Іван Мазепа. Конституція Пилипа Орлика. Колонізаторська політика царизму

Діяльність гетьмана Івана Мазепи: досягнення і протиріччя. Конституція Пилипа Орлика - високоосвіченого, палкого та свідомого патріота і борця за незалежну Україну, її зміст та історичне значення. Колонізаторська політика царизму в Україні у ХVІІІ ст.

Рубрика История и исторические личности
Вид контрольная работа
Язык украинский
Дата добавления 03.09.2013
Размер файла 61,2 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

  • Розділ 1. Діяльність гетьмана І. Мазепи: досягнення і протиріччя
  • Розділ 2. Конституція П. Орлика: її зміст та історичне значення
  • Розділ 3. Колонізаторська політика царизму в Україні у ХVІІІ ст.
  • Перелік використаної літератури

Розділ 1. Діяльність гетьмана І. Мазепи: досягнення і протиріччя

В історії України важко знайти особу, навколо якої вже стільки віків точились би такі гострі суперечки, схрещувалися різні, часто полярні думки. Захоплення, різке неприйняття, замовчування - такий, щонайменше, діапазон суджень дослідників про великого гетьмана.

Що ж до історіографії, то до кінця XIX ст. над нею тяжіло офіційне тавро зради, випалене на імені гетьмана імперською ідеологічною машиною настільки глибоко, що саме його ім'я слугувало за метафору віроломства (у цій же тональності продовжували писати про Мазепу і радянські історики). Натомість в українських наукових розвідках, що виникли на хвилі національного піднесення у XX ст., Мазепа не раз штучно ідеалізувався як лицар української ідеї, витлумаченої крізь призму потреб новітньої доби.

4 серпня 1687 року на майдані над р. Коломаком, оточеному полками князя Голіцина, був обраний новий гетьман. Козацька рада пройшла без несподіванок: обдаровані напередодні старшини прокричали рекомендоване Голіциним ім'я генерального осавула Івана Мазепи. Подейкували, що рекомендація обійшлася новому гетьману в 10 тис. золотих і що хабар був сплачений за кошт попередника, бо половину майна І. Самойловича конфіскували для царської казни, а другу передали до скарбниці Війська Запорозького. Ще через день Мазепа завірив підписом так звані Коломацькі статті з 22 пунктів, які загалом повторювали попередні, Конотопські. Вносилися, однак, і певні доповнення, спрямованість яких виглядала вже традиційно - декларуючи збереження прав і свобод, бодай на частку посилити залежність гетьмана від московських влад. Зокрема, ухвалювалося, що він не матиме права зміщувати старшину без волі й указу і забирати у неї маєтки, надані царем. Новинкою стали ті пункти статей, які передбачали згладження різниці у сферах підданства українців і росіян. Так, рекомендувалося, аби старшина всілякими засобами, у тому числі й мішаними шлюбами, сприяла зближенню обох народів.

Так починалося 21-літнє правління Івана Степановича Мазепи-Колединського, людини, постать якої лишається донині однією з найбільш спірних в українській історії, а життєпис обріс плетивом фантастичних легенд.

Стрімкій кар'єрі нового гетьмана сприяв не тільки життєвий, військовий та політичний досвід, вигідно відтінений освітою і добрими манерами. Природа наділила Мазепу унікальним даром приваблювати до себе людей, проникливо розуміючи людську психіку. Варто додати, що гетьман вільно володів, окрім польської і російської, латинською, італійською, німецькою, та, мабуть, французькою й татарською мовами, тож дійсно міг говорити все одно з ким його мовою у буквальному сенсі. Окрім того, за свідченням очевидців, він належав до людей, що вміють уважно слухати, мало говорячи, а на додачу досконало володів мистецтвом, як писав французький дипломат Жан Балюз, котрий 1704 р. відвідав гетьмана в Батурині, говорити й не сказати.

Ймовірно, не без впливу матері гетьман лишив слід в історії церковного будівництва як один з найщедріших меценатів, яких знала Україна. Перелік будівель Мазепиної фундації вражає: дослідники нараховують 12 новозбудованих і до 20 відреставрованих на його кошти храмів, а старшина після смерті Мазепи в Бендерах навіть не змогла докладно підрахувати всього, що він видав… щедрою рукою у побожному намірі на будову багатьох церков і монастирів. Наприклад, лише у Києві ним були споруджені Богоявленська церква Братського монастиря на Подолі, Миколаївський військовий собор і Феодосіївська церква на Печерську, церква Всіх Святих над економічною брамою Києво-Печерського монастиря і мур довкола нього, а водночас відреставрований собор Св. Софії, Михайлівський Золотоверхий монастир, Успенський собор і Троїцьку надбрамну церкву Києво-Печерського монастиря. Будівництво церков потягло за собою розвиток майстерності українських будівельників, золотарів та ювелірів.

Особливою сторінкою меценатства Мазепи, якого панегіристи називали протектором київських Афін, було піклування про власну Альма Матер - Києво-Могилянську колегію, яка на його клопотання отримала від Петра І у 1701 р. потвердження титулу Академії і щорічну субсидію в розмірі тисячі золотих. На кошт гетьмана був перебудований головний корпус (так званий Мазепинський) і оновлено академічну бурсу; в часи його гетьманування тут училося найбільше студентів за всю попередню й пізнішу історію цього навчального закладу - близько двох тисяч, а чимало вихованців вирушило в освітні мандрівки за кордон.

Та найбільш вражаюча риса Мазепи як політика полягала в умінні захищати як власні, так і загальноукраїнські інтереси, зберігаючи водночас добрі стосунки з Москвою. Коли в 1689 році на трон зійшов молодий і енергійний Петро І, гетьман уже вкотре застосував свій незбагненний дар чарувати можновладців. Він надавав царю активну допомогу в грандіозних походах на турків і татар, кульмінацією яких стало у 1696 році здобуття Азова.

