Німецькі військовополонені в Донбасі (1943-1954 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Донецький національний університет

07.00.01 - Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Німецькі військовополонені в Донбасі (1943-1954 рр.)

Баглікова Марина Сергіївна

Донецьк - 2005

Дисертацією є рукопис

Науковий керівник - доктор історичних наук, професор, заслужений працівник освіти України Добров Петро Васильович, завідувач кафедри історії України Донецького національного університету

Офіційні опоненти - доктор історичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, Заслужений діяч науки і техніки України Реєнт Олександр Петрович, заступник директора Інституту історії України НАН України

кандидат історичних наук, доцент Грідіна Ірина Миколаївна, доцент кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Донецького національного університету

Провідна установа - Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна Міністерства освіти і науки України (м. Харків)

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Донецького національного університету (83055, м. Донецьк, вул. Університетська, 24).

Автореферат розісланий 20 жовтня 2005 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Крапівін О.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Одним з багатьох напрямів дослідження проблем Другої світової війни є вивчення її соціальних аспектів. Дотримання гуманістичного підходу до історії війни - розуміння трагедії народу загалом і кожної окремої людини зокрема - дозволяє уникнути збочень радянської історіографії - глорифікації і гіпертрофованої героїзації та навіть романтизації історії війни, замовчування або фальсифікації непривабливих її сторін, таких, наприклад, як військовий полон.

Проблема, пов'язана з “в'язнями війни”, сьогодні, безперечно, набуває актуальності внаслідок кількох причин. По-перше, розтаємничення таємних документів дає можливість заповнити таку прогалину у вітчизняній історії, як іноземні військовополонені в СРСР. По-друге, масове порушення прав полонених, що відбувається сьогодні всупереч міжнародно-правовим нормам, свідчить про те, що проблема полону є не тільки питанням відповідальності сторін, що воюють, але й критерієм морального здоров'я суспільства. Протягом світової історії полон розумівся та визнавався міжнародним правом як припинення для полонених стану війни. Сторона, що полонила, брала на себе зобов'язання створити належні умови перебування у полоні. Запеклий характер Другої світової війни перевернув це традиційне уявлення, перетворивши полон на продовження війни, через жорна якого пройшло 35 млн. військовополонених усіх країн - учасниць війни.

Тривалий час проблема полону військовополонених в СРСР замовчувалася або фальсифікувалася. Лише розтаємничення архівів дозволило з достатнім рівнем об'єктивності поставитися до трагічної долі людей, які опинилися у становищі полонених.

Особливості перебування німецьких військовополонених у Донбасі - це складова частина історії радянського полону. Регіональний аспект вивчення проблеми цілком обґрунтований. Донбас з його могутнім виробничим потенціалом, зруйнованим війною, може бути моделлю для вивчення політики радянської держави щодо військовополонених та використання їх праці у відбудові народного господарства в умовах воєнного і післявоєнного часу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження пов'язане з розробкою проблем держбюджетної теми Донецького національного університету “Актуальні проблеми історії України: регіональні аспекти” (номер державної реєстрації 0105U004466).

Об'єктом дослідження виступають німецькі військовополонені, які перебували на території Радянського Союзу у воєнний та післявоєнний період.

Предметом вивчення є політика радянської держави стосовно організації та функціонування системи таборів для військовополонених у Донбасі, умов їхнього утримання, медичного обслуговування, трудового використання у народному господарстві, а також репатріаційна політика.

Хронологічні рамки аналізу визначаються періодом з 1943 р. до 1954 р. й обумовлені створенням та припиненням дії таборів для полонених у Донбасі і репатріацією в'язнів на батьківщину. Окрім того, з метою всебічного аналізу сформованої в СРСР доктрини військового полону в роботі розглядаються окремі факти і події, що мали місце у 20-30-х рр. ХХ ст.

Географічні межі дослідження охоплюють територію сучасної Донецької і Луганської областей (Донбасу), які в хронологічних рамках нашого дослідження називалися відповідно Сталінська (до 1961 р.) і Ворошиловградська (до 1958 р.). Однак мета та завдання дослідження вимагають порівняльного аналізу інституційно-організаційної діяльності органів НКВС-МВС, зокрема, Головного управління у справах військовополонених та інтернованих на території всього СРСР.

Метою наукової розробки є дослідження проблеми воєнного полону та аналіз політики радянської держави щодо німецьких військовополонених на прикладі Донбасу в умовах воєнного і відбудовного періоду.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення комплексу завдань, що передбачають розробку наступних проблем:

- окреслити історико-теоретичні підходи до вивчення такого соціального явища, як воєнний полон, охарактеризувати джерельну базу дослідження;

- простежити основні етапи становлення та функціонування системи органів НКВС-МВС СРСР щодо організації прийому, евакуації та утримання військовополонених;

- визначити основні етапи та регіональні особливості процесу утворення таборів для військовополонених у Донбасі, структуру і принципи їх розміщення;

- проаналізувати відповідність умов утримання військовополонених до міжнародної і радянської нормативно-правової бази за наступними критеріями: житлові умови, норми продовольчого і речового постачання, медичне обслуговування;

- охарактеризувати принципи і методи ідеологічного впливу органів радянської влади на військовополонених;

- встановити рівень ефективності використання праці військовополонених у відбудові народного господарства Донбасу;

- з'ясувати характерні риси та окреслити етапи репатріаційної політики радянської держави.

Наукова новизна дисертації визначається тим, що це одне з перших історичних вітчизняних досліджень, в якому на основі архівних матеріалів, уперше введених до наукового обігу, здійснено ретроспективний аналіз перебування німецьких полонених у радянському полоні (на прикладі Донбасу).

Використання широкого кола джерел дозволило дослідити раніш замовчувану проблему використання праці підневільного контингенту на відбудові народного господарства Донбасу, показати ефективність їх праці, довести концепцію економічної зацікавленості функціонування таборів для військовополонених.

