Верховна рада України у системі владних відносин 1994-2002 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

АВТОРЕФЕРАТ

з теми: «Верховна рада України у системі владних відносин 1994-2002 рр.»

07.00.01 - історія України

Коляструк Олександр Петрович

Київ-2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі новітньої історії та політики Інституту історії України Національної академії наук України.

Науковий керівник: доктор історичних наук

КАСЬЯНОВ ГЕОРГІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ,

Інститут історії України НАН України,

завідувач відділу новітньої історії та політики.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

МАЙБОРОДА ОЛЕКСАНДР МИКИТОВИЧ,

Інститут політичних і національних досліджень ім. І.Кураса НАН України,

заступник директора.

кандидат історичних наук, доцент

КОНОНЕНКО ВАЛЕРІЙ ВАСИЛЬОВИЧ,

Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського,

заступник директора інституту історії, етнології та права.

Захист відбудеться 26 вересня 2008 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради

Д 26.235.01. при Інституті історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту історії України НАН України

(01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “__22____” серпня _______________2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук, професор ГУРЖІЙ О.І.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми визначається необхідністю системного вивчення історії сучасного українського державотворення, в якому Верховна Рада відігравала провідну роль як вищий законодавчий орган держави. Попри те, що історики приділяли українському парламенту певну увагу, роль Верховної Ради у становленні системи владних стосунків поки що не стала предметом саме системного аналізу. Так зокрема, поза увагою істориків перебувала діяльність основних структурних одиниць Верховної Ради: депутатських груп і фракцій Верховної Ради України, які репрезентували як різні політичні течії, так і різні регіони держави. Від розстановки сил у парламенті, від злагодженості або, навпаки, неузгодженості дій об'єднань депутатів залежали рішення, які визначили шлях розвитку держави.

Актуальність обраної теми підтверджує і перманентний конфлікт між різними гілками влади. Контроль за виконавчими структурами, проблеми місцевого управління і самоврядування, базові положення Конституції, що регламентують стосунки між гілками влади, були першопричиною конфліктів між парламентом і Президентом України, за якими стояли інтереси різних промислово-фінансових і бюрократичних груп. Ці суперечності багато в чому визначали роботу вищого законодавчого органу та його позицію в системі владних відносин. Ухвалення Конституції України, в якій були закладені основи міжвладних стосунків - системи стримування і рівноваги як основа збереження демократії, - стало основою компромісу між згаданими групами і водночас запрограмувало подальший тривалий конфлікт між гілками влади. Аналіз відносин між ними в історичній ретроспективі дає можливість відстежити генеалогію сучасних проблем у стосунках між Верховною Радою і Президентом.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота є складовою частиною науково-дослідницьких тем відділу новітньої історії та політики Інституту історії України НАН України: «Україна 1990-х - 2000-х: інституційні та гуманітарні виміри суспільних трансформацій (держава, суспільство, людина)» (державний реєстраційний номер 0104U003855), «Український проект: моделі ідентичності, соціальні процеси, політичні практики (1990-ті - 2000-ні рр.)» (державний реєстраційний номер 0107U000138).

Об'єктом вивчення є місце і роль Верховної Ради, депутатських груп і фракцій у структуруванні державної влади в Україні, система її взаємодії з іншими гілками влади.

Предметом дослідження є Верховна Рада України скликань 1994-2002 рр., її депутатські групи та фракції.

Мета роботи полягає в тому, щоб системно проаналізувати діяльність Верховної Ради України другого і третього скликання з інституціалізації представницької влади у державі, визначити її структуру, окреслити стосунки всередині парламенту та його взаємини з Президентом і Кабінетом міністрів.

Для досягнення поставленої мети мають бути розв'язані такі завдання:

1. охарактеризувати сучасний стан наукової розробки теми в українській і зарубіжній історіографії, проаналізувати джерельну базу теми;

2. розкрити особливості парламентських виборів 1994 р. і 1998 р., з'ясувати їх наслідки у формуванні Верховної Ради;

3. проаналізувати створення депутатських об'єднань у Верховній Раді, їх роль у структуризації вищого законодавчого органу;

4. визначити роль депутатських груп і фракцій в Конституційному процесі 1994-1996 рр.;

5. дослідити, яким чином складалась система владних відносин на основі Конституції України.

Теоретико-методологічну базу дисертації становлять загальнонаукові принципи історичного пізнання та конкретні методи фактологічного аналізу. Ключовими є такі методи науково-історичного дослідження: проблемно-хронологічний, порівняльного аналізу, системно-структурний. Проблемно-хронологічний метод дозволив дослідити динаміку структурних змін у Верховній Раді, формування і діяльність в ній депутатських груп і фракцій. Останні розглядаються за партійно-ідеологічною спрямованістю та за групами інтересу. Порівняльний метод застосовується для оцінювання діяльності внутрішніх інститутів вищого законодавчого органу та взаємин між гілками влади. В такий спосіб простежувалось вироблення Верховною Радою ключових рішень (ухвалення Конституції, Закону про вибори народних депутатів). Системно-структурний метод використано для того, щоб показати роль і місце депутатських об'єднань у системі владних відносин, а також їх вплив на формування моделі відносин між гілками влади в Україні. В дисертації використано також статистичні методи обробки соціологічної інформації.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють час діяльності Верховної Ради України другого (1994-1998 рр.) та третього (1998-2002 рр.) скликань. Загострення стосунків між Верховною Радою і Президентом наприкінці 1993 р. призвело до політичної кризи. Призначені на березень 1994 р. дострокові вибори до Верховної Ради і вибори Президента в червні того ж року розглядались як спосіб подолання її. Цим зумовлена початкова дата дослідження. У середині 1990-х рр. були розроблені основні закони, що мали регулювати взаємини законодавчої, виконавчої та судової влади в Україні, ухвалена нова Конституція. Кінцева дата визначається тим, що у 2002 р. розпочався новий етап в історії Верховної Ради, пов'язаний з появою структурованої парламентської опозиції.

