Проблема україно-польських стосунків у працях І. Лисяка-Рудницького

Размещено на http://www.allbest.ru/

Проблема україно-польських стосунків у працях І. Лисяка-Рудницького

політичний контроль польський історія

Проблема українсько-польських стосунків була однією з провідних тем у творчості Івана Павловича Лисяка-Рудницького.

На початку 1950-х років І. Лисяк-Рудницький у листі до Богдана Осадчука поділився з своїм планом «написати велику статтю для «Культури» про історіографію українсько-польських взаємин. На засіданні Ліги незалежності Польщі Іван Павлович у вересні 1953 р. виголосив доповідь «Україна і Польща на тлі середньо-східної Європи». Через декілька років, а саме 9 травня 1959 р., він виступив на конференції, яку проводив Генеральний секретаріат УГВР та видавництво «Пролог» з доповіддю «Польща й Україна». Розуміючи важливість польсько-українських стосунків, як для минулого, так і для сьогодення вчений обговорює з редактором паризького польськомовного журналу «Культура» можливість проведення в Мюнхені неофіційної конференції про польсько-українські стосунки.

Саме вони стали предметом бесід І. Лисяка-Рудницького з професором Збігнєвом Бжезінським. І. Лисяк-Рудницький поділився з відомим філософом і політологом про свій план заохочення докторантів та наукових працівників до дослідження історії польсько-українських стосунків міжвоєнного періоду.

Наприкінці 1975 р. Іван Лисяк-Рудницький мав нагоду пожити в Польщі, попрацювати в краківських архівах (його зокрема, цікавили матеріали, пов'язані з історією української політичної думки в Галичині в добу «весни народів» (1848)), а також познайомитись з побутом польського народу, зустрітися з відомими науковцями та творчою інтелігенцією. Враження від перебування в Польщі дали підстави зробитивисновок, що «передумови для польсько-українського наукового й навіть політичного діалогу більш сприятливі, ніж мабуть коли-небудь».

Варто також зазначити, що Іван Лисяк-Рудницький на замовлення Наукового Товариства ім. Т. Шевченка в співавторстві з Володимиром Кубійовичем, Олександром Оглобліним та Богданом Кравцівим для «Енциклопедії Українознавства» підготували статті «Поляки на Україні» та «Польща й Україна».

Перу визначного вченого, професора Альбертського Університету (Канада) належать також три статті, присвячені діяльності поляків-українофілів -- церковного-громадського діяча і політичного мислителя Іпполіта Володимира Терлецького, письменника і історика Міхала Чайковського та науковця та викладача Францішека Духінського. Всі ці статті об'єднує проблема польських впливів на розвиток української суспільної думки у ХІХ столітті.

Результатом багаторічної праці І. Лисяка-Рудницького над питанням польсько-українських відносин можна вважати статтю «Польсько-українські взаємини: тягар історії», яка була надрукована в збірнику матеріалів наукової конференції, присвяченій польсько-українським стосункам (Канада, 1977 р.). На початку статті автор виводить три твердження:

польсько-українські взаємовідносини у великій мірі визначили шляхи історичної долі обох народів;

незважаючи на численні взаємозбагачення обох народів і численні випадки взаємокорисної співпраці, поляки й українці в минулому не заснували своїх політичних взаємин на задовільних, а тим більше міцних підвалинах. Ця невдача і затяжні польсько-українські конфлікти в їх результаті мали катастрофічні наслідки для обох народів. Польсько-український конфлікт був насправді головною причиною втрати національної свідомості і Україною і Польщею в двох різних епохах -- у ХУІІІ і в ХХ ст.;

стороною головно відповідальною за минулі невдачі в польсько-українських стосунках є поляки. («Як правило, сильніша сторона завжди веде перед у визначуванні характеру взаємовідносин між суспільствами. Отже, сильніша сторона несе більшу відповідальність. Історична документація показує несхибно, що Польща від пізнього середньовіччя загалом була сильніша і більш розвинена, ніж Україна») [1, 83-84].

Звинувачуючи поляків І. Лисяк-Рудницький, не знімає вини і з українців у відповідальності за катастрофічний розвиток польсько-українських взаємовідносин. Він вважав, що українці, як і поляки допустили багато прорахунків, помилок і прогайнували не одну нагоду до порозуміння.

