних держав, а також завдяки традиціям співробітництва, які були закладені ще у 20-ті роки ХХ ст. Україна може налагоджувати співпрацю на терені Європи. Причому з урахуванням історичних традицій, сучасної політичної й економічної ситуації на європейському континенті одним із найбільш надійних партнерів України може стати Німеччина, співробітництво із якою набуває дедалі більше реальних і видимих контурів. Це відповідає вимогам забезпечення стабільності потреб структурної перебудови економіки як основи зовнішньої політики, шляху до загальноєвропейської інтеграції. Окрім того, вивчення досліджуваної теми дозволить на наш погляд, глибше зрозуміти історію взаємовідносин між СРСР та Німеччиною, відшукати в ній приклади розв'язання багатьох складних питань, які неминуче виникатимуть у процесі налагодження двосторонніх ділових контактів на сучасному етапі.

Однією з найменш досліджених у вітчизняній історичній науці є проблема ревізії Версальсько-Вашингтонської системи, а в цьому контексті, як один із її аспектів радянсько-німецькі відносини у міжвоєнні роки, зокрема військово-технічне співробітництво Червоної армії та збройних сил Веймарскої республіки, оскільки вона розкриває підступну політику радянського керівництва у міжвоєнні роки, що, зрештою, призвело до відродження військового потенціалу Німеччини та військово-промислового комплексу СРСР і було однією з причин виникнення Другої світової війни. Відродження німецьких військових сил у Радянському Союзі залишається однією з найбільш таємничих сторінок історії ХХ ст. Цей процес продовжувався більше десяти років таємно від усього світу. Саме в РРФСР було закладено основи майбутніх наступальних збройних сил Німеччини, які в 1939 році стали жахом для усієї Європи, а в 1941 році здійснили напад на Радянський Союз.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження слугує матеріалом для розробки нормативних курсів новітньої історії країн Західної Європи і Америки та країнознавства і спецкурсу “Військове співробітництво СРСР та Німеччини в 20-х - 30-х роках ХХ ст.” Робота є складовою частиною планів наукових дослідженнь кафедри загальної історії НПУ імені М. П. Драгоманова.

Мета дослідження - Виходячи з актуальності та недостатньої розробки теми, автор, не претендуючи на всебічне розкриття всіх питань, робить спробу здійснити комплексний аналіз військово-технічного співробітництва Червоної армії та рейхсверу в 1922 - 1933 рр., при цьому розглядаються військово-політичні, військово-економічні й суто військові аспекти проблеми. Автор прагнув вивчити й узагальнити широкий комплекс проблем розкрити обрану тему із залученням нових архівних джерел і матеріалів сприяти більш адекватному відображенню їх у вітчизняній історії і, насамперед, історіографії зовнішньої політики СРСР зазначеного періоду.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період з 1922 року по 1933 рік - період, що і до цього часу залишається найменш висвітленим в історіографії радянсько-німецьких зв'язків першої половини ХХ століття, період поступового відновлення позицій і переходу Німеччини в наступ на Версальські постанови.

За початковий термін узято 1922 рік, коли Німеччина посіла одне з провідних місць у зовнішньополітичних розрахунках радянського керівництва. Саме на Німеччину покладалася примарна надія на світову революцію, крім того, Німеччина розглядалася більшовиками у якості потенційного союзника в майбутній боротьбі з Польщею (що займала відверто антирадянські позиції і мала тісні зв'язки із Францією та Англією) або як можлива противага останній. Було проведено серію таємних двосторонніх переговорів, в результаті яких вироблено концепцію військового співробітництва між Радянською Росією і Веймарською Німеччиною. Для здійснення зв'язків із керівництвом РСЧА у Німецькому військовому відомстві створюється “Зондергрупа Р” (Росія). У квітні 1922 р. підписується радянсько-німецький договір у Рапалло, який створив сприятливий грунт для зближення обох країн.

Автор досліджує цей процес співробітництва фактично до 1933 року, коли до влади в Німеччині на антиверсальських, і реваншистських гаслах приходить Адольф Гітлер і радянсько-німецьке військове співробітництво з ініціативи СРСР було тимчасово припинено.

Для досягнення поставленої мети автором визначені такі конкретні наукові завдання:

дослідити історію становлення радянсько-німецьких військових відносин протягом 20-х - початку 30-х рр. ХХ ст., розкрити специфіку військово-політичного партнерства Радянського Союзу і Веймарської республіки на принципах рапалльської політики, показати його складний і суперечливий характер, подати аналіз основних напрямів співробітництва РСЧА і рейхсверу;

висвітлити й дати оцінку безпосередній участі німецьких фірм, підприємств, у відродженні й розвитку воєнно-промислового потенціалу СРСР;

проаналізувати механізм військово-економічних контактів СРСР і Німеччини у 1922 - 1933 рр. і показати їх пряму залежність від зовнішньої політики, а також процес технічного обладнання й переозброєння обох армій, обмін між їх командуванням оперативно-тактичними засобами підготовки до агресивної війни;

простежити процес організації навчання червоних командирів у Німеччині, дослідити їх участь у спільних з офіцерами рейхсверу польових, тактичних заняттях й маневрах РСЧА і рейхсверу, а також користь яку отримали сторони;

з'ясувати специфіку позицій і підходів керівників Радянського Союзу, Веймарської республіки, до ревізії Версальської системи договорів впродовж усього “періоду рапалльського співробітництва”.

