Повсякденне життя грекині Приазов'я наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Повсякденне життя грекині Приазов'я в наприкінці ХІХ на початку ХХ ст.

Арабаджи С.С.

Історія греків Приазов'я протягом тривалого часу залишається актуальною темою наукового дослідження. Певна ізольованість від зовнішнього впливу, обумовлена в минулому соціально-економічними факторами, дозволила грекам Північного Приазов'я зберегти етнічні особливості повсякденного життя. Виховання та життя жінки-грекині значно відрізнялося від українок та росіянок. Грекиню навчали бути терплячою, покірною та слухняною.

Дослідженням дошлюбних знайомств грецької молоді займалася Ксенофонтова-Петренко О.Н. [8], питаннями побуту Душка В.Г., Пономаренко Н.Н., Аніміца Е.Г., Аніміца Г.А. [4;17;1], особливостями родильної обрядовості Дмитрієва В., Мухіна В.В. [3;14].

Але не дивлячись на це, повсякденне життя грекині ніколи не ставало предметом окремого наукового дослідження.

Мета праці простежити повсякденне життя грекині Приазов'я, дослідити дитинство, юність, дошлюбні знайомства, особливості внутрішньо-сімейних взаємин жінки з батьками, чоловіком та його родиною, основну господарську діяльність, а також процес лікування від безпліддя, роди. грек приазов'я жінка життя

До наукового обігу вводиться мемуарна література вспомини Попової Ф., Бадасена Г., Хаджинова К., Стріонова І., Кечеджи-Шаповалова М. [18; 2; 23; 20; 6], звіт санітарного лікаря Казанського С.Ф. [5].

Перші два роки свого життя дівчинка проводила на софі, де її буквально прив'язували смугами тканини до стіни, в яку був забитий цвях. Як тільки дівчинка починала говорити й думати, її вчили не заподіювати нікому зла, не ображати своїх братів і сестер. Греки казали: «Перш, ніж сказати слово, ти його пожуй. Ніколи не поспішай говорити не подумавши». Існувало таке прислів'я «Агизи вар, дати йох» (рот є, язика немає). У п'ять шість років дівчину прилучали до посильної роботи, вона доглядала менших братів та сестер. Гречанка хранителька родинного вогнища і затишку в будинку вже з п'яти семи років вчилася прясти, ткати, вишивати, шити, в'язати [17,119].

За виховання дочки відповідала мати. З дитинства дівчину вчили охайності. Про неохайну жінку говорили: «Ону коврден та вух хирх куюн хозламах» (Курка, як її побачить, 40 днів не буде нестися). Мати привчала дочку до порядку, промовляючи прислів'я: «Атос, тіс теш юрух, тдъулыя-т камия-па ти питэв» (У кого порядку немає, в того робота ніколи не закінчується) [9,3].

Дівчат у восьмирічному віці деякі батьки намагалися віддати до школи. Взагалі, батьки дівчат віддавали до школи рідко, вважаючи, що освіта для них неважлива [19, 95]. Власне з цього віку відбувалася психологічна підготовка дівчини до створення власної сім'ї, осмислення нею канонів моральності у відносинах осіб протилежної статі.

З дитячих років дівчинка знала, що рано чи пізно їй треба виходити заміж, і до цієї головної події свого життя вона повинна приготувати необхідний для себе одяг, предмети, якими вона прикрасить свій майбутній будинок [8, 173]. Дівчина працювала над дарунками для майбутніх батьків жениха [7, 60]. Свекрусі обов'язково вишивала сорочку і харті пов'язку на куділь [22, 5].

У дівочому рукоділлі переважало вишивання. Вишивали хрестом на п'яльцях. Багато зусиль вимагало виготовлення декоративної тканини тухми. Її вишивали на червоному фоні білими або чорними нитками. Ще в'язали гачком і спицями скатертини та інше.

