Причини трансформації поглядів козацької старшини стосовно Переяславсько-Московського договору у 1654-1657 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Причини трансформації поглядів козацької старшини стосовно Переяславсько-Московського договору у 1654-1657 років

козацький старшина московський договір

Історіографія радянської епохи надавала надзвичайного ідеологічного значення факту «єднання» України з Росією. Стверджувалося, що весь український народ одностайно і з великою радістю побажав бути у союзі із народом російським. Насправді, одностайного схвалення та сприйняття українським суспільством російської протекції не існувало. Можна констатувати, що суспільство розкололося на дві частини. Перша більша, не схвалила договору з Москвою, друга менша, до якої належали й ініціатори єднання, була впевнена у правильності такого політичного вибору. Проте, чим дужче уряд Б.Хмельницького намагався співробітничати із царським урядом, тим більше розумів, що Московщина дбала лише про свої, московські, інтереси.

Недовіра до нових союзників спалахнула ще у ході Переяславської ради. Б. Хмельницький поставив вимогу перед російським послами, щоб вони склали за царя присягу про те, що Москва захищатиме Військо Запорозьке і збереже права та привілеї козацького стану. Боярин Бутурлін, який очолював делегацію, відмовився присягати, бо «того, что за великого государя веру учинити, николи не бывало и впредь не будет...» [1,36].

Наштовхнувшись на непередбачену відмову росіян, зазначає історик В.С. Степанков, гетьман і старшина постали перед дилемою: або присягнути московському цареві, або відмовитися від присяги, а відтак і від протекції московського царя. Вони обрали перший варіант [1,37]. Врешті, як відзначав В. Липинський, формальна сторона конфлікту була усунена обома сторонами за допомогою недоговорених політичних обіцянок. На його переконання, це була перша дипломатична перемога росіян [2,147].

Через два дні козацька старшина знову спробувала отримати грамоти на підтвердження своїх свобод і привілеїв. Як і під час переговорів в Успенській церкві Переяслава, старшина обґрунтовувала свої вимоги тим, що рядові козаки без присяги та грамоти будуть «сумніватися». У черговий раз старшина отримала рішучу відмову від московських послів [3,411 412].

Показовим є невдоволення необхідністю приносити присягу цареві жителів Переяслава, Києва та Чорнобиля. Так, за даними шляхтича Семена Павші, після присяги гетьмана й старшини «переяславських міщан гнали до присяги, якій вони дуже опиралися. Місцевий війт (аж) захворів, та його, хоч і хворого, було наказано привести до церкви, і він мусив виконати присягу, але з розпачу помер на третій день після цієї присяги». Під час присяги 27 січні у Києві вище православне духовенство відмовилося її приносити, а магістрат і поспільство «опиралися і не хотіли йти, але їх козаки гнали як бидло» [4,103]. Чорнобильський протопоп повідомляв, що «в місті було крику й плачу, коли міщан погнали до присяги». Частина козаків брацлавського й уманського полків висловилася проти московської протекції, а козаки Кропивнянського і Полтавського полків царських урядників «киями побили». Відомо, що не присягали й запорожці [1,37].

Стає очевидним, як зазначає Ю. Мицик, що багато хто з жителів України вороже зустрів навіть саму думку про присягу московському цареві і тому ухилявся від неї; що Хмельницькому доводилося силою змушувати людей до присяги; що люди часто називалися, присягаючи, не своїми іменами, а це, зазвичай, унеможливлювало присягу [4,100].

У ході переяславських домовленостей відбулася прикра подія, що пізніше переросте у тенденційне явище, характерне для козацької еліти України Гетьманщини. До Бутурліна, без відома гетьмана, прибула делегація старшини з проханням затвердити їх на різних державних посадах. Відома дослідниця Н. Полянська Василенко називає цих людей: батько і брат І. Виговського, батько майбутнього гетьмана І. Мазепи, посол до Москви у 1649 та 1653 роках Силуан Мужаловський зі своїми родичами та інші [5,25].

