Радянська та новітня вітчизняна історіографія проблеми розвитку української науки 20-30-х років XX ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Радянська та новітня вітчизняна історіографія проблеми розвитку української науки 20-30-х років XX ст.

Ткаченко В.В

Міжвоєнний період історії вітчизняної науки становить особливий інтерес. Незважаючи на зростаючий тоталітарний тиск, науковці України продовжували свою подвижницьку справу, служили власному народові й зуміли збагатити науку досягненнями по-справжньому світового рівня.

У 1920-1930-ті рр. швидкими темпами йшов процес так званої «практизації» науки, почала оформлюватися мережа науково-дослідних інститутів і лабораторій. У науці, яка раніше зосереджувалася на унікальному акті наукового відкриття, з'явилося багато рутинної праці, концептуальні наробітки відійшли в тінь рахункової, експериментальної та інженерно-технічної наукової діяльності.

Ще не закінчився період повоєнної відбудови країни, а більшовицькорадянське керівництво поставило на порядок денний амбітні завдання щодо розвитку економіки країни. Промисловий переворот, який почав здійснюватися в Російській імперії, не набув завершеного характеру. СРСР залишався на середину 1920-х рр. країною переважно аграрною, що ставило під загрозу його долю у майбутніх військово-політичних конфліктах. На ці виклики було необхідно шукати і знаходити адекватні відповіді в умовах обмеженого часу, коли будь-які зволікання і прорахунки загрожували не тільки цивілізаційним відставанням, а й цілковито реальними поразками у суперництві з ідеологічними (і геополітичними) супротивниками.

Якою ж мірою знайдені відповіді були єдино можливими і адекватними? Чи існували альтернативи рішенням, які були впроваджені в життя? Пошуки відповіді на ці та інші дотичні запитання вимагають відповідних теоретико-методологічних підходів та узагальнень, які дозволили б сформувати системне бачення соціальної історії української науки у зазначений період.

Розвиток науки в Україні у міжвоєнний період викликав й викликає у істориків значний інтерес. Цій темі присвячено дисертаційні дослідження, монографії, тематичні збірки, численні статті. Історіографія проблеми розпадається на два періоди: радянський та сучасний.

Дослідження радянського періоду можна поділити на кілька груп.

До першої можуть бути віднесені узагальнюючі праці з історії України в цілому та міжвоєнного періоду зокрема. Характерним для них є подання матеріалу у вигляді винятково успішних заходів щодо реалізації тих чи інших партійних настанов. Внаслідок такої ідеологічної заангажованості наукова цінність подібних праць не дуже висока, внаслідок чого їхнє вивчення не дає можливості отримати навіть приблизне уявлення про проблеми, що постали перед вітчизняною наукою у досліджуваний період. Яскравим прикладом подібного твору може служити «История Украинской ССР» у 10 т., сьомий том якої присвячено міжвоєнному періоду [115,107-111, 311-315, 447-451,598-601]. У ційроботі наука розглядається у контексті загальних завдань культурного будівництва в радянській Україні. При цьому проблема становлення й розвитку науки подається як складова частина історичного процесу, наводяться найбільш принципові кількісні показники (чисельність наукових закладів, наукових працівників, обсяги видавничої діяльності). Також приділяється увага розгляду найбільш відомих персоналій. Разом з тим, усіляко підкреслюється думка про позитивні наслідки керівної ролі комуністичної партії й підпорядкованості наукових досліджень завданням соціалістичного будівництва для прискорення неухильного прогресу української радянської науки. Занадто велику увагу приділено розвитку партійноідеологічних наукових закладів: Інституту марксизму та комісії з історії партії (Істпарту). При цьому невиправдано ігнорується роль дожовтневої наукової інтелігенції, її вагомий внесок в організаційне становлення й творчий розвиток української науки 20 30-х рр.

