Збройні сили директорії УНР та їх боротьба за державну незалежність України (листопад 1918 р. – листопад 1920 р.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Національний університет “Львівська політехніка”

УДК 355.48 (477.09) “1918-1920”

Збройні сили директорії УНР та їх боротьба за державну незалежність України (листопад 1918 р. - листопад 1920 р.)

Спеціальність 20.02.22 - військова історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Мина Жанна Василівна

Львів 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії, теорії та практики культури Національного університету „Львівська політехніка”

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Дещинський Леонтій Євгенович, Національний університет „Львівська політехніка”, Професор кафедри історії, теорії та практики культури

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Сухий Олексій Миколайович, Львівський національний університет імені Івана Франка, професор кафедри новітньої історії кандидат історичних наук, професор Дем'янюк Олександр Йосипович, Луцький інститут розвитку людини Відкритого Міжнародного університету „Україна”, Проректор з навчально-виховної роботи.

Захист дисертації відбудеться “20” червня 2008 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К35.052.15 Національного університету “Львівська політехніка” за адресою: 79013, Україна, м.Львів - 13, вул.С.Бандери, 12, навч. корпус 4, аудиторія 204.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Національного університету “Львівська політехніка” за адресою: 79013, м. Львів, вул.Професорська, 1.

Автореферат розісланий “19” травня 2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат історичних наук, доцент І.В. Буковський

військовий політичний директорія унр

Анотація

Мина Ж.В. Збройні сили Директорії УНР та їх боротьба за державну незалежність України (листопад 1918 р. - листопад 1920 - Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 20.02.22 -військова історія. - Національний університет “Львівська політехніка”. - Львів, 2008. Дисертація присвячена комплексному дослідженню утворення та послідовному і планомірному реформуванню Збройних сил Директорії УНР в умовах ведення бойових дій та їх історичної долі. Проаналізовано стан наукових досліджень та джерельну базу. З'ясовано роль зовнішньополітичних чинників на формування військово-політичного курсу напередодні та в період приходу до влади Директорії УНР. Висвітлено передумови та процес формування військової політики Директорії та процес створення Дієвої армії УНР. Охарактеризовано Дієву армію УНР: організацію командної вертикалі, формування старшинського складу, структуру та реорганізаційні процеси. Проаналізовано найбільш дискусійні аспекти пов'язані з явищем “отаманії” в період Директорії УНР, причини їх виникнення та вплив на наслідки національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Окреслено бойові дії армії УНР та Української Галицької Армії проти військ більшовицької Росії та Добрармії генерала Денікіна у 1919 р. Досліджено Збройні сили УНР на завершальному етапі боротьби за державну незалежність України. Показано наслідки переходу УГА на сторону Денікіна. Проаналізовано процес реорганізації армії УНР після підписання Варшавського договору 22 квітня 1920 р. та Військової конвенції 24 квітня 1920 р., а також реорганізацію армії в умовах польсько-більшовицької війни.

Ключові слова: Директорія УНР, Збройні сили Директорії, Дієва армія УНР, українська державність, військове будівництво, військова формація, військові дії.

Аннотация

Мына Ж.В. Вооруженные силы Директории УНР и их борьба за государственную независимость Украины (ноябрь 1918 г. - ноябрь 1920 г.) - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата исторических наук по специальности 20.02.22 - военная история. - Институт гуманитарных и социальных наук Национального университета “Львовская политехника”. - Львов, 2008.

Диссертация посвящена комплексному исследованию образования и последовательному реформированию Вооруженных сил Директории УНР на фоне ведения боевых действий и их исторической судьбы.

Диссертация состоит из введения, четырех разделов, выводов, списка использованных источников и литературы.

В первом разделе проанализированы источники, а также отечественная и зарубежная историография проблемы. В первую очередь использованы официальные документы и материалы архивов: Центрального государственного архива высших органов власти и управления Украины, Центрального государственного исторического архива Украины в Киеве, Центрального государственного исторического архива Украины во Львове, Государственного архива Львовской области, Государственного архива Волынской области.

Во втором разделе исследовано влияние внешнеполитических факторов на формирование военно-политического курса Украинской Народной Республики, характеризуется процесс образования Вооруженных сил Директории в ходе восстания против режима гетьмана П. Скоропадского. В первую очередь акцентируется внимание на том, что в национально-освободительной революции 1917-1921 гг., внешняя политика и военная доктрина были очень тесно переплетены, потому что они должны были в комплексе решать проблему обороны страны.

В третьем разделе рассмотрено этапы правовых и государственных процессов реформирования армии УНР, организацию командной вертикали, формирование старшинского склада, структуру армии; проанализировано наиболее дискуссионные аспекты, связанные с проблемой “отамании”, причины ее возникновения и влияние на ход национально-освободительной революции; раскрыто характер военных действий вдоль украинско-русского и украинско-польского рубежов. Значительное место отведено анализу мероприятий по укреплению дисциплины в армии, проанализировано отличительные черты между Армией УНР и Украинской Галицкой Армией, что имело свои последствия во время похода объединенных украинских армий на Киев и показано глубину идеологических разногласий между правительствами ЗУНР и УНР.

В четвертом разделе проанализировано разработку стратегических планов объединенных боевых действий армии УНР и УГА с целью освобождения Украины от большевитской окупации; ход киевской наступательной операции в августе 1919 г. и образование деникинского фронта. Доказано, что регулярные части, а не отаманские формирования стали основой Деевой армии УНР.

Освещено первый Зимний поход армии УНР (7 декабря 1919 г. - 6 мая 1920 г.) Исследовано процесс реорганизации армии УНР после подписания Варшавского договора 22 апреля 1920 г. и Военной конвенции 24 апреля 1920 г., а также реорганизацию армии в условиях польско-большевитской войны. К концу 1920 г. была создана достаточно функциональная система вооруженных сил. Однако, перемирие между Польшей и большевитской Россией 12 октября 1920 г. дало возможность большевикам осуществить перегрупировку своих сил. Неудачные военные действия против превосходящих сил Красной армии привели к поражению армии УНР в ноябре 1920 г.