Після великого Богдана Мазепа вперше поставив особу гетьмана на рівень державного володаря, монарха. Недарма в народі побутувала приказка: "від Богдана до Івана не було гетьмана". Свою владу він ототожнював з могутністю держави. Мазепа якнайрішуче захищався від будь-яких посягань з боку запорожців, що боролися за свою автономність, і від старшини, яка посилала донос за доносом цареві.

Боротьба з Росією видавалась на той час безнадійною, тому тривалий час Мазепа просто продовжував лінію Самойловича, спрямовану на забезпечення максимально можливої автономії.

Наслідки російсько-турецького миру, укладеного у Стамбулі влітку 1700 року для України були не найсприятливіші: за Росією залишився здобутий козаками Азов і Приазов'я, натомість козацькі укріплення на Низу Дніпра мали бути зруйновані, що позбавляло Україну надійного доступу до Чорного моря. Року 1699 Мазепа писав до царя, що за 12 років гетьманування відбув він одинадцять походів. Однак наслідки не відповідали жертвам. Дійсно, "Священна ліга" мало чого добилась, і 1699 року Австрія та Польща підписали з Туреччиною мирний договір в Карловицях, а 1700 року Москва з Туреччиною в Константинополі: на тридцять років Москва дістала Азов та інші укріплення на північному березі Азовського моря; військовий престиж Московщини піднісся.

А ось Україна нічого не досягла. Навпаки, вона багато втратила: зобов'язана коломацькою угодою брати участь в зовнішній політиці Москви, вона мусила давати людей не лише для військових справ, але й суднобудівництва, копання окопів, тощо. Головне ж було те, що Україна втрачала незалежність і втягувалась у політику Москви, як її власна територія.

Таке становище дуже шкодило Мазепі, якого сучасники вважали за прихильника Москви, не здаючи справи з тяжкої ситуації, в якій він опинився внаслідок Коломацької угоди і не розуміючи, де кінчався примус, а де починалася добра воля гетьмана.

На тлі зовнішніх воєн зростало в Україні соціальне та економічне становище. Люди прирівнювали сучасне життя з тим, що було "під ляхом", називали Мазепу "вітчимом" України. До того ж не припинялися повстання, що почалися з розрухів у війську під Колмаком, якими зустріло козацтво обрання Мазепи. Повстання жорстоко придушували. Війни вимагали грошей і тому треба було збільшувати податки.

Ще більше місце у внутрішній політиці займала опозиція різних груп старшини. Вже була мова про сильну опозицію проти анти турецької політики Москви, а разом з нею й України. Особливо сильна вона була серед старшини та купецтва південних полків; невдалі війни 1687 та 1689 років розпалювали почуття незадоволення політикою гетьмана.

У центрі економічної політики гетьмана І. Мазепи були питання землеволодіння і поземельних відносин. Мазепа рішуче узяв курс на підтримку великого старшинського і монастирського землеволодіння, а також: запровадження для селян панщини. За роки його гетьманства старшина, монастирі та великі купці отримали сотні сіл із десятками тисяч селян. Сам Мазепа мав близько 100 тисяч селян в Україні і 20 тисяч кріпаків у Росії. Соціальний протест селянства він придушував силою.

У зовнішній політиці Мазепа не був самостійним. Виконуючи волю царського уряду, він посилав козаків на війни, які Росія вела як учасниця анти турецького союзу держав, а також за контроль над балтійським узбережжям. Така політика важким тягарем лягала на українське населення. Вона обурювала козаків, які гинули у важких походах і гнули спину на будівництві фортець та каналів. Тому запорожці називали Мазепу "не батьком, а вітчимом України".

Водночас гетьман шукав шляхів визволення України з-під влади Росії. Адже він побоювався, що Петро І ліквідує традиційні козацькі права й Українську державу. Вже з 1705 році Мазепа вступив у таємні контакти з польським королем Станіславом Лєщинським. На початку 1708 року між Мазепою, Станіславом Лєщинським, а також шведським королем Карлом XII було укладено таємну угоду, спрямовану проти Росії. За нею передбачалося входження України до складу Речі Посполитої на умовах, що нагадували Гадяцьку угоду 1658 р.

А вже 25 жовтня 1708 року, переправившись з чотирма-шістьма тисячами козаків через Десну, Мазепа попрямував на з'єднання з армією Карла XII. Військо гетьмана насторожено зустріло новину про перехід на бік шведського короля. Після того, як Мазепа розкрив козакам свої наміри, багато з них його покинули. Це було наслідком несподіваного для усіх переродження гетьмана - адже напередодні він закликав до боротьби зі шведами. До того ж, далася взнаки прірва між рядовим козацтвом і Мазепою, яка виникла через його соціальну політику попередніх років. Водночас патріотично налаштовані козаки і старшини підтримали заклик Мазепи і стали під прапор визвольної боротьби.

Першим про перехід Мазепи на бік шведів довідався Меншиков, який відправив гінця з новиною у ставку Петра І. В наш час важко сказати, якою була перша реакція царя на повідомлення князя. Зрозуміло одне - російський самодержець був на грані нервового потрясіння. Проте незабаром цей стан минув, і Петро І один за одним видав ряд маніфестів, де сповіщав український народ про перехід лівобережного правителя на бік шведів, демагогічне декларував тезу про вольності і свободи "малоросіян" та закликав старшину з'їхатися для виборів нового гетьмана. Протягом листопада місяця 1708 року відбувся ряд військово-політичних акцій, які надовго закарбувалися в народній пам'яті. 2 листопада війська Олександра Меншикова взяли штурмом Батурин: місто було зруйноване, а всі мешканці знищені.

