Військова реформа в Російській Федерації: соціальний та політичний аспекти (1990-1997 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені І. І. МЕЧНИКОВА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

ВІЙСЬКОВА РЕФОРМА В РОСІЙСЬКІЙ ФЕДЕРАЦІЇ: СОЦІАЛЬНИЙ ТА ПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТИ (1990-1997 рр.)

СУХУШИН Михайло Петрович

УДК 94(470+571):355.1.001.73 "1990/1997"(043.3)

07.00.02 - Всесвітня історія

Одеса - 2006

Работа виконана на кафедрі нової та новітньої історії Одеського національного університету імені І. І. Мечникова.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

ДЬОМІН Олег Борисович,

Одеський національний університет імені І.І.Мечникова, професор кафедри нової та новітньої історії

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

ФІСАНОВ Володимир Петрович,

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича, завідувач

кафедри міжнародної інформації;

кандидат історичних наук

ПОКАСЬ Михайло Сергійович,

Інститут соціальних наук Одеського

національного університету імені І.І.Мечникова,

доцент кафедри міжнародних відносин

Провідна установа: Дипломатична академія України при Міністерстві закордонних справ України, м. Київ

Захист відбудеться “27” жовтня 2006 р. о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 41.051.08 по захисту дисертацій в Одеському національному університеті імені І. І. Мечникова (65057, м. Одеса, вул. Щепкіна 12, ауд. 9).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Одеського національного університету імені І. І. Мечникова (65082, м. Одеса, вул. Преображенська, 24).

Автореферат розісланий “27” вересня 2006 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Лозовський А.К.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Політичні та соціальні трансформації на пострадянському просторі кардинально змінили шлях розвитку світової цивілізації, який намітився у другій половині ХХ ст. Відмова від антидемократичних суспільних засад, впровадження нових громадянських принципів потребувало значних зусиль. Проте подібна еволюція не носила однонаправлений та одномоментний характер, а розтягнулась на значний проміжок часу. В республіках колишнього СРСР вона протікала в різних формах та з різною швидкістю. Особливості цього процесу притаманні і Російській Федерації (РФ). З одного боку, вони яскраво характеризували перетворення на шляху від радянської до демократичної влади, а з другого - показали усі складнощі подібного явища, особливо враховуючи, що Росії дістався найбільший спадок Радянського Союзу як у кількісному, так і в якісному вимірі.

Важливою складовою пострадянського життя РФ стали питання військової політики. Геополітичні зміни у світі та крах біполярної системи міжнародних відносин поставили перед Росією інші, ніж за радянських часів орієнтири у сфері безпеки. Їх утвердження привело до створення нової російської армії, яка повинна відповідати політичним і соціальним реаліям незалежної і самостійної Росії.

Дослідження військової реформи в СРСР і в РФ важливе з точки зору визначення результатів проведення радикальних суспільних реформ в кризових умовах. Перехід до посттоталітарного суспільства вимагає чіткого бачення процесу кардинальної перебудови одної із визначальних структур влади.

Майже одночасно подібні процеси розгортались в Україні. Вивчення етапів їх проходження та наслідків реформування армії в РФ може розглядатись як одна із моделей військової реформи на пострадянському просторі. Співставлення російського варіанту трансформації Збройних Сил з українським дозволить незалежній Україні уникнути ряду негативних моментів, які проявились під час перебудови армії Росії. Це тим більш важливо і одночасно можливо, бо і російська, і українська нові армії вийшли із радянських Збройних Сил.

Реформування військової сфери позначилось на різних сторонах російського суспільства. Певні заходи уряду РФ привели до не прогнозованих наслідків. Передбачити та запобігти впливу подібних явищ на українське суспільство при трансформації українських Збройних Сил означає зекономити час, кошти та зусилля, необхідні для подальшого суспільного розвитку.

Історичні питання, пов'язані із вивченням військової проблематики на весь час панування радянської історіографії залишались майже недоступними для цивільних вчених. Особлива складність полягала у дослідженні тематики другої половини ХХ ст. Незважаючи на підвищений інтерес у всьому світі до історії розвитку армії та військової політики російська та українська історична наука тільки розгортає науковий пошук в цьому напрямку.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в рамках комплексної наукової теми кафедри нової та новітньої історії історичного факультету Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова “Питання нової та новітньої історії: глобальний та регіональний аспекти“ (№ 0101U008294).

Хронологічні рамки дослідження охоплюють час з 1990 р. до 1997 р. Початковим моментом періоду є 12 червня 1990 р., коли РСФСР проголосила Декларацію про суверенітет. Кінець періоду, що вивчається, прийшовся на липень 1997 р. Тоді керівництво РФ визначилось з практичними кроками у військовому питанні та прийняло пакет документів, які встановили напрямки розвитку військової реформи.

Мета і задачі дослідження. Метою є вивчення політичних і соціальних аспектів військової реформи в Російській Федерації в 1990 - 1997 рр. У відповідності до поставленої мети були визначені такі задачі:

* вивчити політичні, економічні та соціальні передумови військової реформи Збройних Сил Росії;

* з'ясувати відношення та позиції державних структур, політичних рухів та громадських об'єднань і організацій до становища та перспектив розвитку Збройних Сил;

* дослідити особливості впровадження військової реформи в процесі трансформації суспільства в Радянському Союзі;

* розглянути фактори впливу зовнішньополітичних чинників, зокрема Співдружності Незалежних Держав, на військове будівництво в Російській Федерації;

* виявити основні етапи еволюції військової реформи в контексті розвитку політичних інститутів Росії;

* проаналізувати розвиток воєнно-соціальної політики в процесі реформування військових структур Російської Федерації;

* показати трансформацію системи військово-патріотичного виховання молоді в Росії;

* оцінити стан наукової розробки в історіографії проблеми військового реформування Збройних Сил Російської Федерації.

Предмет і об'єкт дисертаційного дослідження. Об'єктом дослідження виступає історія військової політики Російської Федерації в процесі трансформації російського суспільства.

Предметом є політичні та соціальні аспекти військової реформи в ході розбудови Збройних Сил Російської Федерації.

