Політика Англії і Франції щодо ґданського питання на Паризькій мирній конференції

Размещено на http://www.allbest.ru/

політика ґданський дипломатичний конференція

Політика Англії і Франції щодо ґданського питання на Паризькій мирній конференції

Чаїнський Ю.О

Одне з найскладніших питань, що постало на порядку денному після закінчення Першої світової війни було пов'язано з проблемою відродження Польської держави, а саме визначення її кордонів. Дане питання стояло на перетині інтересів різних країн та їх зовнішньополітичних амбіцій, адже перспектива його вирішення була пов'язана з радикальним територіальним переділом Центрально-Східної Європи і величезними змінами в існуючому до тих пір балансі сил. Це стосувалося й такої важливої складової цього питання як можливість передачі Польщі Ґданська (по-німецьки Данциґа), а відтак, її виходу до Балтійського моря.

Дослідження ґданського питання в ході мирної конференції, яке було розпочате ще у 1919 році С. Кутшебою [1,250], знайшло своє серйозне продовження тільки в працях істориків Польської Народної Республіки після 1956 року [2;3] та польських діаспорних вчених. Зокрема, серед останніх виникла дискусія щодо того, хто ж був автором концепції вільного міста Ґданська - В. Вільсон [4,74] чи Д. Ллойд Джордж [5,96]. Із останніх робіт, присвячених даній темі, слід виділити статті К.Н. Колмагорова «Д. Ллойд Джордж и польский вопрос во время Первой мировой войны и Парижской мирной конференции» [6], в якій автор аналізує позицію Ллойд Джорджа щодо ґданського питання, і Строганової Н. А. «Дискуссия о разделе Восточной Пруссии на Парижской мирной конференции в 1919 г.», а також публікацію К. Корди стосовно висвітлення справи Ґданська на Паризькій мирній конференції у поморській пресі [8]. При цьому, жоден із дослідників не став собі за мету здійснити компаративістику політики Англії і Франції щодо ґданського питання.

Зважаючи на це, в даній статті ми намагаємось, на основі порівняльного аналізу, виявити основні чинники формування зовнішньої політики Англії і Франції стосовно майбутньої долі Ґданська та з'ясувати вплив протиріч між провідними державами на їхню політику щодо Польщі і Ґданська зокрема. Ще наприкінці війни основними центрами вирішення польського питання стали, з одного боку, - власне країна та її народ, а з іншого, - держави Антанти і США. Проте, головна фаза вирішення майбутньої долі Польщі відбулась на Паризькій мирній конференції, що тривала з 18 січня 1919 року по 21 січня 1920 року Польща, яка де-юре була визнана лише 30 січня 1919 року [9,250], також брала участь у роботі конференції як воююча сторона на боці Антанти. На чолі її делегації до травня 1919 року був голова Польського національного комітету (КНП) Р. Дмовський, далі - прем'єр І. Падеревський [10,169-172]. Однак вирішення самого питання здійснювалось фактично без участі поляків, адже реальний результат справи залежав від найсильніших держав того часу - Великої Британії, Франції, США, Італії та Японії. Основна ж дискусія розгорілась між Францією і Великою Британією, як провідними гравцями в післявоєнній Європі.

