Питання держави і влади в теоретичній спадщині Осипа Назарука

Размещено на http://www.allbest.ru/

Питання держави і влади в теоретичній спадщині Осипа Назарука

мемуарист територіальний самоврядування держава

Сучасний процес державного будівництва в Україні характеризується складними внутрішньополітичними проблемами, які безпосередньо пов'язані із недостатнім державницьким досвідом українського народу. Очевидним є й те, що нинішній етап посткомуністичної трансформації українського суспільства вимагає глибокого вивчення й аналізу досвіду наших попередників, які були активними учасниками національно-визвольних рухів. Помітне місце серед відомих постатей належить представникові консервативного напряму української політичної науки середини 20 - 30-хрр. XX ст. - Осипу Назаруку. Українська національна ідея, шляхи та засоби боротьби за її реалізацію, пошук оптимальних форм державного розвитку, вивчення й аналіз причин поразки національно-визвольних змагань, які призвели до втрати державної самостійності України, стали визначальними у його наукових пошуках.

В українській політичній думці ім'я О. Назарука є новим та маловідомим. Він був багатогранною, цікавою та неоднозначною особистістю. О.Назарук - талановитий мемуарист, публіцист-політолог, журналіст, редактор і організатор української пресової справи, тому його діяльність привертала увагу в основному істориків. Першу спробу охарактеризувати творчість і діяльність О Назарука зробив М. Швагуляк у біографічних нарисах до споминів громадського діяча [15]. Крім того публіцистичну спадщину досліджували В. Качкан [2], М. Федунь [11]. Серед комплексних історичних наукових досліджень, присвячених громадській та політичній діяльності О. Назарука, виділяємо дослідження Л. Бурачок [1]. Наша розвідка має на меті розкрити концептуальні ідеї О.Назарука, які стосувалися питання держави та організації влади в ній.

Визначальним елементом політичної організації суспільства Осип Назарук визначає державу. Вона, як головний інститут політичної системи, здійснює управління суспільством, охороняє його економічну, соціальну і культурну сферу. Політик вважає, що державна політика складається з двох взаємно пов'язаних складових - зовнішньої і внутрішньоїполітики. У свою чергу, він говорить, що кожна із цих сфер складається ще з ряду підскладових. Внутрішню державну політику, за словами О.Назарука, має формувати державна адміністрація, завдання якої полягає у вихованні «добрих і справедливих чиновників». Необхідним є поділ держави на округи з окремим апаратом управління. Саме місцеві органи влади повинні бути основою ефективного функціонування держави. Обов'язковим, вважає політик, є злагоджена робота як центральних, так і місцевих органів влади [5,2].

Характерною рисою демократичної держави, на його думку, має бути «допущення громадянського чинника до державної адміністрації» [14,арк.12]. Тобто, поряд з офіційною державною владою, має діяти і громадське самоврядування. О.Назарук розглядає два шляхи організації самоврядування на місцях. У першому випадку активного громадського діяча долучають як представника у державній владі. При вирішенні окремих питань адміністрація зобов'язана консультуватися з «представником від народу» [14,арк.14]. Він же, в окремих випадках, може спільно з владою вирішувати і адміністративні питання.

Інша форма організації територіального самоврядування передбачає призначення посад «урядників» в окремих округах, теж з «почесних представників даної території» [14,арк.15]. Вони наділялись правом вирішувати частково адміністративні справи, визначені законом. І навіть, за необхідності, застосовувати примус.

Політик звертає увагу на особливий кадровий підхід щодо учасників самоврядування. Там мають самовіддано працювати «люди, які знають особливості свого краю». Основними критеріями добору кадрів є «чесність та хист до суспільних та господарських справ» [14,арк.16].

Слід зауважити, що О.Назарук у своїх працях неодноразово звертається до проблем державного діяча, лідера. Політичне життя суспільства розвивається тоді, коли «з'являються організатори цього процесу і люди, що в нім добровільно хочуть брати участь» [8,4]. Для вдалої участі у державному житті політикові недостатньо мати лише відповідні розумові та інтелектуальні риси. Важливу роль для справжнього лідера відіграє вроджений хист чи навіть талант. О.Назарук наводить приклад: дуже часто прості люди, не маючи спеціальної освіти, краще дають собі раду з господарськими проблемами, аніж спеціалісти. Однак, на його думку, все-таки талант має бути підкріплений знаннями. Наголошував О.Назарук, що адміністративна справа ніколи не буде добре поставлена, якщо не буде «доброї школи». «Бо коли не освітять народ, то не буде ні добрих солдатів, ні добрих чиновників, господарів, купців, політиків. Тоді в державі неможлива добра господарка, добра адміністрація, добра зовнішня та внутрішня політика. В такому випадку в державі закорінюється злодійство і хабарництво» [5,5].