Другу групу становлять роботи, присвячені загальним тенденціям розвитку науки в СРСР (з інформацією у розрізі республік) чи безпосередньо в УРСР. Левову частку змісту таких праць займає висвітлення досягнень радянської науки. До цієї групи, зокрема, відносяться тематичні збірки, що зазвичай друкувалися до визначних ювілейних дат. Вони містять докладні нариси, присвячені розвитку суспільних, фізико-математичних, хімічних, геологічних, біологічних та технічних наук. Одна з перших таких праць «Десять лет советской науки» була підготовлена до 10-річчя жовтневого перевороту [89]. 40-річному ювілею пролетарської революції присвячено збірку «Розвиток науки в Українській РСР за 40 років», що містить оглядові статті провідних вчених, у яких охарактеризовано досягнення в окремих галузях вітчизняної науки [208]. Наприклад, розділ, присвячений розвитку біологічних наук, був написаний О.В. Палладіним, а фізико-математичних А.К. Вальтером та К.Д. Синельниковим. Головна цінність таких видань полягає, насамперед, у тому, що їх авторами зазвичай виступали провідні вчені УРСР відповідних напрямків, які самі й здійснили описувані ними відкриття або брали безпосередню участь у дослідженнях певної наукової школи. Оглядовий характер мають праці Ф.Д. Овчаренка «Наука Советской Украины» [179], Є.А. Біляєва та Н.С. Пишкової про формування й розвиток мережі наукових установ СРСР [19-20], С.І. Мокшина про становлення системи організації науки у перше пожовтневе десятиріччя [167] та М.І. Родного, присвячена головним етапам розвитку радянської науки зі спробою певних теоретичних узагальнень, але в дусі пануючої на час написання роботи марксистсько-ленінської ідеології [207]. Досягненням української науки у трьох останніх дослідженнях відведено невиправдано мало місця, лише у загальносоюзному контексті. Позитивним моментом цих праць є насиченість їх багатим фактичним матеріалом, який, щоправда, носить здебільшого наукознавчий, вузькоспеціалізований характер, а негативним практично повна відсутність у більшості з них критичного підходу до радянської дійсності.

До третьої групи слід віднести дослідження, присвячені політиці радянського уряду й вищого партійного керівництва щодо науки. Становленню радянської системи організації науки присвячене дослідження М.С. Бистракової [40], яка розглянула ці процеси на загальноросійському терені у 1917-1922 рр. та висвітлила створення відповідних керівних структур в рамках Наркомосу, ВСНГ та ін. Основним напрямкам державного керівництва наукою за роки першої п'ятирічки присвятив своє дослідження В.Д. Єсаков [94]. Увага автора була зосереджена на організації науково-дослідних робіт для потреб промисловості, перебудові діяльності Академії наук СРСР та організації Всесоюзної академії сільскогосподарських наук. Відповідні сюжети, пов'язані з українською наукою, зустрічаються у цьому дослідженні епізодично, у якості ілюстрації до загальносоюзних тенденцій. Низку проблем, пов'язаних із соціалістичною перебудовою науки в Україні у загальному контексті здійснення культурної революції 1926-1937 рр., дослідив І.Я. Білоцерківський [25]. Його праця, видана в середині 1980-х р., несе на собі відбиток притаманних добі застою стереотипів. У той же час це дослідження містить чимало відомостей щодо трансформації системи вищої та середньої освіти. Головним позитивом досліджень третьої групи є насиченість багатим статистичним матеріалом завдяки залученню великого обсягу архівних джерел. Втім, за радянських часів вивчення партійної політики внаслідок ідеологічної заангажованості позбавляло дослідників можливості зберегти належну об'єктивність.

Четверту групу становлять публікації, присвячені питанням життя й діяльності інтелігенції міжвоєнного періоду, розвитку вищої школи й системи освіти взагалі та підготовці наукових кадрів.

