Проблема використання праці військовополонених у важкій промисловості України в умовах Першої світової війни 1914-1917 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема використання праці військовополонених у важкій промисловості України в умовах Першої світової війни 1914-1917 рр.

Каплін Д.С.

Військова повинність п'ятнадцяти мільйонів чоловіків у Російській імперії протягом перших трьох років Першої світової війни створила гострий брак трудових ресурсів та призвела до зменшення обсягів виробництва у багатьох важливих секторах економіки. У цьому відношенні Росія не виділялася посеред інших воюючих країн. Традиційним для країн учасниць у Першій світовій війні були і методи, користуючись якими, російська влада вирішувала проблему дефіциту трудових ресурсів у промисловості країни: використання праці захоплених у полон солдат ворога.

На це вказав ще Й. Щербина один із перших дослідників складу промислових робітників на території українських губерній в роки Першої світової війни [1]. Він вважав, що саме завдяки мобілізації на фронт до 40% робітників промисловості влада прийняла рішення про використання праці селян, жінок, ремісників та військовополонених. Монографія Й. Щербини написана на багатому джерельному матеріалі, містить чимало цінної інформації, достатню кількість статистичних зведень та ґрунтовні висновки. Вона і сьогодні залишається одним із базових досліджень у даному напрямі [2,11].

Серед сучасної української історіографії особливе місце посідає робота О. Реєнта і О.Сердюка «Перша світова війна і Україна» [3]. У першому розділі даного дослідження історики наводять факти використання військовополонених у промисловості. Про те не більше.

Загалом, проблема залучення військовополонених для роботи у промисловості в роки Першої світової війни на території українських земель залишається фактично недослідженою. Хоча б частково заповнити цю прогалину у вітчизняній історіографії і ставиться за мету у даній статті.

Із початком військового конфлікту, кожна країна мобілізує усі свої ресурси на забезпечення потреб ведення війни. У цьому контексті

Російська імперія не була винятком. Важливого значення у той період набуває у першу чергу промисловість категорії «А» - важка промисловість. До важкої промисловості країни у розглядуваний період 1914-1917 рр. належали: кам'яновугільна (паливна), металургійна, гірничовидобувна промисловості та машинобудування. Подальший розвиток цих галузей визначав оборонні можливості країни.

Перебуваючи у складі Російської імперії, Україна мала, як зазначає проф. О. Реєнт, потужний паливно-металургійних комплекс. І забезпечення нормального функціонування цього комплексу полягало у наявності трудових ресурсів у вигляді робочої сили на ринку [3,56]. Як відомо,

із перших місяців війни почався процес скорочення трудових ресурсів внаслідок мобілізації робітників промислових підприємств на фронт. На той час спостерігаються суттєві зміни на ринку робочої сили. У 1914 році повільно зменшувалася чисельність робітників промисловості. У 1915-1916 рр. даний процес проходив досить стрімко.

Рис. 1. Динаміка зміни чисельності робітників промисловості в українських губерніях протягом 1913-1916 рр. [1,75].

Отже початок 1914 року для українських губерній характеризується зменшенням чисельності робітників промисловості (Волинська, Катеринославська, Чернігівська) або їх збільшенням (Київська, Подільська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Херсонська). У 1915 році ця тенденція дещо змінюється. Для Катеринославської, Полтавської, Харківської Херсонської, Чернігівської губерній значно зросла кількість робітників у промисловості, а для Волинської, Київської, Подільської, Таврійської губерній значно знизилася кількість робітників. Поясненням цьому явищу є той факт, що данні розрахунки є абсолютними явищами. І коли йдеться про певне зменшення чисельності робітників то тут ситуація пов'язана як із мобілізацією населення до армії так і неможливістю швидко замінити вибувших робітників. Ситуація у Волинській та Подільській губернії на нашу думку пояснюється евакуацією частини підприємств вглиб країни через поразки військ навесні-влитку 1915 р., а також існуванням такого явища як біженства яке зменшувало не тільки ринок робочих рук поряд із мобілізацією, але і зменшувало кількість населення в регіоні.