Об'єктом дослідження є радянсько-німецькі зв'язки в 20-х на початку 30-х років ХХ ст. Автор намагався з об'єктивних позицій висвітлити зовнішню політику зазначених країн, врахувати зміни у світовій політичній ситуації, що відбувалися впродовж досліджуваного періоду. Крім того, аналізується й український досвід, оскільки Україна у той час була найрозвинутішою в економічному відношенні республікою СРСР.

Предметом дослідження є розвиток військово-технічного співробітництва Червоної армії та рейхсверу в 1922 - 1933 роках. Ці взаємини визначаються в комплексному міжнаціональному аспекті з урахуванням специфіки контактів між арміями обох країн. При цьому автор виходив із реалій функціонування України у складі СРСР і намагався показати її місце у радянсько німецьких зв'язках.

Методи дослідження. Критичний аналіз джерельної та наукової літератури ліг в основу логічного пізнання суспільних процесів, що протікали в СРСР та Німеччинні упродовж досліджувального періоду, від Рапалло до падіння Веймарської республіки і приходу до влади німецьких нацистів. Історико-порівняльний метод дав змогу на прикладі вивчення історії Веймарської республіки й СРСР простежити проблеми їх зовнішньополітичної ізоляції зародження початків становлення нового європейського співтовариства на основі зближення двох режимів; синхронним методом досліджувалися зовнішньополітичні фактори, що обумовили розвиток радянсько-німецького військового співробітництва, а саме, що саме відіграло роль каталізатора цього зближення; реконструктивний метод допоміг у хронологічному порядку розглянути розвиток і розширення співробітництва у військовій галузі, його форми (перша форма - військово-промислове співробітництво; друга форма - організація військово-навчальних центрів рейхсверу на території СРСР; третя форма - навчання червоних командирів у Німеччині їх взаємна участь у військових маневрах). Автор також прагнув з'ясувати, як військове

співробітництво сприймалося в радянських і німецьких урядових та військових

колах; логічний метод оснований на принципах наукової об'єктивності та історизму, допоміг переосмислити деякі заідеологізовані засади “марксистсько-ленінської” історіографії новітнього періоду, але автор намагався не відкидати те, що вже було досліджено у вітчизняній й зарубіжній історіографії з даної проблеми, а використовувати його за допомогою порівняння й зіставлення, і дійти до об'єктивних висновків.

Наукова новизна одержаних результатів полягає, насамперед, у тому, що автор, спираючись на нові підходи переосмислюючи критично історіографію та вводячи в науковий обіг нові джерела, робить спробу наукового аналізу радянської політики по відношенню до Німеччини з урахуванням військового співробітництва, його результатів, з'ясовуючи роль німецького фактора в радянському військовому будівництві і навпаки. По суті, дисертація є першою в українській історіографії спробою вивчення основних форм військово-технічних зв'язків обох країн стимульованих рапалльською політикою. Досліджується також місце України в системі військово-промислового співробітництва між СРСР і Німеччиною в 20-х - початку 30-х рр. Нарешті, дослідження радянсько-німецьких військових відносин дозволяє відкрити деякі нові сторінки в діяльності ряду політичних, державних і військових діячів Радянського Союзу. Застосування комплексного підходу дозволило створити модель еволюції політичних режимів СРСР та Веймарскої республіки що дало змогу по-новому охаректеризувати домінуючі політичні процеси й структури розглянувши їх у контексті трансформації усієї системи дійти принципово нових у порівнянні з традиційними висновків Надзвичайно важливо що результати даної роботи підкріплені і ґрунтуються на архівних документах указаного історичного періоду

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості використання їх у навчальному процесі у вищих навчальних закладах а також при створенні узагальнюючих праць з історії зовнішньої політики Веймарської республіки й СРСР 20-х - початку 30-х рр. ХХ ст., зважено врахувати досвід минулого в побудові правової демократичної Української держави, а також звернути увагу на проблему взаємодії економіки й політики в міждержавних стосунках. Осмислення сучасних суспільно-політичних та військових аспектів співробітництва між Україною та Німеччиною, потребує постійної прискіпливої уваги до недавнього минулого без чого видається неможливим вирішення нагальних проблем України і чітке визначення пріоритетів її майбутнього розвитку

Апробація роботи Основні положення і висновки дослідження викладено в публікаціях автора у фахових виданнях. Дисертація була обговорена на засіданні кафедри загальної історії історичного факультету НПУ імені М П Драгоманова Результати дослідження також були оприлюднені на міжнародній науковій конференції “Слов'янські народи у Другій світовій війні” проведеної на базі кафедри слов'янських народів історичного факультету НПУ імені М П Драгоманова 4-5 травня 2000 року Окремі положення дослідження були використані автором при викладанні навчального курсу “Новітня історія Європи й Америки” на історичному й соціально-гуманітарному факультетах НПУ імені М П Драгоманова

Структура дисертації відповідає поставленій меті та розв'язанню основних завдань дослідження Робота складається зі вступу чотирьох розділів висновків та списку використаних джерел та літератуи. Обсяг рукопису - 193 сторінки. Перелік джерел і літератури складає 16 сторінок (210 найменувань)

радянський німецький військовий рапалльський

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність, визначено об'єкт, предмет, мету, завдання, методи дослідження, його хронологічні межі, розкрито наукову новизну, теоретичне й практичне значення роботи, з'ясовано апробацію та впровадження результатів дослідження.

