Єврейські погроми в УНР 1919 р.: міркування з приводу деяких історіографічних тенденцій

Пан Пшановський, керівник Данського Червоного Хреста, сказав, як свідок (перед слідчою комісією), що він як раз був при тому, коли Семесенко рапортував Петлюрі про свою «екзекуцію» в Проскурові і що Петлюра не тільки не робив ніяких закидів Семесенкові, але прийняв його дуже приязно. Відомий український професор Грушевський й український соціялдемократ) Жуковський оповідали українському жидівському міністрові Ревуцькому (Поалей-Ціон), що Петлюра ніби заявив у їх присутности: «Шкода жидів, але жидівські погроми підтримують дисціпліну в армії...» [7, 33-35].

ЦК УСДРП визнав усі перераховані в документі представництва РСДРП в Соцінтерні факти єврейських погромів. Розбивши період, коли на Україні відбулися погроми за участю певних елементів українського населення й українського війська на дві доби: одна приблизно від 15 грудня 1918 року до 12 квітня 1919 року і друга від 12 квітня 1919 року до 15 листопада 1919 року, - українські соціал-демократи констатували: В першу добу відбулися всі погроми, на які посилається у своїм меморіялі т. Абрамович (Сарни, Бердичів, Житомір, Проскурів і инші), бо на протязі цієї доби на території, зайнятій українським військом, панувала найбільша анархія за ввесь час української революції» [7, 51].

Заперечувати, вочевидь, було просто неможливо те, що знали всі (правда, як зазначалося вище, «не знав» або «забув» С. Петлюра, хоча, маючи немало вільного часу на еміграції, міг би ознайомитися з документальними публікаціями з проблеми, що незаживаючою раною ятрила пам'ять єврейства [17]). Як було скрити, скажімо, причину залишення урядової посади (заступника міністра закордонних справ) євреєм А. Маргоніним, що сталася на знак протесту проти невщухаючих погромів і найбрутальнішого з них у Проскурові.

У листі від 11 березня 1919 року до міністра закордонних справ К. Мацієвича А. Марголін писав: «Тяжке відповідальне завдання, що лежить на всіх членах уряду, значно ускладнюється завдяки тому трагічному факту, що єврейські погроми не вщухають, і адміністрація виявила свою неспроможність припинити жахливе насильство і вбивства, що відбуваються у Проскурові, Ананьїві та інших містах. Я добре знаю, що уряд робить все можливе для боротьби з погромами (гадається остання фраза для чиновника-дипломата атрибутивна, а не сутнісна. Сутнісним був його вчинок, а не слова В.С.). Я також добре знаю, наскільки безпорадними є всі його члени... Але я, як єврей, ще більше страждаю від того, що усвідомлюю: якщо всі інші елементи населення страждають від анархії головним чином економічно, то такий стан речей є вкрай небезпечним і навіть фатальним для самого існування єврейського народу».

Як було забути О. Безпалку, що написав некролог про С. Петлюру і поставив перший підпис під першим меморіалом УСДРП до комісії національних меншостей при Соцінтерні, що 4 березня 1919 року він опублікував у «Робітничій газеті» (органі ЦК УСДРП) дуже емоційну, надривну, гнівну статтю із засудження проскурівського погрому. Поряд зі справедливими вимогами покарання винних (тому статтю було передруковано у брошурі «Трагедія двох народів») публікація містила і визнання того, що злочини вчинили українські гайдамаки і що влада не поспішає з притягненням до відповідальності зачинщиків ганебного дійства.

У статті О. Безпалка є рядки, від яких стає справді моторошно й які просто соромно повторювати. Це відтворення подробиць того, хто й кого нищив. «Страшно, страшно, нема слів обурення, щоби висловити це почуття образи для людської гідности в розпачі пише автор. Ні в якім народі і в жаднім віці, і нігде на сторінках історії нема описаних подібних картин.

