Промислово-робітнича політика уряду гетьмана Павла Скоропадського: сучасні оцінки здобутків і прорахунків

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Промислово-робітнича політика уряду гетьмана Павла Скоропадського: сучасні оцінки здобутків і прорахунків

Булгаков Ю.В

Проблемам промислово-робітничої політики П. Скоропадського присвячено ряд ґрунтовних наукових досліджень сучасних українських істориків.

Передусім, основні аспекти даного напряму вітчизняної історичної науки розглянуті у докторській дисертації О. Реєнта, яка була захищена 1994 року. Дослідник констатував, що гетьманський режим фактично ігнорував інтереси пролетаріату, не робив реальних спроб встановити нормальні стосунки з його організаціями, навпаки, почав проводити таку політику, яка мала за мету відновити традиційні відносини між працею й капіталом, що призвело до згубних наслідків [6,12-13].

Зокрема, щодо приходу П. Скоропадського до влади науковець наголосив, що серед програмних положень Української народної громади, очолюваної ним, значився і такий: «Охорона інтересів робітників та їх державне страхування». Прийшовши до влади, орієнтований на сильну монархічну владу, підтримувану великими землевласниками, гетьман нехтував інтересами робітничих мас, а у ряді випадків діяв як глибоко консервативний політичний діяч: за його санкцією з'явились закони про закриття профспілок; розпущено залізничні комітети й обмежено їх фінансування; заборонено страйки, встановлено адміністративний контроль за діяльністю житлових комісій на підприємствах; збільшено робочий день до 12 годин. Пролетарі відповідали на це страйками, причому деякі з них, такі, як виступ робітників Коростеньського, Сарненського, Здолбунівського залізничних вузлів, знаменувалися політичними вимогами. Страйковий рух став поряд з іншими факторами дестабілізуючим явищем для Гетьманату [6,34].

Проблемам робітничої політики уряду П. Скоропадського О. Реєнт присвятив також окремий розділ своєї монографії «Українська революція і робітництво. Соціально-політичні та економічні зміни 1917- 1920 рр.», що вийшла в 1996 р. Автор проаналізував обставини, за яких П.Скоропадський прийшов до влади. Зокрема, процитував умови,висунуті йому німецьким командуванням, зауважив, що згідно з ними з 25 квітня 1918 р. в Україні були створені німецькі польові суди, гетьман дав згоду на вивезення з України значної кількості продовольчих товарів і сировини, конче необхідних для українських робітників і селян. Щодо обіцянок гетьмана, виголошених в «Грамоті до всього українського народу», то автор констатував їх невиконання: «Економічне становище залізничників не тільки не поліпшилося, а значно погіршилось. Понад два місяці вони не одержували заробітну плату» [7,61-62].

Дослідник проаналізував вплив на населення законів про закриття профспілок, про розпуск залізничних комітетів та обмеження їх фінансування, про невтручання фабзавкомів в дії адміністрації та інженерно-технічного персоналу промислових підприємств, про заборону страйків, про адміністративний контроль за діяльністю житлових комісій підприємств, про збільшення робочого дня до 12 годин, про скасування податку на приріст прибутку [7,63]. Логічним завершенням взаємовідносин між гетьманським урядом і робітництвом України, на його думку, було звернення П. Скоропадського до трудящих мас про скликання особливої наради для погодження робітничого законодавства. Однак нічим конкретним ця заява на була підкріплена. Така згубна політика вкрай негативно позначилася на становищі робітничого класу, результатом чого стали загальноукраїнські страйки липня та листопада 1918 року, запобігти яким не змогло навіть відновлення дії царського закону від 2 грудня 1905 року про суворі покарання за участь у страйках та створення при міністерстві праці «комітету труда» [7,64-66].

Підсумовуючи політику гетьманського уряду, автор зазначив, що П. Скоропадському як великому поміщикові інтереси землевласників і фабрикантів були значно ближчі, ніж сподівання українських робітників і селян. У внутрішній політиці гетьман Скоропадський був зовсім далекий від насущних потреб робітничих і селянських верств населення України [7,66-67].