Велика Британія і Франція були добре обізнані із сподіваннями поляків щодо встановлення північного кордону, оскільки ще 4 червня 1918 року вони разом з Італією визнали за Польщею право доступу до моря [11,263]. Водночас глава британського МЗС (Форін Офіс) А. Бальфур заявив тоді, що ця декларація зовсім не означає автоматичної передачі Польщі Помор'я і Ґданська [12,42]. Основні ж територіальні вимоги Польщі на Паризькій конференції щодо Ґданська були сформульовані в інкорпоративній концепції Р. Дмовського і базувались на документі - «Центрально-Східноєвропейські проблеми» [13,72]. В ньому, зокрема, йшлося й про необхідність повернення міста і надання країні ширшого виходу до моря. Спостерігаючи за невизначеною позицією союзників щодо російського питання, польська делегація вирішили винести на перший план саме проблему визначення своїх північних і західних кордонів [7,46]. Такий крок поляків легко пояснити: тут вони могли розраховувати на підтримку Франції, яка бажала використати будь-який шанс для послаблення Німеччини. З іншого боку, цей маневр давав Варшаві змогу втілити у життя її агресивні плани на сході щодо територій бувшої Російської імперії [5,81-82]. Дійсно, сильна Польща була необхідна Франції для створення сприятливої рівноваги - свого роду «балансу сил по-французьки» [14,12]. Дана позиція французької делегації на конференції була відображена у меморандумі МЗС «Вимоги сильної Польщі» від 20 грудня 1918 року [5,81-82], за основу якого було взято 16-й пункт тексту перемир'я з Німеччиною і 13-й пункт з «14 пунктів» президента США В. Вільсона [15,22]. В ньому, зокрема, проголошувалась необхідність створення Польської держави з вільним і надійним доступом до моря, хоча без жодної згадки про Ґданськ. Вітчизняні історики мають рацію стверджувати, що перетворення Франції у найсильнішу країну в Європі внаслідок перемоги у війні, та поразки одвічної суперниці Німеччини і крах союзниці Росії, значно зміцнило її вплив на вирішення міжнародних питань. Тому, Франція змушена була активізувати свою діяльність на схід від Німеччини [16,19;17,61- 62;18,350-355]. У цьому контексті вона робила велику ставку саме на Польщу, яка, до того ж, за англо-французькою угодою про розподіл Росії на сфери впливу від 23 грудня 1917 року належала до французької зони [19,19]. З одного боку, вирішуючи справи з Польщею на базі «принципу націй» - політичної та ідеологічної парадигми зовнішнього курсу країни після закінчення війни, прем'єр Ж. Клемансо вітав її відродження, повернення «старовинних земель на Балтиці». З іншого, він порушував цей принцип щодо Німеччини, домагаючись відторгнення від неї балтійських та інших територій. Водночас, на думку історика Є. Красуського, якщо головним союзником проти Німеччини мала бути Росія, то Польща, ворожа Росії, була б для Франції лише тимчасовою заміною [20,42]. Якщо ж в Росії змогли б утвердитись більшовики, тоді головним завданням Франції було: з одного боку - послабити Німеччину, а з іншого, - використати її, як і Польщу, в боротьбі з Радянською Росією.

Британська делегація, яку на Паризькій мирній конференції очолював глава уряду Д. Ллойд Джордж, погоджувалась з багатьма позиціями французів, зокрема й з тим, що створення незалежної Польщі є необхідним для Європи [21,30-31]. Однак якщо стосовно територій, які поляки вимагали від бувшої Австро-Угорщини, британці не сперечались, то в питанні відчуження на користь Польщі частини німецьких земель у Ллойд Джорджа були серйозні заперечення. В основі зовнішньої політики Великої Британії лежала впевненість у можливості поєднати вирішення актуальних проблем Європи із зміцненням свого впливу на континенті. Зважаючи на те, що серед сильних конкурентів в Європі після війни залишалася тільки Франція, становлення її гегемонії на континенті за рахунок надмірного послаблення Німеччини та ймовірного укладення союзів з країнами Центрально-Східної Європи зовсім не входило до планів британської зовнішньополітичної доктрини балансу сил.

На початку грудня 1918 року, після довгих суперечок між Ллойд Джорджем і частиною майбутньої делегації у Парижі, був розроблений меморандум, який став орієнтиром щодо польського питання. Вирішення даної проблеми повинно було базуватися на концепції «малої Польщі», згідно з якою Польща обмежувалася у своїх діях в районі Балтійського моря і ставилась у залежність від Німеччини. Така позиція була продиктована й їх бажанням уникнути росту реваншизму у Німеччині після можливих невигідних для неї рішень в Парижі [12,47]. Відтак, Ллойд Джордж запропонував хитре вирішення проблеми: Ґданськ не відійде ні до Польщі, ні до Німеччини - він повинен стати вільним містом. Частина кабінету (Бальфур, Говард) оцінили це як порушення «обіцянки Вільсона» про гарантію Польщі виходу до моря. Однак, це питання було швидко вирішено: Польща повинна була отримати право побудувати порт на Віслі, який відкриє їй вихід до моря. Якщо ж поляки будуть вимагати Східну Пруссію, Лондон наполягатиме на проведенні там плебісциту [5,75-78]. Цікаво, що Ґданськ вже мав статус вільного міста у 1807-1814 роках, тільки тоді таке рішення було прийнято за ініціативи Франції, а саме Наполеона [22].