У греків цінувалася працьовита, скромна, незаймана дівчина. Тому батьки рідко випускали дівчаток з дому гуляти, бо боялися, що втратять цноту. «Для дівчат спідниця ворог», говорили батьки. Дівчаток навчали скромності: зустрінеш хлопця опусти додолу очі, і терплячості [19,95].

Дошлюбні знайомства грецької молоді найчастіше відбувалися на посиденьках, де дівчата рукодільничали: пряли, вишивали, в'язали [17, 119]. Увечері дівчата підлітки влаштовували сту плексму (посиденьки), що буквально означає на в'язання (с. Сартана) [8, 173]. Згідно із заведеними правилами, першу частину вечора дівчини займалися в'язанням, поки хлопці не затівали яку-небудь гру, залучаючи до участі всіх присутніх [23, 5]. В с. Старий Крим дівчини влаштовували джиїни (вечорниці), на яких займалися рукоділлям. Приходили обов'язково з матір'ю або з бабусею, які сиділи у сусідній кімнаті.

Однією із найважливіших подій у житті жінки є укладання шлюбу, який, власне, становить основу сім'ї. Вибором нареченої займалися батьки жениха [16, 181]. Рідко було, щоб батьки виконували волю дітей, укладаючи шлюб. Думки дочки взагалі не запитували. Вона не мала права сказати «не хочу, не піду, не подобається». Якщо виявляла норовистість, то батько бив її, кидав в комору, а заміж видавав, за кого хотів (так відбувалося в с. Сартана). Не дуже зважали й на почуття сина. Існувала традиційна форма протесту молодих волі батьків звичай «умикання» нареченої [13, 143]. Тому раніше в грецьких селищах шлюб за взаємним коханням був рідким явищем. Були випадки, коли, познайомившись з дівчиною, парубок хотів на ній одружитися, але батько не хотів видавати свою дочку або унаслідок безземелля хлопця, або з іншої причини. Інколи це не зупиняло хлопця і він після посиденьок крав кохану і повертав її лише вранці. Оскільки викрадання вважалося «ганьбою» для дівчини, батько більше не заперечував проти браку дочки, і незабаром починалося сватання [23, 5]. З давніх часів природним бажанням батьків було видати заміж дочку за достатньої в матеріальному плані сім'ї. Це забезпечувало безбідне майбутнє молодих. Практично ні один шлюб не укладався без матеріальних розрахунків старших представників обох майбутніх споріднених сімей. Взагалі, греки майже не брали шлюбів з іншими національностями [24, 164]. Були в м. Маріуполі випадки, коли освічені гречанки без батьківського благославління виходили заміж за представника іншої національності. У такому разі мати проклинала свою дочку. Але такі випадки були поодинокими [6, 13].

Існував звичай спочатку видати заміж старшу дочку, потім молодшу. Якщо молодша виходила заміж раніше, це вважалося ганьбою для старшої дочки. Тому батько міг відмовити сватам, якщо в домі була не заміжньою старша дочка. Якщо в бідній сім'ї було багато дівчат, то молодша могла і засидітися в дівах, чекаючи свою чергу. Її сватам пропонували старшу незаміжню. Дівчина могла вийти заміж і в двадцять три роки, але не по любові, а тому, що не було вибору. Мати наставляла: «Звикнеш, я теж вийшла не по любові» [2, 71].

Ідеалом кожного грека була дбайлива, красива, багата і слухняна жінка. Ось, що пише Кечеджи-Шаповалов о грекині: «Дівчина з тупою покірністю йшла під вінець з немилим, з такою ж покірливістю і навіть рідкою сумлінністю народжувала йому дітей і з винятковою дбайливістю вела домашнє господарство, готувала йому». У 1919 р. він відмічає, що ще двадцять п'ять років тому грекині користувалися вельми своєрідною репутацією незвичайно скромних і вірних подружній обітниці, навіть далеко за межами Маріуполя. Так, наприклад, в суддівських кругах Харкова не рідко можна було почути пораду якому-небудь лисіючому члену суду або палати: «Одружуйтесь на маріупольській гречанці, вони чудові господині, скромні, невимогливі і не зраджують» [6, 24]. Але якщо про дівчину ходив поголос про її нескромну поведінку, то вона втрачала всі шанси на добру партію.

