Кримськотатарський національний рух на Півдні України: особливості розвитку, методи боротьби, взаємозв’язок з українським опозиційним рухом

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кримськотатарським національний рух на Півдні України: особливості розвитку, методи боротьби, взаємозв'язок з українським опозиційним рухом

Шпак Д.О.

Дослідження такого багатогранного явища в сучасній історії України як опозиційний рух середини 50 х 80 х років Xx ст. набуває останнім часом все більшої уваги, як з боку науковців так і громадськості, все більшого значення та масштабності. Одразу слід зазначити, що проблема виникнення, становлення й розвитку опозиційного руху на Україні в окреслений період, сьогодні вже досліджена науковцями майже в повному обсязі, хоча зрозуміло що значний конкретний емпіричний матеріал потребує подальшого розгляду, архівні фонди міст України ще містять цікаві суперечливі історичні факти, а в науковій картині цього феноменального явища ще містяться білі плями. Однією з таких плям є питання впливу на суспільну свідомість мешканців південного регіону України кримськотатарських дисидентських груп, окремих дисидентів та їх взаємозв'язок з українськими дисидентами, що діяли на Півдні України, насамперед з правозахисниками.

Різним аспектам історії опозиційного руху в Україні присвятили окремі наукові праці А. Русначенко, Г. Касьянов, Ю. Курносов, Ю. Данилюк, О. Бажан, Б. Кравченко, В. Баран, Б. Захаров, І. Лисяк Рудницький [1]. Особливої уваги заслуговують наукові статті, в яких подано ґрунтовний аналіз демографічної, професійної, національної і територіальної структури руху опору, видатних вітчизняних науковців таких як Ю. Зайцев, Ю. Котляр, О. Бажан, В. Баран, А. Русначенко, Г. Касьянов, Б. Кравченко, В. Котигоренко [2].

Актуальність роботи полягає в тому, що проблема опозиційного руху на Півдні України до недавнього часу не достатньо висвітлювалася українськими істориками, а розвиток багаторічної боротьби(поряд з нонконформістською інтелігенцією, віруючими робітниками та іншими південного регіону України) кримськотатарського народу (як окремого напряму в русі опору в Україні) за свої національні права та конституційні свободи, законні землі взагалі є малодослідженою темою.

Опозиційний рух в Україні, середини 50 х 80 х років XX ст., отримав резонанс в усіх великих містах Української РСР, зачепив усі її регіони, і хоча традиційно епіцентром руху були північно та західноукраїнські землі, Південь України, який політично, етнічно є найскладнішим регіоном серед етноісторичних областей держави, вніс інші яскраві фарби руху, представлені самостійним, але у той же час пов'язаним з загальноукраїнським, організований рух спротиву радянському режимові національних меншин, а саме кримських татар. Окрім цього, ідеї й прагнення шестидесятників, правозахисників знайшли своє місце й серед української інтелігенції, студентства, науковців Південної України, що підтверджує низка історичних фактів.

Мета роботи: розкрити та проаналізувати особливості розвитку та методи боротьби кримськотатарських дисидентських груп, окремих дисидентів, питання впливу їхньої діяльності на суспільну свідомість мешканців південного регіону України, а також їх взаємозв'язок з українськими дисидентами, що діяли на Півдні України, насамперед з правозахисниками.

Питанню щодо назви проявів опозиції радянському режимові сьогодні присвячено значна кількість наукових праць та статей, зокрема: Ю. Котляр «Боротьба за українську національну ідею на Миколаївщині у 50 х 80 х рр. XX ст.», О. Бажан «Методологічні проблеми у вивчені історії дисидентського руху в Україні в другій половині 1950 1980 х років», О. Бажан «Дисидентство в УРСР: спроба дефініції», Ю. Зайцев «Дисиденти», Г. Касьянов «Шістдесятники. Дисиденти. Неформали. Знайомі незнайомці» [3], тому автор не вважав доцільним зупинятись на ньому. Стосовно поділу опозиційного руху на окремі напрями, то серед науковців поширені різні погляди, оскільки різні дисидентські групи та особистості переслідували різні цілі, користувалися різними методами, а звідси пропагандували різні ідеї, які відображалися у відповідних лозунгах.

Проте, як зазначає Котляр Ю.В., найбільш поширеною є думка про умовний поділ дисидентського руху на п'ять напрямків: український національний рух, загальнодемократичний рух, релігійний рух, рух за свободу пересування й рух за соціальні та економічні права [4,19].