Так, у перший рік війни чисельність робітників у промисловості скоротилося до 27% від довоєнного контингенту[3,60]. Таким чином, для промислового сектору економіки українських губерній 1914-1917 рр. характерна криза у відсутності нових трудових ресурсів замість вибувших на фронт. Більшість дослідників відзначають той факт, що із скороченням кількості робітників на підприємствах, відбулося різке скорочення кваліфікованих кадрів. Особливо це стосується інженерних спеціальностей, які традиційно заміщувалися на підприємствах України іноземними спеціалістами. У той же час іноземні фахівці за різних обставин були вимушені або покинути Російську імперію, або ж були інтерновані в якості військовополонених. Отже зменшення загальної чисельності робітників призвело до зменшення кваліфікованого складу, особливо спеціалістів середньої ланки та інженерів.

За таких умов власники підприємств мусили шукати інші засоби по залученню трудових ресурсів. Одним із них і було використання праці військовополонених.

Із початком військових дій на Південно-Західному фронті у серпні 1914 року та успіхами російської армії у напрямі просування по ворожій території до Києва стали прибувати перші партії військовополонених. Саме тут вони проходили реєстрацію та розподілення за місцями інтернування. У місті Києві діяв єдиний в Україні центральний збірний пункт військовополонених. З метою пропорційного розподілення військовополонених, вони проходили реєстрацію та направлялися у різні губернії країни. За різними даними, через територію України за період між серпнем 1914 та червнем 1915 рр. пройшло біля 500 тис. військовополонених. З яких біля 30% залишилося на території українських губерній [17,2].

Зменшення трудових ресурсів змусила промисловців шукати нові шляхи їх поповнення. Одним із таких шляхів стала можливість залучення військовополонених на роботи у промисловості. Велика кількість полонених, яка постійно поступала до українських губерній, внаслідок успіхів Російських військ на Південно-Західному та Кавказькому фронтах, створювала сприятливі передумови до поліпшення стану із робочою силою для власників промислових підприємств. З іншого боку на отримання полонених очікували і земельні приватновласники, які і створювали конкуренцію промисловцям у даному питанні. Через те, що українські губернії загалом були аграрно-індустріальними регіонами, тому і прерогатива отримання полонених належала землевласникам. У той же час, промисловці зверталися до уряду та військової влади із проханням про отримання партій військовополонених для забезпечення своїх потреб у робочій силі.

Перші звернення про отримання військовополонених датуються початком 1915 р. Інтенсивність цих звернень посилювалася до кінця року. І вже на початку 1916 року звернення від промисловців мають масовий характер. Це, насамперед, пояснюється станом ринку праці та кон'юнктурою ринку, яка склалася у той час. На відміну від інших галузей економіки, промисловці добилися затвердження норми для отримання відстрочки певної кількості робітників. Тому і залучення військовополонених до робіт на першому етапі - 1915 р. носило вибірковий характер, але на другому етапі - у 1916 р. воно стало носити масовий характер. Поява кризи на ринку робочої сили пояснювалася як відсутністю вільних трудових ресурсів через мобілізацію робітників до армії, а також збільшенням обсягів виробленої продукції важкої промисловості, внаслідок збільшення попиту на неї в умовах війни. Тому, на наш погляд звернення до влади промисловців носило обґрунтований економічний характер. Залучення полонених дозволило зберегти темпи розвитку окремих галузей промисловості, в основному важкої.

У основній свої масі звернення промисловців до влади для отримання військовополонених мали за мету збільшити чисельність робітників. Окремі з них намагалися використовувати військовополонених як засіб впливу на способи організації праці, збільшення дисципліни і як наслідок зменшення виступів робітників.

У праці «Материалы по учету рабочего состава и рабочего рынка», виданій Центральним воєнно-промисловим комітетом, відзначалося: «... На початку війни, а також у 1915 p., незважаючи на тяжкі умови ринку праці, все ж таки можна було знайти російських робітників. Як ми відзначали, протягом 1915 р. на кам'яновугільні копальні було залучено близько 70 тис. робітників, у тому числі до 50 тис. російських робітників. Село, бідне робітниками, все ж таки мало можливість надсилати деяких з них на ринок. На початок 1916 р. ринок праці повністю вичерпався і поповнення робітничого складу проводилось протягом року виключно за рахунок військовополонених, жінок і підлітків -- у цьому особливість 1916 р.» [13,26].