Натомість, Франція, як держава більш близька до Польщі, добилась свого головування у комісії з польських справ, яка була сформована 12 лютого 1919 року. Її очолив колишній посол Франції у Німеччині Ж. Камбон. Для кращого вивчення питання були створені дві територіальні підкомісії на чолі з генералом Ле Рондом і дипломатом Ларошем. Сукупність усіх вимог Польщі повинна була дослідити спеціальна комісія під керівництвом бувшого посла Франції при Тимчасовому уряді в Росії Ж. Нуленса. Отже, передбачаючи дипломатичне зіткнення з британцями, Франція постаралась наперед зайняти найвпливовіші посади при вирішенні цієї проблеми. Гострі розходження між союзниками намітились вже 22 лютого при розгляді проекту маршала Фоша щодо Польщі. Британці виступили з протестом проти використання переправлених до Варшави з Франції частин польської армії Галлера проти Німеччини і України. Це, у відповідь, викликало протест французів. У результаті прийшли до рішення про створення ще однієї спеціальної комісії щодо польських справ, яка повинна була розглянути всі дискусійні питання безпосередньо на місці [5,84-85].

Обговорення самого питання розпочалось 29 січня 1919 року, коли полякам була надана можливість заявити про свою позицію. Керуючись етнічними та історичними міркуваннями, Дмовський у відомому п'ятигодинному виступі [23,26-28], окрім іншого, чітко апелюючи до господарів конференції - французів, стверджував, натякаючи на східно- прусську територію: «Більш справедливо відкрити невелику онімечену область для польського проникнення, ніж позбавити всю Польщу економічної незалежності і віддати її на сваволю німецькій агресії» [24,178]. Основним його опонентом був Ллойд Джордж, який різко піддав критиці територіальні вимоги поляків. Він вбачав у їх планах не лише передумови до ще більшого послаблення Німеччини, флот якої перестав існувати, що нівелювало будь-яку загрозу британському морському пануванню, але й можливість більшого посилення Франції, яка, не дивлячись на економічну кризу, володіла потужною армією. Приєднання Ґданська до Польщі означало посилення позицій Франції на Балтиці, що не відповідало британським інтересам в регіоні. Польські історики вважають, що саме Велика Британія стала основною перепоною на шляху повного включення «польської частини» Східної Пруссії до складу Польщі [21,41]. Водночас Лондон був готовий піти й на прямі переговори з поляками. Протягом 6-10 лютого відбулись неофіційні консультації щодо майбутніх кордонів Польщі між англійським та американським представниками Говардом і Лордом та поляками. Союзники запропонували полякам обмежити свої вимоги, за що обіцяли, зі свого боку, виділити територію для залізничної дороги між Польщею і Ґданськом [3,73]. Робота комісії Говарда - Лорда припадає на період, коли Фош у цілях тиску на Німеччину наполягав на негайній окупації поляками територій вздовж залізничної дороги Ґданськ - Торунь [11,60]. У відповідь, на черговому засіданні Найвищої Ради, Бальфур заявив, що діяльність Фоша зриває підписання мирного договору з Німеччиною і проекту по залізничному коридору [5,85].

Несподіваним союзником для Великої Британії в цій ситуації стала Німеччина, делегати якої, хоча й не були допущені до підготовки мирних договорів, але безсумнівно поділяли прагнення британців не допустити посилення Польщі та Франції за рахунок Німеччини. 27 січня 1919 року німецьке керівництво розробило проект директив для своєї делегації, в яких давалась вказівка погоджуватись на «утворення нейтральної Польщі з безсумнівно польських областей» та «її вихід до моря через створення вільної гавані у Данциґу» [25,5]. Крім того, у лютому 1919 року німецькі війська почали наступ у німецькій Польщі, що дало привід Ллойд Джорджу вимагати від союзників пом'якшення своїх позицій щодо неї [24,180]. Водночас у зв'язку з відмовою Німеччини на дозвіл у переїзді армії Галлера до Польщі через Ґданськ, у поляків на перший план вийшов аргумент надання цього міста Польщі як збереження контакту з країнами Антанти [26,21-22]. Непоступливість поляків та активізація німців дали змогу англійцям зайняти більш тверду позицію і заявити, що Ґданськ нізащо не зможе увійти до складу Польщі [3,79-80].