Хто ж це гуляв на проскурівськім базарі: люде? Ці єства не заслуговують на назву жадної звірини, бо це ж було би образою тої звірини. Герої? Де ж є на світі герої такі, які мірялися би з шестимісячними дітьми, немічними бабами, коли ж ще в середніх віках тому шістьсот літ уважалося задачею чести найкращих героїв-лицарів брати в оборону немічних женщин і дітей.

Оцих проскурівських погромників не можна навіть назвати відважними людьми, бо в Проскурові мали щастя всі ті жиди, що жили в міцних камяних хатах з крупкими дубовими дверима. Туди не зайшов жодний гайдамака, бо виважувати дубові двері це праця і може за ними знайшовся б сильніший опір. Але ж бідні хатки обчасом розбить, на це стало відваги й сили. Тому ж то наші приятелі жидівські банкири і багачі міста Проскурова, осталися живими, за те наших клятих ворогів пекарів, кушнірів, робітників на заводах, фурманів, маленьких лав очників тих вирізали до ноги. Біля 1500 душ загинуло від гайдамацьких шаблюк. Гайдамаки в своїм нерозумі хвастаються, що 6000 вирізали. Докладної статистики ще не зроблено, але більш 2000 душ в ніякім разі не упало після провізоричного обчислення жидівської громади» [18].

Гнівно засудивши погромників, заявивши, що їх нізащо не можна вибачити, О. Безпалко щиро запитує, «чи покарано зло чинників, чи дано інформації всім частинам війська, як воно має заховуватися супроти мирного населення без ріжниці віри, чи поширюється література для освідомлення народу в цім напрямі?

Незважаючи на те, що на момент обнародування статті пройшло майже три тижні, відповідь настільки не задовольняла одного з чільних діячів УСДРП, обурювала свідомість кожної порядної людини, що стаття завершується із застосуванням жахливих оцінок-епітетів: «Наразі ще досі урядує той комендант, за якого урядування вирізано дітей й жінок у Проскурові, ще досі ті частини війська, що це робили, живуть в тім городі, ще досі ходять люди, які себе звуть інтелігентами й провідниками військових частин і хвастаються оцим нелюдським ділом в Проскурові і по инших містах.

Ми мусимо голосно сказати собі і народові, що ворог нашої справи і ворог нашого народу сидить в нас самих, в нашій незорганізованости, в нашій байдужости до загальних справ. в нашій відсутности енергії братися витревало до суспільно- і військово-організаційної роботи, в нашім лінивстві, бездарности, в нашій невірі до власних сил. В нас є цей ворог, але ми не розправляємося з ним так жорстоко, як з тими невинними жидівськими бідолахами, яким дійсно байдужа мусить бути доля нашого народу і нашої України. Коли ці жидки заслужили на заріз, то кільки з нас заслужили на шибеницю за зраду своїй отчизні і своєму народові.

Наш нарід мусить змити проскурівську пляму з себе, як найскорше одноголосним осудженням того діла і гострим покаранням його. Инакше не маємо права домагатися прийняття до сем'ї народів і засідати разом з американцями, англійцями, французами, які неминуче мусять нас уважити не рівними з собою, а людоїдами» [18].

Кількома днями раніше в тій же «Робітничій газеті» було вміщено резолюцію ЦК УСДРП, формулювання якої були більш стриманими, однак смисл був той же [19].