Враховуючи пріоритет загальнолюдських цінностей в оцінці фактів та подій, автор намагалася запобігати кон'юнктурних інсинуацій і подолати певні ідеологічні штампи. У дослідженні спростовується висновок про генетично притаманну соціалістичному ладу гуманність відносно переможеного ворога. Натомість, робиться висновок про суто прагматичні мотивації радянської політики стосовно військовополонених, як-то: використання полонених у якості робочої сили, що стало дієвою гарантією збереження їх життя і здоров'я. Порівняльний аналіз широкого кола різноманітних джерел дозволив дійти висновку, що умови, створені радянською державою для життєдіяльності німецьких військовополонених, були не гіршими, а подекуди навіть кращими, ніж у радянських громадян.

Дисертація має не тільки теоретичне, але й практичне значення, що визначається можливістю використання матеріалів, результатів і висновків проведеного дослідження, як у процесі подальшого вивчення феномену воєнного полону, так і під час підготовки узагальнюючих праць з історії України, лекційних курсів і навчальних посібників з вітчизняної історії і краєзнавства. Висновки та узагальнення можуть бути використані при розробці питань, пов'язаних з дотриманням прав людини, а також у роботі громадських і урядових організацій, які займаються теоретичними та практичними проблемами воєнного полону.

Апробація результатів дисертації. Результати досліджень, включені до дисертації, неодноразово обговорювалися на засіданнях кафедри історії України Донецького національного університету. Методологічна концепція дослідження та окремі його аспекти знайшли відображення в тезах доповідей та виступах на наукових конференціях: вузівській науковій конференції професорсько-викладацького складу за підсумками науково-дослідної роботи за період 1999-2000 рр. (Донецьк, 18-20 квітня 2001 р.), Міжнародній науковій конференції, присвяченій 200-літтю переселення німців Приазов'я та Причорномор'я (Донецьк, 27-28 вересня 2003 р.).

Публікації. За матеріалами дисертації опубліковано 8 наукових робіт загальним обсягом 4 др. арк.

Обсяг і структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (223 назви), додатків. Загальний обсяг тексту дисертації - 307 сторінок, з них основного тексту 180 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено предмет та об'єкт вивчення, хронологічні та географічні межі наукового пошуку, мету і завдання дослідження, доводиться наукова новизна та можливість практичного запровадження результатів проведеної роботи.

У першому розділі “Історіографія, джерельна база та методологія дослідження” аналізується стан наукової розробки теми, наводиться характеристика використаних джерел, обґрунтовуються методологічні засади дослідження.

Історіографію обраної теми умовно розподілено на три основні групи: 1) праці радянських учених; 2) розробки зарубіжних авторів періоду “холодної війни”; 3) сучасні дослідження вітчизняних, російських та зарубіжних дослідників.

Формування радянської історіографії відбувалося за умов ідеологічного диктату в історичній науці, що безпосередньо залежав від підходу до “німецького питання” в міжнародних відносинах. Як наслідок, склалася практика висвітлення політично “вигідних” та замовчування “невигідних” питань. Фактично єдиною темою, що вивчалася, була діяльність антифашистських організаційБланк А.С. Национальный комитет “Свободная Германия” - центр антифашистской борьбы немецких патриотов. 1943-1945. - Вологда, 1963; Гинцберг Л.И. Борьба немецких патриотов против фашизма. 1939-1945 гг. - М., 1987 та ін. , інші аспекти розглядалися, здебільшого, поверхово і лише в контексті критики буржуазних фальсифікацій Ржешевский О., Иваницкий Г. Правда и ложь о жизни немецких военнопленных в СССР//Военно-исторический журнал. - 1978. - № 10. - С. 76-82; Войтенко М., Грибовская Г.А. Гуманизм советской медицины//Военно-медицинский журнал. - 1985. - № 5. - С. 68-71 та ін...

На відміну від радянської історіографії, проблема перебування військовополонених в СРСР активно досліджувалася закордонними (переважно західними) науковцями. Головними аспектами стали історичні, гуманітарні та юридичні сторони питання Maschke E. Zur Geschichte der deutschen Kriegsgefangenen des Zweiten Weltkieges. Bd. І-XV. Munchen, 1965-1974; Lang M. Stalihs Strafjustiz gegen deutsche Soldaten. Die Massenprozesse gegen deutsche Kriegsgefangene in der Jahren 1949 und 1950 in historischer Sicht - Herford, 1981; Lehmann A. Gefahgehschaft und Heimkehr. Deutsche Kriegsgefangene in der Sowjetunion - Munchen, 1986. . Однак використання дослідниками переважно спогадів колишніх полонених сформувало суто суб'єктивістський підхід і призвело до викривлення фактів та гіпотетичних тверджень.

Зміст сучасної історіографії з даної проблеми визначається змінами, що сталися у суспільстві спочатку за умов перебудови, а пізніше - з проголошенням незалежної Української держави. Саме за цих умов розпочався процес розтаємничення відомчих архівів МВС-КДБ СРСР, до яких отримали доступ науковці. Так з'явилися публікації К.А. Маркова, Е.Л. Кравченко, О. Потильчука Марков К.А. Участие немецких военнопленных и интернированных в восстановлении народного хозяйства Днепропетровской области в первые послевоенные годы// Вопросы германской истории: украино-немецкие связи в новейшее время - Днепропетровск, 1995. - С.158-169;

Кравченко Э.Л. К вопросу о роли спецконтингента на шахтах Донецкой области (1944-1945 гг.)//Тезисы докладов научной конференции проф.-препод. состава Донецкого гос. ун-та. - Донецк, 1995. - С. 39; Потильчак О.В. Використання німецьких військовополонених на відбудові вугільної та металургійної промисловості України в початковий період повоєнної реконструкції (1944-1945 рр.). Історична наука: проблеми розвитку//Матеріали конф. Новітня історія України. - Луганськ: Вид - во СНУ ім. В.І. Даля, 2002. - С. 174-179., присвячені залученню німецьких полонених до відновлювально-будівельних робіт. Окремі аспекти перебування в радянському полоні порушили у своїх дослідженнях В. Левикін та О. Буцько. Буцько О.В. Військовополонені в СРСР (1941-1945 рр.)// Укр. істор. журн. - 2000. - № 4. - С. 120-126; Левикін В.В. Про процес репатріації німецьких військовополонених з СРСР у 1945-1956 рр. // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст.-К., 2004.- Вип.7.- С.190-199.