«Впродовж усього ХіХ і початку ХХ ст., здавалося, -- зазначав вчений, -- що Польща і Україна є в подібній ситуації, оскільки обидві країни не мали державної самостійності і обидві були під пануванням тих самих чужих держав -- Росії та Австрії. Можна було очікувати, що ці спільні обставини будуть сприяти польсько-українській співпраці. Насправді, однак, до польсько-українського порозуміння ніколи не дійшло, принаймні в будь-якому політично істотному значенні. Спорадничі спроби угоди між польськими і українськими групами були цілковито затьмарені глибокою взаємною недовірою і невпинною боротьбою» [1, 92-93].

Однак, схожість між Польщею і Україною обмежувалася лише залежним становищем. А відмінності полягали у суспільній структурі, культурній спадщині, а також в різному трактуванні їх провідними державами світу. Ніхто не заперечував існування окремої польської нації, тоді як царська Росія заперечувала саме існування української національності і трактувала «малоросіян» як племінне відгалуження російської нації. На Заході лише небагато науковців знали про етнічну різницю між українцями і іншими слов'янськими народами. Європейські діячі і широка публіка нічого не знали про українську проблему.

Різниця статусу обох народів мала також і соціологічні причини. Українська національність практично була зведена до селянства. А польську національну справу представляла польська аристократія і землевласницька шляхта. Соціальний чинник ускладнював взаємовідносини між українцями і поляками. Хоча, безумовно, не всі поляки були шляхтичами, а не усі українці були селянами.

Однак, «найбільшою перешкодою польсько-українському порозумінню, -- на думку І. Лисяк-Рудницького, -- була неспівмірність національно-політичних програм обох сторін у самій своїй основі. Новітня українська політична думка спиралася на поняття етнічної національності та етнічномовних границь. Це не обов'язково означало політичне самостійництво. Більшість українських політичних мислителів і публіцистів ХІХ ст. не виходила поза вимогу культурного самовиявлення та обмеження самоуправління для українського народу в межах існуючих імперій, Росії та Австро-Угорщини. Проте коли українська політична думка засвоїла ідею самостійної державності, вона передбачувала, що майбутня українська держава охопить усі землі, на яких більшість населення говорить українською мовою. Натомість польські політичні ідеології базувалися на концепції історичного легітимізму. Польські патріоти були згодні в тому, що поділи, які поклали край давній Речі Посполитій, були нестерпними актами насильства і грабунку. З цього логічно виникало, що такі патріоти розуміли відродження Польщі як restttitutio ad integrum, тобто віднову історичної Речі Посполитої і її кордонах з-перед 1772. Українські і польські територіальні претензії були настільки цілковито суперечні, що примирення через будь-який прагматичний компроміс було неможливе» [1, 94].

В історії польсько-українських відносин І. Лисяк-Рудницький особливе місце відводить Галичині. Як відомо, перша конфронтація між поляками та українцями в Галичині відбулася під час революції 1848 р. Події того переломного року виявили несумісність політичних програм обох суспільств. Більшість польських керівників відмовлялася навіть визнати існування української нації. Поляки намагалися зберегти єдність Галичини, яку вони в основному вважали польською територією. Українці ж стояли за поділ провінції по етнічних кордонах, за відділення української Галичини від польської Західної Галичини.

За результатами австро-угорського компромісу 1867 р. політичний контроль над неподіленою Галичиною перейшов до рук поляків і продовжувався аж до розпаду Габсбурзької монархії.

Напруження і гострота польсько-українського конфлікту зростала з року в рік, і умови в Галичині наближалися до стану громадянської війни, -- зазначав вчений. В лютому 1914 р. було здійснено реформу крайового статуту Галичини та затверджено закон про вибори до сейму, який частково задовольняв українські вимоги і створював шанс розпочати новий етап в польсько-українських стосунках. Вибух Першої Світової війни зашкодив здійсненню цих планів. Згодом в Росії вибухнула революція, яка докорінно змінила всі існуючі до цього часу взаємини. І. Лисяк-Рудницький період 1917-1921 рр. у польсько-українських стосунках поділяє на три етапи:

національно-культурна автономія польської меншості в Україні в 1917 р.;

польсько-українська війна за Східну Галичину в 1917-1919 р;

союз між Польщею Пілсудського та Україною -- Петлюри проти Радянської Росії в 1920 р. [1, 98].