Методи дослідження. В основу роботи покладений метод історизму, який дозволяє відобразити характер розгортання військового реформування в РФ в процесі переходу від тоталітарної до демократичної держави, встановити зв'язок із внутрішньополітичним розвитком радянського, а потім і російського суспільства. Історизм доповнюється проблемно-історичним підходом, в рамках якого розглядається процес формування ЗС РФ. Разом з тим, він, ґрунтуючись на конкретних реаліях, дає можливість вичленити соціальні та політичні питання проведення військової реформи. У сполученні з методом критичного аналізу процесів і явищ, джерел та літератури він сприяє здійсненню виважених оцінок результатів військового реформування в РФ.

Для аналізу військової політики СРСР і РФ велике значення має метод системного аналізу. У рамках системного підходу можна простежити взаємозв'язок і взаємовплив між ЗС, владними структурами і суспільством. Використання цього методу спрямовує на вивчення пріоритетних напрямів розкриття теми, насамперед, у площині показу політичного і соціального положення ЗС і військовослужбовців у російському суспільстві.

Для дослідження історичних подій, безпосередньо пов'язаних із політичною і соціальною сферами, необхідне комплексне вивчення проблеми. Воно вимагає як загальнонаукових і конкретно-історичних методів (проблемно-хронологічного, порівняльно-історичного, ретроспективного), так і міждисциплінарних, перш за все, структурно-системного підходу. В результаті сукупність методів та підходів дозволяє дослідникові дотриматись вимог науковості та об'єктивності.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що:

· вперше в українській історіографії здійснено комплексне конкретно-історичне дослідження політичних та соціальних аспектів військового реформування в Російській Федерації;

· простежені особливості розбудови Збройних Сил Росії;

· представлений механізм впливу громадськості на державну політику Російської Федерації в питаннях військової реформи;

· з'ясовані форми та методи реалізації військової політики Російської Федерації, розглянута дія чиннику СНД у розвитку військового будівництва в Росії;

· внесені корективи у періодизацію військової реформи в Російській Федерації;

· проаналізовані зміни соціального положення російських військовослужбовців в процесі трансформації військово-соціальної політики;

· в науковий обіг вперше введені ряд архівних матеріалів з історії реформування Збройних Сил.

Практичне значення роботи полягає в тому, що результати дослідження можуть бути використані для підготовки та викладання загальних курсів лекцій з всесвітньої історії, історії міжнародних відносин та історії Російської Федерації, спецкурсів з історії військової політики і сучасних міжнародних відносин. Крім того, дисертаційний матеріал може бути практично застосований для поглибленого аналізу і наукового прогнозування перспектив військової політики в країнах колишнього Радянського Союзу, при підготовці узагальнюючих робіт із політичної, соціальної, військової та зовнішньої політики Росії.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження апробовані автором на всеукраїнських і міжнародних конференціях: ІІІ Міжнародний семінар “Проблеми всесвітньої історії“ (Чернігів, травень 2006 р.), Третя міжнародна науково-практична конференція “Музей. Історія. Одеса” (Одеса, квітень 2006 р.), Всеукраїнська науково-практична конференція “Сучасні системи і технології управління у сфері освіти” (Суми, травень 2004 р.), Всеукраїнська науково-практична конференція “Європа: історичні контури еволюційного шляху” (Первомайськ, травень 2004 р.), Четверта Всеукраїнська наукова конференція “Інтелігенція і влада” (Одеса, березень 2006 р.), Всеукраїнська науково-практична конференція “Всесвітня історія та актуальні проблеми міжнародних відносин” (Луганськ, квітень 2006 р.).

Публікації по темі дисертації. За матеріалами дисертаційного дослідження опубліковано 6 статей та повідомлень, в тому числі 3 у фахових наукових виданнях.

Структура дисертації обумовлена метою і задачами дослідження і базується на основі історико-проблемного принципу. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг роботи 192 сторінки. Список використаних джерел та літератури становить 425 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, показаний зв'язок роботи з науковими програмами, визначається об'єкт і предмет дослідження та його хронологічні рамки, формулюються мета і завдання, розкриваються методи дослідження, наукова новизна, практичне значення і апробація одержаних результатів.

У першому розділі “Джерельна та історіографічна база дослідження” охарактеризовані джерела дисертаційної роботи та проаналізований стан наукових досліджень проблеми. Серед залучених матеріалів переважають опубліковані документи. Архівні матеріали, які вперше вводяться автором до наукового обігу, походять із фонду № 17 “Канцелярія штабу Одеського воєнного округу” архіву Південного оперативного командування Збройних Сил України. Документи охоплюють 1990 - 1991 рр. і показують, які напрямки перебудови армії були пріоритетними для держави. Одеський воєнний округ був одною із типових структурних ланок Збройних Сил СРСР і за його діяльністю можна прослідкувати за тим, як реалізовувались урядові постанови та як функціонував механізм перебудови у воєнній сфері.

Опубліковані джерела розподіляються на декілька груп в залежності від походження та інформативності. В першу групу входять офіційні документи вищих органів законодавчої та виконавчої влади РФ. Конституція РФ встановила спрямованість воєнної політики та функції збройних сил країни. Значну цінність щодо визначення напрямів та пріоритетів військової реформи мають закони РФ та укази президента РФ. Найважливіші закони, які визначили характер армії та напрямки її будівництва були прийняті Верховною радою РФ у 1992 - 1993 рр. - “Про оборону”, “Про статус військовослужбовців”, “Про військовий обов'язок і військову службу”. Ці та інші закони РФ, які пов'язані із соціальними та політичними аспектами військової реформи, доповнюються постановами уряду РФ. Для періоду 1990 - 1991 рр. надзвичайно інформативні матеріали Першого - Сьомого з'їздів народних депутатів СРСР.