Спробу першого комплексного дослідження проблеми здійснив А.С.Чайковський Чайковский А.С. Плен. За чужие и свои грехи. - К., 2002.. Залучення багатого фактографічного матеріалу дозволило автору відтворити багатогранну картину радянського полону, проаналізувати вплив ідеологічних, політичних та економічних чинників.

Велику увагу дослідженню перебування іноземних військовополонених в СРСР надають російські історики. Різноплановими є розробки воєнного історика та юриста В.П. Галицького, присвячені еволюції державної політики СРСР стосовно полонених від громадянської і до афганської війни, долі полонених різних національностей, розгортанню антифашистського руху та працевикористанню німців Галицкий В.П. Проблема военнопленных и отношение к ней Советского государства// Советское государство и право. - 1990. - №4. - С.124-130; Його ж. Венгерские военнопленные в СССР // Военно-исторический журнал. - 199. - №10. - С. 44-54; Його ж. Финские военнопленные в лагерях НКВД - М.,1997; Його ж. Гитлеровцы против Гитлера: Создание антифашистского движения среди немецких военнопленных офицеров в 1941-1945 гг. // Военно-исторический журнал. - 1995. - №1.- С.18-24; Його ж. Немецкие военнопленные в восстановлении хозяйства СССР //Российско-германская конференция историков в Волгограде “Вторая мировая война и преодоление тоталитаризма”, май 1995. - М., 1997.-С.63-69.. Роботи В.Б. Конасова акцентують увагу на зовнішньополітичних, дипломатичних, правових та політичних аспектах проблеми Конасов В.Б. Судьбы немецких военнопленных в СССР: дипломатические, правовые и политические аспекты проблемы.- Вологда, 1996; Його ж. Гриф секретности снят.- Вологда, 1991. . У працях І.В. Безбородової аналізується політика радянської держави щодо полонених через висвітлення діяльності її головного виконавчого органу МВС СРСР - управління у справах військовополонених Безбородова И.В. Иностранные военнопленные и интернированные в СССР: Из истории деятельности Управления по делам военнопленных и интернированных НКВД-МВД СССР в послевоенный период (1945-1953гг.) // Отечественная история.-1997.-№5.-С.165-173; . Автор вбачає безпосередню залежність стану полонених від державно-політичного ладу, панівної ідеології і стану економіки країни.

Особливої уваги російська історіографія надає такій полемічній проблемі, як визначення кількості іноземних полонених на території СРСР Коротков Г.И. Сколько немецких военнопленных погибло в СССР// Воен.-ист. журн. - 1997. - №5. - С.93-94; Конасов В.Б. К вопросу о численности немецких военнопленных в СССР// Вопр. истор.- №11. - 1994. - С.187-189 . . Провідною темою в російській історіографії є проблема використання полонених як робочої сили. Зокрема, обґрунтуванню працевикористання присвятили свої розробки П.П. Книшевський і В.Р. Данилов, організації трудових процесів у таборах - І.В. Безбородова, ролі особистісного чинника у галузевому розподілі - М.Ф. Колеров Кнышевский П.Н. Государственный комитет обороны: методы мобилизации трудовых ресурсов//Вопр. ист.-1994.-№2.-С.53-65; Данилов В.П. Государственный Комитет Обороны и использование иностранной рабочей силы в СССР (1941-1945гг.) // Военно-исторические исследования в Поволжье. - Саратов, 1997.- Вып.1. - С. 81-90; Безбородова И.В. Организация трудоиспользования военнопленных и интернированных в лагерях НКВД-МВД СССР в годы Второй мировой войны // Проблемы военного плена: история и современность: В 2-х ч.- Вологда, 1997. - Ч. 2. - С. 50-57; Колеров М. Военнопленные на стройках коммунизма (1946-1950) // Родина - 1997. - №9. - С. 79-83..

З відкриттям російських архівів активізувалися дослідження проблеми зарубіжними вченими. Особливо інтенсивно у цьому напрямку працює австрійський Інститут з вивчення наслідків війн ім. Л. Больтцмана, зокрема його співробітник С. Карнер, дослідження якого присвячені становленню системи таборів для полонених Карнер С. Архипелаг ГУПВИ. Плен и интернирование в Советском Союзе: 1941-1956 гг.: Пер. с нем. - М., 2002.. Більш-менш об'єктивного висвітлення проблема радянського полону набула в роботах німецького історика А. Хільгера Hilger, A. Deutsche Kriegsgefangene in der Sowjetunion, 1941-1956: Kriegsgefangenenpolitik, Lageralltag und Errinerung - Essen, 2000.. Неупереджений підхід до проблем антифашистського руху в радянському полоні, судового переслідування військовополонених, репатріаційної політики СРСР було започатковано в дослідженнях західних вчених ще за часів “холодної війни” Фризер К.-Х. Национальный Комитет "Свободная Германия”: “Война за колючей проволокой” в советских лагерях военнопленных// Вторая мировая война. - М., 1996. - С. 576-588; Вагенленер Г. Немецкие военнопленные перед судом советских военных трибуналов (1941-1953 гг.) // Проблемы военного плена: история и современность: В 2-х ч. - Вологда, 1997.- Ч.2.-С.124-125; Ihme-Tuchel B. Die SED und die deutschen Kriegsgefangenen in der Sowjetunion zwischen 1949und 1955//Deutschland Archiv.-1994.-№27.-H.5.-S.490-503..

Таким чином, історіографічний аналіз вивчення проблеми дозволяє дійти таких висновків: досліджувана проблематика за певних історичних обставин набула ідеологічного та політичного забарвлення, від самого початку підпавши під вплив державної кон'юнктури; розширення інформативних можливостей за рахунок розтаємничення відомчих архівів тільки-но окреслили в сучасній історіографії основні напрями вивчення воєнного полону, охоплюючи всю територію СРСР без виокремлення регіональних особливостей, зокрема в Донбасі.

Мета і завдання даного дослідження визначили його джерельну базу, для класифікації якої у роботі застосовано загальновизнаний принцип розподілу джерел за походженням: 1) міжнародні конвенції; 2) законодавчі акти владних структур; 3) документи виконавчих органів влади; 4) документи і матеріали політичних партій та громадських організацій; 5) матеріали періодичної преси; 6) документи особистого походження.

