Повоєнний рух репатріантів та реемігрантів на Батьківщину

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПОВОЄННИЙ РУХ РЕПАТРІАНТІВ ТA РЕЕМІГРАНТІВ НА БАТЬКІВЩИНУ

Пронь Т.М.

Історія повернення на Батьківщину репатріантів й реемігрантів та їх долі в СРСР є надзвичайно складною і суперечливою. Вивчення однієї з найбільш нерозкритих в історіографії проблем допоможе краще зрозуміти складний історичний шлях тоталітарної системи, що залишила по собі у свідомості та психології людей значний слід та має безпосереднє відношення до багатьох політичних і соціальних проблем, які стоять сьогодні перед Україною. Обмежений обсяг викладу матеріалу статті та багатоаспектність теми не дозволяє провести повний аналіз навіть у лаконічній формі, тому звернемося до її розгляду на прикладі лише двох південних областей України - Миколаївській та Херсонській.

В офіційній радянській історіографії праці з означеної теми відсутні. Лише на початку 90-х років обережно звернувся до неї російський вчений В.М. Земсков. У 1990, 1995 рр. на сторінках журналів "История СССР" та "Социологические исследования" були надруковані його публікації "К вопросу о репатриации советских граждан 1944-1951 годы", "Репатриация советских граждан и их дальнейшая судьба (1944 - 1956 гг.)". Фрагментарно торкнулися перебігу цих процесів на Півдні України М.М. Шитюк та Т.М. Пронь [1]. Питання про повернення на батьківщину реемігрантів історичною наукою взагалі не вивчено. Проте в трьохтомній документальній збірці "Депортації. Західні землі України кінця 30-х - початку 50-х рр. Документи. Матеріали. Спогади" (Львів, 1998 р.) можна віднайти статистичні дані щодо реемігрантів із Франції, переселенців з Болгарії та Чехословаччини. Зауважимо, на територію південного регіону зазначених осіб завозили не з Чехословаччини, а з Румунії (що правда в документах їх також відносили до репатріантів). Відстороненість науковців від проблем пояснюється тим, що в СРСР до кінця 80-х років усі документи з порушених питань були суворо утаємничені.

Внутрішня логіка державного управління, ще задовго до закінчення війни, продиктувала необхідність збереження основної державної ознаки - населення та повернення на батьківщину громадян, які невільно опинилися за її межами у якості політичних в'язнів рейху (концтабірників), військовополонених, "іноземних робітників" (остарбайтерів), поплічників окупантів, "біженців". За даними, наведеними В. Земсковим, у середині 1945 р. залишилися живими 5 із 10 мільйонів громадян СРСР, які потрапили за кордон [2, 27]. Після закінчення війни перед мільйонами співвітчизників, які знаходилися у ворожій неволі постало питання повернення до Радянського Союзу. їх звичайно хвилювало як їх прийме Батьківщина, що на них чекає? Але найбільше вони жахалися думки, що уряд СРСР може відмовитися від них і лишити радянського громадянства. Туга за рідним краєм і рідними пересилювала страх. Усі політв'язні, переважна більшість цивільних осіб та військовополонених, не залежно від того будуть вони покарані чи ні, мали тверде бажання повернутися. На початку жовтня 1944 р. при Раді Народних Комісарів СРСР було створено Відділ Уповноваженого у справах репатріації на чолі з генерал-полковником Ф.І. Голіковим (колишній керівник радянської військової розвідки) [3, 3].

4 жовтня РНК СРСР прийняла рішення про повернення на Батьківщину (репатріацію) депортованих радянських громадян з Німеччини, Польщі, Фінляндії, Франції, Румунії та інших країн. Таке рішення розповсюджувалося й на тих, хто багато років не проживав у державі, але хотів жити в Радянському Союзі (реемігранти). Це була з одного боку, - прагматична спроба влади в максимально короткий строк подолати демографічну кризу, з іншого, - міжнародна політична демонстрація відданості радянських людей комуністичним цінностям та ідеалам. Хоча, Сталін та його оточення мали певні перестороги, ставилися з великою недовірою та підозрою до таких осіб, але свідомо пішли на цей крок, як зазначає В.М. Земсков, щоб не допустити після війни нової еміграції, яка (на їх думку. - доп. Т.П.) перетворилася б у зброю антирадянської політики в руках певних кіл за кордоном та відновити чисельність населення країни, що понесло величезні втрати [2, 27].