Ключевые слова: Директория УНР, Вооруженные силы Директории, Деевая армия УНР, украинская государственность, военное строительство, военная формация, военные действия.

Annotation

Myna Zh. V. Armed Forces of Directory of Ukrainian People's Republic and their Struggle for State Independence of Ukraine (November 1918 - November 1920) - Manuscript. The thesis for a Candidate of Science Degree in History. - Speciality 20.02.22 - Military History. - Lviv Polytechnic National University. - Lviv, 2008. The dissertation focuses on the comprehensive research of forming and reforming the Directory's armed forces of Ukrainian People's Republic. The state of research and its reference sources have been analysed. The influence of external policy factors on forming military political strategy before and in time when the Directory of the Ukrainian People's Republic came to power has been defined. Preconditions, process of forming the Directory's military policy and that of forming the Fighting Army of the Ukrainian People's Republic have been shown. The Fighting Army of the Ukrainian People's Republic has been characterized. Military actions of both the Ukrainian People's Republic Army and Ukrainian Army of Halychyna against the troops of Bolshevist Russia and the Voluntary Army under the leadership of general Denikin in 1919 have been described. The armed forces of the Ukrainian People's Republic at the final stage of their struggle for the state independence of Ukraine (July 1919 - November 1920), their historic fate, as well as the reasons for defeat of the Ukrainian armed forces in the liberation struggle have been examined.

Key words: Directory of Ukrainian People's Republic, armed forces of Directory, Fighting Army of Ukrainian People's Republic, Ukrainian statehood, military construction, military unit, military actions.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Розвиток демократичних процесів в Україні можливий лише за умов шанобливого ставлення до власної історії, відновлення в національній пам'яті забутих подій минулого та імен видатних борців за волю і свободу народу. Історичний досвід засвідчує, що вирішальну роль у забезпеченні існування держави відіграє армія. Тому одне з основних завдань, яке стоїть перед нашою державою - створення високопрофесійної та озброєної за сучасними стандартами національної армії, яка відповідатиме характеру сучасних воєнних загроз і, водночас, не переобтяжуватиме економічно-господарські можливості країни. У контексті реформування Збройних сил України, коли здійснюється їх підготовка до переходу на професійну основу, потрібно враховувати не тільки світові новації військово-стратегічної думки, а й досвід минулих поколінь, зокрема періоду становлення та розбудови Збройних сил Директорії УНР.

У листопаді 1918 р. основу армії Директорії склали гетьманські військові частини, які перейшли на бік нової влади. За рахунок мобілізації вони були розгорнуті у великі армійські з'єднання, а також формувались нові військові частини. Однак, переважна більшість частин армії Директорії мала напіврегулярний, партизанський характер. Трансформація українських повстанських загонів у регулярні частини вимагає серйозного дослідження й неупередженого аналізу.

Вивчення досвіду, успіхів та прорахунків періоду розбудови Збройних сил Директорії УНР, дає змогу доповнити та переглянути низку історичних фактів Української національної революції та вводить у науковий обіг невідомі та малодосліджувані документи і матеріали.

Протягом останніх років вивчення військової історії України та її складової - воєнного аспекту національно-визвольної боротьби 1917- 1921 рр. стало об'єктом ґрунтовних досліджень вітчизняних вчених (В. Голубка, Я. Дашкевича, Л. Дещинського, В. Верстюка, Л.С. Литвина, М. Литвина, С. Макарчука, О. Павлишина, С. Павлюка, І. Патера, О. Реєнта, О. Рубльова та інших). Проте, чимало питань потребують комплексного дослідження присвяченого проблемам становлення, розбудови та реорганізації Збройних сил Директорії УНР в умовах ведення бойових дій. Крім того, відсутні узагальнюючі та спеціальні праці, в яких було б подано оцінку ролі Директорії в організації власної армії.

Спонукала дисертантку до написання даної теми також нинішня суспільно-політична ситуація в Україні, спроби певних політичних сил порушити соборність нашої держави. У засобах масової інформації при культивуванні пацифістських настроїв поширюються ідеї непотрібності армії взагалі, що знижує престиж військової служби та свідчить про необхідність посилити військово-патріотичне виховання в українському суспільстві та в армії зокрема.

Вирішення поставленої проблеми посилить увагу до багатьох аспектів, а в першу чергу до зміцнення духовного потенціалу українського народу і його готовності до захисту свободи та національних інтересів.

Власне ці фактори визначають актуальність теми дисертаційного дослідження. Об'єктивне висвітлення процесу розбудови Збройних сил Директорії УНР та їх боротьби за державну незалежність України становить не лише наукове й громадсько-політичне звучання, але й сприятиме спростуванню усталених міфів щодо українських військових формувань, відновленню істин та зростанню авторитету нашої держави.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційне дослідження “Збройні сили Директорії УНР та їх боротьба за державну незалежність України (листопад 1918 р. - листопад 1920 р.)” є складовою частиною комплексної наукової теми кафедри історії, теорії та практики культури Інституту гуманітарних і соціальних наук Національного університету “Львівська політехніка” “Загальнонаціональний визвольний рух українського народу за відродження своєї державності у 1917-1921 рр.”

Мета дисертаційної роботи - всебічне дослідження процесу послідовної і планомірної реорганізації Збройних сил Директорії УНР в умовах ведення бойових дій та їх історичної долі. Мета зумовила завдання дослідити:

стан наукової розробки проблеми та джерельної бази;

вплив зовнішньополітичних чинників на формування військово-політичного курсу напередодні та в період приходу до влади Директорії УНР;

передумови та процес формування військової політики Директорії з організації власних Збройних сил;

Дієву армію УНР: організацію командної вертикалі, формування старшинського складу, структуру та реорганізаційні процеси;

найбільш дискусійні аспекти пов'язані з явищем “отаманії” в період Директорії УНР, причини її виникнення та вплив на наслідки національної революції 1917-1921 рр.;

чисельний та якісний склад Дієвої армії УНР на основних етапах збройної боротьби;

бойові дії армії УНР та Української Галицької Армії проти військ більшовицької Росії та Добровольчої армії генерала Денікіна у 1919 р.;

Збройні сили УНР на завершальному етапі боротьби за державну незалежність України (липень 1919 р. - листопад 1920 р.) та їх історичну долю.