І. Іванцова та І. Коляка у статті «Гетьманат Павла Скоропадського і професійні спілки», проаналізувавши заяви про напрямки робітничої політики гетьмана, зроблені в «Грамоті до всього українського народу», в декларації новосформованого уряду, зокрема, щодо забезпечення прав робітничого класу, поліпшення правового становища і умов праці залізничників, підтримку домагань робітників, зауважили, що ці декларації були підтверджені на практиці: в силі були залишені всі закони з робітничого питання, видані Тимчасовим урядом та Центральною Радою, зробили висновок, що на перших порах своєї діяльності гетьманський уряд проводив щодо робітництва політику, яка не зачіпала основних завоювань революції. Авторки підтримують думку Б. Андрусишина про те, що саме вплив радянського законодавства змусив П. Скоропадського схилитися у бік лібералізму [2,74-75]. Конкретним кроком у напрямку лібералізації політики гетьмана було створення Комітету праці, що мав попередньо обговорювати всі законопроекти, які стосувалися взаємин між промисловцями і робітниками, на чолі з товаришем міністра праці В.А. Косинським [4,68].

В статті досліджено створення Протофісу та роботу Всеукраїнської конференції профспілок, в цьому контексті, діяльність уряду П. Скоропадського. Зокрема авторки зазначили, що у Міністерстві праці був підписаний 29 червня 1918 року обіжник № 1 «Про межі компетенції професійних робітничих організацій і власників підприємств», наголосили, що це був удар по завоюваннях трудящих, оскільки укладені до цього часу колективні договори між профспілками і підприємцями переставали бути обов'язковими [4,69-70].

Таким чином, проаналізувавши дане питання, авторки дійшли висновку, що П. Скоропадський у своїй політиці проводив центристську лінію, яка передбачала забезпечення інтересів держави в цілому, нехтував інтересами певних соціальних верств, що викликало незадоволення робітників і профспілок, а це певною мірою зумовило кінець Гетьманату [4,70].

У 1997 року Б.Андрусишин у своїй докторській дисертації «Робітнича політика українських урядів (1917 - 1920 рр.)» [1] (якій передувала монографія «У пошуках соціальної рівноваги: Нарис історії робітничої політики українських урядів революції та визвольних змагань 1917 - 1920 рр.» [2]) третій розділ «Робітнича політика Української держави» присвятив дослідженню робітничої політики уряду П. Скоропадського. Науковець спробував довести, що визначальною тенденцією в уряді П. Скоропадського було прагнення реалізувати консервативну доктрину, проводити центристську політику, спрямовану на досягнення соціального компромісу в суспільстві, яка кваліфікувалася автором як бонапартизм, та що через слабкість державної влади, особисту залежність гетьмана від верхівки буржуазії та німецького командування, його політика еволюціонувала вправо [1,24].

З цією метою дослідник проаналізував історію створення та діяльності органів державної влади, які займалися проведенням робітничої політики, розглянув особливості вирішення робітничого питання, механізми розробки та прийняття основних соціально-економічних законів, взаємовідносини гетьманського уряду з профспілковими та іншими робітничими організаціями, способи розв'язання соціальних конфліктів та пошуки соціального компромісу в Українській Державі, охарактеризував персональний керівний склад гетьманських органів праці, які здійснювали робітничу політику, простежив зв'язок їх суспільно-політичних поглядів з практичною політикою [1,30].

Б. Андрусишин також зазначив, що спочатку гетьманський уряд проводив щодо робітництва політику , яка не зачіпала основних завоювань революції, тобто гетьман не пішов шляхом реставрації царських порядків, як про це стверджувалось в літературі, а залишив соціально-економічні завоювання робітництва, здобуті ним у революції, в силі; що великий вплив на проведення робітничої політики мали особисті погляди П. Скоропадського, переконаного, що соціалістичні ідеї чужі народним, що їх «держиться тільки невелика купка одірваної від народу інтелігенції»; а також проголошені завоювання робітничого класу в РРФСР, які змушували уряд схилятися до лібералізму. Окремий параграф автор присвятив політиці уряду щодо профспілок [1,30-31].

У висновках дослідник наголосив, що курс уряду П. Скоропадського на подолання кризових явищ, стабілізацію економічної ситуації в країні, мав об'єктивно вплинути і на становище робітництва. Він проявився в створенні окремого Міністерства праці, яке сконцентрувало у своїх руках проведення робітничої політики. З метою послаблення соціальних антагонізмів було створено міжвідомчий дорадчий орган - Комітет праці, до якого увійшли представники держави, промисловців, робітничих організацій, а також незалежні експерти. Основним завданням Комітету праці було вироблення робітничого законодавства, яке б задовольняло інтереси полярних суспільних сил і зняло би соціальне напруження. Але, прагнучи налагодити розладнану війною і революцією промисловість, змушений виконувати важкі умови Берестейського миру, гетьман під тиском реакціонерів з Протофісу вдався до ряду жорстких і непопулярних заходів стосовно робітництва. На думку Б. Андрусишина, зруйнувавши здобутки робітництва, завойовані ним у революції, Гетьманат сам загинув під їхніми уламками [1,36-37].