До першої групи джерел належать міжнародні конвенції, що регламентували статус полонених та умови їх утримання, прийняті у Гаазі (1907 р.) та Женеві (1929 р). Ці матеріали містяться в офіційно-документальних виданнях та тематичних збірках Действующее международное право. Сборник материалов и документов. В 3-х т. Т.2.- М., 1996. .

Другу групу джерел складають нормативні документи радянської держави, яка зігнорувавши міжнародне законодавство виробила власну правову базу, що регулювала стан та утримання полонених, у вигляді „Положення про військовополонених” та комплексу коректив, внесених до нього. Усі документи загально-директивного характеру містяться у фондах Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР Державного архіву Російської Федерації (ф. 9401, ДАРФ) та Головного управління у справах військовополонених та інтернованих (далі ГУПВІ) Російського державного воєнного архіву (ф. 1п, РДВА). Окремі директивні документи були опубліковані в археографічних збірках Военнопленые в СССР. 1939-1956. Документы и материалы /Под ред. М.М. Загорулько.-М., 2000; Русский архив: Великая Отечественная. Иностранные военнопленные Второй мировой войны в СССР. Т.24 (13).- М., 1996; Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941-1955 гг.: Документы и материалы. Т.24 (13-2).- М., 1999.. До цієї групи доцільно віднести документи ЦК КП(б)У (ф.1) Центрального державного архіву громадських організацій України (ЦДАГОУ), в яких містяться розпорядження про закріплення полонених за певними господарчими організаціями та витяги з постанов, що регулювали їх працевикористання.

Наступну групу джерел становлять документи виконавчих органів влади, умовно поділені нами на дві складові: матеріали НКВС-МВС (головного виконавчо-розпорядчого органу радянської держави стосовно полонених) та документи урядових закладів та організацій.

Централізована багаторівнева структура НКВС-МВС дозволяє виокремити три підгрупи документів з урахуванням певної специфіки кожної. Першу складають організаційно-розпорядчі документи НКВС-МВС, зосереджені в ДАРФ (ф. 9401), обласних архівах УМВС Донецької та Луганської областей (відповідно фф. 17, 13), які дозволяють висвітлити процес впровадження політики СРСР щодо полонених, виявити її пріоритетні напрямки. Другу - інформаційно-аналітичні матеріали, що містяться у фонді ГУПВІ (ф.1, РДВА): службові довідки, облікова та звітна інформація. Призначені для службового використання, ці документи дають можливість розглянути проблему полонених з погляду відповідних компетентних органів. Суттєво доповнюють дану підгрупу опубліковані матеріали з так званих “особливих папок” Й.В. Сталіна, Л.П. Берії, М.С. Хрущова, де містяться звіти, доповідні записки та інформативні зведення керівників НКВС-МВС, що дозволяють простежити механізм втілення урядових постанов, розкрити політичну та економічну мотивацію прийнятих рішень Военнопленые в СССР. 1939-1956. Документы и материалы /Под ред. М.М. Загорулько.-М., 2000; Русский архив: Великая Отечественная. Иностранные военнопленные Второй мировой войны в СССР. Т.24 (13).-М., 1996; Русский архив: Великая Отечественная. Немецкие военнопленные в СССР 1941-1955 гг.: Документы и материалы. Т.24 (13-2).-М., 1999.. До третьої підгрупи належать матеріали та документи ВПВІ-УМВС Сталінської та Ворошиловградської областей, репрезентовані річними звітами стосовно функціонування таборів та спецшпиталів (ф. 46 п, 14 п. РДВА). Матеріали місцевих відомчих архівів відтворюють реалії повсякденного табірного життя, виконання вказівок центру, вирішення місцевих проблем та інші дані, які з різних причин не завжди надходили до центру в повному обсязі (Архівне відділення Управління оперативною інформацією (УОІ) УМВС Луганської області, ф.1, 2, 6, 13,16,19; Архівне відділення УОІ УМВС Донецької області, ф. 17, 23). Сюди ж доречно віднести дані про дислокацію таборів, табірних відділень та спецшпиталів (ф. 1838), кількість поховань німецьких військовополонених на території Донецької області (ф. 3440), зосереджені у ДАДО.

Матеріали урядових установ різних рівнів зосереджують інформацію щодо механізму розподілу та залучення робочої сили полонених на відбудові народного господарства, зокрема в Донбасі (Центральний державний архів громадських об'єднань України (ЦДАГОУ), ф. 2; ДАДО, ф.326). Важливими є відомості про використання полонених на вугільних підприємствах Ворошиловградської області, що зберігаються в Державному архіві Луганської області (ДАЛО, ф. 925).

Ідеологічною та політичною роботою, спрямованою на перевиховання полонених в антифашистському дусі та перетворення їх на прибічників політики СРСР, опікувалися спеціально створені відділи при ЦК ВКП(б). Матеріали цих відділів, що зберігаються у фонді ЦК ВКП(б) (Російський державний архів соціально-політичної історії (РДАСПІ), ф. 17), відтворюють політику радянської влади у цій галузі, дають уявлення про серйозність підходу і масштаби організації антифашистського руху. Інформативними джерелами у вивченні реального стану справ усередині антифашистського руху полонених є опубліковані проекти рішень лідерів народного комітету "Вільна Німеччина" і Союзу німецьких офіцерів, їх меморандуми, заяви, прокламації Большая часть военнопленных пополнит ряды социалистической единой партии Германии// Источник.-1994. - №3. - С.102-107; Новая Германия не может существовать без помощи СССР// Источник. - 1996. - №1.-С.48-61..

Документи партійних та комсомольських осередків таборів та спецшпиталів, зосереджені у ДАДО (фф. 616, 1833, 2566, 3562, 4294, 5848, 6359), відображають буденне життя полонених на режимних об'єктах, відтворюють атмосферу міжнаціональних та міжособистісних відносин між людьми з різним світоглядом: тих, хто переміг, і переможених.