Якщо шлюбний вік у XIX ст. для дівчат був 16-18років, то в XX ст. він виріс до 20 років. «Ахли пахли олсун» (хай розуму набереться),говорили греки. Раніше казали: «Бери наречену в такому місці, щоб була спина», щоб поряд знаходилася рідня, було до кого прихилитися в разі скрути. З цього бачимо, що бідна гречанка не могла розраховувати на багату «партію».

Після весілля починалися будні. У родинних стосунках панував повний патріархат [15, 41]. Повноправним господарем в будинку вважався чоловік, якщо молодята жили окремо або свекор, якщо жили з батьками. Невістка в новій сім'ї повинна була раніше всіх підійматися вранці, топити піч, приготувати воду і рушник для умивання свекрухи і свекру, полити свекру і поцілувати йому руку, за що отримувала золоту монету [22, 6].

Із заміжжям багато що мінялося у гречанок. Мінявся, перш за все, зовнішній вигляд жінка вже не заплітала коси, а, зрізавши їх, волосся ховала під хустку. Молоді жінки зав'язували хустку під підборіддям, а літні на лобі. Жінці після весілля багато чого заборонялося, а саме: ходити самій за покликами, тобто розпоряджатися на свій розсуд грошима, розмовляти з чоловіками які не були членами сім'ї, брати участь у сімейних радах, за відсутності чоловіка відвідувати своїх родичів. Відношення до жінки зі сторони чоловіка та родини мало споживацький характер. Чоловік мав право наказувати жінку та дітей голодом, позбавляти самого необхідного і навіть бити, але такі випадки були поодинокими.

Виховуючись у сім'ї, дівчатка бачили, що перечити ні чоловікові, ні свекрусі не можна. Не дивно, що існує така приказка «Бапгна агач парладлах» (на голові рубали дрова). Грекині були безмірно терплячими. Змалку їх привчали до покірності та поваги до майбутнього чоловіка і його батьків.

Якщо в хаті було 2-3 невістки і не було сварок, то це не тому, що ніхто нікого не кривдив, а через те, що соромно було сваритися перед дітьми, старшими. Свекруха могла скривдити невістку, особливо, якщо вона з бідного роду, але невістка терпіла. Син, хоч би як він не любив жінку (жінка халва, поки в постелі), завжди держав сторону матері. Розповідати про чвари в хаті означало ганьбити свій рід, знеславити його. «Чоп евен чхарма» (Не винось сміття з хати), говорили греки. Після весілля невістка цілий рік не розмовляла зі свекром. Вона мовчки подавала йому їжу, мовчки виконувала його розпорядження. Це вважалося знаком слухняності. Після закінчення терміну свекор дарував їй дорогий дарунок, невістка цілувала йому руку і починала розмовляти з ним [18, 33]. В с. Старий Крим в перший рік шлюбу невістка не сідала за стіл обідати, а їла стоячи, це вважалося правильним, бо так потрібно, бо існує така традиція. Жінка почитала чоловіка. Йому за столом подавала першому тарілку, йому відкладала кращі шматки м'яса, йому давала перший чебурек. Жінка купала чоловіка, вечорами мила йому ноги, а коли він збирався куди-небудь піти, оглядала його уважно чи чисте взуття, одяг [18, 50]. В середині ХІХ ст. в листах з Катеринослава Тітов Г. писав: «У сімействах їх завжди царює тиша, взаємна згода і любов; не видно навіть тих безумних ревнощей, якими чоловік часто переслідує свою дружину, як буває у інших народів. У Маріупольських Греків чоловік нічого не бачить в своїй дружині, окрім досконалості, дружина платить тим самим» [21, 147].

