Поштові реформи на території України у ХІХ столітті

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поштові реформи на території України у ХІХ столітті

Міронова І.С.

Серед безлічі речей, винайдених сучасним світом, однією з найбільш корисних без сумніву є пошта, послуги якої надаються по всій земній кулі. В кожній країні її організація і діяльність мають свої особливості. Актуальність питання полягає в тому, що еволюція вітчизняної пошти безпосередньо пов'язана з розвитком історичних подій в Україні. Автор даної статті робить спробу проаналізувати діяльність поштових установ України ХІХ століття та розглянути, яких перетворень і змін вони зазнали.

Питанням розвитку та діяльності поштового зв'язку в Україні присвятили свої праці В. Бізіна, В. Мухін, В. Мороз, П. Дюков, В. Кофман, Р. Калін [1]. У своїх працях вони виклали основні віхи виникнення, становлення й розвитку поштового зв'язку на території України. Проте питання реформ у ХІХ ст. були розглянуті недостатньо. Саме цю прогалину намагається заповнити автор даної статті.

Установи зв'язку Сходу і Півдня України весь час перебували під впливом Росії. У ХVIII ст. центральне управління поштовими справами було зосереджено в Колегії іноземних справ і в Ямській канцелярії. Функції між ними були розподілені нечітко, що і викликало необхідність проведення ряду реформ в поштових справах.

У 1802 році були засновані міністерства і поштове відомство було віднесено до складу Міністерства внутрішніх справ [2, 249]. У 1811 році воно було перетворене в Поштовий департамент, який підпорядковувався Міністерству поліції, а з 1819 року знову було передане Міністерству внутрішніх справ [3, 17].

У 1807 році Московським поштамтом була розроблена загальна поштмейстерська інструкція, тобто правила поштового діловодства, які лягли в основу подальшого вдосконалення системи поштової справи, як для поштовиків, так і для клієнтури.

У 1807 -- 1808 рр. система єдиних тарифів для пересилки листів і посилок, яка була введена в 1783 році, була замінена більш прогресивною системою збільшення платні в залежності від відстані (31 такса від 100 до 3100 верст). З 1812 по 1818 рр. у зв'язку із війною тарифи збільшувалися через збільшення платні ямщикам за перевезення пошти і утримувачам поштових станцій [3, 17]. Одним із перших довідників був виданий у 1801 році “Российский почт-календарь”, в якому були наведені напрямки і довжина в верстах поштових доріг між містами. З 1824 до 1915 року регулярно через 3 --5 років видавалися поштові дорожники, які надавали уяву про стан поштової мережі [4, 7].

У першій третині ХІХ ст., а саме у 1830 році, у країні знову почалися поштові реформи. Перед цим губернські та повітові контори строго були поділені на 7 класів у залежності від їх прибутковості. Указом від 22 жовтня 1830 р. ліквідувалися всі губернські поштамти, крім Московського і Петербурзького. Для нагляду за роботою поштових установ створювалися поштові округи, всього 11, три з яких: IV, V, VI охоплювали українські губернії. Поштові установи губерній України розподілялися таким чином:

IV округ -- Слобідсько-українська губернія з центром у Харкові та повітовими конторами в Охтирці, Ізюмі, Валках, Старобільську, Куп'янську, Змієві, Богодухові, Лебедині, Волчанську, Сумах, Чугуєві.

V округ -- Волинська губернія (центр -- Житомир), прикордонна контора у Радзивілові, повітові -- у Бердичеві, Острозі, Дубно, Володимирі, Старокостянтинові, Луцьку, Ковелі, Новоград-Волинському, Овручі, Ізяславі, Кременці, Рівному, Волочиську.

Подільська губернія (центр -- Кам'янець-Подільський). Повітові контори у Могильові, Брацлаві, Балті, Тульчині, Проскурові, Ольгополі, Летичеві, Вінниці, Літині, Ямполі, Гайсині, Хмільнику, Летипових (Ушицька), Барі.

