Нацистська аграрна політика в контексті окупації півдня України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Нацистська аграрна політика в контексті окупації півдня України

Захарченко О.О.

В здійсненні аграрної політики на Півдні України чітко простежуються три основні етапи. Перший етап хронологічно охоплює період з кінця літа 1941 р. до початку весни 1942 р. (аграрна політика військової і цивільної окупаційної влади в умовах “бліцкрігу” і до його провалу), другий -- з весни 1942 р. до середини літа 1943 р. (в умовах затяжної війни), третій -- з початку осені 1943 р. до весни 1944 р. (пов'язаний з великим загальним відступом вермахту по всьому фронту і застосуванням тактики “випаленої землі” -- тотальної руйнації і грабунку сільського господарства).

Приватизація землі українським селянством до початку агресивної війни з СРСР взагалі не передбачалась. Рейхсміністр землеробства рейху В. Дарре вважав, що єдиним власником землі на завойованих землях мають бути виключно німці-колоністи, офіцери і солдати вермахту і військ СС, члени Гітлерюгенду і НСДАП. В своїх працях “Селянство як джерело північної раси” (1929), “ Нове дворянство крові і ґрунту” (1930) він стверджував, що саме селянство уособлює сутність німецької традиціїї і культури, тому пропонував створити свого роду “селянську аристократію”. Його судження мали відбиток расово-біологічної теорії і зводились до того, про що мріяв Адольф Гітлер -- пошуку невичерпного джерела відродження і відтворення нордичної раси [1, 268]. Місцевому населенню ”головний орач” Третього рейху відводив лише жалюгідну роль безправних рабів і наймитів. На його думку на окупованій території мала виникнути нова земельна аристократія: ”У цієї аристократії будуть свої кріпаки -- місцеві жителі. На всьому східному просторі тільки німці мають право бути власниками великих маєтків. Країна, населена чужою расою, повинна стати країною рабів, сільськогосподарських батраків і промислових робітників” [2, 293].

А. Гітлер вважав селянство рейху своєю непохитною опорою, в якому вбачав майбутнє арійської раси: ”Німецький народ може обійтись без міських жителів і ні в якому разі без селян” [3, 496]. Задля цього фюрер навіть не боявся стати непопулярним серед інших верств населення рейху.

Щедро розплатитись із своїм воїнством за рахунок земель Півдня України обіцяли союзники Німеччини -- румунські завойовники, які взяли активну участь у війні, виділивши для східного походу найчисельнішу армію із усіх сателітів рейху [4, 36]. За наказом помічника ставки румунського верховного командування генерала Тегерану в частинах румунської армії складали списки тих, хто особливо відзначились в боях з Червоною Армією, для наділення їх українською землею [5, 22]. То ж не дивно, що за такі посули румунські війська на початку війни йшли охоче в бій і були досить боєздатні. Саме бажанням отримати у приватну власність ласий шматок української землі в межиріччі від Дністра до Південного Бугу ад'ютант Фрідріха Паулюса полковник Вільгельм Адам пояснював досить високу мотивованість і боєздатність румунських військ на початку війни і їхню пасивність і безпорадність в боях на берегах Волги і Дону у 1942 р. [6, 62].

В завойовницьких планах поневолення східного простору нацистів найбільше приваблювали саме Південь України і Крим. 27 липня 1941 р. А.Гітлер торкаючись цього питання зауважив: “Ми візьмемо південну Україну, особливо Крим, і перетворимо її у велику німецьку колонію” [7, 313-314]. Фюрер ставив завдання повністю виселити з цих територій місцеве населення і створити цілу низку військових поселень німців-колоністів надавши їм зброю для охорони від “унтерменшів” свого панування. Гітлер планував цілковито вирішити проблему забезпечення рейху продовольством, назавжди переселивши сюди німецьких селян. ”Новий рейх”, на його думку, -- мав повернутися на шлях орденських лицарів, щоб німецьким мечем здобути землю, на якій німецький плуг зміг би забезпечити німців хлібом насущним” [8, 22].

Гітлер плекав абсолютно утопічну мрію про німецьку націю, основану на крові і ґрунті (Blut und Boden), і передбачав в уявному майбутньому завойований мечем і заселений колоністами величезний “аграрний життєвий простір”, який до початку світової війни не вдалося створити в межах нацистського рейху [9, 330].

Не відставав від фашистського вождя і керівник “чорного воїнства “ рейхсфюрер СС Г. Гіммлер. На його думку цю місцевість мали заселити в першу чергу головорізи з військ СС: “Населені озброєними селянами селища стануть основними поселеннями на сході, фундаментом європейської фортечної стіни” [10, 246]. Рейхсфюрер СС мріяв навіть створити окрему есесівську державу [11, 368]. Гіммлер виношував ідею створення низки поселень для солдатів-селян (Wehrbauem), як основи німецького панування на Сході Європи. “Таке селище буде включати від 30 до 40 господарств, -- розмірковував рейхсфюрер 16 липня 1942 р. в бесіді зі своїм особистим лікарем Феліксом Керстеном, -- Кожний селянин отримає до 300 акрів землі, в залежності від якості ґрунту. Ми створимо клас фінансово міцних і незалежних землевласників... В присадибному домі оселиться заслужений лідер СС чи партії, вибраний мною особисто з урахуванням його якостей як людини, так і солдата на полі бою. Він стане лідером селянської общини, з адміністративної точки зору бургомістром, з партійної точки зору -- вождем місцевої групи... На цьому побудований увесь план. Кожне селище з 40 господарствами, селянами та їх синами, своєю бойовою силою відповідатиме роті, а ротний командир буде жити в присадибному домі. Усі вони будуть воювати за свою землю і за свої оселі” [12, 178].

