Волинське село у другій половині XIX ст. - початку XX ст. (Етносоціальний аналіз)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Волинське село у другій половині XIX ст. - початку XX ст. (Етносоціальний аналіз)

Поліщук Ю.М.

В середині ХІХ ст. загальноісторичний поступ вперед вступив у протиріччя з суспільно-політичними та соціально-економічними умовами життя Російської імперії, що змусило царизм піти на його реформування. В значній мірі це зачепило волинське село. При чому не лише його господарське життя, суспільний розвиток про, що уже неодноразово писали дослідники [1;39;40], а й етносоціальні відносини, що фактично залишилося поза увагою науковців. Виходячи з цього, автор, звертається до даної проблеми.

Перш ніж перейти до аналізу етносоціального життя волинського села у другій половині ХІХ -- на початку ХХ ст. потрібно показати, яким же воно було.

Аналіз джерел свідчить, що в середині ХІХ ст. там мешкала переважна більшість населення краю (1454,1 тис. чоловік, що складало 92% від загальної кількості населення) [2,арк.111-112]. Хоча в подальшому частка сільського населення тут дещо скоротилася, все ж його загальна кількість значно зросла і в 1914 році в селах краю уже мешкало 3559,8 тис. чоловік, тобто майже в 2,5 рази більше, ніж у середині ХІХ ст. Це складало 91,4% від загальної кількості населення губернії [3,7-8].

Потрібно відмітити, що протягом досліджуваного періоду кількість сільських населених пунктів теж значно зросла. Так, якщо в середині ХІХ ст. їх в краї нараховувалося 3379 [підраховано за: 4,110], то в 1912 році -- уже майже 8100 [5,91]. Як правило це були невеликі населені пункти. У 80-х роках ХІХ ст. на село в середньому припадало 54 двори [підраховано за: 5,91;6,120].

Яким же був етносоціальний склад сільського населення краю? Досить образно, як на наш погляд, його охарактеризував високопоставлений російський чиновник середини ХІХ ст. В.Шульгін, який у роботі «Юго-Западный край в последнее двадцатилетие ( 1838 -- 1863 )» написав, що польський магнат не уявляв собі держави без 3-х станів -- «патера, єврея, холопа». «Патер турбувався про його совість і про майбутнє життя, єврей і холоп турбувалися про те, щоб йому легко жилося у сьогоднішньому житті» [7,14]. Аналіз архівних матеріалів дозволяє скласти більш точну картину станової структури населення Волині на початку 60-х років ХІХ ст. Зокрема він показує, що найчисельнішою групою населення краю в цей час було кріпосне і державне селянство -- відповідно 906 518 і 212 524 осіб (60,2 і 14,1% від загальної кількості мешканців). За ними розташувалися міщани -- 202 748 (13,5%), дворяни -- 66 971 (4,5%), однодворці -- 46 578 (3,1%), купці -- 9709 (0,6%), духовенство -- 7664 (0,5%) та інші [2,арк.П1-112].

Зрозуміло, що представники не усіх станових груп проживали в сільській місцевості, але в тій чи іншій мірі усі вони впливали на ті процеси, які відбувалися у волинському селі. Можливо в меншій мірі це стосується почесних громадян (усі проживали в містах краю), чиновників, вільних людей і солдат, яких автор відніс до інших.

Потрібно відмітити, що показати етнічний склад названих вище станів досить складно, адже практично до перепису 1897 року в Російській імперії не фіксувалася національна приналежність її мешканців. Все ж на основі непрямих даних спробуємо це зробити. Так, дослідження архівних, інших матеріалів показує, що переважну більшість дворянства складали поляки, за ними йшли росіяни. На це, зокрема, вказує те, що саме першим у 1861 році на Волині належало 94,8% усіх маєтків і 94,7% кріпаків [8,289]. У той же час стани, представники яких обслуговували дворянство (кріпосні селяни, дворові люди), майже повністю складалися з українців. Етнічно строкатішими були державні селяни до яких, крім українців, які складали їхню більшість, також входили представники дрібної польської шляхти, які не змогли підтвердити свою приналежність до дворянства, російські старообрядці (3576 осіб), євреї землероби (4169 осіб) [2,арк.27].

Конфесійно й, відповідно, етнічно неоднорідним було духовенство краю. Так, найчисельнішою його групою було православне духовенство (6640 осіб), яке в основному було представлене росіянами та українцями. За ними йшли іудаїстські (716 осіб) -- усі євреї, католицькі (301 осіб) -- усі поляки, ісламські (5 осіб) -- усі татари, лютеранські (2 особи) -- усі німці, священнослужителі [2,арк.111112]. Менш строкатим був стан однодворців (складався із представників дрібної та середньої польської, спольщеної української шляхти, яка не змогла довести свою приналежність до дворянського стану) та колоністів (входили переселенці з європейських країн німці, голландці, чехи).

