Зовнішньополітичне становище України в середині XVII ст. і мотиви українсько-російського зближення 1653-1654 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зовнішньополітичне становище України в середині XVII ст. і мотиви українсько-російського зближення 1653-1654 років

Швець С.А.

Зупинимось коротко на передісторії даної проблеми. Авторами козацьких літописів XVII XVIII ст. українсько-російське зближення 1653-1654 років сприймалось як рядова зовнішньополітична подія, в них вона розглядається як одна з багатьох сторінок сучасного (чи майже сучасного) їм політичного життя. Виключна увага української історичної думки до нього проявляється вперше в «Історії Русів» [12]. Саме з цього твору вона вперше акцентувала свою увагу на українсько-російських відносинах. «Історія Русів» розпочала традицію розгляду українсько-російського зближення 50 х років XVII ст. передусім як приєднання України до Російської держави. Пізніше керуючись тими самими міркуваннями було упорядковано єдину на даний момент тематичну збірку архівних документів [1].

Дві основні тези висловлені в цьому багатоплановому історикополітичному памфлеті стали відправними точками для розгляду цих подій усіма зацікавленими сторонами: перше Українська козацька держава на той час (початок 50-х років XVII ст.) потрапила в настільки скрутне становище, що мусила рятуватись у будь-який спосіб, аж до згоди на нерівноправний політичний союз з кимсь із своїх сусідів, друге Московське царство вже тоді мало крайню зацікавленість в українських землях.

Загалом картина тогочасних подій має приблизно такий вигляд: через скрутне внутрішнє і зовнішньополітичне становище гетьманський уряд терміново, мусив за будь-яку ціну, шукати собі могутнього і впливового союзника, яким на той час могла бути лише Росія; московський цар погодився допомогти, але в якості компенсації підпорядкував собі Україну. Цієї версії дотримувались за небагатьма виключеннями всі дослідники історії України і Росії. Всі вони по різному ставились і до договору, і взагалі до тогочасних українсько-російських стосунків, але жоден з них не піддавав сумніву вищеописану версію розвитку подій, і, що найголовніше, майже ніхто не заперечував виключність значення цієї події для історії України.

Найцікавішою особливістю вивчення українсько-російського договору 1654 року є той факт, що за всю його історію жоден з дослідників так і не висунув жодної альтернативної версії розвитку подій. Ніхто не сумнівався у наявності цього договору у 1654 році, хоча причин для сумнівів більш ніж досить. Можемо назвати лише трьох дослідників, які хоч і не піддавали сумніву факт наявності договору у 1654 році, але не погоджувались з виключністю його ролі в історії України це Д. Донцов [10], В. Липинський [13] та М. Брайчевський [4].

Це тим більше дивно тому, що в ході наукової розробки проблеми існуючу версію українсько-російських контактів 1653-1654 років так і не вдалось належним чином обґрунтувати. Вона явно не витримувала критики, що особливо яскраво продемонстрували дискусії про юридичне визначення українсько-російського договору 1654 року. В ході дискусій про його правовий статус дослідники фактично майже відкинули твердження про договір як акт приєднання України до російської держави. Дехто з них (наприклад вже названі В. Липинський чи Д. Донцов) переглянули ставлення до українсько-російського союзу як події виключного значення в історії України. Але дана версія так і не була відкинута, не було також висунуто нових. Натомість з'явився компромісний варіант трактування тогочасних українсько-російських стосунків (договір як протекторат російської держави над Україною), який є на даний момент домінуючим в українській історичній науці. Ідеї ж В. Липинського, Д. Донцова та М. Брайчевського так і не отримали подальшого розвитку.

Навіть сучасні дослідники притримуються вищенаведеної версії і тез при створенні своїх наукових праць [6;7;9;11;18;19;21]. Не кажучи вже про дослідників радянських, а також дореволюційних.

З найближчих сусідів України у ті часи найбільш сильними і впливовими були троє: Річ Посполита, Османська імперія, Московія.