Проте, в 1927-1928 роках, намагаючись зняти відповідальність з українського політичного керівництва, передусім з С. Петлюри («на допомогу багатослівно притягається вся історія боротьби проти П. Скоропадського, проти червоних, білих, Антанти, Польщі, численних повстань в тилу УНР, злочинців, що повтікали з тюрем під час анти гетьманського повстання, провокаторів-терористів, що попролазили в армію Директорії, або на цивільні посади й т. ін.), автори українського меморандуму заключають аргументацію своєї позиції дуже прикметними сентенціями: «Різні «отамани» формували «партизанські» полки під такими голосними назвами, як «республіканський полк імени Петлюри», «ім. Винниченка» і др., які піячили, чинили заколоти, реквизиції й ніякої влади не слухали. Утворився жахливий стан, як на фронті, так і в тилу армії. Так, наприклад, подільський губерніальний комісар, прохаючи порятунку від «отаманів», писав у своєму офіційному донесенні з 5 березня 1919 року: «Отамани й штаби військових частин, які формуються, зовсім не рахуються з жадними законами й кожний отаман та вербовщик уважають себе за великого начальника. Робляться незаконні, грабіжні реквизиції і т. д. Цивільна влада без допомоги вищої військової влади не може дати хоч би маленький відпочинок населенню, яке живе під страхом погрому або якого небудь вибуху» (Христю: Замітки й матеріяли до історії української революції. 1922. Т. IV. стор. 107).

Такий стан безсилля місцевої влади цілковито відповідав стану вищої як цивільної так і військової влади. В цей час замісць впорядкування фронту і тилу Директорія і правительство на домагання представників держав Антанти реорганізуються. Соціялісти виходять (10.ІІ.) із складу Директорії і правительства, утворюється буржуазне правительство на чолі з професором Остапенком.

Все це утворило на фронті стан повної анархії. Навіть найбільше дисціпліноване ядро армії Корпус Січових Стрільців, - який почав повстання проти гетьмана, настільки в цей час дезорганізувався, що, не слухаючи наказів ні вищої команди, ні самого Петлюри, залишив фронт під Київом і почав відступати до Галичини. Необхідно підкреслити, що такий стан дезорганізації фронту припадає як раз на середину лютого, тобто на момент найбільшого погрому Проскурівського...

Така загальна ситуація панувала в першу добу зазначеного періоду. Жидівський соціяліст Гольдельман, на якого посилається й т. Абрамович, цілком правильно про цю добу пише: «Панувала безмежна отаманія в різноманітних її формаціях. Кожна окрема частина мала свою політику, свої плани, свої методи війни» (Гольдельман. Листи про Україну, стор. 34).

Є безсумнівний факт, що в ту добу українська влада була безсила успішно боротися як з погромами, так і з иншими проявами страшної між громадянської війни» [7, 53-54].

Одним словом, громадянська війна, абсолютна анархія хто міг подолати такі об'єктивні обставини?

Мабуть можна визнати, що до певної міри з наведеними міркуваннями можна погодитись. Однак до них обов'язково треба додати й відповіді на питання: а хто, як не С. Петлюра був ініціатором і «творцем» системи порядкування в УНР, наіменованої «отаманщиною»? Причому зробив це всупереч тим теоретичним моделям, які виробляли найавторитетніші діячі з УСДРП й УПСР і до яких схилялася більшість українського політикуму (ну, скажімо, на Трудовому Конгресі).

Можна, звісно, погодитися з тим, що безчинствували непідвладні С. Петлюрі отамани (більшовицькі й гетьманські провокатори, білогвардійські агенти, здеморалізовані елементи тощо) на цьому особливо наполягають сьогоднішні адепти Головного Отамана. Однак, тоді дуже швидко з'ясовується, що кордони Української Народної Республіки, з неминучістю доведеться звузити до площі під директоріальним потягом. Тобто держави з багатомільйонним народом із беззавітною відданістю його рідній національній владі у Директорії, С. Петлюри просто не було. За кого ж і за що він тоді змагався?

На це питання також відповісти нелегко. Гасла самостійної, соборної України лунали в 1919 році постійно. Однак ніякої соціальної програми «отаманодержавіє» не мало й мати не могло. То ж не дивно, що від українського проводу відсахнулися маси практично всієї Наддністрянської України й сякі-такі надії залишалися хіба що на галичан, яких, своєю чергою, з рідних теренів за Збруч витісняли поляки. Діватись було нікуди й доводилось вести боротьбу за виживання «соборним фронтом».