Уперше Рада з'їзду гірничопромисловців звернулася до уряду з проханням щодо використання праці військовополонених 25 січня 1915 р. Гірничопромисловці висловлювали побажання, на отримання від уряду на копальні до 40 тис. військовополонених. За їхніми підрахунками, це дало б змогу збільшити місячний видобуток мінерального палива на. 30 млн. пудів. [3,22].

Реакція влади на прохання промисловців була досить різною. І визначалася насамперед роллю підприємства для обороноздатності країни. Так, у найбільш вигідному становищі знаходилися підприємства важкої промисловості. Через їх надзвичайну важливість для забезпечення потреб фронту, а також через можливість лобіювання їх інтересів Військово- промисловими комітетами. Тому першим кроком для забезпечення промислових підприємств робочою силою стало задоволення клопотання Ради з'їзду гірничопромисловців Півдня Росії щодо надання безплатного проїзду всім тим, хто виявив бажання працювати на шахтах Донбасу. На початку серпня 1914 р. міністр внутрішніх справ надіслав на ім'я губернаторів Московської, Калузької, Тульської, Орловської, Рязанської, Воронезької, Нижегородської, Смоленської, Чернігівської, Тамбовської, Курської та Самарської губерній телеграму такого змісту: «Уряд вважає можливим надати робітникам безплатний проїзд у межі Донецького району за посвідченнями, виданими повітовими управліннями, земськими начальниками через волосні управління для подання в залізничні каси...». Далі в телеграмі зазначалося, про необхідність повідомлення про це населення відповідними місцевими органами. Зазначене розпорядження уряду діяло до 1 січня 1915 р. За цей час до Донбасу приїхало кілька десятків тисяч робітників.

Але потрібно відмітити, що на початку розробки концепції використання військовополонених на роботах в економіці країни, влада виступала проти використання полонених на промислових підприємствах. У той же час спрямовуючи полонених на роботи у сільське господарство. Конкуренція між сільським господарством і промисловістю в отриманні військовополонених характерна протягом всього розглядуваного періоду.

Спочатку дане протистояння відбувалося під час обговорень можливостей залучення військовополонених у економіку, а згодом перейшло у фазу відкритої боротьби, коли досить велика кількість військовополонених з'явилася на ринку робочої сили, внаслідок успіхів російської армії. Не зважаючи на це промисловці завжди програвали ці протистояння. Результатом їх численних прохань була можливість користуватися до 30 % військовополонених залучених на інших роботах в імперії.

Конкуренція між галузями економіки не сприяла збільшенню кількості військовополонених залучених у промисловості. Пріоритетним напрямком із забезпечення робочою силою, на думку влади, все ж таки залишалося сільське господарство. Такий стан речей не дозволяв промисловості розраховувати більше ніж на 30 % від загальної чисельності працюючих військовополонених. Тим самим, забороняючи збільшувати кількість робітників у основних сферах виробництва. Слід відмітити, що промисловці не достатньо раціонально користувалися економічним потенціалом військовополонених. Так, на початку 1915 року перевага надавалася представникам слов'янським національностей, відкидаючи мадяр, турків та німців, завдяки існуванню заборони на використання їх у промисловості. Хоча серед останніх була досить велика кількість кваліфікованих спеціалістів різних галузей. Особливо це стосувалося офіцерів, яких відповідно до Газзької конвенції не мали права змушувати працювати, але вони мали право бути найняті, як спеціалісти на загальних засадах. Нехтування кваліфікацією та спеціалізацією військовополонених призводило до екстенсивної організації праці у промисловості. Лише наприкінці 1915 року, була відмінена норма про заборону використання німців та мадяр у промисловості.

Насамперед, відміна даної норми була пов'язана із двома основними факторами: з одного боку, практика використання виключно військовополонених слов'ян не реалізувала тих очікувань, на які сподівалися промисловці, а з другого боку, необхідність у заміні вибувших на фронт робітників, переборювало вороже ставлення до неслов'янських національностей. І як показала практика, ефективність праці слов'ян від не слов'ян нічим не відрізнялася. Російській владі хотілося сподіватися, що національність впливала на старанність та відповідальність при виконанні військовополоненими своїх обов'язків. Але реалії були іншими.