На початку березня відбулось нове обговорення варіантів вирішення питання щодо північних і західних кордонів Польщі, в тому числі й щодо Ґданська. Загалом вже до 11 березня 1919 року підкомісія на чолі з Ле Рондом зійшлася на передачі Польщі ґданського порту [2,285]. Однак це, та інші рішення підкомісії, які були відображені 12 березня 1919 року в доповіді Ж. Камбона «великій четвірці», не були затверджені через негативну позицію Ллойд Джорджа. Він у черговий раз звернувся до комісії з пропозицією щодо обмеження польських вимог. Посилаючись на необхідність дотримання прав всіх націй, вони запропонували заслухати думку німецької сторони [27,343]. Цей демарш англійського прем'єра, який отримав у польській історіографії назву «інтервенції Ллойд Джорджа» [5,92], зірвав прийняття рішення щодо північно-західних кордонів Польщі. 19 березня 1919 року, вже при обговоренні відкорегованої доповіді Камбона, він знову спробував використати німецький фактор для обмеження вимог поляків. Ллойд Джордж заявив: «Кількість німців, яких передбачається включити до складу майбутньої польської держави, як підрахувала сама комісія, становить не менше 2132 тисячі. Це дуже велике число... Окрім того, можливо, що німці не підпишуть договір, який містить таку умову» [24,186]. Цим він натякав, як на наявність у німців військових з'єднань на східному напрямку, так й на те, що в даному питанні полякам не слід було розраховувати на підтримку з боку Лондона. У результаті британець змусив учасників засідання прийняти компромісний варіант, який полягав у додатковому перегляді польсько-німецького кордону [28,106].

Загострення ситуації навколо польських кордонів поступово досягало апогею, підтвердженням чого був й шквал критики з боку французької преси на адресу Ллойд Джорджа як пронімецьки налаштованого політика в цьому питанні [26,23-24]. Однак, британець не збирався йти на поступки, і, навпаки, вирішив перейти до більш рішучих дій. Вибравши в якості приводу пропозицію комісії про можливість деяких поступок для Берліну у питанні кордонів, він 25 березня із Фонтенбло надіслав учасникам конференції меморандум [3,81], в якому вкотре закликав їх відмовитись від передачі 2100 тисяч німців під управління більш слабшому народу [29,133]. Дії Ллойд Джорджа не потрібно розглядати лише як спробу обмежити територіальні вимоги Варшави. У документі йшлося і про необхідність залишити у складі Німеччини Ельзас і Лотарингію [24,347-354]. Цим, він намагався переключити Париж з польського питання на його власну проблему, заради якої він міг поступитись інтересами союзників. Крім того, у багатьох питаннях британці почали знаходити підтримку з боку делегації США в особі полковника Хауза, який часто заміняв Вільсона [30,1-21].

