Діяльність жіночих відділів Компартії України у 20-і роки ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Діяльність жіночих відділів Компартії України у 20-і роки ХХ ст.

Кривуля О.О.

З отриманням незалежності в Україні значно активізувався громадсько-політичний рух, у якому взяли участь різні соціальні групи та верстви населення. Жіноча частина держави також заявила про свої проблеми, представивши різноманітні програми щодо їх вирішення. Активізація жіночого руху у сучасному суспільстві сприяла перегляду нагальних питань щодо жінок на державному рівні, започаткувавши курс на встановлення у країні ґендерного паритету. Проте незбалансованість дій різних жіночих партій та об'єднань, а також відсутність консолідуючого фактору у вирішенні головних проблем жінок завадили розвитку їх популярності у суспільстві, що, відповідно, спричинило, наприклад, поразки жіночих політичних партій на виборах до парламенту. Яскравим прикладом успішної організації жіночих мас у минулому є досвід утворення спеціальних відділів жіночих при Комуністичній партії, які спромоглися не лише активізувати суспільно-політичну активність жінок, але стали координаторами всього укладу життя жіночої частини. Незважаючи на те, що діяльність жіночих відділів повністю керувалася «зверху», проте вони мали величезну популярність у народі і тому досвід їх організації, так само, як і прорахунки слід вивчати і враховувати. компартія жіночий відділ пропагандистський

У радянській історіографії проблему жіночих відділів історики розглядали досить часто, але переважно у контексті вивчення загальної історії Компартії чи, у кращому випадку, під кутом зору проведення за ініціативою партії цілеспрямованої роботи з жіночими масами у напрямку їх розкріпачення. Серед таких робіт слід зазначити працю П.М. Чиркова [1], у певній мірі Л.Д. Вітрук [2] та ін. У сучасній історичній науці питання не стало предметом спеціального дослідження і лише у загальних працях про історію жінок іноді згадується про існування жіночих відділів - М. Богачевська-Хомяк [3]. Проте, жінвідділи в Україні були представлені у вигляді розгалуженого апарату, за допомогою якого і відбувався вплив на жіночі маси, в результаті чого трансформувалося уявлення жінок про їх місце у радянській державі. Вивчення цього апарату і стало предметом нашої статті. Метою роботи є дослідження структури жінвідділів, аналіз консолідації та збалансованості їх дій у справі проведення серед жіночої частини політико-виховної роботи.

У 1919 році при губернських, міських, районних та повітових комітетах партії були утворені відділи по роботі серед жінок жіночі відділи, які протягом 20-х років повністю впливали на буття жінок, на зміну їх свідомості, на процес їх самоідентифікації у суспільстві радянської України. Одною з головних цілей молодої радянської держави на початку 20-х років у процесі розбудови комунізму виступала реалізація на практиці процесу виховання нової людини, здатної на будь-які жертви заради «світлого майбутнього». За ідеологічними основами до цього процесу потрібно було також включити і жіночу частину населення. Саме перевихованням та організацією жінок і почали займатися жінвідділи, намагаючись виконати офіційно накреслене завдання партії, що включало в себе роз'яснення політики партії та підготовку політосвічених кадрів з жінок, яких потім залучали до роботи у партійних, професійних, кооперативних та радянських органах і які, врешті решт, повинні були взяти на себе керування справою щодо розбудови установ, котрі допомогли б вивільнити жінок від тягаря домашніх турбот, а також щодо покращення медичного обслуговування населення та підвищення загальної і спеціальної освіти тощо.