Перший розділ - “Історіографія проблеми радянсько-німецького військового співробітництва в 20-х початку 30-х років ХХ століття.”

Джерельною базою дисертаційного дослідження стали документи архівів України й Російської Федерації: Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВО); Центральний державний архів громадських об'єднань України (ЦДАГО); Архів зовнішньої політики Російської Федерації (АЗП РФ); Російський державний військовий архів (РДВА).

Так, у фондах ЦДАГО України були вивчені матеріали Центрального комітету Комуністичної партії України, які містять документи відділів ЦК КП(б)У. Було розглянуто практику відряджень німецьких інженерно-технічних кадрів, участь представників німецьких фірм у монтажі промислового обладнання на території Радянського Союзу.

Під час роботи в ЦДАВО України були опрацьовані документи Всеукраїнського центрального виконавчого комітету Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів; Рад народних комісарів УСРР; Народного комісара закордонних справ УСРР; Української економічної наради при раді народних комісарів УСРР. В яких висвітлюється участь представників німецьких фірм у монтажі промислового обладнання на Україні, проведення консультацій українських фахівців, доповіді радянських інженерів про поїздки за кордон і встановлення економічних зв'язків із Німеччиною. Були розглянуті угоди з консорціумом німецьких банків, також із різними товариствами підприємств Німеччини, опрацьовані фінансові звіти.

Вивчення документів українських архівів дозволило детально простежити аспекти виробничо-технічного співробітництва України, РРФСР і Німеччини у досліджуваний період, виявити його особливості, зробити необхідні висновки й узагальнення.

Архіви Російської Федерації дозволили більш детально дослідити комплекс радянсько-німецьких відносин у міжвоєнний період. Так, в Архіві зовнішньої політики Російської федерації були опрацьовані матеріали особових фондів державних діячів СРСР - Г.В. Чічеріна; М.М. Литвинова; М.М. Крестинського. При написанні дисертаційної роботи в основному було використано листи вищим партійним діячам СРСР, докладні записки, які стосувалися співробітництва обох сторін, пам'ятні записки, в яких розкриваються авіаційні, артилерійські питання, питання інженерної справи, оптики і морського відомства, хімічні питання і орієнтовні плани майбутніх випробувань, орієнтовні кошториси, звіти про відрядження червоних командирів на маневри в Німеччину, звіти про німецькі підприємства в СРСР та інші документи.

Високою інформаційною насиченістю відзначаються матеріали Російського державного військового архіву. При підготовці дисертації у фондах архіву були використані матеріали - Управління справами РВР СРСР; Головного управління Військово-повітряних сил РСЧА; Управління південної Мозирської групи військ Західного фронту ( травень 1920 - грудень 1920 рр.); Управління командуючого усіма збройними силами на Україні і в Криму (1920 - 1935 рр.); Головного управління по закордонному постачанню Центрального управління постачання РСЧА; Секретаріату народного комісара оборони СРСР; Секретаріату першого заступника голови РВР СРСР; Управління начальника озброєнь РСЧА, які містять документи секретаріату Управління справами РВР СРСР; Управління справами народного комісару оборони (1917 - 1940 рр.); І-го управління (учбового управління РСЧА); Документи РВР українського військового округу 1920 - 1934 рр; Відділу зовнішніх замовлень НКО СРСР 1917 - 1933 рр; Документи Голови РВР СРСР за 1918 - 1934 рр; Секретаріату заступника голови РВР; Документи Управління начальника озброєнь РСЧА у 1929 - 1930 рр.

Вивчені документи можна умовно поділити на: документи вищих державних органів СРСР, вищих органів комуністичної партії, центрального комітету Компартії України; радянські й німецькі дипломатичні документи, матеріали розвідувального управління штабу РСЧА, документи ОГПУ; особові фонди державних діячів СРСР Усього при підготовці дисертації автором було використано 15 фондів з різних архівосховищ, частина документів із яких уперше введена до наукового обігу. Вивчення архівних матеріалів дали змогу виділити найважливіші напрями, форми й засоби радянсько-німецького військового співробітництва, простежити його хід і динаміку.

Серед опублікованих матеріалів особливу увагу привертають тематичні збірки документів і матеріалів із міжнародно-правових питань. Серед них треба виділити: “Документи зовнішньої політики СРСР”, “Радянсько-німецькі відносини від переговорів у Брест-Литовську до підписання Рапалльського договору”, “Радянсько-німецькі відносини (1922 - 1925 рр.)”.1 Завдання цих збірок полягало, головним чином, у тому, щоб розкрити суть зовнішньої політики СРСР і одночасно охарактеризувати політику інших держав у цей період. Але треба відмітити, що в основному збірки вводять читача у світ сталінських концепцій і уперто пропонують стандартні формули про користь радянсько-німецьких торгово-економічних контактів і політичного співробітництва, його неминучість і наступні переваги для СРСР у її виважених дипломатичних маневрах.