Цікавою для відтворення картини ставлення інтелігенції до жовтневого перевороту є праця П.В. Алексєєва, між рядків якої можна побачити, що далеко не усі представники дореволюційної інтелігенції й не відразу беззастережно перейшли на бік радянської влади. Втім, ця думка ретельно приховується автором за численними прикладами їх співпраці з державою диктатури пролетаріату. Ще більше уваги в роботі приділено заходам більшовицького керівництва щодо формування радянської інтелігенції, поданим у якості беззастережної переваги нового ладу. На жаль, лише незначна частина матеріалу стосується України [7]. Узагальнюючу картину формування радянської наукової інтелігенції змалювала у своєму дослідженні «Формирование советской научной интеллигенции (19171927 гг.)» Л.В. Іванова [107]. У цій праці докладно розглянута державна політика щодо наукової інтелігенції, зміни в умовах праці та побуту науковців, окремий розділ присвячено «національним загонам наукової інтелігенції», у тому числі й українській, але також характерні усі штампи радянського часу. Так, занадто перебільшена роль комуністичної партії в організації наукових досліджень та непомірно велика увага приділена участі партійної номенклатури в пропаганді марксисько-ленінської теорії.

Ці ж недоліки яскраво виражені у дисертаційному дослідженні та монографії М.А. Бистрова, де висвітлено проблеми розвитку вищої школи в УРСР у 20-30-і рр. [22; 41]. Безпосередньо українській інтелігенції присвячені праці «Інтелігенція радянської України в період побудови основ соціалізму» Л.І. Ткачової [234] та «Интеллигенция Советской Украины», підготовлена колективом авторів [108]. У цих дослідженнях українська інтелігенція розглядається як прошарок радянського народу, головною метою якої є побудова соціалістичного суспільства з усіма уявними його перевагами над капіталізмом. Цінність цих робіт полягає передусім у зібраному в них багатому фактичному матеріалі, що стосується формування й діяльності зазначеної верстви населення. Особливої уваги заслуговують праці, присвячені системі підготовки наукових кадрів. Серед них у першу чергу слід згадати монографію К.Т. Галкіна, у якій ретельно проаналізовано цей процес. Втім, варто підкреслити, що наведений у роботі багатий фактичний матеріал, який не втратив наукового значення й сьогодні, поєднується з надмірним вихвалянням мудрого керівництва комуністичної партії та змалюванням переваг радянського способу життя. Цій проблемі було присвячено й кілька дисертаційних досліджень. Так, Ю.В. Бабко змалював систему підготовки технічної інтелігенції в роки першої п'ятирічки, суттєво перебільшивши роль комуністичної партії в цьому процесі [13], а Л.К. Семенов вивчив організацію планування підготовки вчених в СРСР у розрізі республік, приділивши певну увагу й Україні [218]. Досить критичною для радянської доби є дисертація Б.І. Ткача, де ретельно проаналізовано економічні проблеми щодо відтворення наукових кадрів, які мали місце в радянській державі, але говорити про них у ті часи було не прийнято [233]. Важливе місце посідають узагальнюючі праці, присвячені системі вищої освіти в СРСР й УРСР, підготовлені до 50-річчя жовтневого перевороту. Попри усі раніше згадані недоліки, притаманні творам радянської доби, вони висвітлили практично усі аспекти вітчизняної системи освіти. У цих роботах ретельно проаналізовано зміни в організаційній структурі вищої школи, представлено цікаву статистику щодо кількості й соціального складу абітурієнтів та випускників, охарактеризовано методику викладання різних предметів, наведено відомості про кваліфікаційний рівень й умови життя викладачів. Матеріал підібрано таким чином, щоб можна було легко продемонструвати переваги радянського способу життя й підготовки нових поколінь інтелігенції [59-60; 69].