Правда й щодо останнього не все було гаразд, а тому І. Мазепа та П. Феденко (автори меморандуму) повертають справу так, щоб і у внутрішніх незгодах та чварах у Директорії знайти аргументи для виправдання С. Петлюри. «В середині самої Директорії, пишуть вони, її член Андріївський виразно виступав в оброні українських контрреволюційних елєментів, які взагалі були головним чином причетні до погромів. Палієнко, Семесенко, Ковенко, Оскілко, Балбачан все це політичні однодумці п.Андрієвського, які не тільки не слухали правительства і Петлюри, але за всяку ціну хотіли збутися й республіканського уряду і самого Петлюри. В цім вони находять собі підтримку з одного боку у буржуазного уряду Петрушевича в Галичині, а з другого у всіх неукраїнських реакційних елєментів» [7, 54-55].

Можна подумати, що перелічених (та й інших, не перелічених) отаманів призначав П. Андрієвський, а не Головний Отаман!

Однак, не помічаючи (чи, принаймні, роблячи вигляд, що не помічають) очевидної суперечності, українські соціал-демократи роблять висновок-зізнання: «В цих умовах зрозуміло, що й ті заходи, яких уживала українська влада для боротьби з погромами, не осягали своєї цілі. Загальна дезорганізація була така велика, що успішна боротьба з погромами була неможлива: ця доба належить безперечно до най- сумніших в історії української революції» [7, 55-56].

Якось пом'якшити цю сумну констатацію не спроможні «жалібні» розповіді про те, що спроби С. Петлюри покарати Палієнка, Ковенка, Семесенка наштовхнулися на протидію правих елементів (П. Андрієвський) і тих же галичан (Є. Петрушевич), а комісії, створені для розслідування і покарання винних за погроми в Житомирі, Проскурові, інших містах «не встигли» виконати своєї ролі, оскільки блискавичне посування фронту унеможливило їх роботу.

Отже, якщо речі називати своїми іменами, не криводушити, доведеться визнати: перевага в суперечці виявилася не на боці українських соціал-демократів, а меншовика. Останнє теж має своє певне значення не більшовика і не білогвардійця, на яких представники УСДРП намагалися покласти головну відповідальність за єврейські погроми. Хоча тут можна висловлювати свої застереження, все ж неналежність Р. Абрамовича до котрогось із таборів, що фігурували в дискусії, дозволяє сподіватись, що ймовірність об'єктивності в його твердженнях і оцінках порівняно вища, ніж у осіб, які мали пряму зацікавленість у результатах суперечки.

Наведене міркування, звісно, можна сприйняти за більш або менш абстрактне. Однак його можна й дещо конкретизувати. Достатньо звернутись до тверджень М. Чеботаріва, який особисто здійснював арешт більшості отаманів в 1919 році, водив їх потім за урядовим потягом у арештантських вагонах, доки на два тижні не замкнув до Кам'янецької в'язниці. Керівник петлюрівської контррозвідки наводить немало деталей, як він проводив операції проти отаманів, однак жодного разу чомусь не згадує такого мотиву в усних наказах, що йому віддавались, як кара за анти єврейські акції. Йдеться лише про усунення (ізоляцію) тих, хто конкурував з головним Отаманом, зазіхав на його владу, влаштовував заколоти-»авантюри». Контррозвідник наіменував свої дії ліквідацією «Отаманії» [20, 27-28, 31, 53-54].

Спогади М. Чеботаріва дають можливість перевести конкретизацію у персоніфікацію процесу.