Для справжнього лідера важливо володіти ораторським мистецтвом. Відомо, що сам О.Назарук був чудовим промовцем і дуже легко підкоряв аудиторію. Його рецепт успіху включав п'ять передумов. В першу чергу, промовець повинен добре підготуватися до виступу, продумати кожне слово, вималювати в голові певну схему виступу, яку бажано занотувати. Треба також визначити часові межі промови, в які обов'язково необхідно вкластися. Третя передумова передбачає виразний, немонотонний і образний спосіб викладу. За четвертої умови, промовець не має права ображати не тільки присутніх, а, в першу чергу, відсутніх, бо вони не можуть спростовувати закиди щодо них. Такий виступ на розумного слухача ніколи не справить належного враження. Остання вимога до оратора - це мораль, яка полягає в тому, що він говорить дійсно те, у що сам вірить, і ніколи свідомо не перекручує думок та слів того, з ким бореться [8,5-7].

Вимальовуючи ідеальний портрет державного діяча, О.Назарук звертається до історичних аналогій, акцентуючи увагу на тому, що його сучасникам бракує культури, багатогранного світогляду, моральних якостей. Ця проблема є актуальною і в сучасних умовах українського державотворення. Основою моральної стійкості державних і політичних мужів є їхня релігійність. «Пересічний державний муж сучасності, - говорить О.Назарук, - не бачить і не може бачити нікого вищого від себе, а тому стає «пустий і порожний, як мідь брязкаюча» [4,120].

О.Назарук виділяє чотири види державного правління, надаючи перевагу захисту прав та інтересів пересічних громадян. Перший - безоглядно й не криючись нищити всіх, що йдуть або можуть йти проти уряду. Другий - чинити так само, але, по змозі, секретно. Третій - не мати ніякого плану, тільки раз у раз в часі спротиву «пацифікувати опірних». Перший з вище названих автор називає «безуспішний», адже уряд, який діє за його допомогою, буде теж знищеним, другий - «ще менш успішний», а третій - «найменше розумний зі всіх способів правління». І, нарешті, четвертий спосіб, коли «правительство почувається до обов'язку влегшувати людям тягар життя, а не побільшувати його, до обов'язку нікого свідомого не кривдити, а всім горожанам бути прибіжищем і допомогою» [4,140]. Також цей уряд зобов'язаний і має право нищити тих, котрих по совісті своїй уважає шкідливими, але ця функція може вступити в силу лише тоді, коли неможливо іншими способами зробити ворогів безпечними. «Одначе і тоді розумне не буде нищити без певних форм нищення, котрі рішають про висоту його моралі та його дійсної культури, бо се речи майже тотожні,» - писав О.Назарук [4,142]. І робив висновок: «Не твори мистецтва, не глибока філософія, не велике багатство, не вигода життя рішають про культурність народів і їх правительства, але виключно рішає проте пошана людського життя і здоров'я» [4,173].

Перша світова війна серйозно вплинула на формування політичних устроїв. Світовий політикум замислювався над питаннями розробки нових політичних систем, які б могли спинити державний і культурний розвал. Цитуючи тогочасного англійського прем'єра про післявоєнну ситуацію в світі, О.Назарук погоджувався з ним у тому, що «більшовизм збанкрутував ідейно і практично» і не може лежати в основі нового устрою, а демократія переживала кризу [3,15].

На думку О.Назарука, українська інтелігенція, враховуючи прорахунки республіканського устрою, мала бути особливо зацікавленою у пошуку іншої форми правління для збереження державності. Він наголошує на плюралізмі різноманітних ідей, які мають право на існування, бо їх треба розглядати. Сам політик наполягав на поверненні до традицій монархізму.

О.Назарук вималював свою схему монархічної держави, яка може вибудовуватися на українському ґрунті, так званий неомонархізм. «Наша ідея се не старе, виборне Гетьманство. Наша ідея нова, але виросла з досвідів давньої і найновішої страшної практики, котру за нашої пам'яті переживає український народ» [3,16].