Загальні підходи по використанню військовополонених у промисловості влада викладала у численних нормативних документах, які визначали режим організації праці полонених. Серед них необхідно відмітити: «Правила про відпуск військовополонених на роботи у приватних промислових підприємствах», «Правила про допуск військовополонених на роботи з будівництва залізних доріг приватними особами», «Правила про порядок надання військовополонених для виконання казенних та громадських робіт», а також численні вказівки Військового міністерства, Головного управління Генерального штабу, штабів військових округів (у нашому випадку Київського, Одеського), Міністерства внутрішніх справ, постанови, інструкції, правила, що видавали губернатори, земства, адміністрації заводів, залізничних доріг та інших підприємств, на яких працювали військовополонені.

У Військовому міністерстві були складені «Правила про відпуск військовополонених для робіт у приватних промислових підприємствах», які були затверджені 17 березня 1915 р. [4,28]. Військовополонені виділялися лише для великих гірських, гірничозаводських, фабрично-заводських й інших промислових підприємств, при цьому на кожне з них відправлялося не менш 25 чоловік, але й не понад 15% від загальної чисельності робітників. У правилах вказувалося, що військовополонені відпускаються винятково для роботи за плату. Однак зі свого заробітку вони могли одержати не більше 20 коп. у день, і лише ті, які виявлять «старанність у роботі». Третя частина заробітної плати підлягала відрахуванню в скарбницю, а що залишалося розподілялося на транспортування, охорону й утримання військовополонених.

За «пристосування правил до потреб промисловців» висловився Всеросійський з'їзд представників військово-промислових комітетів, проведений 25-27 липня 1915 р. У зв'язку з такими побажаннями правила від 17 березня 1915 р. були дещо змінено. Відрахування в скарбницю із заробітку військовополонених були скорочені й установлені в розмірі 25%. Виконане було й побажання про зняття із сільського господарства та передачу у промисловість до 100 тис. робітників-військовополонених. У листопаді 1915 р. відбувся з'їзд гірничопромисловців Півдня Росії , який висловився за повне скасування відрахувань у скарбницю [5,8].

Свої вимоги про розширене застосування примусової праці військовополонених у промисловості підприємці підкріплювали й таким важливим аргументом, як необхідність боротьби зі страйковим рухом. У доповіді «Про потреби кам'яновугільної, антрацитної й металургійної промисловості», представленому Радою з'їзду гірничопромисловців Півдня Росії міністрові торгівлі й промисловості, відверто відзначалося: «Збільшення числа полонених, працюючих на заводах, буде підставою для поповнення комплекту робітників і в той же час з'явиться одним із засобів для попередження виникнення страйків» [1,58].

Нарешті, поступаючись натиску, скаргам заводчиків і фабрикантів на гостру нестачу робочої сили й незначну продуктивність праці військовополонених, Військове міністерство скасувало з 1 квітня 1916 р. відрахування в скарбницю 25% їхнього заробітку. Одночасно було дозволено збільшити грошову видачу військовополоненим до 50 коп. у день і поширити цей порядок на всіх військовополонених, що працювали в промисловості, на транспорті, у будівництві й т.д. Даний захід був покликаний збільшити прибуток промисловців та гарантією забезпечення промисловою продукцією армії.

Як свідчать архівні дані організація праці на усіх підприємствах була практично однаковою. Він визначав порядок отримання військовополонених на роботи, доставку до місця робіт, їх розміщення, умови праці.

Необхідно відмітити, що промисловці отримували військовополонених двома шляхами. Перший полягав у направленні запиту до місцевої влади, а інший у отриманні полонених безпосередньо із центрального збірного пункту Дарниця (м. Київ).

Представленість військовополонених у промисловості залежала місця розташування останньої на території українських губерній. Так, важка промисловість в основному розташовувалася у Катеринославській та Херсонській губерніях. Тому і військовополонених на роботах в даних регіонах було більше ніж у інших промислових центрах.

Зміни чисельності промислових робітників в кожній губернії залежали в основному від участі підприємств, що знаходились на її території, у виконанні воєнних замовлень, а також від наближення театру воєнних дій до тієї чи іншої губернії.

Як свідчать дані рис. 2 для перших років війни характерним була стала чисельність робітників, яка наприкінці 1916 року зросла майже у 1,2 рази за рахунок військовополонених.