Об'єкт дослідження - Збройні сили Директорії УНР, як визначальний чинник державотворчих процесів у добу Української національної революції.

Предмет дослідження - передумови та процес утворення Збройних сил Директорії УНР, їх внутрішня організація, бойові дії проти більшовицької Росії, Польщі та білогвардійських угрупувань, а також реорганізація Збройних сил як невід'ємна складова загальнодержавного будівництва доби Директорії.

Хронологічні рамки визначені в межах листопад 1918 р. - листопад 1920 р. - від антигетьманського повстання до часу інтернування військових частин армії УНР у таборах військовополонених у Польщі.

Територіальні межі дослідження охоплюють Лівобережжя і Правобережжя України - терени України, на яких перебували урядові структури Директорії та проходили бойові операції Збройних сил УНР.

Методологічною основою дисертації є наукові принципи історизму та об'єктивності, комплексного використання джерел та критичного аналізу. Для розв'язання окремих завдань застосовано описовий, проблемно-хронологічний, комплексно-аналітичний, порівняльний методи дослідження.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що дисертаційна робота є однією з не багатьох спроб комплексного дослідження процесу розбудови Збройних сил Директорії УНР з погляду малодосліджуваних в українській історіографії проблем, зокрема специфіки військового будівництва в умовах ведення бойових дій, способів організації військових одиниць і пов'язаних з цим питань психологічної готовності воїнів армії УНР до захисту своєї Вітчизни в ситуації масованої більшовицької агітації, незадовільного стану матеріального забезпечення, не одностайності політичного проводу Української Народної Республіки щодо внутрішньої і зовнішньої політики, військово-політичної нестабільності країни та поразок на фронтах.

Глибше у порівнянні з іншими науковими працями розкрито взаємозалежність військових і політичних чинників у перебігу бойових дій та розкрито еволюцію поглядів політичного керівництва на створення регулярної армії.

Запропоновано власну концепцію бачення впровадження військових законів, статутів та наказів, які відповідали певному історичному моменту і цим самим мотивувались.

Уточнено місця і роль основних бойових операцій Дієвої армії УНР, а також застосовано нові концептуальні підходи щодо аналізу військово-політичної ситуації і випливаючих з неї методів національно-визвольної боротьби українського народу періоду Директорії УНР.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що основні положення дисертаційного дослідження, нагромаджений у ньому фактичний і теоретичний матеріал та висновки можуть бути використані для наукових розробок питань військової історії України, підручників та навчально-методичних посібників. Матеріали про позитивний та негативний досвід розбудови Збройних сил Директорії УНР можуть бути враховані і творчо використані для розв'язання актуальних питань розбудови армії України у сучасних умовах, зокрема для складання комплексних програм військово-політичного виховання молоді, яка готується до служби або вже перебуває в українській армії.

Особистий внесок дисертантки у розробку проблеми визначається тим, що на основі об'єктивного неупередженого узагальнення досягнень воєнно-історичної науки та джерельної бази, комплексно відтворено недостатньо вивчену сторінку історії Української революції - створення і реорганізацію Збройних сил Директорії УНР з листопада 1918 р. по листопад 1920 р. та їх боротьбу за державну незалежність України. Авторка проаналізувала міждержавні стосунки, військово-політичну ситуацію напередодні та в період приходу до влади Директорії. Доведено, що не зважаючи на складну зовнішньополітичну ситуацію та постійні військові дії планомірно проходив процес реорганізації армії УНР.

Основні наукові положення, висновки, зокрема ті, які характеризують новизну, отримані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження апробовані шляхом обговорення на засіданнях кафедри історії, теорії та практики культури Національного університету “Львівська політехніка”, а також у доповідях на двох міжнародних конференціях: “Українська держава: історія та етапи розвитку” (Львів, 2003); “Збройні сили України: історія та сучасність” (Львів, 2006) та двох всеукраїнських конференціях: “Минуле і сучасне Волині та Полісся: Ковель і ковельчани в історії України і Волині” (Ковель, 2003) та “Українська держава доби Центральної Ради (до 90-річчя її утворення)” (Львів, 2007).

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційної роботи розкриті у семи статтях, п'ять з яких опубліковано у фахових виданнях, затверджених ВАК України.

Структура дисертації визначається метою та завданням дослідження. Робота складається з переліку умовних скорочень, вступу, чотирьох розділів, висновків (178 сторінок), списку використаних джерел та літератури (343 позиції), додатків (8 сторінок). Загальний обсяг дослідження становить 212 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, показано її зв'язок з науковими програмами, визначено об'єкт і предмет, окреслено хронологічні рамки, мету, завдання і методологію дослідження, сформульовано наукову новизну і практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі - “Історіографія та джерельна база дослідження” розглянуто та проаналізовано стан наукової розробки та джерельну базу проблеми.

Історіографію даної проблеми пропонується поділити на п'ять груп. Перша група - від часів поразки національно-визвольної революції до середини 1950-х рр.; друга - середина 1950-х - 1980-і рр., тобто так званий період “відлиги” та “застою”; третя - пов'язана із періодом перебудови і гласності з 1985-х і до початку 1990-х рр.; четверта - творчі здобутки української діаспори і зарубіжжя; п'ята (заключна) - від проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 р. і до наших днів.

Вивчення радянської історіографії свідчить, що протягом усього часу існування СРСР національно-державне та військове будівництво в УНР однозначно оцінювалось негативно, а формування українських Збройних сил практично не розглядалось або цілеспрямовано фальсифікувалось. Так, у середині 20-х років вийшла монографія радянського військового експерта М. Какуріна, у якій він доволі стисло описав характер бойових дій і приховав роль і значення українських Збройних сил у визвольній боротьбі українського народу.