Важливими джерелами для дослідження є матеріали періодичних видань досліджуваного періоду, що відбивають офіційну політику СРСР у галузі репатріації військовополонених на батьківщину Красная Звезда. - 1949. - 20 мая; Красная Звезда. - 1950. - 9 июня; Красная Звезда. - 1953. - 23 октября..

Цінність опублікованих документів особистого походження полягає не тільки в наявності певного фактографічного матеріалу, а й у відтворенні індивідуального сприйняття подій, співставленні їх з інформацією офіційних документів Адам В. Трудное решение. - М, 1967, Бланк А.С. Несколько месяцев в Суздале // Север. - 1968. - №3. -С. 70-86; Вольфган К. Близость с русскими началась у меня в плену// Нева. - 2001. - №3. - С. 125 - 128; Петкевич Т.В. Жизнь - сапожок непарный. - СПб., 1993; Golwitzer Helmut…und fuehren, wochin du nicht willst. Bericht einer Gefangenschaft.- Munchen-Hamburg, 1965; Sapp, F. Gefangen in Stalingrad: 1943 bis 1946 - Steyr, 1993 . Однак, слід підходити до такої інформації критично, враховувати часовий фактор, суб'єктивність сприйняття, вплив політичних та ідеологічних чинників тощо.

Таким чином, наявна джерельна база, значна частина котрої вперше вводиться до наукового обігу, та її всебічний аналіз дозволяють ґрунтовно та всебічно дослідити зазначену проблему.

Теоретико-методологічні засади дослідження ґрунтуються на синтезі комплексного та системного підходів. Методологічній сутності зазначеної проблеми відповідають такі методологічні принципи: прагнення до неупередженості, історизму, розуміння історії як процесу. Теоретичні принципи реалізуються за допомогою методів: структурного та функціонального аналізу, порівняння, поєднання хронологічного та аналітично-логічного методів, комплексного аналізу. Тема дослідження знаходиться на стику суспільствознавчих наук: історії, правознавства, економіки, соціології, психології, що оперують специфічними категоріями, поняттями, термінами, використаними в дослідженні.

У другому розділі “Законодавче регулювання політики радянської влади щодо військовополонених” визначені основні етапи становлення системи установ, відповідальних за утримання полонених, проаналізовані нормативно-правові акти, що регламентували їх правовий статус, та комплекс коректив, внесених до них.

Комплексне вивчення джерел та літератури дало змогу визначити, що формування політики радянського керівництва відбувалось під впливом ідеологічних та політичних чинників. Існування доктрини наступального характеру зумовило ігнорування СРСР Женевської конвенції 1929 р. про утримання полонених та підміну її внутрішнім законодавством. Перша спроба була здійснена у 1931 р. у руслі пропаганди пролетарської держави. З початком Другої світової війни та появою перших полонених (громадян Польщі) на території СРСР у системі НКВС-МВС було створено управління у справах полонених та інтернованих (з 1945 р. отримало статус головного), яке у своїй діяльності керувалося вже проектом нового положення, затвердженого з урахуванням відповідних доповнень лише у 1941 р. Пристосоване до внутрішньо-правових реалій, дане положення гарантувало збереження життя та здоров'я, відповідні умови утримання тощо, але містило деякі обмеження особистих прав полонених та надавало можливість відповідним органам вносити певні корективи до умов утримання.

Зміна ситуації на фронтах на користь СРСР призвела до появи великої кількості військовополонених, що викликало необхідність структурної реорганізації довоєнної табірної мережі. З одного боку, було створено мобільну систему фронтових органів з прийому та евакуації полонених у вигляді армійських приймальних пунктів, збірних пунктів, фронтових приймально-пересильних таборів, а з іншого - реструктуризовано тилову мережу: створення управлінського апарату при місцевих органах НКВС-МВС за територіальною ознакою з низовими ланками у вигляді таборів для полонених, оздоровчих таборів, спеціальних шпиталів, антифашистських шкіл тощо. Згодом структурні зміни відбувались у двох напрямках: кількісному, що вимагав розширення тилової мережі установ та упорядкування інфраструктури, придатної для тривалого утримання великої кількості людей, та якісному, що залежав від пріоритетності тих чи інших державних завдань. табір німецький військовополонений донбас

Водночас із реструктуризацією деталізувалася і корегувалася правова база. За скрутного матеріального становища країни радянські органи влади, окрім житлово-побутового забезпечення, речового та продовольчого постачання, опікувалися пошуком додаткових ресурсів для підтримки більш-менш належних умов утримання військовополонених. З цією метою при таборах були створені майстерні з виговлення речей широкого вжитку та підсобні господарства. Медичне обслуговування передбачало лікувальні, оздоровчі та санітарно-профілактичні заходи із залученням до робіт фахівців-медиків із складу полонених. Великий масив нормативних документів регулював працевикористання полонених. Були визначені чотири групи працездатності (від повністю здорових до інвалідів) з відповідними нормами виробітку та організацією праці; умовами укладання так званих трудових угод, що регулювали права та обов'язки полонених; розподілу контингенту на роботах; регулювання робочого часу; оплати праці. У цьому зв'язку було вироблено цілу систему заходів, спрямованих на підвищення продуктивності праці. Цікавим є той факт, що головним критерієм стимулювання полонених, як шляхом заохочення, так і стягнення, тобто поліпшення чи погіршення умов та режиму утримання, визначалася індивідуальна продуктивність праці.

Наступні зміни в напрямках діяльності ГУПВІ були зумовлені передусім закінченням війни та цілим комплексом причин, як внутрішніх (стан економіки, дефіцит трудових ресурсів, боротьба у вищих ешелонах влади), так і зовнішньополітичних (загострення протиріч між колишніми союзниками, боротьба за сфери впливу). Унаслідок цього, з одного боку, відбувся перехід від епізодичного до масового використання праці полонених із залученням до робіт молодшого офіцерського складу німецької армії. Це, у свою чергу, зумовило зосередження уваги як на впорядкуванні виробничої діяльності і застосуванні нових методів стимулювання, зокрема репатріації антифашистів-ударників праці та грошового заохочення, так і на збереженні фізичного стану полонених з метою подовження терміну їх використання як робочої сили. Посилилася й політична робота, спрямована на перевиховання полонених в антифашистському дусі та створення антифашистських активів як основи для майбутніх перетворень у країнах Східної Європи, особливо в Німеччині. Зросла роль оперативної роботи, згідно з якою у таборах виявлялися та ізолювалися особи, що належали до військ СС, СД, СА, гестапо, а також підозрювані в здійсненні військових злочинів та інших злочинних дій кримінального характеру.