Жінвідділ ЦК КП(б)У складався з трьох підвідділів: організаційно-інструкторського, агітаційно-пропагандистського та підвідділу друку. Перший проводив інструктування місцевих організацій з питань роботи серед жінок, налагоджував зв'язки з профспілками, та іншими організаціями по роботі серед жінок, збирав наради жінробітників, розробляв проекти рішень Оргбюро і Секретаріату ЦК по жінроботі, розподіляв кадри, надсилав листи та циркуляри з інструкціями. Систематизував та проводив облік роботи відділів по роботі серед жінок губернії на основі матеріалів, які надсилалися місцевими парторганізаціями. Наглядав за роботою представників жінвідділів, яких направляв на відповідальну роботу до відділів Ради. Вносив пропозиції щодо шляхів вирішення нагальних жіночих проблем у відповідності до політики партії. Другий підвідділ розробляв директиви та методичні рекомендації для жіночих делегатських зборів, клубів та гуртків, керував підготовкою робітників серед жінок, організовував висвітлення питань роботи серед жінок у друкованих виданнях, писав інструкції з проведення різноманітних кампаній, проводив комплексні систематичні заняття з питань роботи серед жінок при партшколах і курсах, влаштовував курси інструкторів по роботі серед жінок, розробляв конспекти тез на різні агітаційно-пропагандистські теми і проводив програмні заняття на жіночих делегатських зборах, тримав тісний зв'язок з усіма політосвітніми організаціями тощо. Підвідділ друку видавав агітаційно-пропагандистську літературу для роботи серед жінок, керував місцевими жіночими періодичними виданнями, а також відав випуском агітаційних брошур, листівок, плакатів тощо, організовував серед жінок кореспондентський рух [4, арк.1].

Завідувачками жіночого відділу ЦК КП(б)У призначалися енергійні та політично витримані активістки: Варвара Акимівна Мойрова, Марія Остапівна Левкович, Ольга Володимирівна Пілацька, які у свою чергу були підлеглими центральному жінвідділу ЦК РКП(б), а також Оргбюро та одному з секретарів ЦК КП(б)У. Посаду завідувачки жінвідділом, як центрального, так і на місцях, могли займати лише комуністки, члени парткомів, а з 1927 року за розпорядженням центрального жінвідділу всі інші працівниці жінвідділів також повинні були бути лише комуністками [5, арк.5]. Безпартійні і комсомолки не допускалися до посад. Загалом до штатного списку робітниць губжінвідділу у 20-і роки входило більше десяти осіб: завідувачка, яка здійснювала загальне керівництво і являлася членом губпарткому; заступник, яка керувала організаційно-інструкторською частиною роботи; губернський інструктор, яка відала агітаційно-пропагандистською частиною; міський інструктор, яка відповідала за виконання завдань радянських органів; організатор жінок при губернській радянській профспілці (кадрова робота); секретар; інструктори, які працювали безпосередньо з жіночими масами різних районів губернії (їх було декілька); технічний робітник.

Жінвідділи губернських, міських та повітових комітетів партії в Україні мали подвійну підлеглість вертикальну (повітові та районні жінвідділи підкорялися губернським, а губернські республіканському жінвідділу та жінвідділу ЦК РКП(б), щомісяця звітуючи перед ними) та горизонтальну (жінвідділи були підлеглими тих партійних комітетів, до складу яких вони входили. До того ж всі завідувачки жінвідділами самі були партійками і членами партійних комітетів). Завдяки таким особливостям підлеглості робота жінвідділів направлялася не лише на вирішення жіночих проблем, але й вирішення загальнодержавних завдань, накреслених партією. Проте, місцеві керівники партійних комітетів не завжди усвідомлювали важливість функціонування жінвідділів, часто вважаючи реалізацію суто жіночих питань другорядною справою і відокремлюючи їх від інших партійних завдань, хоча політичні лідери партії неодноразово акцентували увагу на всіляке заохочення жінок та їх залучення до вирішення основних державних завдань.