Не обійшли увагою сучасні українські історики й дослідження промислової політики Гетьманату. Так, С. Мякота у першому розділі дисертації, який має назву «Діяльність гетьманського уряду в галузі промисловості та транспорту» простежив зміни в структурі промислового виробництва України під час світової війни, що, на його думку, призвело до поступового занепаду господарства країни; дослідив участь уряду у створенні промислових союзів, діяльність по відбудові базових галузей промисловості: паливної, металургійної, залізорудної, хімічної, металообробної та інших; визначив причини занепаду промисловості; розглянув і проаналізував форми і методи діяльності уряду, спрямованої на стабілізацію стану національного господарства. В результаті, автор зауважив, що, незважаючи на важкі економічні і політичні умови, уряду П. Скоропадського вдалося частково відновити засоби виробництва і навіть стабілізувати становище в окремих галузях [5,13-15].

Важливий аспект економічної політики уряду П. Скоропадського у статті «Діяльність гетьманського уряду в галузі залізничного транспорту» дослідив І. Толокньов. Проаналізувавши стан, в якому перебувала Україна після падіння Центральної Ради, автор зазначив, що перед П. Скоропадським постало завдання забезпечити економічне підґрунтя незалежності українського народу шляхом ствердження початків консерватизму в провідних сферах внутрішнього життя країни завдяки скасуванню тих правочинних актів Тимчасового уряду, РНК, Центральної Ради, які мали відверте популістське забарвлення і не враховували дії економічних законів, а також продовження дії юридичних норм колишньої Російської імперії до створення власної правової бази [8,123].

Відповідно до основної теми статті, автор зауважив, що однією з умов економічного та політичного відродження України стало відновлення мережі шляхів сполучення, без чого існування держави сучасного типу неможливе. Одразу по сформуванні першого кабінету міністрів Української Держави новопризначений голова відомства шляхів сполучення Б.Бутенко розпочав структурно-організаційну реформу залізничного транспорту. Негайних зрушень в даному питанні домагалися і представники німецько-австрійського командування. Вже у своєму зверненні «До всього українського народу» 29 квітня 1918 року П. Скоропадський обіцяв докорінно поліпшити становище робітників на залізницях. На початку травня Міністерство Шляхів розробило програму першочергових заходів. Було відновлено права приватних залізниць, зменшено їх збитковість, скорочено штати робітників залізничного транспорту до норм мирного часу. Зазначені кроки, на думку дослідника, дозволили докорінно змінити інфраструктуру залізничного транспорту, значно посилити матеріально-технічний стан сформованих у червні путніх команд, які Військове Міністерство передало до відання шляхового відомства. Завдяки цьому досить динамічно відновлювалась рентабельність залізничного транспорту [8,123-124].

І. Толокньов наголосив також на тому, що гетьман та його уряд належну увагу приділяли і політичному значенню шляхів сполучення, оскільки вони, на його думку, виступали в ролі каркаса всієї Української Держави. Зокрема, в кінці травня запроваджувалась Державна Варта, а Міністру шляхів було надано право видавати, скасовувати, змінювати та доповнювати всі постанови, що стосувались загального статусу залізниць, в серпні Рада Міністрів ввела в дію «Тимчасовий закон про заходи щодо охорони залізниць», запроваджено Головну комісію по охороні залізниць, що здійснила ряд запобіжних заходів. Автор констатував, що незважаючи на такі негативні явища, як більшовицька пропаганда та махновщина, залізничний транспорт України зазнав ґрунтовної структурно-організаційної зміни і почав виходити зі стану кризи. Часткова стабілізація залізниць дала змогу гетьманському урядові досить успішно вирішити крім суто економічних також і ряд важливих політичних завдань, передусім, в зовнішній політиці [8,124].