Наведений вище матеріал свідчить, що в середині ХІХ ст. етностанова структура населення Волині була досить строкатою. Це впливало на життя волинського села і змушувало царизм враховувати під час проведення реформ, що яскраво проявилося під час вирішення селянського питання. Так, за затвердженим на початку 1861 року «Окремим місцевим положенням», селяни, отримуючи особисту волю, мали втратити значну частину землі, якою вони користувалися до реформи. Так, якщо за інвентарями 1847 і 1848 років у них було 1 398 499 десятин угідь, то за уставними грамотами їм мало залишитися 1 205 552 десятин, тобто на 14% менше [9,36]. Проте, щоб відвернути українських селян від польського повстання 1863 року царизм пішов на Правобережній Україні на певні поступки.

Згідно з царським указом вони були зараховані до категорії власників з наданням права викупу, при допомозі держави, земель, якими селяни користувалися по інвентарям 1847 і 1848 років. За новими викупними актами волинські селяни мали уже користуватися 1 570 293 десятинами землі. В результаті селянський наділ, порівняно з «Положенням» 1861 року, збільшувався на 42%. Це був найбільший ріст на усій Правобережній Україні (на Київщині він становив 25 %, на Поділлі -- 21%) [9,41-42].

У той же час царизм розпочав наступ на польське дворянство краю. Уже 15 березня 1863 року світ побачили «Правила для накладання секвестру на маєтки осіб причетних до заворушень, що виникли в прикордонних з Царством Польським губерніях, і для завідування та розпорядження цими маєтками», за якими усе нерухоме та рухоме майно, капітали, підозрюваних в участі у повстанні 1863 року, підлягали секвеструванню. На думку Даніеля Бовуа з 1863 року по 1874 рік на Волині було конфісковано і продано 78 великих маєтків польських дворян [10,38].

Поряд із переслідуванням учасників повстання царський уряд почав проводити політику по обмеженню польського землеволодіння. Так, уже в 1865 році він затвердив положення про пільги, переваги та грошові позики, які надавалися при купівлі казенних і приватних маєтків у західних губерніях. Вони не поширювалися на поляків і євреїв. Росіяни ж при купівлі землі звільнялися від нотаріальних оплат, що сприяло зниженню цін на землю і прискорювало процедуру її продажу [11,32]. Останню крапку в боротьбі з польським землеволодінням в краї поставив указ, який взагалі заборонив полякам купувати землю в дев'яти західних губерніях. Він був затверджений у грудні 1865 року.

Названі вище дії царизму досить швидко дали свої результати. Лише з 1865 року по 1876 рік в Київській, Подільській і Волинській губерніях 2108 нових російських власників придбали 1 376 665 десятин землі [11,61]. В подальшому цей процес продовжувався, що яскраво видно на прикладі Волині. Якщо у 1861 році тут було 2720 маєтків польських дворян і лише 160 -- російських [12], то в 1896 році -- відповідно 1286 і 12 018 [13]. Зрозуміло, що в краї значно зросли й земельні площі, якими володіли росіяни.

Потрібно відмітити, що такий результат по «обрусінню» поміщицького землеволодіння був досягнутий не лише через названі вище дії по обезземеленню польського дворянства, а й завдяки державній політиці підриву економічних позицій польських дворян. Одним з її кроків було введення в червні 1863 року десятипроцентного податку з прибутку польських поміщицьких господарств. Правда, у 1868 році його зменшили до 5% і в такому вигляді він збирався до 1 січня 1897 року, коли був відмінений сенатським указом.

Зрозуміло, що виплата такого податку додатковим тягарем лягала на польські поміщицькі господарства і ставила їх у гірше, порівняно з російськими, становище. Адже кошти, що вилучалися у польських поміщиків були досить значними. Так, лише в останній рік його існування (1896) тільки з Волині в казну надійшло 218 264 руб [13].

Поряд із перерозподілом земельних угідь між польськими і російськими дворянами, поміщицьке землеволодіння переживало й інші зміни. Зокрема, досить інтенсивно скорочувалися його площі. Так, якщо у 1862 році поміщикам на Волині належало 2675 тис. десятин землі, то в 1902 році -- 2187 тис., тобто на 488 тис., або на 18,25% менше [14,12]. На нашу думку, це пояснюється тим, що частина поміщицьких земель була продана представникам інших станів. Так, лише з 1877 року по 1887 рік площа земель, яка знаходилася у повній власності купців, міщан, колоністів, селян збільшилася з 281 713 до 475 638 десятин [підраховано за: 9,29-33].