Територіальні межі визначаються сучасними державними кордонами України.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертації автором уперше проведений комплексний історико-політичний аналіз діяльності Верховної Ради України другого і третього скликань (1994-2002 рр.), її стосунків з іншими інститутами влади в умовах політичної структуризації суспільства. На основі документів і спеціальної літератури простежено становлення інституту фракцій і депутатських груп у парламенті, їх еволюційний розвиток і внесок у діяльність вищого законодавчого органу; визначено основні фактори впливу на вироблення й ухвалення парламентських рішень; проаналізовано еволюцію виборчого законодавства в Україні, охарактеризовано його позитивні і негативні сторони; простежене унормування стосунків між законодавчою і виконавчою владою шляхом чіткого структурування та збалансування їх повноважень і відповідальності; у роботі розкрито динаміку взаємин Верховної Ради України з політичними партіями та їх лідерами. верховна рада президент депутатський

Практичне значення роботи полягає в можливості використання зібраного і систематизованого в ній фактичного матеріалу, запропонованих автором висновків для всебічного дослідження політичної історії України, а також при підготовці узагальнюючих праць з новітньої історії України, історії держави і права України. Результати дисертації можуть застосовуватися у дослідженнях з політології, соціології, а також у спецкурсах з відповідних розділів вітчизняної історії.

Наукова апробація. Матеріали дисертації обговорювались на засіданнях відділу новітньої історії та політики Інституту історії України НАН України, на ІІІ міжнародній науково-теоретичній конференції «Знаки питання в історії України» (м. Ніжин, травень 2007 р.), на VІ Буковинській міжнародній історико-краєзнавчій конференції (м. Чернівці, жовтень 2007 р.).

Публікації. За результатами дослідження надруковано 6 статей, 5 з них - у фахових історичних виданнях.

Структура роботи зумовлена необхідністю розв'язання поставленої мети і завдань, відповідно складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг роботи - 218 сторінок, основний текст дослідження викладено на 186 сторінках, список використаних джерел і літератури нараховує 338 позицій.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано вибір теми, визначено її актуальність, ступінь вивченості, окреслені хронологічні рамки та географічні межі, сформульовано мету і завдання, об'єкт, предмет, методику дослідження, розкрито наукову новизну і практичне значення дисертації, засвідчено її апробацію, названо структурні параметри роботи.

У першому розділі - «Історіографія проблеми та огляд джерельної бази» - проаналізовано праці українських і зарубіжних істориків з теми, охарактеризовано основні джерела. Вивчення історії Верховної Ради України другого і третього скликань (1994-2002 рр.) на сьогодні має доволі ґрунтовну історіографічну базу. Як українські, так і зарубіжні історики зосередили свою увагу переважно на ключових подіях цього періоду: дострокових парламентських виборах 1994 р., конституційному процесі, ухваленні Основного закону у 1996 р., обранні Президента, перших виборах до Верховної Ради на змішаній основі, парламентських кризах, спікеріаді тощо. Серед перших досліджень, присвячених даній темі, відзначимо праці В.М. Литвина і С.В. Кульчицького. У монографії «Політична арена України: дійові особи та виконавці» (К., 1994) В.М.Литвин зосередився на політичних змінах у країні від перебудови до 1994 р., дав принагідну оцінку діяльності Верховної Ради (1990-1994 pp.) у контексті руху проголошення незалежності та вироблення початкових стосунків з главою держави. Стислі судження автора про перші кроки Верховної Ради другого скликання є досить важливими, оскільки фіксують політичні оцінки виборів і формування політичних груп і фракцій по свіжих слідах. В.М. Литвин розглянув процес виникнення громадських рухів, партій і організацій, підкресливши важливість зародження багатопартійної системи в Україні. У наступних працях він продовжив історичний аналіз державного будівництва у перше десятиліття незалежності, зокрема дав оцінку парламентським і президентським виборам та їх впливу на структурування влади в країні.

Економічні, політичні, соціальні процеси в Україні у 1991-2000 рр. знайшли комплексне вивчення у праці С.В. Кульчицького «Закономірності державотворчого процесу в Україні» (К., 2001). Відповідну увагу тут приділено й Верховній Раді. С.В. Кульчицький одним із перших серед істориків виділив конституційний процес в Україні в самостійний об'єкт дослідження та розглянув його у загальному контексті суспільно-політичних змін у державі.

На початку ХХІ ст. стали з'являтися праці, де політична модернізація суспільства розглядається з врахуванням зарубіжних теоретичних концепцій, порівнюється з досвідом інших країн, що переходили від авторитаризму до демократії, в тому числі колишніх республік СРСР. Серед них значний масив складають праці з політичної історії України . З них варто відзначити спільне видання Інституту історії України та Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса НАН України «Україна: політична історія ХХ ст. - початок ХХІ ст.» . У розділі «Політичний досвід самостійної України» (автор Г. Касьянов) державне будівництво розглянуто крізь проблему еліт і лідерства, висвітлений вплив президентів Л. Кравчука і Л. Кучми на діяльність Верховної Ради, охарактеризована роль партій і блоків, бізнесових груп і провідних політичних постатей у структуруванні парламенту, обранні його керівництва, формуванні його фракцій і груп, виробленні ними позицій у стосунках з главою держави, з виконавською владою. Підготовку й ухвалення Конституції України автор простежив крізь призму обстоювання Президентом і спікером різних моделей держави: президентсько-парламентської і парламентсько-президентської, відповідно.

У монографії Г.В. Касьянова «Україна 1991-2007: нариси новітньої історії» (К., 2008) здійснений критичний аналіз п'ятнадцяти років досвіду існування України як незалежної держави де-юре. На підставі української і зарубіжної преси, офіційної статистики, мемуарів і виступів політиків і громадських діячів проаналізовано зрушення в політичній системі, становлення структур державної влади, масштабні зміни в економіці, соціальній сфері, а також моделі суспільної поведінки.

