У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об'єкт, предмет, мету й завдання дослідження, хронологічні рамки, методологічну основу, наукову новизну та практичне значення дисертації, наведено інформацію щодо апробації результатів дослідження.

У першому розділі "Історіографія та джерельна база дослідження" проаналізовані стан наукової розробки теми та джерельна база.

На основі аналізу існуючої історіографії з питань, пов'язаних із участю армії УНР у боротьбі за українську державність та безпосередньо з її будівництвом у 1920 р., дисертант стверджує, що творення історичних праць відбувалося не без діаметрально протилежних за своїм характером ідеологічних впливів. Уже починаючи з 20-х років ХХ ст. виникли два протилежні історіографічні напрямки: радянський апологетичний і державницький український.

Для радянської історіографії було характерним замовчувати об'єктивну інформацію про армію УНР, нав'язуючи при цьому українському суспільству лише "правдивість" твердження щодо "контрреволюційності, продажності і зрадництва петлюрівщини”. Саме про це йдеться у працях П. Березіна, П. Пшеничного, М. Какуріна, І. Вацетіса, І. Пауки, М. Супруненка та ін.

Дисертант дійшов до висновку, що праці радянської історіографії характеризуються спільними особливостями - надмірним суб'єктивізмом та заідеологізованістю.

Аналіз сучасних російських історіографічних праць О. Єгорова, Б. Соколова, М. Мельтюхова, виданих після розпаду СРСР, свідчить про те, що в них простежується лише частковий відхід від радянських стереотипів. Тільки констатується факт присутності на фронті так званої "армії Симона Петлюри”, чи не вперше наводиться чисельність її з'єднань.

Незаперечним є те, що українська національна історіографія за даною тематикою формувалася в іншому ментальному світі, у місцях поселень української еміграції. Здебільшого це роботи сучасників тих подій.

У працях В. Винниченка, С. Шелухіна та І. Мазепи дається неоднозначна оцінка українсько-польським союзним угодам 1920 р. Саме В. Винниченко у третьому томі "Відродження нації" називає їх "останніми ганебними конвульсіями отаманщини”. А С. Шелухін у роботі "Варшавський договір між поляками і С. Петлюрою 21 квітня 1920 р." взагалі наголошує на їх нелегітимності, хоча на той час було відомо, що згідно Постанови Директорії УНР від 15 листопада 1919 р.С. Петлюра мав право укладати міжнародні угоди від імені Директорії. Разом з тим, І. Мазепа у своїй праці "Україна в огні й бурі революції 1917-1921”, на думку дисертанта, дає більш об'єктивну характеристику цим угодам, стверджуючи, що їх підписання було зумовлено прагненням з боку керівництва УНР зміцнити армію УНР і продовжити боротьбу за українську державність.

Причини і особливості Зимового походу армії УНР висвітлюються в працях М. Омеляновича-Павленка, О. Доценка та Ю. Тютюнника. Так, О. Доценко у своїй праці "Зимовий похід (6. ХІІ. 1919 - V. 1920) ” відтворив перебіг подій партизанського рейду армії УНР, але, у порівнянні з роботами М. Омеляновича-Павленка, досить побіжно торкнувся питань взаємодії армії з повстанцями. У свою чергу, робота О. Удовиченка "Україна у війні за державність" хоча і висвітлює у загальному контексті боротьби за українську державність бойові дії армії УНР у 1919-1920 рр., але не надає жодних даних з питань її реорганізації. А Л. Шанковський у праці "Українська армія в боротьбі за державність" розглядає окремі аспекти реформування армії УНР, не надаючи відомостей про її бойову діяльність.

З набуттям незалежності України розпочався новий етап розвитку національної історіографії. Матеріал з питань досліджуваної тематики з'явився у працях В. Солдатенка, Б. Якимовича, В. Сідака, С. Литвина, Я. Тинченка, В. Довбні, О. Шатайла та ін. Так, спільна праця О. Колянчука, М. Литвина та К. Науменка "Генералітет українських визвольних змагань" містить маловідомі факти з військової діяльності старшин армії УНР. Відомості про бойову діяльність армії УНР у 1920 р. розкривають роботи Б. Дорошенка-Товмацького "Симон Петлюра: життя і діяльність” та В. Савченка "Симон Петлюра”, але, разом з тим, вони не торкаються питань щодо її реорганізації. Змістовною є праця за загальною редакцією В. Смолія "Історія України”, де надається неупереджена оцінка подіям, пов'язаним з боротьбою за відновлення УНР у 1920 р. і участі в ній армії УНР. У монографії В. Капелюшного "Здобута і втрачена незалежність: історіографічний нарис української державності доби національно-визвольних змагань (1917-1921 рр.) ” питанням налагодження військової співпраці між УНР і Польською Республікою (ПР) та бойової діяльності армії УНР присвячені окремі розділи, де наведено маловідомий матеріал.