Події першого етапу прямо не пов'язані з Галичиною, однак це був позитивний момент в історії польсько-українських взаємин і на ньому варто зупинитися. Центральна Рада -- революційний парламент України, -- підкреслював І. Лисяк-Рудницький, -- намагалися здобути довір'я і підтримку національних меншостей, надаючи їм щедру культурну автономію.

Вперше позиція поляків щодо українців, їх вимог і Центральної Ради чітко була зафіксована на Українському Національному Конгресі. Від Київського Виконавчого Комітету польських організацій в Україні на Конгресі виступив Волошиновський. Він відзначив: «Нова сім'я вільних народів ще не склалась, ще поміж народами царює ворожнеча, ще є багато народів під'яремних, котрі ще тільки ждуть сонця своєї долі. Представниками одного з таких народів ми тут являємось перед вами. Ви тут на вашій землі вже можете сказати ваше вільне непригнічене слово, виявити волю народу. Наше слово на нашій рідній землі ще досі під примусом і під гнітом. Право на нашу повну волю в нашій цілій, сукупній рідній країні, признане російським народом зараз же, як тільки він сам порвав свої довічні пута, котра не для грабежу воює, але бореться щиро за волю» [2, 62].

Важливим моментом першого етапу було включення національних меншостей, в тому числі і поляків, до складу Центральної Ради. Коротко розглянемо хроніку подій.

Впродовж червня-липня в Центральній Раді йшла велика організаційна робота, було створено цілий ряд важливих комісій. Зокрема, 20 червня 1917 р. була створена комісія по складу Центральної Ради. 28 червня 1917 р. на 5 сесії Центральної Ради доповідач від комісії М. Огородній відзначав, що перед ними стояло два завдання: 1) переглянути нинішній склад Центральної Ради і 2) виробити проект доповнення Ради представниками української нації і національних меншин [2, 138].

Питання співпраці з національними меншостями було порушено і під час створення виконавчого органу влади Генерального Секретаріату. У процесі обговорення лідер українських есерів М. Ковалевський підкреслив, що «він (Генеральний Секретаріат -- Авт.) повинен організувати Україну і довести її до кращого життя. При цьому він підкреслював необхідність «здобувати згоду з іншими народами України» [2, 116-117].

24 червня 1917 р., 5 сесія Центральної Ради визнала бажаним співробітництво неукраїнських демократичних організацій з виконавчими органами Центральної Ради.

Перша Декларація Генерального Секретаріату від 27 червня 1917 р. визначила головні завдання Секретарства міжнаціональних справ. Це, перш за все, об'єднання роботи «всіх національностей Росії для боротьби за автономно-федеративний лад Російської Республіки та для порозуміння на цих основах з іншими національностями» [2, 159]. Першочерговим завданням Секретарства міжнаціональних справ було скликання з'їзду представників народів і областей Росії, а також якнайшвидше порозуміння з демократією національних меншостей в Україні.

2 липня 1917 р. на засіданні Малої Ради член УПСР М. Стасюк знову порушив питання про національні меншини. Він зауважив, що представництво національних меншин неодмінно повинно бути з місць, а не лише з одного Києва. Наполягав також на принциповому вирішенні кількості місць для національних меншостей [2, 168]. При цьому М. Ковалевський зауважив: «ми до справи процентового відношення мусимо підходити з іншого боку; ми мусимо мати на увазі фактичне відношення революційних сил на Україні» [2, 168]. Щодо визначення процентної кількості нацменшин у Центральній Раді відбулася дискусія. Від імені фракції УПСР С. Чалий запропонував «виходити з принципу 70% українцям, 20% нацменшинам, 10% соціалістичним партіям» [2, 168].