Окремо слід виділити рух етнічних меншин, який був також достатньо розвинутий в Україні та вчинив значний вплив за розвиток зазначений подій в Українській РСР. На Півдні України таким рухом опору був кримськотатарський рух. І хоча кримські татари є зовсім іншим етносом, вони є громадянами сучасної незалежної України та були громадянами колишнього СРСР, проживали на території Української РСР, вони зробили свій значний внесок в розвиток подій, які привели до незалежності України, тому з огляду на це рух етнічних меншин необхідно розглядати як складову частину опозиційного руху в Україні середини 50 х 80 х років XX ст.

Саме з цієї позиції доцільно застосовувати до проявів опозиції радянському режимові термін «опозиційний рух». Окрім цього, кримськотатарський національний рух збагатив релігійне дисидентство (боротьбу за відновлення українських греко католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект, яскравими виразниками якої виступали Й. Тереля, І. Гель, В. Романюк, Г. Вінс) прагненням до визнання та легітимізації в Україні ісламу (позиції якого були б нормативно закріплені Меджлісом) [5,71].

18 травня 1944 року кримські татари зазнали насильницької тотальної депортації з Криму в заздалегідь визначені райони Радянського Союзу, яку провадив сталінський режим щодо багатьох народів СРСР у 40 х роках XX ст. Зручним приводом послугувала Велика Вітчизняна війна кримських татар звинуватили у пособництві гітлерівським окупантам і зраді СРСР. Переселяли насамперед у середньоазійські радянські республіки, насамперед до Узбецької РСР, на території якої у 1956 році було створено Татарську АРСР та шостим пунктом Постанови ЦК КПСС цього ж року «Про відновлення національної автономії калмицького, карачаївського, балкарського, чеченського та інгуського народів» закріплено право кримських татар селитися на території новоствореної Татарської АРСР.

На території Української РСР кримські татари до депортації розселялися на території Запорізької, Миколаївської, Одеської та, насамперед, Херсонської областей. Деяким з депортованим пощастило опинитися на території зазначених областей, хоча в Постановах ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР другої половини 40 х років визнавалося недоцільним розселення депортованих кримських татар, а також німців, греків, болгар, вірменів на території південних областей. У зв'язку з цим обласним, міським, районним виконкомам заборонялося приймати колишніх спецпоселенців. А тих, хто влаштувався у згаданих областях до прийняття вище згаданої постанови, рекомендувалося вислати в інші регіони України [5,68;6,61] насамперед до Східної України.

Отже, на початок 50 х років на Півдні України склалася досить складна етнополітична ситуація, яка в свою чергу привела, поряд із зміцненням українського національного руху, до активізації боротьби за реальне визнання прав етнонаціональних меншин УРСР в даному випадку до кримськотатарського національного руху у 50 х 60 х роках.

Кримськотатарський рух у своєму розвитку пройшов ряд етапів. Зінченко Ю.І. з них виділяє два, що датуються 1956 1964 роки і 1964 1969 роки [5,67]. Критерієм виділення він обрав прояви найбільшої активності татар у намаганні повернутися до Криму. Але розглядаючи події, що відбувалися в Україні у 70 х роках, які привели до створення у листопаді 1976 року у Києві української групи сприяння виконанню Гельсінських угод на чолі з М. Руденком, та події другої половини 80 х років, які в свою чергу привели до незалежності України, доцільним є виділення ще двох етапів, які також мають вирішальне значення і які можна датувати 1974 рік кінець 70 х років та 1986 рік початок 90 х років XX ст. Умовною точкою відліку є скасування у січні 1974 року Президією Верховної Ради СРСР статті 2 указу від 28 березня 1956 року, що забороняла грекам, вірменам, болгарам і татарам повертатися до Криму, на колишні місця їх проживання [7,136] та практичним припиненням судових переслідувань активістів руху у 1986 році й безпосередніми мітингами і демонстраціями татар у Криму у 1987 1988 роках [6,112].

Характеризуючи методи й форми боротьби, якими користувалися ініціативні групи й окремі особистості, слід зазначити, що у загальному обсязі вони майже не відрізнялися від методів боротьби українських дисидентів, за винятком різноманітних методів психологічного тиску, шантажу та загроз розправи щодо окремих представників місцевої влади, мешканців окремих будинків у сільській місцевості які раніше належали депортованим. Найбільш масовими у 50 х 60 х роках були петиційні звернення і індивідуального та колективного характеру [5,68].