Поява України як самостійного фактору зовнішньої політики найбільше зачіпала інтереси саме цих країн.

Передусім це стосується Речі Посполитої. Найбільше поважних причин для конфлікту з Україною було тоді саме у неї. Це і міжконфесійне протистояння і зростаючий економічний визиск та соціальний гніт, міжнаціональне протистояння та інш. Не маючи під своєю владою українських земель Річ Посполита втрачала статус найбільшого експортера збіжжя до Західної Європи, але була і більш важлива причина крайньої гостроти українсько-польського конфлікту.

Як відомо Польща здавна прагнула побудувати державу яка б простягалась «од моря до моря», тобто від Балтійського до Чорного морів. Під час тридцятилітньої війни Річ Посполита все більше і більше обмежує свою активність на Балтиці. А після того як сейм фактично поховав всі спроби Володислава IV побудувати королівський балтійський флот [17,219], Балтика для Речі Посполитої була фактично втраченою. Адже змагатись зі Швецією за гегемонію над Балтикою не маючи регулярного флоту неможливо. Тому для Польщі лишався лише один напрямок зовнішньої експансії: на Південь, тобто через українські землі. Виникнення на цих землях самостійної держави відбирало у Речі Посполитої останню можливість до експансії. З цих трьох вищеназваних держав виключно зацікавлена в Україні була лише Річ Посполита.

Складніше визначити роль і місце українських земель у зовнішній політиці Османської імперії. Основною перешкодою в розгляді українсько-турецьких відносин є досить велика вага ідеологічного аспекту. Найбільш давня його складова твердження про тотальність протистояння християнської Європи та мусульманського світу. Вона з'явилась в українській історичній думці не пізніше як в кінці XV на початку XVI ст. коли С.Оріховський написав свій «Голос перестороги. ..», взагалі тоді теза про тотальне протистояння Європи і Османської імперії (уособлення мусульманського світу) мала загальноєвропейську популярність. Дійсно в другій половині XV на початку XVI ст. спостерігається надзвичайно потужна зовнішня експансія Порти фактично у всіх напрямках. Але ми не можемо сказати те ж саме про другу половину XVI ст., а тим більше про XVII ст. Уже в другій половині XVI ст. активність турецької експансії значно падає [14, 71]. Врешті українські землі навряд чи колись були пріоритетним напрямком експансії для Османської імперії. Так Дунайські князівства і Кримське ханство зберегли настільки широкий суверенітет, що назвати їх васалами Османської імперії можна лише умовно. Землі, котрі лежали північніше володінь Кримського ханства взагалі мало цікавили Туреччину. Навіть згадуваний уже С. Оріховський говорив лише про те, що ця загроза може виникнути. А на питання чи виникла ця загроза для Речі Посполитої, досить промовистою відповіддю є той факт, що за все XVI ст. Польща жодного разу не воювала з Османською імперією [16, 254]. І це не дивлячись на численні напади татар на польські, українські, литовські землі, а також не менш численні напади козаків на володіння кримського хана чи турецького султана. Польсько-турецькі відносини стали відчутно гіршати уже в XVII ст., але це погіршення пов'язане з експансією Речі Посполитої на Південь, яка була реальною загрозою для Туреччини.

Багато українських і російських авторів розглядають українсько-турецькі відносини в контексті українсько-турецького та українсько-татарського протистояння до початку визвольних змагань під проводом Б.Хмельницького. Причини цього протистояння є темою окремої розмови, але потрібно зазначити, що це протистояння не було ні тотальним ні непримиренним. Так при одній з спроб кримського хана позбутися турецької зверхності брали участь українські козаки під проводом М.Дорошенка, в результаті чого у 1624 році було заключено українсько-татарський військово-політичний союз [2,142].