Все ж у другій половині ХІХ ст. в краї продовжувало домінувати дворянське землеволодіння. Але його стан залишав бажати кращого. Власники багатьох поміщицьких маєтків не змогли пристосуватися до нових економічних умов, продовжували працювати по старому і не поспішали вводити «...різні новації..., заводити вдосконалені землеробські знаряддя, турбуватися про розвиток скотарства» [6,216]. Частина з них досить швидко показала свою нездатність самостійно вести господарство в нових умовах і змушена була здавати свою землю в оренду. Орендні ціни були досить високими та постійно зростали, тому переважна більшість українських селян не могла орендувати землю. Це, на думку дослідника Л.Г.Мельника, привело до того, що на Правобережній Україні склалася система оренди фільварків капіталістами-ділками. Частина з них організовувала в економіях високотоварні капіталістичні господарства, частина була «аферистами» [15,222].

Для Волині більш характерною була друга категорія орендаторів, які не були зацікавлені в прогресивних змінах і просто «експлуатували землю». У 1885 році у Волинській губернії лише в руках євреїв-орендаторів знаходилося 308 великих маєтків (більше 500 десятин землі кожний), які охоплювали 487 002 десятин, тобто 20% землі, якою тут володіли поміщики. Укладач «Военно-статистического обозрения Волынской губернии»

А.Забелін так описав стан цих маєтків: «Зацікавлені винятково в отриманні якнайбільших прибутків, із найменшими затратами і в найкоротші терміни, євреї не лише не підтримували взяті в оренду маєтки, а практично розоряють їх: ліси вирубаються нещадно... Про покращення господарювання, удобрювання полів мова навіть не йде ...» [6,216]. Думається, що не в кращому стані були й маєтки орендовані представниками інших етнічних груп, а така оцінка А.Забеліна пояснюється тенденційним підходом до ролі євреїв в економічному житті краю, що було характерним для офіційної російської влади.

Таке «господарювання» приводило до того, що частина поміщиків, яка була найменш здатною до змін, змушена була закладати свої маєтки. Так, уже в 1862 році, коли поміщики ще досить комфортно почували себе на Волині, налічувалося 758 закладених маєтків [10,34]. В подальшому ця цифра постійно зростала.

Наведений вище аналіз ситуації, яка склалася в поміщицьких господарствах після 1861 року свідчить, що в краї сформувалися сприятливі умови для залучення сюди працьовитих, умілих рук, які б ще й мали стартовий капітал. Як результат, уже в 60-х роках ХІХ ст. значно активізується потік переселенців у села Волині, який в основному складався з німецьких, чеських, польських та українських (вихідців з Галичини) селян. Аналіз документів Житомирського обласного державного архіву показує, що найбільш активно у другій половині ХІХ ст. на територію краю переселялися німці -- більше 60 000 осіб, чехи -- понад 16 000 осіб, поляки -- близько 11 000, українці-галичани -- приблизно 7 000 осіб [підраховано за: 16]. Потрібно відмітити, що це не повні дані, так як автору не вдалося виявити показники по одній мировій дільниці з двох у Житомирському, Овруцькому, Острозькому, Старокостянтинівському і Рівненському повітах.

Потрапивши на територію краю переселенці прагнули займатися землеробством. Для цього їм була потрібна земля, яку вони орендували або в поміщиків, або в держави, платячи за це грошовий оброк. Його розмір визначався письмовим чи словесним (усним) договором. Угоди укладалися на тривалий термін, найчастіше на 30 років. Після кількох років господарювання на орендованій землі частина колоністів викуповувала її, а найбільш заможні докуповували землю у місцевих поміщиків чи селян. За неповними даними у 1903 році 4405 сімей іноземних переселенців володіли на Волині 51 690 десятинами землі [17,арк.2-8].

На орендованих, куплених землях колоністи створювали хутірські господарства. Цей процес можна прослідкувати на прикладі діяльності німецького колоніста Готфріда Штеклера. У 1863 році він орендував у селі Берізка В.-Волинського повіту трохи більше 15 десятин землі де створив хутірське господарство. В 1889 році Г.Штеклер викупив землю у приватну власність. На хуторі було побудовано великий 4-х кімнатний будинок з дерев'яною підлогою, хлів для худоби, клуню, вітряк. Господар мав 2 плуги, віз, борони, соломорізку, робочу і продуктивну худобу [18,арк.174]. Схожі хутірські господарства створювали переселенці й в інших повітах краю.

