Проблеми дослідження історії української науки у 20-30-ті роки ХХ ст. (теоретико-методологічні аспекти)

Размещено на http://www.allbest.ru

Проблеми дослідження історії української науки у 20 - 30-ті роки ХХ ст. (теоретико-методологічні аспекти)

Ткаченко В. В.

Міжвоєнний період (1921 1939 рр.) історії української науки становить особливий інтерес. Саме в цей час відбувалося становлення нової системи партійно-державного управління наукою і культурою, яка ставила на меті максимально сприяти мобілізаційній модернізації «наздоганяючого» типу. В той же час, незважаючи на зростаючий тоталітарний тиск, науковці України продовжували свою подвижницьку справу, служили своєму народові і змогли збагатити науку досягненнями по-справжньому світового рівня.

Складність цього перехідно-кризового періоду вимагає відповідних теоретико-методологічних узагальнень, врахування усієї суперечливої складності і неодномірності процесів, що відбувалися у зазначений період.

Різною мірою тих чи інших аспектів проблеми торкалися у своїх дослідженнях такі провідні вітчизняні та зарубіжні вчені, як С.Куль- чицький, В.Литвин, Ю.Шаповал, В.Даниленко, Г.Касьянов, Г.Костюк, З.Лихолобова, Л.Новохатько, В.Нікольський, Н.Литвин, В.Іноземцев, Т.Гунчак, І.Білас, М.Восленський, А.Авторханов, Р.Конквест, Е.Карр, Р.Пайпс, С.Кара-Мурза та інші. Вони розглянули загальні соціально-політичні процеси, які визначали основні напрямки розвитку українського суспільства у міжвоєнний період, які вплинули на зміст і форми партійно-державної політики щодо науки та наукової інтелігенції України. Разом з тим треба констатувати, що в сучасній українській історіографії відсутнє системне і комплексне дослідження, присвячене розвитку української науки у зазначений період.

Метою пропонованої статті є розгляд основних теоретико-мето- дологічних засад дослідження історії української науки та становища наукової інтелігенції у 1921 1939 рр.

У якості джерел дослідження були використані як традиційні для історичного дослідження джерела, так і праці провідних фахівців з теорії та методології наукознавства.

Методологічні засади дослідження визначаються багатовимірним статусом самої науки у суспільстві, її зростаючим значенням в історії людської цивілізації. Це із необхідністю зумовлює потребу залучення принципів системного підходу, звернення до інструментарію сучасних синергійних підходів, врахування можливостей історичної альтернативістики (ретроальтернативістики).

Необхідно визначитися із самим розумінням методологічних основ дослідження. Методологія це основні вихідні принципи, якими керується дослідник (у цьому випадку історик, який мусить постійно узгоджувати загальнометодологічні імперативи і принципи із конкретикою досліджуваного матеріалу) та прагне досягти розуміння (якісного прирісту знання) в результаті аргументованої інтерпретації джерел а саме такого розуміння, що веде до позитивного вирішення поставлених дослідницьких завдань.

Методологія дослідження містить у собі визначення й дослідницьку «легітимацію» (обгрунтування) меж досліджуваного об'єкту, з'ясування міри його стабільності й мінливості в позначених хронологічних і географічних рамках, визначення базових понять і принципів, за допомогою яких здійснюється опис і пояснення досліджуваних феноменів.

Науку принаймні як особливий різновид діяльності та як певну соціальну інституцію слід тлумачити як дещо незмінно присутнє (інваріантне) у структурах будь-якого цивілізаційного типу. При цьому статус науки як форми суспільної свідомості і водночас суспільної інституції істотно змінюється залежно від рівня соціального розвитку з початком доби Просвітництва наука стає ініціатором, фактором (агентом) і критерієм цивілізованості, чинником формування і трансформації Сучасності (сама ж наука у її сучасному розумінні виникає приблизно у XVI ст.).

Стосовно української науки у міжвоєнний період треба одразу зазначити, що вона у будь-якому випадку, попри усі спроби штучної її ізоляції (згідно деяких тлумачень і самоізоляції також), складала органічну частину загальносвітового процесу наукового розвитку і саме у такій якості повинна інтерпретуватися як об'єкт дослідження.

