Зовнішні та внутрішні передумови реформування Збройних Сил СРСР у другій половині 1980-х років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зовнішні та внутрішні передумови реформування Збройних Сил СРСР у другій половині 1980-х років

Сухушин М. П.

Події другої половини 80 х років XX ст. засвідчили наявність структурних зсувів у світовій політиці і перехід до нової системи міжнародних відносин. В рамках проголошеної радянським керівництвом нової стратегії міжнародного спілкування народів поставало питання щодо ролі Збройних Сил в новому світі і новій Європі. Однак його довго не розглядали ні політики, ні вчені, а коли розпочались зміни військової політики, увага зосередилась головним чином на питаннях майбутньої структурної організації армії.

Радянська історіографія другої половини 80 х років не могла об'єктивно намалювати стан Радянської Армії. У кращому разі вказувалось на наявність окремих недоліків на тлі постійного зростання могутності армії [4;21;39]. Сучасна російська історіографія більше звертає уваги на кризові явища в Збройних Силах СРСР. Але це або цілеспрямована критика воєнної політики керівництва країни, яка видається за об'єктивний розгляд ситуації [10;11;12;13], або ж показ військового потенціалу Радянської Армії та ВМФ [8]. Фактично відсутні роботи, в яких аналізується витоки тієї кризи Збройних Сил СРСР, в якій вони опинились в кінці 80 х років XX ст. Між тим, це складна, комплексна проблема, пов'язана із вивченням не тільки внутрішніх, але й зовнішніх аспектів перегляду більшості підходів радянського керівництва до розвитку Збройних Сил.

Багато в чому визначальною була політика партійно державного керівництва СРСР, яке довго не бажало помічати становища в Збройних Силах. Широкомасштабна програма перетворень в Радянському Союзі була викладена М.С. Горбачовим на XXVII з'їзді КПРС (1986 рік). Вона охоплювала, за невеликим виключенням, майже усі сфери життя радянських людей. Збройні Сили опинились серед тих структур, на які не повинна була поширюватись реформаторська діяльність М.С. Горбачова: «Із усією відповідальністю ми можемо сьогодні заявити: оборонна могутність СРСР підтримується на такому рівні, який дозволяє надійно захищати мирну працю, мирне життя радянських людей» [7,79]. Разом з тим, в доповіді вже зміщувались положення, які повинні були зруйнувати ізольованість армії від процесів реформування. По перше, це стратегічні засади загальної концепції перебудови, по друге, курс на зміни зовнішньополітичної ситуації, в трете, установка на демократизацію суспільних відносин.

Ключем до вирішення усіх проблем радянського суспільства М.С. Горбачов визначив прискорення соціально економічного розвитку країни. Звідси витікала «необхідність максимальної мобілізації усіх наших ресурсів». Подальша конкретизація цієї тези розкрила одну із причин виведення армії за рамки реформ: «почати розумніше з тих (резервів М.С.), які не вимагають значних витрат, але дають швидкий та відчутний ефект» [7,52]. За таким правилом Збройні Сили не могли дати економію. Проте в подальшому, в процесі нагромадження складнощів з концентрацією «значних фінансових, матеріальних, наукових І трудових ресурсів партійне керівництво розпочало пошук резервів і у військовій сфері. Недаремно, одне із перших пояснень скорочень чисельності армії спиралось на необхідність економії бюджетних коштів. Тим більш, що вже в доповіді підкреслювалась сутність перемін «в перенесенні центру уваги з кількісних показників на якість і ефективність».

Крім того, проголошувалась необхідність створення всеосяжної системи міжнародної безпеки як головна засада зовнішньополітичної стратегії країни. Радянський керівник основами такої системи у військовій сфері пропонував визнати, поряд із загальнополітичними лозунгами, реалізацію ряд конкретних заходів: контрольоване зниження рівнів військового потенціалу країн до розумної достатності, розпуск воєнних угрупувань, пропорційне скорочення воєнних бюджетів [7,95;8]. Одночасно він виступав проти американських вимог щодо одностороннього скорочення Радянським Союзом звичайного озброєння [7,87]. І, нарешті, загальна установка на демократизацію суспільства, поглиблення соціалістичного самоуправління народу не могла не впливати на армію. Бо ж саме в третьому розділі доповіді М. С. Горбачова про демократизацію згадувалось про стан справ в Збройних Силах, які «мають сучасне озброєння і техніку, мають добре навчений особовий склад, підготовлені, беззавітно віддані народу командні і політичні кадри» [7,78 79]. Тобто в певній невизначеності долі Збройних Сил в процесі запланованої перебудови, нерозумінні необхідності паралельного реформування військової сфери крилась одна із значних помилок політичного керівництва СРСР.