Другу групу джерел складають партійні документи часів СРСР та РФ. Формально задекларована в СРСР військова реформа залишила по собі не таку вже й велику кількість офіційних джерел. Партійні документи опубліковані і окремими виданнями, і надруковані в газетах “Правда” і “Красная звезда”. Не менш важливі для вивчення політичної складової військової реформи матеріали рухів та партій, які почали з'являтись вже в часи перебудови. Особливо різноманітний партійний спектр склався в РФ в першій половині 90-х рр. Хоча військові проблеми і займали в їх діяльності другорядне місце, аналіз позицій політичних сил щодо реформи дозволяє глибше розкрити умови здійснення будівництва армії. Окремі партії і рухи навіть підготували свої проекти військової реформи.

В третю групу джерел включені промови, заяви, інтерв'ю та публіцистичні праці посадових осіб найвищого та вищого рівня: президентів, міністрів оборони СРСР і РФ - М. С. Горбачева, Б. М. Єльцина, Д. Т. Язова, Є. І. Шапошникова, П. С. Грачова, І. М. Родіонова, І. Д. Сергєєва. Вони дозволяють вивчити процес реалізації військової реформи та військового будівництва, надають можливість відслідкувати вплив особистостей, визначити роль суб'єктивного фактору в перетвореннях. В цю групу джерел входять і промови та інтерв'ю президента України Л. М. Кравчука, присвячені питанням російсько-українських відносин у військовій сфері.

До четвертої групи джерел відносяться мемуари та спогади провідних політичних діячів РФ та військових, які описували події, так чи інакше пов'язані із військовою реформою. Б. М. Єльцин згадав про призначення його головнокомандуючим збройними силами РФ і ні словом не обмовився про створення армії Росії. Різний рівень інформативності та різне бачення військових проблем продемонстроване в мемуарах М. С. Горбачова, Є. М. Примакова, С. Ф. Охромєєва, В. В. Баранця та інших.

Механізм реалізації прийнятих рішень щодо реформування армії, відношення до перетворень у збройних силах, конкретні кроки військових, політиків, суспільних діячів можуть бути відтворені, багато в чому, завдяки джерелам, які складають п'яту групу. Це різноманітні публіцистичні роботи, документи офіційного походження, матеріали звітного та дослідницького характеру, які публікувались і окремими виданнями, і в офіційних виданнях міністерства оборони СРСР та РФ, і в суспільних виданнях Радянського Союзу та Росії. Вони дозволяють відслідковувати не тільки сам хід реформування, але й ту боротьбу, яка точилась у російському суспільстві довкола перебудови армії, порівнювати активність реформаторських процесів у збройних силах з подібними явищами в інших сферах.

До шостої групи джерел відносяться матеріали преси. Вони допомагають створити уявлення про механізм творення військової політики РФ, її функціонування безпосередньо у військах та представити еволюцію військової реформи. В роботі використані загальнодержавні та військові засоби масової інформації. Значний матеріал зосереджений на сторінках щоденної газети збройних сил РФ “Красная звезда”, який часто залишається єдиним відкритим джерелом для висвітлення тогочасного життя військовослужбовців. Також використані газети Київського і Одеського військових округів за 1990 - 1991 рр. Матеріали окружної преси мало задіяні в історичних дослідженнях. Між тим, вони вміщують, незважаючи на прискіпливу роботу військової цензури, багатий інформаційний матеріал, особливо з соціальних питань.

Сьому групу джерел складають листи військовослужбовців. Більша їх частина представлена у військовій пресі, менша - опублікована у журналі “Огоньок”. Ця група джерел менш офіційна за змістом і характером. Дописувачі у своїй більшості були настроєні критично відносно становища в армії і не боялись писати про армійські негаразди.

Восьму групу джерел становлять матеріали соціологічних досліджень. Незважаючи на їх чисельну обмеженість, саме вони дозволяють скласти динаміку розвитку соціальних процесів у збройних силах. Дані про відношення військовослужбовців до стану справ у військах, їх оцінки фінансування армії, свого соціального положення, вибору пріоритетів і цінностей військової служби надають багатьом суб'єктивним джерелам чіткі кількісні орієнтири.

Таким чином, різноманітні та чисельні джерела дозволяють комплексно, з урахуванням історичних витоків розглянути політичні та соціальні аспекти реформування збройних сил РФ.

Проблема військової реформи в РФ при усій її актуальності залишається мало вивченою темою. Перші наукові оцінки з'явились вже невдовзі після оголошення курсу на реформування Радянської армії. Вони цілком укладались в рамки офіційної радянської історіографії і були написані, головним чином, військовими істориками.

Новий етап історіографії теми розпочався після розпаду Радянського Союзу. Провідні позиції зайняли російські дослідники, причому до вивчення військової реформи спочатку звернулись політологи, філософи, педагоги. Одною із перших робіт стала кандидатська дисертація Л. В. Печеня, захищена у 1992 р., яка була присвячена проблемам професіоналізації армії РФ і розглядала питання у філософському плані.

Дослідження, безпосередньо спрямовані на вивчення реформування Збройних сил з'явились тільки в середині 90-х рр. Першою дисертацією, назва якої включала згадку про військову реформу стала робота М. В. Лазарева “Воєнно-політичні проблеми реформування російської армії (політолого-історичний аналіз)”, захищена у 1995 р. Характерно, що автор визначив як наукову новизну сам предмет дослідження, враховуючи те, що в сучасній йому літературі відсутнє системне бачення проблеми. Проте із чотирьох розділів дисертації політичним проблемам був присвячений лише один розділ, де в загальних рисах характеризувались політичні аспекти реформування армії.

З середини 90-х рр. визначились два підходи в оцінці політичних та соціальних результатів військової реформи в РФ. Більшого поширення набула критична спрямованість щодо долі військового реформування в Росії. Вона присутня в роботах, насамперед, цивільних вчених. В ряді узагальнюючих праць, таких як “Росія: в пошуках стратегії безпеки”, “Російська Федерація: безпека і військове співробітництво”, “Військові доктрини і реформи в Росії в ХХ столітті”, в дослідженнях А. Г. Арбатова, В. О. Золотарьова, В. В. Серебреннікова, І. В. Ерохіна, О. І.Владимирова спільним було звинувачення влади у провалі реформ, відриві силових структур від суспільства, відсутності демократичних норм у діяльності військових структур, нехтуванні соціальними питаннями, відсутності політичної волі вищого керівництва країни. Прискіпливий аналіз становища російської армії в 90-і рр., здійснений вченими Інституту соціально-політичних досліджень Російської Академії наук в колективній монографії “Армія Росії: стан і перспективи” (1999 р.), привів їх до негативних висновків стосовно перемін у російській армії. Вони засвідчили загальну кризі збройних сил РФ, яка втілилась у дестабілізацію армійського соціуму, падінні морального духу армії, криміналізації свідомості військових та їх депрофесіоналізації, розвалі оборонно-промислового комплексу, низькій соціальній захищеності.

