Наслідки голодомору 1932-1933 років на Півдні України

Репресивна в своїй основі організована і здійснена сталінською адміністративно командною системою хлібозаготівельна компанія 1932-1933 років породила голодомор, за своїми наслідками тотожний геноциду. Величезні людські втрати понесли Миколаївщина, Одещина і Херсонщина. Встановити точну кількість громадян, які згинули в ті трагічні роки, практично неможливо. По перше, відомості про наслідки голодомору протягом десятиліть Радянська влада оберігала як найважливішу державну таємницю. Ще в 1934 році всі документи про облік померлих під час голодомору 1932 1933 років були вилучені з органів загсу та сільрад співробітниками НКВС і назавжди зникли.

По друге, тоді ці області як адміністративно територіальні одиниці не існували, їхні території знаходилися в складі Одеської області. Так, за даними державної статистики, у 1927 році в Одеській області померло 52,6 тис., в 1931 році 46,4 тис., в 1933 році 159,3 тисячі чоловік [1,56].

Скорочення чисельності населення на території, що нині входять до Миколаївщини і Херсонщини йшло насамперед за рахунок зменшення числа жителів у сільській місцевості. За період з 1926 до 1939 років не спостерігався навіть наймінімальніший приріст населення [2].

Вказати точну кількість жертв голодомору неможливо, оскільки до вищезазначених причин додається ще й те, що протягом 20 30 х років територіальний устрій Одещини змінювався кілька років. Проте можна скористатися побічними підрахунками. Щоб заселити вимерлі села, Всесоюзний переселенський комітет переселив на територію області восени 1933 року 15 тис. вихідців із Середньої Азії і 6750 господарств із Росії та Білорусії. Це приблизно 35 тис. чоловік. Але це тільки за один 1933 року, а переселення ж на Південь України тривало до останнього дня існування Радянського Союзу.

Американський дослідник Сергій Максудов підрахував, що дефіцит покоління, народженого в 1929 1933 роках на території Одещини, становить 24 тис. 414 чоловік, або 18,9% [3,375].

Учені М. Царинник, Л. Луцюк і Б. Кордон із США дійшли висновку, що голод охопив Одещину нерівномірно. На території Одеської області втрати населення становили 15-19,9%. Звичайно, ці дані не зовсім точні, але й вони свідчать про те, що голодомор знищив на Одещині десятки тисяч людей [4,37]. За розрахунками на Півдні загинуло не менше 550-600 тисяч чоловік.

Голодне лихоліття, яке випало на долю українського народу, найболючіше вразило дітей. Вони були найменш захищеними, не брали участі у колгоспному виробництві, а відтак не одержували рятівних 100 300 г хліба на працюючого. За переписом 1926 року діти віком до 14 років становили 38% сільського населення, тобто більше його третини, а до 4 років 16%, тобто у голодний 1933 році їм би мало виповнитися по 10 років.

Соціально економічні експерименти тоталітарного режиму над селянами, масові репресії проти інтелігенції, хижацьке розкуркулювання і голод викликали нову хвилю безпритульності дітей. Великими юрбами зліталися вони до великих міст за порятунком, а виснажених голодуванням немовлят приносили батьки.

Голод фактично розпочався з весни 1931 року. У180 районах, що не виконали так званого хлібозаготівельного плану, дитячі установи зняли з централізованого продовольчого постачання. З централізованого фонду для цих районів теж нічого не виділено. Це утворило катастрофічний стан постачання, особливо дитячих інтернатних установ, що не мають жодних запасів. Діти цих установ змушені тікати, чим збільшували безпритульність. Майже третина районів України припинила централізоване постачання дитячих установ. Існуюче харчування дітей не відповідало нормам, діти часто хворіли від недоїдання.

Жахливим випробуванням для підлітків став 1932 рік, протягом якого вони масово гинули у містах і селах, тихо помирали, не дочекавшись допомоги. Кожен лист скарга, що надходив до приймальні голови ВУЦВК Г.І. Петровського, був сповнений відчаю і тривоги за подальше життя людей, особливо дітей. Автори листів називали велику кількість уже померлих і пухлих дітей. Централізовано виявленням дитячої смертності ніхто не займався. Архівні матеріали засвідчують окремі випадки голодної смерті серед дітей, але і вони є жахливими. В усіх регіонах України вони становили більшість.