Більшість положень щодо Збройних Сил виходили із нового зовнішньополітичного курсу країни. Одним із важливих складових політичної передумови військової реформи були політичні кроки СРСР в рамках ОБСЄ. Після Мадридської зустрічі ОБСЄ 1981 року Радянський Союз погодився поширити дію вже існуючих і майбутніх заходів довіри на усю європейську частину СРСР аж до Уралу. Це означало, що питання військової безпеки будуть вирішуватись на території усієї Європи без винятку.

Важливими були рішення Стокгольмської конференції ОБСЄ 1986 року. У відповідності з ними держави учасниці ОБСЄ зобов'язувались за 42 доби повідомляти про військову діяльність своїх сухопутних військ (навчаннях, передислокації, зосередженні) у зоні застосування заходів довіри, тобто всій Європі «від Атлантики до Уралу», якщо в таких діях брала участь 13 тисяч чоловік, 300 бойових танків (коли вони організовані в дивізіонну структуру або в дві бригади чи полки). Держави учасниці зобов'язувались також запрошувати спостерігачів із усіх інших держав учасниць на навчання, передислокацію і зосередження військ, починаючи з 17 тисяч чоловік. Крім того, було вирішено обмінюватись щорічними планами військової діяльності, та підлягали попередньому повідомленню, на наступний календарний рік. Проте значно більше значення мали рішення, прийняті в Стокгольмі про проведення трьох інспекцій в рік на території будь якої держави учасниці під «час застосування мір довіри. Вони знаменували собою початок якісно нового етапу в розвитку переговорів стосовно контролю над озброєнням, зміцнення безпеки і довіри, оскільки раніше Радянський Союз категорично відмовлявся від проведення інспекцій на місцях на території своєї країни, мотивуючи це широкими можливостями для легального шпіонажу і вторгненню в самі «чутливі сфери», які відносились до безпеки країни.

Ще одним важливим чинником у розвитку заходів довіри і безпеки стало визнання того, що цими заходами будуть охоплюватись тільки сухопутні війська і ВПС. Раніше СРСР наполегливо пропонував поширити то заходів довіри на військову діяльність ВМС у прилеглих до Європи морських і океанських акваторіях. Однак ця пропозиція була категорично відкинута США та іншими країнами НАТО [45,10 11].

Проте вирішальними для долі Збройних Сил виявились радянсько американські переговори М.С. Горбачова і Р. Рейгана в жовтні 1986 року. Вони спонукали вище радянське керівництво взяти курс на скорочення військ. За спогадами начальника генштабу маршала С.Ф. Ахромєєва, його повідомлення в академії генштабу про результати переговорів, було зустрінуте зливою звинувачень у зраді [2,125 126]. Однак незважаючи на спротив військових та несприятливий для СРСР підхід західних країн партійне керівництво у 1987 році пішло на ухвалення декларації політичного консультативного комітету ОВД про розумну достатність і оборонний характер оборони як принцип воєнної доктрини. На зустрічі керівників країн учасниць ОВД в Берліні у травні 1987 року був прийнятий документ «Про військову доктрину держав учасниць Варшавського Договору». В ньому вказувалось, що вони не почнуть військових дій, якщо самі не стануть об'єктом військового нападу, ніколи першими не застосують ядерну зброю і не мають територіальних вимог ні до жодної країни, як в Європі, так і поза Європи [35,30 мая]. Одночасно, на засідання політбюро ЦК КПРС, що відбулось 30 травня 1987 року і розглядало факт посадки німецького пілота М. Руста на Красній площі Москви, була прийнята жорстка постанова в адрес керівництва міністерства оборони СРСР [35,31 мая]. Через декілька днів міністром оборони СРСР був призначений генерал армії Д.Т. Язов. Таким шляхом М.С. Горбачов зміцнював свої позиції в армії. Однак відношення М.С. Горбачова до Збройних Сил не змінилось. Про це свідчать його погляди, викладені в роботі «Перебудова і нове політичне мислення для нашої країни і для усього світу», в якій увага приділена радам, профспілкам, молоді, жінкам тощо, але нічого не сказано ні про Збройні Сили, ні про військовослужбовців. Нове політичне мислення у військовій сфері обмежувалось оборонним характером військової доктрини, тобто розумною достатністю озброєння, ліквідацією дисбалансу і асиметрій у видах Збройних Сил, розведенням наступальних угрупувань військ [6,145]. У відповідності із цими установами здійснювались конкретні кроки у військовій і зовнішньополітичній сфері.

Вже в 1987 1988 роках, згідно із заяви міністра оборони СРСР Д. Язова, СРСР заморозив військові розходи, що дало економію в бюджеті у порівнянні з тим, що передбачалось в п'ятирічному плані соціально економічного розвитку, у розмірі 10 млрд. карбованців. Міністр оголосив, що країна і далі готова йти шляхом скорочення озброєння і військової техніки з метою зменшити до 1995 року удільну вагу розходів на оборону в національному доході в 1,5 2 рази [36,20 червня]. На січень 1990 року Радянський Союз скоротив у Європі 9320 танків, 5050 артилерійських систем, 835 бойових літаків, 40 бойових кораблів, в тому числі 12 підводних човнів. Із вказаної кількості танків фізично було знищено більш 2000 одиниць, перероблені у допоміжну техніку і мішені ще більше 500 [44,15].