На окрему увагу заслуговують дослідження партійної системи в Україні. Однією з перших з'явилась праця О.В. Гараня про Народний Рух України . Домінування у Верховній Раді лівих сил спонукало дослідників до ґрунтовного аналізу їх діяльності в умовах незалежності. У праці «Українські ліві: між ленінізмом і соціал-демократією» її автори (О.В. Гарань, О.М. Майборода, А.Ф. Ткачук, В.Є. Хмелько) зробили стислий екскурс у зародження соціалістично-комуністичної ідеології, проаналізували організаційну модернізацію лівих партій в нових обставинах і зосередились на оцінці тактики їх дій у нових владних інститутах. За цією проблематикою були захищені дисертації О.Т. Слободяна, С.О. Топалової, О.А. Шановської .

Вивчення конституційного процесу та роль у ньому Верховної Ради України є одним з головних дослідницьких напрямків. Загальноісторичний огляд ґенези конституційного процесу в Україні здійснили А.Г. Слюсаренко і М.В. Томенко . Проблема становлення Конституції з юридичної точки зору досить повно розкрита в працях відомих правників-конституціоналістів: Л.В. Кривенко, А.І. Мироненка, В.Ф. Погорілка, В.О. Шаповала та ін. У 2002 р. В.П. Авсєєвич захистив дисертацію «Верховна Рада України у конституційному процесі в Україні. 1990-1996 рр.» . Діяльність парламенту, відносини між виконавчою і законодавчою владою він аналізує лише з огляду на участь у виробленні конституційної концепції нової держави. За останні роки були захищені дисертації з історії та теорії державного будівництва , присвячені становленню й еволюції законодавчої , виконавчої , судової влади. Заслуговують на використання істориками спеціальні праці про юридичні засади проведення парламентських і президентських виборів .

Історія Верховної Ради України цікавить зарубіжних дослідників. Інтерес західних істориків і політологів до перших кроків парламенту в умовах незалежності зумовлений необхідністю перевірки теоретичних моделей переходу від тоталітаризму до демократії у країнах, що усамостійнились після розпаду СРСР. Досвід України вартий уваги особливо тому, що вона здійснила перехід до демократичної держави безкровно, без етнічно-національних конфліктів і територіальних сутичок. Завдяки дистанційованості від досліджуваних подій західні історики мають можливість дати їм оцінки більш зважено і неупереджено. Ці оцінки зазвичай базуються на методологічному ґрунті британської й американської політології та політичної філософії, з наголосом на функціоналістському та структуралістському підходах. З іншого боку, ця відстороненість від безпосередньої подієвої історії та джерел робить їх праці дещо схематичними, подекуди надміру теоретизованими.

У західній політології утворилася група дослідників, які виявляють стійкий інтерес до теми нашого дослідження. Серед них необхідно відзначити британську дослідницю С. Вітмор . Основним об'єктом вивчення в її монографії є депутатські групи і фракції. В оцінюванні рівня розвитку внутрішніх парламентських інститутів авторка послуговувалася критеріями, які застосовуються до законодавчих органів тих країн, де парламенти функціонують упродовж багатьох століть. Такий компаративний аналіз дозволив авторці чітко побачити вади і недоліки становлення груп і фракцій у Верховній Раді України, критично оцінити перші кроки їх діяльності. Втім, іноді запропоновані авторкою узагальнення виглядають не зовсім коректно, оскільки сформульовані для вимірів зрілості того парламентаризму, що має тривалий досвід і інші вихідні підстави.

Британський історик К. Вольчук зосередилась на визначальних етапах процесу вироблення й ухвалення Конституції України 1996 р. Головна увага авторки сконцентрована на висвітленні концепцій української конституції, які існували в тогочасному українському суспільстві, на характеристиці політичних сил, що їх висловлювали і підтримували.

Серед російських дослідників цікаве дослідження здійснила Т.С. Гузенкова . Вона сконцентрувала увагу на ролі політичних фракцій та їх лідерів щодо найважливіших законодавчих актів і політичних рішень. Її книга присвячена лише двом першим рокам роботи фракцій у Верховній Раді третього скликання. Основу джерельної бази даної монографії становлять матеріали газет і журналів, з огляду на це дослідження зазнало певного публіцистичного впливу, неминуче притаманного періодиці. Попри це розкриття проблеми політичної структуризації Верховної Ради України досить глибоке, чітко визначені основні суперечності між гілками влади у контексті конституційного референдуму 2000 р., показано стосунки між парламентом і Президентом під час «касетного скандалу».

Таким чином, обрана для дисертаційного дослідження проблема попри нетривалу дистанційованість оцінюваних в ній подій має вже досить значний дослідницький відбиток в українській і зарубіжній історіографії.

Джерельну базу дослідження склали різноманітні за походженням, ступенем інформативності, видовими ознаками і змістом архівні та опубліковані матеріали.

Більша частина документів зосереджена у відомчому Архіві Верховної Ради України: це матеріали депутатських груп і фракцій (Ф. 1-Р, опис 22 ДФ), які містять програмні декларації, протоколи і стенограми засідань фракцій, їх офіційні заяви, листування з Кабінетом міністрів, міністерствами, Адміністрацією Президента України, а також документи секретаріату парламентської більшості. Їх вивчення дозволяє проаналізувати ідейні засади діяльності внутрішніх інститутів Верховної Ради, визначити їх кількісний склад, відстежити динаміку переходів депутатів з однієї фракції до іншої, зрозуміти механізм прийняття рішень на засіданнях груп і фракцій. Так, за заявами і виступами можна простежити ставлення до суспільно-політичної ситуації в країні, за листуванням з державними органами і установами - окреслити коло питань, які цікавили парламентські об'єднання у міжвладних стосунках.

Документи Конституційної комісії (Ф.1-Р, опис 35) включають протоколи і стенограми її засідань, проекти Конституції, матеріали Тимчасової спеціальної комісії депутатських груп і фракцій з доопрацювання Конституції України. За ними можна не тільки охарактеризувати проекти Основного закону, обстоювані різними політичними силами у парламенті, а й з'ясувати, як узгоджувались позиції груп і фракцій між собою й ухвалювались спільні рішення.

