Переселення українців із Польщі до УРСР

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЕРЕСЕЛЕННЯ УКРАЇНЦІВ ІЗ ПОЛЬЩІ ДО УРСР

Макарчук С.С.,

Ташлай Л.Б.,

Дорошенко В.І.

Однією з трагічних і маловідомих сторінок повоєнної історії українського народу є примусове переселення українців із Польщі на українські землі СРСР. переселенець поселення працевлаштування польща

Історично так сталося, що в межах польської держави проживали з давніх-давен українці на своїх етнічних землях, які в силу територіальних переділів України після першої та другої світових війн відійшли до Польщі. Це - Перемишлянщина, Холмщина, Лемківщина, Західна Войківщина, Люблінщина [1, 79].

Українські землі Холмщина, Посяння, Лемківщина опинились на польській території внаслідок установлення кордону між Польщею та Радянською Росією у 1919 р. Цей кордон дістав назву "лінія Керзона" за прізвищем міністра закордонних справ Англії. У 1920 р. на його вимогу радянський уряд спинив наступ своїх військ на цій лінії. Територія за лінію Керзона дістала назву - "Закерзоння" [2, 131].

28 вересня 1939 р. згідно договору між СРСР та Німеччиною Холмщина, Посяння та Лемківщина залишились на німецькому боці. Ці землі були включені у створене німцями Польське генерал-губернаторство.

Остаточно польський східний кордон з СРСР було встановлено на Ялтинській конференції у лютому 1945 р. за участю керівників СРСР, США і Великобританії. Договір між СРСР і Польщею про встановлення кордону по "лінії Керзона" було укладено 16 серпня 1945 р. [2, 131].

А ще раніше, 9 вересня 1944 р. за домовленістю між урядом СРСР та Польським комітетом національного визволення було підписано угоду про переселення польських громадян з території України і Білорусії, а українських і білоруських - із території Польщі. В угоді мова йшла про добровільний вибір місця проживання українцями чи поляками [1, 79].

Цього принципу не завжди дотримувались. Частина українців справді, прагнула переселення до УРСР, мріяла знайти тут свою батьківщину, їх давнім бажанням було жити серед свого народу. З іншого боку, таким чином вони прагнули позбутися утисків, що вони зазнавали за місцем проживання.

До липня 1946 р із території Польщі до УРСР було переселено 482880 українців. А тих, хто залишився, чекала сумнозвісна операція "Вісла", внаслідок якої було депортовано на західні й північні території Польщі з метою повної асиміляції 150 тисяч осіб української національності [1, 81].

Майже не вивченим є питання про поселення та працевлаштування переселенців із Польщі до УРСР.

Щойно тільки закінчилась страшна війна, український народ був виснажений від нестатків, віддавав свою працю, матеріальні цінності на відбудову народного господарства. Свою частку в цю важливу справу вносили й українці-переселенці з Польщі. Однак, як свідчать документальні архівні матеріали, партійні та радянські чиновники та органи НКВС, які фактично керували переселенською акцією, виявили байдужість, зневагу, а часом і недовіру до прибулих.

У 1944-1945 рр. до Миколаївської області прибуло 3853 українські сім'ї переселенців із Польщі, більшість яких було розселено у колишніх німецьких колоніях. 2187 сімей розмістили у 14 новостворених з переселенців колгоспах. У Веселинівському районі було організовано 7 таких колгоспів, у Широколанівському - 6, у Баштанському - 1 колгосп. У 20 колгоспах Тилігуло-Березанського, Вознесенського, Новоодеського, Снігурівського, Володимирівського і Казанківського районів 931 сім'я переселенців складала 50 і більше відсотків від усього населення колгоспів. 671 сім'я була розміщена невеликими групами у колгоспах Варварівського, Арбузинського, Новобузького і Березнегуватського районів. 64 сім'ї було влаштовано на різні підприємства області [3, арк.11].

У колгоспах організовувались будівельні бригади, які ремонтували й відбудовували житлові, господарчі та культурнопобутові приміщення.