Серйозним внеском у радянську документалістику даної досліджувальної проблеми стала збірка документів, яку підготували Ю.Дьяков і Т.Бушуєва2, до неї увійшли найбільш важливі з точки зору видавців документи періоду 1920-1933 рр, які безпосередньо стосуються військового співробітництва СРСР та

Веймарської республіки. Особливо значимою стала публікація об'ємної серії перекладених англійською мовою документів німецького МЗСа - „Документи з німецької історіі“;3 які були у розпорядженні спочатку Управління стратегічних служб, а, зрештою, архівів Державного департаменту США. Ця серія видавалася майже одночасно в США і Великій Британії. Окремо треба виділити збірки документів, які видавались в Німеччині: „Документи з німецької зовнішньої політики 1918 - 1945.4

Щодо вивчаємої проблеми, то умовно можна виділити три етапи становлення й розвитку радянської, російської, української історіографії.

На першому її етапі, який охоплює період 1940 - 1950- х рр., радянські історики висвітлюють питання головним чином крізь призму економічних і дипломатичних відносин між СРСР і Німеччиною. Серед істориків, які першими почали висвітлювати історію Веймарської республіки були І. Кобляков, О. Єрусалімський, В. Кульбакін, М. Орлова1. Однак, слід зазначити, що в роботах перерахованих авторів історія Веймарської республіки розглядається виключно з класових позицій, марксистсько-ленінської ідеології. Розробка проблеми базувалася в основному на мемуарній літературі безпосередніх учасників подій, періодичних виданнях та зарубіжних публікаціях. Тому поза увагою залишалося багато проблем в тому числі проблема, яка розглядається в дисертаційному дослідженні.

Початок другого етапу вивчення теми (що тривав продовж 60-х - першої половини 80-х рр.) припадає на період розвінчання культу Сталіна, лібералізації суспільно-політичного життя країни. Початок “хрущовської відлиги” призвів до нового сплеску масової зацікавленості до проблеми передвоєнних міжнародних відносин. Публікуються деякі раніше невідомі документи, які висвітлювали Рапалльський, Московський й Берлінський договори, їх вплив на розвиток політичних й економічних стосунків між СРСР та Веймарською Німеччиною.2 Це значно розширило можливості дослідження проблеми, особливо питання зовнішньополітичних факторів, що обумовили розвиток радянсько-німецького військового співробітництва. Плідною, зокрема, виявилася науково-практична сесія, присвячена 40-річчю Рапалльської угоди, котра відбулася у 1963 році в Москві.3

Інтерес до проблеми передвоєнних відносин Німеччини і СРСР поглиблювали мемуари вчених і конструкторів військової техніки, а також роботи, присвячені військово-технічним проблемам розвитку збройних сил Веймарської республіки і СРСР у міжвоєнний період. Особливу увагу привертають праці А.А. Галкіна і Д.П. Проектора4. Автори намагалися проаналізувати не тільки витоки німецького фашизму, але й історію рейхсверу.

З кожним новим виданням кількість опублікованих документів і матеріалів збільшувалася, але їх якість залишалася такою як і раніше. Багатослівні вступні статті, характер підбору джерел покликані були виконувати традиційні соціальні замовлення - довести провину західної дипломатії у розв'язанні Другої світової війни і у виключно позитивному світлі зобразити зовнішньополітичні акції Радянської держави. Але все ж таки треба відмітити праці І. Росенко, І Кулініча, В. Коваля, А. Ахтамзяна, Г. Трухнова, А. Йоффе, І. Максімичева.1 Вони побудовані в основному на фактичному матеріалі, архівних документах.

Праці, які вийшли впродовж другого етапу, не втратили фактологічної цінності й дотепер, але чільне місце в них відводилося лише політичному, економічному і виробничо-технічному співробітництву. Усі вони були поставлені тоталітарною системою перед необхідністю виконувати ідеологічне замовлення абсолютизації класового підходу, який беззастережно розповсюджувався і на сферу міжнародних відносин, являючи собою стрижень політики мирного співіснування держав із різним соціальним ладом.

Третій етап у дослідженні теми розпочинається із середини 80-х рр. і триває до наших днів.

Саме із середини 80-х рр. почали пробиватися перші паростки альтернативних оцінок історичних фактів, давно вже відомих спеціалістам. Була здійснена спроба зламати постулати й схеми періоду сталінізму, поставити під сумнів методологічно встановлені факти з історії радянсько-німецьких відносин у міжвоєнні роки, внаслідок чого змогли більш рельєфно дослідити їх. Першим офіційним підтвердженням наявності військових контактів між СРСР і Німеччиною в 20-х рр. став опублікований у “Віснику МЗС СРСР” документ за підписом заступника наркома закордонних справ М.М. Литвинова (від 17 червня 1927 року) з архіву зовнішньої політики СРСР2, в якому мова йшла про те, що представнику Реввійськради був переданий список маневрів рейхсверу, в яких могли б приймати участь командири Червоної армії і, що цікаво, німці повинні бути одягненні в червоноармійську форму.

Розсекречені у 1989 р. радянські дипломатичні документи вперше відкривають можливості вивчення радянської концепції військового співробітництва СРСР із Веймарською Німеччиною в 1920 - 1933 рр. Нові матеріали допомагають скласти уявлення про реальні масштаби і напрямки цього процесу.