На чолі держави стоїть Монарх-Гетьман. Саме він уособлює найвищу владу, яка «має переходити від батька до сина або й дочки» [13,арк.2]. Говорячи про необхідний для упровадження в Україні вид монархічного правління, вчений уважає, що найнебезпечніший - це виборна монархія, оскільки «в кожній закутині краю видвигається кандидатів на монархів, кожна партія хвалить свого кандидата, як найрозумнішого і найлучшого - і зачинається кривавий танець, який кінчається в крові, огні та руїні» [12,арк.1], до того ж, українці вже мають досвід у виборності гетьманів, що спричинило втрату незалежності. Вихід, запропонований О.Назаруком, полягав у тому, що легальним правлячим монархом міг бути «лиш той чи та, що по крови найблизший або найблизша тому, що був при владі, -- все одно чи се мужчина чи жінка, дорослий чи дитина в колисці» [6,156]. В цьому випадку, переконував вчений, монархічне право базується на засадах «правдивої справедливості», бо надає рівні права як чоловікові, так і жінці у керуванні державою [3,19]. Гетьман повинен представляти інтереси усієї нації, «а не тільки «правих», чи іншу частину суспільного прошарку» [13,арк.60]. Він як представник народу є гарантом порядку, дисципліни, справедливого суду. Обумовлюючи владні повноваження Гетьмана як монарха, О.Назарук звертається до змісту самого слова «монарх», яке має дві складові: «сам» і «керувати», «правити» - на відміну від загальнопоширеного розуміння «панувати». Учений наводить синонімічний ряд цього слова, що містить лексеми - «князь» (стосовно попереднього історичного періоду) і «гетьман» (стосовно новітнього). Проте суттєвої ролі назва монарха (чи то гетьманська, княжа, королівська, чи цісарська гідність) не відіграє, важливо, що ця посада була легальною.

Сучасна монархія повинна спиратися на представництва фахів, станів, класів, а не на парламентарно-демократичні. Український трудовий народ виступав головним суб'єктом політичного життя суспільства. Кожен громадянин наділений правом голосу і можливістю брати участь в управлінні державою. У гетьманській Україні буде існувати ідейний та політичний плюралізм: свобода совісті, віри, преси, наявність різних політичних ідей та організацій. Але це не повинно загрожувати цілісності нації, яку репрезентує «правоправний Рід» [13,60].

Взірцем для українців, на думку О.Назарука, могло б слугувати відродження монархізму у Франції. Ідеологом цієї ідеї став письменник Шарль Моррас, якого підтримувало більш ніж три чверті французької молоді, письменників і вчених. Для тогочасного французького суспільства ідеологічні пріоритети розподілилися так: представники старшого покоління були, здебільшого, республіканцями або соціалістами, натомість молодь і люди середнього віку - роялістами. Отже, український монархічний рух - це національна тенденція та складова європейського поступу [3,27].

Чинниками, які переконливо доводили необхідний вибір монархічної влади для українців, на думку О.Назарука, були: 1) велика територія країни; 2) велика чисельність народонаселення; 3) брак національної єдності. Отже, для українського народу монархія - «це головна підстава, підвалина його самостійності» [12,арк.1]. О.Назарук вважає, що лише незначні за кількістю народи можуть організовувати та втримати свою державу на республіканських принципах правління, а єдиним винятком є Сполучені Штати Америки. Вчений називає ряд причин, які сприяли утвердженню республіканського устрою в США, а саме:

організація суспільного життя тривала в той період, коли

територія належала англійській монархії;

визволення з-під влади британської імперії відбулося тоді, коли чисельність місцевого населення була незначною;

не було вороже налаштованих країн-сусідів, а отже - і потреби у великому регулярному війську та видатках на нього.

Зовсім інша ситуація склалася в Україні - густо заселена територія без природних кордонів і сусідні країни, захоплені ідеєю загарбання. «На етнографічних землях українського народу тільки тоді була державність, коли той народ призначав монархічний спосіб правління, - писав О.Назарук. - А коли зачав буритися проти своєї монархії - тоді його державність конала в крові. Отже, хто справді хоче незалежної української держави, той мусить хотіти монархічної форми правління» [12,арк.2]. Отже, монархічний лад є основою державницького поступу та втіленням ладу й дисципліни.