Але у Тилігуло-Березанському, Веселинівському, Варварівському та Вознесенському районах, де було розселено велику кількість переселенців, ці роботи затримувались через відсутність будівельних матеріалів. У Веселинівському, Варварівському районах наявність житлових будівель у колишніх німецьких колоніях дозволила закріпити будинок за кожною сім'єю переселенців. Але до відбудови у цих будинках покрівель, дверей, вікон частина переселенців проживала по дві сім'ї під одним дахом. Переселенці змушені були звертатися за допомогою до вищих партійних та радянських адміністративних органів, сподіваючись знайти там підтримку. Так, у листі на ім'я голови Президії Верховної Ради УРСР М.С. Хрущова, переселенці з Польщі, які мешкали у Кривоозерському районі Одеської області, нині - Миколаївської, скаржилися, на місцеві органи, що не виділили їм окремих будинків під житло: "...умістили нас в домах місцевих громадян, де живемо спільно і від того виникають часто між нами сварки і непорозуміння. Декотрі з нас найняли собі квартири і мусять самі їх оплачувати". Далі переселенці зазначали, що вони не одержують найнеобхіднішого - мила, солі, гасу, сірників, тощо. Сутужно було у переселенців із посівним матеріалом, який вони здали за попереднім місцем проживання. В цьому питанні вони не мали підтримки, були вимушені купувати насіння для своїх городів за власні кошти і за високими цінами. Писали прибулі і про те, що місцеві жителі сприйняли їх приїзд не дуже привітно, дорікали: "Чого ви приїхали?". "Такі слова відбирають охоту до праці, - зазначалось у листі, - районні уряди не подають нам допомоги, всі наші прохання їм байдужі" [1, 84].

У 1945 р. у Варварівському районні колгоспи., створені з переселенців, не були забезпечені тягловою силою: у 11 колгоспах із площею ораної землі 13629 га було 185 коней та 290 корів, не пристосованих до зораних робіт. Через це план посіву ранніх культур не виконано на 70 %, а на площі 3300 га під озимі посіви 1945-1946 рр. не засіяно ні одного гектару. У знову створених з українських переселенців колгоспах не було тваринних ферм. Вони були тільки у стадії формування, не мали ці колгоспи птиці й інших підсобних підприємств. Самі ж колгоспники-переселенці, залишивши своє майно за попереднім місцем проживання, далеко не повністю були забезпечені худобою особистого користування. На 850 сімей було тільки 290 корів [3, арк.19].

Питання з улаштуванням переселенців-українців не завжди було в центрі уваги не тільки місцевих, але й республіканських партійних і державних органів. Так Миколаївський обласний комітет КП(б)У у липні 1945 р. звертався до ЦК КП(б)У з проханням: "Учитывая большой объем по строительству и восстановлению жилых домов для переселенцев, областной комитет КП(б)У просит оказать содействие в завозе в Николаевскую область лесоматериала и стекла.

Имея в облуполнаркомзате оформленные документы на выдачу переселенцам 2600 т картофеля, область получила только 180 т. Длительная заджержка в выдаче картофеля имеет свое отражение на настроениях переселенцев, в святи с чем обком КП(б)У просит Вашого содействия в ускорении отгрузки отпущенных из Житомира 2000 т картофеля" [3, арк.4].

Улітку 1945 р. на Україну були надіслані партійні представники з ЦК ВКП(б), які перевіряли стан справ з влаштуванням прибулих із Польщі українців. З доповідної записки відповідального організатора оргінструкторьського відділу ЦК ВКП(б) на ім'я секретаря ЦК КП(б)У Д.С. Коротченка дізнаємося, що у Кривоозерському районі всі 450 прибулих сімей не мали власної оселі, у Врадііївському районі також 195 сімей не були забезпечені будинками. У цьому документі зазначалося, що відділи колгоспного будівництва райвиконкомів не мали навіть графіків спорудження та відбудови житла для переселенців.

"Становище загострюється ще тим, - писалося у доповідній, - що в ряді районів бездушно-бюрократичне ставлення до запитів та потреб переселенців викликає їх незадоволення радянським апаратом, що сприяє поширенню різних провокаційних чуток і росту тенденцій до виїзду з області" [1, 84-85].

Як свідчать архівні документи, керівники окремих колгоспів не враховували різницю між місцевими колгоспниками і колгоспниками-переселенцями, не рахувались з їх, звичаями. Так, наприклад, 17 червня 1945 р. на засіданні правління колгоспу ім. Енгельса Тилігуло-Березанського району було виключено з колгоспу за невихід на роботу у неділю двох колгоспників-переселенців. На загальних зборах колгоспників це рішення правління не було затверджене, але на другий день після зборів колгоспники-переселенці головою колгоспу не були допущені до роботи [3, арк.10].

Голова колгоспу "Перемога" Трикратської сільської ради Вознесенського району не тільки не надав необхідну допомогу переселенцям в одержанні квартири, а навіть відмовився виділити їм ділянки під городи.

Діти деяких колгоспників-переселенців цього колгоспу навчались у школах Вознесенська і проживали у місті. Батьки звернулись до голови з проханням виділити одну підводу для перевезення речей учнів, але він їм у цьому відмовив [3, арк.10].

З колгоспів Варварівського району виїхало 79 сімей переселенців. 26 червня 1945 р. у ці колгоспи прибув представник Варварівського райвійськкомату із завданням звести до колгоспу коней, які належали переселенцям. Але вони відмовились це зробити. Тоді представник райвійськкомату відкрив пальбу у повітря. Його дії викликали обурення у переселенців. Після цього інциденту деякі колгоспники-переселенці перестали виходити на роботу. У колгоспі ім. Енгельса Тилігуло-Березанського району переселенці відмовлялися використовувати своїх корів на польових роботах. Вони висловлювалися, що в Польщі їм доводилось приковували корів, щоб не вкрали, а тут не тільки худобу, а й їх самих прикували до одного місця [3, арк.15].