Взагалі, зважаючи на франко-британські протиріччя, позиція США в польській проблемі, зокрема в даній справі, грала ключову роль. Протягом конференції Вільсон почав більше схилятися до надання Ґданську статусу вільного міста, ніж його передачі до Польщі. За словами американського представника Мезеса, така позиція Вільсона узгоджувалась з його баченням вирішення італійсько-югославського конфлікту, згідно з яким спірне місто Фіуме (Рієка) також мало отримати статус вільного міста [5,96]. Підтримка США, яка на нашу думку, ще й пояснюється їх невдоволенням діями поляків, котрі, під час переговорів 27 березня у Хирові, відверто нехтували миротворчими пропозиціями великих держав щодо розв'язання збройного конфлікту між Польщею і ЗУНР, значно посприяла подальшій активізації британців у даному питанні. Вже 31 березня в особистій розмові з лордом Рідделом, Ллойд Джордж, посилаючись на слова президента Вільсона, висловив побоювання, що включення Ґданська до складу Польщі, також як і виключення з складу Німеччини Саарської області, «призведе до появи нових Ельзас-Лотарингій». У свою чергу Вільсон підтримав британця на наступному засіданні «великої четвірки», заявивши Клемансо, що небажано застосовувати до німців досить жорсткі міри, так як «це може стати приводом для росту реваншизму» [31,44]. Такий підхід до вирішення цієї проблеми був зумовлений й захопленням Ллойд Джорджа ідеями економіста Д. Кейнса, на думку якого відокремлення від Німеччини таких економічних районів, як Данциґ і Саар, призвело б до кризи не лише німецької промисловості, а й всієї Європи [32,59]. У даному випадку справа вже торкалась інтересів самої Франції. Розуміючи, що він не зможе протистояти тиску відразу двох великих держав, а також зважаючи на переговори щодо можливості отримання Францією спільної військової гарантії з боку США і Великобританії, Клемансо вирішив піти на поступку і перестав наполягати на включенні Ґданська до Польщі [15,39-41].

Франко-британське дипломатичне протистояння у поєднанні з франко-американськими труднощами, які були щільно пов'язані з питаннями безпеки, репарацій і Ліги Націй, призвели 27 березня 1919 року до трансформації Найвищої Ради у Раду Чотирьох. Відтепер вирішення польського питання залежало, по суті, від результату боротьби Великої Британії, США та, в меншій мірі, Італії щодо французької системи безпеки.

В ході нового обговорення майбутнього статусу Ґданська, яке відбулось протягом 1-3 квітня, протидія французів стосовно британської позиції дещо послабшала, особливо після того як Ллойд Джордж запевнив Клемансо у тому, що в нього немає жодних претензій щодо доповіді Камбона, окрім ґданського питання [15,41]. Крім того, Ллойд Джордж частково розкрив варіант вирішення питання щодо спірних територій: Ґданськ повинен був стати вільним містом і з'єднуватись з Польщею за допомогою залізничної дороги Ґданськ-Варшава. Натомість, поляки повинні були відмовитись від передачі до складу Польщі спірних територій Східної Пруссії і погодитись на проведення там плебісциту, що було насправді рівноцінно відмови від даної території [11,299].

Тоді ж, 1 квітня з'явився й комунікат, в якому вказувалося, що союзники вирішили направити транспорт армії Галлера через Ґданськ, однак він зовсім не має вказувати на приєднання міста до Польщі. Проте, вже 5 квітня у депеші Фоша зазначалось, що Антанта одночасно висловлює згоду й на перевезення транспорту армії суходолом для прискорення акції. Така заява була повною несподіванкою для поляків, які через пропагандистський орган КНП у Франції «Л'Індепенс Полон'єс» запитували, навіщо виголошувати високі слова про небезпеку на Сході, над берегом Вісли, якщо гирло річки має залишитись у німецьких руках [26,24-25].

Перші невдачі поляків та свої власні на мирній конференції Р. Дмовський пояснював впливами євреїв і масонів на демократа

В. Вільсон, ліберала Д. Ллойд Джордж і радикала Ж. Клемансо, для яких він був неприйнятний власне як націоналіст. На думку Красуського «людиною, яка підходила для того, щоб знейтралізувати ліберальні, масонські та єврейські застороги щодо Дмовського», був І. Падеревський [20,42]. Саме він з 6 квітня й очолив польську делегацію. Головним розрахунком на успіх було його особисте знайомство з Вільсоном і Ллойд Джорджем [7,50]. Проте, всі сподівання Падеревського на вирішення такого важливого політичного питання «по-знайомству» швидко згасли. Говард пізніше згадував жартівливі слова Ллойд Джорджа, сказані з цього приводу: «Що ми маємо думати про країну, яка посилає на дипломатичну конференцію піаніста?» [33,330]. 9 квітня Падеревський намагався довести Ллойд Джорджу, що Ґданськ є життєво необхідним Польщі як порт і що відмова від його включення до складу Другої Речі Посполитої «значно ускладнить боротьбу із більшовизмом». Британець зрозумів цей натяк, але він усвідомлював, що ніщо так не простимулює активність Польщі на східному фронті, як обмеження її претензій щодо північних і західних кордонів [3,97].

