Агітаційно-пропагандистська діяльність народництва в Україні та "єврейське питання" (70-80-і роки XIX ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Агітаційно-пропагандистська діяльність народництва в Україні та «єврейське питання» (70-80-і роки XIX ст.)

Козирев О.С.

Історія демократичного руху 70-80-х років XIX ст. в українських губерніях Російської імперії нерозривно пов'язана з діяльністю народництва, представники якого за допомогою різноманітних методів боротьби прагнули досягти соціального і політичного оновлення суспільства. Основою ідеології та практики народницьких організацій, гуртків, груп поступово стала соціалістична ідея.

У сучасній вітчизняній історіографії народництво в Україні трактується як цілісне явище, в межах якого виникли й розвивалися головні суспільні потоки «українське народолюбство» і «російське (загальноросійське) народництво». Це були типологічно близькі історичні явища, самостійні й водночас взаємопов'язані, що мали чимало спільного і особливого [20,178-184].

В цілому проблема «народництво в Україні та «єврейське питання» ще не знайшла спеціального і всебічного висвітлення в історіографії, оскільки дослідники або уникали її, або трактували поверхово й однобічно. Окремі факти та оцінки знаходимо в наукових працях О. Будницького [6, 3; 1, 67-79], С. Валка [2], С. Волка [3, 138], С. Злупка [7, 33-47], А. Катренка [8, 30; 9, 60-92], О. Козирева [11], С. Світленка [20, 140; 18, 59-79] й ін. В дослідженні Р. Сербина [22], приміром, стисло схарактеризовано погляди на «єврейське питання» українського народолюбця С. Подолинського.

Основними історичними джерелами з означеної проблеми є народницькі прокламації і періодичні видання [18], брошури С. Подолинського «Парова машина. Казка» [13], «Про богатство та бідність. Розмова перва» [14], «Про те, як наша земля стала не наша» [15; 21, 140] та ін., а також його листування з редакцією журналу «Вперед!» [16].

Метою пропонованої статті є аналіз проявів юдофобії в агітаційно-пропагандистській роботі народницьких гуртків та організацій, що діяли в Україні у 70-80-х роках XIX ст., а також позицій окремих представників народництва щодо «єврейського питання».

До початку XX ст. у Російській імперії досить стійке, загострене почуття упередженості щодо єврейства спостерігалося в усіх соціальних прошарках суспільства, зокрема серед українського населення «смуги осілості». Це пояснюється впливом ряду чинників, головним з яких був соціально-економічний. Справа в тому, що у містечковому середовищі «смуги осілості» спостерігалася непропорційна висока зайнятість євреїв у невиробничій сфері.

Особливості соціальної структури і господарської діяльності єврейства стали головною причиною формування специфічного ставлення до них з боку інших навколишніх етносів, а також виникнення на цій основі цілої низки проблем соціально-політичного, національно-релігійного, соціально-побутового характеру, сполучення котрих і одержало назву «єврейського питання». У сукупності це сприяло міжетнічним конфліктам. Приміром традиційний спосіб життя єврея-крамаря, лихваря, шинкаря, як правило, негативно сприймався українським селянином або робітником та ототожнювався з причинами важкого становища останніх, існуванням соціальної кривди взагалі [12, 48-49].

Юдофобські настрої в суспільстві використовувалися представниками різних ідейних напрямків народництва у проведенні агітаційно-пропагандистської роботи серед українських селян і робітників. Так, у вересні 1874 року, під час масового «ходіння в народ», на Поділлі була заарештована одна з впливових учасниць бунтарського гуртка «Київська комуна» О. Брешко-Брешковська. У результаті обшуку в неї було вилучено 4 примірники рукописної прокламації «Усі люди мають бути рівні», написаної російською. Серед тих, хто грабує, гнобить і ошукує народ, у документі було названо й «жидів», які «нічого не роблять і ніяких тягарів не зазнають». Спекулюючи на релігійних почуттях християн, прокламація називала царя, чиновників, купців, «жидів» і поміщиків «супротивними Богу» грішниками й від імені Господа закликала «чесних трудівників» до повстання: «Приказывает Господь народу своему напасть на города и жилища купцов, помещиков и жидов и разорять их до основания; поганых же злодеев вешать и резать, а имущество их награбленное делить поровну между собою» [19, 118-120]. Фактично бунтарська прокламація К. Брешко-Брешковської містила заклик до єврейських погромів.