Якщо у селищі влаштовувався суспільний захід, не релігійного характеру, тільки невеликій частині жінок дозволяли його відвідати. Наприклад, навесні 1914 р. в грецькі селища Ялту, Сартану, Мало-Янісоль, Мангуш приїхала пересувна гігієнічна виставка. У своєму звіті про виставку, що відбулася, санітарний лікар С.Ф.Казанській відзначав: «Серед дорослих відвідувачів виставки помітно переважали чоловіки. Якщо ще в місті і в російському селі Новоспасовці з дорослих на долю жінок приходило до 40%, то у всіх грецьких селах число жінок було зовсім вже мале, так, у Сартані на долю жінок доводилося лише 35%, в Ялті 35%, в Мало-Янісолі 29% жінок, навіть «культурний» Мангуш і той не уникнув загальної участі всіх грецьких сіл жінок було лише 31%. Ще сильний, очевидно, погляд, що «бабина справа за господарством дивитися» [5, 404].

До початку колективізації, жінки не доглядали за худобою, не працювали на полі. Жіночою справою було виховання дітей, готування страв, прання білизни, працювали грекині на полі, току тільки в жнива. Гречанки стежили за чистотою житла, стіни усередині регулярно білилися білою глиною, зовні вапном [4, 26]. Жінки на станках-верстатах ткали традиційні килими різної довжини, величини і узорів. Практично в кожній сім'ї був гребінь для чесання шерсті і ручна прялка для виготовлення з чесаної шерсті ниток [1, 31]. В'язання кофтин, панчох, шкарпеток, рукавичок, а також в'язання і вишивання скатертин, покривал, рушників, чоловічих сорочок було обов'язковим для кожної грекині [20, 6]. Літом деякі грекині з пшеничної соломи робили солом'яні шляпи та шили дітям іграшки.

Справжньою трагедією для жінки була втрата чоловіка. Її життя перетворювалося на суцільне приниження, помикання з боку членів родини, вона втрачала свій статус у громаді. Бували випадки, коли вдова навіть не попадала на поминки власного чоловіка, бо в цей час виконувала хатню роботу. Вдова майже не мала шансів вдруге вийти заміж. Дуже рідко чоловіки розводилися з жінками, але якщо це траплялося, для грекині це було справжнім ударом долі. Часто після цього жінки сходили з розуму, навіть помирали від душевної болі [23, 4].

Греки вважали, що головне призначення жінки полягало у продовженні роду. Сам статевий акт між чоловіком і жінкою за православними канонами був виправданий лише як засіб зачаття дітей. Народження дитя сприймалося як милість Божа, а відсутність дітей вважалась прокляттям Божим [11, 413]. Греки казали: «Будинок з дітьми це радість; будинок без дітей могила» [10, 3]. Вина за відсутність дітей або народження дівчаток лягала виключно на жінку. Були свекрухи, які звинувачували невісток в тому, що вони народжувала дочок, замість бажаних синів. На їх думку, невістки навмисне обідняли синів, оскільки, згідно з існуючим положенням, в Російській імперії земля наділялася лише чоловікам від народження по п'ять десятин [2, 55].

Грекині у випадку безпліддя вдавалися за допомогою до різного роду знахаркам, які замовами і різними лікарськими засобами намагалися лікувати [11, 413]. Жінки, що хотіли вилікуватися від безпліддя або легко народити, здійснювали паломництво до святих місць, джерел.

Настання вагітності, виношування дитя завжди супроводжувалося забобонами і рядом заборон. Вагітна жінка не відвідувала весілля або похорони, особливо строго стежила за тим, щоб на свято Стрітення Господня (14-16 лютого) не працювати по будинку і нічого не різала. До того часу, поки жінка не народить дитини, до неї ставилися з великою і особливою повагою, піклувалися, допомагали, вважаючи, що в неї уже дві душі. Жінка якомога довше приховувала свій стан від сусідів і навіть від родичів, щоб не зурочили.