На початок українських визвольних змагань Туреччина вже вела виснажливу і широкомасштабну війну проти Венеції, що розпочалась у 1645 році, а закінчилась у 1669 році. Польський король мав втрутитись у цю війну на стороні Венеції, щоправда Сейм не дав йому цього зробити [17,225]. Повстання під проводом Б. Хмельницького і утворення козацької держави припиняло польську експансію на Південь і унеможливлювало польсько-венеціанський військово-політичний союз проти Туреччини. Таким чином ми можемо говорити про Османську імперію як про союзника України.

Навіть у випадку погіршення українсько-турецьких відносин, Туреччина, через війну з Венецією, не змогла б активно діяти проти України. Якщо ж казати про вторгнення турецьких військ на Україну в 70-х роках XVII ст., то воно було викликане передусім посиленням експансії Росії і відновленням експансії Речі Посполитої на Південь. Це вторгнення навіть важко назвати агресією проти України. Не дивлячись на допомогу Туреччини, Україна не змогла спинити польської та московської експансії. Тому Порті нічого не залишалось як самій подбати про свої інтереси.

Отже ми маємо в більшій або меншій мірі визначеними, на момент заключення договору 1654 року, українсько-польські та українськотурецькі стосунки. Але ми не можемо цього сказати про стосунки українсько-кримські та українсько-російські. В них панувала повна невизначеність. З Річчю Посполитою Україна знаходилась у стані війни, Туреччина була союзником України, визначити ставлення до неї з боку Росії та Кримського ханства багато складніше.

Небезпечність відносин з Кримським ханством полягала передусім у нестабільнності його зовнішньої політики. Славне своїми набігами на всіх своїх сусідів саме по собі воно було аж ніяк не найбільшою військовою силою в даному регіоні. Натомість Кримське ханство було оточене набагато потужнішими за нього державами, котрі здійснювали експансію в його напрямку. Посилення позицій будь-кого з сусідів у Північному Причорномор'ї загрожувало існуванню Кримського ханства. Тому для жодного з своїх сусідів воно не було ані сильним, ані вірним союзником. Це стосувалось також і України.

Набагато небезпечнішою для України була невизначеність її відносин з Росією. Українсько-російські контакти на державному рівні розпочались широко відомим в історичній літературі листом Б Хмельницького від 8-го червня 1648 року [1,111]. У радянській історіографії цей документ використовувався для ілюстрації думки про бажання Б.Хмельницького «возз'єднатись» з Росією. Однак наявна інформація про тогочасні реалії стосунків України, Росії і Польщі повністю спростовує це твердження. Перш за все потрібно сказати, що Річ Посполита і Росія в 1647 році уклали між собою «вічний мир» (тобто договір про дружбу та співробітництво), одне з положень якого передбачало обопільну допомогу, а також спільні військові дії проти татар та їх союзників [6;7]. Москва почала готуватись до походу на Україну, вже в другій половині травня російське військо мало вирушати. Але Б.Хмельницький вчасно про це вчасно довідався.

Отже цей лист є одним з заходів запобігти втручанню Росії в українсько-польський конфлікт на боці Речі Посполитої. Після цього контакти Б.Хмельницького з Москвою стають дуже інтенсивними. Звичайно тут не йдеться про жодне бажання гетьмана приєднати Україну до Росії. Просто таким чином легше протидіяти російськопольському зближенню, бо коли воно все ж таки станеться Україні доведеться воювати проти двох найсильніших своїх сусідів. Таким чином приєднання України до Росії навряд чи було бажаним для Б.Хмельницького.

Які ж тоді мотиви мав гетьман приєднувати Україну до Росії?

Зазначимо зразу, що версія про “воз`єднання двох братніх народів” тут не обговорюватиметься, оскільки є явною ідеологічною спекуляцією з приводу розглядуваної теми, як і інші версії виключно ідеологічного змісту.