Історія науки репрезентує особливий різновид історичних досліджень. Такий напрям досліджень передбачає із необхідністю синтез наукознавства, суспільно -політичної історії та власне історії науки як особливого інституту, як історії відкриттів і винаходів та соціальної історії особливої корпорації фахівців академічного співтовариства.

Для історико-наукового дослідження (тобто різновиду історичного дослідження, що ставить метою вивчення науки як соціального інституту) вимоги наукової методології диктують нагальну потребу гранично чіткого й строгого визначення базових понять і принципів з метою саме чіткого визначення об'єкта предмета дослідження.

Поняття «наука» може вживатися в декількох різних значеннях. Полісемантичність даного поняття обумовлена тим, що воно має конвенціональний сенс, обумовлений сферою його вживання. Нашим завданням не є пошук нових визначень науки. Варто звернутися до загальноприйнятих. Так, В.Ільїн вказує, що «у традиційній лексиці під «наукою» розуміють знання, діяльність, соціальний інститут, академічну систему, науково-технічну революцію» [1,5]. Так чи інакше для мети нашого дослідження важливими є усі вказані розуміння, хіба що за винятком науково-технічної революції, яка розгорнулася вже у 50-х роках ХХ ст. (але проблематика науково-технічного прогресу торкається царини нашого дослідження).

Якщо звернутися до змістовних (якісних) характеристик наукового знання, то варто зазначити, що наука є вищою формою пізнання об'єктивної дійсності та, відповідно, вищою формою її відображення на рівні свідомої психічної діяльності. Це насамперед узагальнене і усуспільнене знання, завдяки чому для науки не існує нічого в принципі непізнаваного. У процесі накопичення знань долаються протиріччя між різними поглядами, утверджується знання все більш адекватне, об'єктивне і незалежне від індивідуальних підходів дослідників до явищ, що вивчаються [2,16].

У нашому дослідженні поняття «наука» також буде вживатися в декількох розуміннях, причому щораз ми маємо намір чітко позначати, у якому саме розумінні поняття вживається.

По-перше, найбільш уживаним значенням поняття «наука» є його розуміння як сфери особливим образом одержуваного (за допомогою наукових методів) і існуючого в особливому вигляді (а саме у вигляді чітко структурованої системи знання теорії) знання про ті або інші об'єкти матеріального й ідеального світу. Такий аспект тлумачення науки є спорідненим поняттю «знання», однак не знанню взагалі, а лише точному, об'єктивному, достовірному, адекватному тобто такому, що піддається перевірці (верифікації) через посередництво відповідних процедур експерименту. Наука як форма суспільної свідомості реалізує функцію пізнання та ставить своїм завданням саме виявлення особливих закономірностей, властивих досліджуваним явищам (об'єктам, феноменам). Якщо вдатися до генетичних витоків науки та застосувати до їх розуміння сучасні підходи, то можна визначити науку не тільки як специфічну пізнавальну систему, а як особливу і життєво важливу для суспільства систему отримання, переробки та трансляції (передачі) інформації. Із ускладненням суспільства ускладнюються форми інформації, із якими має справу наука (та, відповідно, суспільство). На певному щаблі свого розвитку інформація, засоби оволодіння нею та відповідного використання стають визначальними для рівня розвитку суспільства. Виникає так зване «інформаційне суспільство», де наука (на відміну від усіх інших суспільств, де також існувала інформація, але існувала у певних межах, відіграючи так само обмежену роль) стає вирішальним фактором прогресу і ефективності.

По-друге, наука являє собою особливий соціальний інститут, що виконує властиві тільки йому соціальні функції. Якщо сама по собі наука виконує саме пізнавальні й світоглядні функції (наука в її первинному розумінні, про яке вже йшлося вище), то наука як соціальний інститут насамперед зосереджена на акумулюванні значимого соціального досвіду, його зберіганні й відтворенні. В даному випадку справа не тільки у здобуванні тих чи інших знань (це спосіб існування науки як такої), а саме в оцінюванні значущості цих знань в контексті соціальних завдань, в рівні розуміння нагальних завдань, національних пріоритетів розвитку тощо. Наука як соціальний інститут забезпечує реалізацію своїх функцій через посередництво існування академічної корпорації співтовариства вчених, фахівців особливої, найвищої (зрозуміло, в ідеалі) кваліфікації, що забезпечують і вивчення нового, і відповідну підтримку задовільного рівня компетентності основної маси академічної корпорації, відтворення і самовідтворення останньої.