Інша, оптимістична за змістом і висновками щодо реформи армії оцінка притаманна насамперед військовим історикам. Найбільш окреслено вона представлена в розділі узагальнюючої праці науковців Інституту воєнної історії міністерства оборони РФ “Вітчизняні військові реформи XVI - ХХ століть”, що була видана у 1995 р.

На початку ХХІ ст. після зміни керівництва в РФ і обрання президентом В. В. Путіна, який заявив, що в Росії відсутня реальна військова реформа, критика в оцінках перемін у збройних силах посилилась. В статях військових вчених, таких як М. В. Кормільцев, С. М. Єрмаков та інших навіть намітилась тенденція до перегляду встановленої періодизації реформи. З'явились узагальнюючи роботи істориків С. Г. Осмачько, О. О. Падеріна, С. Рогова, в яких головна увага приділялась пошуку причин затримок у проведенні реформи.

І в перші роки ХХІ ст. критичне оцінювання процесу військової реформи, її політичних і соціальних наслідків було тільки одним із напрямів російської історіографії. Другий напрям історіографії включав значну кількість робіт високо посадових військових, таких як Ю. Д. Букреев, В. О. Жилін, В. І. Куроєдов, які у своїх публікаціях з питань розвитку збройних сил доволі оптимістично оцінюють увесь комплекс реформування і будівництва армії РФ.

Для російських авторів одною із ключових проблем реформи стала тема професіоналізації армії. Майже усі дослідники, починаючи з Л. В. Печеня, М. В. Лазарева і закінчуючи роботами В. О. Плотнікова, І. В. Ерохіна, С. Г. Осмачько, О. О. Падеріна, О. І. Ніколаєва, О. М. Гольца висловлювали скептицизм відносно створення дієвих збройних сил на контрактній основі. Навіть військові дослідники вважають, що практика добровільного комплектування армії у 90-х рр. навряд чи була успішною. Наявність протилежної оцінки процесу професіоналізації російської армії в роботі О. І. Смирнова підтверджує тільки перевагу критичного напряму історіографії.

Найчастіше серед причин провалу реформи дослідники називали фінансово-економічний фактор. Проте тільки М. М. Ефимов, Є. Я. Любошиц, В. М. Ткачов та О. І.Пожаров вказували на нього як на визначальний чинник проведення реформи. Разом з тим, окремі російські автори пробували пояснити невдачі військової реформи проявом дії специфічних факторів. За твердженням О. І. Ніколаєва причиною провалу стала методологічна помилка - відсутність відповіді щодо майбутнього країни і стосовно призначення і завдань збройних сил Росії. С. О. Богданов обґрунтовував незавершеність реформи особливостями Росії, яка не підходить під загальні стандарти територіальної держави.

Особливістю російської історіографії є намагання уникнути розгляду питань військового реформування навіть в тих роботах, де подібна тема практично задекларована. Показова колективна монографія “Російське суспільство і радикальні реформи”, в якій автори, аналізуючи вплив кардинальних реформ 90-х рр. на російське суспільство, не знайшли місця для оцінки військової реформи. Замість цього вони обмежились вивченням питання воєнної безпеки РФ у масовій свідомості росіян, тобто таким питанням, яке у будь-якому разі не відноситься до числа радикальних реформ.

Незважаючи на те, що більша частина публікацій містить вказівки на складне соціальне становище військовослужбовців, спеціальні роботи з цього питання майже відсутні. Найбільш вагомі роботи, присвячені соціальному аспекту військової реформи, в тому числі і монографія “Соціальний захист військовослужбовців”, написані О. В. Коровниковим. В них розкриті сутність і зміст системи соціального захисту військовослужбовців. Проте головна увага зосереджена на питаннях створення нормативно-правової бази. Історичні аспекти соціальної складової реформи автор практично не вивчав.

Окремі сторони військового соціуму представлені в роботах В. В. Серебреннікова і Ю. І. Дерюгіна, в колективній роботі “Армія Росії: стан і перспективи”, в ряді статей. В контексті різного соціального бачення проблем збройних сил спробував показати відносини армії і преси М. М. Колодієв. І тільки на початку ХХІ ст. В. М. Корякін почав розробляти проблематику воєнно-соціальної політики РФ.

Так само маловивченими є питання місця військової реформи у суспільній свідомості росіян, у політичній боротьбі в РФ, в дискусіях російського парламенту. Як правило, в нечисленних роботах ці проблеми представлені у формі тезисних положень або тільки згадками в контексті ситуації в збройних силах.

Складним залишається в історіографії питання щодо взаємовпливу РФ та СНД на процеси військового реформування в Росії. За визначенням російських дослідників, співробітництво у військовій сфері РФ з країнами колишнього СРСР, за виключенням країн Балтії, в 90-і рр. не переривалось. Зате зворотна сторона питання - вплив країн СНД на становлення армії Росії в російській літературі практично не вивчалась.

В західній історіографії, не зважаючи на значний інтерес до проблем російської армії, майже відсутні значні історичні дослідження. Зате західні автори практично одностайні в позитивній оцінці реформи російської армії, головним досягненням якої вони вважають значне скорочення чисельності та реструктуризацію збройних сил без конфліктів і переворотів.