Першим з висунутих мотивів було недостатнє використання Б. Хмельницьким енергії народного повстання на самому початку очолюваних ним визвольних змагань. Тому надалі, щоб надолужити її брак, вимушений був шукати допомоги ззовні, і, нарешті, піти на злуку з якоюсь із сусідніх держав. Цієї точки зору дотримувались в основному українські історики “народницького” напрямку. Зокрема М.Грушевський [8] і В.Антонович [3]. Але враховуючи інформацію про російсько польський союз 1647 року ми мусимо відкинути версію, яка передбачає приєднання саме до Росії. Іншим, явно пов`язаним з попереднім, мотивом є, на думку сучасних дослідників прихильників гіпотези про приєднання України до Росії в наслідок договору 1654 року, вкрай тяжке внутрішнє і зовнішньополітичне становище України на 1653-1654 роки. Перш за все значна частина дослідників вважає, що поразка під Берестечком у 1651 році була фактично катастрофою, після якої Україна так і не оговталась. Більш того не могла самостійно боронитись проти Речі Посполитої: «Хоч йому (Б.Хмельницькому С.Ш.), .... вдалося врятувати Україну від катастрофи влітку 1651р., ... добитися ліквідації Білоцерківського договору, ... усе ж стало ясно, що сили вичерпуються і народ неспроможний витримати затяжної боротьби з Річчю Посполитою. Перед гетьманом дедалі гостріше поставала проблема пошуків союзників» [20, 357].

До списку скрутних обставин додавалось також загибель Т. Хмельницького і втрата Молдавії, погіршення відносин з кримським ханом. Найбільш вірогідними союзниками України вважають Московське царство і Османську Порту. Перевагу було віддано Москві тому, що: «... внаслідок насамперед одвічного релігійного антагонізму християнського та мусульманського світів спілка з одновірним православним царем була значно сприятливішою» [20, 363].

Тобто фактично, якщо не рахувати концепції «возз'єднання», українська і російська історіографії висунули лише одну причину звернення України за допомогою саме до Росії це належність їх до одної релігійної конфесії. Не заперечуючи наявності протистояння Європи та ісламського світу, мусимо ще раз зазначити, що воно з самого початку не було тотальним, до того ж у XVII ст. релігійні чинники починають втрачати свій вплив у політиці їх місце посідають національні, геополітичні, економічні та фінансові інтереси [15, 33]. Тому ми не можемо мотивувати українсько-російське зближення виключно одновірністю. Набагато ймовірніше, що гетьман домагався від цього зближення не стільки союзу, скільки нейтралітету, точніше невтручання Москви в українсько-польський конфлікт на боці Польщі.

Якщо позицію України щодо союзу з Росією визначити важко, то позицію самої Росії з цього питання визначити ще важче. З мотивів

Росії для зближення з Україною найбільш часто наводять те ж мотиви суто ідеологічного характеру, як то: згадувана вже одновірність, твердження про монархів російської держави як правонаступників Київської Русі, претензії московських державців на польський престол, а польських на московський, реваншистські настрої з приводу програної Смоленської війни (1632 рік). Є також дослідники, що розглядають вступ Росії до українсько-польського конфлікту, як засіб прорватись до балтійського узбережжя і закріпитись там [5; 12].

Правда всі ці пояснення погано узгоджуються наявною інформацією про той внутрішній і зовнішньополітичний стан Московського царства в середині XVII ст. Перш за все треба відмітити нестабільність правлячої династії. Романови сіли на престол щойно після династичної кризи з громадянською війною та іноземною інтервенцією, ще досить великою була опозиція новому царському дому, адже династія правила ще порівняно недовго (з 1615 року). Земський собор 1649 року розпочав комплекс реформ, що зачіпали всі сторони життя російського суспільства, з релігійною включно, і були направлені на посилення царської влади. Скоріш за все договір 1647 року з Польщею і 1649 року з Швецією був направлений на забезпечення зовнішньої безпеки країни на час реформ. Безпосереднє втручання Москви у польсько-український конфлікт не на боці Речі Посполитої загрожував довготривалою війною, що в купі з внутрішньою нестабільністю було особливо небезпечно.