Серед російських і українських істориків, які почали на початку 90-х рр. відкрито говорити про військове співробітництво обох країн треба назвати В. Бойцова, В. Коваля, А. Ахтамзяна, С. Горлова, А. Трубайчука, В. Газіна, В. Захарова, Н. Єлисеєвої. Усі вони сходяться на думці, що у той час справжнього взаєморозуміння між країнами не було. Це була гра для того щоб виграти час і покращити боєздатність армій, пошук кращої вихідної ситуації, але ні в якому випадку не пов'язані метою принципової нової орієнтації союзників у дусі взаєморозуміння. Економічні відносини давали перевагу, так само, як і військові відносини, бо вони були вигідні обом країнам. В основу праць було покладено матеріал із невідомих до цього часу радянським дослідникам джерел, а це стало ще одним доказом того, що “нове мислення” зробило можливим здійснення якісних змін в історіографії. Автори намагаються розкрити один з аспектів військового співробітництва Червоної армії й рейхсверу, багато уваги приділяють участі військових обох країн у маневрах, а також обміну делегаціями між двома військовими відомствами. Автори роблять схожий висновок про те, що зв'язок із рейхсвером, де самі умови існування армії змушують теоретичну військову думку посилено працювати, в військовому відношенні для Червоної армії, без сумніву, являла значну цінність.

Щодо зарубіжної історіографії, то за комплексом проблем, що вивчаються, її умовно можна поділити на чотири групи, в яких більшість - праці німецьких, і американських істориків.

До першої групи можна віднести праці, присвячені історії радянсько-німецьких відносин, включаючи її політичні, і економічні аспекти. Серед них треба виділити роботи істориків В. Беітела, І. Карра, П. Фарбі, Р. Хеіга, Д. Moріса, A. Пітерса, Г. Хільгера, Г. Росенфельда, A. Aндерле, Л. Kохана та інших. Дослідники розкривають зовнішньополітичні аспекти Веймарської республіки, ставлення правлячих кіл до Рапалльського договору. Вони підтримують точку зору, що для Німеччини та її правителів Рапалло було вимушеним кроком, здатним спонукати західні держави до ревізії мирного договору. Крім того, наполягають на тому, що Німеччина спеціально схилялася до політики балансування між Заходом і Радянським Союзом.

До другої групи відносяться праці з новітньої історії Німеччини, її збройних сил і військової промисловості. Цією проблемою займалися Ф. Кaрстен, Г. Креіг, В. Eрфурс, M. Гейєр, Х. Меєр-Велкер, Р-Д. Mюллер1. Історики наполягають на тому, що, уклавши угоду з Німеччиною, Радянській Росії вдалося запобігти створенню єдиного фронту, який би протистояв владі рад Роблять висновки про те, що Радянський Союз співробітничав тільки в тих галузях, які були вигідні СРСР, при цьому всі витрати перекладали в основному на Німеччину. Але все ж таки таке співробітництво не дозволило Німеччині відстати від країн Заходу в розвитку сучасної військової техніки. А СРСР зміг налагодити свій військово-промисловий комплекс.

До третьої групи можна віднести літературу, присвячену зовнішній політиці СРСР, радянському військовому будівництву. Дану проблему вивчали: I. Eріксон, П. Госзтоні, A. Сіатон, I. Сіатон.2 Увагу привертає оцінка політики СРСР, а саме тих процесів, які відбувалися в 20-30-х роках, їх реалізації. Автори приходять до висновків, що кожна зі сторін прагнула в цьому партнерстві, яке закріпив саме Рапалльський договір, реалізувати свої власні цілі. Німеччина - обійти заборони Версальського договору, особливо військові статті, і підготуватися до реваншу. Радянський Союз прагнув на основі технічних новин будь-якою ціною створити могутню оборонну промисловість. Рапалльський договір розглядався радянським керівництвом як початок реалізації зовнішньополітичного аспекту непу - принципу мирного співіснування країн із різними соціальними системами.

Нарешті, до четвертої групи увійшли роботи істориків, які безпосередньо розкривають радянсько-німецькі відносини у військовій галузі в 1920 -1933 рр. Автори уважно розглядають, за чиєю ж ініціативою розпочалися військові контакти, і приходять до висновку, що ініціатива однаково відходила і від Радянської Росії, і від Веймарської республіки. Намагаються представити співробітництво як сувору необхідність і показати, наскільки в дійсності вдалося СРСР і Німеччині використати ті здобутки і надані співробітництвом можливості, а також відповісти на питання, чи стало це військове співробітництво передтечею таємних протоколів про розділ сфер впливу, що стали винуватцями розв'язання Другої світової війни. Особливо треба відмітити дослідження E. Кострінга, K-Х. Фолкера, Ф. Карстена, Х. Гатцке, Х. Спейдела.1

Серед так званих узагальнюючих праць з історії ХХ ст. треба назвати роботи Е. Гобсбаума, П. Джонсона, Д. Ротшильда, Д. Тренвіла2. В них історики систематизували та узагальнили великий обсяг наукового матеріалу і намагались його поєднати з територіально-країновим підходом. В працях деяка увага приділяється міжнародній політиці СРСР та Німеччини в 20-х - 30-х роках ХХ ст.