VI округ охоплював шість губерній: Чернігівську з губернською конторою у Чернігові та повітовими: у Ніжині, Стародубі, Глухові, Козельці, Новгород-Сіверському, Городні, Кролевці, Малині, Борзні, Батурині, Новозибкові, Суржі, Острі, Сосниці, Конотопі. В Середній Буді Ратуші надавалося право відправляти просту кореспонденцію.

У Полтавській губернії (центр -- Полтава) повітові контори у Кременчуку, Ромнах, Прилуках, Пирятині, Хоролі,

Лубнах, Переяславі, Зенькові, Костянтинограді, Кобеляках, Лохвиці, Миргороді, Золотоноші, Гадячі, Градизьку.

Київська губернія з центром у Києві мала повітові контори у таких населених пунктах: Звенигородка, Васильків, Богуслав, Махівка, Сквира, Липовець, Радомишль, Тараща, Черкаси, Умань, Чигирин. У Шполі контору утримувала бригадирша Лопухіна.

Порівняно молода Катеринославська губернія з губернською конторою у Катеринославі була представлена повітовими установами у Таганрозі, Бахмуті, Ростовській фортеці, Павлограді, Новомосковську, Олександрівську, Луганському заводі, Маріуполі, Верхньодніпровську, Слов'яносербську.

Таврійська губернія з центром у Сімферополі, повітовими конторами: у Перекопі, Феодосії, Севастополі, Мелітополі, Орєхові, Євпаторії, Керчі, Карсубазарі, Дніпровську (Олешках), Бахчисараї, Алушті.

У Херсонській губернії (центр -- Херсон) прикордонні контори значилися в Одесі та Дубосарах, повітові -- у Миколаєві, Єлісаветграді, Тирасполі, Новомиргороді, Ольвіополі, Бериславі, Вознесенську, Олександрії, Овідіополі, Крилові, Очакові та Бобринці. Сюди ж входила Бессарабська область з центром у Кишиневі та повітовими конторами в Ізмаїлі, Хотині, Новоселиці, Рені та Кілії, а також єдина на українській землі повітова контора у Путивлі, що входив до тодішньої Курської губернії.

Губернські поштові контори поділялися на 3 класи. Прикордонні -- на 2, вони підпорядковувалися Поштовому департаменту.

Повітові поштові контори були 4-х класів і знаходилися у підлеглості губернських контор [3,18].

Оскільки більшість контор відносилося до 2-го класу, варто сказати, що штат такої контори у губернському центрі нараховував 23 особи (поштмейстер, його помічник, бухгалтер, листовод, три старші сортувальники та три молодші, унтер-офіцер, десятеро листонош та два охоронця), у повітовому лише шість працівників, тобто, крім поштмейстера та його помічника, було чотири листоноші та жодного сортувальника.

Чиновники, за винятком сортувальників і листонош, розбірників, станційних наглядачів, канцелярських службовців, визначалися і звільнялися Поштовим департаментом. У прикордонних конторах від поштмейстера та його помічника навіть вимагали знань іноземної мови.

Окружні пошт-інспектори повинні були двічі на рік об'їжджати визначені їм поштові установи, контролювати виконання Положення щодо устрою поштової частини, не роблячи ревізій, перевіряючи роботу та стан утримання поштових станцій і доповідати про побачене у Поштовий департамент.

У переліку штатних посад зустрічається службова особа “унтер-офіцер”. Військові чини у поштовій службі явище не рідкісне. Навіть з переходом до суто цивільних структур за своїм характером і значимістю для держави, дисципліною та регламентом обов'язків пошта недалеко відійшла від запроваджених у ній армійських порядків. До того ж усі поштовики були військовозобов'язаними.

Унтер-офіцер відав особовим складом листонош, які супроводили пошту, та охороною. Він контролював їхню роботу з доставки кореспонденції, виїмці її з поштових скриньок, був присутнім під час запакування і розпакування шкіряних речей (мішків з поштою) при відправці пошти. Він видавав листоношам нагрудні сумки, зброю, забезпечував господарським, пакувальним та канцелярським приладдям, стежив за справністю майна, у тому числі вагів, штемпелів тощо. На нього покладалися й інші господарські обов'язки [5, 49-53].