Усіма питаннями стосовно організації повернення радянських громадян на батьківщину займалися спеціально створені репатріаційні місії. Варто наголосити, що перша хвиля репатріантів була найпотужнішою, прорадянськи налаштованою. Лише протягом перших трьох місяців після початку діяльності репатріаційних місій на Херсонщину повернулося 1620 осіб [4, арк.6], на Миколаївщину - 1346 [5, арк.12]. Повернення репатріантів супроводжувалося величезними труднощами обумовленими суцільною розрухою, чисельними перешкодами з боку країн-союзників. Репатріаційні місії, крім організаційної роботи, вели надзвичайно напружену ідеологічну боротьбу, щоб переконати співвітчизників повернутися додому. Вони запевняли їх, що "... Радянська країна пам'ятає і турбується про своїх громадян, які потрапили в німецьке рабство. Вони будуть прийняті дома як сини Батьківщини." [3, 6]. На жаль це було не зовсім так. На південь України репатріантів неодноразово перевозили морським шляхом. Після доставки у портові міста їх транспортували далі в інші місцевості. Один із англійських моряків розповів репатріанту В. Оболенцеву про те, що бачив, як зустрічають з музикою, квітами і великою радістю французів у Марселі, а пароплав з "русскими", яких вони привезли в Одесу "розвантажували з 6 ранку до 4 вечора, ніхто їх не вітав, тільки жителі Одеси, проходячи мимо новоприбулих, кидали на них дикі погляди" [2, 30]. Тавро "репатріанта" довгий час сприймалося громадськістю як "ворог народу". Повинною в тому була двомірна позиція держави. Не виконавши однієї з основних своїх функцій - не захистивши громадян від зовнішньої загрози та примусового виселення вона знімала з себе і перекладала на них відповідальність, прирікала на моральні страждання. Співробітникам радянських місій з репатріації не легко було відповідати на питання переміщених співвітчизників. Йдучи на зустріч наполегливим проханням цих служб, уряд СРСР прийняв ряд відповідних постанов. 6 січня 1945 р. постановою "Про організацію прийому і влаштування репатрійованих радянських громадян" [4, арк.12]. Раднарком СРСР посилив відповідальність відділів облвиконкомів у справах репатріації за стан справ у цьому питанні. Вже з червня 1945 р. облвиконкомами були широко організовані урочисті зустрічі з квітами, музикою і транспарантами прибуваючих після "фільтрації" у місця проживання репатріантів [2, 30]. Ці заходи частково полегшили становище громадян, що повернулися додому.