Притаманний радянському керівництву прагматичний підхід виявлявся й у процесі репатріації, головними критеріями якої були: непрацездатність та політична лояльність. Одним з широко застосовуваних методів позбавлення права на репатріацію стало притягнення полонених до судової відповідальності за політичними мотивами.

Припинення репатріації в 1949 р. призвело до скорочення організаційної структури системи ГУПВІ та реорганізації таборів для полонених у табори для засуджених військових злочинців з більш жорстким режимом утримання. Ліквідація управління була зумовлена загальною міжнародною ситуацією, спричиненою смертю Й.В. Сталіна й наступними змінами у внутрішньополітичному житті Радянського Союзу.

Таким чином, регуляторна діяльність радянського керівництва щодо полонених загалом відповідала вимогам міжнародного права, однак заміна його нормативно-правовими документами внутрішнього характеру дала підстави іноземним державам, що воювали проти СРСР, сформувати в умовах війни антиправну репресивну правову практику щодо радянських військовослужбовців, які потрапили у полон.

У третьому розділі “Перебування військовополонених на території Донбасу” визначені основні етапи та регіональні особливості функціонування донбаських таборів, їх структура, з'ясовані умови утримання та рівень медичного обслуговування, охарактеризовані принципи і методи ідеологічного впливу на полонених.

Формування табірної мережі на теренах Донбасу проходило в рамках державної політики, спрямованої на термінове відновлення могутнього виробничого потенціалу регіону, зруйнованого війною. Аналіз кількісних і якісних показників, характеру і напрямків роботи дозволяє виділити в даному процесі три етапи: початковий (1943-1945 рр.), обумовлений звільненням території від німецько-нацистських загарбників; основний (1946-1948 рр.) та завершальний (1949-1954 рр.). Однак, цей поділ є умовним для таборів, створених у 1947 р, які протягом певного часу проходили період організаційного становлення.

Структурна побудова ГУПВІ у Донбасі була представлена відділами у справах полонених та інтернованих при УНКВС-УМВС Сталінської та Ворошиловградської областей, яким підпорядковувалися табори та шпиталі. Кожен табір складався з відповідних відділень, розрахованих на утримання 1000-3000 чол., і становив собою виробничу одиницю, утримувану за принципом самооплатності та самофінансування, що й обумовило усталену інфраструктуру (житлові і господарські приміщення, медичні частини, допоміжні господарства), та принципом розміщення - неподалік від об'єктів застосування праці.

Специфіка Донбасу та масштаби відбудовчих робіт зумовили як тривале існування значної кількості таборів, так і їх структурну розгалуженість та мобільність. Зокрема, протягом 1944-1947 рр. на території регіону функціонувало 13 таборів, з них: у Сталінській області - 8 із 145 відділеннями, Ворошиловградській - відповідно 5 та 63, що становило 37,8% від їх загалу на території України. Динаміка кількісного складу виявляла тенденцію до зростання, яка сягнувши найвищої позначки у 1947 р. - 110749 чол., протягом наступних двох років знизилася до відмітки у 33288 чол., проте й надалі залишалася відносно високою порівняно з іншими регіонами СРСР. Перебування Донбасу під час бойових дій в зоні прифронтової смуги пояснює переважання в таборах німецьких полонених переважно молодшого офіцерського та рядового складу, тобто тих, чиє трудове використання, відповідно до міжнародних та радянських правових норм, було обов'язковим. У 1949 р. підвищилася питома вага старшого офіцерського складу, що пояснюється спрямуванням до Донбасу засуджених військових злочинців з метою відбування терміну покарання.

Налагодження умов утримання відбувалося за об'єктивних труднощів воєнного та післявоєнного періоду, які поглиблювалися недбалим виконанням службових обов'язків, зловживаннями, крадіжками тощо. Утім, здійснений аналіз умов утримання військовополонених донбаських таборів виявив позитивну тенденцію.

Облаштування таборів проходило через відновлення непристосованих, напівзруйнованих приміщень або землянок, які не мали належної кількості м'якого та твердого інвентарю, потребували капітального ремонту для створення розвинутого житлово-господарського комплексу: майстерні ширвжитку, кухні, їдальні, овощесховища, перукарні, лазні, сушарки, дезинфекційні камери, зони відпочинку, спортивні майданчики тощо.

Обмеженість продовольчих та промислових фондів СРСР обумовила складне становище у забезпеченні полонених харчами та одягом, тому при таборах почали діяти шевські та швацькі майстерні, підсобні господарства з вирощування сільськогосподарської продукції, хлібопекарні тощо. Практикувалася закупівля продуктів та розширення асортименту за рахунок збору дикорослих вітаміноносіїв. Калорійність харчування протягом усього періоду коливалася від 1839 до 3500 ккал і була не гіршою, а подекуди й кращою, ніж у радянських громадян. Зокрема, під час голоду 1946-1947 рр. добовий раціон полонених складав від 1950 до 2363 ккал., тоді як у робітників, зайнятих у базових галузях промисловості, - від 1378 до 1592 ккал.

З метою підтримання належних умов керівництво донбаських таборів ініціювало змагання на відділення зразкового стану, а з 1948 р. паспортизацію таборів, що визначала відповідність до нормативних вимог. Практикувалися матеріальні заохочення активістів та ударників праці (додаткове харчування, кращі житлові умови та речове забезпечення, грошова винагорода).