До поштового майна відносилися розносні сумки із шийними ременями для звичайної кореспонденції і дешеві -- з поясними, нагрудні -- для того, хто супроводжував пошту, сумки із білої шкіри меншого розміру для пересилки грошей в казначейства і “головуючі” контори, а також шкіряні мішки.За реформою 1830 року вводилося положення щодо утворення так званих “вільних пошт”, тобто одного з різновидів комерційного підходу до поштової справи. Суть його зводилася до того, що пошту влаштовувати могла будь-яка людина. Усі бажаючі могли утримувати поштові станції на “прогонні гроші”, не одержуючи нічого від казни. Дозвіл видавався на декілька років.

Власники передусім підвищили прогонну плату. Вони ж одержали право перевозити приватних осіб за їх згодою. Власники мали дотримуватися правил, існуючих для державної пошти. Це стосувалося і кількості задіяних коней, і швидкості перевезень, і часу на обмін кореспонденції та зміни коней. На останнє, наприклад, відводилося лише 15 хвилин, обід та вечеря не могли тривати більше години, а сніданок й того менше -- 30 хвилин. У Катеринославській і Херсонській губерніях пошта перевозилася саме у такий спосіб [5, 55].

Серед нового було введення поштових штемпелів з позначкою не тільки місця, але і дати відправки кореспонденції (раніше дата проставлялася від руки). А перші такі штемпелі круглої форми із зміною датою почали використовуватися до початку 20-х рр. ХІХ ст. Одночасно з ними для опрацювання вихідної міжнародної кореспонденції Одеська прикордонна поштова контора використовувала овальні штемпелі з назвою міста по-російськи і місцем для написання дати від руки і ромбовидні штемпелі із зміною датою і назвою міста пофранцузьки [6, 4].

Після поштової реформи 1830 р. у службах поштамтів з'явилися нові посади: ревізорів, контролерів, сортувальників, розбірників пошти, приймальників, в інших установах

— експедиторів, контролерів, сортувальників та унтер-офіцерів. Через тринадцять років на пошті ввели однакову оплату за відправлення. Враховувалася лише відстань.

Однакова вагова такса дала змогу ввести через два роки штемпельні конверти або як їх тоді називали -- “куверти” у 10, 20 та 30 копійок. Вони фактично підготували перехід до оплати вагового збору марками. Поштові марки в Росії, як відомо, були введені у 1858 році. Вони гасилися спеціальними штемпелями. В Одесі, наприклад, штемпель прикордонної контори мав форму овалу з трьома рядками крапок з цифрою “6” у центрі. Поруч проставлявся штемпель з датою. Через декілька років вітчизняні марки стали приклеювати на листи, що відправлялися за кордон [5,58].

В 1842 році була видана “Інструкція станційним доглядачам і поштовим комісарам”, за якою була введена єдина поштова такса на всі відстані для доставки листів. Для загального керівництва в 1846 році почало видаватися “Собрание законов по управлению почтовому” в 6 томах. В наступні роки регулярно виходили збірники постанов і розпоряджень по поштово-телеграфному відомству, збірники розпоряджень по Головному управлінню пошт і телеграфів, Збірники циркулярів, наказів і інших розпоряджень по телеграфному відомству в 1859 -- 1874 і 1874 -- 1884 рр., Постанови по телеграфній частині та ін. [4,7].