Для освоєння південноукраїнських земель керівництво рейху планувало масово залучити німецьку молодь -- Гітлерюгенд. Гіммлер домовився з керманичами цієї організації Бальдуром фон Ширахом і Артуром Аксманом про те, що “добровольці” з числа гітлерівскої молоді, які братимуть участь в завойовницькому поході, будуть зараховуватись у війська і апарат СС, а після завершення військової кар'єри в СС кожен з них мав би отримати у власність наділ української землі. В якості озброєних селян-колоністів колишні члени Гітлерюгенду мали освоювати захоплені землі Півдня України. Ще до війни членам організації необхідно було пройти обов'язкову річну практику в сільській місцевості так званий “сільський рік”. З тих, хто пройшов практику, керівництво НСДАЛ намагалось створити щось на зразок козацького стану Німеччини, який мав би розселитись по кордонам рейху і зі зброєю в руках боронити німецьку присутність [13, 186]. А.Аксман вбачав в Гітлерюгенді “прапороносців німецького імперського мислення” і закликав молодих німців: “Ми спорудимо на східному кордоні стіну із м'яса і крові, яка буде міцніше сталі і бетону. Для закріплення на східних землях нам знадобляться найкращі молоді люди. Тому, добровольці, вперед!” [14, 199]. На відміну від фюрера, який до кінця війни не робив спроб змінити власну позицію щодо підкорених народів, Гіммлер під впливом військових катастроф на Східному фронті восени 1943 р. дещо скорегував свою точку зору. Він вважав, що “оскільки Сталін і більшовизм відійти від колгоспної системи не можуть, то кожний одноосібний селянин в силу своєї природи стане ворогом більшовизму. Ніякого примирення між ними бути не може” [15, 299]. Рейхсфюрер пропонував негайно створити на підступах до “Східного валу” (лінії укріплень вздовж Дніпра до Азовського моря) з місцевих українських колабораціоністів мережу козачих поселень, виділити їм певну частину землі в приватну власність і покласти на них обов'язок нести прикордонну службу на східних рубежах Третього рейху [15, 299].

На першому етапі аграрної політики в умовах “бліцкрігу”, захопивши в короткий час значні території України, оголосивши всю землю власністю рейху і взявши курс на створення воєнних поселень німецьких колоністів, гітлерівці вважали доцільним зберігати деякий час велике сільськогосподарське виробництво, яке утворилося в Україні в передвоєнні роки. В своєму вузькому оточенні Гітлер говорив, що за будь-яких обставин слід повністю підпорядкувати собі існуючу колгоспну систему, створену Сталіним, яка давала змогу встановити абсолютний контроль за сільськогосподарським виробництвом, збором, вилученням і відправкою до Німеччини великих партій продовольства і сировини. Коли ж в кінці вересня 1941 р. А. Розенберг запропонував розпустити колгоспи фюрер на це згоди не дав [16, 181]. Гітлер розумів наскільки важливо зберегти колгоспну систему і тому свідомо на посаду рейхскомісара України він призначив гауляйтера Еріха Коха -- особу, яка з несамовитою жорстокістю і фанатизмом буде виконувати будь-які накази і розпорядження нацистського керівництва. Гітлер тим самим заклав підвалини конфлікту Розенберг -- Кох. Альфред Розенберг був ініціатором якнайшвидшої роздачі у приватну власність місцевим колабораціоністам землі. Він вважав, що роздачею землі він нанесе смертельний удар по сталінізму і це призведе до краху більшовицької системи вже у 1941 р. Розенберг наполягав на цьому виключно з тактичних міркувань ні в якому разі не відмовляючись від ним же проголошеної головної стратегічної лінії націонал-соціалізму на колонізацію з подальшою германізацією східного простору. Рейхскомісар Кох, як і вся нацистська еліта (Гітлер, Гіммлер, Герінг, Борман) ставились до прибалтійця з неприхованим презирством [17, 38]. Як вдало підмітив Герман Раушинг Розенберг “з ненавистю ставиться до росіян тільки за те, що вони не дозволили йому бути росіянином” [18, 244]. Тому “жорстокий собака”, як полюбляв називати себе Еріх Кох, всі спроби Розенберга розпочати аграрну реформу в Україні гальмував, розпорядження і директиви свого безпосереднього шефа активно саботував і не виконував, а занепокоєну аграрною реформою Розенберга “нову земельну аристократію” заспокоював словами: “Не турбуйтесь, земелька буде ваша. Я своїх слів на вітер не пускаю. Свого часу я дав вам слово, що ви раніше всіх одержите підприємства і землю... Тепер я маю можливість виконати свою обіцянку”[7, 120]. Приймаючи в червні 1943 р. групу німецьких журналістів, Кох прилюдно назвав розпочату Розенбергом в пожежному порядку приватизацію землі українським селянським божевіллям[5, 22].