Якість історичних досліджень дещо змінилась у 50-х - першій половині 80-х років. Проте, знову ж таки не ставилось завдання розглянути альтернативний процес українського державотворення і його складової частини - формування Збройних сил на національній основі. До цього періоду відносяться праці таких авторів як Я. Лихолат, М. Любимчиков, П. Болгарі, В. Довгопол, Н. Гречанюк, П. Попов, П. Голуб, А. Васильков та інших. Політичних діячів Директорії УНР вони характеризували як “буржуазних націоналістів”, а військове будівництво оцінювали вкрай негативно.

Не дивлячись на те, що з кінця 80-х рр. і до проголошення в Україні державної незалежності у 1991 році історики отримали можливість працювати з раніше засекреченими документами, більшість з них все ще не могла позбутись ідеологічних стереотипів і продовжувала не об'єктивно висвітлювати історію. Так, у таких фундаментальних працях радянського періоду як “История Украинской ССР: В 10-ти томах” 1984 р. видання та енциклопедії “Великий Жовтень і громадянська війна на Україні” бойові дії армії УНР описувались побіжно або фальсифікувались.

Отже, у радянській історіографії український військовий рух оцінювався негативно, панували єдині ідеологічні стереотипи в оцінці національно-визвольної боротьби в Україні. Директорія УНР та її Збройні сили розглядались як буржуазно-націоналістичні та контрреволюційні.

Національна військова тематика до 90-х рр. ХХ ст. досить плідно розроблялась за кордонами радянської України, де після поразки національно-визвольних змагань проживало понад 6 тис. колишніх старшин та офіцерів армії УНР, з числа яких і вийшли перші українські історики. Перш за все слід згадати наукові розвідки про окремі операції армії УНР. Це насамперед праці М. Безручка, М. Крата, В. Савченка, М. Омеляновича-Павленка, П. Шандрука та інших

Частково висвітлені проблеми формування військового курсу Директорії, причини і наслідки його змін, фактори внутрішнього та зовнішнього походження, що впливали на цей курс у працях, І. Мазепи, П. Христюка, В. Винниченка.

Активно досліджувалась національна військова історія в 30-х рр. ХХ ст. Вершиною розвитку української військової історіографії безперечно стала “Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.)” (Львів, 1935).

Найповніше аспекти військового будівництва в УНР доби Директорії та бойові дії армії УНР розкрито в монографії О. Удовиченка “Україна у війні за державність”. Автор детально проаналізував оперативно-тактичні дії армії УНР під час війни, подав причини і наслідки її невдач.

Цінність монографії Л. Шанковського “Українська Армія в боротьбі за державність” полягає у тому, що у ній автор приділив увагу не тільки бойовим діям за участю Збройних сил УНР, але й висвітлив питання організаційного будівництва армії УНР.

Інший учасник революційних подій даного періоду М. Шаповал у нарисі “Військо і революція” спробував дати відповідь на причини поразки національної революції та подав свій погляд на шляхи суспільно-політичного розвитку українського народу у праці “Велика революція й українська визвольна програма”.

Об'єктивно охарактеризував державно-політичних керівників УНР і ЗУНР, а також керівний склад Наддніпрянської і Галицької армій генерал-хорунжий армії УНР М. Капустянський у своїй праці “Похід Українських Армій на Київ-Одесу в 1919 році. Короткий історичний огляд”. Автор зробив висновки щодо стратегії визвольних змагань та з великою точністю показав морально-політичні та бойові якості особового складу обох армій напередодні київської наступальної операції.

Важливим джерелом для вивчення військового курсу Директорії є семитомник М. Стахіва “Україна в добі Директорії”. Автор залучив до написання монографії численні матеріали як західних архівів, так і власних документів.

Слід згадати працю О. Юрченка “Українсько-російські стосунки після 1917 р. у правовому аспекті”, у якій показано усю складність переговорних процесів на фоні військових операцій Збройних сил Директорії проти Червоної армії.

До певної міри історія Збройних сил УНР знайшла відображення у працях, присвячених С. Петлюрі. Дисертантка критично підійшла до їх аналізу, оскільки більшість з них була написана найближчим оточенням та політичними однодумцями Головного Отамана.

Отже, воєнно-історичні та аналітичні праці української діаспори стали важливим матеріалом для аналізу і дослідження діяльності Директорії УНР та розбудови її Збройних сил. Головна особливість діаспорної літератури полягає у тому, що їй притаманний мемуарний відтінок, що не позбавляє важливості цих праць для української військової історіографії.

Із здобуттям Україною незалежності 24 серпня 1991 р. почався новий етап осмислення національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Важливе значення для розуміння загальних тогочасних суспільно-політичних процесів мають праці В. Верстюка, В. Голубка, Л. Дещинського, О. Дзюби, М. Литвина, С. Литвина, С. Макарчука, О. Павлюка, І. Патера, О. Реєнта, О. Рубльова та інших

Цінний теоретичний і фактичний матеріал містить монографія М. Кравчука “Правові основи будівництва Збройних сил України в 1919- 1993 рр.”.

З-поміж праць, що вийшли за роки незалежності слід відзначити монографію В. Солдатенка “Українська революція” у якій вперше зроблено всебічний аналіз розвитку концепції національно-визвольної революції 1917-1921 рр.

Історія становлення Збройних сил УНР знайшла відображення у працях присвячених С. Петлюрі. На даний час найбільш ґрунтовною працею у цьому плані є монографія С. Литвина “Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана”.

В останній період в Україні захищено ряд дисертацій, які присвячені дослідженню історії військового будівництва УНР 1919-1921 рр. Так, у працях О. Даценка, В. Задунайського, Л. Кривизюка, О. Левченка, В. Яблонського, М. Яцюка, О. Чіхрадзе висвітлюється діяльність українських державотворчих сил по створенню національних військових формувань, розглядаються питання військової організації Збройних сил у зазначений період. Проте, на сьогодні бракує глибоких наукових фундаментальних праць, у яких досліджуються Збройні сили Директорії УНР та їх боротьба за державну незалежність України.