4 липня 1917 р. Мала Рада ухвалила максимальний відсоток для нацменшостей -- 30. Генеральному Секретаріату доручалося розробити план поповнення Ради представниками неукраїнських народів. 13 липня докладно було обговорено питання про необхідність порозуміння і доповнення ради представниками національних меншин. Прийнято постанову, запропоновану фракцією українських есерів: «Вважати дуже бажаним співробітництво неукраїнських демократичних організацій з виконавчими органами Центральної Ради, зазначаючи з задоволенням, що у цих організацій також є таке бажання, і маючи на увазі, що таке співробітництво можливе лише при признанні ними Української Центральної Ради найвищим правомочним органом українського народу»[3].

Перший раз представники національних меншостей, серед них і поляки, взяли участь в засіданні Малої Ради 11 липня. З привітанням виступив голова Центральної Ради М. Грушевський, який відзначив, що «був би щасливий, якби ці моменти, які тут зараз переживаються лишились назавше найкращими сторінками в історії єднання демократії» [4]. Він висловив думку, що надалі все, що роз'єднувало українців з іншими народами на Україні, зникне і що далі буде не кілька революційних демократів, а одна революційна демократія. «Я буду всіма силами сприяти тому, щоб це об'єднання перетворилося в органічний зв'язок і вірю, що ми твердою ногою стали на шлях до такого єднання» [4] -- так закінчив свою промову теоретик української революції. Безумовно, все це стосувалося і поляків та польсько-українських стосунків. Не випадково досить високо оцінював І. Лисяк-Рудницький 1917 рік в історії українсько-польських стосунків.

Участь поляків не обмежувалася лише Центральною Радою. В уряді --Генеральному Секретаріаті було створено Секретаріат (пізніше Міністерство) національних справ з відділом польських справ.

Після проголошення 7 листопада 1917 р. Української Народної Республіки польський відділ секретаріату Міжнаціональних справ став окремим міністерством яке очолив той же Мстислав Міцкевич (представник польського демократичного централу). Міністерство здійснювало керівництво мережею польських шкіл та установ.

Позиція поляків що до українців досить чітко прозвучала на З'їзді Народів. Промовець зазначив, що самокритична Польська держава не буде зазіхати на сусідське добро, а буде жити в добрій злагоді та братерстві з своїми сусідами. Сила народів держиться не багнетами, а братнім порозумінням. Пора уже покінчити раз назавше з розбоями і грабіжництвом народів народами. Від пори кожен народ повинен бути господарем в своїм краю. Де б не жили поляки між іншим народом, то вони завше будуть дбати про добробут того краю і підпирати справедливі змагання того народу, який в більшості живе в даному краю. Так само поляки будуть поводитись на Україні до господарів цього краю -- українців і сподіваються, що ті національні меншості, які живуть на польських землях, будуть платити їм тою ж самою доброзичливістю» [5, 290].

Ставлення українського уряду до освітніх та культурних потреб польської меншості було таке доброзичливе, що «кращого годі собі уявити». Більшість членів польської меншості ставилися прихильно до національного відродження України і до української державності. Проте соціальне питання викликало тертя. Радикальна соціальна політика Центральної Ради збуджувала побоювання і протести з боку польських власницьких елементів. Поширення аграрних заворушень восени 1917 р. вдарило по польських землевласниках на Правобережній Україні. Тому лише поляки лівої і соціалістичної орієнтації, меншість у своєму власному суспільстві, активно співпрацювали з урядом Центральної ради. Незважаючи на ці труднощі, політика Центральної Ради у відношенні до національних меншостей, -- вважав І. Лисяк-Рудницький, являє собою позитивний епізод в історії польсько-українських взаємин.

Загострення стосунків між поляками і українцями відбулося в січні 1918 р. Під час мирних переговорів у Брест-Литовську українська делегація домагалася включення Холмщини до складу Української Народної республіки. Ця територія була заселена українцями, однак панували там поляки. Володіння Холмщиною, -- підкреслював І. Лисяк-Рудницький, -- не мало вирішальної ваги для української державності, проте не варто було надіятись, що поляки примиряться із втратою території, яка належала їм понад сто років. Польська громадська думка одноголосно засудила Берестейський договір (в якому Польща не брала участь). Досягнення взаєморозуміння у польських стосунках було втрачено.