Таким чином слід зазначити, що роботи західних істориків відрізняє багата джерельна й історіографічна база. Разом з тим, незважаючи на видимі здобутки, західні історики так і не вирішили завдання дослідження даної проблеми у повній мірі. До її недоліків слід віднести однобічність джерельної бази (головним чином, німецьких і американських архівів), недостатній рівень узагальнень, а також деяка тенденційність викладу матеріалів. Як правило, в роботах західних авторів прослідковуються дві тенденції: перша - це абсолютизація німецького впливу на радянське військове будівництво, друга - занадто перебільшується роль СРСР у відродженні бойової міці Німеччини у міжвоєнний період.

Отже, аналіз історіографії дозволяє зробити висновок, що дана проблема ще не знайшла свого достатнього й об'єктивного висвітлення ні в зарубіжній, ні, тим більше, в вітчизняній історичній науці. Саме тому дисертант і спробував заповнити цю прогалину.

У другому розділі - “Зовнішньополітичні фактори, розвитку радянсько-німецького військового співробітництва,” розглядаються причини, які супроводжували ці процеси у міжвоєнний період.

Становище, в якому опинилися Німеччина і Радянська Росія на початку 20-х років, мало деякі подібні риси. В обох країнах світова війна викликала великі зміни, мали місце серйозні економічні труднощі від нанесених війною збитків, що відбилося на соціальній сфері. Обидві країни перебували в умовах зовнішньополітичної ізоляції. Німеччина була звинувачена в розв'язанні Першої світової війни, а Росія не була запрошена до участі в Паризькій конференції, через капітуляцію і підписання 3 березня 1918 року в Брест-Литовському мирного договору з державами Почвірного союзу.

Радянська дипломатія почала переходити до більш реалістичного курсу у вирішенні міжнародних питань, виконувала антиверсальські настанови Леніна про можливість і необхідність зближення в першу чергу з переможеними країнами, в яких були серйозні протиріччя з державами-переможницями. Тому вона почала наполегливо шукала шляхи розширення контактів із Німеччиною і її союзниками, оскільки держави Антанти, як писав Ленін, примусили підписати такий мир у Версалі, який позбавив їх матеріальної можливості економічного існування в умовах повного безправ'я й приниження.

16 квітня 1922 року під час Генуезької конференції в італійському містечку Рапалло був підписаний радянсько-німецький договір. Слід зауважити, що договір не мав ніяких таємних домовленостей про союз.

У правлячих колах Веймарської республіки ставлення до Рапалльського договору та радянсько-німецького співробітництва було не однозначним. Можна виділити принаймні два загальні підходи - лінію начальника управління сухопутних військ генерала Г. фон Секта і лінію німецького посла в СРСР У. Брокдорфа-Ранцау. Перший керувався прагненням якомога швидше вирішити проблеми, пов'язані з Версальським договором, що відповідало інтересам значної частини генералітету. Другий - був обережним, зваженим і виходив з повоєнних реалій європейського світу, та виношувався в політико-дипломатичних колах зовнішньополітичного відомства Г. Штреземана.1 Лінія Брокдорфа-Ранцау знаходила підтримку багатьох політичних партій.2

Таким чином, під кінець 1922 р. склались необхідні політико-дипломатичні умови, що змогли забезпечити міцну основу для розвитку різносторонніх торговельно-економічних, виробничих, наукових, військово-технічних контактів між Радянською Росією і Німеччиною.

Концепція двостороннього військового співробітництва була намічена в результаті серії таємних двосторонніх переговорів у Москві й Берліні у 1920-1923 рр. Для забезпечення прямих зв'язків із керівництвом РСЧА на початку 1921 року в німецькому відомстві за ініціативою Секта створюється спеціальна група “Зондергрупа - Р” (Росія), в радянській термінології “Вогру”, тобто воєнна група. Вона приступила до розробки програми військового співробітництва між Червоною армією й рейхсвером під кодовою назвою операція “Купферберг Гольд”. Саме з цього періоду починає розвиватися військово-промислове та військове співробітництво між Радянською Росією та Веймарською республікою, але зміна економічної ситуації в країнах не могли не позначитися на атмосфері співробіітництва.

У третьому розділі - “Розвиток військової кооперації та налагодження технологічного співробітництва між Червоною армією і рейхсвером”, зазначено, що для керівництва рейхcверу очевидною була необхідність якомога повніше використовувати усі можливості, що вони мали у військовому співробітництві з СРСР, яких Німеччина через обмеження Версаля була позбавлена, для того, щоб рейхсвер не опустився до рівня звичайних поліцейських підрозділів у розумінні тактичної, технічної, морально-бойової підготовки, а також не відставав у подальшому розвитку військового мистецтва, оскільки з досвіду імперіалістичної війни було ясно, що вирішальне значення у військових діях має наявність і вміле використання авіації, танків, ОР. Співробітництво і сконцентрувалось, головним чином, у цих галузях. Як мета цього співробітництва німецькою стороною було намічено подальший розвиток військової теорії й оперативного мистецтва, підготовка відповідних висококваліфікованих кадрів, проведення випробувань нових видів воєнної техніки, розробка на цій основі інструкцій з вивчення військової справи і бойових статутів. Для цього потрібні були полігони, наявність відповідної техніки й можливість взаємного обміну досвідом. Усе це було в СРСР. Крім того, режим у країні гарантував високу ступінь секретності.