Деякі аспекти проблеми, насамперед з історії українсько-польської війни висвітлюють у своїх працях сучасні польські історики М. Клімецький, М. Кротофіл, Е. Коко, З. Карпусь, Р. Тожецький, Я. Брускі.

Розширюють проблематику дослідження праці таких сучасних російських істориків, як С. Волков і М. Мельтюхов та колектив Інституту світової історії РАН. Висвітлюючи події Української національно-визвольної революції, вони помітно відійшли від концепції більшості російських істориків, які не бажають переглянути принципи радянської історіографії.

Таким чином, опубліковано чимало праць про Збройні сили УНР. Однак, багато теоретичних положень недостатньо підкріплені фактичним матеріалом. Сучасний момент вимагає нового концептуального осмислення проблеми, залучення у науковий обіг невідомих документів, щоб комплексно дослідити місце і роль Збройних сил УНР у боротьбі за самостійність української держави.

Джерельну базу дослідження становлять архівні документи, публікації історичних джерел, тогочасні періодичні видання, мемуарна література.

У процесі дослідницької роботи використано документи вітчизняних архівів. Насамперед, важливий конкретно-історичний матеріал дисертантка почерпнула у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України. Зокрема у фондах: Міністерства військових справ Української держави (Ф. 1074), Військового Міністерства УНР (Ф. 1075), Головного управління Генштабу УНР (Ф. 1078 та Ф. 1078-с), Відділу Генштабу УНР (Ф. 2249), Міністерства закордонних справ УНР (Ф. 3696), Особистого фонду Симона Петлюри (Ф. 3809), Особистого фонду І. Мазепи (Ф. 3933).

У дослідженні використано документи з Центрального державного архіву громадських об'єднань України. Зокрема, ф. 269 (Український музей визвольної боротьби в Празі) - особисті документи сотника армії УНР В. Шевченка, К. Мацієвича, В. Садовського.

У Центральному державному історичному архіві України в м. Львові виявлено документи з фондів урядів і армії УНР та ЗУНР, Наукового товариства імені Шевченка, особистих фондів О. Назарука, Г. Косака та ін.

Чимало відомостей і фактів використано з опублікованих збірників документів і матеріалів.

Істотно доповнює джерельну базу дисертації періодика доби національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Зокрема, часописи “Народна воля”, “Нова рада”, “Робітнича газета”, “Громада”, “Діло”, “Вісник Державного Секретаріату військових справ” та інші.

Важливим джерелом для висвітлення дисертаційної проблеми стала мемуарна література, основу якої склали спогади офіцерів та генералів української армії про бойові операції, а також історію організації українських військових частин. Це насамперед спогади О. Думіна (А. Крезуба), Б. Монкевича, М. Галагана, А. Тарнавського, І. Петренка, І. Савича, В. Петріва, О. Назарука та ін. Мемуарно-аналітичним змістом вирізняється праця Є. Коновальця “Причинки до історії української революції”. Автор критично підійшов до аналізу військово-політичної ситуації даного періоду та зробив відповідні висновки.

Радянська військова мемуаристика відзначається упередженими оцінками, тому фактологічний матеріал, який міститься у ній використано як довідковий матеріал, зіставлено із свідченнями інших джерел та критично проаналізовано.

Цінний матеріал з даної проблематики міститься у працях діячів російського “білого руху” А. Денікіна, А. Лукомського та ін. Однак, український військовий рух і створення Збройних сил вони розглядали із позиції великодержавного шовінізму, виступаючи за неподільність Росії та заперечуючи право українського народу на свою державність.

Отже, всебічний аналіз історіографії та джерельної бази дослідження, критичний підхід до фактів та їх трактувань сприяв дослідженню Збройних сил УНР та визначенню їх місця і ролі у національно-визвольних змаганнях українського народу.

У другому розділі “Зовнішньополітичне та військове становище України напередодні та в період приходу до влади Директорії” досліджено вплив зовнішньополітичних чинників на формування військово-політичного курсу Української Народної Республіки, охарактеризовано процес створення Директорією власних Збройних сил у ході повстання проти гетьманату П. Скоропадського та визначено роль Дієвої армії УНР у боротьбі республіканських сил за відновлення Української Народної Республіки; проаналізовано військове становище та ґенезу відносин Директорії УНР з провідними європейськими державами.

Доведено, що в період Української національної революції зовнішня політика і воєнна доктрина були тісно переплетені. У вирішенні питання оборони і вибору союзників мало відбуватись співробітництво двох державних інституцій - армії і дипломатії.

Відтворено міжнародну обстановку восени 1918 р. й позиції в ній Української держави. Антанта підтримала російські антибільшовицькі організації, а до самовизначення націй, які перебували в складі колишньої Російської імперії поставилась негативно.

Проаналізовано хід протигетьманського повстання та кількісне збільшення військових сил Директорії. Автор доводить, що мобілізаційні заходи з однієї сторони сприяли швидкому розгортанню повстання по всій території України, а з другої сторони негативно вплинули на подальший стан військових формувань, які виникли стихійно та представляли собою дрібні тактичні одиниці на чолі з погано обізнаними у військовій справі отаманами. Історики та мемуаристи відзначають, що до взяття Києва повстанців важко перелічити. Тому дослідники оперують приблизними цифрами: від 100 тис. до 500 тис. чол. Враховуючи дані, що під Києвом було від 50 тис. до 60 тис. повстанців, можна припустити, що загальна чисельність військ Директорії становила не менше 250-300 тис. чол.

У дослідженні підкреслено, що протилежні погляди на воєнну доктрину і на організацію армії посилили дезорганізацію у війську, що послабило боєздатність Дієвої армії УНР. Військові сили, що забезпечили переможний рух на Київ, складались в основному з селян-добровольців, які через недостатню національну свідомість або повертались додому, або піддавались більшовицькій агітації. Основне ядро Дієвої армії УНР складалось із Запорізького корпусу, корпусу Січових Стрільців, дивізії Сірожупанників, Чорноморського Коша (корпусу), багатьох ще не укомплектованих частин та двох юнацьких шкіл. Армія потребувала реформування. Рівень боєздатності Дієвої армії не відповідав тогочасним військовим стандартам. Не вистачало фахівців середнього і вищого рівня. Бракувало матеріального забезпечення війська.