Надалі репресії не припинялися. Вони торкнулися не лише противників Мазепи, але й людей, далеких від політики - тортур, знущань, а нерідко і шибениці зазнали тисячі козаків. Зрозуміло, що політика репресій деморалізувала не лише старшину, а й широкі козацькі кола.

6 листопада в Глухові відбулися вибори "вільними" голосами нового гетьмана. Ним став стародубський полковник Іван Скоропадський. Ще напередодні з наказу царя була влаштована церемонія заочного суду над Мазепою. З опудала, яке символізувало гетьмана, була знята та розірвана стрічка Андріївського кавалера, а кат повісив його на спеціально спорудженій шибениці.

12 листопада відбулася церемонія проголошення церковної анафеми, яку на Мазепу наклав особисто митрополит Київський і Галицький Йоасаф Кроковський. Анафема гетьманові за союз з іновірцями-лютеранами (шведами) відвернула від нього значну частину українського суспільства.

У травні 1709 року царські війська полковника Яковлева зруйнували Запорозьку Січ і знищили багато козаків. 27 червня відбулася битва під Полтавою, в результаті якої шведи зазнали поразки і змушені були втікати у турецькі володіння. Разом з своїм союзником через Переволочну з рештками козаків переправився також Іван Мазепа. Розпочався тривалий та складний перехід степами Північного Причорномор'я. Важко відновити думи колишнього володаря величезних багатств Гетьманщини. Загроза захоплення в полон та неминучої розправи з боку Петра І змушувала його невпинно гнати стомлених коней, шукати найкоротших шляхів до Бугу, на правому березі якого був порятунок. Лише 8 липня Іван Мазепа, Карл XII, козацька старшина та шведські генерали зійшли на турецький берег. Знову розпочався важкий перехід в пекучих акерманських степах. Нарешті в серпні втікачі дісталися Бендер. Проте бажаний спокій не настав. Стало відомо про те, що Петро І неодноразово просив турецькі власті видати Мазепу. Щоправда, Туреччина відмовилася це зробити. Але хто-хто, а гетьман добре знав звичаї Отаманської Порти. Прохання царя, помножене на золоті червінці, повинно було зробити свою справу.

Нервове напруження останніх місяців, жорстокі невдачі, провал планів та задумів, безперечно, підірвали здоров'я старого гетьмана. Іван Мазепа занеміг. Відчуваючи наближення смерті, він наказав спалити документи, що належали йому, висповідався перед священиком, якого спеціально доставили із Ясс. 2 жовтня 1709 року гетьман тихо помер у селі Варниці неподалік від Бендер.

Аналізуючи події 1687 - 1708 років, важко побачити свідоме державотворення у внутрішній або зовнішній політиці І. Мазепи. Створення ним бунчукового товариства та інші заходи щодо укріплення старшинського стану могли мати за мету утворення потужного державотворницького прошарку, але вірогідно лише копіювали бачене ним у Речі Посполита становище шляхти. Придушення повстань Петрика і Палія могли бути викликані розумінням їх слабкості та неминучості краху, але напевно були продиктовані мотивами боротьби за владу. Покірність у впровадженні антиукраїнських заходів може бути трактована як мудрість, а може - як слабкість і байдужість до долі посполитів. Але усе разом показує відсутність бодай інтенцій до унезалежнення країни.

У праці "Іван Мазепа" В. Шевчук зазначив, що в історичній літературі існує три погляди на гетьмана Мазепу: патріотичний, антипатріотичний та псевдооб'єктивний. Традиційно у російській та радянській історіографії діяльність гетьмана замальовувалася у найчорніших барвах, а "мазепинець" слугувало синонімом зрадника і ворога до появи "петлюровця" і "бандеровця". Костомаров, хоча й писав, що "Він [Мазепа] хотів незалежності й свободи своєї батьківщини…", але у своїй монографії розтрощив "Мазепу і мазепинців"

На противагу російській, в українській історіографії Мазепу було реабілітовано і навіть у деяких працях створено образ національного героя - борця за Незалежність України, видатного діяча, який найвищою метою ставив добробут населення України, але відповідь на питання хто він, герой чи зрадник, залишається відкритим. Між тим Мазепа є найбільш значущою після Богдана Хмельницького особою в історії України у Нову добу.

Розділ 2. Конституція П. Орлика: її зміст та історичне значення

Після смерті Мазепи, коли постало питання про вибір нового гетьмана на противагу Іванові Скоропадському, поставленому на Україні Петром I, вибір упав на П. Орлика, якого обрали гетьманом 5 квітня 1710 року. У день виборів було проголошено державну Конституцію, яка називалася "Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького".

Високоосвічений, з тонким національно-політичним розумом, палкий і свідомий патріот і борець за незалежну Україну, Пилип Орлик виділявся у тогочасному середовищі української козацької старшини. Навіть історики XIX століття, зокрема Соловйов, Ключевський та Костомаров, незважаючи на негативне ставлення до українських визвольних ідей, не могли не зауважити його щирості й чистоти замірів. Орлик являв собою цілком новий тип патріота й інтелігента, який у неймовірно тяжких умовах еміграції не полишав думки про відновлення самостійності української держави. Найактивніший провідник мазепинської ідеї, він присвятив ціле своє життя створенню західноєвропейської коаліції, яка б допомогла визволити Україну. Вигнанець, гетьман-емігрант, з невеликою групою однодумців - А. Войнаровським (небожем І. Мазепи), полковником Д. Горленком, генеральним писарем І. Максимовичем, генеральним суддею К. Довгополим, генеральними осавулами Г. Герциком та Ф. Мировичем - робив одчайдушні спроби умовити уряди Швеції, Німеччини, Польщі, Франції, Туреччини на спільну боротьбу з царем. Орлик активно листувався з монархами та іншими високими зверхниками цих держав, порушував українську проблему на різних приватних та офіційних зустрічах. Він намагався скористатися будь-якою можливістю, щоб зацікавити європейські держави вирішенням долі України. Ніхто більше за Пилипа Орлика не зробив у той час, аби українське питання стало часткою загальноєвропейської політики першої половини ХVIII століття.