Основна увага була приділена організації військово-учбових центрів - авіаційної школи (центру) у Липецьку, танкової школи в Казані; військово-хімічним випробуванням (об'єкт “Томка”). Не дивлячись на непослідовність і суперечливість майже 10-ти річного періоду співробітництва РСЧА і рейхсверу, радянська сторона отримала певну користь. В основному вона складалась з того, що вивчення німецького досвіду слугувало певним орієнтиром у самостійній розробці нових військових технологій, засобів захисту, а також в організаційних питаннях.

Важливим фактором співробітництва РСЧА і рейхсверу стали поїздки радянського командирського складу у Німеччину для удосконалення у військовому мистецтві. Допускалося і відвідання німцями РСЧА. Починаючи з 1927 р. і по 1933 р. включно, обміни військовими делегаціями носили досить стійкий, регулярний характер. Причому делегації й рейхсверу і РСЧА очолювалися особами, із великими повноваженнями. Більше того, в цей період Німеччина була чи не єдиною країною, високопоставлені офіцери якої брали участь у великих маневрах та навчаннях Червоної армії.

У четвертому розділі - “Згортання військово-технічного співробітництва” здійснена спроба розглянути військово-промислове співробітництво між країнами в другій половині 20-х років, а також причини поступового згортання радянсько-німецьких контактів в військовій галузі.

У 1925-1927 рр. центр уваги у військовому співробітництві між СРСР і Німеччиною був перенесений на використання військових шкіл в СРСР і навчання кадрів, але це зовсім не означало відмову від співробітництва у військовій промисловості. Навпаки, надання технологічної й інтелектуальної допомоги в організації окремих військових виробництв не тільки не зменшилося, а набуло більш масовий характер.

У середині 1929 р. ЦК ВКП(б) прийняло постанову “Про стан оборони країни”, в якій було викладено лінію про повну технічну реконструкцію армії, авіації й флоту. Ця постанова стала основою першого 5-річного плану військового будівництва, нею передбачалося також створення нових технічних військ, моторизація РСЧА, масова підготовка технічних кадрів.

Приблизно в цей час “головною дійовою особою” у військово-технічних контактах обох країн стає німецький генерал артилерії М.Людвіг, який пішов у відставку з посади начальника озброєнь рейхсверу. Свої зусилля після переговорів у Москві з Ворошиловим і Уборевичем, які відбулися в кінці 1929 р., Людвіг зосередив у трьох напрямках:

1. Надання допомоги у модернізації радянської військової промисловості за рахунок направлення німецьких офіцерів на заводи в СРСР і надання ліцензій для серійного виробництва військової продукції.

2. Проведення спільних науково-дослідних робіт. Причому даний пункт частково вже реалізувався у процесі діяльності військово-навчальних центрів рейхсверу (Липецьк, Казань, Тоцкоє, Шіхани)

3. Поставки в Радянський Союз напівфабрикатів, виробництво й експорт яких формально не підпадав під заборону Версаля, але сприяли підтриманню зайнятості і високого рівня кваліфікації військово-промислових фірм Німеччини.

Керівництво рейхсверу розраховувало на співробітництво декількох великих німецьких фірм (“Круп”, “Рейнметал”, “Сіменс і Хальске”), а також на те, що “Людвіг у якості радника радянського уряду” з питань озброєння буде рекомендувати радянській стороні залежно від його уподобань відповідні німецькі фірми. Тут, крім політичної користі, рейхсверовцям вбачалася можливість розповсюдження свого впливу на процес оснащення РСЧА новим озброєнням. Для радянської сторони інтерес представляли перші два пункти, тоді як військове міністерство Німеччини робило наголос на останньому пункті.

Але, військове співробітництво з Німеччиною для радянського уряду із самого початку було функцією політичних відносин між обома країнами. Тому, коли політичне взаєморозуміння стало все більше відходити в минуле, причому більше з вини німецької сторони, яка усвідомила цю “математичну залежність”, то, з одного боку, Москва зумівши в попередні роки й особливо за роки першої п'ятирічки створити значну військову промисловість, провести військову реформу і виховати з німецькою допомогою кваліфіковані кадри командирського складу, зрозуміла що з націонал-соціалістичною Німеччиною їй “не по дорозі”. Тому в умовах кризи політичних і економічних взаємовідносин Москва сама зробила “сильний хід”. Розрахунок був на те, що його гідно оцінять у Парижі, Варшаві, Лондоні. Коли ж стало зрозуміло, що Париж (а разом із ним і Варшава) готов замінити Берлін в якості стратегічного союзника Москви, то їй залишалося лише знайти привід для розриву військових зв'язків з Німеччиною, що і було зроблено Крестинським у бесіді з Дірксеном 3 червня 1933 р.

Наведені в дисертації факти, переконливо, свідчать про те, що ініціатива припинення військового співробітництва належала радянській стороні.