Тільки крах стратегії блискавичної війни, затяжний, виснажливий характер радянсько-німецького протистояння змусив Гітлера все ж дозволити Розенбергу провести в дію “новий аграрний порядок”, оголошений рейхсміністром 15 лютого 1942 р. [16, 362].

Згідно указу колгоспи перетворювалися на громадські господарства (Gemeinwirtscehaften), радгоспи на державні маєтки (Staatsguter), МТС -- на опорні пункти. Другий етап реформи передбачав переведення частини громадських господарств, які виконають поставки в рейх, до статусу сільськогосподарських кооперативів (Landbaugenossenschaften). На третьому етапі реформи передбачалося створення обмеженої кількості одноосібних господарств (Einzelwirtschaften). Весь сільгоспінвентар розподілили по десятихатках, на чолі яких стояв бригадир, контроль за бригадами здійснював староста.

У румунській зоні окупації в так званій “Трансністрії” (Одеська область, західні райони Миколаївської і південні райони Вінницької областей), аграрний закон згідно розпорядження № 55 І. Антонеску -- Г. Алексеяну був оголошений 14 березня 1942 р. За цим законом колишні колгоспи перетворювалися в трудові громади, а радгоспи -- на державні ферми. Трудові громади ділилися на трудові бригади, які в середньому нараховували по 20--30 сімей. За ними в середньому закріплювалося близько 200 га землі [19, Арк. 49, 57]. Кожна трудова бригада обирала старшину, котрого затверджував румунський адміністратор -- комунальний агроном. Він же нормував роботу [20, Арк.21]. Розподіл урожаю робився комунальними агрономами, старшиною бригади, старшиною общини, сільським старостою після перевірки урожаю. Цей наказ зобов'язував сільськогосподарські і адміністративні власті повітів, районів і сіл негайно розподілити між общинами всю землю колишніх колгоспів [21, 448].

10 березня 1942 р. Рейхскомісар України Е.Кох надіслав генеральним комісарам шести округ, відділам продовольства і сільського господарства, обласним і районним сільськогосподарським керівникам виробниче розпорядження № 5. Згідно документу передбачалося наділення земельними ділянками німецьких військових комендатур, шпиталів, установ, гарнізонів, аеродромів для самозабезпечення овочами і картоплею. В користування передавалось до 1 га землі в розрахунок на 50 чоловік особового складу підрозділу вермахту [21, 448].

Нацисти на другому етапі аграрної політики у 1942 р. розгорнули шалений пропагандистський тиск на українське населення доводячи переваги “земельної реформи” над колгоспним ладом. Починаючи з весни 1942 р., масовим тиражем видавались брошури: “Питання і відповіді по земельній реформі”, “До нового життя”, “Про новий порядок землекористування” [22, Арк.19]. В травні 1942 р. в рейхскомісаріаті України було розповсюджено 275000 кольорових плакатів, 259000 брошур, 415000 листівок і пам'яток, 924000 стінгазет, які розповідали селянам про переваги “нового аграрного порядку”, про стан в сільському господарстві рейху [23, 147]. Крім наочної агітації, пропагандисти “земельної реформи” використовували бесіди, лекції, радіопередачі. До цієї справи долучили всі українські газети і часописи (на окупованій території виходило 189 газет загальним тиражем 1 млн. примірників) [24, Арк.109]. Чимало місця перевагам “нового земельного ладу” відводилось на шпальтах миколаївської газети “Українська думка”. Але найбільше матеріалів пропаганді нового аграрного порядку присвячував часопис “Український хлібороб” (щотижневик тиражем 250000 примірників), який закликав селян віддячити своїм “визволителям” від колгоспного ярма сумлінною працею [25, 189]. 15 квітня 1942 р. була випущена і великим тиражем розповсюджена серед селянства “Інструкція щодо організації і використання кооперативних господарств”, у якій детально висвітлювались питання, пов'язані з організацією, членством, управлінням, оплатою, веденням господарства і розподілом прибутків [26, 2].

Особливо сподівалися нацисти залучити до співробітництва етнічних німців (фольксдойче), які мешкали на території України, переважно в сільській місцевості (94,1% від загалу) [22, Арк. 31-35]. До війни в південних областях України німці проживали компактно в 151 колонії: Миколаївській -- 24, Xерсонській -- 35, Одеській -- 92 [27, 303]. За німецькими даними на окупованій території України мешкало близько 200 тисяч етнічних німців, які жили в 486 населених пунктах [27, 304]. Для етнічних німців, які з давен проживали в південних районах України, рейхскомісар Кох видав “Тимчасові директиви по створенню сільськогосподарських середніх професійних та спеціальних навчальних закладів для фольксдойче”, якими передбачалось створення мережі сільськогосподарських, агротехнічних, землемірних, ветеринарних середніх освітніх закладів, на зразок таких, які існували в Німеччині.