Традиційно гречанки народжували в положенні сидячи, що є прадавнім і найбільш фізіологічним способом дозволу від тягаря. Зазвичай породіллю саджали на триногу, яку використовували в домашньому господарстві як підставку для сосудів з круглим дном [14, 153].

У приазовських селах у досліджуваний період жінки народжували не в лікарнях, а в домашніх умовах, вдаючись за допомогою до повитух «бекана», «ебана» (урум.), «манака» (рум.). Всі випадки народження мертвих або потворних дітей приписувалися впливу «злих сил», від яких старалися уберегти вагітну жінку і плід у її утробі. З цією метою вагітна якомога довше приховувала своє становище, повитуху кликали таємно, а число дійових осіб, які були присутні при родах і допомагали повитусі, обмежували [3,39]. Повитуха використовувала різноманітні прийоми для полегшення родів. Фітотерапевтичні, засновані на застосуванні відварів лікарських трав (чебрецю, м'яти, кропиви) і теплих сухих компресів з використанням зерен ячменю й вівса. Механічні впливи повитухи на організм породіллі, наприклад, масаж живота, перевертання плоду в утробі шляхом підвішування й струшування роділлі та ін. Протягом трьох днів породіллю прагнули оберігати від зглазу, навіть сонце не повинне було бачити її [2, 160]. Повитуха на дев'ятий день після родів (а у разі поганого самопочуття жінки пізніше), організовувала й проводила очисне обмивання породіллі. Повитуха саджала її в таз із водою, в якому знаходилося сім розжарених каменів, лікарські трави і зверху накривала сьома ковдрами. А після «бані» робила масаж живота, рушниками стягувала кістки: коліна, стегна, плечі, потім обмотувала живіт породіллі рушником. Така «баня» добре впливала на самопочуття жінки, сприяли найшвидшому відновленню сил. Але не дивлячись на «банний» ритуал, породілля залишалася «нечистою» ще тридцять днів (тобто протягом сорока днів після родів). Вважалося, що в цей період вона не тільки надзвичайно вразлива до впливу злих сил, але і сама є джерелом негативної енергії. Протягом певного часу вона повинна була спати окремо від чоловіка [3, 41].

Дитину грекині годували груддю. З метою запобігання повторній вагітності затягували період грудного вигодовування. Якщо подальша вагітність не наставала, годували дитину, доки вона не засоромиться, до 3-4 років. Цей метод до деякої міри захищав жінку від нових вагітностей. Жінки народжували до настання фізичної стерильності. Оскільки жінки прагнули годувати дитину як можна довше, інколи траплялося, що при народженні внука або онучки, жінка підгодовувала і їх [18, 45]. Також грекині годували груддю і тих дітей, у яких після пологів померла мати, або яких підкидували жінки, які збігали з чужими чоловіками [2, 70].

Суворі патріархальні закони родини стверджували: чоловік у сім'ї цар і бог, а його слово закон. Батько, за кого бажав, за того і видавав дочку заміж, її думки навіть не запитував. Жінка потрапляла під повну залежність від чоловіка, була його прислугою, а також служницею для його багаточисленної родини та власних дітей. Невістка підкорялася свекрусі, терпіла її звинувачення при відсутності дітей або при народжені дівчаток. Менталітет греків передбачав повну покору старшим, виконання всіх правил ведення господарства й дотримання сімейного етикету. Таким чином, жінка цього періоду була терплячою й покірною, вона не могла навіть мріяти про отримання професії, про самостійний вихід у люди.

Перспективи подальшого дослідження окресленої теми пов'язані із вивченням духовних потреб жінки, жіночих хвороб, ускладнень після пологів та абортів, та їх лікуванням з залученням джерел усної історії.

Література

1. Анимица Е.Г., Анимица Г.А. Чердакли (Кременевка): 1780-2005. Екатеринбург: Изд-во Урал. гос. экон. ун-та, 2005. 101с.