Велика увага приділялась міжнародним контактам радянських й, зокрема, українських вчених. Публікації на цю тему й становлять п'яту групу. Безпосередньо цій проблемі присвятив кілька фундаментальних досліджень А.Є. Іоффе, в яких ретельно проаналізував науково-технічні й культурні зв'язки радянських республік (у тому числі й УРСР) із закордоном. Його працям притаманні усі органічні недоліки радянських досліджень. Так, розглядаючи період 20-х рр., коли умови для міжнародних контактів були відносно сприятливими, автор наводить узагальнені статистичні дані. І навпаки, відносно 30-х рр., коли виїзд за кордон став ледь не винятковим явищем, дослідник концентрує увагу на окремих поїздках відомих вчених, уникаючи небажаних узагальнень [109-111]. Ю.В. Борисов підготував ґрунтовну монографію, присвячену розвитку радянсько-французьких дипломатичних стосунків, де звернув увагу й на суттєву роль у їх налагодженні плідних наукових контактів. Побіжно згадуються у цій роботі й досягнення українських науковців [33], а О. Джуманов присвятив цій проблемі докторську дисертацію [90]. Українсько-німецькі наукові зв'язки всебічно дослідив І.М. Кулініч [140]. Безперечною цінністю цієї праці є ретельно підібраний фактологічний матеріал й запровадження до наукового обігу значної кількості неопублікованих раніше джерел, а також спроба критичного аналізу адекватності політики радянського керівництва щодо співробітництва з фашистською Німеччиною напередодні II світової війни. М.І. Радовський, вивчаючи англо-російські наукові зв'язки, приділив певну увагу й радянському періоду, але практично не згадав співпрацю англійців з українськими вченими, зосередившись на загальносоюзному матеріалі [202]. Міжнародні контакти радянських істориків дослідив у своїй статті Л.В. Бадя [16], а С.К. Безродний проаналізував головні напрямки співробітництва українських науковців з їх іноземними колегами [18]. До цієї ж групи можна віднести праці, у яких досліджувалися наукові контакти між радянськими республіками. Так, у колективній роботі «Дружба народів СРСР велике завоювання ленінської національної політики КПРС», присвяченій широким аспектам співпраці, окремий розділ приділено науці [92]. Безпосередньо теми наукового співробітництва радянських республік у досліджуваний період стосуються праці Г.С. Бреги «Сотрудничество советских республик в области науки в годы первой пятилетки» [37] та «Сотрудничество ученых советских республик в создании материальнотехнической базы социализма» [38]. В.М. Даниленко дослідив форми співробітництва УРСР та РРФСР у науковій та освітній сферах [84]. Ця праця вигідно відрізняється від аналогічних багатим фактологічним матеріалом й докладним аналізом різних форм співпраці, хоча й присвячена, насамперед, таким позитивним її аспектам, як повернення в Україну музейних фондів, вивезених до Росії за доби імперії чи кадровій допомозі «старшого брата». У колективній роботі «Братское содружество советских республик в развитии народного хозяйства» також є окремий розділ, присвячений науковим контактам [35].

Велика кількість праць, присвячена організаційній структурі й розвитку окремих галузей наук у межах СРСР чи УРСР та певним науково-дослідним установам, становить шосту групу.

Історичному товариству «Нестора Літописця» ще на початку 20-х рр. присвятив невеличку статтю В.М. Базилевич, у якій об'єктивно висвітлив його внесок у розвиток історичної науки за 1919-1921 рр. [17]. М.М. Боголюбов професійно змалював головні напрямки діяльності Київського фізико-математичного товариства [28]. Історія створення Одеського археологічного інституту та головні напрямки його діяльності на початку 20-х рр. описані у статті С.Я. Борового [34].

Найбільш докладно вивчалася історія Академії наук провідного наукового закладу досліджуваного періоду. Особливої уваги заслуговує фундаментальна праця Н.Д. Полонської-Василенко, що розповідає про перші десятиліттям існування УАН [194], у якій відображено практично усі аспекти розвитку цієї установи: матеріальне забезпечення, структура, стосунки з владою, репресії щодо співробітників та ін. Одночасно ця робота є також цінним джерелом з досліджуваної проблеми, оскільки авторка була сучасницею багатьох описаних нею подій, колегою низки видатних українських вчених, яких вона знала особисто. У радянський період регулярно видавалися збірки до пам'ятних дат в історії Академії наук УРСР [2; 4]. Помітне місце серед них посів двотомник, що побачив світ напередодні піввікового ювілею Академії, насичений багатим фактичним матеріалом, що дозволив розкрити усі напрямки діяльності найвищої наукової установи радянської України [117-118]. Важливе значення й для сучасних дослідників має праця, видана до 60-річчя Академії, де чи не вперше було наведено докладний список дійсних членів й членів кореспондентів, що значно полегшило подальшу дослідницьку роботу над підготовкою біографічних нарисів про еліту української науки [5].