Багато депортованих під час війни потрапили в зону діяльності англо-американських військ, тому повернути їх було набагато складніше. Після Кримської конференції 10 лютого 1945 р. існуючі деякі штучні перешкоди вдалося ліквідувати і прискорити процес повернення. До 1 серпня на Миколаївщину 1945 р. повернулося 5438 осіб (2871 - чоловіків, 2262 - жінок, 300 - дітей) [6, арк.50]. До 1 квітня 1946 р. їх чисельність зросла до 19478 осіб (9719 - чоловіків, 9759 - жінок, 1011 - дітей) переважно за рахунок колишніх в'язнів таборів Німеччини. Більша частина з них (15690 чол.) поселилась у районах, що відійшли до Херсонської області [6, арк.50]. На січень 1946 р., до Херсонської області повернулося 20808 осіб (8041 чоловіків, 11548 жінок та 1219 дітей до 16 років) насильно вивезених у період окупації [4, арк. 1, 64]. У вересні чисельність репатріантів збільшилася до 25179 осіб [7, арк.64]. Змучені довгими поневіряннями люди з великим нетерпінням чекали повернення на Батьківщину. З прибуттям на місце намагалися якомога швидше включитися в роботу та виправдати довіру. В оперативних зведеннях Херсонського облвиконкому повідомлялося: "настрій репатріантів добрий, здоровий, переважна більшість з великим патріотичним бажанням поспішає влаштуватися на роботу, стати активними учасниками відбудови народного господарства і приймає активну участь у політичному житті" [4, арк.310]. Слід визнати, що доля багатьох репатріантів склалася трагічно (особливо офіцерів), однак більшість з них уникла репресій. Основна маса репатріантів проходила перевірку і фільтрацію у фронтових та армійських таборах і збірно-пересильних пунктах (ЗПП) Наркомату оборони (НКО) і перевірочних фільтраційних пунктах (ПФП) НКВС, військовополонені частково проходили цю процедуру у запасних військових частинах. Людей похилого віку і жінок з дітьми перевіряли у 5-ти денний строк за спрощеною процедурою, після чого їх терміново відправляли до місця проживання.

Спочатку репатріантів працевлаштовували у так звані робочі батальйони, а після закінчення усіх перевірок передавали в постійні кадри підприємств [8, арк.50]. За підрахунками М.М. Шитюка всього через "фільтраційні табори" на Миколаївщині пройшла 71 тисяча чоловік, на Херсонщині 48 тисяч [9, 352]. У квітні 1946 р. у сільському господарстві Миколаївщини працювало 10438 репатріантів, 5872 на промислових підприємствах. На Херсонщині репатриантів переважно розселили у сільській місцевості. У вересні 1946 р. 5036 таких поверненців працювало у промисловості і 17806 у сільському господарстві [6, арк.50; 10, арк.64; 4, арк.12]. Прийом і влаштування здійснювалися на кошти місцевого бюджету. До обов'язкового переліку послуг входила санітарна обробка прибулих, надання безкоштовної медичної та одноразової грошової допомоги (особливо потребуючим), ремонт обладнання приміщень, блоків для харчування, а також Ленінських або Червоних кутків, харчування на збірних пунктах і забезпечення продуктами в дорозі, видача одягу та взуття в разі потреби та влаштування на роботу [11, арк.8; 4, арк.12]. На репатріантів працюючих на промислових підприємствах і в сільській місцевості, як і на всіх громадян розповсюджувалося чинне трудове законодавство, надавалися відповідні права та пільги. Колишні репатріанти - військовополонені користувалися пільгами передбаченими для демобілізованих військових. Однак, на практиці вони потерпали від постійних утисків. Упереджене ставлення до них з боку місцевого керівництва та населення змінювалося дуже повільно.

З весни 1947 р. кількість прибуваючих репатрійованих радянських громадян значно скоротилася. Об'єктивно створена ситуація змушувала керівництво держави вирішувати це завдання. Численні переговори призвели до того, що з часом у відповідності з міждержавними домовленостями більшу частину репатріантів, навіть незалежно від їх бажання було повернено до Радянського Союзу. Виключення становили жінки, що вийшли заміж за іноземців і мали дітей від цього шлюбу. З політичних міркувань влада робила все можливе, щоб переконати якомога більше людей повернутися на Батьківщину. Відповідно до рішення ЦК КП(б)У від 17.02.1947 р. обкоми КП(б)У, відділи репатріації облвиконкомів організували листування прибулих репатріантів з рідними та знайомими, які побоялися повернутися. В індивідуальних і колективних листах вони повинні були спростовувати чутки про те, що громадян, які повернулися, піддають репресіям, висилають до Сибіру або розстрілюють, розповідати про те, як їх зустріла Батьківщина, як влаштувала, яку надала допомогу, як вони користуються правами радянських громадян. Для більшої переконливості фотографувалися спеціально підібрані об'єкти [12, арк.99; 13, арк.17]. Забігаючи наперед, відмітимо, що масова репатріаційна хвиля протривала недовго і скінчилася раніше, ніж того хотіло радянське керівництво. Повернення репатріантів перетворилося у найбільшу зовнішню проблему влади щодо населення на кілька років поспіль. На це вказує невщухаюча діяльність відділу в справах репатріації при Раді Міністрів УРСР по організації закордонного листування [14, арк.62]. Особливо перевага надавалася листам, які надходили зі США, Англії, Канади, Австралії, Бразилії, Франції. З'ясовуючи прізвища людей, що перебували в інших країнах, відділи репатріації чинили тиск на їх близьких для того, щоб вони написали листа та переконали рідних повернутися.