Активно пропагуючи гетьманську ідею, Осип Назарук склав політичну програму, в якій поєднані монархічні й релігійні засади. Вона мала назву «Організаційний отченаш» і складалася з семи пунктів, як основна християнська молитва. В державі мала існувати повага до своєї влади та її імені, бо в цьому міститься джерело й основа поваги до самих себе. О.Назарук вважає, що лише тоді, коли ця повага «увійде нам у мозок, у кров і кість нашу» - прийде держава [9,16]. Ядро держави має складатися з трьох речей: з території, на котрій вона розміщена; з народу, який складається з людей різної віри, партійної та класової належності і, нарешті, з найвищої і ні від кого не залежної влади. На думку О.Назарука, якщо якась держава не має загалом цих трьох складових, вона не є державою, а лише «калікою» [9,19]. Ще одним пунктом програми є «воля влади», яка одночасно є «волею держави». Вона «має виконуватися радо, щиро, всім серцем і всією душею народу». О.Назарук переконаний, що «своя влада дає хліб», тобто, формує економічну базу, без якої «упаде цілий державний віз і застрягне у страшному болоті» [9,22]. Крім того, влада повинна бути «твердою», бо тисячолітній досвід показує, що інакше народ підпорядковуватиметься чужим господарям. Історія також вчить, що не можна «піддаватися серцем і думками ніяким обіцянкам чужинців, бо ця спокуса виглядає гарно як веселка на небі, але все закінчується кайданами і тюрмами». І, нарешті, О.Назарук закликає «збавити себе від лукавого!» [9,31], тобто застерігає державу від анархії.

Стосовно влади в державі, як адвокат, він розмірковував, насамперед, про поняття справедливості. О.Назарука цікавило поняття права, обов'язку, закону. Політик давав їм тлумачення з погляду католицької віри, «бо влада се символ, се дар Господній - для розумних» [6,156]. На його думку, саме цей релігійний світогляд дає найглибшу відповідь, «що, властиво, значить чиєсь «право», і він же «не знає ніяких прав без обов'язків». До головних злочинів проти влади О.Назарук зарахував демагогію, змову проти влади, зловживання нею, фальшування грошей.

Вибудовуючи модель найуспішнішого державного управління в Україні, він звертається до світового досвіду державотворення, де відчувався значний вплив релігії (на прикладі Франції, Венеції). Досвід останньої, на думку О.Назарука, може бути дуже корисним для українців. Венеція - місто з надзвичайно розвинутою політичною і духовною культурою. Політик переконаний, що могутність народу залежить зовсім не від величини території, - це «є найменш цінна та потрібна вимога для сильної держави» [4,135]. Великий простір і велика кількість населення - це речі, які імпонують лише тим, хто не вміє думати. Він уважає, що основне - «виробити в собі Духа, що неможливо зробити без релігійної моралі й на релігії стертих характерів. Отут первозір усякої ідеї, всякої вірності, всякого самообмеження, всякої сили» [4,136]. «В центрі всього має стояти віра, як найвищий чинник, котрий вдержує при здоровлю цілі народи,» - переконує О.Назарук [4,114]. На його думку, моральний фактор є одним з основних у боротьбі за державність у бездержавних народів: «Ціла будучність народа, що не має своєї держави, лежить у сильнім розвитку морального примусу, в здоровій і не перекупній публічній опінії, яка накидає горожанські обов'язки тим, що не доросли до їх почуття... Одна частина горожан змагає скрізь до зменшення державних тягарів в імя інтересів одиниці, друга до їх збільшення в ім'я інтересів держави. Вислідом тих двох змагань є в політиці - державний бюджет, а в життю народа без держави - моральний бюджет. Від першого залежить справність державної машини, від другого сила народу і його будуча доля» [10,83].

Серед ряду причин, які привели українську справу до трагічного фіналу, О.Назарука найбільше вразило урядове нехлюйство і низька культура інтелігенції. Перебуваючи у венеціанській світській будівлі, призначеній виключно для політичних цілей, він зацікавився образом «Віри і Жертви». Це саме ті людські чесноти, які тримають все суспільство, націю, державу.

О.Назарук мимохіть пригадує собі пересічного інтелігента, котрий думає, що віра призначена тільки для народу, а для нього самого ні, бо він так само «вищий понад все», як і його турбота про Україну; здійснення віри не побачить і не може побачити невіруюче покоління [4,112]. Відзначаючи непрофесійність українських чиновників, політик ділить їх на такі три типи: раб, хам і дурень. Характеризуючи кожен з них, він зазначає, що найбільше боїться раба. Лінивство останнього універсальне, разом із тим, раб безмежно образливий і хитрий. Але ця хитрість використовується лише для прикриття лінивства. За спостереженнями О.Назарука, такий тип чиновника сидить у кожній установі: «лінивий, повний абсолютного незнання всього, що було вчора, що діється навколо нього сьогодні і абсолютно безжурний щодо завтрашнього дня» [7,8]. Найгірше те, що при зміні влади раб дуже швидко перероджується. За наказом чужинця він може вбити рідного батька, закриє українську школу, газету, буде боротися за чужі інтереси.