Грунтовна монографія В.В. Максакова, що розповідає про організацію архівної справи в СРСР у 1917-1945 рр. [153], містить також відповідні сюжети щодо розвитку цієї галузі в окремих республіках (у тому числі в УРСР). Стаття Г.Я. Сергієнка, надрукована у «Науково-інформаційному бюлетені Архівного управління УРСР», відтворила цей процес у межах УРСР [219]. Набагато докладніше змалював картину реорганізації системи вітчизняних архівних установ за роки радянської влади О.Г. Мітюков. Особливу цінність для нашого дослідження цієї ґрунтовної монографії, написаної на багатому документальному матеріалі, не зменшує навіть ідеологічна заангажованість автора, змушеного враховувати реалії радянської дійсності 70-х рр. ХХ ст., коли й була надрукована його праця [166]. Розвиток інфраструктури історичної науки дослідила у своїй монографії

Н.В. Комаренко [132]. У роботі Н.В. Жиліної висвітлена історія розвитку музейної мережі, що знаходилася у системі АН СРСР та академій наук союзних республік, у тому числі й української [100]. Важливим узагальнюючим дослідженням з проблем краєзнавства стала колективна монографія «Історичне краєзнавство в Українській РСР», значна увага у якій приділена «золотій добі» першого пожовтневого десятиріччя [116]. С.О. Яковлев підготував цікаве дисертаційне дослідження, присвячене розвитку археографії в УРСР за 50 років радянської влади [260], а І.М. Храковський вивчав розвиток марксистсько-ленінської філософії [240].

Переважна більшість досліджень була присвячена розвитку точних чи природничих наук. Так, ще у 20-30-і рр. вийшли друком статті О.Г. Гольдмана [79-80]. Цінність його праць зумовлена насамперед тим, що вони були написані видатним фахівцем ще до початку масових гонінь на вчених й цілком об'єктивно висвітлили досягнення у цій галузі. Згодом з'явилось чимало ґрунтовних праць з фізики. Серед них у першу чергу заслуговують на увагу монографії Б.І. Іванова, В.В. Чешева [105] й Г.Г. Кордуна [134], у яких значна частина матеріалу стосується України та дисертаційне дослідження А.К. Янковського, де детально проаналізовано досягнення вітчизняної фізики у 1917-1928 рр. [261]. Становленню математичних дослідів в УСРР присвятив свою дисертацію В.М. Урбановський [237]. Також вийшли друком узагальнюючі фундаментальні праці, присвячені розвитку астрономії [204], математики [114], аналітичної хімії [203] й біології [205-206].

У сьому групу можна об'єднати персоналії. Серед них зустрічається чимало біографічних довідників вчених певної галузі науки та праць, присвячених окремим видатним науковцям особисто чи разом з представниками їхніх наукових шкіл. Ще у 20-ті рр. Д.І. Багалій присвятив статті М.С. Грушевському та М.Ф. Сумцову, в яких проаналізував їх творчий доробок [14-15]. Згодом вийшла величезна кількість творів цього жанру [8; 45; 57]. Особливої уваги заслуговують ґрунтовні видання довідкового характеру. Серед них варто згадати праці про біологів [12], математиків [29], хіміків [65], геологів, географів [168], вчених вищих навчальних закладів [67] та багатьох інших. Незважаючи на притаманні цим публікаціям класичні вади радянського часу (головним чином ідеологічного змісту), вони й досі залишаються важливим джерелом завдяки ретельно підібраному фактичному матеріалу, що дає змогу висвітлити різні сторінки життя й творчості видатних українських науковців досліджуваного періоду.