На окупованих землях дуже відчутною була нестача кваліфікованих кадрів, оскільки велика кількість фахівців сільського господарства вчасно евакуювали в східні райони СРСР, а до бронетанкових військ РСЧА мобілізували майже всіх трактористів і комбайнерів. Стурбоване значним дефіцитом означених фахівців головне командування вермахту 25 грудня 1941 р. видало наказ, згідно з яким дозволило звільнити із 171, 182, 205, а згодом із 160 і 316 пересильних концтаборів військовополонених української національності, хто отримав ще до війни сільськогосподарську спеціальність [28, 16]. Однак, оскільки певна частина бранців замість працевлаштування пішли в партизанські загони, нацисти припинили дію наказу [29, Арк.21].

Починаючи з весни 1942 р. значно зросла потреба в землемірах. Впродовж року в багатьох містах України -- в Києві, Дніпропетровську, Полтаві, Одесі, Умані, Мелітополі, Xерсоні, Гайвороні, Бобринцю та інших почали діяти агротехнічні, ветеринарні, землемірні, механізаторські школи і курси спеціалістів вузького профілю для потреб сільського господарства. В генеральній окрузі “Миколаїв” в п'яти населених пунктах в період з 5 по 12 червня 1942 р. проводилися курси по підготовці уповноважених по сівбі. Кожен з 13 районів генеральної округи на курси відправив по 3 агрономи [30, Арк.7]. Іноді здібних молодих людей направляли продовжувати навчання за кордон. В серпні 1942 р. управління держферм Очаківського повіту повідомляло, що державна ферма “Радсад” виділила 75 рейхсмарок інженеру -- стажеру Валентину Берберу, який від'їхав до Румунії для продовження навчання [31, Арк.134]. Влаштовували окупанти і сільськогосподарські виставки де присутні могли ознайомитись з новими агротехнологіями [32, Арк.1]. Подекуди для читання лекцій запрошували німецьких фахівців, які через перекладачів розповідали про стан справ в сільському господарстві рейху [33, 13; 34, 45].

В реалізації аграрної реформи ключове місце належало землемірам. Окупанти складали відповідні списки землемірів, в яких вказувались прізвища, ім'я, по-батькові, вік, місце проживання і роботи, освіта [35, 4]. їх ретельно перевіряло гестапо і СД на лояльність окупантам. Під загрозою смерті землемірам заборонялося розголошувати результати своєї діяльності [36, Арк.31]. За виконану вчасно і якісно роботу окупаційна влада встановлювала грошові премії. Так, інспектор Єрещенко в звіті про поїздку по районам генеральної округи “Миколаїв” пропонував надати грошову винагороду землеміру Чесакову за зразкове виконання землемірних робіт в Білозерському районі [37, Арк. 586].

Для впровадження нового аграрного порядку командуючий оперативним тиловим районом “Південь” 6 травня 1942 р. видав наказ про створення так званих “Особливих штабів аграрної реформи”, які мали вести роз'яснювальну роботу для реалізації аграрної реформи [38, Арк. 20]. 25 травня 1942 р. розпорядженням відділу військової адміністрації створювався спеціальний штаб “Новий аграрний порядок” при головній групі сільського господарства у Полтаві на чолі з доктором Шиллером [39, Арк. 71]. 19 червня 1942 р. економічний штаб “Схід”, головна група сільського господарства ухвалили розпорядження “Практичне здійснення нового аграрного порядку” [40, Арк. 95]. В ньому пропагандисти мали в першу чергу наголошувати, що основним змістом нового аграрного порядку є поступовий перехід від колективного до одноосібного господарювання в межах кооперативів (хліборобських спілок) В рейхскомісаріаті України в 1942 р. в цю категорію за станом на 1 грудня перейшло 10,4% громадських господарств. На Півдні України цей показник становив:

Миколаївська область -- 4,9%

Xерсонська область -- 4,1%

Запорізька область -- 20,4% [41, Арк. 108-109].

В генеральній окрузі “Миколаїв”, до якої входили Кіровоградська, Xерсонська і частина Миколаївської (лівий берег Південного Бугу) області, землемірні роботи було зроблено в 194 громадських господарствах. Для 60 колишніх колгоспів розробили карти земельних наділів. Планувалося до початку зими 1943 р. закінчити землевпорядження в 134 господарствах [42, Арк.58]. Збільшили окупанти і присадибні ділянки селян. У південних районах миколаївської генеральної округи 45000 сімей отримали додатково 15972 га землі, а в північних районах 20817 сімей отримали 6982 га присадибної землі [43, 3].

Для прискорення “земельної реформи” і для керівництва сільськогосподарським виробництвом в інтересах рейху з Німеччини в Україну почали масово прибувати, так звані сільськогосподарські керівники (Landwirtschaftfuhrer). За станом на 15 квітня 1942 р. на окуповану територію СРСР прибуло 13028 ла-фюрерів, з них в господарську інспекцію “Південь” (тобто на Україну) -- 7613 [44, 1].