Саме в цих двох аспектах (наука як форма пізнання й наука як соціальний інститут) поняття «наука» буде вживатися в нашому дослідженні.

Зрозуміло, цим далеко не вичерпується багатоманітність поняття «наука». Зупинимося на інших, менш вживаних і поширених значеннях цього поняття.

Наука являє собою певну традицію освіти. За своєю етимологією слово «наука» пов'язане із комплексом якихось корисних знань і вмінь, яким можна (треба) навчати (відповідна стародавня дієслівна форма нау-ча-ти). Наука - це щось таке, чому можна й варто навчатися, навчитися, що можна засвоїти, що можна зробити індивідуальним або загальним надбанням. Відповідно, наукою може виступати соціальний чи обмежено корпоративний досвід, який варто передавати наступним поколінням. Наука це висновки з такого досвіду, його узагальнення, певний імператив (як кажуть зазвичай урок на майбутнє).

Незважаючи на те, що позитивне знання (як висновки, основні підсумки сучасного розвитку науки) не вичерпує собою освіту й виховання, треба все-таки визнати, що саме розвиток науки стимулює систему освіти, забезпечує її адекватність сучасним вимогам, задає й формує базовий змістовний компонент (що існує у вигляді основних параметрів предметних програм для середньої або вищої школи).

Наука являє собою певну моральну, духовну інстанцію, різновид життєвого служіння. У цьому розумінні наука певна особистісна місія, сполучена з категорією боргу, обов'язку, покликання (місії) й служіння.

У рамках нашого дослідження зазначені розуміння не будуть визначальними, але постійно будуть враховуватися, оскільки й формування наукових шкіл, і затвердження певного престижу науки, наукового знання й статусу науковця, усвідомлення високої місії вченого неможливі без затвердження (закріплення) певних стереотипів суспільної свідомості, що містять установку на довіру / недовіру до наукового знання, на престижність / непрестижність вчених професій і життєвої справи (в тому числі також і кар'єри) вченого. Суспільство завжди - і протягом досліджуваного нами періоду 1921 1939 роки особливо формує той або інший різновид «соціального замовлення» щодо людей знання, представників ученої корпорації.

Організація науки - система заходів, здійснюваних особливими державними й суспільними органами що мають на меті впорядкування, спадкоємність і розвиток наукових установ, координацію та системну узгодженість досліджень, їх сфокусуванність на найбільш значимих (пріоритетних) напрямках. За доби індустріального суспільства будь-які істотні інновації та визначальні прориви на терені науково-технічного розвитку перестають бути приватною справою. Для їх забезпечення та досягнення стають конче необхідними і колективна праця у великих масштабах, і концентрація фінасових і матеріальних ресурсів на визначених напрямках [3,398 - 400]. Це під силу тільки державі та (вже за сучасних умов) структурам на кшталт транснаціональних корпорацій.

Перехід науки на рівень державної політики спричинив на кінець 20-х років одержавлення академічної корпорації, керування якою почало здійснюватись на зразок будь-якою іншою галуззю народно- го господарства. Певною мірою це зрозуміло адже прикладна наука (особливо науково-технічна діяльність, пов'язана з розробкою й впровадженням дослідних зразків) мала виняткове господарське або оборонне значення. Отже, наукова діяльність планувалася і фінансувалася державою і дедалі більшою мірою ставала діяльністю численних, ретельно структурованих колективів учених (типова модель КБ (конструкторські бюро)), що включали творчі (креативні) групи, лабораторії й майстерні, науково-дослідні інститути (навіть заво- ди-інститути), іспитові стенди й полігони, спеціальні групи, що забезпечували доведення й «шліфування» зразків перед їхнім впровадженням у масове виробництво в умовах, коли основний підрозділ вже вів роботу над новими зразками. Такі мобілізаційні моделі науково-організаційної культури дозволяли ефективно досягати цілей, коли ці цілі задавалися певними чіткими параметрами (швидкість винищувача, його бойове спорядження, продуктивність прокатного стану тощо). Але модель не спрацьовувала, коли йшлося про пошукову діяльність на напрямках, де результат не був визначений і де йшлося про науку фундаментальну, яка не гарантувала швидкого повернення вкладених (і вкрай дефіцитних для СРСР) коштів.