Селян довели до такого стану фізичного виснаження, що батьки забивали своїх дітей, аби прогодувати людським м'ясом інших, які зосталися.

Приведу декілька спогадів старшого покоління, дідусів та бабусь, які зібрали студенти інституту Історії та права Миколаївського державного університету імені В.О.Сухомлинського. Барська Ольга: «Про голодомор мені розповідала моя бабуся, Надія Гаврилівна, 1924 року народження. Проживала вона на той час в Одеській області м. Березівка. В часи голодомору бабуся була єдиною донькою в сім'ї, можливо тому і вдалося вижити. Бабуся розповідала, що явище голоду не було природнім, тому що продукти харчування відбиралися насильно. Її сім'я закопала горщики з квасолею, кукурудзою, які становили запас на деякий час. Доводилося їсти лободу, різну траву, кору дерев. Також був присутній елемент канібалізму. Одного разу вона зі своєю мамою пішли до хрещеної матері, у сусіднє село, щоб попросити трішки зерна у разі його наявності. Коли вони ввійшли до хати, то побачили, якесь вариво на печі у казанку, коли бабуся туди заглянула, то побачила, що там варяться дитячі ручки та ніжки». Дунчева Євгенія: Спогади вчительки. «В ті часи їли траву, варили з неї суп, їли тварин і були випадки канібалізму. Одна жінка послала свою доньку до сусідки за сірниками. Коли та не повернулася додому у вечері, мати пішла до сусідки і побачила, як та варила суп з її дитини».

Діти гинули з різних причин: від опухання та хвороб, ставали жертвою людоїдів, від фізичної розправи над ними, від самогубств. Переважно помирали від голоду.

Масштаби трагедії, що винищувала цілі покоління, змусили уряд замислитися над остаточними наслідками голодомору, особливо серед дітей. Раднарком УРСР переглянув свої закони про припинення централізованого продовольчого постачання дитячих установ. Було трохи збільшено мережу притулків та ясельних будинків у містах. 6 травня 1933 року ЦК КП(б)У прийняв постанову «Про боротьбу з дитячою безпритульністю». Знову з'явилася Всеукраїнська комісія для роботи з безпритульними дітьми, але порівняно з повоєнними роками їх було значно більше. Комісія займалася різними справами: створювала дитпритулки у селах, влаштовувала харчування у школах, стримувала відплив безпритульних дітей до міст, притягала до відповідальності осіб, які не допомагали голодним дітям, вимагала коштів для працевлаштування підлітків.

Чутки про діяльність комісій доходили до сіл. Селяни сподівалися, що у містах приймуть їхніх дітей до ясел. З усіх районів України привозили дітей до Харкова і Києва. На вулицях міст з'явилися десятки тисяч безпритульних дітей. Безпритульність дітей в Україні була тоді явищем масовим, яке свідчило про катастрофічні наслідки голодомору. Діти значно швидше захворювали внаслідок тривалого недоїдання і фізичного виснаження.

Таким чином, дитяча смертність значно розширює соціально демографічні горизонти жертв голодомору, а відтак засвідчує його глобальний характер і катастрофічні наслідки для українського народу, що позначилися на сучасній демографічній ситуації в Україні, глибоко проникли в підсвідомість цілого покоління, нагадують час від часу про себе жахливими картинами, які засвоїла психогенетична пам'ять сільських дітлахів 30 х років. У вересні 1933 року близько 30% дітей шкільного віку за підрахунком дисертанта на Півдні України не сіло за парти. Найбільш загрожуючим було становище дітей ясельного, дошкільного і молодшого шкільного віку.

Українська нація переживала неймовірний стрес, катастрофу, що обрушилася на душі людей, небачений у світі геноцид. Селян розстрілювали з веж охоронці вартові колгоспних полів за колоски, вартові стояли біля буртів, в яких гнили тисячі тонн зерна. Часто батьки, не витримуючи мук голоду, кінчали життя самогубством, умертвляючи й своїх дітей. Гинули найчесніші, найпрацьовитіші хлібороби господарі. Повсюдним стало трупоїдство й людожерство.