Прийнявши цей факт до уваги, Москва і надалі вдало використовуватиме у своїх цілях меркантильну схильність окремих старшин, не жаліючи для останніх маєтків, земель, чинів, посад тощо. У такий спосіб царський уряд намагався заручитися підтримкою і інших впливових високопосадовців. Так, відомий білоруський полковник І. Золотаренко двічі був запрошений на аудієнцію до Олексія Михайловича, одержав дарунки і маєтки. Також, за наказом царя, частина здобутої території Великого князівства Литовського лишилася під управлінням І. Золотаренка. Правда, коли Золотаренко помер від рани, яку одержав при облозі Старого Бихова, Хмельницький призначив білоруським полковником Івана Нечая.

Метод задобрювання та надмірного вшанування Москва застосовувала не лише по відношенню до української еліти. В. Липинський у своїй праці «Україна на переломі. 1657 1659» наводить приклади як Москва деморалізувала білоруську шляхту. Так, за допомогою усіляких обіцянок, титулу полковника, маєтків вона перетягнула на свій бік харизматичного могилівського шляхтича, давнього знайомого і приятеля Б.Хмельницького В'ячеслава Покловського. Разом з ним сторону Москви зайняли впливові білоруські шляхтичі, які до цього домагалися злуки з Україною [2,147].

Зважаючи на те, пишуть історики В. Смолій та В. Степанков, що чимало представників козацької старшини через голову Б. Хмельницького спромоглися одержати від московського уряду царські грамоти на маєтки, нехтування нею на місцях соціально економічних інтересів не лише селян, а й козаків зумовлювали загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві [6,99]. 22 лютого 1654 року до Києва прибули перші російські воєводи Федір Куракін і Федір Волконський з двотисячним військом. Російські війська спочатку зупинилися на Подолі, але незабаром збудували нову фортецю на Старому місті, біля Золотих воріт з вежами, острогом, ровами і мостами. Перші російські воєводи в Києві виконували насамперед представницьку роль, як постійне російське посольство в Україні [7,309].

Царське представництво в Україні у формі військових залог на чолі із воєводами окрема сторінка в україно-російському протистоянні у 1654 1659 роках. Ще під час переговорів у Переяславі Хмельницький погодився, щоб царський воєвода був тільки у Києві, «щоб всі окремні государі знали їх підданство під високу руку їх царської величності, що в стародавній столиці великих князів російських воєводи царської величності» [7,309].

У Москві Зарудний і Тетеря погодилися на те, щоб воєводи були в Києві і Чернігові, але у затверджених «статтях» такого рішення не було прийнято. З деяких натяків видно, як пише І. Крип'якевич, що московський уряд мав намір посадити воєвод також і в інших містах, але бачачи негативне ставлення старшини, цього плану не здійснив, і навіть до Чернігова не прислав воєвод [7,310].

Через декілька місяців перебування воєвод у Києві, Москва почала вимагати здійснити нове хрещення українців, заборонити їм користуватися одягом польського покрою, а простолюду одягом з дорогого імпортного сукна та чоботами сап'янцями, заборонити винокуріння та вживання тютюну. Все це викликало велике обурення серед населення [4,103]. Зворотним прикладом «любові» українського народу до московитів є колоритний факт про те, як російський посол Родіон Стрешнєв повертався з України до Москви: щоб убезпечити своє життя на зворотному шляху, посол мусив поголити свою голову по ко-зацьки! [8,74]

Отже, російський уряд зробив перші спроби зміцнити в Україні свою присутність, обмежуючи її внутрішній суверенітет.

Загальновідомо, що українське православне духовенство відмовилось присягати цареві. Митрополит і архімандрит печерський заявили, що «волять померти, чим присягнути цареві» [2,149].

Після Переяслава розпочався шалений тиск царату на українську церкву з метою підпорядкувати її до Московського патріархату. Відомі конфлікти між митрополитом київським Сильвестром Косовим та царським воєводами з цього питання. Так, ще в січні 1654 року митрополит, побоюючись, що відбудеться зміна церковного керівництва, вирядив на захід ченця Макарія Криницького, який вніс у луцькі гродські книги протест проти спроб московських воєвод змусити київське духовенство присягати цареві [3,457].