Корпоратизація й зростаюча вартість наукових розробок робила наукову діяльність у значній мірі залежною від пріоритетів, обумовлених політичними рішеннями, рівнем прозорливості (стратегічної далекоглядності) й наукової компетентності політичної еліти, її здатності піднятися над поточними приземленими міркуваннями політичної кон'юнктури й вміти мислити стратегічно. Безумовно, найголовніші проривні науково-технічні ідеї виникли в результаті спонтанного, ніким не керованого наукового й винахідницького пошуку, однак саме стратегічна прозорливість політичних еліт (тут йдеться про політичні еліти демократичного Заходу) дозволила гідно оцінити ці ідеї й винаходи й зробити їх фактором національного (згодом - глобального) лідерства. Годі й казати, що вказані чесноти лише зовсім невеликою мірою були притаманні партійно-державній еліті як радянської України, так і Союзу взагалі. Слабка освіченість і відвертий антиінтелектуалізм були властиві компартійній верхівці протягом усього досліджуваного періоду та й 50-70-ті роки мало відрізняються у кращий бік.

Наукова політика держави забезпечення певного режиму сприяння для розвитку науки, що досягається як заходами безпосереднього втручання (стимулювання, матеріальна і моральна підтримка й т. ін.), засобами адміністративної організації й бюрократії, так і за допомогою звільнення (коли існує така потреба) науки з-під державної опіки, через створення креативної атмосфери максимальної (або мінімально необхідної) академічної свободи, без якої в принципі важко говорити про повноцінний розвиток науки. В рамках досліджуваного нами періоду політика свідомої ізоляції наукового співтовариства України, безперечно, спотворила природний розвиток наукової комунікації, прирікла цілі покоління вчених існувати в умовах своєрідної наукової автаркії, коли і отримання наукової періодики, і закордонні відрядження були скоріше винятком, ніж нормальною практикою роботи. Навряд чи є необхідність зайвий раз доводити, що майже тотальне одержавлення української науки у міжвоєнний (1920-1939 рр.) період призводило до того, що ВКП (б) та радянська держава формулювали такі пріоритети наукової політики, що цілком підкорялися завданням соціально-економічного розвитку, тодішнім параметрам перспективного планування тощо. Якщо ці перспективи визначалися більш менш вдало і адекватно, наука забезпечувала відносний успіх. Якщо ж ні закладалися міцні засади стратегічного відставання на десятки років наперед.

Важливим для завдань нашого дослідження є поняття наукової школи. Воно позначає оформлений в рамках тієї чи іншої науки напрямок досліджень, ініційований та організований якимось провідним дослідником (основоположником школи) або видатним організатором науки. Формування й розвиток наукових шкіл являє собою одну з найбільш перспективних проривних (інноваційних) форм розвитку науки. Проблематиці дослідження наукових шкіл в Україні необхідно приділити істотну увагу, оскільки сама наявність і умови розвитку провідних наукових шкіл є критерієм ефективності (або неефективності) здійснюваної в державі наукової політики, її відповідності (невідповідності) провідним світовим тенденціям наукового знання, здатності (нездатності) відповідних організаційних структур держави (у нашім випадку монопольно правлячої партії й радянської держави) гнучко й вчасно реагувати на коливання світової наукової кон'юнктури, на появу принципово нових напрямків наукової думки, нових методів і технологій дослідження тощо.