В 2001 році І. Толокньов захистив кандидатську дисертацію «Залізничний транспорт України в період Першої світової війни (1914 - 1918 рр.)», в четвертому розділі якої торкнувся питання впливу політики уряду П. Скоропадського на стан залізниць України. Зокрема, серед заходів, спрямованих на його покращення, автор відзначив організацію гетьманом урядових інституцій за дореволюційним зразком паралельно з українізацією залізниць, очоленою І. Огієнком та М. Курилом, перейменування головних державних залізниць на Правобережну, Слобідську, Запорізьку дороги, відновлення прямого залізничного сполучення Української Держави з Росією і Всевеликим Військом Донським тощо. З середини літа 1918 року була відновлена економічно обґрунтована тарифна політика. Запровадження виключного права уряду на транспортування гірничовидобувної сировини, металевих виробів, продуктів аграрного сектору дещо компенсувало обмеженість матеріальних ресурсів України. Важливим кроком гетьманського уряду, на думку дослідника, стало скасування воєнного стану на дорогах [9,14]. В цілому І. Толокньов вважав ефективною діяльність П. Скоропадського та його уряду по наведенню порядку на залізниці.

В статті «До історії створення торгівельно-промислових палат в Українській Державі» В. Бондар звернув увагу на діяльність Гетьманату в сфері регулювання торгівельно-промислових відносин, зокрема, навів думку П. Скоропадського про нагальну потребу сприяння розвитку промисловості з залученням в основному вітчизняних капіталів, простежив процес створення торгово-промислових об'єднань Протофіс, Соузіф та інших. В цьому контексті автор зауважив, що в липні 1918 року Міністерство торгівлі видало відношення до цих товариств про його плани щодо створення Торгових палат в Україні та за її межами. Проте, робота над законопроектом про торгово-промислові палати в Українській Державі тривала всю осінь 1918 року [3,127].

Дослідник дійшов висновку, що уряд з допомогою створення спеціальних торгово-промислових організацій - палат, які були безпосередньо підпорядковані Міністерству торгівлі та промисловості, намагався більш ефективно контролювати життя регіонів і керувати економічними процесами на місцях. Проте це значною мірою стримувало ініціативу широких торгово-промислових кіл України, які прагнули більшої самостійності в здійсненні підприємницької діяльності і свободи ринкових відносин взагалі [3,128].

Таким чином, можна стверджувати, що проблеми промислово- робітничої політики досліджені досить ґрунтовно, але просування процесу наукового дослідження їх окремих аспектів майже не спостерігається. Більшість науковців відзначили вагомі успіхи Гетьманату в галузі виводу промисловості з глибокої кризи, однак деякі не оминули увагою і нехтування робітничими інтересами наприкінці гетьманського правління, спричинене, на їхню думку, нагальними потребами наведення порядку в цій сфері та виконання Брестських домовленостей.

Література

скоропадський гетьманат політика

1. Андрусишин Б. Робітнича політика українських урядів (1917 - 1920 рр.): Автореф. дис. ... докт. іст. наук / Б.Андрусишин . - К., 1997. - 44 с.

2. Андрусишин Б. У пошуках соціальної рівноваги: Нарис історії робітничої політики українських урядів революції та визвольних змагань 1917 - 1920 рр. / Б. Андрусишин. - К., 1995. - 192 с.

3. Бондар В. До історії створення торгівельно-промислових палат в Українській Державі. / В. Бондар // Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року: Науковий збірник, присвячений 125-річчю від дня народження П. Скоропадського та 80-річчю проголошення Української Держави 1918 року. - К., 1998. - С.127-128.

4. Іванцова І, Коляка І. Гетьманат Павла Скоропадського і професійні спілки / І. Іванцова, І. Коляка // Вісник Київського університету. Історія. - Вип.- 1997. - С.67-70.

5. Мякота С. Економічна політика уряду Української Держави (травень - грудень 1918 р.): Автореф. дис. ... канд. іст. наук / С.Мякота. - К., 1997-23с.

6. Реєнт О. Робітники України в 1917 - 1920 рр. (Соціально-політичні та економічні зміни): Автореф. дис. ... докт. іст. наук / О. Реєнт - К.,1994. - 50с.

7. Реєнт О. Українська революція і робітництво. Соціально-політичні та економічні зміни 1917 - 1920 рр. / О. Реєнт - К., 1996. - 265 с.

8. Толокньов І. Діяльність гетьманського уряду в галузі залізничного транспорту / І. Толокньов // Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава Науковий збірник, присвячений 125-річчю від дня народження П. Скоропадського та 80-річчю проголошення Української Держави 1918 року. - К., 1998. - С.123-124.

Размещено на Allbest.ru