Неоднозначним було ставлення до «єврейського питання» з боку «Південноросійського робітничого союзу», створеного навесні 1880 року у Києві колишніми учасниками центрального керівництва «Чорного переділу» Є. Ковальською і М. Щедріним. Програма «Союзу» закликала робітників домагатись радикальних соціалістичних змін економічного ладу, а в подальшому політичних перетворень у Російській імперії. Головним методом боротьби визнавався фабричний терор. Корисними також вважалися політичний терор; таємна агітація на ґрунті місцевих інтересів з метою організації робітників для негайної боротьби з експлуататорами шляхом підпалів, убивств тощо; соціалістична пропаганда на основі організації бібліотек, кас, освітніх товариств тощо [10, 103-111].

Складена в дусі загальноросійського народництва, вищезгадана програма не мала антиєврейської спрямованості. Слово «російський», вставлене в назву «Союзу» на вимогу робітників, менш за все відображало інтернаціональний склад організації, до якої належали росіяни, поляки, німці, французи, румуни, але переважали українці. За свідченням Є.Ковальської, серед київських робітників на той час було поширено юдофобство, тому поява першого єврея в організації викликала з боку деяких її членів нерозуміння й ворожість. Проведена Є. Ковальською роз'яснювальна робота щодо ролі єврейства в історії сприяла поступовому звільненню робітників членів «Союзу» від упередженого ставлення до євреїв [10,25].

Після арешту Є. Ковальської та М. Щедріна на чолі організації стали С. Богомолець, І. Кашинцев, О. Преображенський, П. Іванов. Була вироблена нова програма, в якій першочерговою визнавалася революційна агітаційно-пропагандистська робота на селі з використанням терору. Ці ж методи боротьби рекомендувалися для діяльності серед робітників та військових. Після арешту в січні 1881 року С. Богомолець, І. Кашинцева, О. Преображенського керував «Союзом» П. Іванов [8, 84-87].

Саме в цей час у Києві, в Південноросійській вільній друкарні, що належала «Союзу», українською мовою було надруковано відозву «Слово тайного братства «Земля і Воля» до усіх чиншовиків нашого краю», датовану 30 січня 1881 року. Авторство листівки, що мала антиєврейську спрямованість, точно не встановлено [10,71-72].

Відозва закликала чиншовиків (селян, дрібних орендарів) об'єднатися з таємним братством, щоб «словом, ножем і пожаром добиватися землі і волі для себе і усіх неімущих людей», нацьковувала українських селян на євреїв. Братство «Земля і Воля» рекомендувало чиншовикам: 1) не підписувати ніяких контрактів з поміщиками; 2) встановити зв'язок між селами, щоб знати «що коять пани з жидами, на які хитрощі пускаються»; 3) скликати сходки членів братства; 4) надавати допомогу братству; 5) при нагоді, коли можна таємно здійснити розправу над «заклятим паном чи жидом, хабарником становим чи купленим свідком, то робити це і без допомоги братства» [28, арк. 114].

Зазначимо, що зміст відозви, за виключенням антиєврейської спрямованості, не суперечив другій програмі «Союзу». Від імені «Братства» вийшло друком ще дві прокламації, але вони юдофобського змісту вже не мали. Аналіз спогадів Є.Ковальської та інших джерел дає підстави стверджувати, що авторство «Слова...» належить платному провокатору Я.Піотровському (псевдоніми «Пан», «Крюгер»), який підтримував зв'язки як із загальноросійськими народниками, так і з громадівцями (у т. ч. політемігрантами) [10,70-78]. Саме завдяки його провокаційній діяльності в жовтні 1880 року заарештовано М.Щедрина і Є.Ковальську.

У листопаді 1880 році Я. Піотровському було влаштовано фіктивну втечу, про що дізналися народовольці й попередили київських революціонерів. Незважаючи на попередження, П. Іванов поставився до втікача з певною довірою, оскільки чув про його революційну діяльність. Керівник «Союзу» не повірив народовольцям навіть після публікації 5 лютого 1881 року в газеті «Народная Воля» прямого звинувачення Я. Піотровського у провокаторстві.

У свою чергу, «Пан» робив усе можливе, щоб завоювати довіру керівника «Південноросійського робітничого союзу». За свідченням П. Іванова, «Пан» друкував українські відозви в друкарні «Союзу» самостійно, зміст їх керівництвом не перевірявся [ див.:10,71-72].