Нацисти відверто робили ставку на створення під німецьким керівництвом державних господарств, яких на кінець жовтня 1942 р. нараховувалось 1493 з загальною земельною площею 3245000 гектарів. На таємній нараді, яка відбулася у Києві 30 -- 31 жовтня 1942 р. для керівників державних маєтків, які прибули з усіх куточків рейхскомісаріату “Україна” присутнім наголошувалось: “У нас немає ніякого сенсу віддавати землю в приватну власність українців і було б за краще зберегти колгоспну систему за будь-яких обставин” [45, Арк. 21]. Головним завданням ставилося значно збільшити кількість сільськогосподарських робітників і військовополонених в державних маєтках і змусити селян із громадських господарств переходити не до статусу одноосібного господаря, на чому особливо наголошувала німецька пропаганда, а до категорії безземельного батрака і наймита, що мав гнути спину в німецьких економіях -- державних маєтках. В Україні було створено спеціальне “Товариство по управлінню державними маєтками”, в розпорядженні якого знаходилось 2215 великих господарств, переважно колишніх радгоспів [46, Арк. 94]. В генералкомісаріаті “Миколаїв” за станом на 1 жовтня 1942 р. в державних маєтках округи працювало: 49167 чоловіків, 37243 жінок, 20267 дітей віком до 13 років, 4283 підлітків віком від 13 до 16 років, 16187 військовополонених [47, Арк. 28].

Був підготовлений звіт про стан і якість посівних площ, пасовищ в генеральній окрузі “Миколаїв” [2, 295].

Оскільки під час евакуювації в радянський тил в 1941 р. було вивезено чимало сільськогосподарських машин, тягла і реманенту, це не дозволило широко, як до війни, використовувати механізовану працю. До того ж дефіцитом було пальне для сільгосптехніки. Так, у Миколаївській окрузі на липень 1942 р. для 1000 сільськогосподарських машин виділялося лише 15000 літрів пального, тобто 15 літрів на кожну машину, що унеможливлювало використання техніки в сільськогосподарських роботах [48, Арк. 4-5]. Відсутність тягла заставила окупантів широко використовувати ручну працю, а подекуди в якості тягла виступали воли і корови. Тому терміново з Німеччини в Україну почали масово завозити сільськогосподарську техніку і реманент. З квітня по вересень 1942 р. в Україну з рейху надійшли 2901 трактор, 8850 жаток, 1990 молотарок, 208 снопов'язок, 126 віялок, 735568 кос [49, Арк. 59]. З Італії прибуло 93000 плугів. В порівнянні з довоєнними роками на Миколаївщині в роки окупації значно знизилась врожайність основних зернових культур [50, 128].

Враховуючи, що південні райони України потерпали від посухи, німецька окупаційна влада зробила спробу меліорації і господарського освоєння цих земель, які в першу чергу підлягали німецькій колонізації після закінчення війни. 30 липня 1942 р. на ім'я Е.Коха надійшла пам'ятна записка відносно зрошення південної України і північного Криму водами Інгульця і Дніпра з усіма подробицями і розрахунками. План зрошувальної системи подавався на окремій карті [51, 3]. Німецький журналіст Ганс Йост згадував, що Гіммлер полюбляв зупинити автомобіль і пройтися по полю обабіч дороги: “Нахилившись, він брав шматок землі, розтирав її між пальцями, задумливо нюхав, а потім розглядав широкі безкрайні поля родючої землі, розмірковував в голос про те, які виростуть згодом тут дерева і кущі, як захистять вони врожай від холодних вітрів, дадуть вологу і забезпечать економічний підйом цих, тепер уже німецьких земель” [52, Арк. 7]. Рейхсфюрер, який отримав диплом спеціаліста-аграрія у Мюнхенському університеті у 1922 р. [53, Арк. 1-19], в нацистській правлячій еліті, як ніхто інший схилявся до негайного господарського освоєння Півдня України і Криму ще до закінчення воєнних дій. В бесіді з Ф. Керстеном 21 липня 1942 р. він пропонував: “...ми створимо пейзаж, схожий на ландшафти Шлезвіг-Голштейна. Ми висадими скрізь лісосмуги, тим самим порушимо монотонність цієї країни, і таким чином створимо життєвий простір, який відповідатиме нашому характеру. Я вже віддав точні накази з приводу цього... Через сто років пейзаж на сході неможливо буде пізнати. Перед нами стоїть робота колосальних масштабів” [54, 285]. З притаманною німцям педантичністю вони підійшли до справи комплексно. Оскільки степові райони Півдня України завжди страждали від суховіїв, в липні 1942 р. головний відділ продовольства і сільського господарства рейхскомісаріату надіслав відділам продовольства і сільського господарства генеральних комісаріатів Дніпропетровська, Миколаєва і Мелітополя, господарській команді “Південь” розпорядження відносно обліку землі, відведеної під лісосмуги. Передбачалось в чотирьох кліматичних зонах висадити 7-рядні лісосмуги шириною 12 метрів і 5-рядні лісосмуги шириною 9 метрів [10, 17].