«На мою долю випав обов'язок ліквідувати «Отаманію», згадує автор. На превеликий жаль, наша влада не видавала загального наказу про ліквідацію загальної «отаманії», звичайно, військової, а в кожному окремому випадкові я діставав наказ, у більшості словесно, про ліквідацію того чи іншого «отамана»... На Правобережжі всі отамани, врешті опинилися у мене під арештом: Біденко, Палієнко, Яценко, Афнер, Свят ненко, Божко, Заболотний, Ворошилов, Палій і багато інших. Через неправильну постановку боротьби з отаманією моє прізвище стало ненависне для «повстанчих» отаманів і ця фама залишилася і по сьогодні, навіть серед еміграції.

А одночасно я мав особистий контакт з повстанцями Лівобережжя і трохи Правобережжя на теренах, зайнятих большевицьким або денікінським військом. Такі визначні повстанчі отамани, як Зелений з Київщини (Трипілля), або Ангел з Чернігівщини, особисто приходили до мене в Кам'янець-Подільський у 1919 році, замешкували у мене пару днів. Я їм улаштовував побачення, навіть з Голов[ним] Отаманом і деякими політичними нашими провідниками. Ці отамани «опам'яталися», але запізно!» [20, 31].

З наведеного видно, що більшість згаданих отаманів орудувала на теренах підконтрольних Директорії інакше позбавити їх волі (що робилося часто лише після роззброєння підвладної їм частини), а ті, хто діяв на радянських теренах, мали організаційні контакти з керівництвом УНР.

М. Чеботарів проливає деяке світло і на те, як влада поводилась із затриманими отаманами і хто винен за те, що більшість із них зрештою змогли уникнути покарання. З цього погляду особливий інтерес становить сюжет, пов'язаний із «любарською катастрофою». Мемуарист пише, що тодішні фронтові обставини склались так, що Уряд звернувся до поляків з проханням негайно зайняти трикутник (Кам'янець-Подільський Проскурів Волочиськ), щоб зупинити наступ білогвардійців. Армія УНР потягнулася до Старокостянтинова Любара. Ставка Гол[овного] Отамана перебувала у Волочиську, а Уряд покидав Кам'янець-Подільський без плану. М. Чеботарів в той час займав уже цивільну посаду Директора Політичного Департаменту [Міністерства внутрішніх справ] в Уряді І. Мазепи, який був тоді прем'єром і міністром внутрішніх справ.

Приблизно за два тижні перед евакуацією з Кам'янця- Поділ[ьського], - зауважує головний «кривдник» отаманів, - я перевів з вагонів арештованих отаманів до Кам'янецької в'язниці. З цього моменту отамани перейшли з військової компетенції до Міністерства] внутрішніх] справ... За декілька днів перед самою евакуацією Мазепа, як Міністр внутрішніх] справ, своїм розпорядженням звільнив усіх арештованих отаманів. Мені про такий акт виявлення своєї влади Мазепа абсолютно нічого не сказав. Я довідався лише від своїх урядовців, що прибігли до мене і з хвилюванням передали, що отамани ходять гуртом по Кам'янцю і збирають банду для «розправи» з Чеботарівим. По їх звільненні вони були певні, що то я їх арештовував, то я їх тримав під арештом самовільно, а ось, мовляв, як тільки вони переведені були до диспозиції Уряду - Міністерства] внутр[ішніх] справ, - їх негайно звільнено. Влада мені наказувала і я їх арештовував, але влада винна в тому була, що не притягала їх до судової відповідальності, хоч я неодноразово домагався від влади цього. Або судіть їх, або я мушу їх звільняти. Влада нічогісінько не робила, а тепер звільнила їх. Можна собі уявити, що ті отамани думали і чому вони, повні ненависти до мене, кинулися організовувати банди для «порахунку» з полк[овником] Чеботарівим» [20, 32].