У серпні 1654 року під час переговорів депутації духовенства на чолі з ректором Києво Могилянської академії Інокентієм Гізелем на неї було вчинено потужний (хоча безуспішний) тиск, намагаючись спонукати визнати підвладність московського патріархату [9,25].

Конфлікти і постійні протистояння між царськими представниками та козацькою старшиною відбувалися на всіх ділянках їхнього співробітництва, зокрема й військового.

Спільні воєнні дії, що розпочалися у квітні 1654 року мали на меті нанесення головного удару по Литовському князівству, вздовж лінії Смоленська. Український театр військових дій проти Польщі, Росію все ще не турбував. На бажання російського уряду Хмельницький вислав на Білорусію і Литву 18 тис. козаків під командуванням ніжинського полковника Івана Золотаренка. Козацько російські війська захопили Гомель, Бихівський, Кричевський і частину Могилівського повітів, а в липні 1655 року Вільну [7,311].

Успішні спільні військові дії в Білорусії виявили серйозні проблеми українсько московських відносин. Факти свідчать, що на звільнених від польських військ територіях виникло своєрідне двовладдя: українці створювали свою адміністрацію, росіяни свою. На цьому ґрунті дві сторони вступали в гострі суперечки [10,16].

Але поведінка московських військ на захоплених територіях відрізнялася від української і викликала антимосковські настрої. За наказом царського уряду із таких територій як Смоленщина, Вітебщи- на та ін. до Московщини було вивезено частину білоруської шляхти. Навіть великий прихильник царя, згаданий вище білоруський шляхтич В. Поклонський, дуже швидко розчарувався і писав до Золотаренка в листі, що замість допомоги мало населення від стрільців «таке ж грабування Божих домів, як і від татар... В кращій вільності жили ми перше під ляхами, ніж тепер... що моє око бачило..., які непотребства над нашими жінками й дівчатами чинили москалі..., скільки душ у неволю забрали..., а цю землю знищили....» [11,60].

Як стверджує дослідник Ю. Мицик, збереглися джерела, які засвідчують насильства московських воєвод в Білорусі і над союзниками українськими козаками. Зокрема, полковник Іван Нечай скаржився на те, що царські воєводи відрізають козакам «оселедці на головах» [8,74].

Внаслідок військових дій велика частина білоруських територій увійшли до складу Війська Запорозького. Тут запроваджувався полково сотенний устрій, відбувалося масове, і що характерно, добровільне «покозачення» білоруського населення. Проте, поширення гетьманської влади на Білорусію та Литву не відповідало планам московського уряду. Козацький контингент у Білорусії набув значної чисельності й заважав царському уряду в проведенні ним на цій території кріпосницької політики. Не добившись від Б. Хмельницького виведення козацьких військ з Білорусії, Москва вирішила це зробити сама. Для цього в Смоленську було сформовано загін на чолі з воєводою Змєєвим, який змусив вивести українських козаків зі Смоленського, Дубровенського, Оршанського та Могильовського повітів [12,3].

Що стосується гетьманської України, то лише на початку січня 1655 року сюди для боротьби з поляками прийшло невелике (шеститисячне) російське військо під командуванням Василя Шереметьєва. Хмельницький разом із російськими військами вирушив на допомогу обложеній Умані, обороною якої керував І. Богун [7,313].

Коли українсько російські війська прямували через Поділля, вийшов указ царя про доповнення його титулу «всієї Великої і Малої Русі самодержця» новими словами: «Великий князь Литовський и Белыя Руси, Волынский и Подольский». Принципова відмінність у підходах до майбутнього західноукраїнського регіону, наголошує історик В.С. Степанков, стала основною причиною непорозумінь і прихованого суперництва між українською старшиною й російськими воєводами під час спільного Західного походу восени 1655 року [9,25]

Після битви на Дрижиполі, на думку Романа Бжеського, Хмельницький вже побачив і чудово зрозумів, що Москва і не думає виконувати свої зобов'язання. У таємному листі до шведського короля він закликає останнього якнайшвидше вирушити з військом через Польщу у напрямку західноукраїнських земель. Це був превентивний крок, аби унеможливити росіянам залишити своїх військові залоги у захоплених містах [11,69].