У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України) найбільший інтерес викликають документи Центральної виборчої комісії (Р-1), в яких містяться узагальнення і пропозиції з реформування виборчого законодавства, відомості про парламентські вибори 1994 р. Виборча документація 1998 р. в ЦДАВО України зберігається в окремому фонді 5225. Ці матеріали розкривають динаміку виборчого законодавства і самих виборів народних депутатів. З фонду Адміністрації Президента України (АПУ) (Ф. 5233) залучені до аналізу інформаційно-аналітичні довідки й узагальнення відповідних відділів АПУ, її листування з Президією Верховної Ради, комітетами, а також депутатські запити і листи до Президента, протоколи і стенограми засідань Ради регіонів тощо. Ці джерела важливі для розуміння міжвладних відносин.

У Центральному державному архіві громадських організацій України (ЦДАГО України) серед документів партій і громадських організацій, що були суб'єктами державотворчого процесу і становлення системи міжвладних стосунків, розглянуті матеріали про участь Української республіканської партії (Ф. 271) та Демократичної партії України (Ф. 272) у виборах і діяльності Верховної Ради другого скликання.

Вивчено офіційні публікації законів і постанов Верховної Ради, тематичні збірники, насамперед присвячені конституційному процесу, стенограми засідань Верховної Ради за 1994-2002 рр., видані у вигляді бюлетенів Верховної Ради України.

Корпус архівних документів з нашої тематики перебуває у процесі становлення, тому варто зауважити, що його системне опрацювання - справа майбутніх дослідників.

До іншої групи відносимо відомості тогочасної періодичної преси, яку можна розділити на кілька підвидів: 1) офіційні видання: «Відомості Верховної Ради України», «Зібрання постанов Уряду України», «Голос України», «Урядовий кур'єр», «Президентський вісник» та ін.; 2) органи політичних партій: «Народна газета», «Товариш», «Комуніст»; 3) спеціалізовані часописи з права: «Закон і бізнес», «Юридичний вісник»; 4) незалежні демократичні видання: «Дзеркало тижня», «Демократична Україна», «День» та ін. Періодична преса зазначеного періоду містить не тільки самі відомості про події, факти, явища з життя держави і суспільства, а й оцінні судження їх активних творців і сучасників.

До джерел цього типу віднесемо і різноманітні соціальні опитування та моніторинги громадської думки , зокрема грандіозні проекти, без яких було б неможливим повноцінне дослідження українського суспільства, виконані Н. Паніною . Важливе місце серед джерел посідають огляди, котрі публікувалися благодійними, громадськими організаціями, висновки та рекомендації міжнародних організацій.

Важливим джерелом для вивчення історії українського парламенту є свідчення безпосередніх учасників становлення парламентаризму в Україні. Мемуари через їх суб'єктивність традиційно вважають джерелом другорядним, допоміжним, втім нерідко тільки за спогадами можна простежити, як відбувалось вироблення тих чи інших позицій, формувались політичні рішення тощо. На сьогодні маємо ряд спроб ретроспективних узагальнень, виконаних важливими учасниками подій. Так, серед офіційних мемуарно-публіцистичних робіт окремо виділяються спогади перших осіб держави, зокрема президентів: Л. Кравчука і Л. Кучми . У політичній публіцистиці заслуговують на використання полемічні книжки чільних керівників у системі законодавчої і виконавчої влади , партійних лідерів , написані, зазвичай, після їх відставки або в інтервалах між новими призначеннями. Прикметною рисою публіцистики і мемуаристики політичної еліти є певна заангажованість і залежність від політичного моменту і власного позиціонуювання.

Дослідником використовувалися хронологічні довідники, присвячені питанням вітчизняної історії даного періоду .

Характер дослідницьких студій над проблемою потребував найширшого використання інформаційних ресурсів Інтернету. Цей новий корпус джерел дозволяє усувати фактологічні прогалини, відстежувати оцінки широкого кола дослідників як вітчизняних, так і зарубіжних. Найбільшу цінність становить сайт Верховної Ради України rada.gov.ua, де вміщена інформація про персональний склад парламенту всіх скликань доби незалежної України з посиланнями на сайти політичних партій. Статистичні відомості про результати голосування, відвідування сесій та роботу груп і фракцій можна знайти на сайті http://www.deputat.org.ua/. Важливий масив інформації містить сайт Президента України Л.Д. Кучми (kuchma.gov.ua).

З недержавних інформаційних ресурсів варто відзначити проект «Український центр економічних і політичних досліджень ім. О.Разумкова» (http://www.uceps.org/ua/). УЦЕПД здійснює аналітичні огляди, пов'язані з актуальними проблемами політичного, соціально-економічного розвитку України та її міжнародних відносин. Інша недержавна дослідницька організація - «Лабораторія законодавчих ініціатив» (http://www.parlament.org.ua/) заснована за сприяння Києво-Могилянської академії у 2000 р., готує аналітичні матеріали, присвячені розвитку парламентаризму в Україні, якості ухвалених законопроектів, концепцій побудови демократичного суспільства в Україні.

У другому розділі - «Верховна Рада України другого скликання: від виборів до створення депутатських об'єднань» - досліджуються процеси інституалізації вищого законодавчого органу після перших парламентських виборів з часу проголошення незалежності. Їх дочасне проведення спричинене низкою факторів: по-перше, це інституційна невизначеність у стосунках між гілками влади, суперечності між Президентом і Верховною Радою у питаннях контролю над виконавчою владою, підзвітності та структури місцевої влади; по-друге, це відсутність політичної злагоди в самому парламенті, представленому різними політичними силами, почасти принциповими суперниками, які відстоювали різні погляди на майбутнє України; по-третє, криза у системі владних структур паралізувала роботу державних інституцій у найбільш несприятливий період: країна була вражена економічною кризою, а владні інститути довели свою нездатність ефективно діяти. За таких умов Президентом і парламентом було прийнято рішення про дострокові парламентські і президентські вибори.