На 1 травня 1988 року Міністерство оборони закінчило підготовку до виходу військ із за кордонів СРСР [42,163]. Спочатку розпочався односторонній вивід радянських військ із Афганістану. Проте виключним явищем стали односторонні скорочення, оголошені М.С. Горбачовим у грудні 1988 року з трибуни ООН. Тоді він заявив про намір здійснити широкомасштабну програму демілітаризації радянської економіки та суспільства [36,7 декабря]. Як згадував С.Ф. Ахромєєв, ці рішення, в тому числі про скорочення на 500 тисяч осіб, прийняті в кінці жовтня 1988 року, дались військовим надзвичайно важко [2,213]. За свідченням генерал полковника, начальника управління генштабу М. Червова, вже на 1 січня 1990 року, тобто через рік, чисельність армії скоротилась більш ніж на 270 тис. чоловік. Із групи військ в Європі і Монголії вивели 50 320 чоловік, а територію країн ОВД залишили три танкові дивізії, частини ударної авіації, десантно штурмові, десантно переправочні та інші частини [44,15]. Перспективи подальшого скорочення військ СРСР розглядались на Віденській зустрічі в січні 1989 року представників країн учасниць Наради по безпеці та співробітництву в Європі [18,5 6]. Слідом за цим, М.С. Горбачов в липні 1989 року виключив саму можливість використання сили або загрози її використання союзом проти союзу, всередині союзу або будь де.

Проте, незважаючи на конкретні дії радянської сторони, США, як і раніше, вважали, що рішення західної сторони по проблемам стратегії, систем озброєння і оборонного бюджету повинні виходити із реальної радянської військової мощі. Про це неодноразово у 1989 році заявляли високо посадові особи американського уряду, в тому числі і міністр оборони США Д. Чейні. [43,50 52]. Тому на зустрічі у Брюсселі в травні 1989 року керівники держав і урядів НАТО прийняли «Загальну концепцію контролю над озброєнням і роззброєнням». Одночасно була підписана «Декларація голів держав і урядів». В документах відмічалось, що радянські ядерні сили все ще залишаються головною загрозою для союзників. В НАТО існували переконання, що Радянський Союз все ще намагається добитись своєї цілі послабити зв'язки між північноамериканськими і західноєвропейськими учасниками союзу. За словами німецького генерала Г. Хагена, це насторожувало західні країни, бо за їх розрахунками геостратегічна реальність полягала у збереженні переваг на стороні ОВД навіть після ліквідації диспропорцій у силах і засобах [42,60 61].

Підходи західної сторони впливали на позицію радянського керівництва. Визнання, яке прозвучало в промовах міністра закордонних справ СРСР Е. Шеварднадзе в США і Канаді у вересні і жовтні 1989 року, за кожною країною права на «абсолютну свободу вибору» і недопустимості будь якого втручання у внутрішні справи любої держави [46;36,24 октября] остаточно окреслили місце Збройних Сил СРСР у світі.

В кінці 80 х pоків роль Радянської Армії в новій системі міжнародних відносин в Європі вбачалась у вирішенні декількох груп завдань. Головні полягали у забезпеченні національної безпеки держави, тобто втримання потенційної загрози, яка походить зовні. При чому важливо, щоб засоби були адекватні загрозі і не сприймались як такі, що виходять за розумні рамки втримання. Разом з тим, нові геополітичні умови вели до таких можливостей, коли Збройні Сили СРСР повинні будуть реагувати на значно більший спектр потенційних загроз, які могли виникнути на різних рівнях і з нетрадиційних для ядерно ракетного часу напрямку. Інші завдання повинні вирішуватись в рамках майбутньої Європи. Тут планувалось, що Радянська Армія буде виступати як інструмент загальноєвропейської системи безпеки. Причому рівновага вбачалась не як рівнозначна воєнному паритету, а як баланс оборонних сил, тобто безумовна перевага оборони над нападом. Але враховуючи, що Радянський Союз мав найбільший за довжиною сухопутний державний кордон, а його територія безпосередньо прилягала до вибухонебезпечних з військово політичної точки зору регіонів, Збройним Силам СРСР відводилась роль чинника стабілізації військово політичних балансів цілого ряду регіонів [16,120 124].

Одночасно втілювались партійні установки на скорочення витрат на Збройні Сили, бо XIX Всесоюзна конференція КПРС (1988 р.) поставила завдання забезпечити ефективність оборонного будівництва переважно якісними параметрами. Таким шляхом планувалось вирішення соціальних програм суспільства. За розрахунками спеціалістів військові розходи поглинали в кінці 80 х років Xx ст. 15 17 % валового національного продукту СРСР. За даними Верховної Ради СРСР ця доля складала тільки 8 % на підставі того, що радянське озброєння разів у 9 10 дешевше американського (з точки зору економістів це неправильно). У будь якому випадку вважалось, що навантаження на радянську економіку надзвичайне [3,107 108].