До сказаного можна додати міркування на рівні припущення: у поглядах С. Петлюри на покарання шляхом арештів, через судочинство цілком могли статися істотні трансформації. В усякому разі, якщо судити з деяких фактів, загроза юридичних санкцій не становила персонально для Головного Отамана великої ваги, оскільки їх можна було за бажання і зігнорувати. Так у заклику до українців на початках антигетьманського повстання він сам урочисто заявляв: «По постанові Директорії, Скоропадський, оголошений поза законом за утворені ним злочинства проти самостійности Української Республіки, за знищення її вільностів, за переповнення тюрем найкращими синами українського народу, за розстріл селян, за руйнування сел і за насильства над робітниками і селянами. Всім громадянам, мешкаючим на Вкраїні, забороняється під загрозою військового суду допомагати кровопійцеві генералові Скоропадському в тіканні, подавати йому споживання і захисток. Обов'язок кожного громадянина, мешкаю чого на Вкраїні, арештувати генерала Скоропадського і передать його в руки республіканських властей» [21, 13].

І першим, хто порушив цей заклик розпорядження з масонської волі, був саме С. Петлюра [1, 163-165; 22, 569-570]. То ж у психологічному сенсі обіцянки арештів і покарань для Головного Отамана могли й не означати їх обов'язкового, невідворотного виконання.

Порівняння вищенаведених фактів зі спогадів М. Чеботаріва, як видно, істотно різниться з тим, що стверджував один із авторів меморандуму в 1928 році І. Мазепа, якого, за твердженнями того ж М. Чеботаріва, - «отамани готові були на руках носити за звільнення» [1, 33]. І якщо не з наукової точки зору, а чисто по-людськи поведінку

І. Мазепи ще якось зрозуміти можна (виправдати ж ні), то зовсім алогічною видається позиція тих сьогоднішніх авторів, які воліють «не помічати» «невигідних» аргументів, фактів, порушуючи одну з основоположних вимог об'єктивності комплексний підхід до предмету дослідження.

А полковник М. Чеботарів таких «невигідних» аргументів нагромадив чимало. Причому вони кидають тінь не лише на поокремих отаманів, а й на першого серед них С. Петлюру.

Перед від'їздом з України до Варшави Головний Отаман зустрівся у Волочиську з М. Чеботарівим, наказав йому відправитись у денікінське підпілля. При цьому ніякого конкретного завдання полковник не отримав. С. Петлюра напутствував його словами на кшталт: «Ви самі добре знаєте, що маєте там робити на користь визвольної нашої справи» [1, 33].

А вже наступного дня сталася досить прикметна подія, яку М. Чеботарів відтворив з деякими цікавими, почасти загадковими подробицями: «Були у мене досить значні гроші, що складалися з депозитів арештованих, були так само в депозиті і ріжні срібні, золоті речі годинники, персні і т. д. Були і речі з жидівських грабунків, або й погромів (підкреслено мною В.С.). Про ці «скарби» знали всі мої люди. Отже, рано я наказав вишикуватися по військовому і перед ними заявив, що Політичний департамент [Міністерства] внутрішніх справ ліквідується обставинами нашої тяжкої дійсності, що я не бачу іншого способу тримання грошей і речей у себе, як усе роздати їм. Тут же я покликав цивільного службовця залізниці, що мешкав... з його дружиною і щось [з] п'ятьма дітьми. при них я роздав усі «скарби», що мав [при собі], даючи і працівникові залізниці, жінці і дітям. Тут же при всіх я сказав до [глави] цієї родини, що ми його так щедро обділяємо, бо має велику родину і нехай пам'ятає та дітям своїм розповість, що то були українські козаки, що боролися за Самостійну Україну і т.д.» [1,33].

Можливо, випадково, а, можливо, й ні, однак М. Чеботарів згадує, що подібна зустріч відбулася й наприкінці січня 1918 року. Тоді С.Петлюра передав полковникові «куфер, повний грошей для продовження формування Коша Слобідської України... С. Петлюра мені не сказав, скільки грошей в тім куфрі, не взяв від мене жодного поквіту- вання...» [1, 123].