Після вбивства народовольцями Олександра II по Україні прокотилася хвиля єврейських погромів, що охопила близько 150 населених пунктів. Один з цих погромів стався у Києві наприкінці квітня 1881 року. Від імені «Південноросійського робітничого союзу» П. Іванов написав відозву «По поводу еврейских погромов», що закликала до боротьби проти експлуататорів, (зокрема єврейського походження) незалежно від їхньої національної приналежності. Ще не просохлі листівки викидали з вікон друкарні прямо в розлючений натовп, прагнучи надати погрому революційний характер.

Так, у відозві говорилося: «Братья рабочие. Бьете вы жидов, да не разбираючи. Не за то надо бить жида, что он жид и по-своему богу молится, бог ведь для всех один, а за то его надо бить, что он грабит народ, что он кровь сосет из рабочего человека. Судя по совести, иной наш купец али фабрикант хуже жида грабит и разоряет рабочего, высасывает из него последние соки и сколачивает себе капитал да растит свое брюхо толстое. Так неужели же такого кровопийцу оставлять в покое, а жида иного, который, может, не легче нашего добывает насущный хлеб тяжким трудом, ремеслом каким али черною работою, ужли и его грабить? Рабочего бедняка, хоть бы он был и татарин, грех обижать. Если уж бить, так бить зауряд всякого кулака-грабителя, что из нашего пота-крови капитал себе наживает, бить всякое начальство, что грабителей защищает, что стреляет в народ за какого-то подлого миллионщика Бродского и убивает невинных...» [10,127]. З розгромом поліцією Південноросійської вільної друкарні в ніч на 28 квітня 1881 року та арештом П. Іванова, О. Доллера, В. Кізера «Південноросійський робітничий союз» припинив своє існування.

Як видно, юдофобія не була притаманна керівництву «Південноросійського робітничого союзу». Поява юдофобської прокламації ««Слово тайного братства «Земля і Воля» до усіх чиншовиків нашого краю», була пов'язана з ім'ям провокатора Я.Піотровського, який несе за неї особисту відповідальність.

Вищезгадана спроба використати антиєврейський погромницький рух у революційних цілях не була винятковою для тактики загальноросійських народницьких організацій. Серед трьох народовольських прокламацій, звернених безпосередньо до українського народу (і написаних українською), найбільшу юдофобську спрямованість мала перша під назвою «Исполнительный Комитет Украинскому народу» (помічена 30 серпня 1881 р.). Авторство цього звернення, а також докладного коментаря до нього (вміщеного в № 6 «Народной Воли») належить члену Виконавчого Комитету Г.Романенку [2, 50-52]. Перебуваючи за кордоном до червня 1881 року, останній розробляв теорію «терористичної революції», пропагуючи найбільш радикальні методи боротьби [1, 78-79].

У своєму зверненні Виконавчий Комітет «Народної Волі» звинуватив в усіх бідах українського народу євреїв, поміщиків і російського царя з чиновниками і нагадав про вільні козацькі часи, коли в Україні земля була «мужицька», не було «ні панів, ні жидів», а козаки слухали «лиш своїх виборних старшин та отаманів». Скасування вольностей козацьких пов'язувалося з встановленням над Україною влади «руських царів». Назвавши Олександра III «панським та жидівським царем», «ворогом мужицьким», відозва закликала українських селян і робітників відібрати «від панів та жидів» усі землі, фабрики й заводи. Передбачалися вибори Палати Депутатів, що правитиме народом «по його Народній Волі». Виконавчий Комітет схвалював єврейські погроми, закликаючи український народ до повстання проти «царя, панів та жидів» [2, 50-52].

Ставлення членів Виконавчого Комітету до названої юдофобської прокламації було неоднозначним. Надруковане вже звернення відстоював Л.Тихомиров, однак після критики з боку впливових революціонерів засудив використання погромів у революційних цілях [4, 110]. За свідченням А. Корби, в листі до неї Л.Тихомиров писав: « Вы уже знаете, что мы приняли в Комитет Романенко, и он уже успел сделать много вредного и нежелательного. Он настоял, чтобы Комитет выпустил прокламацию по поводу еврейских беспорядков и выманил наше согласие. Если вы хотите знать мое личное мнение, я скажу вам, что я очень против нее, но дело сделано» [2, 52].