Керування жінвідділ ЦК РКП(б) здійснював за допомогою циркулярів та листів, які надсилалися в Україну, а далі по окремим губерніям. Ці документи містили велику кількість положень, що визначали методи та форми роботи, завдання тощо. Систематично жінвідділ ЦК вимагав звіти від жінвідділу ЦК КП(б)У та постійно перевіряв особливості роботи на місцях. Відповідно центральний жінвідділ КП(б)У мав постійно вивчати життя по губерніям. Для цього між членами колегії центрального жінвідділу всі губернії розподілялися з розрахунком 3-4 губернії на одну людину. Кожен член колегії вів щоденник по своїм губерніям, вписуючи туди нові відомості та особливо важливі аспекти роботи губернських жінвідділів. Щоденники використовувалися для постійного висвітлення життя у губерніях у центральних періодичних виданнях. Кожен член колегії складав по своїм губерніям щомісяця зведення та лист з інструкціями завідувачкам губжінвідділів. У цих листах надавалися відповіді на критичний огляд роботи, пояснювалися загальні директиви центрального відділу і накреслювалися основні моменти у роботі центрального відділу і губжінвідділів. Зведення та листи зачитувалися на колегії центрального відділу і потім виносилися практичні пропозиції щодо вирішення окремих питань, а також періодично висвітлювалися у центральній пресі. Крім того центральний відділ надавав дані по роботі серед жінок центральному організаційно-інструкторському відділу для складання загальних оглядів по губерніям. Взагалі вся інформація для складання загальних зведень з роботи серед жінок складалася на основі протоколів засідання колегій, делегатських зборів, даних осередкових організаторів тощо.

Зазначимо, що звіти про роботу губжінвідділів також надходили і до центрального жінвідділу РКП(б) і, що характерно, часто у обхід центрального жінвідділу КП(б)У, про що неодноразово вказували як на ненормальне явище члени другого [6, арк.30]. Це створювало суперечливу ситуацію, у якій завгубжінвідділами опинялися між молотом і ковадлом. В результаті центральний жінвідділ України постійно посилював тиск на місцеві відділи, регулярно проводячи кадрові переміщення.

З метою посилення контролю за жінвідділами на місцях центральний відділ часто ініціював проведення нарад завідувачок жінвідділами губернських комітетів, на яких жінки розповідали про власний досвід роботи та розробляли подальші плани. Реалізувати на практиці ці плани допомагали у містах інструктори жінвідділу ЦК, які крім цього часто виступали на делегатських зборах та конференціях. У свою чергу губернські жінвідділи направляли своїх інструкторів до повітових жінвідділів.

Безпосередньо на місцях роботою серед жінок займалися так звані жіночі організатори, яких обирали та призначали з членів бюро первинних партійних організації осередків, які існували на виробництвах та в установах. Жінорганізатори на підприємствах звільнялися від основної роботи, виконуючи головне завдання, яке покладала на них партія - залучення до суспільно-політичної активності інших жінок, переважно домогосподарок. Підкреслимо, що часто така їх робота носила добровільно-примусовий характер і тому не оплачувалася. Тому часто жінки змушені були об'єднувати функції інструкторів жінвідділу та жіночих організаторів з виконанням прямих обов'язків на основному місці праці. Загалом саме вони на місцях керували, організовували та направляли ініціативу жінок: об'єднували роботу делегаток у дитячих установах, Виконували агітаційно-пропагандистську роботу та роботу, яку їм доручали відділи. Періодично інструкторів збирали губернські жінвідділи на наради [7, арк.21].

Найголовнішим напрямком діяльності жінвідділів була їх агітаційно-пропагандистська та просвітницька робота, яку, власне, і проводили жінорганізатори. Вони влаштовували як індивідуальні бесіди з жінками, так і організовували лекції для груп жінок, мітинги, водили їх на перегляд кінематографічних картин на відповідну політиці партії тематику, концерти, спектаклі, читали жіночі газети та журнали на підприємствах та в установах. Також для політосвітньої роботи широко використовувалися делегатські збори та різноманітні виробничі наради, на яких збирався трудовий колектив. Крім того агітацію проводили і серед домогосподарок та домашніх службовців. Наприклад, за рішенням колегії жінвідділу Харківського губкому КП(б)У від 31 січня 1922 року передбачалося взяти на облік домашніх службовців за допомогою союзу Народного харчування і провести серед них збори і обрати делегаток, залучаючи останніх до участі у делегатських зборах [8, арк.27].