При ухваленні Закону про вибори народних депутатів (жовтень 1993 р.) більшість парламентарів проголосували за мажоритарну виборчу систему, оскільки 1) багатопартійна система перебувала ще у стадії становлення і політичні партії не користувались суспільною довірою; 2) представникам регіональної еліти та власникам великих капіталів простіше було здобути перемогу в окремо взятому окрузі, ніж виходити на загальнодержавний.

На практиці виборчий закон виявився недосконалим і неефективним. За його нормами, обраним вважався кандидат, що отримав більше половини голосів виборців в окрузі (50% голосів плюс один). У день виборів, 27 березня 1994 р., депутатами були обрані лише 49 претендентів, інші не набрали необхідної підтримки через розпорошення голосів виборців. Справа в тому, що за відсутності досвіду і невисокої політичної культури демократичні норми закону про висування кандидатур у депутати (трудовими колективами, громадськими організаціями, самовисування тощо) призвели до не очікувано великого числа претендентів (5 833 особи), в окремих округах нараховувалось до 15 кандидатів на депутатський мандат. Внаслідок додаткових турів у квітні 1994 р. кількість обраних депутатів збільшилась до 338 (замість 450). Саме з у такому неповному складі розпочала свою роботу Верховна Рада другого скликання.

У новообраному парламенті було створено 9 депутатських груп і фракцій. Найбільш повно представленими виявились ліві сили - на початку роботи Верховної Ради вони мали більше третини від загальної кількості депутатів. Їх репрезентували фракції Комуністичної, Соціалістичної і Селянської партій. Перевагу ліві здобули завдяки загальному невдоволенню в країні, їх передвиборчі програми обіцяли відновлення соціальних гарантій, відродження Радянського Союзу, зупинення приватизації, відновлення державного регулювання економікою. Найбільше голосів представники комуністичної партії отримали на сході та півдні України, в традиційно промислових регіонах, де населення найбільше постраждало від економічної кризи. На їх користь спрацювали близькі російськомовному населенню регіону заклики до інтеграції з Росією. Праві в парламенті були представлені фракцією Народного Руху України, депутатськими групами «Реформи», «Державність». Їх програмні положення (проведення радикальних економічних реформ, приватизація, інтеграція України в європейські структури) отримали підтримку на заході. Центристи були представлені депутатськими групами (Міжрегіональна депутатська група, «Єдність», «Центр»), сформованими з представників регіональних еліт і колишньої партійної номенклатури, які вдало пристосувались до нових політичних умов. Їх передвиборчі програми були позбавлені політичної радикалізму, містили помірковані гасла економічної модернізації, не торкались національно-територіальних проблем.

Структуризацію Верховної Ради другого скликання завершив процес обрання Голови Верховної Ради. Лівий блок висунув на цю посаду лідера Соціалістичної партії України О.Мороза, за часткової підтримки центристів його було обрано на цю посаду.

Таким чином, лівий блок, скориставшись тим, що внаслідок виборчої кампанії не було обрано повний склад парламенту, зумів взяти під контроль керівництво Верховної Ради. Довибори Верховної Ради влітку-восени 1994 р. ще більше посилили кількісні позиції лівих. Це змусило правих перейти в опозицію, шукати шляхи зближення з центристськими силами. Спільних поглядів на економічні і політичні проблеми у центристів з правими було більше, ніж з комуністами та соціалістами, тому поступово ситуація у вищому законодавчому органі стала змінюватись не на користь лівого блоку.

У третьому розділі досліджується «Роль і місце депутатських груп і фракцій у конституційному процесі». Конституційний процес, розпочатий після прийняття Декларації про державний суверенітет України у 1990 р., фактично був призупинений під час кризи 1993 р. Новий його етап розпочався після парламентських і президентських виборів зі створення у вересні 1994 р. Конституційної комісії на чолі з двома співголовами: Президентом України Л. Кучмою та Головою Верховної Ради О. Морозом. Верховна Рада делегувала до неї представників кожного депутатського об'єднання на пропорційній основі. До комісії також увійшли представники судової влади та АР Крим.

Щойно Конституційна комісія розпочала свою роботу, Л.Кучма під виглядом забезпечення реформаторського курсу запропонував закон «Про державну владу та місцеве самоврядування», що регулював би стосунки між гілками влади до ухвалення нової Конституції. По суті, за ним передбачалось запровадження в Україні президентської форми правління: виконавча влада повністю підпорядковувалась Президенту, Верховній Раді відводилась лише законотворча функція, Президент міг розпустити вищий законодавчий орган. За задумом Л.Кучми, цей закон мав бути взірцем для Конституційної комісії при розробці проекту Основного закону. Для набуття легітимності цей законопроект мав отримати конституційну більшість (300 голосів), що було нереальним з огляду на непоступливість лівих. Чинячи тиск на депутатів, Президент видав указ про проведення референдуму про довіру Президенту і Верховній Раді. У відповідь остання своєю постановою скасували цей указ. Стосунки між двома гілками влади переросли у війну нормативних актів. Вихід із ситуації був знайдений підписанням 8 червня 1995 р. Конституційного договору між Президентом і Верховною Радою, за яким Закон про державну владу набував чинності на один рік до ухвалення нової Конституції. Президент не мав права розпускати парламент, а Верховна Рада - оголошувати імпічмент. Угоду підписали Голова Верховної Ради О.Мороз і 252 народні депутати.

На осінь 1995 р. Конституційна комісія фактично підготувала проект Конституції України. Як і Закон про владу, він був пропрезидентським. Його представлення у Верховній Раді не мало одностайного схвалення. Верховна Рада створила спеціальну комісію для доопрацювання проекту Конституції з представників усіх депутатських об'єднань, за виключенням комуністів. Скорегований нею проект зменшив прерогативи Президента і був прийнятий Верховною Радою в першому читанні. Несподівано Л. Кучма видав указ про проведення всеукраїнського референдуму у вересні 1996 р., на який виносився проект Конституції, підготовлений Конституційною комісією. У зв'язку з цим було скликане екстрене засідання парламенту, на якому й була ухвалена Конституція України на основі проекту депутатської комісії.