Характеризуючи військове та міжнародне становище України в кінці 1918 р. дисертантка прийшла до висновку, що нейтралітет у зовнішній політиці, оголошений в одній з перших Декларацій Директорії не відповідав реальним інтересам України. В уряді не було єдиної орієнтації в сфері зовнішньої політики. Переважна більшість виступала за союз з більшовиками проти Антанти (В. Винниченко, В. Чехівський, М. Шаповал та інші). Друга частина, яку представляв С. Петлюра, стояла на позиціях угоди з альянтами. Під впливом невдалих спроб порозумітися з Російським Раднаркомом почала переважати думка шукати угоду з Антантою. Однак, альянти не бажали вбачати в Україні рівноправний суб'єкт міжнародних взаємин і рахуватись з її національними інтересами. Зволікання уряду Директорії з проголошенням війни радянській Росії, яка зосередила на кордоні з Україною 86-тисячну багатонаціональну армію, призвело до дезертирства в українському війську. На кінець 1918 р. бойовий склад Дієвої армії УНР складав приблизно від 50 тис. до 70 тис. чол. (за різними даними). Рішенням Вищого українського командування створено Лівобережний, Південно-Західний і Південний фронти. Розпочались бойові дії вздовж українсько-російського і українсько-польського кордону.

Отже, в складних зовнішньополітичних обставинах тільки шляхом успішного збройного захисту незалежності УНР можна було досягнути успіху в нормалізації міжнародних відносин. Для цього потрібний був комплексний підхід до розбудови Збройних сил, який включав би у себе і теоретичну, і законодавчу базу та практичні заходи по їх втіленню.

У третьому розділі “Формування військової політики Директорії з організації власних Збройних сил (січень - липень 1919 р.) висвітлено військово-політичну ситуацію в середині січня 1919 р., з'ясовано концептуальні підходи лідерів Директорії УНР до побудови держави та армії; розглянуто етапи правових та державних засобів реформування армії УНР, організацію командної вертикалі, формування старшинського складу, структуру війська; проаналізовано найбільш дискусійні аспекти пов'язані з явищем отаманії та причини їх виникнення, розкрито характер бойових дій вздовж українсько-російського і українсько-польського кордонів; проаналізовано характерні відмінності між армією УНР та УГА.

Відзначено, що оголошення Директорією УНР 16 січня 1919 р. стану війни з більшовицькою Росією не змінило ситуації на користь українських військ. Більшовицькі війська повністю заволоділи стратегічною ініціативою. Армія УНР почала відступати, зазнаючи великих втрат. Причинами цього були не тільки фронтові бої, а й засилля політичних партій та виступи місцевих повстанців в тилу, дії яких часто координувались з діями більшовицьких частин на фронті. Директорія намагалась радикальним вирішенням аграрного питання та поліпшенням матеріального стану воїнів Дієвої армії УНР втримати селянські повстанські загони. Однак, усі заходи не приносили бажаних результатів. Проблема постачання армії озброєнням та амуніцією стала досить гострою. Через слабо розвинену інфраструктуру не було можливості оперативно передислокувати військове майно. Протягом січня 1919 р. Дієва армія УНР програла кампанію на Лівобережжі і на початку лютого 1919 р. основні її частини зосередилися на Правобережжі, де бойові дії були найбільш запеклими.

Предметом спеціального аналізу в дисертації є проблема формування старшинського складу. Проаналізувавши численні документи, зроблено висновок, що значна частина старшин української армії були справжніми патріотами, невелику ж групу складали авантюристи, яким бракувало відповідного армійського вишколу і дисципліни. Покращити становище мала розпочата ще в грудні 1918 р. робота над створенням системи термінового навчання старшин протягом шести місяців. 4 січня 1919 р. затверджено систему військових навчальних закладів.

У розділі зазначено: у складних умовах січня-лютого 1919 р. крім правового оформлення мобілізації, відбулося затвердження нової штатно-організаційної структури та командно-посадової системи і впроваджено широкомасштабну систему Вищого військового управління.

У ході дослідження з'ясовано діяльність військово-польових судів, та значне місце відведено аналізу заходам по зміцненню дисципліни у війську. Дисциплінарний статут, затверджений Головним Отаманом 21 січня 1919 р. поряд з підсиленням дисципліни сприяв підвищенню боєздатності у військах.

Виділяючи основні причини невдач Дієвої армії УНР у березні-травні 1919 р., наголошено, що однією з головних причин поразок була розпорошеність влади та отаманія у війську. У зв'язку з цим проаналізовано найбільш дискусійні аспекти, пов'язані з явищем “отаманії” та їх вплив на наслідки національно-визвольної боротьби. Підкреслено, що повстанський рух, не зважаючи на свою чисельність, яка перевищувала склад армії УНР у декілька разів, не зміг відіграти вирішальну роль.

Досліджено комплексне реформування Збройних сил Директорії УНР у травні-липні 1919 р., коли було впроваджено основну систему військових статутів, у відповідності до якої і велася реорганізація, та посилено контроль зі сторони держави над Вищим військовим керівництвом. Проведено перегрупування військ. Внаслідок об'єднання армійських корпусів і бригад в армійські групи військова структура набула вигляду група-дивізія.

У розділі проаналізовано загострення відносин між урядами УНР і ЗОУНР у травні-червні 1919 р. та неузгодженість дій армії УНР та УГА, що ледь не призвело до загибелі уряду і війська УНР. Охарактеризовано структуру, дисципліну і морально-бойові якості вояків обох національних армій. З об'єднанням 85-тисячної Галицької армії з 30-тисячною армією УНР почався новий етап визвольної боротьби.