Медичне обслуговування слугувало, насамперед, збереженню фізичного стану полонених, використовуваних у якості робочої сили. У зв'язку з цим прибулий контингент піддавався карантину, упродовж якого ЛТК з'ясовували стан здоров'я та визначали групи працездатності. Особлива увага у цей час надавалась епідеміологічним заходам. Лікувальні установи складалися з медичних частин при відділеннях та 25 спеціальних шпиталів, територіально закріплених за таборами, з яких: 12 розташовувались у Сталінській, а 13 - у Ворошиловградській областях. На ефективності роботи медичних установ позначалися: постійний брак медичних кадрів, навіть за умов залучення медиків зі складу полонених та використання нових на той час методів лікування (переливання крові, введення глюкози); постійне перевантаження лазаретів та шпиталів; дефіцит медикаментозних засобів.

Аналіз динаміки захворюваності полонених виявив певну циклічність, домінантами серед яких були дистрофія різного ступеню тяжкості, гострі шлунково-кишкові захворювання, малярія, піодермія, грип, пневмонія та виробничий травматизм. При цьому варто зазначити, що нерідко полонені свідомо наносили собі каліцтва або штучно викликали дистрофію чи шлункові захворювання, щоб потрапити до складу репатрійованих з донбаських таборів, оскільки звільнення фізично здорових повсякчас затягувалося. Головними причинами летальних наслідків, пік яких припадав на початковий етап функціонування таборів, було загальне фізичне виснаження та хронічні недуги, які за умов відсутності повноцінного лікування викликали дистрофію, інфекційні хвороби та пневмонію.

Заслаблі полонені переводилися до спеціальних установ з напівшпитальним режимом, що отримали назву оздоровчих таборів, терміном на три місяці та відділень з поліпшеним харчуванням. Під час голоду 1946-1947 рр. ця категорія осіб звільнялася від робіт на виробничих об'єктах. З 1947 р. почали діяти кімнати відпочинку для передовиків виробництва терміном на два тижні.

Одним з важливих напрямків діяльності таборів було проведення політичної роботи, відповідальними за яку були спеціальні установи, створені при ЦК ВКП(б), та Головне політичне управління збройних сил СРСР. Провідними методами роботи були: мітинги, лекції, співбесіди, поширення спеціальної літератури і газет, демонстрація кінофільмів з відповідними роз'ясненнями. У післявоєнний час з'явилися нові форми пропагандистської та виховної роботи, серед яких особливе місце відводилося культурно-масовій роботі, зокрема, створенню та діяльності гуртків художньої самодіяльності.

Серед особливих форм політико-виховної роботи найбільшого розповсюдження набули установи антифашистського спрямування: семінари, курси та школи. Навчання полонених здійснювалося на підставі типових програм. Випускники шкіл, що поверталися до таборів, очолювали антифашистські комітети, згодом оформлені в інститут функціонерів (працівників, введених до штату) з наданням їм більш широких повноважень. Зокрема, до їхньої компетенції входило: організація трудових змагань, надання певних заохочень або стягнень тощо.

Успіху політичної роботи за умов закритості табірного життя сприяли різні стимули, такі як поліпшення умов утримання, підвищення свого статусу за рахунок призначення на адміністративно-господарчі посади та вступу до допоміжних команд з функціями охорони, можливість дострокової репатріації тощо.

Таким чином, виробничий характер таборів, закріплених переважно за підприємствами важкої промисловості, зумовив загальну тенденцію збереження полонених як робочої сили, що забезпечувався відповідними умовами утримання, не гіршими, а подекуди й кращими, ніж мали радянські громадяни.

У четвертому розділі дисертаційного дослідження “Виробниче використання та репатріація полонених” дається комплексна характеристика працевикористання полонених на відбудові народного господарства Донбасу, з'ясовується ефективність їх праці. Поряд з цим визначаються основні етапи репатріаційної політики та її регіональні особливості.

Вагомість якнайшвидшої відбудови Донбасу за умов дефіциту трудових резервів та обсягів руйнації зумовили пріоритетність регіону в отриманні значної кількості полонених. Аналіз динаміки їх зосередження на підприємствах Донбасу свідчить, що головними споживачами праці полонених були підприємства важкої промисловості, потім хімічної та будівництва електростанцій. Здійснений аналіз дозволяє говорити про досить високу питому вагу полонених серед загалу робітників, яка протягом 1944-1948 рр. становила 43%, а на окремих підприємствах сягала ще більш високих показників. Зокрема, на Курахівській електростанції вона зросла від 40% у 1946 р. до 83,9% у 1947 р. З 1947 р. незначний відсоток робочої сили, порівняно з базовими галузями Донбасу, отримали підприємства житлово-цивільного будівництва та комунального господарства, місцевої та харчової промисловості, сільського господарства.

Важливість якнайшвидшого відновлення вугільної промисловості зумовила вибір декількох шахт Сталінської та Ворошиловградської областей як експериментальних моделей для апробування нової виробничої системи, згодом поширеної на всі виробничі табори. Система передбачала впровадження військових підрозділів, сформованих за національною ознакою та пристосованих до інтересів виробництва: бригада (відділення), лава (взвод), дільниця (рота), шахта (батальйон), які за умов виконання норм виробітку отримували грошові преміювання та диференційоване харчування.

Негативно впливали на ефективність праці дезорганізованість виробничого процесу, відсутність досвіду роботи, незнання полоненими виробничих та гірничих процесів, нераціональне використання полонених за цивільним фахом, побутова невпорядкованість тощо. Утім, попри всі негаразди, спостерігалося щорічне зростання продуктивності праці за рахунок підвищення питомої ваги робітників, що виконували та перевиконували норми виробітку. Зокрема, наприкінці 40-х рр. вона становила 133%, проти 75,8 у 1944 р. Завдяки вжитим заходам, починаючи з 1948 р., донбаські табори досягли рентабельності.

Унаслідок залучення значного відсотку ручної праці за умов низького технічного оснащення та складності відбудовчих робіт, достатньо поширеними явищами були фізичне виснаження полонених і втрата ними працездатності. Тож, розпочавши після закінчення війни репатріаційний процес, радянське керівництво керувалося суто прагматичними чинниками, які полягали у позбавленні підприємств та господарств від інвалідів та тяжкохворих. З іншого боку, для військовополонених репатріація на батьківщину була винагородою за високу продуктивність праці та антифашистську діяльність.