Наукова діяльність, особливо така, що є інституціоналізованою та організованою державним чином, змінює самі основи громадського життя, впливаючи на ритм і спосіб життя людей, змінюючи характер зайнятості й рівень життя, стан здоров'я й тривалість життя, не кажучи вже про стан навколишнього середовища, якість води, повітря, рівень радіації, шуму, пилу й т.ін. Тут має значення процес, визначений в науковій літературі як «науково-технічний прогрес» (НТП), якісна своєрідність якого визначається органічним поєднанням науки з виробництвом, «перетворенням науки на безпосередню продуктивну силу». Коріння НТП лежать в епохальній технічній революції, що почалася в Європі XV - XVII ст. (окремі області Італії, Голландії й особливо Британія). Епоха Просвітництва в остаточному підсумку відкрила доступ до освіти (нехай елементарної) для масового працівника (потреба в якому дедалі більше відчувалася в процесі становлення машинного виробництва). Науково-технічна думка кінця XIX - початку ХХ ст. стимулювала розвиток таких сфер і областей знання, які буквально революціонізували як виробництво, так і повсякденне життя людей, особливо громадян економічно розвинених країн. Мова йде про впровадження конвейєрного виробництва, основ наукової організації праці й системного наукового менеджменту (та принципів організації, визначених як тейлоризм, фордизм тощо, в Радянському Союзі 20-30-х років аналогічні дослідження Центрального Інституту Праці під керівництвом О.К.Гастєва), революційні зміни в засобах зв'язку (винайдення та масове впровадження радіо, поява у 30-х роках телебачення), виникнення і розвиток авіації, масове впровадження двигуна внутрішнього згоряння (введеного до промслового вжитку вже в середині ХІХ ст.) та ін. Все це разом узяте визначало лідируюче становище у світі тих держав, які спромоглися із максимальною повнотою впровадити всі зазначені (і багато інших) досягнення науково-технічної думки, досягнення в галузі освіти, технологій тощо.

Наука являє собою специфічну сферу, у якій знання добуваються, осмислюються й організуються (структуруються, вбудовуються в існуючу систему наукової теорії тощо), зберігаються й передаються «по естафеті» наступним поколінням вчених, які рано або пізно ставлять наукову спадщину під сумнів і переосмислюють самі глибинні її засади. Доба індустріалізму змінила статус науки й зробила наукове знання затребуваним, безпосередньо сполученим із поняттям прогресу й ефективності. Тут відіграла свою роль привабливість наукової раціональності, критичності й чіткості наукового мислення. Ці особливості наукового мислення мали критеріальну значущість для всієї доби індустріалізму, включаючи період 1920-1939 років, коли мільйони громадян переважно аграрної Російської імперії починали існувати за принципово нових умов індустріалізації виробництва, урбанізації способу життя, зростання значення стандартизації, раціоналізації, дисципліни й загальної регламентації.

Вже до початку ХХ ст. у глобальній системі координат з особливою яскравістю й глибиною почав позначатися розрив у рівні розвитку між державами й групами держав, що втілюють науково-технічне (у тому числі військове) лідерство і країнами, що реалізували у тій або іншій формі сценарії вторинного, «наздоганяючого» розвитку. До останніх, без сумніву, належала й Російська імперія. Промисловий переворот, який особливо інтенсивно почався в Росії у 40-і роки XIX в. внаслідок багатьох причин (і в першу чергу через неповороткість і слабку гнучкість бюрократичної машини військово-феодального самодержавства) носив половинчастий, незавершений характер. Саме внаслідок цього після жовтневого перевороту одним з найперших завдань, що повинна була вирішувати більшовицька влада, стало здійснення всебічної модернізації соціально-економічного організму.

Як слушно вказує В.Іноземцев, в історії радянської індустріалізації неупереджений дослідник може знайти (причому у гіпертрофо- ваному вигляді) більшість важливих елементів, які згодом були відтворені багатьма іншими «наздоганяючими» країнами: життєвий рівень основної маси населення підтримувався на вкрай низькому рівні, непропорційно висока частка національного доходу спрямовувалася на інвестиційні потреби, лави робітничого класу поповнювалися за рахунок селянства, основний акцент у господарській політиці робився на підйомі важкої промисловості, яка забезпечувала відносно автономний розвиток країни [4,234].

Системна «наздоганяюча» модернізація здійснювалася за допомогою авторитарної мобілізації наявних ресурсів на досягнення проривів по ключових напрямках соціально-економічного розвитку. Стрижньове завдання подолання цивілізаційної відсталості формувалося як «соціалістична індустріалізація» створення на сучасних засадах усіх основних індустріальних галузей, які надали б можливість країні забезпечити власну соціально-економічну самодостатність та обороноспроможність.