В одинадцятому розділі першого тому наукової праці "Історія українського селянства" В. Верстюк надає вичерпну характеристику українському повстанському рухові 1919-1920 рр. Безпосередньо особливості і результати координації дій армії УНР з повстанським рухом у 1920 р., хоча і фрагментарно, розкривають праці Г. Гребенюка, В. Коротенка, О. Маслака, В. Марчука, Р. Коваля та ін. Виділяється робота Ю. Кульчицького "Шаблі з плугів”, де висвітлено окремі аспекти організації взаємодії між армією УНР і повстанцями.

Чинники налагодження військової співпраці між УНР і ПР та бойову діяльність армії УНР у 1920 р. розглядають також у своїх працях і польські історики: М. Прушинський, М. Кротофіл, Я. Бруський, О. Вішка та ін. Але їхні роботи навмисно замовчують інформацію про зрадницьку політику ПР у відношенні до УНР у 1920 р., та про героїчну оборону Замостя українською 6-ю Січовою дивізією. А Я. Бруський у своїй праці "Петлюрівці” головною причиною невдач армії УНР у листопаді 1920 р. називає низький морально-психологічний стан її вояків, що не відповідає історичній правді.

Питання щодо реформування і участі армії УНР у боротьбі за українську державність у 1919-1920 рр. частково розглядаються у докторській дисертації С. Литвина "Симон Петлюра у національно-визвольній боротьбі українського народу (1917-1926 рр.). Історіографічний та джерелознавчий аспекти”. А окремі аспекти з її організації і бойової діяльності висвітлюються у дисертаційних роботах кандидатів історичних наук В. Задунайського, О. Колянчука, А. Харука, П. Ткачука, Л. Кривизюка, О. Мацагора, А. Науменка та М. Герасименка.

У розділі зазначено, що наявна історіографія не дає змогу грунтовно дослідити визначену тематику, зокрема, питання пов'язані з реформуванням армії УНР в умовах боротьби за українську державність в ході військової співпраці між УНР і ПР.

Джерельною базою дисертації стали: архівні матеріали, опубліковані документи та періодичні видання. Використано неопубліковані документи і матеріали 90 справ із 11 архівних фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України), Центрального державного архіву громадських об'єднань України (ЦДАГО України) та Державного архіву Київської області (ДАКО). Найбільш широко використані фонди ЦДАВО України: "Військове міністерство УНР" (Ф.1075), "Головне управління ГШ” (Ф.1078) та "Рада Народних Міністрів УНР" (Ф.1065), де зберігаються закони, постанови, накази, доповідні, схеми, рапорти. Вони дають можливість прослідкувати заходи з реформування армії УНР та результати її бойової діяльності у 1920 р. У фондах ЦДАГО України знайдений маловідомий матеріал про ту частину повстанського руху, яка безпосередньо взаємодіяла з армією УНР у ході боротьби за українську державність у 1920 р. Це фонди: "Центральный комитет компартии Украины" (Ф.1), "Центральный комитет компартии (большевиков) Украины" (Ф.5) та "Коллекции документов истории коммунистической партии Украины" (Ф.57).

Значний фактичний матеріал віднайдено в опублікованих збірниках документів. У праці генерала УНР В. Сальського "Українсько-московська війна 1920 року в документах” вміщено щоденні оперативні і розвідувальні звіти армії УНР часів російсько-польської війни, що й надало змогу дисертанту проаналізувати бойову діяльність армії УНР і здійснити її періодизацію. Видання Т. Гунчака "Українська революція: документи (1919-1921 рр.) ”, крім матеріалів про воєнно-політичні чинники налагодження військової співпраці між УНР і ПР, висвітлює й маловідому інформацію щодо формування нових військових частин УНР на території ПР у 1920 р. "Збірник статей, листів та документів С. Петлюри" за упорядкуванням В. Сергійчука безпосередньо розкриває військову діяльність Головного отамана військ УНР.