Як відзначив старший науковий співробітник Інституту наукової інформації із суспільних наук АН СРСР В. Потапов, тільки на кінець 1989 року стихійно сформулювалась концепція конверсії. Вона включала п'ять напрямків господарчої політики: конверсія збройних сил, розпродаж військового майна, знищення озброєння, збільшення випуску товарів народного господарства оборонною промисловістю і власне конверсію перебудову військового виробництва для виготовлення цивільної продукції. Разом з тим, відсутня інформація відносно розробки загальносоюзного плану конверсії, знаходження центру, де вирішувалась проблема, хто увійшов до кола розробників проекту. В результаті відсутність закону про конверсію, об'єктивні та суб'єктивні складнощі привели до того, що невдоволення тим, як вирішувались проблеми конверсії, висловлювали практично всі сторони: армія, оборонна промисловість, наукові кола, громадськість [34,257 258].). На відсутність єдиної комплексної державної програми конверсії військового виробництва в кінці 1989 року вказував командуючий ВПС Московського воєнного округу генерал полковник авіації І.М. Дмитрієв. Про те ж саме говорив і полковник, кандидат економічних наук В. Мартиненко [28,284].

У1989 році відбулось скорочення військового виробництва майже на 20 %, але це був тільки перший крок в напрямку реформування [3,108]. Разом з тим, очікуваної економії від конверсії не відбулось і не мало відбутись. Бо, як стверджував міністр фінансів В.С. Павлов, щоб військова промисловість могла перейти на цивільні рейки потрібно вкладати і вже вклали більше 3,5 млрд. руб. Віддача від конверсії піде тільки після 1990 року [31,6]. Але реальна економічна вигода була проблематичною, коли перехід на цивільну продукцію здійснювався, за висловлюваннями і військових, і експертів, формально. Бо чим інакше пояснити появу в крамницях лопат із титанової сталі, чи доручення Єнакіївському металургійному заводу виробляти арматуру, балки, металоконструкції із високолегірованої танкової броні. Раніше ці товари виробляли із металобрухту, а тут заводу виділили на переробку 400 танків по 35 рублів за тонну [36,31 октября]. До того ж, військові мало що отримували і з розпродажу військової техніки. Так, за один тиждень грудня 1989 року на ярмарку було продано товарів на 10 млн. карбованців [38,2], але всі кошти пішли до бюджету.

Отож в суспільстві поступово став утверджуватись погляд, що потрібний кардинальний перегляд пріоритетів розвитку військового сектору економіки. І він можливий тільки в ході військової реформи.

Наслідками непродуманих зовнішньополітичних і економічних рішень виявилось наростання і поглиблення вже існуючих кризових явищ у Збройних Силах і армійському середовищі. Одним із прямих наочних для суспільства і Збройних Сил наслідків дій М.С. Горбачова стала «проблема 500 тисяч», тобто завдання перенавчання та працевлаштування осіб, яких скорочували із армії та оборонної промисловості. І це при тому, що в Радянському Союзі існувало зкрите безробіття та надлишкова економіка. Радянські газети почали активно і «оговорювати наслідки військового і військово промислового скорочення[26;36]. Науковці звернули увагу ще на один бік проблеми: армія відтягувала молодь із районів, де існував дефіцит робочих місць. Військова промисловість не конкурувала з цивільним промисловим комплексом, бо частина людей там працювала вхолосту. Отож великі проблеми чекали населення регіонів, в яких була сконцентрована військова промисловість. Таким чином, наслідки конверсії мали поширитись на значно більшу кількість населення СРСР, ніж 500 тисяч і могли викликати соціальний вибух [34,261 262].

Однак, більш болючими для Збройних Сил, але менш помітними для суспільства були соціальні проблеми військовослужбовців, як офіцерського, так і рядового складу. Незважаючи на політичну лінію керівництва залишити Збройні Сили поза перебудовчими процесами, військовослужбовці виявились одною із найбільш постраждались від змін соціальних груп. В першу чергу боляче вдарили по армії економічні реформи. В другій половині 80 х років рівень життя офіцерських кадрів в порівнянні з рівнем життя цивільного населення в 70 80 і роках знизився. За розрахунками вчених Військово політичної академії імені В.І. Леніна, сім'ї молодших офіцерів з урахуванням виплат і пільг отримували в місяць приблизно на 120 рублів менше середньостатистичної радянської сім'ї. Крім того, втрати, пов'язані із службовою міграцією офіцерів і загостренням житлової проблеми, перевищували в середньому за рік 600 рублів [25,10 ноября]. Про низьку заробітну платню офіцерів згадав навіть маршал С.Ф. Ахромєєв [2,190]. Побутові умови житла в армійських гарнізонах залишались значно гіршими ніж в квартирах городян. Якщо на одного жителя країни приходиться в середньому 15,2 кв. м житла, то на кожного члена сім'ї офіцера 6,7 кв. м. [26,11 февраля]. Але в реальності питання забезпечення житлом офіцерських кадрів були ще складніші. Особливо вони загострились, коли у 1989 році розпочалось скорочення військовослужбовців. В цьому році 150 тисяч офіцерів та прапорщиків не мали житла [47,11]. За іншими даними, на 1 січня 1990 року чисельність безквартирних сімей військовослужбовців складала 170,5 тисяч та ще 29,8 тисяч сімей чекала житла після звільнення в запас [28,282]. Тобто, в сукупності чисельність безквартирних сімей досягала 200,3 тисячі. А реальний приріст житлового фонду Збройних Сил нараховував сього 30 тисяч квартир [34,262].