Показовим у цьому відношенні є лист В.І. Вишковського до сім'ї доньки у Франції. В ньому батько розповів доньці як вони заможно живуть та працюють, скільки отримують сільгосппродукції на трудодні, перелічив яку живність мають у господарстві - корову, телицю й кабана з яким не знають що робити і тому чекають її приїзду [14, арк.113]. Відділу репатріації лист не сподобався. Деякі факти, на їх думку, могли бути не вірно витлумачені у Франції. Лист було відправлено для переоформлення [14, арк.114].

Бачачи, як громадяни опиралися повертатися до замкненого суворого життя в радянській державі Рада Міністрів УРСР надавала значну підтримку тим, хто залишався на постійне проживання в сільській місцевості. Вони звільнялися строком на 2 роки з часу вселення від обов'язкових поставок державі сільгосппродуктів і продуктів тваринництва, одержували грошову позику для обзаведення майном та індивідуального будівництва в розмірі до 10 тисяч карбованців строком на 10 років, з погашенням, починаючи з третього року після вселення [4, арк.12]. Все це безсумнівно, сприяло заохоченню повертатися на Батьківщину розсіяних під час війни співвітчизників.

Міграційні припливи репатріантів не припинялися і контролювалися владою до кінця 70-х років [15, арк.25-26]. Про це свідчать інформаційні відомості, що регулярно направлялися до Києва облвиконкомами [16, арк.9]та їх рішення про розгляд заяв від бажаючих повернутися [17, арк.2].

Однак, повернемося до 1946 року. Репатріанти прибували в регіон не тільки з-за кордону, але й з інших областей України [18, арк.107]. Серед прибулих були і ті, що повернулися із-за кордону за паспортами радянських консульств, але вони не мали ніякого відношення до органів репатріації [14, арк.3].

Поряд з репатріантами, у кінці 1946 р., на територію України, зокрема південні області, почали прибувати переважно росіяни і в незначній кількості українські реемігранти з Франції, які виїхали туди в силу різних причин до 1939 року та переселенці з Болгарії й Румунії [19, 205]. Підготовку до їх прийому і працевлаштування виконавчі органи влади розпочали заздалегідь, отримавши 25 липня 1946 р. наказ Ради Міністрів УРСР "Про підготовку заходів по прийому і працевлаштуванню прибуваючих з Франції громадян української національності". На Херсонщину було направлено сто таких сімей, з них 100 чоловік було працевлаштовано на підприємствах і поселено у підготовлених гуртожитках Херсону, інших розселили у 18 радгоспах області [20, арк. 14; 8, арк.58, 62, 67]. Основна маса прибулих реемігрантів була задоволена своїм переселенням до Радянського Союзу, хоча й не очікувала побачити таку велику розруху.