В українській історіографії тематика військової реформи в РФ 90-х рр. ХХ ст. ще не отримала широкого висвітлення. В роботах українських дослідників Е. А. Афоніна, А. Л. Папікяна, В. Смолюка, О. В. Феденко, В. С. Чорного, які займались вивченням становлення армії України, історія реформування кінця 80 - початку 90-х рр. не знайшла відображення. Окремі оцінки військової реформи в РФ присутні в публікаціях Н. М. Якупова, В. П. Фісанова, О. Я. Маначинського, Б. О. Косевцова, І. Ф. Зінько, в дисертаційних дослідженнях І. М. Мельничука, Т. А. Христюк.

В сучасній історіографії рівень дослідження теми залишається поки що недостатнім. Відсутні ґрунтовні спеціальні праці з комплексним аналізом проблем військового реформування в РФ кінця ХХ ст. До середини 1990-х рр. з'являлися лише окремі наукові розробки щодо умов розбудови збройних сил РФ. Проте з початку ХХІ століття помітне зростання інтересу до історії збройних сил СРСР та РФ. Свідченням цього стала поява ряду робіт з окремих питань. Проте залишається актуальним завданням здійснення як комплексних досліджень, так і спеціальних розробок щодо різноманітних аспектів військової реформи в РФ.

У другому розділі “Витоки та розгортання військової реформи Збройних Сил СРСР”, який складається з трьох підрозділів, розглядаються суспільні передумови військової реформи Збройних Сил Радянського Союзу та безпосередній перехід до реалізації планів військового реформування.

В другій половині 80-х рр. виник комплекс внутрішніх та зовнішніх чинників, які суттєво вплинули на розвиток ЗС СРСР. Перебудова радянського суспільства, достатньо кардинальні зміни у зовнішній політиці СРСР і, як наслідок, зміни у військовій політиці, пов'язані із скороченням армії, зменшенням військового бюджету мало позначались на партійно-державному курсі відносно Збройних сил. Нехтування їх інтересами привело до поширення негативних явищ у армійському середовищі. Економічні, соціальні, національні та ідеологічні негаразди стали повсякденним фактором кризового існування армії. Намітився розкол між суспільним відношенням до Збройних сил, суспільними сподіваннями і реаліями військового буття.

На такому тлі поступово стали чіткіше проявлятись наміри вищого військового командування зберегти ситуацію у військах. Вимоги до перебудови армії реалізовувались формально і обмежувались скороченням чисельності військ та конверсією. В результаті до кінця 1989 р. питання військової реформи, незважаючи на наростання проблем у військовій сфері, офіційно навіть не було поставлене вищим партійним, державним і воєнним командуванням як одне із завдань перебудови.

У кінці 80-х рр. поширення кризових явищ в армійському середовищі привела до активного втручання у справи Збройних сил широкого загалу громадян СРСР. Вирішальними стала діяльність суспільних рухів і організацій, наукової інтелігенції та народних депутатів. Але найбільший суспільний резонанс мала робота Другого з'їзду народних депутатів СРСР. Завдяки наполегливості ряду народних депутатів, долаючи спротив депутатів-представників міністерства оборони Верховна рада визнала необхідність реформи. Результатом цього стало утворення комісії з воєнної реформи.

На початку 1990 р. достатньо чітко визначилось оформлення двох підходів до проблем реформування армії. Перший був притаманний представникам різноманітних демократичних сил. Їм протистояв “консервативно-мілітаристський” блок. Він включав військових, головним чином, генералів та деяких вищих партійних діячів. Їх головним лозунгом стало припущення, що усі соціальні негаразди Збройних сил виявились результатом роззброєння та демократизації відносин в армії. Поляризація сил і поглядів показала, що необхідність перемін у розвитку армії стала зрозумілою для багатьох соціальних груп радянського суспільства, що і привело на початку 1990 р. до усвідомлення керівництвом країни негайної потреби у військовому реформуванні.

Реформування Радянської Армії починалось на тлі загальних процесів перебудови, що проходили у той час в СРСР. Після проголошення курсу військової реформи на пленумі ЦК КПРС в лютому 1990 р. міністерство оборони почало розробляти її проекти. Але вони носили відомчий характер і майже не враховували вимоги суспільства і не відображали громадську боротьбу довкола військових проблем. Основними напрямками перетворень в армії планувалося поліпшення якісних показників за рахунок скорочення особового складу та військової техніки до рівня „розумної достатності”, реорганізації структури і управління військ, підвищення професіоналізму і престижу військової служби, зміцнення соціального захисту військовослужбовців.

XXVIII з'їзд КПРС інституював військову реформу як складову частину державної політики СРСР, визначив її загальні пріоритети. З'їзд доповнив перелік напрямків реформування положенням про відмову КПРС від партійного керівництва Збройними силами. Першим дійсно реальним кроком у військовій реформі, що намічалася, стало перетворення армійських партійно-політичних органів у військово-політичні, за своєю суттю - виховні органи. Проте реалізація вимог військової реформи на містах зіткнулась із багатьма складнощами.

Головними з них виявились економічні та соціальні проблеми, які носили кризовий суспільний характер. Від них потерпали як структури Збройних сил загалом, так і особовий склад армії. Зростання питань соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, позауставних відносин та міжнаціональних сутичок, збільшення криміногенності у військах, явища корумпованості і протекціонізму у військах та вищому військовому керівництві, зневіра в державну політику ставали повсякденною справою Збройних сил. Все це проходило на тлі погіршення загального стану радянської економіки та поглиблення соціальної напруги в суспільстві, що відсувало питання військової реформи на задній план. Серпневі події 1991 р. перевели проблему реформування на інший рівень.

Третій розділ “Зовнішні та внутрішні реалії державної політики Російської Федерації у військовій сфері” включає два підрозділи, в яких аналізується еволюція будівництва Збройних сил Російської Федерації, виділяються його основні етапи та вивчається вплив різноманітних внутрішніх та зовнішніх чинників на військову політику Росії.