Остаточне рішення навколо статусу Ґданська було прийнято на засіданні Ради Чотирьох 18 квітня 1919 року. Воно було цілком очікуване, адже ще 8 квітня глава МЗС Франції С. Пішон в інтерв'ю для «Кур'єру Варшавського» говорив про можливість надання Ґданська Польщі, лише за умови встановлення над ним опіки Ліги Націй [26,21]. Все ж, Клемансо ще намагався змінити хід справи, запропонувавши надати полякам в якості компенсації район Квідзина. Однак і ця пропозиція була відкинута спільними зусиллями Ллойд Джорджа і Вільсона. Щоб якось заспокоїти французів, у Квідзині було вирішено провести плебісцит. Париж дав свою згоду на це, отримавши натомість підтримку необхідності тимчасової окупації Саарської області міжнародним миротворчим контингентом [11,330]. Натомість польська сторона уникала будь-яких оцінок щодо політики Франції, заявивши лише про те, що вирішення ґданської справи було найбільш незручним із всіх можливих варіантів. Падеревський ще не раз висловлювався про несправедливість такого рішення, на що Ллойд Джордж навіть звинуватив поляків у зажерливості [24,470].

Подальша ескалація напруги навколо Ґданська продовжилась 7 травня 1918 року, коли до роботи конференції була залучена німецька сторона. 29 травня, після ознайомлення з попередніми умовами миру, німці виступили з нотою протесту щодо відокремлення від Німеччини Верхньої Сілезії, Познані і Західної Пруссії. Звісно, що їх не влаштовувало й вирішення даного питання, однак в цій ситуації німці вирішили піти на поступку, зосередивши свої зусилля на інших проблемах, де вони могли сподіватись на британську підтримку [34,14].

Обговорення польського питання продовжувалось до самого закінчення конференції, однак проблема північних кордонів Другої Речі Посполитої, зокрема ґданського питання, була фактично вирішена. У результаті, 28 червня 1919 року згідно з статтями 100-108 Версальського мирного договору, який підписали країни Антанти з союзниками і Німеччина та окремим договором між союзниками (США, Велика Британія, Франція, Італія, Японія) та Польщею, Ґданськ отримав статус вільного міста під захистом Ліги Націй. Польщі надавалось право контролю над залізничними і річковими шляхами «ґданського коридору», а саме місто включалось у польську митну систему. Вже згодом, за день до набуття чинності договору, 9 січня 1920 року між Польщею і Ґданськом було укладено угоду, за якою польський уряд визначав зовнішню політику міста, а Польщі гарантувався вільний вихід до моря. Однак поляки, які там мешкали, отримали права лише національних меншин [35]. Відтак, створилася ситуація, що призводила до постійних суперечок і конфліктів. «Польський коридор», який був прокладений через землі, що належали Німеччині та вільне місто Ґданськ, 95 % населення якого, на той час, складали німці [36], завдяки політиці, насамперед, Великої Британії і США стали постійним джерелом польсько-німецької напруги у міжвоєнну добу. Крім того, стаття 87 Версальського договору обумовлювала за великими державами в майбутньому право остаточного встановлення кордонів Польщі [35].

Таке вирішення ґданського питання можна розцінювати як великий успіх британської політики у дипломатичному протистоянні з Францією. Прийнята концепція, перш за все, гарантувала реалізацію англійських інтересів по кількох напрямках. По-перше, послаблюючи Польщу, Велика Британія нівелювала, у певній мірі, зростаючий вплив Франції у регіоні. По-друге, Форін Офіс зміг не допустити подальшого загострення польсько-німецьких взаємин та посилити позиції останніх на майбутніх переговорах, що якнайкраще вписувалось в їхню зовнішньополітичну концепцію балансу сил. По-третє, Лондон отримував великі можливості для посилення свого політично-економічного впливу в цілому спірному регіону і басейну річки Вісла. Натомість Париж зазнав першої відчутної поразки в ході дипломатичного протистояння з британцями, при побудові французької системи безпеки в Європі, не змігши добитись для Польщі і, відповідно, для себе прийнятного вирішення ґданського питання. Такий результат, на нашу думку, можна пояснити такими факторами: відсутністю у Великої Британії, на відміну від Франції, на європейському континенті будь-яких «Ельзасів і Лотарингій», якими б можна було шантажувати іншу сторону при вирішенні складних питань, в цьому ж контексті, сподіванням Клемансо на отримання спільної військової гарантії з боку США і Великої Британії в разі поступки в ґданському питанні, та підтримкою Німеччини і, перш за все, США позиції Великої Британії як протидії встановленню французької гегемонії в Європі.