Хуторяни, які мали землю «в одному кулаку» більш продуктивно працювали на землі. На відміну від місцевих селян, які продовжували використовувати старі форми землеробства (домінувала трипільна, а в північних районах навіть вирубно-вогнева системи), колоністи культивували 4-х і навіть 5-ти пільні системи, що було значним прогресом, адже підвищувало врожайність, дозволяло більш раціонально використовувати землю. Крім того, хуторяни активно використовували набагато ефективніші, ніж традиційні селянські, знаряддя праці: залізні плуги, жниварки і молотарки з кінною тягою, вози на залізних осях, дволемішники, рядкові сіялки, культиватори, кінні граблі та ін. Для удобрювання землі вони використовували гній і попіл, а в кінці ХІХ ст. -- і мінеральні добрива, які привозили з-за кордону [19,229]. Усе це дозволило хуторянам значно збільшити урожайність. Так, за даними мешканців однієї із найстаріших на Волині німецької колонії Анетта Житомирського повіту, збір вівса, ячменю і проса тут зріс з 40 до 70 пудів, гречки -- з 40 до 65 пудів, жита -- з 50 до 80 пудів, а озимої пшениці -- з 50 до 100 пудів з десятини [19,230]. Потреби хуторян в овочах і фруктах забезпечувало городництво та садівництво, які теж досить інтенсивно розвивалися.

Взагалі ж врожайність на німецьких і чеських хуторах була значно вищою ніж в поміщицьких і селянських господарствах. Так, якщо в середньому по губернії в кінці ХІХ ст. вона становила по пшениці сам 4,2, картоплі -- 4,2, житу -- 4,1, ячменю -4,1, вівсу -- 4,4 [6,251], то на хуторі німецького колоніста Августа Шаловського -- відповідно сам 12,9; 7,5; 10,7; 15,3; 10 [підраховано за: 20,арк.175]. Тобто в останнього врожайність була вдвічі, втричі вищою ніж у більшості селянських і поміщицьких господарствах. Схожою врожайність була і в більшості інших хуторів, що дозволяло колоністам жити заможніше від місцевих селян, накопичувати значне нерухоме та рухоме майно. Так, хутір Генріха Райна, який був створений в Тростянецькій волості Луцького повіту в 1887 році, на початку ХХ ст. оцінювався в 7 тис. руб [20,арк.214]. І таких хуторів було чимало. У той час як переважна більшість селянських господарств Волині оцінювалася в кілька десятків рублів.

Переселенці принесли на Волинь і нові напрямки сільськогосподарської діяльності. Так, завдяки чехам тут починають активно культивувати хміль, який досить швидко став конкурентноздатним не лише на російському ринку, а й за кордоном. Найкращі плантації хмелю були в чеських поселеннях Глинське і Квасилів Рівненського, Княгинин і Теремне Луцького, Куличеве В.-Волинського, Волковиї, Рогозне, Мирогоща, Семидуби Дубенського повітів [21,арк.5]. За чехами хміль починають культивувати німецькі колоністи, місцеві поміщики і навіть селяни і він їм приносив значний прибуток.

Потрібно відмітити, що у ХІХ ст. в села Волині існував ще один потік переселенців. Він не був значним, але все ж таки вносив певний колорит в етносоціальні відносини. Цими переселенцями були євреї, яких царизм, вважаючи, що вони паразитують на місцевому населенні, хотів зробити землеробами. Початок їхньому переселенню в села поклало, затверджене в 1844 році «Положення про євреїв-землеробів». У березні 1847 року російський уряд видав нові правила поселення євреїв у сільській місцевості та зайняття землеробством. Вони надавали євреямпереселенцям значні пільги і тому позитивно вплинули на залучення євреїв Волині до сільськогосподарської праці. Одна із перших єврейських колоній в краї була створена в середині ХІХ ст. в Дубенському повіті й отримала назву Озерни [22,арк.1]. В наступні роки вони з'явилися й в інших регіонах краю. В кінці ХІХ ст. їх тут уже нараховувалося 13 і в них мешкало 3 485 євреїв, які володіли 3 853,1 десятинами землі [23,95].

Євреї з великими труднощами звикали до нових умов життя та праці. Все ж в ряді колоній вони міцно осіли. Так, досить заможними були євреї в Фелинецькій колонії Житомирського повіту [24,арк.43-44]. Проте більшість з них не змогли перебудуватися й стати справжніми селянами. Адже, як вірно підкреслив дослідник А.П.Суботін, «... не можливо за помахом пера створити землеробський стан... не могли ж євреї, які тисячу років займалися ремеслами, торгівлею, різними оборудками, зразу ж перетворитися в землеробів і сісти на землі з такою ж підготовкою, що й селяни, які тисячу років ходили за сохою» [25,182].