Для того, щоб без перешкод одразу з току відправляти зібраний урожай до Німеччини, 28 вересня 1942 р. генералкомісаром Миколаєва обергруппенфюрером СС Опперманом було прийнято рішення про будівництво польових вузькоколійних залізниць. У наказі особливий наголос ставився на тому, що ці польові залізниці будуватимуть лише для того, щоб суттєво полегшити вивіз збіжжя до рейху і тим самим запобігти актам саботажу з боку селянства [12, 183].

Таким чином, на другому етапі аграрної політики нацистський окупаційний режим намагався розпочати господарське освоєння Півдня України, але не для покращення життєвого стану селянства, а виключно для більш ефективної експлуатації сільського господарства у власних цілях.

Розгром, який вчинила Червона Армія вермахту і союзникам рейху на берегах Волги і Дону, розгортання Руху Опору на окупованих землях спонукав нацистську кліку терміново вжити нових, суттєвих заходів, щоб виправити становище на свою користь. 18 грудня 1942 р. на спеціально скликаній Розенбергом у Берліні конференції вищі цивільні і військові чини рейху одностайно висловились за більш вагоме використання в боротьбі з більшовизмом політичних факторів боротьби, акцентувавши увагу на прискоренні аграрної реформи [55, Арк. 84-139]. 15 лютого 1943 р. відомство Розенберга з дозволу фюрера видало постанову, згідно з якою селяни рейхскомісаріату “Україна” повинні були отримати у приватну власність 1 гектар ґрунту на одну особу. В результаті цієї реформи, за підрахунками рейхсміністерства в справах окупованих східних територій, до кінця 1943 р. принаймні 1300000 осіб в Україні повинні були приватизувати землю [55, Арк. 5-6]. Готуючи операцію “Цитадель” (літній наступ вермахту на Курській дузі) нацисти вперше вдалися не лише до військового фактору боротьби, а й до психологічного тиску на противника. “Жоден наступ не був так ретельно підготовлений, як цей”, -- визнавав у своїх мемуарах генерал бронетанкових військ Ф.Меллентін [56, Арк. 7].

Тому зрозуміло, якого виняткового значення навеснівлітку 1943 р. набувала пропагандистська обробітка сільського населення. На місця надійшла спеціальна інструкція для пропагандистів і керівників сільського господарства щодо впровадження аграрного порядку в 1943 р. [57, 21]. Вона містила чіткі і стислі вказівки і рекомендації для німецьких пропагандистів, як досягти максимального агітаційного ефекту. Щодо специфіки Півдня України, то вони мали всіляко вказувати, що в цьому регіоні кінцевою метою розвитку мають стати саме великі, а не дрібні господарства -- сільськогосподарські кооперативи, які за наявності пального і сільгосптехніки в недалекій перспективі мають довести свою домінуючу роль [58, 273]. Практично у всіх україномовних газетах і часописах рейхскомісаріату було надруковано статті, які слово в слово повторювали настанови даної інструкції. 3 червня 1943 р. Розенберг від імені рейху проголосив “Декларацію німецького уряду про приватну власність селян на землю”. По передньому краю Курської дуги з німецьких літаків розкидували листівки з текстом декларації, яка обіцяла землю всім перебіжчикам, закликаючи червоноармійців до масового дезертирства. Сам Розенберг у червні 1943 р. здійснив інспекторську поїздку по рейхскомісаріату “Україна” в тому числі вдруге за період окупації побувавши в генеральній окрузі “Миколаїв”. Він вимагав від місцевої німецької влади розпочати негайну приватизацію землі. Водночас його безпосередній підлеглий гауляйтер Кох щосили гальмував цей процес, і конфлікт між ними знову набув гостроти. Однак очікуваного ефекту від затіяної в пожежному порядку приватизації землі не сталося. Як стверджують численні трофейні документи декларація залишилась без будь-яких наслідків [59, Арк. 3-58].