Ні російська, ні українська історіографії так і не дала більш-менш прийнятної відповіді на питання: чому Москва все ж таки наважилась піти на такий ризик?

Навіть якщо припустити, що Московське царство дійсно мало намір приєднати до себе Україну, постає питання: чи змогла б вона тоді це зробити? Адже крім Речі Посполитої проти нього воюватиме Кримське Ханство, а можливо також Швеція, та й в самій Україні експансіонізм Москви може зустріти досить сильний опір.

Загалом питання українсько-російських відносин середини XVII ст. містить масу проблем, загадок і протиріч. Більшості подій, що пов'язані з договором 1654 року, і взагалі з українсько-російським зближенням, ми не в змозі дати однозначної оцінки, якогось одного, загальновизнаного тлумачення.

Єдине, в чому дослідники тогочасних українсько-російських відносин, на мою думку, більш-менш дійшли згоди це те, що українсько-російське зближення 50-х років XVII ст. було вимушеним кроком як для української так і для російської сторони.

український російський гетьманський уряд

Література

1. Акты относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией:Т. 10: (Дополнение к 3-му тому) Переговоры об условиях соединения Малороссии с Великой Россией Спб., 1878. 838 стб., 24 с.

2. Андреев А.Р. История Крыма. Краткое описание прошлого Крымского полуострова. М.: Изд-во Межрегиональный центр отраслевой информатики Госатомнадзора России. 270 с.

3. Антонович В. Коротка історія козачини. К.: Україна, 1991. 158 с.

4. Брайчевський М. Приєднання чи возз'єднання? (Критичні замітки з приводу одної концепції).Торонто: Нові дні, 1972. 75 с.

5. Галактионов И.В. Из истории русско-польского сближения 50-60гг. XVII века. Саратов, 1960. 123 с.

6. Горобець В.М. Від союзу до інкорпорації; Українсько-російські відносини П половини XVII I чверті XVIIIc. К., 1995. 71 с.

7. Горобець В. М. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 16541665. К., 2001. 533 с.

8. Грушевський М.С. Історія України-Русі (1654-1657) т.9 ч.2. Харків: Пролетар, 1931. 608 с.

9. Дві Русі. Україна Incognita / Лариса Івшина (ред.), Віктор... Горобець (упоряд.). 2-ге вид., стереотип. К. : Українська прес-група, 2004. 496 с. : іл.

10. Донцов Д. Історія ровитку української державної ідеї К., 1991. 47 с.

11. Ілієнко І. О. В пазурах у двоглавого орла: Українство під царським гнітом (1654-1917). К. : Ярославів Вал, 2004. 226 с.

12. Кониський Г. История Русов или Малой России (репринтне відтворення видання 1846р.). К.: Дзвін, 1991 IV, 257,45.

13. Липинський В. Україна на Переломі (1657-1659) Філадельфія,1991. 712 с.

14. Миллер А.Ф. Краткая история Турции. М.,1948. 308 с.

15. Молчанов Н.Н. Дипломатия Петра І М.: Международные отношения, 1991 448 с.

16. Османская империя и страны Центральной, Восточной и Юговосточной Европы в XVI XVIII вв. М.: Наука, 1984. 288 с.

17. Поршнев Б.Ф. Франция, Английская революция и Европейская политика середины XVto. М.: Мысль,1970. 277 с.

18. Рафальський О. О. Переяславський договір України з Росією 1654 року: Ретроспективний аналіз. К. : Генеза, 2004. 294 с.

19. Сергійчук В. Переяславська рада трагедія України і програш Європи”. Київ, 2003. 136 с.

20. Смолій B.A. Степанков B.C. Богдан Хмельницький: Суспільно-політичний портрет. К.: Либідь, 1995.621 с.

21. Чухліб Т. В. Переяслав 1654 року та проблема міжнародного утвердження Українського гетьманату. К.: Інститут історії України НАН України,2003. 156 с.

Размещено на Allbest.ru