Поява в селах Волині значної кількості іноземних колоністів, які активно займалися землеробством, єврейських поселенців негативно відбилася на забезпеченні місцевих українських селян землею, привела до зростання орендних цін на неї. До того ж вона позбавляла останніх права випасу худоби, збору хмизу і т.п. на землях придбаних чи орендованих колоністами, яким перші користувалися з давніх-давен. Усе це ускладнювало життя селян, яке й так було не простим. Адже протягом другої половини ХІХ ст. площа їхніх наділів постійно скорочувалася. Так, якщо у 1880 році на душу чоловічої статті селянського населення краю припадало 2,6 десятин землі, то в 1900 році -- лише 1,7 [[26,77]. Не кращим чином основна маса селянських господарств Волині була забезпечена робочою худобою та реманентом. Зокрема, в кінці ХІХ ст. 34,7% господарів були безкінними, 5,7% -- однокінними, 40,4% -- трьох кінними й обробляти землю, збирати врожай їм здебільшого доводилося такими примітивними знаряддями, як дерев'яний плуг, соха, коса, серп. На останнє, зокрема, вказує те, що на 135 тис. описаних на початку ХХ ст. волинських селянських дворів припадало 84 тис. залізних плугів, 114 рядкових сівалок, 698 жаток [27,арк.12].

Названі вище економічні чинники гнали волинське селянство (в переважній більшості українців) на заробітки в інші регіони імперії, що в значній мірі впливало на етносоціальну ситуацію в краї. На це, зокрема, вказує кількість вибраних ними квитків і паспортних бланків для відходів. Так, за 1861-1870 роки в губернії їх було видано 81,5 тис., 1871-1880 роки -- 319 тис., 1881-1890 роки -- 614,5 тис., 1891-1900 роки -- 890,5 тис. [28,189]. Не зменшувався потік відхідників і в подальшому. На початку ХХ ст. за межами губернії щороку шукали собі роботу більше 110 тис. чоловік [29,66]. Найбільше відхідництво було розвинене у В.-Волинському і Кременецькому повітах, а найменше -- у Дубенському й Овруцькому [30,арк.773-808]. Більшість відхідників ішли на заробітки в південні губернії України, Бессарабію, великі міста України.Поряд із відхідництвом у різні регіони Російської імперії в цей час на Волині з'являється ще один потік -- в Америку. Лише в 1910 році з Н.-Волинського повіту на заробітки до США виїхав 671 чоловік [31,35]. У 1911 році з Острозького повіту до Америки виїхало 347, а з Ковельського 374 чоловік [30,арк.779,802]. Не зменшувався цей потік і в подальшому. Земські кореспонденти в 1913 році писали: «Відхід в Америку збільшується. Ця епідемія не скоро закінчиться » [32,66]. Як вказують архівні документи, більшість із цих відхідників через рік -- два, заробивши грошей, поверталися назад.

Проте малоземелля, відсутність засобів до існування штовхали селян не лише на поїздки за тимчасовими заробітками, а й на еміграцію і досить часто не лише за межі губернії, а навіть за межі імперії. Власті царської Росії не заохочували ні відхідництво в інші країни, ні тим більше еміграцію туди й тому не налагодили реєстрації тих, хто виїздив. Тому неможливо встановити точні цифри відхідників і емігрантів з Волині до інших держав. Все ж підрахунки С.І. Брука й В.М. Кабузана показують, що найбільше в Російській імперії еміграція до Америки була поширена в Люблінській, Седлецькій і Волинській губерніях, звідки з 1890 року по 1913 рік на американський континент виїхало 165 тис. українців [33,31].

Селяни виїжджали таємно й встановити кількість таких переселенців не можливо. Лише з другої половини 80-х років ми можемо говорити про кількість переселенців, і то лише тих, хто виїжджав до Сибіру і на Далекий Схід. Аналіз архівних, інших джерел свідчить, що з 1885 року по 1906 рік з Волині у ці регіони виїхало майже 11 тис. осіб [підраховано за: 34].

Особливо активізувався цей процес у роки столипінської аграрної реформи. За нашими підрахунками, з 1906 року до 1915 року, за Урал, а також в європейські губернії Російської імперії з краю виїхало майже 70 тис. осіб [підраховано за: 35].