Разом з ними почали приїжджати бажаючі переселитися в СРСР з Болгарії. У 1946 році через Одеський порт прибуло 1309 реемігрантів, росіян за національністю, 380 з яких було розселено на території Херсонської області та 185 - Миколаївської [19,207]. Вони одержали дозвіл на поселення у Миколаївській, Одеській або Херсонській областях [21, арк. 21-23]. Проте, незважаючи на це часто самовільно переїжджали в інші області. Наприклад, серед прибулих 381 сімей (1896 чол.) російських рибаків на Херсонщину були не тільки жителі с. Татаріца, але й переселенці з Болгарії, що прибули сюди з Рівненської і Миколаївської областей. Щоб запобігти надмірним витратам та максимально наблизити прибуваючих до місця постійного проживання перевезенням реемігрантів одночасно займалися й інші Південні порти. Неодноразово, впродовж 1946-1947 рр. пароплав "Карл Маркс" доставляв до Херсону і Миколаєва громадян, переважно росіян і частково українців за національністю не тільки з Болгарії але й з Румунії. Для прикладу наведемо дані на 15 жовтня 1947 р. Того дня представник відділу репатріації Південної групи військ майор В.М. Чечуга доставив на пароплаві 867 громадян, уродженців м. Тульча, поселень Черкеська Слава та Серекья Тульчинського повіту Румунії [20, арк.37-60, 65-69]. 123 сім'ї у кількості 534 чоловіка були висаджені і передані відповідним органам у Херсонському порту, інші 333 особи відправлені до Миколаєва. У їх складі переважно були росіяни, 88 українців та 1 болгарка. Всіх прибулих розмістили по радгоспам "Каховський №2", "Скадовський №2", "Комінтерна", "Горностаєвський", ім. Р. Люксембург, СвятоТроїцького та Голопристанського районів Херсонщини і тільки 6 (5 росіян і 1 українець) потрапили до Херсону [20, арк.61]. Всього за підрахунком автора, з Болгарії на Херсонщину прибуло 1993 особи (406 сімей), з Румунії - 1073 (241 сім'я) [22, 253]. Слід наголосити, що ніхто з громадян Болгарії раніше в Радянському Союзі та навіть у колишній царській Росії не проживав, але виявили бажання переселитися. Деякі переселенці навіть надали документи про свою належність до комуністичної партії Болгарії. В основному вони працевлаштувалися і поселилися у рибрадгоспах та рибколгоспах Голопристанського, Херсонського сільського та Каховського районів. Дехто сезонно працював на комишитовому заводі. Цій частині прибулих було особливо важко. Через систематичну заборгованість Сільгоспбанк практично не видавав позики. Крім того, багато переселенців не змогли доцільно використати 182 тис. крб. державної позики, яка була видана напередодні грошової реформи 1947 р. [21, арк.37, 60, 79; 23, арк.46]. На Миколаївщину було завезено 750 сімей реемігрантів із Румунії. 70 сімей рибалок розселили у прибережних рибрадгоспах Тілігуло-Березанського (суч. Березанський), а інші 680 сімей у не приморських районах - Широколанівському (суч. Миколаївський), Веселинівському, Снігурівському. Серед них були землероби, теслярі [6, арк. 82]. Житлового фонду не вистачало. Тільки для того, щоб розселити останніх потрібно було 136 будинків, ще 414 потребували капітального ремонту. Але процес переселення на цьому не скінчився. У 1948-1949 рр., згідно плану, з Румунії сюди прибуло ще 250 сімей (1000 чол.) селян і українських рибалок [24, арк. 66-67]. репатріант батьківщина повоєнний повернення

Широкомасштабна політична пропаганда радянського способу життя, що розвернулася в перші повоєнні роки, вселила надії на краще майбутнє і в серця багатьох громадян української діаспори, що проживали в країнах Латинської Америки.