У четвертому розділі - «Взаємовідносини Верховної Ради і Президента на основі Конституції 1996 р.» - проаналізована діяльність Верховної Ради в окреслених Конституцією межах. Зміна політичної ситуації в країні й уроки парламентської виборчої кампанії 1994 р. актуалізували після ухвалення Конституції вироблення нового Закону про вибори народних депутатів. На підставі аналізу отриманих пропозицій та, враховуючи думку більшості членів спеціально створеної депутатської комісії, був підготовлений проект змішаної виборчої системи. Його підтримали депутатські фракції відомих партій з розгалуженою мережею осередків по всій Україні, в тому числі такі політичні опоненти, як КПУ і Рух. Центристські групи (з огляду на організаційну слабкість своїх партій) виступили проти, підтримавши Президента, який застерігав, що новий закон про вибори призведе до переважання в парламенті консервативних, анти реформаторських сил. Л. Кучма запропонував продовжити повноваження Верховної Ради на один рік для того, щоб звести в часі обидві виборчі кампанії (парламентську і президентську). Коли ідея пролонгації не була підтримана, Президент змінив свою думку на протилежну - підтримав змішану систему. У жовтні 1997 р. новий Закон про вибори був ухвалений.

Верховна Рада була обрана у повному складі. Її першим кроком стало внесення змін до порядку формування депутатських об'єднань, що було викликано наслідками виборів. За новою постановою, право на утворення фракцій мали лише ті партії, які перемогли у загальнодержавному окрузі. При цьому мінімальна кількість депутатів для утворення фракції становила 14 замість 25. Депутати, які пройшли до парламенту від мажоритарних округів, змушені були приєднуватися до партійних фракцій.

Обрання керівництва Верховної Ради наразилось на конфронтацію право-центристів і лівих, оскільки їх представництво за наслідками виборів було кількісно приблизно рівним. Тривалий час не вдавалось знайти прийнятну кандидатуру спікера (на цю посаду було зареєстровано 45 претендентів). Врешті-решт частина центристів, врахувавши побажання Президента, таки підтримала О. Ткаченка, кандидата від лівих. Його обрання було вигідним для Л. Кучми з кількох причин: 1) прибирання з ключової посади серйозного опонента О.Мороза, 2) на наступних президентських виборах 1999 р., як кандидат від лівого блоку, О.Ткаченко був слабшим конкурентом, 3) у міжвладних стосунках очолювана консервативним лівим лідером Верховна Рада репрезентувалася як така, що блокує реформи. Після перемоги на президентських виборах 1999 р. Л. Кучма оголосив про намір співпрацювати з правоцентристською більшістю парламенту, на його пропозицію пристали десять депутатських об'єднань, уклавши угоду про створення парламентської більшості. Проте в новій більшості існували суперечності, які ставили її існування під загрозу. Президент не підписав угоду з більшістю про солідарну відповідальність. Для імплементації результатів проведеного (зі значними порушеннями) 16 квітня 2000 р. референдуму, Президенту потрібна була конституційна більшість. Її не вдалося домогтися через скандал про причетність Л. Кучми до справи зникнення журналіста Г. Гонгадзе. Парламентська більшість розпалася. Частина центристських фракцій, що раніше підтримували Президента, перейшли в опозицію, країною прокотилася хвиля акцій протесту.

У висновках узагальнюються основні результати дослідження, що винесені на захист:

1. Історіографія теми дослідження, хоч і нараховує досить значну кількість загальних і спеціальних праць, різних за залученою фактографією і мірою аналітичного осмислення, перебуває на етапі концептуального оформлення. У вітчизняній історіографії можна відзначити такі тенденції. У 1990-і рр. виходили праці переважно історико-політологічного та правничого характеру, в них оцінювання інститутів влади, в тому числі й Верховної Ради України, здійснювалось або у порівняльному контексті з «радянською демократією», або на рівні загальної констатації відповідності (чи невідповідності) українських владних структур стандартам західної демократії.

Десятиріччя української незалежності спричинило певну актуалізацію проблеми становлення системи владних інститутів в Україні. Поруч з ювілейно-репрезентативними, не позбавленими політичної кон'юнктури, з'явились праці аналітичного характеру, що тяжіли до комплексного аналізу здобутків незалежності. Осмислення недавнього минулого відбувалось на більш широкому тлі різноманітних джерел, порівнянні українського досвіду з перехідними практиками інших посткомуністичних і пострадянських держав, з врахуванням оцінок зарубіжних експертів і дослідників, а також з опертям на аналіз спеціалістів інших суспільствознавчих і гуманітарних галузей.

Праці українських істориків останніх років засвідчують, з одного боку, звільнення оцінок від ейфорії й посилення наукової критичності. Для них властивий, з іншого боку, різнобічний зважений підхід до проблеми владних стосунків.

Зарубіжні дослідники зробили помітний внесок у вивчення українського парламентаризму. Вони оцінюють українську історію незалежності з позицій норм світової демократії. Праці зарубіжних спеціалістів не тільки містять важливий фактографічний матеріал, а, головне, мають глибокі теоретичні узагальнення і висновки.

Проведений огляд джерел та їх аналіз дозволяє зробити висновок, що заявлена тема може бути належно вивчена завдяки наявності масиву документів, що в сукупності є цілком репрезентативним для якісного наукового дослідження. Вони мають різне походження, ступінь об'єктивності й інформативності стосовно розглядуваних питань, разом з тим їх критичне використання дає можливість реалістично відтворити формування Верховної Ради України другого та третього скликань, її структуризацію, зрозуміти умови перебігу політичних подій, розстановку сил у парламенті під час розгляду ключових питань державного будівництва, оформлення фракцій і груп, їх вплив на діяльність парламенту, Президента та Кабінету міністрів.