Конституція Пилипа Орлика (1710 р.) - визначний український народнополітичний документ, у якому знайшли яскраве відображення тогочасні ідеали української нації.

"Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького", або так звана "Конституція Пилипа Орлика", яку було проголошено у день його виборів гетьманом, є унікальним документом, який дослідники небезпідставно називають однією з перших у світі демократичних конституцій. Головна ідея її - повна незалежність України від Польщі та Росії, причому кордони з Польщею визначалися по річку Случ, як за Богдана Хмельницького. Крім визначення території української держави, цей документ визначав права усіх верств населення України, незалежне становище Запорозької Січі від Польщі та Росії. Гетьман призначався главою держави, поряд з ним мала діяти Генеральна старшинська Рада, що певною мірою обмежувала владу гетьмана й регулювала його відносини з народом. Крім старшини до Ради мали увійти представники від кожного полку. Державний скарб відділявся від гетьманського, на утримання гетьмана виділялися строго визначені окремі землі та кошти. Полковники та сотники повинні були обиратися демократично - вільними голосами козаків чи сотні. Гетьман зобов'язувався стежити за справедливим розподілом і збиранням державних податків, що сплачувалися козацькими підпомічниками, селянами, міщанами, купецтвом.

Визначальною рисою Орликової Конституції, яка, власне, робить її однією з найдемократичніших серед усіх тогочасних подібних державних актів, є пункти, котрі обмежували гетьманську владу на користь старшинської ради - своєрідного козацького парламенту, до якого мали увійти не лише генеральна старшина й полковники, а й представники Запорожжя та полків - від кожного по одній заслуженій особі.

Конституцію України одразу по її прийняттю визнали уряди Швеції і Туреччини. Вона й сьогодні вражає своєю актуальністю й високим правовим рівнем. Вчені й політики нині не без підстав вважають, що, втіливши ідеї її натхненника, гетьмана Івана Мазепи, вона як державний акт республіканського спрямування на 80 років випередила ідеї Французької революції.

У ній відбилися протиріччя між європейською традицією і новітніми на той час ідеалами; протиріччя, які на початок XVIII ст. роздирали Європу на непримиренні ворожі табори, і якими жила на той час Україна. Бо саме через її територію проходила невидима межа між прагненням наших предків до свободи, самостійності - і намаганням сусідів забрати у ясир і уярмити; пролягали кордони поміж світами християнським та мусульманським.

Автори Конституції, П. Орлик та козацька старшина, прагнули зв'язати у єдине ціле уривки своєї минувшини та окреслити модель такого суспільства, яке вмістило б головні здобутки нації. Висловлені ідеї є наслідком майже тисячоліття політичного розвитку України, свідченням високого рівня самосвідомості нації, рівня її політичної культури та творчого потенціалу. Конституція постала як очеревлена ідея української держави - Гетьманщини і водночас як удосконалення тогочасного розуміння суті держави. Звісно, форма, у якій це все викладено, не позбавлена хиб (точніше особливостей свого часу), але це ж перша українська конституція.

Конституція 1710 р. була не лише емігрантським твором, а й загальноукраїнським політичним актом. Це підтверджують слова самого Пилипа Орлика: ''Над цим ми працювали більше місяця. Мої висланці їздили і приїзджали два рази на Україну та з України. Мені це найбільше завдавало праці, бо я мусив зложити цифрами проект для знатної старшини України.П. Войнаровський допомагав мені у цьому''. Текст Конституції дійшов до нас у латинській та неповній українській редакціях. Латинська версія повніша за рахунок викладення легенд про походження народів та опису надуживань старшини в Україні. Очевидно, що саме вона й була варіантом тексту, що призначався для міжнародного використання. Проте обидві версії вважають оригінальними.

Складається Конституція із вступу (преамбули) та статей, що об'єднані у 16 розділів. Вже у вступній частині стильовими засобами бароко схематично викладено ''Історію Війська Запорозького і всього руського народу'', яка сягає часів заснування попередниці Гетьманщини - Київської Русі, а також пояснюються причини, чого Україна розриває з Московщиною і переходить під шведську протекцію. Основний пункт Конституції - проголошення незалежності України від Польщи та Москви. Другим пунктом було закріплення принципів діяльності органів державної влади, скликання Генеральної ради тричі на рік. Конституція також закріплювала панівне становище православ'я у майбутній державі і безпосереднє підпорядкування київської митрополії константинопільському патріарху, підтверджувала традиційний союз з Кримським ханством, передбачала непорушність території та скасовувала утримання компанійських та сердюцьких полків, що фінансувалися самим Гетьманом. Конституція приділяла увагу також становищу міщан, посполитих та козаків - ''людей убогих'', точно визначаючи різного роду податки та звільнення від них. Конституція обмежувала права гетьмана на користь старшинської аристократії і точно встановлювала, якими прибутками може користуватися гетьман, владу якого обмежував Козацький парламент, роблячи з України конституційну державу. Вона, можна сказати, була перемогою старшинської аристократії над гетьманським абсолютизмом. За виразом О. Оглоблина, Конституція стала ''другою поразкою… гетьмана Мазепи після Полтавської катастрофи, яка завдала великого удару гетьманській владі''. Ця конституція, в якій було поєднано інтереси гетьманату, старшини як провідної верствиУкраїни, та Зопоріжжя, як військової сили, ''була в той же час маніфестом державної волі української нації перед цілим культурним світом, була вікоповним пам'ятником української державнополітичної думки'', - так охарактеризував Бендерську Конституцію О. Оглоблин.