Показовий випадок трапився під Гусятином де козаки, за наказом гетьмана, силою розігнали московські війська, що рушили штурмом брати місто. Ось як описав ці події московський воєвода, звітуючись перед царем: «Коли царські люди приступили під город і на стіну вийшли...., велів цих людей від города відбивати, і, відбиваючи, багато людей порубано, а на тих людей, що на город вийшли, з гармат стріляно» [11,60]. Цим пояснюється й те, що Хмельницький не захотів брати Львів у середині вересня 1655 року.

Під Любліном теж стався конфлікт між козацькою старшиною та командуючим московськими військами Потьомкіним, який змушував мешканців міста складати присягу на користь царя. Обурений Хмельницький склав угоду із татарами, наслідком якої стало оточення татарами війська воєводи Бутурліна під Озерною [11,60].

Результати озернянських подій були катастрофічні для російського війська загибель усієї артилерії та надзвичайне напруження у стосунках Б. Хмельницького з Олексієм Михайловичем (нібито цар тричі безрезультатно викликав гетьмана до себе, погрожуючи в разі чергової відмови силоміць притягти його за шию, на що український достойник погрожував відповісти московському монархові вогнем і мечем) [13,61].

В 1655 році царський уряд не пропускає через Московщину українських послів до Швеції. У наказі Бутурліну від 3 липня 1655 року уряд Олексія Михайловича наголошував на необхідності всілякими способами відмовляти гетьмана і старшину, насамперед Виговського, від дипломатичних контактів із шведським королем, але робити це рекомендувалося таким чином, аби «воно того собі в образу не ставили, що ми посланців в Свою відпустити не вказали» [14,37].

Отже, перший рік союзницьких відносин переконливо демонстрував Чигирину, що російські інтереси далеко не завжди збігаються з українськими прагненнями. Досить прикметно, зазначає історик В. Горобець, що чутки про непорозуміння в стані союзників стали відомими і правителям сусідніх держав. Зокрема, вже 19 серпня 1655 року трансільванський князь Дєрдь II Ракоці писав невідомому адресату, що «московіт твердо стискає Хмельницького, той кається зараз у своїй клятві; прагнучи свободи, отримав він ярмо і більше, ніж було під Польщею». Інший придунайський правитель молдавський господар Стефан Георгіна 23 серпня також повідомляв трансільванському князеві про те, що Хмельницький «не радіє московському товариству, хотів би відійти і перейти на шведський бік.» [14,37].

Навесні 1656 року царський уряд намагається встановити повний контроль за діяльністю гетьмана та козацької старшини. Так, у посольському наказі Л. Лопухіна, датованому квітнем 1656 року, йшлося про введення воєводської форми правління в козацькій Україні: «без воевод в черкасских городах быть непригоже.», причому це мали бути не лише начальники військових гарнізонів ратних людей, а і представники царської адміністрації, наділені певними розпорядчими функціями щодо місцевого некозацького населення. Наміри уряду Олексія Михайловича посилити вплив воєвод на суспільне життя в Україні переконливо засвідчила й нова інструкція київським воєводам, надіслана з Москви наприкінці квітня 1656 року [15,20].

На думку дослідника В. Горобця, офіційну позицію Москви щодо мирних переговорів із польським королем Б. Хмельницький вперше почув із уст царського посланця до Варшави стряпчого Ф. Зикова, котрий отримав у гетьмана аудієнцію 10 травня 1656 року. Невдовзі, на початку червня, до Б.Хмельницького надійшла царська грамота, де офіційно викладалася позиція уряду Олексія Михайловича, щодо примирення з Річчю Посполитою [15,20].