Рис. 2. Динаміка зміни загальної чисельності робітників у 9 українських губерніях у 1913-1916 рр.

Також необхідно зазначити, що важкий промисловий комплекс українських губерній ґрунтувався на кам'яновугільній, металургійній, гірничовидобувній та машинобудівній галузях. Усі вони користувалися працею військовополонених.

У кам'яновугільній галузі як і у промисловості загалом, мобілізація до армії та своєрідність поповнення робочої сили в період війни обумовили зміни якісного складу робітників промисловості.

На вугільних і антрацитових копальнях гостро відчувався дефіцит робочої сили. На 15 серпня 1915 р. на рудниках налічувалося лише 155 тис. робітників, серед них 20 тис. військовополонених (або 12.9% від загальної чисельності робітників), а також невелика частка біженців, скоріше за все з омбровського кам'яновугільного басейну [7,11682].

Як свідчать дані складу робітників кам'яновугільної промисловості Донецького басейну станом на 1 вересня 1916 р. (на рис.3) чисельність військовополонених досягала 20%.

Таким чином, характерною рисою змін у складі робітників кам'яновугільної промисловості була поява серед них майже 20 % військовополонених. Таку саму тенденцію можливо було спостерігати у гірничій промисловості. За матеріалами 41-го з'їзду гірничопромисловців півдня Росії (Донбасу й Придніпров'я), який відбувся у грудні 1916 p., питома вага різних категорій робітників гірничопромислових підприємств становила в залежності від категорії від 0,48 до 45,07% (рис.4). На долю військовополонених припадало 23,95%. На вугільних та антрацитових копальнях відбувалися також зміни чисельності робітників (Рис. 5.) На липень 1914 р. їх кількість склала 202960 чол і до серпня 1915 року спостерігалося зменшення їх чисельності у 1,3 рази. Лише починаючи з січня 1916р відбулося зростання кількості робітників і вже на вересень 1916 оку він перевищував у 1,6 разів показник липня 1914 року і у 1,44 рази на лютий 1917 р зросла чисельність робітників на лютий 1917 р.

Рис. 3. Чисельність військовополонених на кам'яновугільних та антрацитових копальнях Донецького басейну на 1 вересня 1916 р. [8,арк.48].

Починаючи з серпня 1915 р. збільшення чисельності робітників було обумовлено саме за рахунок використання праці військовополонених, яких на лютий 1917 року було вже 69858 чол.

У наступні місяці чисельність робітників вугільних та антрацитових копалень зросла й наприкінці лютого 1917 р. досягла 291 686 осіб [3,34], але із збільшенням загальної кількості гірників їх якісний склад тільки погіршувався. З наведених вище даних видно, що військовополонені становили близько 29 % усіх робітників. Ще показовішим було співвідношення окремих категорій гірників. Серед вибійників військовозобов'язані становили 65,37 % від загальної кількості, військовополонені - 14,22 %, а загалом майже 80 % [9,арк.84].

Рис. 4. Питома вага військовополонених серед різних категорій робітників гірничої промисловості півдня Росії (Донбасу і Придніпров'я), кінець 1916 р. [5,10].

Рис. 5. Динаміка зміни чисельності робітників та військовополонених на кам'яновугільних та антрацитових копальнях Донбасу

Все це свідчить про зростання в кам'яновугільній промисловості Донбасу кількості військовополонених, на яких поширювався позаекономічний примус.

Отже, вугільна промисловість України трималася переважно на примусовій праці. Кваліфікаційний рівень кадрового контингенту гірників різко знизився. Зросла кількість працюючих жінок і підлітків, біженців а також військовополонених. Які у вугільній промисловості в основному використовувалися в якості чорноробів та шахтарів, де не вимагалося наявність спеціальних навиків для роботи. Збільшення їх кількості у цьому секторі економіки було обумовлено проблемами із паливом та нестачею робочої сили через мобілізації.

Ще більш значним, ніж у вугільній промисловості, була питома вага робітників-військовополонених в основних професійних групах гірничо-видобувної промисловості: залізорудної й марганцевій.

Рис. 6. Динаміка змін чисельності робітників і військовополонених у металургійній (Донецький регіон) промисловості [10,арк.111].

Рис. 7. Динаміка змін чисельності робітників і військовополонених у залізорудній (Криворізький регіон) промисловості.