З організацією діяльності військ УНР як у бойовій обстановці так і в мирний час дають змогу ознайомитися військові статути армії УНР: муштровий для піхоти, внутрішньої служби, дисциплінарний, залогової служби та польової служби.

У дисертації використані і періодичні видання, зокрема газети військових установ і структур УНР "Козацька думка" і "Наша правда”, у яких вміщено інформацію про бойові дії армії УНР. Між тим, матеріал про бойову діяльність та організаційну структуру армії УНР містять і червоноармійські газети 14-ї армії "Красное знамя" і "В походе”, але в них допущені неточності в датах подій і значно завищена чисельність бойових втрат з боку армії УНР.

Вивчено матеріали громадсько-політичних газет, підконтрольних владі УНР у 1920 р., на сторінках яких зустрічаються телеграми, накази і розпорядження військового керівництва УНР. Серед них "Трудова громада”, "Слово”, "Хвиля”, "Україна”, "Українське слово”.

На відміну від видань УНР, громадсько-політичні газети УСРР надмірно заполітизовані, негативно оцінюють Варшавський договір і майже не містять даних про армію УНР. Це "Пролетарська правда”, "Червоний прапор”, "Боротьбист”, "Боротьба”, "Український пролетар”, "Красное знамя”.

Насичені статтями-спогадами про участь армії УНР та повстанського руху у боротьбі за українську державність у 1920 р. і українські, емігрантські воєнно-історичні журнали "Табор”, "Трибуна України”, "Тризуб”, "Літопис Червоної Калини”, "Гуртуймося”, "Штурм" та ін. Матеріали про реформування армії УНР містять статті В. Сінклера, В. Петріва, П. Шандрука, В. Куща та ін.

Проведений автором аналіз історіографії та джерельної бази дозволяє зробити висновок про те, що незважаючи на значну кількість публікацій, присвячених УНР та її боротьбі за незалежність, дотепер відсутні узагальнюючі праці, які б розкривали будівництво армії УНР та її бойову діяльність в умовах боротьби за українську державність під час військової співпраці між УНР і ПР.

Другий розділ "Збереження і зміцнення армії УНР напередодні відродження Української Народної Республіки” присвячений висвітленню особливостей і результатів діяльності керівництва УНР щодо збереження і зміцнення української армії напередодні укладення варшавських угод.

У підрозділі 2.1 "Чинники налагодження військової співпраці між УНР і Польською Республікою" доведено, що остаточно визначившись у серпні 1919 р. і обравши європейський, демократичний шлях розвитку для УНР, українське керівництво спрямувало свої зусилля у зовнішній політиці переважно на Антанту. Прагнучи визнання з її боку і одержання допомоги у боротьбі з Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою (РСФРР) за свій суверенітет, УНР намагалась укласти перемир'я і налагодити військову співпрацю з "Півднем Росії" та ПР, яким сприяла Антанта. Лише принципова позиція генерала Денікіна щодо "Єдиної і неподільної Росії" зірвала переговори. Між тим, ПР погодилася 1 вересня 1919 р. на замирення з УНР, але за умов встановлення демаркаційної лінії по Збручу, що залишало під її контролем Галичину і Волинь. Проте це стало неприйнятним для керівництва Західної області УНР, яке прагнуло порозуміння лише з урядом "Півдня Росії”, що й призвело до розколу українських сил і виходу галичан зі складу уряду УНР, а 17 листопада 1919 р. - до відведення Галицької армії у підпорядкування Денікіну.

2 грудня 1919 р. між УНР і ПР була підписана Декларація, завдяки якій збережено урядові установи УНР, 4000 поранених і хворих на тиф українських вояків та підготовлено бази для нових частин УНР на території ПР. Хоча армія УНР і пішла у Зимовий похід, Ю. Пілсудський не поспішав з військовою допомогою і відклав переговори з керівництвом УНР на весну, спостерігаючи за двобоєм Червоної армії (ЧА) з "денікінцями”. Поновлення переговорів відбулося у березні 1920 р. у зв'язку з небезпекою нападу з боку РСФРР на ПР, що й прискорило підписання Політичної і Військової конвенцій 21 і 24 квітня 1920 р. між УНР і ПР.

Воєнно-економічні умови є однією з найважливіших причин того, що керівництво УНР погодилося навіть на принизливі територіальні поступки з "учорашнім" ворогом, заради отримання допомоги у боротьбі за українську державність. Підконтрольна територія Поділля не спроможна була всебічно забезпечити армію УНР для продовження війни.