Звідки взялись гроші, коштовності у М. Чеботаріва на початку зими 1919 року невідомо. Було б некоректно припустити, що вони знову були отримані з рук С. Петлюри, підстав немає. Однак, якщо це частина «експропрійованих» речей, у тому числі й у ході єврейських погромів, а потім прихованих М. Чеботарівим однією з особливо довірених особистостей Голови Директорії, то все одно претензії до С. Петлюри не безґрунтовні. Якщо в оточенні найвищого керівництва УНР допускались подібні речі, то це лише зайвий раз доводить, до якого жахливого стану дійшла вся державна організація в добу отаманщини, що не дозволяло скільки-небудь ефективно контролювати суспільні процеси, стихійні дії, боротися з єврейськими погромами.

Вищенаведене дисонує із твердженням професора В. Сергійчука про те, що уряд УНР «уже після перших погромів, що сталися на початку січня 1919 року в Бердичеві та Житомирі, різко засудив їх, вдавшись до розстрілу організаторів і розформування військової частини, що взяла участь у ньому. І в подальшому бачимо неодноразові спроби Уряду УНР, зокрема Симона Петлюри, поставити на місце стихійну отаманію про це засвідчують оригінальні документи за його підписом» [23,21].

Література та джерела

1. Винниченко В. Відродження нації. Ч. ІІІ. К., Відень, 1920.

2. Робітнича газета. 1919.- 20 січ.

3. Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції Т. ІІІ. - Прага, 1921.

4. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі ЦДАВО України). Ф. 130. Оп. 4. Спр. 13.

5. Див., напр.: Попович. М. Червоне століття. - К., 2005.

6. Гай Ю. З ким і проти кого. К., 1980. С. 32; Будков Д., Веденєєв Д. Слово правди про Україну. Міжнародна інформаційна діяльність Української держави. 1917 1923 рр. К., 2004.

7. Трагедія двох народів. Матеріяли до спору між українською та російською соц.-дем. партіями з приводу убійства С. Петлюри. Прага К., 1928. Прага Київ. 1928.

8. Еврейская Энциклопедия. Иерусалим. 1976. Т. 6.

9. Солженицын А.И. Двести лет вместе. В 2-х т. Ч. 2. М., 2002.

10. Гриневич Л.В., Гриневич В.А. Євреї в Україні // Енциклопедія історії України. Т. 3. К., 2005.

11. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917 1921. Т.І. Центральна Рада Гетьманщина Директорія. Прага, 1942.

12. ЦДАВО України. Ф. 3809.- Оп. 2. - Спр. 6.

13. Див.: Нова Рада. 1918. 5 берез.

14. Див.: Петлюра С. Статті. К., 1993. С. 183 186; Петлюра С. Вибрані твори та документи. К., 1994. С. 159-160.

15. ЦДАВО України. Ф. 3696. Оп. 2. Спр. 18.

16. Безпалко О. Симон Васильович Петлюра // Соціал-демократ (Прага). 1926. 28 травня.

17. Згадати хоча б: Алексеев (Небудов) Ив. Из воспоминаний левого эсера: Подпольная работа на Украине 1912-1920. М., 1922. С. 21-27; Гусев-Оренбургский С. Багровая книга: Погромы 1919-1920 гг. на Украине. Харьков, 1922.

18. Робітнича газета (Вінниця). 1919. 4 березня.

19. Робітнича газета (Вінниця). 1919. 28 лютого.

20. Див.: Визвольні змагання очима контррозвідника. (Документальна спадщина Миколи Чеботаріва). К., 2003.

21. Цит. за: Мазлах С., Шахрай В. До хвилі (Що діється на Вкраїні і з Україною?). Саратов. 1919.

22. Солдатенко В.Ф. Українська революція. Історичний нарис. К., Либідь, 1999.

23. Сергійчук В. Погроми в Україні в 1914-1920 рр.: від штучних стереотипів до гіркої правди в радянських архівах. К., 1998.

Размещено на Allbest.ru