Південноукраїнське селянство в роки окупації (1941-1944 рр.): продподатковий окупаційний тягар

Размещено на http://www.allbest.ru

Південноукраїнське селянство в роки окупації (1941-1944 рр.): продподатковий окупаційний тягар

Акунін О. С.

Німецько-румунський окупаційний режим став однією з найстрашніших сторінок в історії Півдня України. «Новий порядок», встановлений загарбниками, був злочинною системою, яка здійснювала комплекс військо-во-терористичних, політичних, соціально-економічних заходів, спрямованих на винищення місцевого населення, жорстоку експлуатацію економіки і трудових ресурсів регіону.

Широке коло цих та інших питань, пов'язаних із дослідженням окупаційного режиму на Півдні України, висвітлюють у наукових працях дослідники Серединський А. В. [13], Захарченко О. О. [4], Пастушенко Т. В., Пономаренко Д., Сусоров В., Вєтров І. [10].

Метою дослідження автор поставив висвітлення продподаткової політики німецько-румунських загарбників у роки окупації Південної України. німецький окупаційний антиселянська продподаткова

5 серпня 1941 року рейхсміністр окупованих східних територій Розенберг, на підставі указу фюрера від 17 липня 1941 року, видав наказ про обов'язкову трудову повинність. Згідно з цим наказом усі жителі окупованих східних областей віком від 18 до 45 років підлягали загальній трудовій повинності. Невиконання розпоряджень окупаційних властей про реєстрацію в органах трудової повинності загрожувало населенню великими штрафами, ув'язнен-нями до так званих «трудових таборів» і навіть смертною карою як за саботаж. Для точного обліку трудових ресурсів в сільському господарстві окупанти складали списки жителів сіл, а також працюючих у колгоспах та радгоспах [11,242]. Тим часом в донесенні губернатора «Трансністрії» начальнику румунської головної ставки, датованому 6 вересня 1941 року, міститься інформація про пограбування окупаційною армією місцевого населення [8,14]. У березні 1942 року генеральний уповноважений із працевикористання Фріц Заукель наказав подвоїти кількість служб праці та вербувальних комісій [1,143]. Окрім вербування остарбайтерів, німецька програма примусової праці передбачала «працевикористання» і в окупованих областях. Щоб забезпечити збір урожаю, до літа 1942 року спеціальний режим діяв у генеральній окрузі «Миколаїв», до якої входили Кіровоградська, Херсонська і частина Миколаївської (лівий берег Південного Бугу) області. На підставі запровадженого 1941 року «трудового обов'язку» місцева робоча сила активно використовувалася при зборі врожаю та (передусім в останній фазі війни) на окопних і фортифікаційних роботах. По закінченні хліборобських робіт німці гнали селян до робіт на шосе, залізних дорогах тощо. За найменшу провину чи упущення в праці, а то й без причини, «для остраху», били людей. Платили колгоспникам за невільницьку працю дуже мало: від 6-13 кг зерна (ячменю, проса, кукурудзи) в місяць [12,167]. Житель с. Щербанівське Вознесенського району Яворський В. згадував, що для проведення сільгосп-робіт німці пригнали в село 200 військовополонених Червоної Армії. В 1942 році було пригнано ще чоловік 80-100 молоді і військовополонених з Камя'нець-Подільської області. За розпорядженням влади ці люди були розквартировані серед сільчан, в котрих на те згоди не питали [16,1].