С. Златопольський (єврей за походженням) назвав прокламацію «незмивною плямою на репутації Виконавчого Комітету», а А. Прибильова-Корба політичною помилкою. Привезені до Одеси примірники відозви були знищені В. Фігнер. Однак, незважаючи на те, що прокламацію було засужено керівництвом «Народної Волі», її перевидали окремі народовольські групи, що діяли на півдні України [2, 52; 17, 196-197].

Примірник цієї прокламації одержав український політемігрант, член «Старої Громади» М.Драгоманов з дозволом друкувати лише уривки. Юдофобську спрямованість відозви він пояснив впливом ідеї, що вийшла переважно з революційних гуртків півдня України, щодо необхідності використання в боротьбі з монархією «всіх залишків вільних установ і споминів в населенні різних областей Росії», зокрема антиєврейського руху. В ототожненні всієї єврейської нації з тою її частиною, що живе за рахунок експлуатації чужої праці, М. Драгоманов вбачав суттєвий недолік відозви [5].

Два наступних звернення до українського народу (українською мовою) належать київським народовольцям. Перша відозва «Від київських соціалістів «Народної Волі» українському народу. Лист перший» (помічена 20 лютим 1883 р.), вийшла напередодні других роковин убивства Олександра II і коронації нового російського імператора. Авторство відозви належить О. Баху керівнику народовольської групи, що діяла в Києві від кінця серпня 1882 року і до весни 1883 року. Прокламація закликала селян об'єднуватись і готуватися до організованого виступу разом із соціалістами проти царя та панів. На відміну від аналогічного звернення Виконавчого Комітету, відвертої юдофобської спрямованості вона не мала, однак ставила поруч пана й «жида» як експлуататорів народу. Під час народних хвилювань це могло провокувати єврейські погроми [26, арк. 26 зв.-27].

Другу відозву «Від київських соціалістів «Народної Волі» до українського народу. Лист другий» (датовану 10 червня 1883 р.) з приводу селянських заворушень, що мали місце у с. Вільшани Звенигородського повіту Київської губ., випустила народовольська група В. Конашевича, М. Корнієнка. Документ закликав селян та робітників добре підготуватися до бунту та спільно піднятися «за свою землю, за свою волю і правду святую!». Місцевих вільшанських євреїв було зображено як прихильників влади, що могло призвести до погрому [27,арк.18]. Після арешту більшості членів групи В. Конашевича, М. Корнієнка випуск нових україномовних прокламацій від імені «Народної Волі» припинився.

Наприкінці березня 1882 року серед жителів Конотопського повіту Чернігівської губ. поширювалась анонімна гектографована листівка «Гей-гей пора вставать, пора землю добувать!», написана також українською [25, арк. 2-7]. За даними жандармських документів у розповсюдженні відозви могли брати участь студенти Київського університету М. Соломаха та І. Мозолевський, що підтримували зв'язки з революційними народницькими колами.

Звернувшись до козацтва і селянства Конотопського повіту, автор листівки схвалює щонедавні єврейські погроми, розцінювані як справедлива боротьба «православного люду» проти «проклятої жидови». На підставі того, що влада застосувала зброю проти погромників у Києві та Ніжині, робився висновок: цар і поміщики з військом найлютіші вороги народу, ще більші, ніж «жиди». Пояснюючи єврейську присутність в Україні підтримкою з боку поміщиків, обґрунтовувалась необхідність першочергового виступу саме проти них, після чого «жиди і самі утечуть». Листівка емоційно насичена, містить образливі випади проти євреїв, а саме: «[...] за цю погань стріляли православний народ, за них паршивих сікли і карали як якихось злодіїв»; «дармоїди жиди»; «гидкі жиди» тощо [25, арк. 41 зв.]. Своєю крайньою юдофобією цей документ не поступався відомій народовольській прокламації «Исполнительный Комитет Украинскому народу», однак до погромів не закликав.

Ще одну юдофобську прокламацію випустила харківська народницька група чорнопередільської спрямування (Ю. Бунін, М. Іордан, І. Манучаров, О. Затурський та ін.). Цей документ, що мав назву «Люде добрі» (датований 18 березня 1883 р.), було видано від «імені соціалістів-народників» (з конспіративних міркувань як місце видання вказано друкарню «Народної партії» в Санкт-Петербурзі) [8, 89; 9, 277-278; 23, 50]. Прокламація розвінчувала образ царя-визволителя, доводила марність сподівань на майбутні зміни в політиці самодержавства, зокрема в аграрному питанні. Селянам роз'яснювалося, що тільки силою можна здобути землю, відібравши її в панів, або залякати царя бунтами і змусити піти на поступки. «Гляньте, здається і не дуже побито жидів, а цар злякався, щоб ще часом і панів не зачепили, та й заборонив жидам купувать та арендувать землю, аби тільки заспокоїти народ» [23, 50].