Між тим слід пам'ятати, що радянські дослідники, вивчаючи ті чи інші аспекти історії сталінської доби, доволі часто не подавали реальної картини подій внаслідок жорстких цензурних обмежень. У працях авторів цього періоду зазвичай відсутній критичний підхід, оскільки надзвичайно негативну роль відіграла відверта ідеологічна упередженість. Науковці були змушені приховувати одні факти (або просто їх «не афішувати»), інші ж подавати акцентовано, як «показові». Серед тем, що замовчувалися, насамперед були проблеми встановлення тотального контролю над наукою та репресії проти науковців.

За часів новітньої української незалежності вітчизняними істориками було багато зроблено в галузі вивчення історії української науки. Ці дослідження також можна розділити на кілька груп.

Перша група присвячена історії української науки в цілому. На відміну від праць радянських часів ці роботи відрізняються яскраво вираженим авторським підходом і в постановці проблем, і у підборі матеріалу. Вдалим прикладом такого підходу є дослідження В.І. Онопрієнка [180-181], Б.А. Маліцького, О.С. Поповича [154;196].

Друга група присвячена міжнародним контактам українських вчених. Ю.Х. Копелевич дослідила радянсько-німецькі наукові зв'язки, де у контексті загальносоюзних вона розглянула також форми співпраці з Німеччиною вчених та наукових установ України [133]. Безпосередньо співробітництву в науковій, виробничо-технічній та культурній сферах між УРСР та Німеччиною присвятили дисертаційні дослідження Г.В. Калінічева [121-122], С.Ф. Кротюк [136] та В.І. Кабанов [119]. Українсько-польські зв'язки були змальовані І.В. Муляр [171], а українсько-чехословацькі І.В. Євсєєнко [95-96]. Д.О. Александров акцентував увагу на вирішальній ролі самоізоляції радянської науки у припиненні зовнішніх контактів одночасно з політикою ізоляції, проваджуваної сталінським керівництвом [6]. Ю.І. Кривоносов розглянув механізм партійного регулювання міжнародних зв'язків радянської науки [135]. А.О. Жидкова у своїй статті «Ранняя страница истории иностранного инвестирования советской науки» проаналізувала обсяги використання вітчизняними вченими закордонних джерел фінансування під час нетривалої лібералізації міжнародних контактів у 20-х рр. [99]. З низки подібних праць доцільно виокремити дисертацію Г.В. Саган,у якій узагальнено міжнародний науковий досвід УРСР [213-214]. Особливої уваги заслуговує збірник, у якому представлено великий масив важливих документів з цієї проблеми, використання яких дозволяє об'єктивно проаналізувати різні аспекти міжнародної політики УРСР міжвоєнного періоду [102].

У третю групу об'єднані дослідження, присвячені розвитку провідних галузей української науки чи окремим науковим установам.