Таким чином, у другій половині ХІХ -- на початку ХХ ст. на Волині сформувався стабільний відтік населення до Сибіру, на Далекий Схід, до європейських російських губерній, на американський континент. Зроблені нами підрахунки показують, що за цей час туди переселилося більше 100 тис. осіб, що складало більше 3 % усього населення краю. В переважній більшості це були українські селяни.

Зрозуміло, що показані вище процеси, що відбувалися у волинському селі протягом другої половини ХІХ ст. внесли певні зміни до етносоціальної структури населення краю. Вони були зафіксовані переписом населення 1897 року. Так, в кінці ХІХ ст. тут зникла така станова група як однодворці. Її представники перерозподілилися між міщанами та селянами. До того ж останні стали більш однорідними, адже в його середовищі зникли відмінності які ділили селян на кріпосних і державних. Крім того, до їхнього складу перепис зарахував й іноземних колоністів, які прийняли російське підданство.

Більше змін етносоціальна структура населення Волині не зазнала, чого не скажеш про її кількісні параметри. Перепис показав, що, як і на початку 60-х років ХІХ ст., найчисельнішою групою населення тут залишалося селянство (75% від загальної кількості населення краю). Більшу його частину складали українці -- 86,5%. Далі, значно відставши, розташувалися німці (4,9%), поляки (4,5%), росіяни (2,3%), чехи (1,1%). Найменше селян було серед євреїв (0,2%).

Другою за чисельністю становою групою населення краю залишалося міщанство. Переважно воно мешкало в містечках, які були своєрідними перехідними типами населених пунктів між містами та селами, і населення яких мало значний вплив на життя волинських сіл. Адже міщани в основному займалися торгівлею, ремеслами й обслуговували сільське населення. Найбільш чисельними національними групами серед них були єврейська (60,2%) та українська (20,3%) [підраховано за: 36,50-51].

Найвпливовішою становою групою населення Волині залишалося спадкове дворянство, яке, про що говорилося вище, сконцентрувало в своїх руках більшість земельних угідь, рухомого та нерухомого майна. Як і на початку 60-х рр. в кінці ХІХ ст. переважна більшість спадкових дворян проживала в сільській місцевості (70,5% від загальної кількості). Аналіз національного складу цієї станової групи населення показує, що і в кінці ХІХ ст. більшість тут складали поляки (43,3%). За ними йшли росіяни (31,8%) та українці (23,1%). Представники інших етнічних груп тут були мало, а то й зовсім не представлені. Так, на четвертому місці йшли німці, яких серед дворянства було лише 326 осіб (0,47%), а серед євреїв, які за загальною кількістю мешканців займали в губернії друге, після українців, місце, нараховувалося лише 9 спадкових дворян (0,03%) [підраховано за: 36,248].

Дещо менше на Волині було особистих дворян, тобто тих, хто отримав дворянське звання за особливі заслуги перед російським самодержавством. В селах їх проживала трохи менше половини (44,9%). Це, як правило, були відставні офіцери, чиновники, які в нагороду за «непорочную службу царю и Отечеству» отримали тут маєтки. Тому зрозуміло, що більшість серед них складали росіяни (56,7%). За ними розташувалися поляки (26,1%) та українці (13,7%) [підраховано за: 36,38].

Незначним за кількістю, але досить впливовим в селах краю було духовенство -- 12 592 осіб, або 0,5% від загальної кількості сільського населення. За національним складом перше місце тут належало росіянам (45,1%). За ними йшли українці (30,2%), поляки (13,6%). Представники інших етнічних груп тут були представлені мало [підраховано за: 36,248-250].

Ще однією становою групою населення Волині було купецтво. В сільській місцевості (переважно в містечках) їх мешкало не багато -- 1 192 осіб, або 30,7% від загальної кількості. Переважну більшість серед них становили євреї (85,5%). За ними, значно відставши, розташувалися росіяни (9,8%), німці (2%), українці (1,3%) [підраховано за: 36,164-171].

Наведений вище матеріал свідчить, що малоземелля, рутинний стан селянського господарства, неможливість ефективно займатися скотарством ставили значну масу селянства в складне становище. Як результат, до третини господарств Волині, які, як правило, належали українським селянам, не могли забезпечити собі хоча б мінімальні потреби, половина -- могла більш менш існувати, але за умови розумного та інтенсивного використання своїх земельних наділів, що далеко не усім вдавалося. Тому вони могли задовольнити свої потреби лише в продуктах харчування і то за винятком неврожайних років, які в губернії були досить частим явищем. Так, лише з 1885 року по 1890 рік неврожаї спіткали волинських селян в 1885, 1888 і 1889 роках [підраховано за: 37].