Передумови військово-технічного характеру теж змушували до пошуку допомоги ззовні, враховуючи те, що в армії УНР наприкінці листопада на озброєнні залишилось 14 гармат і 80 кулеметів, до яких не було навіть набоїв.

Отже, налагодженню військової співпраці між УНР і ПР сприяли чинники воєнно-політичного, воєнно-економічного та військово-технічного характеру.

У підрозділі 2.2 "Перехід армії УНР до партизанських форм боротьби” вказується, що відправка армії УНР 6 грудня 1919 р. у Зимовий похід у запілля Добровольчої армії була зумовлена: збереженням її від інтернування, налагодженням зв'язків з повстанцями, нищенням живої сили противника, необхідністю ведення пропаганди серед населення щодо Всеукраїнського повстання тощо.

На чолі з генералом М. Омеляновичем-Павленком вирушило 4 групи: Запорізька, Волинська, Київська та об'єднані 3-я дивізія і Юнацька школа. Кожне з'єднання мало політичного референта. Між тим, із загальної чисельності армії у 10 000 осіб бойовий склад нараховував лише 2000 багнетів, 1000 шабель та 14 гармат.

Враховуючи те, що 75% від загальної кількості частин становили штаби, немуштрові підрозділи і обози з хворими, становище армії було складним. Разом з тим, вона успішно, з боями, рейдувала упродовж грудня-січня у запіллі Добровольчої армії, а наступні три місяці - у тилу ЧА, взаємодіючи з повстанцями. Саме рух окремими групами надавав їй можливість швидше пересуватись, маневрувати і одночасно звільняти подекілька населених пунктів.

Доведено, що під час походу приділялась увага просвітній, видавничій та агітаційній роботі в містах і селах. Так, в Умані було надруковано до 20 000 примірників газети "Україна" та до 200 000 відозв "До селян”, що допомогло організації повстань. Штаб армії на чолі з підполковником П. Долудом фактично став "координаційним центром" повстанського руху. Були налагоджені зв'язки з повстанською "Холодноярською республікою" та з отаманами Київщини, Херсонщини, Полтавщини та Катеринославщини. На Єлисаветградщині до складу армії УНР увійшло повстанське угруповання отамана А. Гулого-Гуленка.

Встановлено, що стратегічні напрямки партизанського рейду визначалися Головою уряду УНР. Так, отримавши 12 лютого 1920 р. із Кам'янця-Подільського наказ від І. Мазепи через кур'єра, армія вирушила на лівий берег Дніпра у район Золотоноші для організації повстання, а вже 17 лютого 1920 р., за новим його наказом, повернулася на Правобережжя і попрямувала у Забужжя.

Отже, застосовуючи партизанські форми боротьби та захоплюючи Вознесенськ, Христинівку, Ананьїв, Тульчин і Вапнярку, армія УНР стрімко пересувалася у напрямку лінії фронту польсько-українських військ, знищуючи запілля 14-ї армії південно-західного російського фронту.

У підрозділі 2.3 "Створення військових установ, з'єднань і частин УНР на території Польської Республіки” дисертантом доведено, що підписана 2 грудня 1919 р. "Декларація” дозволила керівництву УНР вже 12 грудня 1919 р. у Варшаві при Українській дипломатичній місії створити Військову Секцію, яка й стала виконувати роль української Ставки на території ПР аж до травня 1920 р. З 10 січня 1920 р. розпочато формування 4-ї бригади 2-ї стрілецької дивізії у Кам'янці-Подільському, а з 8 лютого 1920 р. - 6-ї Січової дивізії у Бресті.

20 лютого 1920 р. на нараді у Військовій Секції військовий міністр УНР полковник В. Сальський у своїй доповіді оголосив концептуальні засади і тенденції розвитку нових з'єднань Сухопутних Сил армії УНР. Дивізії були запроектовані як кадри майбутніх корпусів з представництвом частин від усіх існуючих родів зброї. Перевага тепер віддавалася нечисленним, більш автономним і набагато рухливішим в умовах маневреної війни з'єднанням і частинам. Основною тактичною одиницею замість полку ставав курінь, який мав свої тилові підрозділи. У дивізійній структурі з'явилися нові тактичні з'єднання - бойові стрілецькі бригади і запасна бригада, які могли діяти цілком самостійно. До складу дивізії входила і гарматна бригада, що у свою чергу підкреслювало її вогневу міць. Взагалі у побудові нової дивізійної структури дотримувався принцип "трійки”: у дивізії - три бригади, у бригаді - три курені, у курені - три сотні, у сотні - три чоти, у чоті - три рої. Разом з тим, міністр залишив незмінними досить обтяжливі за своїм складом і чисельністю тилові підрозділи і не врахував доцільність окремих кінних з'єднань. Дисертантом встановлено, що питання, пов'язані зі створенням Українського Повітряного Флоту і Морських Сил не розглядалися зовсім.