Здійснення політики прискореної, стрибкоподібної індустріалізації передбачало (а тотальне одержавлення економіки припускало) системне впровадження засад макроекономічного планування (створення народногосподарських планів - плану електрифікації Росії, «сталінських п'ятирічок» тощо), підготовку в масових масштабах інженерно-технічного й керівного персоналу відповідного рівня, широке впровадження масової початкової технічної освіти і т. ін. Тільки на цій основі (із додатковим підключенням «підсистеми страху», як визначив її Г.Попов) ставало можливим забезпечити становлення нових галузей промислового виробництва, впровадження й належну експлуатацію найновіших (і дуже дорогих за ціною) машин і механізмів, передових технологій.

Незважаючи на значну увагу, що приділялася керівництвом ВКП(б) і Радянської держави зазначеним аспектам, політика прискореної модернізації, здійснювана в СРСР, містила в собі джерела різноманітних перегинів і провалів, утопічного прожектерства й необґрунтованого оптимізму в оцінці можливостей соціалістичного господарювання. Нерідко ця політика формувалася за допомогою ризикованого курсу спроб і помилок, коли прорахунки й некомпетентність керівництва, а також непідготовленість масового працівника кваліфікувалися як зловмисне «шкідництво» і «саботаж», а також горезвісні «підступи ворога». Навряд чи правильним буде заперечувати повну відсутність цих явищ (шкідництво і диверсії насправді мали місце), однак вони, без сумніву, не носили настільки масового характеру, щоб вирішальним чином вплинути й визначити характер соціально-економічних процесів у величезній державі.

Здійснення прискореної соціально-економічної модернізації відбувалося в умовах «ворожого капіталістичного оточення», коли агресивність держав-сусідів усіляко перебільшувалася більшовицькою пропагандою, що виправдовувало всебічну мілітаризацію всіх сторін громадського життя в СРСР. Не слід забувати, що офіційний курс ВКП(б) у зовнішній політиці виходив з необхідності та бажаності розширення й поглиблення світового комуністичного руху, оплотом якого проголошувався СРСР. Курс на світову революцію (нехай у перспективі) також диктував прискорений розвиток оборонних галузей і першочерговий розвиток тих напрямків, які були пов'язані з виробництвом нових видів озброєння, боєприпасів, засобів транспорту й зв'язку й т.ін.

Внаслідок слабкої ефективності авторитарного адміністрування та вкрай низької загальної організаційної культури тодішньої більшовицької номенклатури політика екстремально прискореної модернізації найчастіше заходила в глухий кут і не приносила бажаних результатів.

Додаткову складність створювала відсутність, як правило, скільки- небудь адекватних (не говорячи вже про гідні) матеріальних стимулів як для маси трудящих, зайнятих на будівництві та виробництві, так і для науковців, винаходи й розробки яких лежали в основі багатьох прогресивних новацій і проривів в економіці. Відсутність матеріального стимулювання й необхідність якнайшвидшим чином впровадити дисципліну нового, індустріально-промислового типу диктувало більшовицькому керівництву нагальну потребу пошуку якихось нових, більш гнучких і тонких засобів підвищення ефективності здійснюваної політики.

Однак більшовицьке керівництво не знайшло нічого кращого, ніж вдатися до «апробованих» засобів організованого примусу, соціального терору з використанням військово-поліцейських методів і розгортанням масових репресій, що були спрямовані як проти широких мас звичайних трудящих, так і, зокрема, проти наукової і творчої інтелігенції, у якій завжди вбачали потенційну загрозу (принаймні, носія явних чи прихованих опозиційних настроїв, критичного ставлення до режиму). Без масових арештів було б неможливо побудувати економіку примусової праці, економіку ГУЛАГу - «органічною» частиною якої була рабська (у сумнозвісних «шарашках») праця вчених, винахідників, техніків і експериментаторів.

Всі зазначені особливості значною мірою формували соціально- політичний і духовно-ідеологічний контекст, у якому здійснювався розвиток української науки в 1920-1939 роки.

Безумовно, дія цих особливостей і тенденцій мала в умовах радянської України специфічний характер, обумовлений деформуючим впливом партійно-політичної структури. Завершення військових подій революції й громадянської війни 1917-1920 років знаменувало собою початок фази кризово-революційного переходу до умов відносно мирного соціально-економічного будівництва.