Зміна зовнішньополітичних обставин з 1947 р. зумовила домінування у репатріаційній політиці політичного чинника. Проте, навіть за умов наростання конфронтації між колишніми союзниками у війні, радянське керівництво не відмовлялося від використання праці полонених. Зокрема, потреби важкої промисловості Донбасу зумовлювали репатріацію лише непрацездатних. Звільнення основної маси військовополонених відбулося лише наприкінці 1949 р. Проблему браку робочої сили на трудомістких та важких фізичних роботах у вугільній та металургійній галузях регіону вирішували залишені після масової репатріації засуджені категорії військовополонених та ті, хто перебував під слідством.

Завершення репатріації у 1950-1956 рр. проходило за умов “холодної війни” і було викликане суто політичними інтересами, а саме встановленням дипломатичних відносин з ФРН. Особливістю цього етапу було повернення до Німеччини засуджених військовополонених та осіб, що відбули термін покарання чи були амністовані. З території Донбасу дана категорія осіб була репатрійована на початку 1954 р.

Широке залучення праці німецьких полонених дозволило значно прискорити відбудову базових галузей Донбасу. Зокрема, лише у вугільній промисловості за 1945-1949 рр. ними було видобуто 21,9 млн. тонн вугілля (22,3% від загальносоюзного видобутку), здано в експлуатацію 82 шахти, відновлені заводи залізобетонних рудостійок у м. Сталіно та сел. Карбоніт Ворошиловградської області, Кальміуську, Чумаківську, Ново-Узлівську центрально-збагачувальні фабрики. Значні обсяги робіт були виконані на металургійних заводах Ворошиловграда, Єнакієвого, Костянтинівки, Краматорська, Макіївки, Маріуполя, відновлені Микитівський та Ямський доломітні комбінати, споруджені хімічні заводи в Горлівці, Лисичанську, Слов'янську, Сталіно та Рубіжному. Військовополонені використовувалися на будівництві і відновленні тепло- і гідроелектростанцій різних потужностей, зокрема Артемівської, Курахівської, Зуївської, Штерівської, Сіверодонецької. Певний обсяг робіт був виконаний на будівництві житлового фонду, культурно-побутових установ і комунального господарства. Відновлені Кадіївський і Ворошиловський палаци культури, 6 клубів і палаців Сталінської області, Ворошиловградський драматичний театр і філармонія, споруджено стадіони, поліклініки у Ворошиловграді та Кадіївці, залізничний вокзал у м. Сталіно.

У процесі розв'язання поставлених у дисертаційному дослідженні завдань автор дійшла наступних висновків, які виносяться на захист:

- формування політики радянського керівництва щодо німецьких полонених відбувалося за певних історичних обставин під впливом ідеологічних та політичних чинників. Існування радянської воєнної доктрини наступального характеру зумовило, з одного боку, непідписання СРСР Женевської конвенції 1929 р. про утримання полонених, а з іншого - появу внутрішнього законодавства, яке загалом відповідало міжнародним нормам;

- реалізацію державної політики щодо полонених проводило створене при НКВС-МВС СРСР Головне управління у справах військовополонених та інтернованих (ГУПВІ), яке за роки свого існування перетворилося на самостійне виконавчо-організаційне відомство із законотворчими повноваженнями;

- формування табірної мережі Донбасу проходило в рамках загальносоюзної політики і мало у своєму розвитку три етапи: початковий (1943-1945 рр.), основний (1946-1948 рр.) та завершальний (1949-1954 рр.), різниця між якими полягає у характері та напрямках роботи, умовах утримання та кількісних показниках;

- становлення мережі донбаських таборів відбувалось у тісному зв'язку із специфікою економічного розвитку регіону. Хід відбудовчих робіт обумовив як появу, так і тривалість функціонування таборів, а також їхню структурну розгалуженість та мобільність. Постійна потреба в робочих руках зумовила наявність та затримку значної кількості полонених, переважно німецької національності. Утримання засуджених полонених передбачало їх працевикористання на тяжких видах робіт, до яких було віднесено будівництво шахт вугільної промисловості Донбасу;

- умови утримання військополонених у Донбасі були зумовлені виробничим характером донбаських таборів, закріплених, переважно, за підприємствами тяжкої промисловості, відбудова яких потребувала праці фізично сильних осіб, чим пояснюються більш сприятливі умови перебування полонених у таборах регіону;

- особливу роль у збереженні фізичного стану полонених як робочої сили відігравало медичне обслуговування. Сформовані медико-санітарні, лікувальні й профілактичні установи, незважаючи на матеріальну скруту та загалом низький стан охорони здоров'я, надавали полоненим необхідної допомоги, організовували відпочинок й оздоровлення, як заслаблого контингенту, так і передовиків виробництва, проводили профілактичні та протиепідемічні заходи;

- політична робота серед полонених проводилась у руслі радянських ідеологічних настанов, згідно з якими полонені розглядалися, насамперед, як потенційні провідники комуністичних ідей у своїх країнах;

- виробниче використання військовополонених було централізованим і здійснювалось у плановому порядку на підставі рішень уряду. Зосередження підневільного контингенту в базових галузях промисловості Донбасу дозволило не лише вирішити проблему забезпечення господарських структур робочою силою, але й значно прискорило відбудовчий процес, зокрема на підприємствах важкої промисловості;

- репатріаційна політика, обумовлена суто прагматичними чинниками, відбувалася у три етапи: перший (червень 1945 р.- лютий 1947 р.) - відзначався поверненням на батьківщину інвалідів та тяжкохворих; під час другого (березень 1947 р.- травень 1950 р.) пріоритетність у репатріації отримали полонені країн, що були лояльно налаштовані до СРСР, хоча у Донбасі протягом 1947-1950-х рр. визначальним залишався економічний чинник. Завершальний етап (1950-1956 рр.) характеризувався поверненням на батьківщину військовополонених, засуджених за тяжкі воєнні злочини та амністованих. З території Донбасу дана категорія осіб була репатрійована у 1954 р.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ АВТОРА

Багликова М.С., Добров П.В. Трудовое использование немецких военнопленных в Украине // Вісник Донецького університету. Серія “Б”: Гуманітарні науки. - Донецьк: Вид-во ДонДУ, 2001.- Вип.1. - С. 215-224 (0,8 др. арк.).