Обсяги споживчих послуг офіцерів за 25 років скоротились на 15 19% і ніякі надбавки не в змозі були покращити рівень життя офіцерів. Крім того, залишались складнощі побуту в польових умова і в казармах, під час несення караульної служби та бойового чергування. За визначенням англійського експерта Б. Мойнахена, побутові умови радянських солдат і офіцерів «як при царі Гороху» [27,1 февраля]. Виникла надзвичайно складна проблема забезпечення армії харчами. За визнанням начальника головного політичного управління Радянської Армії і ВМФ генерала армії О.Д. Лізічева, підсобні хозяйства Збройних Сил в змозі забезпечити м'ясом і овочами особовий склад впродовж тільки трьох місяців [32,445]. Тому скорочення бюджетного фінансування боляче вдарило по армії. Та крім економічних негараздів, Збройні Сили зачепили і демократичні впливи, пов'язані із перебудовою. Вони розбурхали військовослужбовців у декількох напрямах. Значні нарікання в армії почала викликати діяльність політичних органів. Соціологічні опитування, проведені вченими Воєнно політичної академії показали, що 76,5 % армійських комуністів не відчули реальних результатів перебудови. 41% опитуваних засвідчили, що політвідділі не володіють прийомами і методами політичного керівництва, біля 47 % начальників політорганів вважали, що в взаємовідносинах «політвідділ первинна організація» переважав командно повчальний тон, а 39 % секретарів парторганізацій назвали роботу своїх політорганів «безсистемною» [14,370 371]. Але звернення двох політпрацівників, надруковане в листопаді 1989 року в газеті «Правда» провести дискусію у Збройних Силах щодо нової моделі політорганів, які не відповідали вимогам сьогодення, залишилось без відповіді [41,23 ноября]. Так і фактично повисло питання про діяльність політорганів, незважаючи на те, що XIX конференція КПРС ще у 1988 році закликала до розвитку «соціалістичного плюралізму». Замість нього в армійських політорганах посилили функції контролю за лояльністю у відношенні існуючої політичної системи [14,368;41,51].

Так само невирішеним, але ще більше значущим за своїми наслідками виявилось питання міжнаціональних відносин, яке значно загострилось у другій половині 80 х років. В 1989 році, за даними військового соціолога Ю. Чернавіна, взаємовідносини між солдатами різних національностей зайняли одне з перших місць у списку «гарячих», обігнавши в деяких випадках дідівщину. Та й сама дідівщина все більшою мірою набувала національний характер і часто закінчувалась смертю юнаків. Вперше за багато років військові колективи у ряді частин розмежовувалися за національною ознакою [49;1;40,162].

Характерним явищем стали спроби зірвати призов до Радянської Армії. Почали проводитись анти армійські мітинги, пікетування воєнкоматів і збірних пунктів, поширюватися листівки, які закликали ухилятись від призову. Бойкот військової служби набув, особливо в республіках Прибалтики, Середньої Азії, Кавказу загрозливих масштабів. Іноді він супроводжувався бездіяльністю місцевих радянських, партійних та правоохоронних органів. Так, перший секретар Тіанетського райкому Компартії Грузії Н. Мгеліашвілі прямо заявив: «Я як народ. А народ служити не бажає». Військового комісара Вірменії генерал майора А. Арутюняна розлючена юрта жорстоко побила [22,302].

В національній масовій свідомості створювався «образ окупантів». Особливо такі настрої поширювались в Естонії, Латвії, Литві, де молодь стала активно виступати проти служби в радянській армії та масово здавати військові білети в так звані громадянські комітети сприяння. Публічним викликом закону СРСР про загальний військовий обов'язок стала передача у лютому 1989 року на Ленінградському телебаченні програми, де прибалтійська молодь викидала військові білети у спеціально змайстровані для цього гроби. В тих же прибалтійських республіках прийняли закон про альтернативну трудову) службу [40,168]. Громадські національні рухи почали активно пропагувати ідеї проходження військової служби тільки на території союзних республік, створення або відтворення національних формувань [17,250].