15 липня 1933 р. Франція, Англія, Італія й Німеччина в обхід Женевської конференції з роззброєння підписали в Римі “пакт чотирьох”, який передбачав співробітництво між його учасниками, перегляд Версальського договору, поступове досягнення Німеччиною рівності в озброєнні. Але “ пакт чотирьох” не був ратифікований державами, що його підписали. На конференції у Женеві у вересні 1933 р. Німеччина вимагала негайного визнання принципу рівноправ'я в озброєнні й згоди держав на збільшення чисельності рейхсверу в три рази (до 300 тисяч). Ця пропозиція була відхилена. Реакція країн, що підписали з Німеччиною Римський “пакт чотирьох” була наступною: Італія підтримала Німеччину, Англія й Франція виступили проти, блокувавши тим самим ревізію військових положень Версальського договору. Це, до речі, було на той час однією з цілей радянської зовнішньої політики. США прийняли нейтральну позицію. У відповідь Німеччина, указавши на безплідність роботи конференції 14 жовтня 1933 р., відізвала свого делегата з Женевської конференції, а через п'ять днів - 19 жовтня, вийшла з Ліги Націй.

Москва ж, зробивши на той час вибір не на користь нацистської Німеччини, ініціювала підписання в Лондоні під час міжнародної економічної конференції угоди про визнання агресора із сусідніми державами, яке було направлене проти Німеччини. Сталін і його оточення, зрозумівши, що в особі Гітлера вони зіткнулися з таким самим, як і вони, цілеспрямованим, цинічним і безпардонним політиком, намагались загнати Німеччину в глибоку політичну ізоляцію. Частково це їм удалося. Але побоювання Заходу відносно політики уряду “національної концентрації” Гітлера були куди меншими, ніж майже неприхований страх перед можливістю більшовизації усього світу. В Берліні це розуміли. Тому, вибравши курс на досягнення двосторонніх угод і взявши на себе роль “захисного валу” проти більшовизму, Гітлер уміло вирішував зовнішньополітичні питання наступного періоду. Тут були і різке політичне протистояння Москви й Берліна, й спроба радянсько-німецького зближення, аж до відновлення колишніх військових зв'язків, але у 1933 році з “рапалльською політикою” було покінчено.

У результаті проведеного дослідження автор дійшов таких висновків

1. Рапалльський договір вніс істотні зміни в політичну ситуацію у світі. Він сприяв створенню унікальної атмосфери для радянсько-німецького зближення, налагодження вигідного й плідного співробітництва обох країн у політичній, економічній і культурній галузях. Намагаючись вижити, ці дві країни пішли на широкомасштабне військово-економічне співробітництво, яке перетворилося, як доведено в дисертації, в період розквіту рапалльської політики на військово-політичний союз. Підживлювали його ідеї німецького реваншу, неприйнятність німецькою так і російською стороною післявоєнного територіально-державного устрою в Європі, з одного боку, й ідеї світової революції з іншого. Але, оскільки і Москва, і Берлін цинічно розглядали свої взаємовідносини як засоби досягнення власної мети вони чудово розуміли мотиви, які спонукали до співробітництва іншу сторону, оскільки ці відносини з часом постійно еволюціонували в сторону від майже союзницьких до балансування взаємних інтересів, пошуку політичних союзників, диверсифікації військово-промислових й економічних зв'язків. На той час це були вимушені але до певної міри логічні політичні кроки. Проте і та й інша, не формулюючи до кінця свої союзницькі стосунки, добре розуміли силу й слабкість цього альянсу. Тому, після того як сторони досягли природних меж у своїх взаємовідносинах Москва, і Берлін приблизно з другої половини 20-х рр. розпочали використовувати свої військові зв'язки як засоби політичного тиску на відносини з державами Антанти уміло блефуючи й допускаючи, що б, деяка інформація потрапляла на Захід, вони на кінець 20-х - початку 30-х років зуміли включитися у світову політику, не відступаючи від своїх стратегічних завдань. З урахуванням своєрідності міжнародних відносин 20-30-х років ХХ століття значення військово-технічного співробітництва між СРСР і Веймарською республікою виходить далеко за межі утилітарних інтересів військового відомства. З точки зору укріплення обороноздатності і підвищення бойової міці й навчання РСЧА його ефективність очевидна (навчання керівного командного складу РСЧА в Німеччині військовій академії і радянських військових спеціалістів у військово-учбових центрах рейхсверу на території СРСР, допомога в становленні радянської військової промисловості й передача передових на той час технологій, обмін військовими делегаціями й спостерігачам розвідувальними даними з узгоджувальної проблематики на основі взаємності і т.д.). І хоча результати цього співробітництва не можна піддати точному обліку (кількість радянських і німецьких льотчиків і танкістів, які навчалися, посібників і настанов із танкового й повітряного бою, ведення хімічної війни, взаємодії родів військ, кількість створених моделей різного озброєння і т.д.), все ж таки його масштаби дуже значні. Інтенсивні особисті контакти військових керівників і офіцерів вищої ланки армій обох держав створили в обох країнах міцне лоббі, яке виступало за підтримку й укріплення співробітництва між Радянським Союзом і Веймарською Німеччиною. В умовах економічної відбудови Німеччини за рахунок західних кредитів і позичок (план - Дауеса від 1924 р. і план - Юнга від 1929 р.) зростання прозахідних настроїв у Німеччині, саме наявність цього лоббі, яке відстоювало необхідність двосторонніх військових зв'язків, в значній мірі допомогло підтримувати потрібну Радянському Союзу “східну орієнтацію” Німеччини.