Найбільшого удару по галузі завдала мобілізація запасних військовозобов'язаних, наслідком якої стало різке скорочення чисельності кваліфікованих робітників і виробництва продукції у цілому. Згодом робітничий контингент, хоча й повільно, зростав і навіть перевищив довоєнну чисельність. Наведені дані свідчать про втрати серед кадрового складу залізорудної до 40% та металургійної промисловості до 30%. Працю кваліфікованих робітників стали заміняти працею військовополонених.

Аналогічне становище було і на гірничих підприємствах України, де на 1 лютого 1917 р. військовополонені та біженці становили 61,2%. На окремих металургійних заводах їх було ще більше. Так, на Донецько-Юр'ївському заводі -- 78%, на Кадіївському -- 74%, на Маріупольському -- 70% [11,арк.26].

Таким чином, структурі робітників заводів (рис.8) виділося три категорії робітників: військовополонені, військовозобов'язані, жінки і підлітки.

Рис. 8. Схема кадрового складу металургійних заводів

Вже на 1 лютого 1917 р. на заводах налічувалося 119618 тисяч робітників, серед яких кількість військовополонених досягла рекордного рівня - 34 тис. осіб.

Перша світова війна істотно вплинула на роботу металургійних і металообробних заводів країни. З одного боку, вона привела до згортання стабільно сприятливої кон'юнктури в галузі. Різкий ріст попиту на метал забезпечив заводи постійними замовленнями, високі ціни й урядові аванси дозволяли мати в наявності достатню кількість оборотних коштів. З іншого боку, мобілізації в армію значно звузили ринок робочої сили, створюючи проблему недостачі робочих рук. Крім того, паливна й залізнична кризи ускладнювали «нормальну» роботу промисловості, це сприяло до залучення військовополонених для роботи на металургійних заводах.

Станом на 1 лютого 1917 року на металургійних заводах Донбасу і Придніпров'я працювало від 3139 тис. військовополонених (Юзівський завод) до 4931 тис. чоловік (Олександрівський металургійний завод).

Докладніші дані щодо кадрового складу робітників на основних металургійних заводах Донбасу й Придніпров'я наводимо в рис. 9 [12,15510-15511].

Рис. 9. Чисельність військовополонених на основних металургійних заводах українських губерній на 1 лютого 1917 р.

Таким чином, військовополонені складали близько 30 % загальної чисельності робітників металургійних заводів.

Як було відмічено раніше , влада приділяла значну увагу національному складу військовополонених. Спочатку адміністрація підприємств віддавала перевагу представникам слов'янських народів. І лише починаючи з 1916 р. на окремих заводах масово з'явилися військовополонені інших національностей. Так на Нікополь-Маріупольському заводі, наприклад, на 1 березня 1917 р. налічувалося 1420 австрійців, 562 німці, 240 турків.

Охороні військовополонених на роботах у промисловості приділяли досить багатоуваги. Це було насамперед пов'язано із характером робіт на яких вони були задіяні. Для запобігання їхнім втечам військовополонених з робочих місць, адміністрація підприємств утримувала солдатські команди [3,46]. Відповідно до вказівки Міністерства внутрішніх справ від

21 лютого 1915 р. спілкування з військовополоненими, не викликані виконанням службових обов'язків, повинні були розглядатися як державний злочин [14,арк.35]. В іншому циркулярі від 14 липня 1915 р. Міністерство внутрішніх справ зажадало, щоб військовополонені, яких направляли на роботу в гірничозаводські підприємства, були розміщені в казармах і не спілкувалися з місцевими робітниками [15,арк.21]. Військовополонені не мали права висувати адміністрації які-небудь вимоги; відмова або самовільне залишення роботи каралося утриманням на суворому тюремному режимі в період перебування в полоні. Центральна влада й місцева

адміністрація не втомлювалися нагадувати про необхідність самого суворого дотримання встановленого порядку утримання військовополонених [16,арк.б9].