Нові штати, табель посад та "Інструкція для українських військових формувань в Румунії і Польщі” були затверджені 25 лютого 1920 р.С. Петлюрою. Планувалося сформувати 11 стрілецьких дивізій.

У дисертації відзначено, що 27 лютого 1920 р. на нараді у Збірній Станиці Ланцуті генералом В. Сінклером було порушено питання про необхідність побудови нової, більш ефективної структури вищого військового керівництва, створеної на основі досвіду Франції як провідної країни світу. А вже 26 березня 1920 р. у Військовій Секції представлено проект української моделі, який, після доопрацювань з боку військового міністра 8 квітня 1920 р. перетворився у законопроект УНР "Про вище військове управління в УНР”. Згідно з ним планувалося сформувати вищий військовий орган із трьох осіб - військового міністра, начальника ГШ та Генерального інспектора, при чому ці особи не підлягали один одному, а підпорядковувалися лише Головному отаманові як Верховному головнокомандувачу. Особливе місце відводилося Вищій Військовій Раді як координаційному осередку між урядом і армією. Допускалося призначати на посаду військового міністра цивільну особу, як це було прийнято у Європі.

Автором зазначено, що крім створення Військового міністерства і Юнацької школи, було розпочато формування навчального куреня жандармів. А 30 березня 1920 р. введено нові зразки одностроїв і табель рангів. Крім цього, 24 квітня 1920 р. на Військовій Раді прийнято рішення про розгортання культурно-освітньої праці в армії з метою не тільки інформаційно-пропагандистського забезпечення, а і підвищення рівня освіченості вояків.

У розділі зроблено висновок, що тільки заради продовження боротьби за українську державність керівництво УНР пішло на територіальні поступки і уклало Варшавський договір з ПР. Вдалося зберегти і зміцнити армію УНР, посилити новими установами і з'єднаннями.

У третьому розділі "Армія УНР в умовах боротьби за українську державність в ході російсько-польської війни" розкрито особливості бойової діяльності та реформування української армії у ході російсько-польської війни.

У підрозділі 3.1 "Бойові дії Армії УНР під час спільного походу з Військом Польським та після перемир'я між ПР і РСФРР" автором зазначено, що від 25 квітня й до 21 листопада 1920 р. армія УНР вела безперервні бойові дії. Проаналізувавши її бойову діяльність за існуючими часовими рамками, дисертант здійснив її періодизацію, виділивши три етапи:

перший (25 квітня - 19 жовтня) - бойові дії армії УНР спільно з Військом Польським;

другий (19 жовтня - 10 листопада) - зіткнення з червоноармійськими загонами під час перемир'я між ПР і РСФРР та підготовка української армії до подальшої боротьби;

третій (10 - 21 листопада) - ведення самостійних бойових дій армією УНР з часу завершення терміну перемир'я до її інтернування.

Характерною особливістю першого етапу бойової діяльності стало те, що всі українські з'єднання на початку війни були зосереджені на значних відстанях одне від одного: дієва армія - у запіллі ЧА, 2-га дивізія у складі 6-ї польської армії - у районі Кам'янця-Подільського, а 6-а дивізія у складі 2-ї польської армії - під Бердичевом. Тому виникала закономірна потреба з боку керівництва УНР - зібрати українські з'єднання на єдиній лінії фронту.

Автором відзначено, що хоча спільний похід союзних польсько-українських військ і розпочався 25 квітня 1920 р. під гаслом "За нашу і вашу свободу”, відносини між польськими легіонерами і українським населенням були напруженими, бо інколи "визволителі" вели себе майже як загарбники. Але незважаючи на це 12-а і 14-а російські армії отримали поразку від союзників і не без допомоги українських партизан і повстанців. Заволодівши більшою частиною Правобережжя і Києвом, союзні війська зупинились 8 травня 1920 р. за наказом маршала Ю. Пілсудського. Саме в цей час керівництво УНР вітало дієву армію УНР у районі Ямполя із успішним завершенням Зимового походу.