Відозва закликала «добрих людей» до повстання проти «своїх катів»: «Освітіть пожарами всю Україну та окропіть її панською кров'ю! Згадайте своїх незабутніх предків Гонту та Залізняка що мечем та вогнем виганяли панів та жидів з України і тим здобули собі віковічну славу». Листівка закінчувалась дещо перефразованими словами із «Заповіту» Т.Шевченка: «Вставайте, кайдани ламайте і злою вражою кров'ю волю окропіте!» [23,50]. Прокламація «Люде добрі» набула поширення в Харківській, Полтавській, Київській, Катеринославській, Таврійській губерніях, у землях Війська Донського.

Значний інтерес викликає ставлення до «єврейського питання» С.А. Подолинського, який у 70-х на початку 80-х років XIX ст. брав активну участь як в загальноросійському народницькому, так і в громадівському рухах. З метою популяризації в народі революційних і соціалістичних ідей протягом 1875-1877 років ним були написані й видані українською книжечки-«метелики» «Парова машина. Казка», «Про бідність. Розмова перва», «Про багатство та бідність», «Про те, як наша земля стала не наша» та ін., що продовжувало традицію хлопоманів-українофілів 1860-х років [7, 26-47; 13; 14; 15; 24].

Однією з особливостей цих «метеликів» була властива їм у тій чи іншій мірі юдофобія, що, у свою чергу, викликало критику з боку редакції «Вперед!». «Впередівці» навіть відмовилися друкувати «Про багатство та бідність», доки з твору не буде усунено «жидофобські» і «націоналістичні» фрагменти. Свої зауваження автору висловив також М. Драгоманов, який вважав, що складні соціальні ідеї не слід пояснювати народу у казках-утопіях [22, 70].

Розходження між редакцією вказаного журналу і автором «метеликів» стосувались образів «жидів» у «Паровій машині». У відповідь на критику С.Подолинський у листах до секретаря редакції «Вперед!» В.Смирнова, який звинувачував його у «жидофобії», виклав свої погляди на «єврейське питання». Наведемо основні сформульовані С. Подолинським положення, із вказаного питання.

Значна кількість жидів експлуататори. Є також жиди-робітники, жиди-соціалісти, однак це нічого не означає. Суть «єврейського питання», ворожнечі народу проти жидів полягає в наступному: «Жид социалист может быть прекраснейший человек, которого я могу уважать наравне с лучшими моими друзьями, но жить с ним в одной общине, сталкиваться с ним ежедневно во всех обыденных делах мне будет мало чем противно, чем с жидом кулаком» [10, 262]. Автор листа вважав подібне ставлення до євреїв не середньовічною ненавистю чи фантазією, а закономірним фактом. Прояви «жидофобії» С. Подолинський пояснював наступними причинами.

«Физические, умственные и нравственные различия человеческих рас и племен вообще очень значительны, т.е. гораздо больше, чем принято теперь думать среди прогрессивных космополитов» [16, 262-263].

«В одной общине или местном союзе общин чересчур различные расы или племена могут уживаться лишь очень плохо. Общины для быстрого укоренения истинно человеческих, социалистических отношений между людьми должны состоять или из лиц одного племени, или же, по крайности, племен близко родственных. Чем больше физические, нравственные и умственные различия лиц, отдельных племен, тем больше несогласия принимают грубый, средневековый, подчас чисто животный характер. Это, конечно, касается только постоянного сожительства и вовсе не исключает самого радушного отношения к иноплеменнику гостю» [16, 263].

«Различия между славянами и евреями больше, чем между славянами и какими либо другими европейскими народами, а между тем евреи во многих местах составляют значительный процент населения, сильно влияющий на развитие народа вообще, а особенно пагубно на распространение социалистических идей в народе» [16, 263].