Важливою особливістю, що відрізняла її від звичайних гетьманських статей і робила подібною до пізніх європейських конституцій, було те, що вона укладалася не між гетьманом і монархом (протектором української держави), а між гетьманом та козацтвом, яке виступало від імені всього українського народу. Проте слово ''конституція'', що вжите у назві, ще не мало такого значення, як сьогодні, а, отже, є помилкою вважати цей документ конституцією у сучасному розумінні.

Конституція Пилипа Орлика містила багато цікавих і прогресивних ідей, була на рівні кращих досягнень тогочасної юридичної думки. Вона значно випереджає свій час, а також свідчить про глибоко демократичні засади кабінета Пилипа Орлика і про те, якою серйозною фігурою був він сам.

Конституцію складено з цілковитою певністю у швидкому поверненні на Батьківщину, де вона буде мати юридичну силу для всієї України. Тому в момент її укладення, вона уявлялась цілковитою реальністю, а не просто теоретичним проектом, яким стала пізніше, коли повернення в Україну її укладачів стало неможливим. Реальної сили Конституція так і не набула, а тому лишилася в історії як оригінальна правова пам'ятка, своєрідна юридична платформа ''мазепинського руху'' і, найголовніше, як один із перших конституційних актів в історії Європи, який обгрунтовує можливість існування парламентарної демократичної республіки.

Особливого характеру в останні роки набула проблема української мови. Ця гострота була викликана помилковими догматичними підходами до розвитку національних мов протягом останніх 70-ти років. Відродженню національномовних процесів і національної свідомості сприяють історичні мовні джерела, до яких і відноситься Конституція Пилипа Орлика - своєрідна мовна пам'ятка українського народу. Пам'ятники руйнуються з плином часу, люди вмирають, а письмові джерела лишаються, доповнюються. І саме з них ми черпаємо наші знаня, саме вони нагадують нам про наші коріння.

Карл ХІІ підтвердив схвалену конституцію і став гарантом незалежності України.

Шляхи до незалежності і свободи, до політичної самостійності проходять через зростання національної самосвідомості, через усвідомлення кончої необхідності національного відродження народу України, через боротьбу - і самих українців, і представників інших національностей і народностей, які пов'язали свою долю з долею України.

ВИТЯГ З КОНСТИТУЦІЇ ПИЛИПА ОРЛИКА

І. Теперішній нововибраний гетьман має й повинен буде у першу чергу дбати та міцно поставати, аби жодне іншовір'я до Малої Росії, Вітчизни нашої, не було запроваджено, а коли десь, чи таємно, а чи явно могло виявитися, тоді владою своєю має його викорінювати, не допускатиме проповідуватися.

II. Як кожна держава складається і стверджується непорушною цілістю кордонів, так і Мала Росія, Вітчизна наша, щоб у своїх кордонах, стверджених пактами від Річі Посполитої польської і від Московської держави передусім у тому: які відійшли по ріку Случ за гетьманства, славної пам'яті, Богдана Хмельницького були відступлені, вічно віддані й пактами укріплені від Річі Посполитої польської в гетьманську область, не були насильно змінені й порушені.

III. Оскільки нам завжди потрібна сусідська приязнь Кримської держави, від якої не раз засягало допомоги Запорозьке військо для своєї оборони, тож, скільки під сей час буде можливо, має ясновельможний гетьман із найяснішим ханом, його милістю, кримським дбати через послів про відновлення давнього з Кримською державою братерства, військової колегації та підтвердження постійної приязні, на яку оглядаючись, довколишні держави не наважувалися б бажати уярмлення собі України і її будь у чому насильствувати.

IV. Ясновельможний гетьман має дбати про те, щоб Дніпро від городків та фортець московських, так і грунти військові було очищено від московської посесії і до первісної області. Запорозького війська повернено, де надалі не тільки не має ясновельможний гетьман ані фортець будувати, ані городів фундувати, ані слобід осаджувати і в будь який спосіб ті військові угіддя пустошити, але й буде зобов'язаний до їхньої оборони чинити всіляку поміч Запорозькому низовому війську.

V. Город Терехтемирів повернути Запорозькому низовому війську з усіма угіддями й перевозами на Дніпрі, що там є, побудувати в ньому шпиталь для старих зубожілих і ранами покалічених козаків військовим коштом і з нього має бути їм харч та одежа, промисел. Також Дніпро увесь згори від Переволочної вниз зберегти при Запорозькому війську.

VI. Генеральна старшина, кошовий отаман і все Запорозьке військо домовилися і постановили з ясновельможним гетьманом при елекції його вельможності таке право, яке має бути збережено постійно у Запорозькому війську: щоб у Вітчизні нашій першими радниками була генеральна старшина, як за проспектом їхніх первісних урядів, так і в установленій при гетьманах резиденції.

VII. Коли б хто з генеральних осіб, полковників, генеральних радників, значного товариства та інших військових урядників над тією ж черню чи то б гонор гетьманський зважився б образити, чи в якомусь іншому ділі провинитися, то таких переступників сам ясновельможний гетьман не має карати своєю приватною помстою та владою, а повинен таку справу (чи кримінальну, чи некримінальну) здати на військовий генеральний суд, і який на нього випаде нелицемірний і нелицеглядний декрет, такий кожен переступник має й понести.

VIII. Тії ж генеральні особи, які належно резидують при гетьманському боці, мають донести ясновельможному гетьману всілякі військові справи, які до чийогось чину й повинності нележатимуть, і відбирати декларації, а не приватні домові слуги, яких до жодних справ, доповідей та діл військових не використовувати.

IX. Завідування військовим скарбом установлюється загальним договором і неодмінно узаконюється, генеральний підскарбій завідує млинами і всілякими військовими приходами й повертає їх на публічну військову потребу з відомом гетьманським, а не на свою приватну. А сам ясновельможний гетьман до військового скарбу й приходів, які до нього належать, не має належати і на свій персональ ний пожиток уживати, а задовольнятися своїми оброками та приходами, які кладуться на булаву та його гетьманську особу.