Образ армії у суспільній свідомості почав формуватись і по рівні довіри з боку різних постраждалих соціальних і національних груп населення за спроможність захистити від терору і відновити громадянський порядок. Так, введення військ в Баку подавалось Народним фронтом Азербайджану як окупація», «загарбання». Між тим вірменські погроми в Баку, погрози в адрес російського населення, знесення захисних споруд на кордоні з Іраном і Туреччиною дестабілізували ситуацію [40,170 171].

Збройні Сили зіткнулись й із таким новим явищем як наркоманія [29]. Армійські негаразди привели до поширення такого явища як ухилення від військової служби. У 1988 році тільки у Москві від призову обдумано ухилилось більш 400 юнаків. А серед тих, хто збирався йти до Збройних Сил тільки 21,1% робили це бажанням і зацікавленістю [20,254]. Почастішали напади на військовослужбовців. В 1989 році тільки офіцерів було вбито 53 особи [36,18 декабря].

Такі кардинальні зміни, що відбувались у Збройних Силах не могли не викликати підвищеної уваги в суспільстві, особливо, враховуючи перебудовчи процеси в пресі. В ЗМІ Російської Федерації почали майже щоденно з'являтись критичні повідомлення про становище в армії. Негативна оцінка діяльності Міністерства Оборони, вищого військового командування привела до протистояння, з одного боку преси і демократичних сил СРСР та, з другого боку армійського керівництва. Таку ситуацію сучасні дослідники назвали соціокультурним конфліктом [23,14].

Дійсно, незважаючи на складнощі у розвитку армії, військове керівництво Збройних Сил впродовж другої половини 80 х років ледь не першочергову гагу почали приділяло боротьбі з «нападками на армію». Така позиція виключала з боку військових можливість компромісів, позитивної критики армії, прийняття альтернативних підходів. Постійно вказувалось на діяльність «гігантської пропагандистської машини Заходу», яка невтримно підтримує страх «радянської військової загрози» [48,12]. Принципові питання військового будівництва не відходили на другий план, головні зусилля зосереджувались на відслідковуванні «анти армійських висловлювань» та боротьбі з ними. Військові журналісти створювали образи двох ворогів: зовнішнього і внутрішнього, які протистоять армії [37,306 37]. З ініціативи головного політичного управління Радянської Армії і ВМФ та підтримки державно правового та ідеологічного відділів ЦК КПРС 29 квітня 1989 року прийняв постанову «Про висвітлення в центральній пресі життя та діяльність Радянських Збройних Сил» [30]. Цілеспрямовано проводилась робота по «попередженню негативних настроїв серед особового складу під впливом геологічно незрілих матеріалів» [30;42,291].

Отож керівництво Міністерства Оборони і Генштабу зайняло тверду позицію: військову систему не міняти, на нову не переходити, поліпшувати наявну кадрову ситуацію на загальному військовому обов'язку та екстериторіальному принципу проходження служби. Про це відверто і прямо заявив генерал армії О.Д. Лізічев на зустрічі з комуністами Таманської дивізії: «Інша справа удосконалювати існуючу систему військового будівництва. Робота в цьому плані передбачається надзвичайно велика» [26,3 февраля]. Те ж саме, але по іншому говорив генерал лейтенант В.В. Серебрянников, розглядаючи питання професіоналізації армії [36,12 февраля] та генерал полковник Т. Кривошєєва [26,31 августа] наголошувалось, що захищати Вітчизну обов'язок усіх громадян, бо інакше буде порушена соціальна справедливість. Тому висновок всі вони робили однаковий: принцип комплектування Радянської Армії найкращий.

Ці позиції Міністерства Оборони були підтверджені на Першому з'їзді народних депутатів СРСР. В доповіді М. С. Горбачова наголос робився на необхідності скорочення військових витрат та конверсії як ресурсі соціальних програм [32,449]. У виступі О.Д. Лізічева, крім закликів до боротьби з очорненням армії, містились положення щодо правильності прийнятих рішень відносно перебудови у Збройних Силах [32,444 447]. В резолюцію депутати внесли доповнення про підвищення авторитету Радянської Армії та їх якісний розвиток [33,273]. Сама ж постанова Першого з'їзду народних депутатів «Про основні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики СРСР» у відповідності із доповіддю М.С. Горбачова рекомендувала усі ресурси, які звільнились в ході конверсії спрямувати на збільшення випуску товарів народного споживання, устаткування для легкої промисловості, аграрно промислового комплексу, удосконалення торгівлі, охорони здоров'я. Разом з тим, вона передбачала направити частину коштів від скорочення Збройних Сил на покращення матеріально бутових умов військовослужбовців та членів їх сімей. Але будь яких суттєвих змін у будівництві армії в ній не планувалось [36,25 июля].