Успішні наступальні дії ЧА призвели до того, що армія УНР упродовж 8 травня - 15 вересня 1920 р. змушена була з боями відступати поруч з поляками на захід, аж до Станіславова, прикриваючи правий фланг союзної 6-ї польської армії. Враховуючи перевагу противника в людях і техніці, українське командування організовувало "позиційну оборону”, відмовившись від суцільної смуги окопів. Це сприяло зменшенню втрат. У дисертації висвітлено також події під Замостям, де завдяки умілій організації кругової оборони і героїзму українських старшин і козаків 6-ї Січової дивізії полковника М. Безручка 29 серпня 1920 р. було затримано на три доби 1-у Кінну армію С. Будьонного, що й врятувало Військо Польське від розгрому.

Поразка військ західного російського фронту під Варшавою і 1-ї Кінної армії під Замостям дозволили союзним арміям розпочати наступальні дії. З 15 вересня й до 19 жовтня 1920 р. армія УНР вела наступ у східному напрямку. Лише несподіване перемир'я між ПР і РСФРР змусило її зупинитись.

Встановлено, що армії УНР протистояли червоноармійські 41-а, 60-а, 21-а стрілецькі дивізії та дві кінні бригади.

На другому етапі бойової діяльності армії УНР особливим стало те, що вона опинилася перед вибором - або йти на інтернування до "союзника”, або вести бої самотужки. Між тим, на її смузі оборони постійно відбувалися провокаційні зіткнення з окремими підрозділами противника. Прийняте українським командармом генералом М. Омеляновичем-Павленком рішення про загальний наступ на 1 листопада не було схвалено С. Петлюрою і відмінено, бо ще діяв термін перемир'я і покладалися надії на переговори між ПР і РСФРР. Лише переконавшись у відмові від союзницьких зобов'язань з боку уряду ПР, керівництво УНР вирішило розпочати наступальні дії армії УНР ранком 11 листопада і вести боротьбу за українську державність самотужки.

Особливістю третього етапу було те, що 14-а російська армія першою завдала удар вранці 10 листопада 1920 р., тим самим випередивши армію УНР. Зазнали великих втрат 3-я Залізна, кінна, Київська, Волинська дивізії та пластунський курінь Запорізької дивізії під ударами кінного корпусу Примакова і 47-ї дивізії. Не врятували ситуацію навіть "савінковці” генерала Перемикіна. Втративши, за підрахунками автора, за 11 діб близько 13 000 вояків, 4 бронепотяги, майже всю артилерію і практично не маючи запасу набоїв, армія УНР 21 листопада 1920 р. змушена була відійти на територію ПР.

Таким чином, саме за результатами відмови ПР від союзницьких зобов'язань перед УНР армія УНР опинилась у таборах інтернованих.

У підрозділі 3.2 "Координація дій армії УНР з повстанським рухом" вказується, що найбільш масовою і організованою у 1920 р. була та частина повстанського руху, яка прагнула відродження УНР і взаємодіяла з регулярною українською армією. Безумовно, організованості сприяло перш за все те, що повстанцями керували досвідчені кадрові старшини, зокрема такі, як: А. Гулий-Гуленко, О. Пшонник, І. Струк, І. Лютий-Лютенко, А. Волинець та ін.

Доведено, що завдяки спільним діям з армією УНР, з 25 квітня до 6 травня 1920 р. загонами отаманів Мордалевича і Струка було знищено запілля 12-ї російської армії. А у нанесенні поразки 14-й армії взяли активну участь Таращанська, Чигиринська та Єлисаветградська повстанські організації. Характерним епізодом своєчасно спланованих дій 8 полків повстанської "Запорізької Січі” отамана Куровського став невдалий наступ 1-ї Кінної армії 23 травня 1920 р. на польські позиції. Координація дій повстанців здійснювалася через відділ агентурної розвідки ГШ підполковника О. Кузьмінського, який і готував кур'єрів-зв'язкових.