Загальновідомо, що Б. Хмельницький не визнав Віленської угоди. Але не заявляв про це офіційно. Проте, коли вже хворому гетьманові дорікав московський посол Бутурлін за умову з Ракоцієм та за союз зі шведами, гетьман відповів: «Ніколи я не відстану від шведського короля, з яким маю дружбу вже шість років. Шведи люди правдиві, уміють дотримати приязнь та обіцянки. А великий государ допустився наді мною та над військом Запорозьким немилосердного вчинку погодився з поляками, бажаючи віддати нашу батьківщину» [11,63].

У гетьманській столиці Чигирині були стурбовані несподіваним зближенням Росії і Польщі. Великою неприємністю для гетьмана і старшини було те, що українську делегацію, яка прибула у Вільно у жовтні 1654 року на чолі із сотником Германом Гапоненком, до переговорів не допустили. Демонстративно ігноруючи їх присутність, росіяни відмовлялися від спілкування з українськими послами й підкреслюючи їхню зайвість, навіть не сповістили про зміст укладеного перемир'я [9,24].

Гетьман та козацька старшина справедливо вважали, що попередні домовленості України з Росією більше не мають політичної сили. На зібраній старшинській раді Б.Хмельницький заявив: «Треба отступить от руки царского величества» [9,25]. Приймається рішення про утворення нового військового союзу проти Польщі із Семиградським князем Юрієм Ракоцієм. 18 жовтня 1656 року у Чигирині Б.Хмельницький та представники Юрія Ракоці підписують договір про дружбу та військове співробітництво [7,328].

Своєрідною відповіддю гетьманського уряду на Віленське перемир'я стало підписання ним у грудні того ж року багатосторонньої угоди у трансільванському містечку Раднот із Швецією, Трансільванією, Бранденбургом та литовським князем «дисидентом» Богуславом Радзивиллом [16,48].

Це свідчило про повне ігнорування урядом Б.Хмельницького Віленського перемир'я. З цього часу пріоритетним напрямом гетьманської політики стає «унезалежнення» України від «агресивних планів і дій Москви» [15,22].

У лютому 1657 року розпочався знаменитий рейд по території Польщі об'єднаного козацького війська полковника Ждановича та війська князя Юрія Ракоці, внаслідок якого союзниками було взято Краків, Варшаву та низку інших міст [7,218].

Проте, за словами дослідника Ф. Левітаса, одурені російською пропагандою українські полки підняли бунт, заявивши, що не підуть проти волі російського царя (похід козаків на Захід України викликав обурення в Москві) і повернулись в Гетьманщину [10,17].

Як щойно зазначалося, самостійна політика Б. Хмельницького на зовнішньополітичній арені викликала різко негативну реакцію Москви. Протягом першої половини 1657 року в Україні побувало п'ять московських посольств. Їхні офіційні документи переконливо свідчили про зміну тональності політики Москви стосовно взаємин із Військом Запорозьким. Так, уже наказ стольникові В. Кініну, відрядженому в Україну в лютому 1657 року, на думку М. Грушевського, показав, що уряд Олексія Михайловича ще ніколи не брав такого «прикрого» тону у відносинах із гетьманом та його адміністрацією, закидаючи козацькій старшині порушення присяги, нелояльності щодо суверена, та відповідно, лякаючи карою божою за неправду і відступництво від даного цареві слова [15,25].

Москва намагалася не лише збільшити кількість свого війська, а й усіляко впливати через своїх воєвод на суспільно політичні справи в Україні. Так, царський представник окольничий Ф. Ртіщев висловив незадоволення свого уряду тим, що тритисячний російський гарнізону Києві живе виключно коштом царської скарбниці, ратним людям не відведено місця під двори, і заявив, що необхідно «гетьману тим... ратним людям давати стацію, вибираючи з повіту, тому що вони живуть для оберігання їх же черкаських міст» [12,3].

Згодом, Москва вже не приховувала свого незадоволення тим, що всіма королівськими, монастирськими і панськими містами, містечками та маєтками володіли гетьман і Військо Запорозьке, а всі доходи з них ішли гетьману, а не царю. Докоряли гетьманському уряду і за те, що Б. Хмельницький спілкується з іноземними послами, зокрема шведськими та угорськими, без царського на те указу. А московський посол Старков докоряв гетьманові за те, що він листи скріплював своєю печаткою, а не печаткою, надісланою йому царем [12,4].