Велика увага продовжує приділятись вивченню Національної академії наук. Різним аспектам історії УАН періоду її створення й становлення присвячені статті В.І. Юрчука [259] та В.Г. Врублевського [66]. Докторська дисертація Л.В. Матвєєвої стала одним з перших історико-джерелознавчих досліджень цієї проблеми, де на ґрунтовній документальній базі було проаналізовано головні етапи розвитку Академії й висвітлено долі провідних вчених [159]. У фундаментальній колективній праці С. Кульчицького, Ю. Павленка, С. Рудої та Ю. Храмова «Історія Національної Академії наук України в суспільно-політичному контексті. 1918 1998 « висвітлено об'єктивну, на рівні сучасних громадських і наукових вимог історію становлення та розвитку Академії з урахуванням загальноукраїнських суспільно-історичних подій. На початку кожного розділу на основі нових підходів вперше подано стислий критичний аналіз процесів, що відбувалися в суспільно-політичному житті України наприкінці ХІХ ХХ ст. Широке використання архівних документів дало можливість реконструювати історію НАН України, позбувшись багатьох фальсифікацій, спотворень, прогалин, що існували в попередніх її дослідженнях. У науковий обіг було введено чимало нових фактів та імен, уточнено багато дат, подано новий погляд на низку процесів і подій, підкреслено результати, одержані вченими Академії за 80 років її існування, що принесли славу українській науці й зробили цю установу потужнім центром наукової думки й науково-технічного прогресу. Вперше було наведено персональні склади провідних наукових шкіл Академії. Значна частка матеріалу стосується досліджуваного нами періоду [141]. Європейським перспективам української академічної науки присвячене видання «Національна академія наук України: проблеми розвитку та входження в європейський науковий простір». У колективній праці, підготовленій до 90 річчя від дня заснування Академії під редакцією Б.Є. Патона, висвітлено історію цієї наукової установи від 1918 р. до сьогодення. Увагу було зосереджено на життєздатності академічної моделі В.І. Вернадського, становленні структури, наукових шкіл і напрямів Академії, показі наукових здобутків, їх впливу на виробничу й суспільну практику. Також у роботі підкреслено роль НАН України як основи національної наукової системи та подано наукові портрети видатних академічних шкіл і вчених. На жаль, періоду 20 30 рр. у двох останніх дослідженнях відведено лише невеличкі розділи [172-173].

Історію Українського фізико-технічного інституту одного з визнаних флагманів української науки дослідили Ю.В. Павленко, Ю.Н. Ранюк та Ю.А. Храмов [185]. Вони викрили кричущу короткозорість, проявлену радянською владою під час розгрому цього провідного центру фізичної науки, де, крім іншого, вперше в СРСР була висунута ідея створення атомної зброї. Цій же темі присвятили статті В. Гаташ та [73] та А. Глєбоа [75].

Українське наукове товариство вивчали В.І. Онопрієнко та Т.О. Щербань [182; 257]. На великому документальному матеріалі вони всебічно висвітлили історію однієї з перших національних наукових інституцій. В роботі було докладно проаналізовано принципи організації товариства як вільної наукової асоціації та його роль в організації науки й культурно-просвітницькому русі, простежено формування основних наукових напрямків дослідної роботи. Подані документи та матеріали віддзеркалили діяльність товариства, його роль у національному відродженні, організації Української академії наук, українських університетів у Києві та Кам'янці-Подільському, створенні вітчизняних підручників й часописів.

Історії Харківського інституту народної ім. О.О. Потебні присвячено дисертацію О.Л. Рябченко [211]. Становлення системи науково-дослідних установ у царині суспільних наук висвітлено у роботі Л.А. Савенок [212]. Документальним фондам Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського як джерелу з історії академічної науки присвячено дисертаційне дослідження В.А. Кучмаренко [142].

Низка праць репрезентує досягнення в окремих наукових галузях.

Так, Т.М. Глушко [76], І.Б. Матяш [160] і Н.П. Московченко [169] всебічно висвітлили розвиток архівної справи в УРСР. Вийшли друком ґрунтовні монографії, присвячені розвитку географії [101] й геології [74].