Усе це свідчить, що старі форми, як поміщицького, так і селянського господарювання себе вичерпали. Голод на землю, неможливість звести кінці з кінцями, викликали не лише економічні та соціальні конфлікти, а й національні. Українські селяни захоплювали землі польських, російських поміщиків, євреїв-орендаторів, німецьких і чеських колоністів, руйнували огорожі, засипали рови, які заважали їм користуватися сервітутним правом випасу худоби. Такі конфлікти мали місце в селах Татаринець Кременецького, Літогощі Ковельського, Древин В.-Волинського, Черниці Н.-Волинського повітів і т.д. [38,арк.5556]. У цих виступах активну участь брали жінки і напевне тому польська преса називала їх «бабськими бунтами» [10,119]. За підрахунками О.Г.Михайлюка з 1866 року по 1890 рік селянські заворушення відбулися в 215 населених пунктах Волині [1,33]. Не припинялися вони і в наступні роки, досягши свого апогею в період першої російської революції.

У відповідь на селянські виступи царизм посилив репресії. В червні 1885 року волинський губернатор отримав циркуляр за підписом міністра внутрішніх справ Росії І.Н.Дурново «Про можливість застосовувати тілесні покарання для замирення селян». Проте це не привело до їхнього заспокоєння. Навпаки жорстокість й агресивність селянських виступів зросла. У цей час для польської газети «Край» звичними стають публікації про замахи на польську шляхту, підпали її маєтків на Волині. При цьому автори гидливо називали українських селян «народцем», який «зібравшись у натовп стає страшним, немов табун диких коней, немов скажений звір». Під час виступів досить часто прослідковувався ще один антагонізм, який був притаманний волинському селу, а саме антагонізм між поляками-поміщиками та євреями-орендаторами. Як результат, автори «Краю» неодноразово писали, що українським селянином маніпулюють, «він піддається впливу ... євреїв-орендаторів», які підштовхують його до виступів проти польської шляхти. Дописувачі газети бачили причину такої ситуації в «моральній занедбаності» цього «народцю», позбавленого шкіл «влаштованих на здорових принципах соціальної етики» [10,118-119], а не в безправному становищі українських селян, їхньому безземеллі, великих податках і повинностях, які вони повинні були виконувати.

Наведений вище матеріал свідчить, що друга половина ХІХ початок ХХ ст. внесли значні зміни як в станову, так і в етнічну структуру сільського населення Волині, в умови праці та життя усіх його груп. Зокрема, через політику російського царизму, через об'єктивні умови, які склалися на Волині після скасування кріпосного права, значно ослабли позиції польської шляхти та, відповідно, зміцніло російське дворянство. Фактично ці ж причини зумовили й появу на території губернії значної кількості німецьких і чеських переселенців, які внесли в життя волинського села значний колорит. Зокрема, саме завдяки їм в краї з'явилася нова сільськогосподарська культура (хміль), більш досконалі знаряддя праці, агротехнічні прийоми і т.д. У то й же час фактично провалилася спроба російського царизму по залученню євреїв до сільськогосподарської праці.

Проте усі ці зміни мало зачіпили життя українського селянства, яке продовжувало залишатися головним виробником сільськогосподарської продукції. Більш того, через малоземелля становище більшості селян погіршилося, що штовхало їх до відкритих виступів.

політичний російський волинський село

Джерела та література

1. Михайлюк О. Г., Кічий І. В., Півницький М. Д. та ін. Історія Волині. З найдавніших часів до наших днів. -- Львів, 1988.

2. Центральний державний історичний архів України в м.Києві (далі ЦДІАУК). -- КМФ.11. -- Оп. 1. -- Спр. 32.

3. Обзор Волынской губернии за 1914 год. -- Житомир, 1915.

4. Военно-статистическое обозрение Российской империи. -- Т. Х. Ч. -- СПб., 1850.

5. Тутковский П. А. Антропогеографические этюды по Волыни. Отдельный оттиск из ХІІІ-го тома Трудов Общества исследователей Волыни. -- Б. м., б. г.

6. Забелин А. Военно-статистическое обозрение Волынской губернии. Ч. 1. -- К., 1887.

7. Шульгин В. Юго-Западный край в последнее двадцатилетие (18381863). -- К., 1864.

8. Труды, этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край снаряженной императорским. Русским, географическим, обществом.. Юго-Западное отделение: материалы, и. исследования соб. П. П. Чубинским. -- Б. м., б. г. -- Т. 7.

9. Осадчий Т. И. Земля и земледельцы Юго-Западного края. (На Украине, Подолии и Волыни). Опыт статистико-экономического исследования. К., 1899.