Правда, не менш різкими були і відповіді Б. Хмельницького на вимогу російської сторони стосовно перебування царських воєвод в українських містах і надходження з України податків до Москви. На переговорах 10 червня гетьман заявив Ф. Бутурліну, що «.судді де Самійлу і полковнику Тетері він, гетьман, не приказував і в нього на думці не було, щоб російська величність у великих містах: в Чернігові, в Переяславі, в Ніжині велів бути своєї царської величності воєводам» [15,27].

Не гребуючи засобами та не зважаючи на чуже нещастя, Москва використала смерть Хмельницького у зміцненні своїх позицій в Україні. Ще у середині лютого 1657 року одержавши інформацію про хворобу гетьмана, уряд Олексія Михайловича доручив стольнику В. Кікину, будучи в Україні, «. провідувати, кого Військом Запорозьким хочуть вибирати на його, Богданове, місце гетьманом: чи писаря Івана Виговського, чи іншого кого, чи про гетьмана хочуть послати бити чолом до великого государя, кого їм государ пожалує, повелить вчинити гетьманом» [15,27].

Таким чином, причини трансформації поглядів козацької старшини на характер українсько російських відносин у 1654 1657 років пов'язані з тим, що Московська держава, всупереч Переяславським домовленостям 1654 року, розпочала інтенсивний наступ на обмеження політичної, економічної та військової самостійності України Гетьманщини.

Література

1.Степанков В.С. Переяславська присяга 1654 р.: зміст і наслідки // Український історичний журнал. 2003. № 6. С. 28 39.

2.Липинський В. Україна на переломі. 1657 1659 рр. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII ім століттю // Український історичний журнал. 1992. № 2. С. 144 157;

3.Плохій С. Наливайкові віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. К., «Критика», 2005. 494 с.

4.Мицик Ю.А. З досліджень історії Переяславської ради 1654 р. // Український історичний журнал. 2003. № 6. С. 98 106;

5.Полонська Василенко Н. Історія України. К., 1992. Т. 2. 502 с.

6.Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея XVII XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. К.: «Альтернатива»,

1997. 367 с.

7.Крип'якевич. І. Богдан Хмельницький. Львів: Видавництво «Світ», 1990.

-- 406 с.

8.Мицик Ю.А. З досліджень історії Переяславської ради 1654 р. // Український історичний журнал. 2004. № 1. С. 72 79.

9.Степанков В.С. Переяславська присяга 1654 р.: зміст і наслідки // Український історичний журнал. 2004. № 1. С. 22 32.

10.Левітас Ф. Російський фактор в зовнішній політиці Богдана Хмельницького // Історія в школі. 2004. № 3. С. 13 17.

11.БжеськийР. Переяславська умова в планах Б. Хмельницького та «переяславська легенда» // Розбудова держави. 2004. № 1 3. С. 45 66.

12.Бульвінський А. Експансіонізм Москви щодо України 1657 р. // Пам'ять століть. 1997. № 6. С. 2 12.

13.Горобець В.М. Українська зовнішня політика після Переяслава: стратегічні цілі та тактичні відступи другої половини 1655 р. // Український історичний журнал. 2000. № 2. С. 54 67;

14.Горобець В.М. Українська зовнішня політика після Переяслава: стратегічні цілі та тактичні відступи другої половини 1655 р. // Український історичний журнал. 2000. № 1. С. 32 69.

15.Горобець В.М. Зовнішня політика Гетьманату другої половини 50 х рр. XVII ст. // Український історичний журнал. 2005. № 4. С. 16 47.

16.Чухліб Т.В. Переяславська угода 1654 р. у контексті міжнародного утвердження ранньомодерної української держави: причини, укладення, наслідки // Український історичний журнал. 2003. № 4. С. 46 61.

Размещено на Allbest.ru