Найбільше реемігрантів повернулося з Аргентини. За досить обережними підрахунками можна припустити, що вони становили сумарно близько 220-250 чоловік в обох областях. За тодішніми мірками їм влаштували непоганий прийом, надали житло, забезпечили роботою [25, арк. 238240]. Здавалося, що могло бути прекрасніше? Не вистачало однієї умови - суспільство мало бути вільним від гримас тоталітаризму. Дуже швидко попередні ілюзорні сподівання людей розвіялися життєвою реальністю і вже через кілька років колишні реемігранти з Аргентини склали найбільший відсоток зворотних закордонних мігрантів [25, арк. 235239]. У подальшому, кардинально змінити ситуацію, попри використання державою різних механізмів заохочення не вдалося. Лише поодиноко перебиралися на постійне місце проживання із Швеції, Австралії, Англії та навіть Китаю [26, 9-10]. Отже, реемігранти цієї хвилі не склали чисельного доповнення до населення краю. Інша справа репатріанти. Піднятий і зорганізований владою міграційний рух репатріантів дозволив значній частині співвітчизників повернутися на батьківщину до рідних і близьких, знайти своє місце в суспільстві. їх повернення на територію краю відповідало тому, чого хотіла й домагалася компартійна влада. Репатріанти на перших порах відіграли вагому роль у вирішенні демографічної проблеми та стали значним наповнюючим джерелом трудових ресурсів обох областей. Хоча, незабаром, саме ця категорія громадян була перенаправлена на роботу в райони прирівняні до Крайньої Півночі - до Мурманської, Архангельської, Тюменської, Читинської, Іркутської, Сахалінської областей, Красноярського, Приморського та Хабаровського країв, Комі АРСР, Бурятської та Якутської АРСР. На початку 1970-х років на Херсонщині залишилося проживати всього 34 сім'ї (93 чол.) репатріантів та 77 сімей (263 чол.) реемігрантів [25, 235]. Отже держава максимально контролювала та впливала на цей процес. Розробка цієї багатопланової теми вимагає окремих досліджень. Дана стаття лише спроба автора визначити нішу істотних прогалин, що мають місце в дослідженні історії України.

Джерела та література

1. Шитюк М.М. Масові репресії проти населення Півдня України в 20-50-ті роки ХХ століття. - К.: "Тетра", 2000. - 533 с.; Пронь Т.М. Утворення Херсонської області - початок нового етапу в історії заселення Південного регіону України (1944 - 1959 рр.) // Південний архів. Збірник наукових праць. - Вип. 12. - Херсон: Вид-во ХДУ, 2003. - С. 250-257.

2. Земсков В.Н. К вопросу о репатриации советских граждан 1944 - 1951 годы // История СССР, 1990. - №4.

3. Земсков В.Н. Репатриация советских граждан и их дальнейшая судьба (1944 - 1956 гг.) // Социологические исследования. - 1995. - №5.

4. Державний архів Херсонської області (далі - ДАХО), ф. Р1979, оп. 12, спр. 11.

5. ДАМО, ф. Р-992, оп. 2, спр. 233.

6. ДАМО, ф. Р-992, оп. 2, спр. 448.

7. ДАХО, ф. Р-1979, оп. 12, спр. 15.

8. ДАХО, ф. Р-1979, оп. 12, спр. 25.

9. Шитюк М.М. Вказ. праця.

10. ДАХО, ф. Р-1979, оп. 12, спр. 75.

11. ДАМО, ф. Р-992, оп. 2, спр. 127.

12. ДАХО, ф. Р-1979, оп. 12, спр. 150.

13. ДАХО, ф. Р-710, оп. 7, спр.4.

14. ДАХО, ф.Р - 1979,оп.12,спр.106.

15. ДАХО, ф. Р-1979, оп. 12, спр. 220.

16. ДАХО, ф. Р-3451, оп. 2, спр. 3.

17. ДАХО, ф. Р-1979, оп. 10, спр. 1084.

18. ДАМО, ф. Р-992, оп. 2, спр. 233.

19. Депортації. Західні землі України кінця 30-х - початку 50-х рр.: Документи і матеріали, спогади: У 3 т. / НАН України, Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича./ Ю. Сливка та ін. (упоряд.). - К., 1998. - Т.2: 1946 - 1947.

20. ДАХО, ф. Р-1979, оп. 2, спр. 84.

21. ДАХО, ф. Р-1979, оп. 2, спр. 437.

22. Пронь Т.М. Вказ. праця.

23. ДАХО, ф. Р-1979, оп. 5, спр. 44.

24. ДАХО, ф. Р-992, оп. 2, спр. 1135.

25. ДАХО, ф. Р-1979, оп. 9, спр. 23.

26. ДАХО, ф. Р-1979, оп. 10, спр. 551.

Размещено на Allbest.ru