Відносно короткий період непу ( 1921-1929 рр.) супроводжувався настільки ж відносним періодом існування культурного, ідеологічного й політичного плюралізму. Це, безсумнівно, стимулювало наукову активність українських вчених, які внесли свою гідну частку в явище «Українського Відродження». Однак весь цей час більшовицька верхівка на чолі зі Сталіним ретельно готувала згортання елементів ринку й перехід до неприкритої диктатури. Згідно з думкою більшості фахівців з історії радянського суспільства рубіжною датою такого переходу був 1929 рік рік «великого перелому». Саме від цієї дати починає відлік більшовицько-сталінський тоталітаризм у своєму «класичному» вигляді, коли партійному одержавленню піддалися усі без винятку сфери громадського життя й суспільної свідомості. Сфери, які за своєю природою не піддавалися повній тоталітарній деформації (наприклад, релігія і церква), зазнавали нищівної руйнації, переживали часи вимушеної маргіналізації, заганялися у своєрідну соціальну «резервацію».

Це стосувалося також і наукового знання, вільної наукової діяльності. Тоталітарна машина не могла поставити під контроль спосіб думки та, скажімо, напрямки досліджень усіх без винятку вчених, однак в організаційному плані вільних науковців в УСРР до кінця досліджуваного нами періоду практично не залишилося.

Ціла низка сучасних міжнародних угод та інших документів («Хартія наукових працівників», «Декларація прав і обов'язків вчених», «Рекомендація про статус наукових працівників» тощо) містить перелік загальновизнаних прав і свобод вчених, необхідних для успішної наукової діяльності. Відзначимо найбільш значущі з них:

право на свободу наукових дискусій в умовах відсутності ідеологічного диктату;

право вільно спілкуватися і обмінюватися науковою інформацією;

право вільно виїжджати за кордон для здійснення (продовження) своєї наукової роботи;

право на участь у відкритих конкурсах наукових проектів;

право на винагороду відповідно до освіти, становища та результатів праці;

право на публікацію результатів наукових досліджень;

право використовувати результати досліджень у сфері практики;

право на здійснення наукової діяльності в сприятливих умовах [5].

Немає необхідності детально аналізувати, які з цих прав і якою мірою були наявні у радянській Україні 20-30-х років. Цілком зрозуміло, що ці права були зведені до мінімуму у роки, коли саме право на життя було під запитанням. Кожний вчений міг (в принципі) займатися будь-якою проблемою, але найчастіше робив це на свій страх і ризик, змушений писати «у стіл», не розраховуючи побачити результати своїх розробок опублікованими. Організаційно всі вчені стали «служити» партії й державі незалежно від того, чи були вони представниками «ідеологічного фронту» (типу філософів або істориків) або цілком ідеологічно нейтральні фізики або палеонтологи. Почала здійснюватися катастрофічна за наслідками політика закритості, відгородження вченого співтовариства від колег, особливо західних. Не тільки поїздки за рубіж стали рідкістю, але й вільні контакти через листування перетворилися на виняток з правил (за умов, коли навіть сам факт перебування за кордоном міг стати приводом для звинувачення у шпигунстві та підставою для страти) .

З метою насадження граничної пильності та взаємної підозрілості влада стимулювала і провокувала всередині наукового співтовариства (та ззовні по відношенню до самих науковців з боку широкого загалу населення) різноманітні конфлікти, скандали, наклепництво, чвари і підозри. Так чи інакше світу науковців (через те, що це, як кажуть західні колеги, типова «людська інституція» із усіма вадами, які породжує недосконала людська природа) в усі часи притаманні і заздрість, і намагання з кимось звести рахунки, перемогти у змаганні за якісь нагороди чи премії (чи випередити інших у черзі на фінансування тощо). Не дивно, що у 20-30-ті роки ці нездорові процеси свідомо роздмухувалися і цілеспрямовано використовувалися владою задля створення режиму керованості науковою інтелігенцією, задля створення режиму страху і зростаючої непевності.