Отже, період з січня 1919 р. до середини липня 1919 р. був складний і суперечливий в історії національно-визвольних змагань. Процес становлення військової структури пройшов декілька етапів. Розбудова Збройних сил Директорії УНР в умовах ведення бойових дій відбувалась з переходом від революційного експериментування до створення армії на засадах професійності і законності.

У четвертому розділі “Збройні сили УНР на завершальному етапі боротьби за державну незалежність (липень 1919 р. - листопад 1920 р.)” проаналізовано розробку стратегічних планів спільних бойових дій армії УНР та УГА з метою визволення України від більшовицької окупації; хід київської наступальної операції у серпні 1919 р. та утворення денікінського фронту; доведено, що регулярні частини, а не отаманські формування стали основою Дієвої армії УНР; досліджено процес реорганізації армії УНР після підписання Варшавського договору 22 квітня 1920 р. та Військової конвенції 24 квітня 1920 р., а також реорганізацію армії в умовах польсько-більшовицької війни.

Проаналізовано суттєві розбіжності при опрацюванні плану бойових дій об'єднаного українського війська. Оскільки командування УГА пропонувало похід на Одесу з тим, щоб очистити від ворога узбережжя Чорного моря, встановити зв'язки з Антантою і вже тоді іти на Київ, а провід армій УНР на чолі з С. Петлюрою домагався якнайскоріше відбити у більшовиків Київ і інтегрувати УНР у загальну антибільшовицьку боротьбу, було прийнято компромісне рішення. Головним напрямком операцій визначено Київ, а частиною сил вирішено наступати на Одесу.

Аналіз історіографічних та архівних джерел свідчить, що при розробці стратегічного плану не було чітко прораховано розташування ворожих сил, в результаті правий фланг наступаючої армії залишився незахищеним.

При зайнятті Києва 30 серпня 1919 р. теж було допущено стратегічну помилку - не захищено ланцюговий міст на лівому березі Дніпра, що дозволило кінним відділам Добровольчої армії генерала Денікіна вільно його перейти. В результаті, після підписання угоди між А. Кравсом і білогвардійським генералом М. Бредовим, фронт київського напряму відсунуто на лінію Козятин-Бердичів. Події в Києві використали більшовики. 13 вересня 1919 р. вони зайняли Сквиру, а 14 вересня - залізничний шлях між селищем Попільне і Фастів.

Наслідки походу українських об'єднаних армій на Київ показали глибину ідеологічних розходжень між урядами ЗУНР і УНР. Уряд ЗУНР допускав союз з Добровольчою армією Денікіна в надії на допомогу держав Антанти, а уряд УНР відкидав такий союз.

Із серпня 1919 р. Директорія опинилась у катастрофічній ситуації. Польща окупувала Західну Волинь та Поділля. Київ та більшу частину України захопив Денікін, на півночі Дієва армія УНР була оточена більшовицькими частинами. Українська армія зовсім залишилась без тилу. Допомагаючи білим російським арміям, Антанта фактично тримала Україну у стані блокади. Українська армія була виснажена, голодна, погано одягнена, в ній панувала епідемія тифу. 6 листопада 1919 р. з метою зберегти Галицьку армію від катастрофи командувач генерал М. Тарнавський без згоди С. Петлюри уклав договір у Зятківцях на підставі якого УГА увійшла до складу Добраармії Денікіна. Українська військова коаліція почала розвалюватися. Після заяви Є. Петрушевича 16 листопада про вихід ЗОУНР зі складу УНР і поновлення 17 листопада договору з Денікіним співробітництво між УНР і ЗУНР припинилось. У зв'язку з загрозою Кам'янцю-Подільському армії Денікіна, українське військо і уряд 27 листопада 1919 р. відступили до Любара. 3 грудня 1919 р. Головний Отаман з військами, що залишились вірними УНР та урядом відступили до Чорториї. С. Петлюра звернувся з “Відозвою” до народу про тимчасовий перехід уряду УНР на інші способи боротьби.

У розділі доведено безпосередню участь С. Петлюри у керівництві армією Зимового походу. Військові формування армії УНР, що знаходились в Пікуличах і Ланцуті і не взяли участі у Зимовому поході, згідно із спеціальною інструкцією Міністерства військових справ Польщі трактувались не як полонені, а як добровольці “чужої державної незалежності”.

На завершальному етапі боротьби проводилась планомірна робота по реорганізації армії. Продовжувались процеси розвитку та удосконалення Вищого Військового Управління. В умовах перманентних військових дій покращувалась структура армії та її управління. Структурні зміни охопили всі ланки військового організму від корпусів до сотень. Військове міністерство та Головний Отаман докладали максимум зусиль щодо впровадження однорідності в структурі війська та принципу мобільності. Впроваджено лінію: курінь-бригада-дивізія. Удосконалено принципи отримання рангів і призначення на посади. Налагоджено співпрацю з повстанцями через створення діючого штабу повстання.

Процес реорганізації армії УНР продовжувався в нових умовах після підписання Варшавського договору 22 квітня 1920 р. та Військової конвенції 24 квітня 1920 р., що була додатком до договору і представляла собою таємну угоду про надання військової економічної допомоги УНР у спільній війні з більшовицькою Росією. Аналіз джерельної бази дозволяє стверджувати, що це був єдиний для українців шанс продовжити боротьбу за українську державність. Заходи по розбудові збройних сил УНР протягом 1920 р. створили досить досконалий військовий організм. Однак, перемир'я між Польщею і більшовицькою Росією 12 жовтня 1920 р. дало можливість більшовикам здійснити перегрупування своїх сил. Переважаючі сили ворожих військ призвели до поразки армії УНР у листопаді 1920 р.

У висновках узагальнено результати дослідження.

Успішне захоплення влади Директорією було зумовлене піднесенням народної активності та масовим рухом проти політики гетьманату. Створена в короткий час із різних за досвідом та політичною орієнтацією сил армія УНР на протязі всього свого існування перебувала на межі катастрофи. Боєздатність Збройних сил Директорії підривали нестача матеріального постачання та озброєння, незадовільний санітарний стан, недостатнє фінансування, протистояння політичних лідерів та втрата ними контролю за розвитком подій.