У дисертації зазначено, що з червня й до вересня 1920 р. стійкий зв'язок з повстанцями припинився і цьому сприяли об'єктивні причини: значне віддалення Ставки військ УНР від повстанських "центрів”, активізація каральних експедицій з'єднань ЧА. Лише з початком наступу армії УНР з 15 вересня 1920 р. узгодження дій з повстанцями було поновлено. Для більшої безпеки у справі підготовки Всеукраїнського повстання в якості кур'єрів найчастіше залучалися жінки. Проте усі наміри було перекреслено несподіваним перемир'ям між ПР і РСФРР, за час дії якого були розбиті найчисленніші повстанські загони отаманів Масюри, Христового, Гризла та ін. Зазнала поразки від 1-ї Кінної армії і Степова повстанська дивізія на Херсонщині. Так, Всеукраїнське повстання не відбулося. Зазнавши великих втрат повстанці вже не змогли суттєво допомогти армії УНР в ході боїв з 10 до 21 листопада 1920 р.

Отже, завдяки координації дій армії УНР з численними повстанцями, боротьба за українську державність мала реальні перспективи, якби не зрадницька політика з боку ПР.

У підрозділі 3.3 "Реформування армії УНР" досліджено особливості реорганізації української армії, яка будувалася за принципами позакласовості, патріотизму і національної єдності, у ході російсько-польської війни.

Встановлено, що упродовж травня-серпня було створено Штаб при Головному отаманові військ УНР у складі канцелярії та двох управ (персональної і військового духовенства) і передбачені Положенням до закону УНР "Про вище військове управління в УНР”, схваленого Радою Народних Міністрів УНР 24 травня 1920 р., органи вищого військового керівництва. Сформована Вища Військова Рада на чолі з генералом Коваль-Медзвецьким стала вирішувати широке коло питань у військовій сфері на державному рівні, оскільки до її складу, крім семи старшин вищого рангу, увійшли Голова Ради Народних Міністрів, Міністр фінансів та Державний контролер. Генеральний штаб на чолі з генералом Сінклером, створений шляхом реорганізації Головної управи ГШ Військового міністерства, став повноцінним робочим органом Верховного головнокомандувача, здатним забезпечити керівництво двома-трьома об'єднаннями. Генеральна інспекція на чолі з полковником Петрівим, маючи у своєму складі шістьох інспекторів-професіоналів, тримала під контролем хід реорганізації в усіх родах зброї. А оновлене Військове міністерство практично стало структурою матеріального забезпечення армії. Виходячи з цього, дисертант робить висновок, що створені органи вищого військового керівництва були спроможні забезпечити бойову діяльність кількасоттисячної армії.

Доведено, що було оптимізовано і штаб дієвої армії шляхом переформування його трьох управ у дві, завдяки чому підвищувалася його мобільність. Крім цього, до складу штабів з'єднань введено культурно-освітні відділи і духові оркестри.

У дисертації зазначено, що через слабке і нерегулярне постачання техніки і озброєння від союзника уповільнювалося формування родів зброї (піхоти, кінноти, артилерії, технічних військ, броневих сил та авіації). Було створено лише 6 стрілецьких дивізій із 11 запланованих та окремі: зведену кінну дивізію, кулеметну дивізію, відділ бронепотягів, автопанцирний дивізіон, понтонний курінь, авіаційний загін, радіотелеграфний дивізіон, навчальний технічний полк, залізничну сотню та автоколону. Між іншим, наявні стрілецькі дивізії навіть не досягли штатної чисельності бойового складу у 9 456 осіб кожна і не мали по 50 штатних гармат, авіа - і автопанцирних дивізіонів та відділів бронепотягів, що звичайно не забезпечувало належну боєздатність. Разом із тим вкрай недостатне забезпечення засобами зв'язку унеможливлювало стійке управління військами. А нестача медикаментів збільшувала втрати.

Автор стверджує, що упродовж літа були сформовані усі належні тилові служби: комплектування, постачання, артилерійська, інженерна, санітарна, ветеринарна, ремонту військ, геодезична, юридична, зв'язку, польової пошти, польового духовенства та польової жандармерії, хоча й бракувало спеціалістів. А роботі спецслужб армії УНР давало високу оцінку навіть командування ЧА. Крім цього, підготовка старшин у Спільній Юнацькій школі не припинялася.

У розділі зроблено висновок, що армія УНР так і не змогла виконати свого стратегічного завдання - вибороти українську державність, навіть взаємодіючи з численним повстанським рухом. Саме цілковита воєнно-економічна залежність від ПР і явна незацікавленість її уряду у зміцненні української армії унеможливили її самостійну бойову діяльність після перемир'я між ПР і РСФРР і призвели до інтернування.

Висновки