Характеризуючи хама, О.Назарук називає основну його рису - це «плазунство перед тими, хто має владу». В іншому випадку вони, як хамелеони, змінюють себе й не бажають навіть розмовляти з тими, хто не при владі. На думку О.Назарука, найгірший тип хама представлений чиновниками, які намагаються вдавати з себе аристократа, при тому опираються на принципи демократизму [7,12]. Будь-який вид роботи такі працівники будуть вважати занадто низьким для себе. Ця самовпевненість дозволяє хамові навіть виступити проти свого шефа, він може нахабно заявити, що більше не працюватиме для загального добра. Автор стверджує, що хам є природженим критиком: «Зкритикує все, крім себе» [7,13].

Політик виділяє і третій тип чиновництва, який називає дурнями. Останні говорять довго й самі не розуміють, про що ведуть мову, а тому їх ніколи не переконаєш жодним аргументом. Дурні органічно не терплять давніх, вироблених форм урядування (не ведуть протоколів, записів і т. ін.). Найбільше дурні не люблять фахівців, хоча собі часто присвоюють вищі ранги. Дурням при посаді характерна манія переслідування і підозри, їм весь час здається, що хтось їх хоче скомпрометувати, висміяти [7,18].

Цікавими та корисними для сьогодення є зауваження О.Назарука стосовно чисельної кількості адміністративного апарату. Порівнюючи ситуацію із давніми часами, він говорить, що «держави мали процентово далеко менше урядників, а ніж мають тепер. Тому тягарі населення були без порівняння менші». Автор простежує тенденцію, що дорогий і великий урядний апарат спостерігається у модерних республіках. Це, на його думку, дуже руйнівний фактор для держави.

Таким чином, концептуальні ідеї О. Назарука стосовно держави та влади не втратили своєї актуальності. Аналізуючи їх, можна дати відповідь на важливі питання, що стосуються сучасного процесу державного будівництва. Зокрема, використати його пропозиції щодо організації влади, функціонування апарату управління, пошуку справжнього лідера, запровадження місцевого самоврядування .

Література

1.Бурачок Л.В. Громадсько-політична діяльність Осипа Назарука (18831940). Дис. канд. іст. наук. - Івано-Франківськ, 2006. - 208 с.

2.Качкан В. Публіцистична спадщина Осипа Назарука // Україна: Культурна спадщина, національна свідомість, державність. Національна академія наук України, Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича. - Вип.6: ЗахідноУкраїнська народна республіка: історія і традиції. - Львів, 2000. - С.26-29.

3.Назарук О. В'ячеслав Липинський - відновитель державної ідеології України. Про монархізм український і французький. - Чікаго, 1926. - 32 с.

4.Назарук О. Венеція: Катедра Св. Марка. - Львів: Бібліотека УНО, 1934. - 294 с.

5.Назарук О. Військо і політика. - Кременець, 1919. - 17 с.

6.Назарук О. Галичина й Велика Україна: Трактат присвячений українським жінкам і військовим. - Львів: Нова зоря, 1936. - 156 с.

7.Назарук О. Ескізи зі школи життя. Раб, хам, дурень (сатира). - Кам'янець на Поділлю, 1919. - 24 с.

8.Назарук О. Культура публічного виступу. - Львів, 1931. - 24 с.

9.Назарук О. Організаційний отченаш. Чікаго (Іллінойс), 1924. - 31 с.

10.Назарук О. Про вшех поляків, їх історію, теорію й таємну організацію. - Львів, 1907. - 120 с.

11.Федунь М. Мемуарна спадщина Осипа Назарука / Інститут українознавства при Прикарпатському університеті ім. В.Стефаника. - Брошнів: «Таля», 1996 - 340 с.

12.Центральний державний історичний архів України у м. Львові. - Ф.359 (Назарук Осип - громадський діяч). Назарук Осип Тадейович, 1883-1940 рр. - адвокат, письменник, громадський і політичний діяч. - Оп.1. - Ф.359. - Спр.109 - стаття Назарука О. «Монархія, яке її значення для українців». - 8 арк.

13.Там само. - Ф.359. - Спр.127 - стаття Назарука О. «Слово до робітників» про українську монархію (1939). - 154 арк.

14.Там само. - Ф.359. - Спр.130 - стаття Назарука О. Самоврядування, його значення і види». - 20 арк.

15.Швагуляк М. Осип Назарук - журналіст, публіцист, редактор // Теоретичні та організаційні проблеми формування репертуару української книги та періодики: Матер.: Між нар. наук. конф. 25-26 серпня 1995 р. / Відп. ред. Л.І.Крушельницька. - Львів, 1996. - С.56-64.

Размещено на Allbest.ru