Розвиток військової реформи в СРСР перервався у зв'язку із серпневими подіями 1991 р. Впродовж майже півроку після утворення СНД РФ як правонаступниця СРСР бажала залишити єдині Збройні сили, але намагання держав СНД стати повністю самостійними привело до розбудови ними національних армій. Показовою виявилась позиція України, яка у відповідності із загальною спрямованістю угоди про створення СНД почала формування власних Збройних сил, незважаючи на значну протидію РФ. Політичний курс Росії на збереження Об'єднаних збройних сил СНД вступив у протиріччя із прагненням народів колишнього СРСР до незалежності. В першій половині 1992 р. політичне і військове керівництво РФ продовжувала виходити із спроможності здійснювати контроль над безпекою країн СНД. Це вимагало значних фінансових і військових ресурсів та призупинило процес реформування армії. Одночасно протидія країн СНД планам РФ привела владу до усвідомлення незворотності процесів на теренах колишнього СРСР і необхідності створювати власну російську армію. В квітні 1992 р. керівництво РФ розпочало дії з розбудови російської армії.

Після підготовчих робіт в травні 1992 р. було створено міністерство оборони РФ, яке провело усю організаційну роботу по структуризації тих військових частин, які відійшли РФ у спадок від СРСР. Проте вище політичне керівництво було зайняте боротьбою за владу і звертало мало уваги на проблеми армії. Увесь тягар фінансових, соціальних зобов'язань Збройних сил перед військовослужбовцями перекладався безпосередньо на плечі самої армії. Разом з тим, в 1992 - 1993 рр. був прийнятий, насамперед, Верховною радою РФ ряд важливих документів, які регламентували і місце Збройних сил у російському суспільстві, і відповідний йому рівень соціальних та політичних прав військовослужбовців. Розпочалась робота по демократизації найважливіших сфер життя Збройних сил, визначенню основних параметрів та термінів проведення військової реформи. Однак цей процес так і не дійшов до логічного завершення.

Загострення взаємовідносин між президентською владою і Верховною радою негативно позначилось як на долі військової реформи, так і на становищі збройних сил у цілому. Політичні та соціальні негаразди у Збройних силах багато в чому визначили прорахунки чеченської компанії, привели до втрати довіри до армії і з боку суспільства, і з боку влади. Зміна керівництва міністерства оборони, коли замість П. С. Грачова був призначений І. М. Родіонов, привела до активізації планів військового реформування, причому в рамках усієї оборонної сфери. Вимоги нового міністра збільшити фінансування Збройних сил та здійснити кардинальні перетворення привели до протистояння між міністерством і Радою оборони. Новим міністром оборони був призначений І. Д. Сергєєв.

Узгодження інтересів президентської адміністрації, Ради оборони і міністерства оборони сприяло підписанню президентом РФ в липні 1997 р. ряду указів, які фактично засвідчили неспроможність влади вирішити питання військової реформи. Продовжувалась політика скорочення особового складу Збройних сил, декларувались формальні заходи по перейменуванню, об'єднанню і скороченню військових частин. Принципово новим було запровадження приватизації власності Збройних сил.

У четвертому розділі “Військова реформа та російське суспільство”, який складається з трьох підрозділів, висвітлено відношення російського суспільства, російських партій, суспільних рухів та організацій до військової реформи, показано формування військово-соціальної політики РФ та політики російської держави в сфері військово-патріотичного виховання та військової освіти.

Незважаючи на відсутність всебічного бачення вирішення військових проблем, гальмування соціальноспрямованих заходів на місцевому рівні, недостатнє фінансування і великий міграційний потік до держави людей, пов'язаних з армією, органи влади Росії в першій рік після розпаду СРСР змогли утримати суспільство від соціального вибуху і хоч не вирішили квартирне та інші соціальні питання розвитку Збройних сил, підтримали в період кризи в економіці і хаосу в громадських співвідношеннях певний життєвий рівень військовослужбовців.

Найбільш активно питаннями розвитку воєнно-соціальної сфери впродовж 1992-1993 рр. займалась Верховна рада. Вона змогла прийняти пакет законодавчих документів, які заклали підвалини соціального захисту військовослужбовців. В наступні роки соціальні проблеми вирішував уряд. За таких умов міністерство оборони часто виявлялось при вирішення завдань соціальної сфери залежним від інших виконавчих структур влади, в першу чергу від міністерства фінансів. Тобто, можна говорити про наявність двох етапів щодо ефективності запровадження соціального захисту військовослужбовців, різних рівнів вирішення соціального аспекту реформування армії. В кінцевому результаті, військове керівництво виявилось не спроможним зупинити поширення негативних соціальних процесів в армії, забезпечити інтереси Збройних сил і належний рівень розвитку військово-соціальної політики.

У політичних документах партій і рухів військова проблематика продовжувала відігравати значну роль, насамперед, внаслідок уповільнення і гальмування процесів реформи. Для демократичних партій, блоків і рухів притаманне звернення до зміцнення російської державності шляхом демократизації Збройних сил, яка дасть можливість вирішити соціальні питання армії. Партії та рухи соціалістичної спрямованості більше наголошували на першочерговості соціальних аспектів розвитку Збройних сил, залишаючи на другому плані інші проблеми. Націонал-патріотичні сили найголовнішу увагу приділяли відновленню могутності армії та відтворення тим чи іншим методом військової чи політичної єдності в межах колишнього СРСР. Тобто різниця все таки існувала і вона полягала в акцентах на тих чи інших моментах військового питання.

В цілому впродовж усієї першої половини 90-х рр. ХХ ст. невизначеність та невирішеність з долею військової реформи спонукала значну частину військовослужбовців шукали шлях до неї через політичні партії, рухи та об'єднання. Причому підтримка військовослужбовцями опозиційних сил була наслідком їх незадоволення своїм соціальним статусом, соціальною незахищеністю і згадками про минулі кращі часи. Це ж визначало і звернення практично усіх політичних гравців до військового електорату з надією отримати підтримку.