2. Бадасен Г.В. По страницам истории села Ялта (Из воспоминаний о родине моей и моих предков). Мариуполь, 2007. 2004 с.

3. Дмитрієва В. Традиційна родильна обрядовість Півдня України (на прикладі греків Приазов'я) // Етнічна історія народів Європи. 2000. № 6. С.39-41.

4. Душка В.Г. От старины глубокой до наших дней: Очерки истории Тельмановского района Донецкой области. Донецк: Об-во книголюбов, ООО «Алан», 1999. 178 с.

5. Казанский С.Ф. Передвижная гигиеническая выставка в Мариупольском уезде // Врачебно-санитарная хроника Екатеринославской губернии № 4-5: апрель май 1914 г. Екатеринослав, 1914. -С.391-429.

6. Кечеджи Шаповалов М.В. Старый и Новый Мариуполь. Мариуполь: Эл.-типография Бр. Гольприн. 1919. 30 с.

7. Киреева Т.И., Киреева В.Г. Историко-этнические аспекты греческой, сербской, немецкой культуры в этносфере украинской регионики // Наука. Релігія. Суспільство. 2005. №1. С.59-64.

8. Ксенофонтова-Петренко ОН. Семейные обряды в селе Сартана//Культурнобытовые процессы на Юге Украины. М.: Наука, 1979. С.173-184.

9. Мазур П. Источник красоты, радости и здоров'я // Хронос. 2004. №1. С.3.

10. Мазур П. Кодекс семейного воспитания. Этюды о народной педагогике греков Приазовья // Хронос. 2003. № 10. С.3.

11. Мариуполь и его окрестности. Мариуполь: Типо Литография А.А. Франтова, 1892. С.406-438.

12. Маріупольська Округа. Матеріали до опису Округ УСРР. Харків, 1926. 52с.

13. Моруженко О.Б. Новые и традиционные черты свадебной обрядности греков Приазовья // Донбасс и Приазовье: Проблемы социального, национального и духовного развития. Мариуполь, 1993. С.143-145.

14. Мухина В.В. Родильно-крестильная обрядность у приазовских греков (по материалам полевых исследований в Старобешевском и Тельмановском районах Донецкой области Украины в 1993 г.) // Україна-Греція: історія та сучасність. Тези ІІ міжнародної наукової конференції, К., 1995. С.153-155.

15. Папуш И.А. Сартана: прошлое и настоящее (взгляд сквозь годы). 17782000 гг. Мариуполь: ЗАО «Газета Приазовский рабочий», 2002. 328 с.

16. Пономарева И.С., Сорока Т.И. Традиции свадебной обрядности греков Приазовья // Греки Украины: История и современность. Донецк, 1991. С.181-184.

17. Пономаренко Н.Н. Быт и культура греков Приазовья (кон. ХУІІІ нач.

ХХ вв.) // Донбасс и Приазовье: Проблемы социального, национального и духовного развития. Мариуполь, 1993. С.118-120.

18. Попова (Николаева) Ф.Г. Мои девяносто лет (как я их помню) М.: Издательский дом международного университета в Москве, 2006. 208 с.

19. Проценко С., Наметченюк Г. Виховання дитини в греко-урумській родині // Збірка тез Четвертої Всеукраїнської відкритої краєзнавчої конференції учнівської молоді «Південно Східна Україна: зі стародавності у ХХІ сторіччя». Донецьк, 2007. С.94-95.

20. Стрионов И. Мои воспоминания // Хронос. 2006. №2. С.6.

21. Титов Г. Письма из Екатеринослава. Одесса: Типография Брауна и К., 1849. С.132-152.

22. Тыркалова Н.А. Быт и культура греков Приазовья. Мариуполь, 1997. 6с.

23. Хаджинов К. Зарисовки из семейного альбома, или не мои воспоминания // Хронос. 2005. № 3. С.4-5.

Размещено на Allbest.ru