10. Бовуа Даніель. Битва за землю в Україні. 1863-1914. Поляки в соціоетнічних конфліктах. -- К., 1998.

11. Картавцов Е. Обрусение землевладения в Юго-Западном крае. -- К., 1887.

12. Рудченко И. Записка о землевладении в Юго-Западном крае. -- К., 1881. -- Таблица №1.

13. По поводу процентного сбора с польських имений // Волынь. -- 1897. -- 18 апр.

14. Погребинський О. Столипінська реформа на Україні. -- Харків, 1931.

15. Мельник Л. Г. Технічний переворот на Україні у ХІХ ст . -- К., 1972.

16. Державний архів Житомирської області (далі -- ДАЖО).Ф. 70.

17. Оп. 1. -- Спр. 855. -- Арк. 2-8; Спр. 857. -- Арк. 2-18; Спр. 858. -- Арк. 217;Спр. 859. -- Арк. 2-8; Спр. 860. -- Арк. 2-71; Спр. 861. -- Арк. 2-14; Спр. 862. -- Арк. 2-12; Спр. 863. -- Арк. 1-25; Спр. 864. -- Арк. 2-9; Спр. 865. -- Арк. 2-7; Спр. 866. -- Арк. 2-7; Спр. 867. -- Арк. 1-77; Спр. 868. -- Арк. 1-6.

18. Там само. -- Ф. 70. -- Оп. 1. -- Спр. 855.

19. Там само. -- Ф. 226. -- Оп. 1. -- Спр. 47.

20. Костюк М. З історії німецької колонізації Волинського Полісся (друга половина ХІХ -- початок ХХ ст.) // Полісся: мова, культура, історія. -- К., 1996.

21. ДАЖО. -- Ф. 226.Оп. 1. -- Спр. 2.

22. Там само. -- Ф. 67. -- Оп. 1д. -- Спр. 310.

23. Там само. -- Ф. 58. -- Оп. 1.Спр. 1317.

24. Іващенко О. М., ПоліщукЮ. М. Євреї Волині (кінець ХVШ -- початок ХХст.). -- Житомир, 1998.

25. ДАЖО. -- Ф. 58. -- Оп. 1. -- Спр. 1136.

26. Субботин А. П. В черте еврейской оседлости. Отрывки из экономических исследований в Западной и Юго-Западной России за лето 1887 года. -- Вып. 2. -- СПб., 1890.

27. Лещенко М. Н. Класова боротьба в українському селі в епоху домонополістичного капіталізму. -- К., 1970.

28. ДАЖО. -- Ф. 206. -- Оп. 1 -- Спр. 89.

29. Теплицький В.П. Реформа 1861 р. і аграрні відносини на Україні. -- К., 1959.

30. Свод материалов по сельскохозяйственной текущей статистике за 1910-1913 гг. -- Вып. 1. -- Житомир, 1914.

31. ДАЖО. -- Ф. 226. -- Оп. 1. -- Спр. 125.

32. Історія міст, і сіл Української РСР. Житомирська область. -- К., 1973.

33. Свод материалов по сельскохозяйственной текущей статистике за 1910-1913 гг. -- Вып. 1. -- Житомир, 1914.

34. Брук С. И., Кабузан В. М. Численность и расселение украинского этноса в ХVШ -- начале ХХ в. // Советская этнография. -- 1981. -- № 5.

35. Ямзин И. Л., Волошин В. П. Учение о колонизации и переселении.

36. М.-Л., 1926. -- С. 38; ДАЖО. -- Ф. 226. -- Оп. 1.Спр. 86.Арк. 30-40.

37. ДАЖО. -- Ф. 226. -- Оп. 1. -- Спр. 86. -- Арк. 18-217; Спр. 119. -- Арк. 195, 196, 198; Спр. 147. -- Арк. 182, 184; Спр. 240. -- Арк. 54-389, 507; Спр. 496. -- Арк. 5; Спр. 680. -- Арк. 447; Державний архів Волинської області. -- Ф. 254. -- Оп. 1. -Спр. 14. -- Арк. 28, 53, 69-92; Ф. 247. -- Оп. 1.Спр. 86.Арк. 53.

38. Первая, всеобщая перепись населения Российской, империи 1897 г. VIII: Волынская губерния. -- СПб., 1904.

39. ДАЖО. -- Ф.226. -- Оп.1;Спр.309. -- Арк.2; Спр.311. -- Арк. 6; Спр. 312. -- Арк. 2.

40. Там само. -- Спр. 29.

Размещено на Allbest.ru