Зазначимо, що у викладеній позиції в певній мірі відбились ідеї соціал-дарвінізму, з якими С. Подолинський як вчений був знайомий (закінчив природниче відділення фізико-математичного факультету Київського університету, мав ступінь кандидата природничих наук, диплом лікаря, а 1876 року захистив докторську дисертацію та одержав диплом з відзнакою Бреславського університету) [24]. Не випадково одна з його наукових праць мала назву «Громадівство й теорія Дарвіна» (1881р.).

Рекомендації С.Подолинського щодо вирішення «єврейського питання» полягали в наступному.

«Полное смешение жидов с тою национальностью, среди которой они живут. (Лично я против этого, потому все-таки ложка дегтю в бочке меда)» [16, 263].

«Выселение жидов и колонизация в виде самостоятельного народа. Это, по-моему, лучшее решение. Мы, с одной стороны, от них освободимся, они же, с другой, могут совершенно свободно развивать свою цивилизацию и вносить на общую пользу человечества плоды своего, несомненно, сильного и оригинального ума» [16, 263]. У зв'язку з цим можна погодитися з Р. Сербиним, що подібні думки перегукувалися з позицією декабриста П. Пестеля, який передбачав створення окремої єврейської держави в Малій Азії [22, 263]. Доречно згадати також доктрину сіонізму, що обґрунтовувала необхідність відродження державності єврейського народу.

С. Подолинський мав рацію, попереджаючи В.Смирнова про небезпеку ігнорування або недооцінки «єврейського питання»: «Если вопрос не решится скоро в одном из вышеуказанных направлений, то и могут произойти крайне скверные вещи. Теперешний порядок, т.е. существование совершенно обособленных и оригинальных жидов среди европейских народов становится невозможным. Вот почему Вы и все защитники жидов в сущности больше способствуете наступлению грубых, кровавых сцен, чем мы жидофобы. Смешение жидов может, однако безвредно совершиться лишь тогда, когда со стороны жидов будет искреннее к тому стремление и когда они действительно покинут свою цивилизацию, чтобы принять нашу, как лучшую, но этого не предвидится в близком будущем" [16, 263].

Стосовно «жидофільства» в редакційних статтях журналу «Вперед!» С. Подолинський писав: «[...] уже самое отсутствие жидофобства есть жидофильство, потому что, по моему мнению, для каждого русского социалиста жидофобство обязательно как буржуафобство. Я, за ничтожнейшими, не стоящими внимания исключениями, отрицаю существование и самую возможность в России (не только на Украине) жидов-социалистов вполне искренних во всех свойствах, составляющих, по-моему, необходимую принадлежность социализма» [16,272]. Юдофобські погляди С. Подолинського не заважали йому підтримувати приязні стосунки з євреями-народниками і надавати їм фінансову допомогу [22, 74].

В подальшому позиція С. Подолинського стала більш поміркованою, оскільки він став поділяти євреїв за класовим підходом на експлуататорів і робітників. Зокрема, в одній зі своїх пропагандистських брошур, призначених для українських селян, він писав: «Я нарікаю не на тих [жидів], що, як ми, працюють: воду возять, або кравцюють, або ковалюють, чи яке-небудь майстерство роблять... Я на тих нарікаю, на купців та на шинкарів, орендарів, на факторів жидівських» [15, 54].

Таким чином, юдофобія була характерною особливістю більшості прокламацій, написаних українською членами загальноросійських народницьких організацій, гуртків і груп у 70-80-х роках XIX ст. Складалися також антиєврейські листівки російською мовою, загальна кількість яких потребує уточнення. Автори цих відозв, як правило, ототожнювали всіх євреїв з класом експлуататорів і, закликаючи українських селян і робітників до боротьби з гнобителями, провокували тим самим погроми. Кривавий погромницький рух в Україні початку 1880х років розглядався частиною народництва, як пролог революції.

Спроби використати погроми в революційних цілях шляхом розпалювання юдофобських настроїв серед населення України за допомогою народницьких агітаційних листівок теж були зумовлені впливом таких чинників, як «смуга осілості», значна ізольованість єврейських общин від місцевого населення, наявність прошарку єврейської буржуазії тощо.

Неоднозначну позицію щодо шляхів розв'язання «єврейського питання» займав С.Подолинський, в агітаційно-пропагандистській діяльності якого певною мірою відбились притаманні його світогляду риси юдофобії.

Уявляється перспективним пошук та системний аналіз максимально повного комплексу джерел із вказаної проблематики, що є темою подальших наукових розвідок у цьому напрямку.