За матеріалами про положення військовополонених слов'янських національностей, зібраним правлінням Союзу чехословацьких товариств у Росії й Руською народною радою Прикарпатської Русі, у грудні 1916 р. була складена записка А. А. Брусилова начальникові штабу Ставки генералові Алексєєву, у якій вказувалося на численні факти загибелі в таборах військовополонених, причина яких полягала в тому, що військовополонені «виявилися в положенні рабів, голодних, босих, напівголих, нерідко хворих, змушених виконувати непосильну працю й виносити нелюдське ставлення» [13,27]. Ця записка, як і інші документи, що характеризують положення військовополонених у Росії, була відома лише вузькому колу вищих чиновників, і до друку факти, що містилися в ній, звичайно, не потрапляли. Але, становище військовополонених на роботах практично нічим не відрізнялося від становища і умов праці російських робітників. Тому можна стверджувати, що дані групи знаходилися у паритетному становищі. Дана теза підтверджується великим фактичним матеріалом.

Таким чином, залучення військовополонених для робіт у промисловості було економічно обґрунтованим явищем. Зменшення трудових ресурсів у промисловості, а також криза із матеріально-технічним забезпеченням армії створила умови для використання нового елементу робочої сили, якими і були військовополонені. Нажаль, низький рівень організації праці у промисловості не дозволяв ефективно використовувати військовополонених на різного роду роботах. Це було насамперед пов'язано із відсутністю як у влади так і у промисловців концепції, яка б визначала способи ефективного залучення військовополонених у економіку українських губерній. Усі ж нормативні документи лише регулювали сферу практичної реалізації «питання військовополонених».

Необхідно також відмітити, що на відміну від всієї території Російської імперії, становище військовополонених на територіях українських губерній відповідало духу Гаазької Конвенції. І використання робочої сили військовополонених, тим паче на промислових об'єктах Донбасу та Кривого Рогу не було аномалією Першої світової війни, і винаходом російської влади. Німеччина та Австро-Угорська імперія використовували полонених солдат ворожих армій, і на відміну від російської влади, лише за рідким випадком дозволяли військовополоненим ту ступінь взаємодії з місцевим населенням, якою користувалися військовополонені в Росії, особливо при виконанні будь якого роду робіт.

Також необхідно відмітити, що влада на місцях намагалася створити нормальні умови з використання робочої сили військовополонених, незважаючи на велику конкуренцію між різними галузями економіки а також роботодавцями. Хоча дотримання умов Гаазьких домовленостей і відбувалося але вони порушувалися неодноразово за виникненням військової чи економічної необхідності.

військовополонений промисловість війна робітник

Джерела та література

1. Щербина Й.Т. Робітничий клас України та його революційна боротьба у 1914-1917 роках. - К.: Видавництво АНУРСР, 1963. - 363 с.

2. Реєнт О.П, Янишин Б.М. Україна в період Першої світової війни: історіографічний аналіз// Український історичний журнал. - 2004. - № 4. - С. 3-33.

3. Реєнт О.П, Сердюк О.В. Перша світова війна і Україна. - К.: Генеза., 2004. - 472 с.

4. Овчинников И.А. Сборник узаконений о привлечении находящихся в России военнопленных на работы и других правил и постановлений, относящихся до военнопленных. - Петроград: Государственная Типография. - 1916. - 49 с.

5. Труды 41 съезда горнопромышленников Юга России. - Харьков, 1916. -Т.2.

6. Известия Киевского обласного военно-промышленного комитета. - 1916. - № 3-5.

7. Горно-заводское дело. - 1915. - № 31.

8. Державний архів Луганської області. - Ф.2. - Оп.1. - Спр.159.

9. Центральний державний історичний архів України, м. Київ (далі - ЦДІАК України). - Ф.2161. - Оп.1. - Спр.1.

10. ЦДІАК України. - Ф.2161. - Оп.1. - Спр.208.

11. Державний архів Донецької області (далі - ДАДО). - Ф.57. - Оп.1. - Спр.12.

12. Горно-заводское дело. - 1917. - № 11-12.

13. Клеванский А. Военнопленные Центральных держав в царской и революционной России (1914-1918 гг.)// Интернационалисты в боях за власть Советов. - М.: Мысль, 1965.

14. ЦДІАК України. - Ф.274. - Оп.1. - Спр.3686.

15. ДАДО. - Ф.152. - Оп.1. - Спр.4.

16. ДАДО. - Ф.1246. - Оп.1. - Спр.30.

17. Русское слово. - 17 июня. - 1915.

Размещено на Allbest.ru