Для підготовки з пересічних громадянок політосвічених кадрів, які у подальшому допомагали б партії перевиховувати всіх інших жінок було створено короткострокові курси з підготовки лекторів і доповідачів [9, арк.234]. Загалом вони тривали не більше трьох тижнів і розраховані на заняття жінок, які входили до груп з 30 осіб. Заняття проводилися з п'ятої до восьмої вечора переважно комуністками. Курси ретельно розроблялися, на місця присилалися тексти лекцій з ретельним поясненням що, де, коли і як робити. Так, загалом тритижневий курс поділявся на теоретичні заняття перший тиждень, теоретично-практичні заняття другий тиждень, на яких слухачам надавалося завдання розробити тези, які потім виправлялися під керівництвом лектора, і практичну підготовку третій тиждень, на якому розроблені тези доповідалися на підприємствах та в установах під керівництвом лекторів. Визначалася і тематика доповідей. Серед ключових виступали теми партійного та радянського будівництва, а також профспілковий рух. На початку 20-х років до обов'язкових тем, які розглядалися за ініціативою агітпропу були: липневі дні у Петрограді, наступ на революційний Петроград генерала Краснова і юнкерське повстання, утворення зовнішніх фронтів і партія есерів, зв'язок з білогвардійцями і буржуазними організаціями, утворення контрреволюційного центру в Сибіру, Кронштадтське повстання, бандитські організації і радянська влада тощо [10, арк.30].

Проте з політграмоти жінки часто займалися разом з чоловіками. Вважалося, що організація політгуртків не може будуватися за статевою ознакою.

На більш високому рівні також проводилася систематична робота з підготовки партійних кадрів та підвищення їх кваліфікації. Так, ще у 1919 році у Центральній партійній школі (Комуністичний університет ім. Я. Свердлова) жінвідділ ЦК РКП(б) організував спеціальну секцію, де вивчалися форми і методи роботи серед жінок. Також жінробітники готувалися у губернських партійних школах. У 1920 році Оргбюро ЦК РКП(б) розпорядився в усіх партійних школах виділяти для них 10 % місць. У 1923 році в Москві також були створені Центральні тримісячні курси для підвищення кваліфікації робітників губернських жінвідділів. Крім того жіночі робітники готувалися шляхом практикантства при жінвідділах [1, 59-60]. Незважаючи на подібні заходи кваліфікованих спеціалістів не вистачало. Кращих учениць постійно переводили з роботи у жінвідділах на іншу партійну роботу, оскільки партійці відносилися до жінвідділів протягом всього часу їх існування переважно за остаточним принципом. Що ж до чоловіків, яких також намагалися залучити до роботи у жінвідділах, то ця справа майже на початку отримала поразку.

Отримавши відповідну кваліфікацію з особливостей роботи серед жінок, працівниці жінвідділів у деяких губерніях на місцях, намагаючись ліквідувати деякі недоліки у власній роботі та уникнути негативних показників, розробляли плани з реорганізації роботи серед жінок і, навіть деякі досягали успіхів. Парадоксально, але такі «прориви вверх» у досягненнях не задовольняли працівниць жінвідділів інших районів і вони, зазвичай, починали писати протести, пояснюючи неможливість застосування нововведень у всіх регіонах України, пояснюючи це специфічністю деяких міст. Відповідно жінвідділ ЦК КП(б)У, щоб запобігти «відривам» деяких жінвідділів надсилав до завгубжінвідділами циркуляри, які забороняли реформістські починання. У свою чергу завгубжінвідділами надсилали подібні циркуляри по містам губернії. Так, завгубжінвідділом Миколаївської губернії у 1920 році розіслала циркуляр, у якому зазначала, що «вважає сепаратні дії окремих парткомів, які вносять дезорганізацію у загальну однотипну роботу серед жінок, недопустимими. Губ- партком пропонує у майбутньому подібних експериментів не проводити, а реорганізацію пропонує анулювати» [9, арк.122].

Отже, комунізм не передбачав будь-яких ініціатив ані з боку керівництва, ані, тим більше, з боку пересічних громадян. Ініціатива сприяла «проривам вперед», які потім ставали нормою життя і подібні «прориви» вже повинні були виконувати всі. А, оскільки, матеріальне становище від цього не кращало, а обсяг праці зростав, то це викликало незадоволення інших. Тому ініціатива у радянському суспільстві майже одразу почала придушуватися на місцях і, навіть, каратися. Загалом треба віддати належне робітниці жінвідділів працювали не у кращих умовах за невелику плату. Передусім агітаційно-пропагандистська робота зробила свою справу, а жінки-активістки безкорисно і з усією відданістю працювали на своїх містах, віддаючи справі всю енергію і час.