Тому зрозумілим виглядає зміст виданої в середині 1989 року брошури Міністра оборони генерала армії Д.Т. Язова «Оборонне будівництво: нові підходи», що анонсувалось як розповідь про перебудову радянського оборонного будівництва. В ній досить послідовно, хоча і не завжди прямо, визначались основні завдання державної політики у оборонній сфері. Вони формулювались в загальних рисах як радикальний перегляд підходів до забезпечення національної і загальної безпеки, приведення бойового потенціалу Збройних Сил до меж розумної достатності, прийняття найбільш доцільних форм організації армії та флоту, їх комплектування, навчання і звання особового складу. І все це «на ідейній і методологічній основі демократизації політичного мислення» [48,5]. Конкретно це означало значне скорочення обсягів виробництва озброєння, широкомасштабне скорочення в односторонньому порядку [48,31,46 48].

Свою позицію міністр підтвердив і на зустрічі з особовим складом Московського вищого загальновійськового командного училища імені Верховної Ради РСФСР 2 листопада 1989 року. Єдиним нововведенням було про скорочення чисельності воєнних округів [36,18 декабря]. У листопаді 1989 року була створена Рада оборони СРСР, головним завданням якої була офіційно зазначена робота по удосконаленню процесів конверсії [36,27 ноября].

Грудневі партійні заходи: пленум ЦК КПРС 9 грудня, пленум ЦК КПРС 25 грудня [36,10,26 декабря] не внесли нічого суттєво нового. На пленумі 9 грудня М.С. Горбачов у переддень з'їзду знову говорив про роззброєння, скорочення та конверсію укупі із необхідністю мати сучасну армію.

Позицію вищого військового командування, Міністерства Оборони яскраво змальовує ситуація щодо розгляду питань військового будівництва на Всеармійському офіцерському зібранні 7 9 грудня 1989 року. Народного депутата, майора В. Лопатина фактично оголосили ворогом Радянської Армії, офіцерів представників демократичних рухів пропонували зняти з посад, звільнити зі складу Збройних Сил, у полковника А. Мартиросяна, який вийшов на трибуну виступати по питанням реформування, запропонували відібрати партійний білет. Одночасно широкий доступ до трибуни мали противники демократичних змін в армії [19,29]. Разом з тим, незважаючи на економічну кризу, яку тоді переживала країна і армія, під час проведення зібрання демонструвались нові зразки воєнного обмундирування, що повинно було, як іронічно відмітив читач «Огонька», «підтягнути бойовий і моральний дух армії» [5,2 3].

Отже в другій половині 80 х років виник комплекс внутрішніх та зовнішніх чинників, які суттєво вплинули на розвиток Збройних Сил СРСР. Перебудова радянського суспільства, достатньо кардинальні зміни у зовнішній політиці СРСР і, як наслідок, зміни у військовій політиці, пов'язані із скороченням армії, зменшенням військового бюджету мало позначались на партійно державному курсі відносно Збройних Сил. Нехтування їх інтересами привело до поширення негативних явищ у армійському середовищі. Економічні, соціальні, національні та ідеологічні негаразди стали повсякденним фактором кризового існування армії. Намітився розкол між суспільним відношенням до Збройних сил, суспільними сподіваннями і реаліями військового буття.

На такому тлі поступово стали чіткіше проявлятись наміри вищого військового командування зберегти ситуацію у військах. Вимоги до перебудови армії реалізовувались формально і обмежувались скороченням чисельності військ та конверсією. В результаті до кінця 1989 року питання військової реформи, незважаючи на наростання проблем у військовій сфері, офіційно навіть не було поставлене вищим партійним, державним і воєнним командуванням як одне із завдань перебудови.

світовий збройний сила криза

Література

1. Авилов К. Письмо в редакцию журнала «Огонек» // Огонек. 1990. № 28.

2. Ахромеев С. Ф., Корниенко Г. М. Глазами маршала и дипломата. М.:МО, 1992. 320 с.

3. Благоволим С. Военная мощь какая, зачем? // Армия и перестройка. М.: Прогресс, 1990. С.98 115.

4. Варшавский Договор: история и современность. М.: Воениздат, 1990. 256 с.

5. Глушков В. Письмо в редакцию журнала «Огонек» // Огонек. 1990. № 10. С.2 3.

6. Горбачев М. С. Перестройка и новое политическое мышление для нашей страны и для всего мира. М.: Политиздат, 1988. 271 с.

7. Горбачев М. С. Политический доклад Центрального Комитета КПСС XXVII съезду Коммунистической партии Советского Союза. К.: Политиздат Украины, 1986. 126 с.

8. XXVII съезд КПСС о советской военной доктрине. М.: Воениздат, 1987. 62 с.

9. Добровольский В. С. Многоуровневая подготовка военных специалистов // Военная мысль. 2003. № 5. С.53 60.

10. Дроговоз И. Г. Большой флот Страны Советов. Минск: Харвест, 2003. 688 с.