Деякі ініціативні групи по підготовці петицій та збору підписів та території України та за її межами в інших республіках СРСР зробили більш значний крок у лобіюванні своїх національних інтересів на місцевому рівні такі як кримськотатарська підпільна група «Штаб» та на загальнодержавному рівні, які послідовно об'єднувалися у межах міста області, і діяльність яких пізніше спрямовували відповідні республіканські групи та «координували всю загальну петиційну кампанію» [5,68].

З огляду на підпільну діяльність татарських ініціативних груп на півдні України та їх вплив на суспільну свідомість українського населення цікавою є діяльність неофіційної групи з умовною назвою «Штаб», яка мала своїм центром м. Одеса та м. Ташкент. Комітетом держбезпеки при Раді Міністрів (далі PM) Узбецької РСР у 1956 році було встановлено, що кримський татарин Селімов Мустафа разом з Алядиновим Шамілем, Муртазаєвим Велі, Болатом Юсуфом та іншими створили групу «Штаб», яка добивалася видавництва газет на татарській мові, організації національних шкіл, театру, вимагала дозволу кримським татарам на повернення до Криму та повернення їм залишеного майна [5,68] або повної грошової компенсації. Значення діяльності даної організації важко переоцінити, адже татарські дисиденти мали тісні зв'язки з нонконформістською інтелігенцією у Одесі та оказали значний вплив на формування деяких місцевих українських неофіційних клубів письменників, клубів творчої молоді, що обговорювали тези Постанови «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти» ухвалену Пленумом ЦК КПРС 12 листопада 1958 року та рішуче виступали проти положення про запровадження факультативності у викладанні рідної мови в Україні.

У березні 1956 року група «Штаб» направляла до Президії ЦК КПРС лист з вимогами про поновлення майнових та національних прав кримським татарам та лист прохання до ЦК КПУ про сприяння татарам в поверненні на постійне місце проживання в Крим [6,127]. І хоча засновники організації Селімов і Гафаров використовували у своїй діяльності методи психологічного тиску, наприклад на письменника А. Первенцева вимагаючи листа в якому б останній відмовився від звинувачень щодо зради деяких кримських татар під час Вітчизняної війни у його романі «Честь с молоду» [6,210;7,128], члени групи мали співпрацю з активним громадським діячем м. Одеси С.Караванським, стурбованого зростаючою русифікацією шкільництва та вищої освіти в Україні [6,211;8,70]. Є припущення, що саме С.Караванський надавав рекомендації одеським ініціаторам «Штабу» щодо підготовці вище згаданого листа прохання до ЦК КПУ [6,211].

Взаємодії українських та татарських дисидентів у формі встановлення інформаційних зв'язків простежуються протягом 60 х 70 х років, що залишилося помітним у документах держбезпеки PM УРСР. Наприклад, в полі зору органів радянської влади потрапило листування українського письменника Б. Антоненко Давидовича з кримським татарином М. Османовим. Задокументовано, що останній у 1967 році поширював серед татарського населення Узбецької РСР листи відомого письменника, в яких їх автор висловлював співчуття з приводу насильницької депортації кримських татар, призивав вимагати від депутатів Узбецької РСР порушувати питання про повернення татар на рідну землю й давав поради берегти мову, культурні звичаї й далі посилати представників у Москву для справедливого вирішення кримськотатарського питання [7,128 129].

В 1967 році, особливо в період курортного сезону, помітно збільшився приїзд татар до Кримської області для проведення відпусток, що не залишилося без уваги місцевих органів влади. Цікаві факти містяться у спецповідомленні виконуючого обов'язки голови КДБ при PM УРСР Б. Шульженка до ЦК КПУ від 18 вересня 1967 року про те, що метою приїзду багатьох кримських татар є з'ясування умов та можливостей повернення до Криму на постійне місце проживання. Правоохоронними органами було встановлено, що перебуваючи у Криму татари оглядають свої будинки, в яких вони проживали до виселення, фотографують, навіюють думку мешканцям про своє швидке повернення, а окремі з них вимовляють загрози [7,130].