У 1929 році почалася реорганізація партапарату і у 1930 році жіночі відділи було ліквідовано на тій підставі, що перешкоди на шляху до рівності жінок із чоловіками скасовано і жіноче питання у Радянському союзі майже вирішено. Функції жіночих відділів перейшли до секторів з роботи серед жінок, що входили до складу відділів агітації парткомів і партійний контроль за жіночим рухом значно посилився.

Таким чином, протягом 20-х років ХХ ст. в радянській Україні було утворено могутній механізм управління жіночою частиною населення на державному рівні, ключовою ланкою якого виступала діяльність жіночих відділів, утворених при комітетах партії. Агітаційно-пропагандистська та просвітницька робота завдяки збалансованості та консолідації дій жінвідділів сприяла залученню великої кількості жінок до суспільно-політичної активності, діяльність яких була спрямована не лише на вирішення, як вважалося, суто жіночих питань (охорона материнства і дитинства, будівництво дитячих та побутових установ тощо), але й на участь у загальному процесі розбудови соціалістичної держави (робота у державних структурах, праця на підприємствах та в установах народного господарства, військова служба тощо). Враховуючи фактичне становище жінок у країні до революційних подій 1917 році, їх культурно-освітню відсталість та повну залежність від чоловіків, жіночі відділи допомогли жінкам корінним чином змінити думку про їх роль у суспільстві, про їх важливість та потрібність у соціумі. За допомогою цілеспрямованої діяльності жінвідділів жінки, у минулому переважно неосвічені домогосподарки, почали навчатися, а, отримавши професію, - працювати у всіх сферах життя суспільства, відіграючи у долі країни важливу роль. Проте, незважаючи на зазначені позитиви, слід вказати й на негативи. Отже, по-перше, оскільки керування жіночими відділами йшло з центру, з Москви, то часто не враховувалася місцева специфіка, що ускладнювало роботу з жінками в деяких регіонах, а ініціатива окремих жінок, членів жінвідділів, на місцях придушувалася; по-друге, в умовах швидко зростаючої суспільно-політичної активності жінок їм заборонялося відходити від накреслених партією напрямків. Відповідно жінки, обмежені прийнятими партією стандартами та зразками поведінки фактично були позбавлені права вибору у влаштуванні власного способу життя, якщо він суперечив загальноприйнятим нормам. Непокора та відхід від них осуджувалися, а винні каралися.

У наступних наукових дослідженнях при вивченні жіночої суб- культури у радянській Україні важливим буде аналіз залучення жінок до Компартії, як обов'язкової складової при входженні їх до політичних структур.

Джерела та література

1. Чирков П.М. Решение женского вопроса в СССР (1917-1937 гг.). М.: Мысль, 1978. 255 с.

2. Вітрук Л.Д. Жінки-трудівниці в період соціалістичної індустріалізації (На матеріалах промисловості Української РСР. 1926-1932 рр.). К.: Наук. думка, 1973. 120 с.

3. Богачевська-Хомяк М. Білим по білому: Жінки в громадському житті України, 1884-1939. - К.: Либідь, 1995. - 424 с.

4. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі ЦДАГО України). Ф.1. Оп. 20. Спр. 1554.

5. ЦДАГО України. Ф.1. Оп. 20. Спр. 2500.

6. ЦДАГО України. Ф.1. Оп. 20. Спр. 1860.

7. ЦДАГО України. Ф.1. Оп. 20. Спр. 815.

8. ЦДАГО України. Ф.1. Оп. 20. Спр. 1207.

9. ЦДАГО України. Ф.1. Оп. 20. Спр. 350.

10. ЦДАГО України. Ф.1. Оп. 20. Спр. 1168.

Размещено на Allbest.ru