Українське селянство прекрасно розуміло, що цей демагогічний крок був викликаний суто тактичними обставинами і не поспішало визначитися в своєму ставленні до приватизації землі, оскільки, як підмітили самі окупанти, “надто зросли сумніви в перемозі Німеччини у війні. Селянин боїться бути ліквідованим, як куркуль після повернення червоних одним з перших” [59, Арк. 27]. Селянство вірно усвідомлювало, що не задля роздачі у приватну власність українцям землі Німеччина два роки веде війну, втрачаючи мільйони своїх солдатів. Нацистам, попри шалений ідеологічний тиск, так і не вдалося виконати ключове політичне завдання аграрної реформи -- розпорошити міцну колективну згуртованість переважної більшості українських хліборобів, зробити селянство своїм слухняним спільником, налагодити з ним ділові стосунки, економічно зацікавити їх, створити хоча б серед невеликої маси селян міцну і надійну опору “нового порядку”, спонукати їх до зради і колабораціонізму. Сподівання нацистів щодо привернення на свій бік українського селянства, як найбільш постраждалої категорії населення від сталінщини повністю провалились. До того, ж часу для термінового виправлення становища у гітлерівців вже не залишилось. Розбивши елітні війська вермахту і ваффен СС під Курськом, Червона Армія, не зупиняючись, розгорнула широкий наступ і почала визволення Лівобережної України від завойовників. Нацистам не було залишалось часу думати про зміну акцентів в окупаційній політиці в цілому і в аграрній зокрема. Тому третій етап аграрної політики позначився відвертим хижацьким грабунком сільськогосподарських ресурсів України. Оскаженілий фашизм остаточно зірвав з себе маску лицеміра, коли за наказом нацистської кліки починаючи з вересня 1943 р. застосував тактику “випаленої землі” -- тотально спустошуючи при відступі територію України, піддаючи все довкола не баченому ще в історії людства пограбуванню, руйнації і нищенню. Відступаючи під ударами військ 3-го Українського фронту, який у березні-квітні 1944 р. визволяв південні області України від німецько-румунських окупантів, завойовники спустошували колгоспні комори, знищували знаряддя праці, реманент, тотально конфісковували всі наявні запаси продовольства. Так у селі Трикрати відступаючі війська знищили весь посівний матеріал [60, Арк. 19, 32, 37]. “Уся Трансністрія переповнена худобою, -- вказувалось у донесенні економічного штабу “Ост” від 23 березня 1944 р., -- тут зібрано 63 тис. корів, 7800 коней і 190 тис. овець. Постачання гуртів худоби і догляд за нею становлять значні труднощі” [60, Арк.37]. Відступаючи з території Миколаївщини, румунські війська тільки в березні 1944 р. вивезли велику кількість сільськогосподарського реманенту, 24 трактори, 4143 плуги, 94 молотарки, 1190 сівалок [61, 220]. У Березнегуватівському районі після визволення не було жодного трактора і всього залишилось 430 плугів [62, 218].

Верхівка нацизму на Півдні України мала на меті налагодження безперебійного постачання діючої армії і Німеччини продовольством і сировиною. Вона незмінно пов'язувався з перебігом подій на радянсько-німецькому фронті. Запровадження “нового аграрного порядку” і проголошення декларації про приватну власність були викликані в першу чергу невдачами на фронтах, і розцінюються як вимушений тактичний крок. Спроба господарювання на Півдні України залишилась лише на папері, а на практиці з початку вересня 1943 р. нацисти вдалися до варварської тактики “випаленої землі”. Не було єдності і в німецькій окупаційній адміністрації щодо аграрної політики, яке вилилось у конфлікт Кох -- Розенберг. Головною ж причиною провалу “нового аграрного порядку” було те, що українське селянство вбачало в гітлерівцях перш за все своїх поневолювачів, які хотіли його уярмити, масово знищити і назавжди перетворити на рабів. Ось чому українці, разом з іншими народами колишнього СРСР, взявши в руки зброю, виявили масовий героїзм і відстояли в смертельному двобої свою землю від зазіхань ненависного ворога.

Джерела та література

аграрний політика німецький колоніст селянство

1. Пленков О.Ю. Третий Рейх. Нацистское государство.-- СПб.: Нева, 2004.

2. Народная война в тылу фашистских оккупантов на Украине (1941 -- 1944). -- К.: Наукова думка, 1985. -- Кн. 1.

3. Гейден К. Путь НСДАП. Фюрер и его партия. -- М.: Издательство Яуза, Издательство “Эксмо”, 2004.

4. Руденко Н.М. Армія фашистського агресора: обличчя ворога // Український історичний журнал. -- 1991. -- № 6.

5. Шульга З.П. Українське селянство не буде в фашистській неволі. Видавництво АНЦРСР, 1942.

6. Адам Вильгельм. Катастрофа на Волге. Мемуары адъютанта Ф.Паулюса. -- Смоленск: Русич, 2001.

7. Буллок А. Гитлер и Сталин: Жизнь и власть. Сравнительное жизнеописание: В 2 Т. Т.ІІ. Пер. с анг. -- Смоленск: Русич, 1998.

8. Кох-Хиллебрехт М. Homo-Гитлер: психограмма диктатора. Пер. с нем. -- Мн.: ООО ''Попурри ”, 2003.

9. Бросцат М. Тысячелетний рейх.-- М.: Эксмо, Яуза, 2004.

10. Мэнвелл Р., Франкель Г. Генрих Гиммлер. -- Ростов-на-Дону: Феникс, 2000.

11. Хёне Гейнц. Орден "Мёртвая голова”. История СС. Пер. с нем. А.Уткина. -- Смоленск: Русич, 2002.

12. Керстен Ф. Пять лет с Гиммлером. Воспоминания личного врача. 1940 -- 1945. -- М.: ЗАО “Изд-воЦентрполиграф”, 2004.

13. Кормилицын С.В. Третий Рейх. Гитлер-югенд. -- СПб.: Нева, 2004.

14. Кнопп Г. “Дети” Гитлера. -- М.: ОЛМА-ПРЕС, 2004.

15. Откровения и признания. Нацистская верхушка о войне ”третьего рейха” против СССР. Секретные речи. Дневники. Воспоминания. -- Смоленск: Русич, 2000.

16. Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні. -- Париж -- Нью-Йорк -- Львів, 1993.

17. Крысин М.Ю. Прибалтика между Гитлером и Сталиным. 1939-1945. М.: Вече. 2004.