11. Дроговоз И. Г. Воздушный щит Страны Советов. М.: АСТ, 2002. 512 с.

12. Дроговоз И. Г. Ракетные войска СССР. Минск: Харвест, 2005. 496 с.

13. Дроговоз И. Г. Танковый меч страны Советов. М.: АСТ, 2001. 479 с.

14. Дудник В. Политорганы в свете гласности // Армия и общество. М.: Прогресс, 1990. С.364 374.

15. Жилин В. А. Органы военного управления оперативно стратегического звена: вопросы реформирования // Военная мысль. 2003. №1. С.17 23.

16. Иванов Д. Безопасность Европы и Советская Армия // Армия и перестройка. М.: Прогресс, 1990. С.116 127.

17. Ивлев Л. Г. Некоторые аспекты военной политики в деятельности неформальных объединений // Новое мышление и военная политика. М.: ВИНИТИ, 1989. С.248 251.

18. Итоговый документ. Венской встречи 1986 г. представителей государств участников Совещания по безопасности и сотрудничеству в Европе, состоявшейся на основе положений Заключительного акта, относящихся к дальнейшим шагам после Совещания. М., 1989. 37 с.

19. Какая, армия.нам. нужна. «Круглый стол» «Огонька» // Огонек. 1990. № 9. С.28 30.

20. Калмыков Г. Д. К вопросу о подготовке молодежи к службе в Вооруженных Силах // Новое мышление и военная политика. М.: ВИНИТИ,

1989. С.253 256.

21. Каневский Б. М., Шабардин П. М. Проблемы современной военной политики. М.: Знание, 1989. 64 с.

22. КовалевськийВ. Перед военной реформой // Армия и общество. М.: Прогресс, 1990. С.289 305.

23. Колодиев Н. Н. Социокультурный конфликт армии и прессы в условиях реформирования Вооруженных Сил России. Автореф. дисс. ... канд. фи- лос. наук. Курск, 2000. 22 с.

24. Костев Г. Г. Военно морской флот страны 1945 1995. СПб.: Наука, 1999. 620 с.

25. Красная звезда. 1988.

26. Красная звезда. 1989.

27. Красная звезда. 1990.

28. Мартьненко В. Приоритеты конверсии // Армия и общество. М.: Прогресс, 1990. С.274 286.

29. КарповН. Пока гром не грянул... // Военный вестник. 1993. №2. С.12 14.

30. О ходе выполнения Постановления. ЦК КПСС от. 29 апреля. 1989 г. «Об освещении в центральной печати жизни и деятельности Советских Вооруженных Сил» // Известия ЦК КПСС. 1990. № 1. С.14 15.

31. Павлов В. С. Конверсия и экономика // Экономическая газета. № 44. С.6 7.

32. Первнй съезд народных депутатов СССР. Стенографический отчет. Т.2. М.: Верховный Совет СССР, 1989. 479 с.

33. Первнй съезд народных депутатов СССР. Стенографический отчет. Т.3. М.: Верховный Совет СССР, 1989. 448 с.

34. Потапов В. Конверсия и общество // Армия и общество. М: Прогресс, 1990. С.257 273.

35. Правда. 1987.

36. Правда. 1989.

37. Савинкин А. Армия в переходный период // Армия и общество. М.: Прогресс, 1990. С.306 318.

38. Сальникова Л. Перекуем мечи... // Огонек. 1990. № 1.

39. Серебренников В. В. Армия и общество. М.: Знание, 1991. 63 с.

40. Силласте Г. Межнациональные конфликты и армия // Армия и общество. М.: Прогресс, 1990. С.157 172.

41. Уткин Б. П. Политические органы Вооруженных Сил и перестройка / / Вопросы истории КПСС. 1990. № 2. С.49 63.

42. Хаген Г. Размышления над концепцией НАТО // Армия и общество. М.: Прогресс, 1990. С.60 68.

43. Хеттчетт Р. США: две точки зрения // Армия и общество. М.: Прогресс, 1990. С.49 59.

44. Червов Н. Советский Союз и вопросы разоружения // Армия и общество. М.: Прогресс, 1990. С.239 256.

45. Шелегаш М. П, Аляев А.В. Военно политические аспекты безопасности в деятельности ОБСЕ // Военно политические аспекты европейской безопасности и Россия. М., 2000. С.7 26.

46. Шеварднадзе Э. А. Судьбы мира неотделимы от судеб нашей перестройки. Выступление на 44 й сессии Генеральной Ассамблеи ООН 26 сентября 1989г. М.: Политиздат, 1989. 16 с.

47. Юдин Й. Вооруженные Силы и жилищное строительство // Экономика и жизнь. 1990. № 1. С.11 12.

48. Язов Д. Т. Оборонное строительство: новые подходы. М.: Воениз- дат, 1989. 64 с.

49. Якубов А., Пулатов Т. Уходят сыновья в армию... // Огонек. 1990. № 10.

Размещено на Allbest.ru