Голод геноцид 1932-1933 років призвів не тільки до фізичного винищення українців, він знівечив їх духовну основу, знівелював національну ідею, національну свідомість народу.

У дослідників не викликає сумніву, що першопричиною голодомору стала деградація сільського господарства внаслідок злочинної аграрної політики ВКП (б), яка базувалась на хлібозаготівлях. Ця політика підірвала економіку сільського господарства, викликала недовіру селян до колгоспного ладу, тому вже навесні 1932 року виник голод, у Південній Україні. Для його подолання уряд не тільки не зробив належних висновків, але й вирішив продовжувати хлібозаготівлі. Саботаж таким методам господарювання на селі вилився в низькопродуктивну працю колгоспників і байдужість до долі вирощеного ними, але призначеного державі хліба. Це ставило під загрозу виконання плану хлібозаготівель і, щоб запобігти цьому, на Україну в жовтні 1932 року прибула спеціальна, наділена особливими повноваженнями, хлібозаготівельна комісія на чолі з В.М. Молотовим.

Тоталітарна система, безжалісно пограбувавши колгоспників і одноосібників у час хлібозаготівельної компанії 1932 1933 років, залишила їх без належної продовольчої допомоги і тим самим прирекла селян на вмирання.

Голод був наслідком спроби здійснити соціалістичне будівництво воєнно-комуністичними методами. Проте примусова колективізація і накладена на колгоспи продрозкладка призвели до глибокої деградації сільського виробництва, яке дорого обійшлася українському народові.

Загальновідомо, що на Півдні України українська мова майже не вживається, мовою спілкування в основному є російська, у кращому випадку російсько-українським «суржиком», а керівна еліта виключно російською. Ця тенденція спостерігається всюди: на радіо, телебаченні, у пресі, у школах, державних вищих навчальних закладах. Та й не дивно, бо, як свідчать живі свідки тих часів та архівні документи, на місце вимерлих від голоду сіл переселяли жителів Іванівської, Горьківської та інших областей Росії, Білорусії та інших регіонів Радянського Союзу, що сприяло русифікації Південного регіону.

Доступні архівні матеріали свідчать про демографічну катастрофу в українському селі. Влітку 1933 року, щоб зібрати урожай, необхідно було залучити додаткову робочу силу. У телеграмі С.В. Косіора і П. Постишева до Й. Сталіна «Про використання робітників під час збирання урожаю 1933 р» визначалась «орієнтовна мінімальна потреба в додатковій робочій силі...»:

По Одеській області 40 тис. чол.

По Дніпропетровській області 10 тис. чол.

По Харківській області 30 тис. чол.

По Донецькій області 10 тис. чол. [5,45].

І наступний документ постанова політбюро ЦК ВКП (б) «Про переселення колгоспників на Україну» дає розпорядження про організацію такого переселення: «Для організації вербування і відправки завербованих колгоспників переселенців на Україну призначити уповноважених ЦК і РНК: в Іванівську область т. Петровського (уповноважений НТКП СРСР).

Смертність населення привела до того, що в Південний регіон України лише в 1933 році було переселено з Горьківської області РСФСР 2 тисячі 120 господарств, з БССР 4 тисячі 630 господарств з метою покращення демографічної ситуації у найбільш постраждалих від голоду сіл.

У період голоду було знищено еліту нації: інтелігенцію, відомих діячів науки і культури. Замовчування і ретельне приховування голоду призвело до того, що голодуючі українці не змогли отримати допомоги від країн Заходу. Це негативно вплинуло й на без того тяжке становище селян. Від жахливих втрат голодомору 1932 1933 років, а також винищення населення в Другій світовій війні український народ не зміг оговтатись протягом майже трьох десятиліть від часу трагедії. І лише в 1964 році чисельність України досягла рівня 30 х років.

хлібозаготівельний сталін голодомор репресія

Размещено на Allbest.ru