2. Перші парламентські вибори в незалежній Україні були проведені внаслідок загострення політичної кризи та на основі недосконалого виборчого закону, в результаті чого Верховна Рада другого скликання приступила до роботи у неповному складі. Парламент виявився фрагментованим і неструктурованим.

Новий виборчий закон 1997 р. передбачав змішану систему і дозволив обрати повний склад Верховної Ради за один тур. Нова роль, відведена політичним партіям на виборах, з одного боку, сприяла становленню інституту політичних партій як одного з елементів функціонування демократичного суспільства, а з іншого - призвела до того, що партії використовувались як проекти, призначені бути шляхом бізнесу та капіталу до парламенту. Сподівання ж на те, що існування єдиного загальнонаціонально округу дасть можливість виявити, яка з політичних програм може претендувати на загальнодержавну, не виправдались. Підтвердились партійні преференції по регіонах, як і на виборах 1994 р.: ліві - на сході і півдні країни (зокрема, КПУ - на Донбасі і в Криму, СелПУ і СПУ - у аграрних районах центру і півдня); натомість НРУ - на заході України.

Таким чином, під час виборів до Верховної Ради другого та третього скликань відбувалось поступове становлення виборчої системи в Україні. Цей процес відображав перипетії внутрішньої парламентської боротьби політичних сил, коли депутатські об'єднання використовували своє становище для забезпечення більш вигідної для них редакції виборчого законодавства.

3. Депутатські об'єднання в українському парламенті були представлені партійними фракціями і депутатськими групами, утворюваними за спільними інтересами. Партійні фракції були більш стабільними і дисциплінованими, одностайними при голосуванні, переходи депутатів з них були рідкісними. Натомість організаційна єдність депутатських груп не вирізнялась сталістю, особливо у Верховній Раді третього скликання. Низький кількісний бар'єр дозволив представникам великого капіталу створювати кишенькові фракції для лобіювання їх інтересів. Збільшилось число переходів з однієї фракції до іншої, депутати змінювали свою фракційність з огляду на політичну ситуацію і матеріальне «заохочення». Такий «політичний туризм» негативно впливав на діяльність парламенту. Через відсутність спільної ідейної бази та партійної дисципліни вони були чутливими до політичної кон'юнктури в системі владних стосунків. Іншим фактором впливу на парламент був зовнішній тиск Адміністрації Президента, яка використовувала ідеологічні суперечності між лівими та правими для того, щоб забезпечити підтримку Президента у Верховній Раді. Депутатські об'єднання відігравали вирішальну роль у діяльності парламенту.

4. Процес вироблення нової Конституції ознаменував новий етап політичної боротьби, в якій кожна зі сторін намагалась відстояти власні проекти державного будівництва й забезпечити доступ до влади тим силам, що за ними стояли.

Концепції державотворення представлених у Конституційній комісії політичних сил суттєво різнились між собою. Ліві вважали ідеальним відновлення в країні радянської влади у формі «народовладдя»: підпорядкування місцевих рад нижчого рівня (сільські, містечкові) вищим (районні, міські, обласні), на вершині владної піраміди - Верховна Рада, яка мала право ухвалення і тлумачення законів, контролю над виконавчою владою і частково судовою. Розподіл влади на три самостійні і незалежні гілки (законодавчу, виконавчу, судову) комуністи називали «буржуазною вигадкою», інститут президентства - штучним і непотрібним.

Праві, навпаки, сильну президентську владу вважали запорукою збереження незалежної української держави. До співпраці з Президентом їх підштовхувала кількісна перевага і ретро-консервативні наміри лівих стосовно нової Конституції. В свою чергу Л. Кучма прагнув розширити повноваження інституту президентства у майбутній Конституції. Він ясно розумів, що без підтримки депутатських груп і фракцій йому не домогтися бажаного результату, тому вдався до співпраці з ними. Президент практикував зустрічі з представниками груп і фракцій, деякі з народних депутатів отримували призначення на високі посади у виконавчій владі.

Конституційний процес 1994-1996 рр. яскраво засвідчив роль депутатських об'єднань у виробленні й ухваленні Основного закону держави. Саме проект Тимчасової спеціальної депутатської комісії був покладений в основу нової Конституції. Спільними зусиллями було доопрацьовано такий варіант Конституції, який би влаштовував більшість політичних сил. Процес досягнення компромісу був прискорений загрозою проведення конституційного референдуму, ініційованого президентською командою. Разом з тим досягнута злагода була ситуативною, після ухвалення Конституції суперечності між політичними силами в парламенті знову загострилися.

5. Вже приблизно через рік після ухвалення Конституції Президент і Голова Верховної Ради висловились за внесення змін до Основного закону. Цей процес набрав сили після нових парламентських (1998 р.) і президентських (1999 р.) виборів. Внесення змін до Конституції обумовлювалось необхідністю політичної реформи. Намагання Президента змінити Конституцію підштовхувало його до розширення бази своїх потенційних прихильників у Верховній Раді. Наприкінці 1999 р. у Верховній Раді організувалась пропрезидентська більшість. Вона була створена з представників правих і центристських об'єднань з метою усунення лівого керівництва парламенту і проведення економічних реформ в країні, реалізувати які мав новий уряд на чолі з В. Ющенком. Водночас Л. Кучма намагався внести зміни до Конституції України шляхом всеукраїнського референдуму. Референдум 2000 р. відбувся з грубими порушеннями демократичних норм. Крім того, бажання через референдум провести політичну реформу відштовхнуло від Президента багатьох його потенційних прихильників у Верховній Раді.

Наміри імплементувати його результати були зірвані політичною кризою кінця 2000 - початку 2001 рр., яка була викликана «касетним скандалом». Криза не тільки поставила під сумнів існування пропрезидентської парламентської більшості, а й започаткувала формування опозиції Президенту, до якої увійшли представники правоцентристських сил.

Таким чином, після ухвалення Конституції України виявилось, що компроміс, досягнутий заради її ухвалення, доволі швидко вичерпаний. Владні інститути та фінансово-промислові і бюрократичні групи, що стояли за ними, вдались до продовження перерозподілу повноважень, втілених в Основному законі. Верховна Рада продовжувала відігравати головну роль у внесенні змін до Конституції.