Свого часу відомий вчений С.Мейєн вказував, що єдино продуктивною методикою для розвитку науки є «методика діалогу», коли жодна з сторін, які полемізують, не зазіхає на володіння повною і остаточною істиною. І навпаки, обговоренню проблем, апробації нового надзвичайно заважає розповсюдженість, як казав Мейєн, «мілітаризованих» виразів на кшталт « боротьба шкіл», «перемога напрямку», «поразка», «передній фронт досліджень» тощо. Викривлене уявлення про гідність вченого, про принциповість призводить до того, що наукові дискусії вироджуються на «полювання на відьом» [6,16-17]. Хоча вчений казав про науку взагалі, ці міркування немовби навмисно адресовані історикам, що вивчають історію радянської науки у 20-30-ті роки, коли лексика війни та інквізиції була у широкому вжитку і неслася з трибун з вуст всіляких демагогів як на партійних форумах усіх рівнів, так і суто, здавалося б, на наукових конференціях та зборах.

Таким чином, внаслідок здійсненого нами теоретико-методологічного дослідження можна зробити наступні висновки. В рамках досліджуваного періоду партійно-державна політика «наздоганяючої» модернізації конче потребувала як адекватного залучення наявного наукового потенціалу, так і інтенсивного розвитку науки як визначальної сфери, що забезпечує якість і невідворотність модернизаційних проривів. В умовах перманентної політичної кризи, боротьби за владу (серед вищої партійно-державної еліти) та ескалації соціального терору проти більшості власного народу адекватної і ефективної наукової політики тодішня влада в принципі була неспроможною виробити і запропонувати. Ось чому був обраний курс на свідому і згубну ізоляцію наукового співтовариства України. Це спотворило природний розвиток наукової інтелігенції, яка була позбавлена необхідних каналів вдосконалення та наукової комунікації. Майже тотальне одержавлення української науки у міжвоєнний (1920-1939 рр.) період призводило до того, що ВКП (б) та радянська держава формулювали такі пріоритети наукової політики, які цілком підкорялися завданням соціально-економічного розвитку та визначалися рівнем мислення тодішнього вищого керівництва.

Отже, якщо ці перспективи визначалися (вгадувалися) адекватно, наука забезпечувала відносний успіх, в іншому ж випадку неминучим ставала перспектива стратегічного відставання. Це особливо позначилося дещо пізніше, коли за доби становлення постіндустриалізму саме наукове знання стає вирішальним фактором глобального лідерства [7,6].

З метою утвердження повної передбачуваності, керованості й безумовної лояльності академічного співтовариства України партійно- радянське керівництво здійснювало планові погроми наукових кадрів, цілих шкіл і напрямків, систематичне шельмування й «чищення» в академічних рядах, не зупиняючись перед карним переслідуванням інакомислячих або просто невинних жертв, винищування яких повинне було створити атмосферу страху й повної покірності. Подібний стан речей знищував будь-яку можливість вільного наукового пошуку, ліквідував можливість для вченого гідно відстоювати свою позицію, не побоюючись стати жертвою наклепу або сліпого випадку. Саме тому можна із упевненістю говорити, що переважна більшість визнаних досягнень української науки (особливо в період 1929-1939 рр.) здійснені не завдяки, а всупереч політиці сталінського керівництва.

українська наука державна

Література

Ильин В.В. Теория познания. Эпистемология. М.: Изд-во МГУ, 1994.

Фареник С.А. Логіка і методологія наукового дослідження. К.: Видавництво УАДУ, 2000.

Капица П.Л. Эксперимент. Теория. Практика: Статьи и выступления. М.: Наука, 1981.

Иноземцев В.Л. Пределы «догоняющего» развития. М.: ЗАО «Издательство «Экономика», 2000.

Декларация, прав и обязанностей ученых // Мир науки. 1991. № 1; Рекомендация, о статусе научных работников // Мир науки. 1991. № 4.

Карпинская. С.Р. Зачем методолог биологу? / Методология биологии: новые идеи (синергетика, семиотика, коэволюция) /Отв. ред. О.Е.Баксанс- кий. М.: Эдиториал УРСС, 2001. С.14-20.

Бокарев Ю.П. СССР и становление постиндустриального общества на Западе, 1970-1980-е годы. М.: Наука, 2007.

Размещено на Allbest.ru