X. Як за всякими у Вітчизні й Запорозькому військові порядками, за посадою уряду свого, має ясновельможний гетьман стежити, так найбільше має тримати й на те пильне й невсипуще око, щоб людям військовим та посполитим зайві не чинилися утяження, наклади, пригнічення та здирства, через які вони, покинувши житла свої, звикли пріч іти і в закордонних державах шукати спокійнішого, легшого й кориснішого собі мешкання.

XI. Козачі вдови й осиротілі козацькі діти, козацькі вдови і жінки без присутності самих козаків, коли в походах, або на будь-яких перебуватимуть службах, щоб не притягалися до всіляких посполитих повинностей і не утяжувалися вимаганням датків - домовлено і постановлено.

XII. Має бути встановлена через вибраних на те комісарів генеральна ревізія всіх маєтностеи, і які залишилися під державцями й подана до уваги генеральної Ради при гетьмані, за якою розсудиться і постановиться, кому гідно належить, а кому не належить тримати військові добра і маєтності, і які повинності та послушенства підданські має поспільство державцям віддавати.

XIII. Столичне місто Київ та інші українські городи з маїстратами своїми в усіх правах та привілеях наданих, щоб були заховані непорушною повагою сього акту елекційного постановляється і доручається підтвердження їх свого часу гетьманській владі.

XIV. Щоб жодні особи військові та їхні, ясновельможного гетьмана, переїжджі слуги не вимагали за приватними ділами, а не військовими, підвід, кормів, напоїв, поклонів та провідників, бо через те городовим розорення, а бідним людям наноситься знищення. Однак, усяка особа, великий, дрібний і найменший, за приватним своїм ділом, а не військовим, коли переїжджає без рейментарської подорожньої, має своїм коштом усюди по городах та селах послугуватися, а не вимагати і силою ніколи не брати підвід та провідників.

XV. Аренди і станція мають бути залишені й цілком знесені. Відтак хай військовий занедбалий скарб реставрується та постановиться на відбування і задоволення всіляких публічних військових таки витрат. А як багато після закінчення війни ясновельможний гетьман має тримати платних компаній та піхотинців при своєму боці на послугах військових, про те на генеральній Раді буде увага й постанова.

XVI. Виїздні ярмаркові мають вибирати повинність із кого належить, а не в убогих людей, прибулих на ярмарок з малою домовою продажем або для купівлі чогось на домову потребу, жодних справ, не тільки кримінальних, але й поточних, не судили і здирства понад звичай не чинили людям.

Розділ 3. Колонізаторська політика царизму в Україні у ХVІІІ ст.

Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в XVIII ст. був тотальний, безперервний, хоча і хвилеподібний наступ самодержавства на права України. Суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії. З огляду на це можна констатувати, що офіційна російська політика в українському питанні у цей час пройшла кілька етапів, у межах яких темпи, форми, методи, інтенсивність та результативність імперської експансії були різними, але поступальність цього процесу зберігалася постійно.

І етап (1708-1728) - форсований наступ на українську автономію. Хвиля репресій, розгром Батурина були першою реакцією Петра І на перехід І. Мазепи до шведів. Після цього кроку гетьмана російський цар вирішив остаточно прибрати Україну до рук". Намагаючись створити сприятливі соціальні умови для реалізації свого задуму, він спочатку видає універсал, у якому обіцяє українському народові всілякі милості та свободи, наказує обрати нового гетьмана. У цей час Петро І потураннями та подачками задобрює старшину, надсилає подарунки та гроші на Запорожжя. Справжня ж суть імперської політики чітко висловлена в листі князя Голіцина до канцлера Головкіна: "Задля нашої безпеки в Україні треба насамперед посіяти незгоду між полковниками і гетьманом. Не треба виконувати прохань гетьмана. Коли народ побачить, що гетьман уже не має такої влади, як Мазепа, то, сподіваюсь, буде приходити з доносами".

У 1708 р. під тиском царя гетьманом було обрано літнього І. Скоропадського (1708-1722). Кандидатуру енергійного та молодого П. Полуботка Петро І відкинув, вважаючи, що з нього "може вийти другий Мазепа".І. Скоропадський звернувся до царя з проханням підтвердити традиційні права та вольності, до яких додав ще декілька пунктів (щоб козаками командували не московські офіцери, а власна старшина; щоб повернули гармати, вивезені з Батурина, та ін.). Резюме Петра І було коротким і однозначним: "Українці й так мають з ласки царя стільки вольностей, як жоден народ у світі". Після цього розпочинається форсований наступ на українську автономію. Характерними ознаками цього процесу були: обмеження влади гетьмана та контроль за нею (гетьманську резиденцію перенесли з Батурина до Глухова, ближче до російського кордону, біля особи гетьмана перебував російський резидент-наглядач); економічні утиски (значну частину українських товарів - прядиво, шкіру, сало, олію та ін. - дозволялося вивозити лише до російських портів, водночас певні товари заборонялося ввозити до України, їх змушували купувати на російських фабриках); експлуатація демографічного потенціалу (1721 р. на будівництво Ладозького каналу було направлено 10 тис. козаків, 30% з них загинуло; 1725 р. під час Дербентського походу з 6790 козаків померло чи загинуло 5183 осіб); культурні обмеження (1720 р. сенатським указом проголошувалося: в Україні "книг ніяких, окрім церковних давніх видань, не друкувати", а у тих, які друкуються, "щоб ніякої різниці і осібного наріччя не було"). Крім того, росіяни вперше отримали в Україні великі землеволодіння, що призвело до появи значних непідконтрольних гетьману територій, на яких їх власники старанно прищеплювали вивезене з Росії кріпацтво. Цей етап мав свої особливості: пасивна протидія офіційній російській політиці з боку І. Скоропадського, створення 1722 р. Малоросійської колегії, яка, приймаючи від населення скарги на українські суди, контролюючи фінанси, стежачи за стосунками старшини та козацтва, не лише звужувала владні повноваження гетьмана, а й обмежувала українську автономію, була дієвим дестабілізуючим чинником, що дедалі глибше вбивав клин між українською елітою та народом.