В цьому є документі містяться свідчення про намагання кримських татар проведення демонстрацій в Криму за участю 500 чоловік. Слід погодитись, що це дуже рішучі колективні кроки, в межах чинного та той час законодавства СРСР, до яких у 60 х роках не звертались українські опозиціонери на Півдні України, але цьому є свої пояснення.

Один з татарських «автономістів» С.Асанов заявив, що поточною метою татарських ініціативних груп є добитися указу про створення Кримської АРСР у складі Російської Федерації, а у разі незадоволення вимог, вони проведуть демонстративні акції у Москві та Криму, насамперед у Ялті біля пам'ятника В.І. Леніну у складі 500 представників кримськотатарського народу, на яких вони вимагатимуть автономії, поновлення національних прав із залученням іноземної преси [6,214;7,131,133].

Цей рішучий шаг відбився луною в деяких гаслах і листах до ЦК КПУ одеських шестидесятників, клубах творчої інтелігенції, а пізніше в 70 х роках у намаганнях правозахисників реального державного забезпечення положень Конституції СРСР, міжнародно правових актів про захист прав і свобод людини, що були підписані урядом СРСР [6,214 215]. Не має сумнівів, що ці «антисуспільні та антирадянські» прояви кримських татар були своєчасно відвернуті правоохоронними органами на місцях за вказівкою

Комітету держбезпеки РМ УРСР та за узгодженням з партійними й місцевими органами влади.

В подальшому, як свідчать архівні документи, Комітетом держбезпеки PM УРСР були прийняті заходи по активізації роботи з дослідження процесів, що відбувалися у середовищі перебуваючих на території УРСР кримських татар, «компетенції серед них автономістських настроїв», вияву націоналістичних елементів [7,132] та «підбурюючих» елементів, адже в першій половині 70 х років у документах з'являються перші вагомі свідчення про прояви серед татарського населення у Кримській області ісламських настроїв [6,224].

Відомо, що вже у 1967 році в зв'язку з ускладненням оперативної ситуації у Криму, в результаті провокаційних дій деяких татарських дисидентів, КДБ УРСР було поставлено питання до Комітету держбезпеки при PM СРСР про утворення Бахчисарайського районного відділу УКДБ та додатково відділення у складі п'ятого відділу УКДБ при PM УРСР по Кримській області для здійснення оперативних заходів по виявленню та своєчасному придушенню можливої ворожої діяльності з боку татарських дисидентів [7,133].

Особливої уваги заслуговує доповідна записка голови КДБ при СМ УРСР В.Федорчука першому секретарю ЦК КПУ В. Щербицькому про арешт Е.Куртумерова та вжиття заходів щодо інших керівників кримськотатарських автономістів напередодні татарського свята «Дервізи», в якій окрім зазначеного, наводяться факти намагання останніх встановити у Ленінському районі Кримської області пам'ятник татарській підпільній активістці Аліме Абденановой [7,135] та реалізувати масове покладення квітів біля пам'ятника Герою СРСР Ахмет хана Султана у м. Алупка.

З метою зриву «антирадянських задумів» за вказівкою відповідних управлінь КДБ при PM УРСР по Кримській, Херсонській та Запорозькій областям спільно з місцевими партійними органами були здійснені профілактичні заходи по відношенню до кримськотатарських дисидентів, а також осіб, які увійшли в так звану «ініціативну п'ятірку». Згаданий документ засвідчує, що такі активісти як Куртумеров Ескандер, Семедляєв Валіула, Халілов Айдер та Халіков Ібазер у березні 1973 року дав рази організовували збори з числом учасників до 30 чоловік, на яких обговорювались питання втягнення татарської молоді у автономістську діяльність та була обрана керівна «ініціативна п'ятірка» [7,136]. «Профілактичні заходи» партійних органів та КДБ при РМ УРСР по Кримській, Херсонській, Одеській та Запорозькій областям виявили на початку 70 х років декілька спільно діючих кримськотатарських дисидентських груп, підпільних протестантських сект (насамперед баптистів й адвентистів) та був заарештований Куртумеров Еспандер, якому інкримінували ст.18 1 КК УРСР [7,136].

Отже, кримськотатарський дисидентський рух був помітним явищем в історії СРСР та, насамперед, історії УРСР він і сьогодні залишається активним фактором, що впливає на суспільно політичне життя сучасної України. Кримськотатарський дисидентський рух був окремою течією в опозиційному русі в Україні, але його не можна розглядати відірвано від загальноукраїнського руху опору, адже, як свідчать численні архівні документи, активісти цього руху доволі часто узгоджували свої дії з українськими дисидентами, встановлювали інформаційні зв'язки, звертались до окремих українських громадських діячів за допомогою, консультаціями щодо проблемних питань.