В ході реформи військової освіти Росія не приділила достатньої уваги допризовній підготовці молоді. Система початкової військової підготовки, що існувала при СРСР, була розвалена і державі доводилося будувати її наново. Така ж ситуація склалась і в питаннях військово-патріотичного виховання молоді. Дещо краще становище було в системі спеціальної воєнної освіти. Військова реформа розпочата ще в Радянському Союзі мало торкнулась воєнних училищ і проявилась, головним чином, у кількісних показниках. Початок будівництва російської армії заставив вище воєнне керівництво РФ звернути увагу на розвиток воєнних училищ та академій. Військова освіта практично не попала в поле зору ні Верховної ради РФ, ні політичних партій і об'єднань. Тому процеси змін в закладах воєнної освіти проходили за сценарієм міністерства оборони. Найбільшу уваги військові урядовці приділили відновленню, у зв'язку з переходом деякої кількості академій та училищ до юрисдикції нових держав СНД, системи вищої військової освіти. Але й тут пріоритет віддавався кількісним, а не якісним характеристикам: ліквідація і об'єднання училищ, зміна планів, безперервна освіта. В процесі реформувався майже не враховувалась необхідність підготовки якісно нового покоління російських офіцерів.

У висновках узагальнено основні результати дисертаційного дослідження. Вони зводяться до наступних положень.

Військова реформа була задекларована керівництвом СРСР як реакція на кризове становище, в якому, разом із усім радянським суспільством, опинилась армія та як відповідь громадським антивоєнним настроям. Необхідність військової реформи стала усвідомлюватись радянським керівництвом лише по мірі розгортання в СРСР процесів перебудови. Спонтанні зміни курсу військової політики, скорочення чисельності армії, зменшення військового бюджету, стихійна конверсія та нехтування інтересами військовослужбовців привели до поширення негативних явищ у Збройних силах. Однак вище партійно-державне і військове керівництво прагнуло будь-що залишити усталений стан справ і вимоги перебудови у військах реалізовувались формально.

У кінці 80-х рр. ХХ ст. у політично активній частині радянських громадян достатньо чітко проявились групи, для яких армійські проблеми були не байдужі і які виступали за реформування армії. Найбільшу зацікавленість виявили три структури: суспільні рухи і організації, наукова інтелігенція і народні депутати. Незважаючи на різні цілі та методи, якими вони рекомендували здійснювати військову перебудову, практично для усіх них було притаманне прагнення до демократизації армії та реформування Збройних сил. Тому проекти реформи включали деідеологізацію, перехід до професійної армії, введення альтернативної служби, соціальний захист військовослужбовців. Найбільш повно програма військового реформування була представлена в документах Демократичної партії та вимогах демократично налаштованих народних депутатів із офіцерського середовища. Всупереч позиції міністерства оборони Верховна рада визнала необхідність реформи та утворила комісію з воєнної реформи.

Військова реформа як складова загального процесу трансформації радянського ладу виявилась одним із останніх широкомасштабних заходів радянсько-партійного керівництва на чолі із М. С. Горбачовим. Проголошення курсу на здійснення військової реформи відбулось на пленумі Центрального комітету КПРС у лютому 1990 р. У партійного і військового керівництва на той час не існувало напрацьованого плану перетворень у військовій сфері. Тому і партійні постанови не вміщували конкретних положень прогностичного характеру, а зафіксували наявні зміни, насамперед, розпочаті широкомасштабні скорочення чисельності Збройних сил.

Декларація про суверенітет РСФСР (липень 1990 р.) не внесла суттєвих доповнень у військову політику КПРС. Лише напередодні ХХVІІІ з'їзду КПРС був підготовлений проект військової реформи. Концепція реформи розроблялась міністерством оборони, носила відомчий характер і майже не враховувала вимог суспільства. Однак на самому з'їзді концепція була доповнена вимогою перебудови політичних органів у армії. В результаті відбулось перетворення партійно-політичних органів у військово-політичні органи.

Розпад СРСР та утворення Співдружності Незалежних Держав у грудні 1991 р. визначили, з одного боку, бажання російського державного керівництва, за підтримки вищого військового командування, зберегти єдині Збройні сили на усьому пострадянському просторі. З другого боку - зростало прагнення нових незалежних країн колишніх республік СРСР збудувати національні армії. Особливу активність виявила Україна, яка після здобуття незалежності в серпні 1991 р. в рамках нового законодавчого простору наполегливо займалась розбудовою українського війська. Паралельно з Україною свої шляхи до національних армій торували інші нові держави. Спроби вищого політичного керівництва і військового командування РФ, російського суспільства зупинити цей процес не дали позитивних для них наслідків.

Формування першого міністерства оборони РФ означало перехід до нового етапу реформування армії, започаткованого в травні 1992 р., коли з'явився указ президента РФ про створення російської армії.

У період з травня 1992 по липень 1997 р. виокремились два підходи і два етапи будівництва Збройних сил Росії. Перший підхід представляла Верховна рада, другий - президент, його оточення, уряд і, як виконавець, міністерство оборони. Президент Б. М. Єльцин тяжів до вирішення проблем військового будівництва за рахунок коштів самих Збройних сил. Крім того, у самому вищому військовому керівництві також існувала розбіжність відносно сприйняття планів реформи: міністр П. С. Грачов виступав за реформування армії, її реструктуризацію, а його наступник І. М. Родіонов - за загальну реформу оборонної сфери. Останній в своїх поглядах був ближче до підходів Верховної ради, ніж до бачення реформування армії президентом РФ та Радою оборони. Фактично усі п'ять років влада і суспільство так і не спромоглися дійти єдності у питанні військової реформи. Такий розклад сил дозволяє провести уточнення періодизації реформування ЗС часів РФ. Перший етап охоплював час від прийняття рішення про створення національних російських збройних сил і до кінця вересня - початку жовтня 1993 р., до остаточного розпуску Верховної ради РФ. В цей час ініціатива реформування армії належала Верховній раді Росії та її комітетам. Було прийнято ряд важливих законів, спрямованих на демократизацію процесів реформування Збройних сил. Другий етап -з жовтня 1993 р. до липня 1997 р. характеризувався домінуванням президентських та урядових структур. Остаточні рішення по військовій реформі приймались безпосередньо у вищих урядових колах та близькому оточенні президента Росії. Це визначило відомчий характер самої реформи, реформи зверху (в інтересах вищого політичного керівництва, військового командування та урядової бюрократії). Крім того, реформа здійснювалась за рахунок самих Збройних сил, що суттєво скорочувало можливості маневру реформування армії. Якщо найбільш активно питаннями військової реформи у 1992 - 1993 рр. займались Верховна рада та міністерство оборони, то з кінця 1993 і до середини 1996 рр. - комісія з оборонної безпеки Ради безпеки РФ та міністерство оборони, а в другій половині 1996 - першій половині 1997 рр. - міністерство оборони та Рада оборони РФ.