У лютому 1942 року окупаційна влада Рейхскомісаріату Україна проголосила аграрну реформу («новий аграрний лад»), згідно з якою, на першому етапі, колгоспи і радгоспи перетворювалися на «громадські господарства» (громгоспи) та «державні маєтки» і оголошувалися перехідною формою до приватизації землі. На другому етапі реформи німці обіцяли селянам поступове розділення колгоспів спочатку на ТСОЗи (дрібні сільськогосподарські (с/г) об'єднання з колективним обробітком землі, але окремим збиранням урожаю), відомі ще під назвами «хліборобські спілки» або «десятидвірки». Заключним етапом реформи повинно було стати роз-ділення «десятидвірок» на приватні одноосібні господарства [15,48-49]. У «Трансністрії», до якої входили Одеська область, західні райони Миколаївської і південні райони Вінницької областей, аграрний закон був оголо-шений 14 березня 1942 року. За цим законом колишні колгоспи перетворю-валися в трудові громади, а радгоспи на державні ферми. Трудові громади ділилися на бригади, які нараховували по 20-30 сімей. За ними в середньому закріплювалося близько 200 га землі. Кожна трудова бригада обирала старшину, котрого затверджував румунський адміністратор комунальний агроном. Він же нормував роботу. Розподіл врожаю робився комунальними агрономами, старшиною бригади, старшиною общини, сільським старостою після перевірки врожаю. Цей наказ зобов'язував с/г і адміністративне керівництво повітів, районів і сіл негайно розподілити між общинами всю землю колишніх колгоспів [3, 86]. В рейхскомісаріаті України в 1942 році в цю категорію станом на 1 грудня перейшло 10,4% громадських господарств. На Півдні України цей показник становив: Миколаївська область 4,9%, Херсонська область 4,1% [3,89]. У с. Білоусівка Вознесенського району Миколаївської області після перших днів окупації німці почали організо-вувати земельні групи по 10 сімей в одній групі. Ці групи розподіляли між собою землю, обробляли, збирали, ділили поміж собою продукти праці, частина забиралась німцями. Всі останні, хто мав в Червоній армії батька, сина чи братів, були відправлені на будівництво шляхів та розробку торфу, де заробити на життя не було можливості. За невихід на роботу били нагайками, погрожували смертю через повішання [2,арк.6]. Збільшили окупанти і присадибні ділянки селян. У південних районах миколаївської генеральної округи 45000 сімей отримали додатково 15972 га землі, а в північних районах 20817 сімей отримали 6982 га присадибної землі [3,89]. Але на практиці реформа практично не проводилася, а громгоспи залишилися тими ж колгоспами з примусовою працею з ранку до вечора, мізерною платнею та величезними податками. Дефіцитом було пальне для сільгосптехніки. Так, у Миколаївській окрузі на липень 1942 року для 1000 с/г машин виділялося лише 15000 л пального, тобто 15 л на кожну машину, що унеможливлювало використання техніки в с/г роботах. Відсутність тягла заставила окупантів широко використовувати ручну працю, а подекуди в якості тягла виступали воли і корови [3,90]. Нацистське керівництво вирішило, що найкраще експлуатувати українське сільське господарство можна, лише зберігши, хоча й дещо змінену, колгоспну систему. Більшість з селян так і не отримала землю в приватну власність (до кінця окупації в Україні було приватизовано лише 10% землі). Але й праця в десятидвірках повністю не задовольняла селян. В звіті Миколаївської області від 10 жовтня 1942 року до Е. Коха стверджувалось, що фольксдойчі, а також більша частина українського сільського населення рішуче відкидає колгоспи і передбачені новим аграрним положенням громадське і групове (громгоспи і десяти-двірки) ведення господарства [15,50]. Одним із наслідків саботажу економічних заходів ворога стало те, що восени 1942 року врожайність зернових становила лише 25% довоєнного рівня, посівні площі в цілому по Україні скоротилися до 65%, а на Миколаївщині, зокрема, до 50%. Скорочення посівних площ було спричинене самими німцями, які забирали в селян практично весь хліб. Тому селяни засівали лише стільки, скільки потрібно було для власного споживання. Збирання посіяного збіжжя затягувалося до зими, пускалося в полову, розкрадалося [15,53].