18. Фришауэр В. Взлёт и падение Геринга. Хроника жизни на фоне истории. -- Пер. с анг. -- М.: ЗАО “Изд-во Центрополиграф”, 2000.

19. Центральний державний архів вищих органів влади і громадських організацій України (ЦДАГО України). -- Ф. 166. -- Оп. 3. Спр.144.

20. Центральний державний архів вищих органів влади і органів державного управління (ЦДАВО України). -- Ф.КМФ -- 8. -- Оп. 1. Спр. 230.

21. Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни 1941--1944 (До 60-річчя визволення області від німецько-румунських окупантів). -- Миколаїв, 2004.

22. ЦДАВО України. -- Ф. КМФ-8. -- Оп. 1. -- Спр. 298.

23. Иевлев И.А., Юденков А.Ф. Оружием контрпропаганда:: Сов. пропаганда среди населения оккупированной территории СССР. 1941 -- 1944 г. -- М., 1989.

24. ЦДАВО України. -- Ф. КМФ-8. -- Оп. 2. -- Спр. 175.

25. Захарченко О.О. Здійснення нацистами аграрної політики на Півдні України. // Селянство Півдня України: історія і сучасність. Збірка доповідей Всеукраїнської наукової конференції. Миколаїв: МДУ, 2003.

26. Український хлібороб. -- 1942. -- № 11. -- 8 листопада.

27. Шитюк М.М. Масові репресії проти населення Півдня України в 20 -- 50-ті роки ХХ століття. -- К.: Тетра, 2000.

28. Коваль М.В., Медведок П.В. Фольксдойче в Україні (1941-1944 рр.) // Український історичний журнал. -- 1992. -- № 5.

29. ЦДАВО України. -- Ф. КМФ-8. -- Оп. 2. -- Спр. 159.

30. ЦДАВО України. -- Ф. КМФ-8. -- Оп. 2. -- Спр. 156.

31. ЦДАВО України. -- Ф. КМФ-8. -- Оп. 2. -- Спр. 297.

32. Державний архів Миколаївської області (ДАМО). -- Ф.Р. 1827. -- Оп. . -- Спр. 26.

33. Український хлібороб. -- 1942. -- 13 грудня. -- № 16.

34. Український хлібороб. -- 6 грудня. -- № 15.

35. Уманський голос. -- 1943. -- 28 січня.

36. ДАМО. Ф.Р -- 1827. -- Оп. 1. -- Спр. 22.

37. ДАМО. -- Ф.Р -- 2033. -- Оп. 2. -- Спр. 16.

38. ДАМО. -- Ф.Р -- 1827. -- Оп. 1. -- Спр. 26.

39. ЦДАВО України. Ф.КМФ-8. -- Оп. 2. -- Спр. 461.

40. ЦДАВО України. Ф.КМФ-8. -- Спр. 456.

41. ЦДАВО України. Ф.КМФ-8. -- Спр. 450.

42. ЦДАГО України. -- Ф.166. -- Оп. 3. -- Спр. 144.

43. Українські вісті. -- 1942. -- 23 вересня.

44. Українські вісті. -- 1942. -- 15 липня.

45. ЦДАВО України. -- Ф.КМФ-8. -- Оп. 1. -- Спр. 230.

46. ЦДАВО України. -- Ф.КМФ-8. -- Спр. 181.

47. ДАМО. -- Ф.Р -- 2135. -- Оп. 2. -- Спр. 4.

48. ДАМО. -- Ф.Р -- 2033. -- Оп. 2. -- Спр. 4.

49. ЦДАВО України. -- Ф.КМФ-8. -- Оп. 1. -- Спр. 6.

50. Немятый В.Н. Вказ. праця. -- С. 128.

51. Український хлібороб. -- 1942. № 7.

52. ДАМО. -- Ф.Р -- 2135. -- Оп. 2. -- Спр. 7.

53. ЦДАВО України. -- Ф. 3206. -- Оп. 2. -- Спр. 31.

54. Педфилд П. Рейхсфюрер СС. Пер. с анг. -- Смоленск: Русич, 2002.

55. ЦДАВО України. -- Ф. КМФ-8. -- Оп. 1. -- Спр. 298.

56. ЦДАВО України. -- Ф. КМФ-8. -- Оп. 2. -- Спр. 189.

57. Боляновський А. Дивізія ”Галичина”. Історія. -- Львів, 2000.

58. Меллентин Ф.В. Танковые сражения. Боевое применение танков во Второй мировой войне. -- СПб: Полигон АСТ. -- М., 1998.

59. ЦДАГО України. -- Ф. 166. -- Оп. 3. -- Спр. 144.

60. ЦДАВО України. -- Ф.КМФ-8. -- Оп. 2. -- Спр. 227.

61. ДАМО. -- Ф.Р -- 1894. -- Оп. 1. -- Спр. 126.

62. Історія застерігає: Трофейні документи про злочини німецько-фашистських загарбників на тимчасово окупованій території України в роки Великої Вітчизняної війни. -- К., 1986.

63. ДАМО. -- Ф.Р -- 1894. -- Оп. 1. -- Спр. 3.

Размещено на Allbest.ru