Таким чином, висвітлення англо-французького дипломатичного протистояння навколо ґданського питання на Паризькій мирній конференції показало наскільки важливим було вирішення майбутньої долі польських кордонів для геополітичної ситуації у міжвоєнний період, адже межуючи з Німеччиною і Росією, Польща потенційно перетворювалась як на важливий чинник французької безпеки, так й на важливий елемент у новій європейській системі балансу сил, що формувала Великобританія. Вдале вирішення даного питання на користь однієї з цих країн кардинально б змінювало розстановку сил на європейському континенті, а тому боротьба між провідними державами світу за політичний, військовий і економічний вплив у Польщі тривала й після закінчення Паризької мирної конференції.

Подальші перспективи розвитку даного питання, на наш погляд, полягають у з'ясуванні суперечливих позицій серед керівництва Франції щодо необхідності отримання спільної військової гарантії з боку США і Великої Британії, а відтак, й в потребі поступки в ґданському питанні; визначенні впливу питання можливого переправлення армії Галлера та її транспорту до Польщі через Ґданськ на рішення мирної конференції у цій справі.

Література

1. Kutrzeba St. Kongres, traktat i Polska. - Warszawa, 1919. - 651 s.

2. LyczkowskiE. Sprawa Gdanska na Paryskiej Konferencji Pokojowej w roku 1919 // Zeszyty Naukowe Uniwersytetu im. Adama Mickiewicza w Poznaniu. - 1968. - nr. 67. - z. 8. - S.274-298.

3. Nowak-KielbikowaM. Polska - Wielka Brytania w latach 1918-1923. - Warszawa, 1975. - 445 s.

4. Cienciala A.M. Problem niemiecki w swietle polityki mocarstw zachodnich wobec Wolnego Miasta Gdanska w latach 1919 - 1939 // Studia Historica Slavo-Germanica. - 1972. - nr. 1. - S.71-96.

5. Piszczkowski T. Anglia a Polska (1914-1939). - L., 1975. - 456 s.

6. Колмагоров К.Н. Д. Ллойд Джордж и польский вопро с во время Первой мировой войны и Парижской мирной конференции // Балтийский регион в истории России и Европы. - Калининград: Изд-во РгУ им. И. Канта, 2005. - С.78-88.

7. Строганова Н.А. Дискуссия о разделе Восточной Пруссии на Парижской мирной конференции в 1919 г // Новый Часовой. - 2002. - № 13-14. - С.43-54.

8. Sprawa Gdanska na Konferencji Pokojowej w Wersalu w 1919 roku i jej echa w prasie pomorskiej/K.Korda-[Electronic resours]/Access mode: http://www.kaszubi.pl/ kbi/get_file.php?id=Krzysztof_Korda Sprawa_Gdanska_na_Konferencji_Pokojowej_w_ Wersalu_w_1919r. pdf.

9. Алексієвець Л. Політичний розвиток та еволюція парламентської системи у Польщі в 1918-1939 роках // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія. - Тернопіль. - 2001. - Вип. 12. - С.247-255.

10. Powstanie II Rzeczypospolitej. Wybor dokumentow 1866-1925 / Pod redakj H. Janowskiej i T. Jdruszczaka. - Warszawa: Ludowa Spoldzielnia Wydawnicza 1984. - 792 s.