Джерела та література

народництво пропагандистський єврейство

1. Будницкий О.В. Терроризм в российском освободительном движении: идеология, этика, психология (вторая половина XIX начало XX в.). М.: РОССПЭН, 2000. 399 с.

2. Волк С., Романенко Г.: (Из истории «Народной Воли») // Каторга и ссылка. 1928. № 11(48). С. 36-59.

3. Волк С.С. «Народная Воля» (1879-1882). М.: Л.: Наука. 1966. 491 с.

4. Дейч. Л.Я., В. Стефанович среди народовольцев // Группа «Освобождение труда». 1925. № 3. С. 6-121.

5. Драгоманов М. Еврейский вопрос на Украине // Драгоманов М.П. Собрание политических сочинений: В 2 т. Париж, 1906. Т. 2. С. 525-540.

6. Евреи и русская, революция: Материалы и исследования / Ред.-сост. О.В. Будницкий. М.: Иерусалим, 1999. 479 с.

7. Злупко С.М. Сергій Подолинський вчений, мислитель, революціонер. Львів: Каменяр, 1990. 192 с.

8. Катренко А.Н. В борьбе за пробуждение народной революции: (Из истории революционно-демократического движения на Украине в 80-х начале 90-х гг. XIX в.). К.: Изд-во при КГУ издат. объед. «Выща школа», 1988. 134 с.

9. Катренко А.М. У пошуках шляхів побудови справедливого суспільства: (Діяльність народовольцев і чорнопередільців в Україні у 80-х роках XIX ст. К.: КНУ ім. Тараса Шевченка, 2001. 320 с.

10. Ковальская. Е. Южно-русский рабочий союз 1880-1881. М.: Изд-во всесоюз. о-ва политкаторжан и ссыльнопос, 1926.

11. Козырев О. Антиеврейские народнические прокламации в Украине (70-е пер. пол. 80-х гг. ХК в.) // Материалы Шестой Ежегодной Международной Междисциплинарной конференции по иудаике. М.: Пробел, 1999. Ч. 2. С. 98-110.

12. Орлянський В.С. Євреї України в 20-30-ті роки XX сторіччя: соціально-політичний аспект. Запоріжжя: ЗГТУ, 2000. 239 с.

13. [Подолинський С.] Парова машина: Казка. Відень: З болгарської печатні Янка С.Ковачева, 1875. 28 с.

14. [Подолинський С.] Про багатство та бідність: Розмова перва. Женева, 1876. 30 с.

15. [Подолинський. С.] Про хліборобство: [Розмова друга]. Частина перва: Про те, як наша земля стала не наша. [Женева]: Липський, 1877. 88 с.

16. Подолинський Сергій. Листи та документи / Упоряд. Р.Сербин, Т.Слю- дикова. К., 2002. 422 с.

17. Прибылева-Корба А.П. Народная Воля: Воспоминания о 1870-1880-х гг. М., 1926. 221 с.

18. Світленко С.І. Народницький рух в Україні 1860-1880-х років XIX століття: Аналіз публікацій документальних джерел. Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1995. 240 с.

19. Світленко С.І. Народницький рух в Україні 1860-1880-х років: Аналіз джерел архівних фондів Росії: Навч. посібник. Дніпропетровськ: ДДУ, 1996. 128 с.

20. Світленко С.І. Народництво в Україні 60-80-х років XIX століття: Теоретичні проблеми джерелознавства та історії. Дніпропетровськ: Навчальна книга, 1999. 240 с.

21. Сербин Роман. Сергій Андрійович Подолинский (1850-91): Бібліографія. // Український историк: Нью-Йорк: Мюнхен: Торонто. 1986. № 3-4 (91-92). С. 136-144.

22. Сербин Р. Життя й діяльність Сергія Подолинського: біографічний нарис // Сергій Подолинський. Листи та документи / Упоряд. Р.Сербин, Т. Слюдикова. К., 2002. С. 43-100.

23. Сергиевский Н. «Черный Передел» и народники 80-х годов // Каторга и ссылка. 1931. № 1. С. 7-53.

24. Слюдикова Т.Б. Джерела до біографії С. Подолинського // Архіви України. 1991. № 5-6. С. 38-49.

25. Центральний державний історичний архів України в м. Києві. Ф. 317. Оп. 1. Спр. 104, 189, 288; Ф. 442. Оп. 830. Спр. 382. Ч. 1.

Размещено на Allbest.ru