Серед колгоспників-переселенців колгоспу ім. Кагановича Тилігуло-Березанського району була розповсюджена думка про те, що "нужно бежать из колхоза, чтобы не подохнуть" [3, арк.15].

25 червня 1945 р. із с. Ландау Варварівського району уночі виїхало у невідомому напрямку 17 сімей переселенців. Наступного дня вони були затримані у с. Григоро-Гардючанському Веселинівського району і повернені назад у с. Ландау.

У Веселинівському районі у с. Рорбах група переселенців також готувалась покинути село. На питання про те, що спонукало їх виїхати із села, вони відповідали, що "... їх обдурили, вони не думали, що так буде. У них було хазяйство, був кінь, 2-3 корови, а тут вони нічого не мають" [3, арк.9].

У інформації Володимирського райкому КП(б)У до Миколаївського обкому КП(б)У від 9 листопада 1945 р. зазначалося: "Политико-моральное состояние переселенцев из числа 2-х прибывших во Владимирский район эшелонов - первый эшелон из Холмского воеводства (усе довольно зажиточные), второй эшелон - из Закарпатья (исключительно бедняцкие хозяйства). Настроения среди одних и других неодинаковые.

Отношение к труду и к соц. колхозной собственности хорошие. Об этом свидетельствует качество уборки хлебов и сева, состояние лошадей, отсутствие фактов воровства.

Однако, под конец сельскохозяйственных работ под влиянием большого потока уезжающих обратно через Озеровку из Херсонской области, пошло упорное требование возврата в западные области (особенно в колхозах "Красный Октябрь" и "Прогресс"). В связи с этим, переселенцы отказались получать дома, сено, картофель и кредиты в банках. Шесть семей продали имущество и самовольно на личных коровах выехали, однако были задержаны и возвращены на свои места.

После этого требования выезда прекратились.

Чем мотивировали нежелание остаться? Плохой климат, засуха, плохой урожай, коллективный труд хотя и нравится, однако в нем не видят материальной обеспеченности.

Какие приняты меры по закреплению на местах переселенцев?

Проведена большая повседневная массово-политическая работа среди переселенцев силами ответственных руководящих работников района. Вскрыто с помощью самих переселенцев в их среде два враждебных элемента, которые руководили недовольством. С ними проведена соответствующая профилактическая работа" [3, арк.22].

Серед прибулих переселенців почала формуватися думка про повернення на рідні землі. Звичайно ж, за лінію Керзона, тобто на польську територію, вони повернутися не могли. Тому почалося самовільне переселення на територію західних областей у місцевості, що нагадували кліматичними та географічними умовами рідні краї. Цьому сприяла також інформація, яку вони отримували від рідних та близьких, що осіли в західних областях, де були, на їхню думку, кращі умови для життя. Особливо приваблювало переселенців те, що на той час там ще не скрізь були колгоспи [1, 85-86].

У зв'язку з цим Миколаївський обком партії 21 вересня 1945 р. звернувся до секретаря ЦК КП(б)У Д.С. Коротченка: "Облисполком и обком КП(б)У просят Совнарком УССР и ЦК КП((б)У:

"В виду того, что многие райисполкомы западных областей Украины, особенно Ровенской и Тернопольской, присылают вызовы украинцам-переселенцам на выезд в эти области, что создает расшатывание трудовой дисциплины в колхозах, просят СНК УССР при ЦК КП(б)У запретить посылать такие вызовы и переселение проводить только в организованном порядке через управления по переселению при Совнаркоме УССР" [3, арк.13].

Питання про переселення українських громадян із Польщі у післявоєнні роки до УРСР чекає на своїх дослідників.

Польська демократична громадськість засудила ганебну й злочинну операцію "Вісла", поставила питання про припинення назавжди дискримінацію української меншості, яка тривала багато часу.

Нині, коли Україна й Польща розбудовують свої держави, необхідно знайти шляхи до подолання неузгоджених у минулому питань у відносинах двох сусідніх дружніх народів.

Література

1. Кучер В. До питання про "добровільне" переселення українців з Польщі до УРСР. Збірник наукових праць" Питання гуманітарних наук". Український державний морський технічний університет. Миколаїв. 1994.

2. Білоус В., Кучер В. Українська меншина в Польщі та Українська Повстанська Армія. Альманах "Гомону України". Видавнича Спілка "Гомін України". Торонто. Канада. 1994.

3. Державний архів Миколаївської області. - ф.10, оп. 1, спр. 276.

Размещено на Allbest.ru