Дещо змінила ситуацію поява на політичному горизонті наказного гетьмана П. Полуботка (1722-1724), людини енергійної, палкого оборонця української автономії. Намагаючись нейтралізувати руйнівні дії Малоросійської колегії, він проводить судову реформу (Генеральний суд стає колегіальним, розгортає боротьбу з хабарництвом, встановлює порядок апеляцій). Проте колегія не бажала відігравати скромну роль апеляційної інстанції, вона претендувала не тільки на контроль за владою, а й на саму політичну владу.

Форсований наступ на права України тривав. У 1723 р. без візи Малоросійської колегії не міг побачити світ жоден з важливих універсалів. Внаслідок цього у залежність від неї потрапили майже всі українські державні структури - адміністрація, суд, Генеральна канцелярія. Ув'язнення П. Полуботка в Петропавлівській фортеці, жорстоке придушення опозиції старшини ще більше розширили поле діяльності Малоросійської колегії.

II етап (1728-1734) - повернення Україні частини її прав та вольностей. Смерть Петра І, реальна загроза війни з Туреччиною змінили політичну кон'юнктуру. Бурхлива діяльність Малоросійської колегії, яка весь час накладала нові податки на українських землевласників, зачепила інтереси всесильного О. Меншикова, який володів величезними маєтками і навіть містами в Україні. Це зумовило скасування 1727 р. Малоросійської колегії та певне пом'якшення офіційної російської позиції в українському питанні - було знову дозволено вибори гетьмана. Ним став Д. Апостол (1727-1734).

У 1728 р. в день коронації Петра II новий гетьман подав петицію про повернення Україні колишніх прав та вольностей згідно з угодою 1654 р. Натомість одержав "Решительные пункты", відповідно до яких гетьман не мав права вести дипломатичні переговори; генеральну старшину та полковників затверджував цар; для контролю за гетьманськими фінансами почали призначати не одного, а зразу двох підскарбіїв - росіянина та українця; мито за товари, які ввозилися до України, мало йти у царську казну та ін. Отже, часткове повернення Україні її прав і свобод (право обрання гетьмана; переведення Гетьманщини з імперського сенату знову під юрисдикцію міністерства закордонних справ; скорочення російських військ на українській території; скасування податків, накладених Малоросійською колегією та ін.) були нічим іншим, як тактичним відступом, своєрідною реакцією на зміну політичної кон'юнктури. А стратегічний наступ не припинявся. Тому особливістю цього періоду було лише формальне поновлення української автономії, фактично ж усе суспільне життя перебувало під контролем російської сторони. У цей час сваволя російського уряду обмежувалася певними юридичними нормами. Це дало можливість Д. Апостолу добитися позитивних зрушень: Генеральне слідство про маєтності, тобто ревізія землеволодіння (1729-1730), дало змогу поповнити державний земельний фонд; реформа судочинства та заснування скарбниці забезпечили Гетьманщині перший річний бюджет; під владу гетьмана було повернуто Київ; помітно зменшилося переселення селян на Правобережжя і, навпаки, зріс потік тих, хто повертався на Лівобережжя.

ІІІ етап (1734-1750) - посилення імперського тиску. Після смерті Д. Апостола в Петербурзі було прийнято ухвалу: нового гетьмана не обирати, а всю повноту влади передати тимчасовому державному органу, що дістав назву "Правління гетьманського уряду". До нього входило шість осіб: троє росіян та троє українців. На чолі правління став князь О. Шаховський, який діяв відповідно до наказу: "Недремним оком наблюдать за поступками тамошнего малороссийского народа". Характерними ознаками цього періоду були свавільне втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя, русифікація українського населення, терор "Таємної канцелярії". Ситуація ускладнилася ще й російсько-турецькою війною (1735-1739), під час якої Україна стала основною базою для російських військ, постачальником матеріальних та людських ресурсів. Наслідки війни були катастрофічними для українського народу: загинуло 35 тис. осіб. Військові втрати, нескінченні мобілізації селян для обозів призводили до обезлюднення, спустошення краю. Перебуваючи в Україні, російський міністр Волинський повідомляв у своєму листі Бірону: "Не залишилося хліборобів, які потрібні, щоб засіяти хліб, щоб прогодувати самий край". І ці виснажені землі мусили ще протягом війни утримувати від 50 до 75 російських полків. Внаслідок війни Україна зазнала збитків на 1,5 млн. крб. (один віл тоді коштував 8 крб.).

ІV етап (1750-1764) - тимчасове уповільнення процесу російської експансії. У 1750 р. Україну чекав черговий поворот долі - саме цього року останнім гетьманом стає брат фаворита нової імператриці Єлизавети - К. Розумовський. Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію. Про це переконливо свідчить той факт, що, крім старих традиційних обмежень (гетьману заборонялося листуватися з іноземними державами, російська сторона призначала полковників та ін.), у цей час з'явилися нові: 1754 р. ліквідовується митний кордон між Гетьманщиною та Росією; 1761 р. Київ назавжди переходить під пряме імперське правління; 1754 р. гетьману наказано подавати фінансові звіти російському уряду про прибутки та витрати Гетьманщини. Проте можна погодитися з О. Субтельним, який вважає, що "за Розумовського Гетьманщина переживала "золоту осінь" своєї автономії". Навіть перебуваючи тривалий час у Санкт-Петербурзі, гетьман приділяв багато уваги Україні. Було проведено судову реформу, внаслідок якої Гетьманщину поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд. Намагаючись забезпечити собі тили, створити опору в найвпливовішій частині українського суспільства, К. Розумовський йде назустріч старшині і в 1760-1761 рр. забороняє переходи селян без письмової згоди пана, починає скликати з'їзди старшини - Генеральні Збори, які мали тенденцію до перетворення на шляхетський парламент на зразок польського сейму. Було проведено певну модернізацію війська: удосконалено артилерію, запроваджено однакове озброєння та уніформу. К. Розумовський виношував плани відкриття у Батурині університету. Однак прихід до влади Катерини II (1762-1796) кардинально змінив ситуацію. Спроба добитися визнання спадковості гетьманства для свого роду закінчилася для К. Розумовського втратою гетьманської булави.