Слугували тотальному грабунку податкова система. 31 грудня 1941 року на Херсонщині був оголошений збір зимового одягу для німецько- фашистської армії [5,55]. 25 січня 1942 року відповідно до об'яви німецького комісара м. Миколаєва про відповідальність за нездавання населенням зимового одягу для німецько-фашистської армії, застосовувались різні міри покарання: одяг відбирався примусово, населенню зменшувався раціон хліба і т. д. [13,109]. 13 лютого 1942 року був опублікований наказ № 8 військового командування м. Одеси про вилучення у населення м. Одеси і всієї території Одеського і Овідіопольського повітів справних лиж. Порушників чекало покарання від 1-го до 5-ти років виправної в'язниці і від 5000 до 20000 лей штрафу з виплатою марками [8,17]. 1942 рік окупанти оголосили винятковим щодо поставок селянами с/г продукції. Зрив с/г робіт тягнув за собою конфіскацію зерна у громадських господарствах і в сільського населення [9,71]. У наказі Каховської райуправи від 5 березня 1942 року регламентувався порядок забою свиней. Дозвіл на забій свиней видавав староста кожного села. Власник свині, що бажав забити свиню вагою 100 кг, зобов'язаний був раніше здати до німецької армії свиню вагою понад 100 кг. Свиней, що не мали 100 кілограмової ваги, різати було заборонено. Якщо дві родини мали по одній свині, то вони мали спільно здати одну свиню для німецької армії, а другу спільно зарізати. Якщо вага свині, яку різали, перебільшувала 100 кг, то решту м'яса треба було здати для німецької армії. В рейхскомісаріаті «Україна» селяни мали сплачувати видів податків на рік. 23 лютого 1942 року вийшло розпорядження обласного коменданта Херсонської області Бернса, у якому регламентувався розмір податку на собак: за першу собаку 300 крб., за другу та кожну наступну 400 крб. на рік. Якщо податок сплачувався не повністю, собаку конфісковували і вбивали [5,56]. В генеральній окрузі «Миколаїв» розмір оподаткування собак був тим самим. В одному зі службових розпоряджень миколаївського генерал-комісара від 22 квітня 1942 року вказувалось: «Керівникам колгоспів і старостам необхідно найсуворішим чином вказати на те, щоб вони залучали до весняних польових робіт усіх без винятку працездатних чоловіків, жінок та дітей». У наказі генерал-комісара Миколаєва встановлювались перерви на сніданок з 8.30 до 9.00, обід з 12.00 до 13.00, післяобідня перерва з 16.45 до 17.00. Весь інший час до заходу сонця селян примушували працювати. Існували накази й про те, що кожні 10 хат зобов'язувались засівати для німецької армії своїм зерном 2,5 га ярих зернових. У разі нестачі чи відсутності тяглової сили окупанти запрягали плуг по 8-10 чол., застосовували й дитячу працю [11,250-251]. Наказом Очаківського префекту від 15 червня 1942 року примусово мобілізовувалися усі мешканці сіл (чоловіки та жінки) для боротьби з бур'янами та с/г шкідниками. За відмову від виходу на примусові роботи людей карали фізично, штрафом, віддавали під суд: 10 ударів і 5 марок штрафу за першу непокору, 25 ударів і 10 марок штрафу, якщо у другий раз не підкориться, а якщо в третій раз не підкорявся, то таку людину віддавали до військового суду [13,109]. За випас худоби у генеральній окрузі встановлювались наступні виплати з однієї голови худоби: за коня 200 крб., корову 200 крб., козу 60 крб., вівцю 50 крб., свиню 70 крб. В Голтському повіті була встановлена орендна плата 50 рейхсмарок з 1 га землі. Були запроваджені численні податки: шкільний податок 15 рейхсмарок з кожного члена сім'ї, земельна рента, податок з будівель, пожежний збір, податок з собак, податок на рогату худобу. Окрім грошових податків, окупанти встановлювали і натуральні побори. Селяни були зобов'язані здавати молоко, м'ясо, мед, овочі, квасолю, горох, ягоди, сіно і солому, волокно, горіхи і рибу. Так, здача молока в Одеській та Миколаївській областях дорівнювала 1200 л на рік, 2100 штук яєць з двору, навіть в тому випадку, коли курей не було, 10 кг білого м'яса. Штраф за нездачу норми молока стягувався у розмірі до 10 тис. крб. Як форма грабунку впроваджувалось так зване «отоварювання» за здану с/г продукцію предметами першої необхідності (сірники, сіль, взуття, одяг). За 1 костюм селянин мав здати 4 корови або 100 пуд. зерна, за 1 м тканини 20 пуд. зерна або свиню не менш 100 кг. Дозвіл на забій великої рогатої худоби, свиней і овець видавався сільгоспкомендантом тільки тим, хто виконував вчасно поставки продуктів тваринництва та інші поставки. Звинувачені в порушенні цього карались смертю. Сільському населенню категорично заборонялось продавати с/г продукцію, що підлягала заготівлі, на базарах або вдома. За здану продукцію селянин одержував певну кількість «пунктів» умовних одиниць, на які він міг одержати товари. За 1 ц зерна селянин одержував 10 «пунктів», за свиню вагою 110 кг 400 «пунктів», 1 л молока 1 «пункт». Костюм же з грубого сукна оцінювався в 1600 «пунктів», брюки 560, шкарпетки 120, 1 кг солі 30, 1 кг цукру 100, 1 коробка сірників 100 «пунктів». 23 грудня 1942 року Мостівська районна управа Березанського району на Миколаївщині (входила до «Трансністрії») розповсюдила серед жителів розпорядження, за яким вимагалось у тижневий термін провести реквізицію у російсько-українського населення всіх свиней вагою понад 40 кг тощо. У молдавського і німецького населення свині не підлягали реквізиції [4,148-149;6,304-307]. 31 грудня 1942 року вийшло оголошення міської управи м. Первомайська (тоді входило до складу Одеської області) про заборону населенню продавати худобу. В разі виявлення вільного продажу худоби гроші конфісковувались, а худоба передавалась в розпорядження с.-г. коменданту [8,16].