У Києві з 1 червня 1840 року, за розпорядженням Вищого поштового головування, в Печерській частині у будинку померлого чиновника Китеня було відкрито перше в місті поштове відділення і розпочатий прийом казенної і приватної грошової, страхової і простої кореспонденції [3, 19-20]. Але сама поштова установа була відкрита в Києві лише у 1869 році. В цьому ж році поштові установи були відкриті в Харкові та Одесі. Подальший розвиток міської пошти відбувався вже значно швидше і згодом вона була влаштована у всіх містах. Збільшувалося число поштових відділень і кількість влаштованих по місту поштових ящиків. Останні також мали свою історію. Перші ящики, які відпиралися ключем, замінили подвійні ящики, які були влаштовані таким чином, що при очищенні кореспонденції внутрішній ящик, не відкриваючись, доставлявся у поштове відділення. Подвійні ящики були замінені ящиками шведської конструкції з особливим обладнанням на дні, яке дозволяло, не відкриваючи його, висипати опущену кореспонденцію у мішок. Доставку простої кореспонденції на дім, яка була введена у всіх значних населених пунктах, де існували поштові установи, було поступово розповсюджено і на інші види поштових відправлень: малоцінні посилки за бажанням відправника (з 1871 року) і адресата (з 1890 року), грошові і цінні пакети на обмежену суму (з 1890 р.), грошові перекази і кореспонденцію з накладною платнею. Швидкості розноски кореспонденції сприяло збільшення числа обходів. Це сприяло тому, що в кінці ХІХ століття у великих містах країни були зроблені перші спроби примінити для доставки кореспонденції велосипеди [7, 171-173].

У 1852 -- 1853 рр. були ліквідовані поштові округи, а всі їх функції по завідуванню поштовою частиною в губерніях були передані губернським поштмейстерам. В 60-х рр. ХІХ ст. склався порядок, за яким міські пошти створювалися в економічно найбільш розвинутих і великих містах за проектами, які надавалися з місць на розгляд Поштового департаменту і затверджувалися царем і Комітетом міністерств за зразком петербурзької і московської міських пошт. У відповідності з цим порядком в цей час були затверджені положення про міські пошти в Києві, Одесі та Харкові [4, 15].

Виникнення телеграфу і розвиток мережі телеграфних установ у другій половині ХІХ ст. визвали нові зміни в центральному управлінні і в структурі місцевих закладів зв'язку. В основному ці зміни були направлені на об'єднання поштових і телеграфних установ, які до 1864 року мали різну підлеглість. В той час як поштове управління підпорядковувалося Міністерству внутрішніх справ, управління телеграфом, згідно іменному наказу від 4 вересня 1842 року, було доручено Управлінню шляхів повідомлення.

Першими в Україні, за часом виникнення, були морські поштові перевезення в ХVIII ст. З 1779 року пошта перевозилася на легких парусних суднах з Херсона та з Одеси до Туреччини через Ольвіопіль, а з 1782 року -- через Ізмаїл пошта відправлялася по шосе [5, 43].

Поштові перевезення по Азовському і Чорному морям були розпочаті з 1833 року Чорноморським пароплавним товариством. Відносини товариства з Поштовим департаментом були оформлені угодою, затвердженою Комітетом міністрів 23 лютого 1843 року. У 1847 році було затверджено положення про перевезення товариством пошти між Одесою і російськими закордонними портами. З 50-х років ХІХ ст. перевезення пошти по Чорному морю взяло на себе Російське товариство пароплавства і торгівлі. Для правильної доставки кореспонденції в міста призначення на кожний пароплав товариства призначалися поштарі. На кореспонденції проставлялися спеціальні поштові штемпелі. На першому з них був напис “Одеса -- Керч -- Поті”. Пошта з Одеси пароплавами перевозилася навіть до Владивостока та Сахаліну [8, 44].

В Одесі і Севастополі з пароплавами відбувався також обмін міжнародної пошти. В Одесі та Миколаєві пошту доглядали митниці. Тим, хто мав справу з міжнародною поштою, встановили доплату за знання англійської мови. Перевірку цих знань проводили особи, що не працювали у поштовотелеграфній службі.

З 1852 року пошту почали перевозити залізничними вагонами. Почала діяти Одесько-Парканська залізниця і до кінця 60-х років ХІХ ст. Одеса була з'єднана рейками з центральною Росією через Єлисаветград -- Полтаву -- Харків. Використовувалися комбіновані вагони, поділені всередині на дві частини: в одній везли пошту, в другій -- багаж або пасажирів. Ніяких умов для перебування в ньому супроводжуючих не було. Ні опалення, ані вентиляції, ні туалету та місць для відпочинку. Приймалися рішення й про відправку листів пасажирськими поїздами з Києва, Харкова, Полтави, Сімферополя, Одеси та інших міст.