V етап (1764-1783) - остаточна ліквідація української автономії. Після ліквідації гетьманства 1764 р. вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Рум'янцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цієї політики виражена короткою фразою імператриці: "Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу". У 1775 р. було знищено Запорозьку Січ, у 1781 - ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, утворено намісництво за російським зразком, у 1783 р. юридично оформлено кріпацтво, крім того, на селян Лівобережжя і Слобожанщини поширювалися загальноросійські закони. Намагаючись задобрити та підпорядкувати собі українську еліту, Катерина II 1785 р. видала "Жалувану грамоту дворянству", відповідно до якої українська знать звільнялася від військової служби та урівнювалася у правах з російським дворянством. Внаслідок цих акцій було остаточно ліквідовано українську автономію.

Отже, тотальний наступ російського царату на українські землі в XVIII ст. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей; посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації; цілеспрямованим розколом українського суспільства (заохоченням чвар між старшиною та гетьманом, підбурюванням селян проти старшини); хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів українських земель.

мазепа орлик конституція гетьман

Перелік використаної літератури

1. Бойко О.Д. Історія України: Навчальний посібник. - 3-тє вид., випр. - К.: - "Академвидав", 2007

2. Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. - К.: "Генеза", 1997

3. Борщак І. "Іван Мазепа - людина й історичний діяч" - К.: 1992

4. Кресіна І. Кресін О. Гетьман Пилип Орлик і його Конституція. - К.: ПБП ''Фотовідеосервіс'', 1993.

Размещено на Allbest.ru

...

Подобные документы

  • Історичний портрет П. Орлика та політична ситуація в Україні й Європі часів І. Мазепи. Політичні концепції, розроблені при гетьманському оточенні. "Конституція" П. Орлика як свідчення розвитку соціальних відносин та історичної думки суспільства.

    контрольная работа [35,9 K], добавлен 13.09.2010

  • Оцінка загального образу і діяльністі Пилипа Орлика. Його співробітництво с Мазепой. Конституція 1710 р. "Прав і свобод Запорозького Війська". Воєнні дії на правобережній Україні. Дипломатична діяльність, зовнішньополітичні концепції гетьмана П. Орлика.

    курсовая работа [88,5 K], добавлен 21.11.2010

  • Занепад української автономії після полтавської перемоги. Походження, освіта Орлика, його обрання гетьманом Запорозького війська. Надбання Конституція вольностей. Укладання союза з Карлом 12, похід та бій над Прутом. Маніфест Пилипа Орлика у еміграції.

    реферат [16,5 K], добавлен 29.09.2009

  • Первіснообщинний лад на території України. Київська Русь за часів Ярослава Мудрого. Галицьке і Волинське князівства за часів Данила Романовича. Гетьман І. Мазепа в українському національно-визвольному русі. Конституція Пилипа Орлика. Мирний договір УНР.

    шпаргалка [219,7 K], добавлен 21.03.2012

  • Основні напрямки зовнішньополітичної діяльності Івана Мазепи. Позиції гетьмана у відносинах з Кримським ханством та Туреччиною. Україна в Північній війні. Криза українсько-московських відносин та переорієнтація Івана Мазепи на Швецію. Внутрішня політика.

    дипломная работа [132,5 K], добавлен 29.07.2013

  • Іван Мазепа та його державотворча діяльність. Діяльність до гетьманства. Політична діяльність гетьмана І. Мазепи. Доброчинно-меценатська діяльність Івана Мазепи. Зовнішньополітичні зв’язки Мазепи. Відносини гетьмана з Петром І. Стосунки з Карлом ХІІ.

    курсовая работа [49,5 K], добавлен 26.12.2007

  • Напрямки зовнішньої політики гетьмана та її вплив на розвиток українського народу. Взаємовідносини Івана Мазепи та російського царя. Основні аспекти внутрішньої політики гетьмана. Передумови переходу І. Мазепи на бік шведів. Останні роки життя гетьмана.

    курсовая работа [65,6 K], добавлен 05.07.2012

  • Постать Івана Мазепи, напрямки її вивчення багатьма істориками різних часів. Негативне ставлення українського народу до Мазепи, його головні причини та наслідки. Соціальна та економічна політика гетьмана, особливості діяльності в галузі культури.

    реферат [12,8 K], добавлен 20.09.2011

  • Карьера Пилипа Орлика писарем Киевской митрополии, а затем генеральным писарем. Конфликт Орлика и Войнаровского по поводу гетманского наследия. Первое международное признание украинского правительства в эмиграции. Содержание конституции Пилипа Орлика.

    реферат [34,0 K], добавлен 18.03.2012

  • Історія роду Мазепи. Життя та історія кар’єри Івана Мазепи, його походження з пропольської сім’ї, отримання досвіду в дипломатичній та воєнній справі за допомогою поляків. Державна діяльність гетьмана України Івана Мазепи, підтримання стосунків з Москвою.

    реферат [16,6 K], добавлен 23.11.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.