Поштовхом до польсько-української війни за Східну Галичину став розпад Австро-Угорської імперії восени 1918 року.

1 листопада 1918 р. українці захопили владу у Східній Галичині. 9 листопада 1918 р. Східна Галичина була проголошена Західноукраїнською Республікою. Поляки підняли збройне повстання проти української держави. Бої за Львів зі змінним успіхом тривали до 21 листопада 1918 р. У ніч на 22 листопада українські війська захопили Львів. Даючи оцінку цих подій І. Лисяк-Рудницький приходить до висновку, який є спірним в історичній науці. Він зазначав, що польська агресія проти Східної Галичини означала для України, не тільки звичайну втрату однієї провінції, а «знищення самих підвалин, на яких могла бути збудована самостійна українська держава в добі після першої світової війни» [1, 100].

Третій етап у польсько-українських взаємовідносинах у період революційної боротьби мав теж трагічні наслідки. 22 квітня 1920 р. Польська Республіка на чолі з Юзефом Пілсудським та Українська Народна Республіка з Симоном Петлюрою підписали у Варшаві договір про альянс, спрямований проти Радянської Росії. І. Лисяк-Рудницький зазначав, що «польсько-український альянс 1920 року настав у час, коли Україна вже була виснажена після трьох років революції та громадянської війни. Варшавський договір не був партнерством між рівними: він радше встановлював польський протекторат над Україною. На підставі умов договору Петлюра був змушений зректися українських претензій на Східну Галичину й Волинь» [1, 102].

Після «драматичної кампанії», як її називає І. ЛисякРудницький, під час якої спочатку польські та петлюрівські війська захопили Київ, а згодом Червона Армія вступила в Варшаву і було підписано договір. Польща і Радянська Росія Ризьким договором 18 березня 1921 р. досягли компромісу, поділивши Україну (а також Білорусію). Польща отримала Східну Галичину й Волинь.

Проаналізувавши польсько-українські взаємовідносини у період 1917 -- 1921 рр. І. Лисяк-Рудницький приходить до висновку про існування паралелей у польсько-українських стосунках у ХУІІ -- ХУІІІ ст. і ХХ ст. Ризький договір нагадував Андрусівську угоду 1667 р., оскільки обидва означали поділ України між Росією і Польщею. У ХУІІІ ст. Правобережна Україна була млиновим каменем на шиї Речі Посполитої. Це саме можна сказати й про Галичину й Волинь у 20-х і 30-х рр. ХХ ст. Остаточний результат був також подібний в обох випадках: Польща, яка вперто прагнула віддати західноукраїнські землі вільній Україні, була вкінці змушена передати їх Російській імперії або Радянському Союзові; і сама Польща потрапила під російське панування. Отже, нездатність поляків і українців по-приятельськи розв'язати свої розходження вже двічі спричинила, -- наголошував вчений, -- знищення України і Польщі і мостила шлях російському тріумфові.

Підсумовуючи, варто зазначити, що україно-польські стосунки були одними із восьми основних проблем, які досліджував Іван Павлович Лисяк-Рудницький. Всі його праці відзначається виваженістю і об'єктивністю. Він вмів розуміти і правильно оцінювати позитивні і негативні моменти в діяльності обох народів. З великою симпатією він відносився до періоду «національно-культурної автономії польської меншості в Україні в 1917 р.». Його праці про україно-польські стосунки заслуговують на детальне вивчення. Ми зробили в цьому напрямку лише перший крок. Адже Україна і Польща мають сьогодні і очевидно ще матимуть довго у майбутньому спільні політичні, економічні і культурні інтереси. Сподіваймося, -- як писав І. Лисяк-Рудницький, -- «що ніколи не повторяться давні помилки, за які вже так дорого заплатили і український народ, і польський» [1, 106].

Література

1.Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. -- К.:»Основи»,1994.

2.Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У двох томах. -- К.: Наукова думка, 1996. -- Т.1.

3.Нова Рада. -- 1917. -- 15 липня.

4.Народня воля. -- 1917. -- 12 липня.

5.Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У двох томах. -- К.: Наукова думка, 1996. -- Т.1.

Размещено на Allbest.ru