У 1869 році Державна Рада затвердила “Статут про перевезення пошти залізницями”, згідно з яким залізниці зобов'язувалися погоджувати з поштовиками розклад руху поїздів, причіпляти поштові вагони, ремонтувати їх, виділяти приміщення на станціях для зберігання поштової кореспонденції, а також у кожному пасажирському поїзді -- місце для пошти і супроводжуючого. На самих залізницях поштові операції не проводилися. Із Києва вагони йшли майже у всі міста України.

Поступово склалася схема маршрутів, яка діяла багато років. Управління поштових перевезень проіснувало 22 роки і керівництво перевезеннями передали у територіальні відділи. Штат цих відділів складався з начальника, його помічника, діловода, писаря, сторожа та запасних чиновників і листонош. У поштових вагонах супроводжуючі бригади мали у своєму складі роз'їзного чиновника, його помічника, листонош. Чисельність бригади визначалася обсягом роботи.

Правила і умови перевезень пошти по перших залізницях було покладено в основу угод, що укладалися з приватними залізницями. Крім упакованої пошти (баули, посилки) по залізницях перевозили й цілі поштові карети, які встановлювалися на платформи. Вантаж вагою до п'яти пудів здавався у багажний вагон. Із збільшенням пошти її стали перевозити у спеціальних вагонах. Але кореспонденція в них не оброблялася і в дорозі обмінювалися лише закриті поштові речі [5, 57-58].

З 1885 по 1888 рр. в Україні були створені поштово-телеграфні округи: Одеський, Київський, Харківський, а також об'єднані поштові і телеграфні станції в населених пунктах, на заводах і підприємствах. Система поштово-телеграфних округів, яка була створена на основі Положення від 28 травня 1885 року, проіснувала до 1917 року [4, 15-18].

Отже, завдяки поштовим реформам ХІХ ст., з розвитком мережі залізниць та інтенсифікації судноплавства скоротилися терміни перевезень пошти, зріс її обсяг. Важливого значення набули послуги міжнародного зв'язку. У ХІХ ст. поштова структура і мережа України вийшли на одне з перших місць в Російській імперії за своїм значенням.

Література

пошта історичний вітчизняний

1. Бизина В.Г. Из истории украинской почты. (К 225-летию Киевского почтамта). -- К.: [Б.в.], 2000. -- 91 с.;

2. Мухін В., Мороз В., Дюков П., Іванов В., Юрій В. Від гінця до Інтернету. Нариси з історії української пошти. -- К.: [Б.в.], 2002. -- 327 с.;

3. Кофман В., Калин Р. Одесская почта (фрагменты истории). -- Одесса: МП ”Брок-Сервис-Мэн”, 1998. -- 57 с.

4. Шедлинг М. Очерки по истории мировой почты. -- Ч.2.

5. Русская почта с древних времён до начала ХІХ века. -- М.: Библиотека журнала “Жизнь и техника связи”, 1926.

6. Бизина В.Г. Из истории украинской почты. (К 225-летию Киевского почтамта). -- К.: [Б.в.], 2000.

7. Материалы по истории связи в России ХVШ -- начало ХХ вв. Обзор документальных материалов // Под ред. Н.А. Мальцевой.Ленинград, 1966.

8. Мухін В., Мороз В., Дюков П., Іванов В., Юрій В. Від гінця до Інтернету. Нариси з історії української пошти. -- К.: [Б.в.], 2002.

9. Кофман В., Калин Р. Одесская почта (фрагмент истории).Одесса: МП “Брок-Сервис-Мэн”, 1998.

10. Базилевич К. Почта в России в ХІХ веке. -- М.: Изд-во НКПТ, 1927.

11. Материалы по истории связи в России Х^ІІ -- начало ХХ вв. Обзор документальных материалов. -- Л.: [Б.в.], 1966.

Размещено на Allbest.ru