11. Sprawypolskie na konferencji pokojowej w Paryzu w 1919 r, dokumenty i materialy. ІІІ т. / Red. J. Bierzaneka i J. Kukulka. - Warszawa: Panstwowe Wydaw. Naukowe, 1965. - t.I. - 462 s.

12. Ciechanowski J. Wielka Brytania i Polska: od Wersalu do Jalty. - Pultusk, 2008. - 373 s.

13. Kulak T. Mi^dzy Niemcami a Rosj - pogldy Romana Dmowskiego w sprawie polskich ziem zachodnich // Tworcy polskiej mysli zachodniej / Pod red. W. Wrzesinskiego. - Olsztyn, 1996. - S.64-75.

14. Jekiel J. Wielka Brytania w koncepcjach polskich ugrupowan politycznych w latach 1918-1923. - Szczecin, 1993 - 129 s.

15. WandyczP. France and her EasternAllies. 1918 - 1925. French-Czechoslovak-Polish Relations from Paris Peace Conference to Locarno. - Minneapolis, 1962. - 454 p.

16. Ададуров В. Політика Франції стосовно українсько-польського конфлікту за Східну Галичину в період з листопада 1918 по березень 1919 рр. // Україна в минулому. - Вип. 7. - К. - Львів, 1995. - С.18-32.

17. Рыжиков В.А. Советско-английские отношения. Основные этапы истории. - М., 1987. - 280 с.

18. KrasuskiJ. Tragiczna niepodleglosc. Polityka zagraniczna Polski w latach 1919-1945. - Poznan: Wydawnictwo Poznanskie, 2000. - 348 s.

19. Karski J. Wielkie mocarstwa wobec Polski 1919-1945. Od Wersalu do Jalty. - Warszawa, 1992. - 547 s.

20. Zajewski W. Wolne Miasto Gdansk pod znakiem Napoleona. - Olsztyn: Wydawnictwo Littera, 2005. - 246 s.

21. Historia polityczna Polski odmdzonej 1918-1980. Wybor materialow i dokumentow. - Czsc I (1918-1939) - Warszawa, 1981. - 219 s.

22. Ллойд Джордж Д. Правда о мирных договорах: В 2-х т. - М., 1957. - Т.П. - 556 с.

23. Зубачевский В.А. Из истории становления Версальской системы: дипломатическая борьба вокруг проблемы выхода Польши к морю накануне и в период работы Парижской мирной конференции // Советское славяноведение. - 1989. - № 6 - С.3-13.

24. Laptos J. Francuska opinia publiczna wobec spraw polskich w latach 1919-1925. - Wroclaw: Ossolineum, 1983. - 174 s.

25. Problem polsko-niemiecki w traktacie wersalskim / Pod red. J. Pajewskiego. - Poznan, 1963. - 652 s.

26. Wambaugh S. Plebiscites since the World War with a Collection of Official Documents. - Vol. І. - Washington, 1933. - 603 p.

27. Sprawypolskie na konferencjipokojowej w Paryzu w 1919 r., dokumenty i materialy. ІІІ т. / Red. J. Bierzaneka i J. Kukulka. - Warszawa: Panstwowe Wydaw. Naukowe, 1967. - 1ІІ. - 480 s.

28. Foreign Relations of the United States. Paris Peace Conference, 1919. - Vol. IV - Washington: United States Government Print Office, 1943. - 880 p.

29. Riddell G.A. Lord Riddell's intimate Diary of the Peace Conference and After 1918-1923. - L., 1933. - 435 p.

30. Системная история международных отношений: В 4 т. / Под ред. А. Д. Богатурова. - М.: Моск. рабочий, 2000. - Т.І: События 1918-1945. - 516 с.

31. Howard E.W. Lord.Howard of Penrith. Theatre of Life. - L., 1936. - vol. ІІ. (1905-1936). - 663 p.

32. Хаусхофер К. О геополитике: Работы разных лет. - М.: Мысль, 2001. - 428с.

33. Traktat pokoju midzy Mocarstwami Sprzymierzonymi i Stowarzyszonymi a Niemcami (1919 czerwiec 28, Wersal) // Dz U RP, 1920, nr 35, poz. 200.

34. Encyclopaedia Britannica. - Year Book, 1938.

Размещено на Allbest.ru