Список опублікованих праць автора за темою дисертації

1. Виборчий процес та структуризація Верховної Ради України другого скликання у 1994-1996 рр. // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія політика. - К., 2007. - Вип. 11. - С. 478-494.

2. Діяльність депутатських груп та фракцій Верховної Ради України другого скликання у 1994-1998 рр.// Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. - Серія: Історія. - Вінниця, 2006. - Вип. 10.- С. 202-207.

3. Зміна виборчої системи в Україні (1994-1998 рр.) // Науковий вісник. Одеський державний економічний університет. Всеукраїнська асоціація молодих науковців. - Науки: економіка, політологія, історія. - Одеса, 2007. - Вип. 17 (54). - С. 165-178.

4. Вибори до Верховної Ради України третього скликання та її структуризація // Науковий вісник Чернівецького університету: Зб. наук. ст. - Серія: Історія. Політологія. Політичні науки. Міжнародні відносини. - Чернівці: Рута, 2008. - Вип.376-371. - С. 186-189.

5. Діяльність Верховної Ради України в оцінці зарубіжних дослідників // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. - Серія: Історія. - Вінниця, 2008. - Вип.13. - С.199-202.

6. Діяльність Верховної Ради України в оцінці англійських дослідників // Знаки питання в історії України. Збірник матеріалів ІІІ Міжнародної конференції, м. Ніжин, 14-15 травня 2007 р. - Ніжин, 2007. - С. 97-103.

Анотація

Коляструк О.П. Верховна Рада України у системі владних відносин 1994-2002 рр. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 - історія України. - Інститут історії України НАН України. - Київ, 2008.

Дисертація є комплексним дослідженням історії Верховної Ради України у 1994-2002 рр. На основі джерельної бази, досягнень вітчизняної та світової історіографії вивчено процеси становлення українського парламенту, розвитку його внутрішніх інститутів. Розглядаються парламентські вибори у 1994 р. та 1998 р., створення депутатських груп і фракцій у вищому законодавчому органі, їх вплив на його діяльність.

Досліджується конституційний процес у 1994-1996 рр., розробка проекту Конституції України, підписання Конституційного договору, роль депутатських об'єднань у виробленні й ухваленні Конституції України, а також їх діяльність в умовах чинної Конституції. Піддано аналізу намагання різних гілок влади внести зміни до Основного закону з наміром розширити свої повноваження.

Ключові слова: Верховна Рада, парламент, депутатські групи, фракції, вибори, конституційний процес, Конституція, міжвладні відносини, Президент, Кабінет міністрів.

Аннотация

Коляструк А.П. Верховная Рада Украины в системе межвластных отношений 1994-2002 гг. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 - история Украины. Институт истории Украины НАН Украины. - Киев, 2008.

Провозглашение независимости Украины открыло эпоху становления новой системы власти в Украине. Основными внешними признаками этого процесса были разбалансированность и неопределенность полномочий законодательной, исполнительной и судебной власти. Было ясно, что на основе доставшейся в наследство от СССР законодательной базы, построение основ государственности произойти не может. Но в то же время у представителей властных структур не было выработано четкой модели развития государства, которой следовало придерживаться всем участникам. Нарастающий социально-экономический кризис усилил политические разногласия, что привело к досрочным парламентским и президентским выборам 1994 г. Это были первые независимые парламентские выборы в Украине. После них Верховная Рада начала работать как профессиональный парламент. Основной задачей, поставленной перед ней, была разработка законодательной базы и принятие новой Конституции Украины, которая бы прояснила ситуацию, возникшую в межвластных отношениях, и окончательно разграничила полномочия ветвей власти. Для анализа роли Верховной Рады в этих процессах в работе исследуются ее внутренние институты - депутатские группы и фракции. От того, каким образом будут строиться взаимоотношения между ними, зависела судьба принимаемых парламентом решений.

В Верховной Раде второго (1994-1998 гг.) и третьего созывов (1998-2002 гг.) самой многочисленной политической группой являлись левые. Они были представлены фракциями трех партий: Коммунистической, Социалистической и Селянской. Политическая программа левых сил строилась на критике президентской власти, реформ, направленных на децентрализацию управления экономикой, вовлечение Украины в структуры СНГ.

Следующей по численности группой в Верховной Раде были центристские объединения. Представлены они в основном депутатскими группами. Большую часть из них составляли представители крупного капитала или верхушки бюрократии, которые рассматривали работу в парламенте как способ отстаивания своих интересов. В связи с этим большинство центристских фракций были заинтересованы в сотрудничестве с представителями исполнительной власти и занимали в парламенте пропрезидентскую позицию.

Правые составляли наименьшую часть парламента. По экономическим вопросам их программа почти не расходилась с центристами, а неприятие коммунистов и социалистов подталкивало их к сотрудничеству с центристами и Президентом.

Особое внимание в работе уделено истории принятия украинской Конституции. Автор рассматривает позиции депутатских групп и фракций в процессе работы Конституционной комиссии, созданной совместно Президентом, парламентом и представителями судебной власти. Левые в ходе конституционного процесса отстаивали идею восстановления в Украине системы власти советов во главе с Верховной Радой. Контроль над исполнительной властью предполагалось передать парламенту, разделение власти на законодательную, исполнительную и судебную рассматривалось как «буржуазная выдумка». Подобные идеи способствовали тому, что правые в ходе работы Конституционной комиссии поддержали позицию Президента, несмотря на то, что это ограничивало позиции Верховной Рады в межвластных отношениях. В итоге проект Основного закона, подготовленный Конституционной комиссией, в основном отражал позиции сторонников президентской республики и был обречен на провал в парламенте. Решающую роль в достижении компромисса между парламентом и Президентом сыграла комиссия депутатских групп и фракций, созданная для доработки проекта Конституции. Благодаря ей все политические силы, представленные в Верховной Раде, смогли принять согласованный проект Конституции Украины.