Мінлива військово-політична ситуація та міжнародний фактор заважали державотворчим процесам в УНР та проведенню військової реформи. Зовнішньополітичний чинник складався не на користь української незалежності. УНР намагалась самоутвердитись в умовах постійних воєн (так, в самому лише Києві влада переходила з рук у руки 14 разів). Цілком очевидним є той факт, що зовнішня підтримка відігравала вирішальну роль. Українська армія залежала від постачання зброї ззовні, не маючи достатньо амуніції та власної збройної промисловості. Усі ж спроби С. Петлюри отримати допомогу від Антанти були безуспішними.

Основні напрямки військового будівництва полягали у реформуванні успадкованого з минулого або створенні нового військового апарату та перетворенні армії УНР у боєздатну силу. Принципи творення національної армії відображені у відповідних законах і наказах. Перші спроби реорганізації збройних сил припадають на січень 1919 р., коли було прийнято Закон про мобілізацію, Дисциплінарний статут, єдину систему військового судівництва, оголошено низку наказів про створення системи старшинських і юнацько-старшинських учбових закладів, створено систему грошового задоволення військовослужбовців. У лютому 1919 р. впроваджено широкомасштабну систему Вищого Військового управління. Оскільки частини Дієвої армії УНР постійно перебували у бойових діях, узимку 1919 р. не було можливості чітко та планомірно проводити реорганізацію військ. Саме через це довгий час існували не реформовані військові підрозділи, які перебували під певним політичним впливом, що руйнувало дисципліну і боєздатність. Дієва армія УНР на цьому етапі формувалася переважно з напіврегулярних та повстанських частин. У результаті саме в період Директорії УНР поширилося таке явище як “отаманія”. Досить часто отамани зібравши свій загін і отримавши на його формування санкції і гроші або втікали або відмовлялись підпорядковуватись Штабу Дієвої армії УНР. Такі загони вносили дезорганізацію у проведення військових операцій та зводили нанівець плани українського командування.

Наступний етап реорганізації військової структури відбувся після квітнево-травневої поразки армії УНР у 1919 р. Директорією була створена військова система, яка базувалась на загальній військовій повинності, казарменності з передбаченим значним строком регулярної служби при численному призивному контингенті. На перший план виходили вишкіл та дисципліна кадрових офіцерів і старшин. В умовах бойових дій важливу роль відігравали рішучість командира, а також професійні знання особливостей тактики та оперативного мистецтва.

Теорія та практика організації бойових дій періоду національно-визвольної революції 1917-1921 рр. відбувалась з урахуванням бойового досвіду періоду Першої світової війни та бойового досвіду власних українських військових формувань.

У травні-червні 1919 р. після реорганізації підрозділів нижчого рівня почалось формування структури вищого рівня. Доопрацьовано систему військового судівництва і мобілізації. Замінено військову структуру у вигляді група-дивізія.

Негативним фактором, що впливав на формування Збройних сил Директорії був тиск з боку різноманітних, часто протилежних політичних сил. Такий стан посилював напругу у військах та провокував антидержавні заколоти. Тому одним з важливих завдань для Директорії було відгородити військо від політичних впливів. У червні-серпні 1919 р. було прийнято закон про відновлення єдиної рангової системи, що значною мірою підняло дисципліну у військах. Реорганізовано систему військових учбових закладів, більшої ваги надано підготовці підстаршинських кадрів та поглибленню культурно-освітньої роботи у військах. Продовжувались заходи по покращенню матеріального забезпечення військовослужбовців та їх родин.

Важливе військове та політичне значення мало приєднання Галицької армії до Дієвої армії УНР. Однак, розходження в концепціях щодо визвольних змагань призвели до розпаду військово-політичної коаліції ЗУНР і УНР у листопаді 1919 р. Після переходу УГА на бік генерала Денікіна армія УНР опинилась у ще більш складному військово-стратегічному становищі, адже вона фактично залишилась на одинці у боротьбі з військами більшовицької Росії та білогвардійською Добрармією. Наслідки цих подій стали трагічними для українського народу і були однією вагомих причин поразки Української революції 1917-1921 рр.

На завершальному етапі боротьби за державну незалежність реорганізація армії не носила глибинного характеру і не змінювала підвалин військового організму.

Заходи проведені урядом УНР та Військовим міністерством у березні-квітні 1920 р. удосконалили українську армію за європейським зразком та зробили її більш боєздатною.

Реорганізація армії УНР протягом 1920 р. характеризувалася цілеспрямованістю дій. Проте вжиті заходи носили переважно перспективний характер, що не дозволяло втілити їх в життя комплексно.

Отже, в умовах ведення запеклих бойових дій, в ситуації масованої більшовицької агітації та неодностайності українського політичного проводу щодо внутрішньої і зовнішньої політики, незадовільного стану матеріального забезпечення проходив процес перетворення напіввійськових загонів через отаманщину і революційні експерименти до рівня регулярних частин. Цей процес відбувався на основі законодавчої бази та практичних заходів по їх втіленню, що підтверджує прогресивний розвиток військової справи.

При вирішенні проблем створення національної армії важливим є врахування уроків військового будівництва та вивчення військових традицій армії УНР.

Українські воїни, опановуючи знання, які вимагає від них сучасне воєнне мистецтво, повинні спиратися на досвід минулих поколінь, зокрема військового будівництва періоду Директорії УНР.

У додатках подані складені автором таблиці фактичного складу і положення військових сил армії УНР взимку та весною 1919 р. та копії наказів військам Дієвої армії УНР.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ В ПУБЛІКАЦІЯХ

Шиянюк Ж. (Мина Ж.) Зовнішньополітичне становище України напередодні і в період приходу до влади Директорії // Вісник Державного університету “Львівська політехніка” “Держава та армія”. - № 377. - Львів, 1999. - С. 84-91

...