В ході реформування Збройних сил відбулось становлення російської воєнно-соціальної політики. Складність цього процесу полягала у неспроможності держави забезпечити гідний рівень існування військовослужбовців, підтримати виконання законів РФ, перетворити Збройні сили на демократичний інститут суспільства.

Найбільш активно питаннями розвитку воєнно-соціальної сфери впродовж 1992-1993 рр. займалась Верховна рада. Вона змогла прийняти пакет законодавчих документів, які заклали підвалини соціального захисту військовослужбовців. В наступні роки соціальні проблеми вирішувались на іншому, відомчому рівні. За таких умов міністерство оборони неодноразово виявлялось в соціальних питаннях залежним від інших виконавчих структур влади, в першу чергу від міністерства фінансів. В кінцевому результаті, керівництво міністерство оборони виявилось не спроможним зупинити поширення негативних соціальних процесів в армії, забезпечити інтереси Збройних сил і належний рівень розвитку військово-соціальної політики.

Тому таку значну увагу до військових питань виявили політичні партії і рухи. Демократичні партії звертались до ідей зміцнення російської державності шляхом демократизації армії. Соціалістичні партії наголошували на вирішенні соціальних проблем Збройних сил. Націонал-патріотичні сили найголовнішу увагу приділяли відновленню могутності армії.

Прорахунки військової реформи наочно виявились в питаннях військової освіти, починаючи з початкової і закінчуючи вищою. Налагоджена система підготовки молоді, яка існувала в СРСР була ліквідована багато в чому внаслідок бажання розірвати з мілітаристським минулим. Однак невдовзі виявились вади такого курсу, які привели до зривів комплектування Збройних сил, погіршення якості підготовки призовної молоді і відповідно рядового та офіцерського складу.

Військова реформа радянських часів мало торкнулась середньої та вищої спеціальної військової освіти і проявилась, головним чином, у кількісних показниках. В РФ військова освіта практично не попала в поле зору ні законодавчої влади, ні політичних партій. Зміни у військовій освіті проходили за концепцією міністерства оборони. Військове командування зайнялось відновленням системи вищої військової освіти. Проте в процесі реформування майже не враховувалась необхідність підготовки якісно нового, національно оріентованого покоління російських офіцерів.

Військова реформа, розпочата керівництвом СРСР під тиском громадськості, в умовах суспільної кризи не була доведена до кінця. Більше того, її напрацювання виявились непотрібними новому керівництву РФ. Після перехідного етапу (кінець серпня 1991 р. - травень 1992 р.) почалось будівництво Збройних сил Росії. Військова реформа лише декларувалась, бо в реальності обмежувалась формальними перетвореннями. Лише стагнація Збройних сил протягом середини 90-х рр. примусила вище державне керівництво країни в середині 1997 р. прийняти ряд законодавчих документів, які відкривали дорогу до військової реформи.

Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях:

1. Сухушин М. П. Обговорення проблем реформування Збройних сил СРСР в радянському суспільстві (1988 - 1990 рр.) // Історичні записки. Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля. - Вип. 10. - Луганськ, 2006. - С. 210 - 215.

2. Сухушин М.П. Реформування Збройних сил Російської Федерації у контексті розширення НАТО на Схід (1993 - 1996 рр.) // Наукові праці Миколаївського державного гуманітарного університету імені Петра Могили. Комплекс Києво-Могилянської академії. - Вип. 35. - Миколаїв, 2006. - Т. 48. - С. 162 - 165.

3. Сухушин М. П. Російська військова преса про початок формування збройних сил України (перша половина 1992 р.). // Науковий вісник. Одеський державний економічний університет. - № 7(27). - Одеса, 2006. - С. 156 - 162.

4. Сухушин М. П. Організація допризовної підготовки і військово-патріотичного виховання в навчально-виховному закладі в період реформування військової освіти // Педагогічні науки. Щорічник. Збірник наукових праць Сумського державного педагогічного університету. - Суми, 2004. - С. 207 - 209.

5. Сухушин М. П. Наслідки парламентсько-президентського протистояння в сфері військового реформування в Російській Федерації (1993 - 1996 рр.) // Всесвітня історія та актуальні проблеми міжнародних відносин. - Вип. 1. - Луганськ, 2006. - С. 127 - 133.

6. Сухушин М.П. Військова реформа в Російській Федерації в оцінці Народно-патріотичного союзу Росії // Проблеми партійного будівництва. - Одеса, 2006. - С. 42 - 45.

АНОТАЦІЇ

Сухушин М. П. Військова реформа в Російській Федерації: соціальний та політичний аспекти (1990 - 1997 рр.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02 - Всесвітня історія. - Одеський національний університет імені І. І. Мечникова. - Одеса, 2006.

У дисертації комплексно досліджуються соціальні та політичні аспекти військової реформи в Російській Федерації в 1990 - 1997 рр. Вивчаються зовнішні та внутрішні політичні передумови реформування збройних сил СРСР. Розглядається місце армії в радянському суспільстві напередодні розпаду СРСР. Висвітлюється еволюція відношення державних та партійних структур, різних громадських організацій до проблем реформування армії. Аналізуються форми, методи та шляхи запровадження військової реформи в СРСР. Визначений вплив утворення Співдружності Незалежних Держав, розпаду збройних сил СРСР на початок будівництва російської армії. Показані етапи запровадження військової реформи в Збройних силах Російської Федерації, представлені політичні та соціальні аспекти її реалізації. Виявлені підходи російських партій та суспільних рухів стосовно реформування армії. З'ясовано місце соціального захисту військовослужбовців, військово-патріотичного виховання російської молоді та військової освіти в державній політиці Російської Федерації.