З 1 січня 1943 року для м. Херсона і сільського району вводились такі ціни на силову електроенергію за кВт/г: сільські підприємства 2 крб. 50 коп., освітлення у селі 4 крб. Херсонський водогін з 1 січня встановив такий тариф на воду: на одну людину крб. 25 коп., на одного коня, корову, свиню 4 крб., на 100 кв. м городу 12 крб. 50 коп. Ринкова торгівля часто зводилась до прямого обміну. Селяни навколишніх місцевостей приїжджали до обласних міст вимінювати продукти на одяг і домашнє приладдя. Інфляція окупаційних грошей спричиняла до зростання спекуляції. Так, кілограмова буханка хліба на Херсонщині йшла за 50 крб., десять великих картоплин за 30 крб. [14,6]. 22 січня 1943 року префект Очаківського повіту повідомив губернатору «Трансністрії» про кількість рукавичок та шкарпеток, зібраних в одному з повітів «Трансністрії». З Очаківського повіту для німецьких солдат було зібрано 9132 пари шкарпеток і 8495 пар рукавичок із вовни, 573 пари шкарпеток і 606 рукавичок із паперової нитки, усі нові [8,17]. З наказу претора Голтянського повіту про порядок польових робіт в 1943 році видно, у якому безправному становищі знаходилось селянство: «...В сільськогосподарській роботі немає 8-годинного робочого дня. Вона повинна проводитись до заходу сонця. Хто не буде виходити на роботу, буде вивезений в інше місце зі своєю сім'єю і працювати примусово під наглядом жандарма» [8,23]. 17 березня 1943 року вийшло розпорядження гебітскомісара м. Миколаєва про застосування смертної кари місцевого селянства за забій худоби без відома німецької влади [7,3].

Відступаючи під ударами військ 3-го Українського фронту, який у березні-квітні 1944 року визволяв південні області України від німецько-румунських окупантів, завойовники спустошували колгоспні комори, знищували знаряддя праці, реманент, тотально конфісковували всі наявні запаси продовольства. Таким чином, німецько-румунський окупаційний режим та його репресивна антиселянська продподаткова політика завдала тяжких наслідків південноукраїнському селянству. «Аграрні реформи» мали декларативний характер. В результаті була збережена колгоспна система і селяни продовжували бути сільськогосподарськими рабами.

Джерела та література

АйкельМ. «Через брак людей...» Німецька політика набору робочої сили та примусові депортації робітників із окупованих областей України 1941-1944 рр. // Укр. іст. журн. 2005. № 6. С.139-160.

Державний архів Миколаївської області. Ф. Р-1002. Оп. 3. Спр.24.

Захарченко О. О. Нацистська аграрна політика в контексті окупації Півдня України // Гілея. № 4 (жовтень-грудень). 2005. С.81-98.

Захарченко О. О. Німецько-румунський окупаційний режим на території Миколаївщини // Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни: 19411944. Миколаїв, 2004. 141-156 с.

Злочинства німецько-фашистських загарбників на Херсонщині (Документи і матеріали) / Упоряд. М. Бізер, М. Давидов та ін. Херсон: Наддніпрянська правда, 1948. 77 с.

Історія українського селянства. Нариси в 2-х томах. Т.2. К.: Вид-во «Наукова думка», 2006. 653 с.

Не забыть, что было, не допустить, чтобы, повторилось // Южная правда. 1991. 2 июля.

Оккупационная, политика в Украине: свидетельствуют, документы // Книга скорби Украины. Николаевская область. Николаев, 2003. Т. 2. С.8-48.

Пастушенко Т. Униженные и оскорблённые: Они пережили множество лишений на чужбине, но возвращение на родину обернулось для них новыми бедами / П. Пастушенко // Корреспондент. 2005. № 12. С.70-73.

Пастушенко Т. В. Будні українських остарбайтерів: боротьба за виживання (на матеріалах спогадів колишніх примусових робітників) // Укр. іст. журн. 2005. № 6. С.160-176; Пономаренко Д. Окупація запам'яталась на все життя // Вісник Олешшя. 2006. 6 травня. С.2; Сусоров В., Сусоров С. Останній сталінський удар // Колесо. 1996. № 2 (февр.). С.1,6; Ветров І. Матеріально-побутові умови населення України за німецької окупації (1941-1944 рр.) // Пам'ять століть. 2005. № 3. С.194-207.

Потильчак О. В. Система примусової праці цивільного населення в роки німецької окупації (1941-1944) // Молода нація. 1996. № 4. С.236-253.

Сергійчук В. Український здвиг: Наддніпрянщина. 1941-1955. К.: Видавнича Спілка, 2005. 836 с.

Серединський А. В. Німецько-фашистський окупаційний режим на території Миколаївщини / Історія. Етнографія. Культура. Нові дослідження. V Миколаївська обласна конференція. Миколаїв: Атол, 2004. С.108-111.

Скороход А. «Выслать в отдалённые края Союза ССР всех украинцев...» // Гривна. 2004. 7-14 окт. (№ 41). С.6.

Слободянюк М. Селяни України під нацистським окупаційним режимом, 1941-1944 рр. // Київська старовина. 2000. № 2. С.44-55.

Яворський В. Про відомих і не відомих // Вісті Вознесенщини. 1999. 3 березня. С.1.

Размещено на Allbest.ru