Тобто кримськотатарський дисидентський рух слід розглядати як невід'ємну складову загального опозиційного руху, що розвивався в другій половині XX ст. на території сучасної України як один з напрямів руху опору рух етнічних меншин. В свою чергу, цей рух виявив відчутний вплив на розвиток українського руху опору на Півдні України. Достатньо згадати, що у 70 х 80 х роках унаслідок широкого відкриття причин, питання про кримських татар посіло помітне місце у діяльності Комітету прав людини, асоційованого з Міжнародною лігою прав людини в Нью-Йорку й Міжнародним інститутом людини у Страсбурзі, Міжнародної амністії та головне Гельсінської групи. Друга половина 80 х років позначилася взаємоузгодженими діями українських й татарських ініціативних груп, на основі яких почали формуватися перші політичні організації, що готувало реальне підґрунтя для переходу в практичну площину питання про отримання Україною незалежності.

кримськотатарський національний рух дисидент

Література

Бажан О. Дисидентство в УРСР: спроба дефініції // Магістеріум: історичні студії. Вип. 7 / НАУКМА. К.: Стилас, 2001. С. 27 31;

Бажан О. Дисидентство в УРСР: спроба дефініції // Магістеріум: історичні студії. Вип. 7 / НАУКМА. К.: Стилас, 2001. С. 27-31.

Бажан О. Зростання невдоволення серед українського робітництва як один з факторів формування опозиції радянському тоталітаризму в 60-80 рр. // Розбудова держави. 1996. № 2. С. 34 38;

Баран В. Україна після Сталіна: нарис історії 1953 1985 рр. Львів, 1992.

Губло М. Кримськотатарський національний рух. К., 1997.

Данилюк Ю.З., Бажан О.Г. Опозиція в Україні (II пол. 50 х 80 рр. XX ст.). К., 2000;

Захаров Б. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956 1987 роки). Харків, 2003;

Зінченко Ю. Кримськотатарська проблема: історія та сучасність // УІЖ. 2004. № 3.

Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 80 х років. К., 1995;

Касьянов Г. Шістдесятники. Дисиденти. Неформали. Знайомі незнайомці // Віче. 1994. № 10,11.

Котигоренко В., Панчук М. Висвітлення у вітчизняній політологічній та історичній літературі сучасної кримськотатарської проблеми // Наукові записки. Ін т політологічних та етнонац.досліджень НАН України / Збірник. 2003. Вип. 23. С. 186-187;

Котляр Ю., Бажан О. та ін. Репресивна політика проти жителів Миколаївської області в 50 80 х рр. XX ст. / Реабілітовані історією. Миколаївська область. Кн.3. Київ Миколаїв: Світогляд, 2007.

Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX століття. К., 1998;

Кримськотатарський національний рух у 1950 1980-х рр. за документами КДБ // УІЖ. 2004. № 4.

Курносов Ю. Інакомислення в Україні (60 ті перша пол.. 80 х рр. XX ст.) К.: Інститут історії НАН України. 1994.

Курносов Ю.О. Інакомислення в Україні (1960 1980 рр.). К., 1994;

Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. Т.І,ІІ / Пер. з англ. М. Бідаків, У. Гавриків, Я. Грицак та ін. К.: Основи, 1994;

Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: сер. 1950 х поч. 1990 х рр. // Історія: Збірник III Міжнародний конгрес україністів. Харків: Око, 1996. С. 168 172;

Русначенко А. Спротив робітництва та робітничі протести в Україні // Розбудова держави. 1996. № 4. С. 51 57;

Русначенко А. Український національний фронт підпільна група 1960 х рр. // Український історичний журнал. 1997. № 4. С. 81 94;

Русначенко А.М. Національно визвольний рух в Україні: сер. 50 х поч. 90 х рр. К., 1998;

Світлична Н. Деякі підсумки репресій на Україні в 1982 році // Сучасність [Мюнхен]. 1983. Число 1 2. С. 229 146;

Ю. Зайцев «Дисиденти»; Касьянов Г. Шістдесятники. Дисиденти. Неформали. Знайомі незнайомці // Віче. 1994. № 11. С. 132 137.

Размещено на Allbest.ru