У працях С.Г. Водотики [62-63] проаналізувано соціально-політичні, соціокультурні, науково-організаційні та концептуальні аспекти історії історичної науки УСРР 20-х рр., боротьбу радянської й цивілізованої схем розвитку науки. Значну увагу автори приділили висвітленню ролі історичної науки та освіти у формуванні духовних цінностей українського народу. Використаний у роботах міждисциплінарний підхід дозволив реконструювати механізм взаємодії у системі «наука суспільство» і функціонування української історичної науки в умовах перехідного суспільства, політичного плюралізму, національно-культурного відродження, подолання методологічної кризи й альтернативності історичного знання. На основі широкого комплексу архівних і опублікованих джерел авторами проаналізовано політичні та соціокультурні умови еволюції історичного знання, зміст «соціального замовлення» науці від влади та суспільства, запровадження радянського механізму керівництва історичними дослідженнями, характер і наслідки взаємодії вченого-історика та суспільства, подано соціокультурну характеристику соціуму дослідників. Значну увагу приділено висвітленню науково-організаційної системи закладів історичного профілю ВУАН, особливостям організації досліджень НДК і марксистських установ, специфіці діяльності наукових товариств, характеристиці структури дослідницького потенціалу як цілісної системи. Чільне місце відведено вивченню шляхів оновлення методології історичного знання, формуванню національно-державницької течії, становленню та діяльності наукових історичних шкіл. Показано поступові зміни в системі організації історичної науки й освіти та пріоритетів у дослідженнях внаслідок запровадження командно-адміністративних методів керівництва країною. О.А. Удод значну увагу приділив висвітленню ролі історичної науки та освіти у формуванні духовних цінностей українського народу [236]. Головним тенденціям розвитку історичної науки й освіти в Київському інституті народної освіти та Львівському університеті присвячено кандидатські дисертації О.В. Ляпіної [151] та Р.В. Лаврецького [143], а у роботі К.Є. Чадаєвої узагальнено досвід розвитку історичної освіти 20-30-х рр. в цілому по Україні [241]. Історико-краєзнавча робота установ етнографічного профілю ВУАН висвітлена в дисертації А.Ю. Теодорович [232].

А.А. Гаврилюк приділив увагу технічним науково-дослідним закладам УРСР [70]. І.А. Мельничук проаналізував внесок українських вчених у розвиток ракетобудування й освоєння космосу [162]. Л.Г. Хоменко висвітлив історію вітчизняної кібернетики та інформатики [239]. Узагальнюючим дослідженням з вивчення технічних наук стало дисертаційне дослідження Л.І. Сухотеріної [229]. В її роботі розглянуто не тільки особистий внесок вчених й інженерно-технічних працівників у розробку наукових проблем, а й творчий стиль багатьох провідних науковців, найбільш притаманні їм якості, що сприяли плідній праці у обраній ними галузі науки. На широкому історичному тлі у контексті тогочасних суспільно-політичних процесів автор показала, що радянська влада, вирішуючи власні, суто політичні завдання, намагалася взяти під жорсткий контроль наукову сферу, внаслідок чого вже з кінця 20-х рр. була введена плановість наукових досліджень, стрімко зріс вплив держави на науку, сформувалася державна система управління наукою, що об'єдналася з системою централізованого планування, наукові завдання підпорядкувалися народногосподарським планам. Чимала увага у дослідженні приділена також біографічним відомостям про науковців та інженерів, свідчення про яких досі були неповними чи викривленими.

Становленню мікробіологічної науки в Україні присвячене ґрунтовне дослідження С.П. Рудої [210]. У дисертації О.М. Пильтяй здійснено цілісний історико-науковий аналіз розвитку агрогрунтознавства, як науки та одного з напрямів діяльності Всеукраїнської академії сільськогосподарських наук, з'ясовано передумови виникнення й динаміки розвитку науково-дослідних установ з питань вивчення агрогрунтознавства у 30-х рр. В роботі окреслено тематику досліджень й проаналізовано значення отриманих результатів для розвитку сільського господарства та його наукового забезпечення, показано негативний вплив посилення тоталітарного режиму та розгортання масових репресій проти вчених на розвиток аграрної науки в УРСР [188]. Різні аспекти розвитку сільськогосподарських наук також були висвітлені у працях О.В. Сайко [215] та С.Б. Скорченко [225].

А.Л. Литвиненко присвятила кандидатську дисертацію історичному аналізу шляхів формування й розвитку київської школи математики та теоретичної фізики ім. М. Боголюбова [147]. У виданій згодом монографії вона у контексті розвитку світової науки висвітлила головні етапи становлення в Україні у 30 40-х рр. статистичної фізики як однієї з ключових галузей сучасної теоретичної фізики. На широкому фактичному матеріалі дослідниця розглянула місце статистичної фізики в системі наук та її значення для формування нового стилю наукового мислення. Крім того, в роботі були обґрунтовані головні етапи еволюції даної науки та проаналізовані пріоритетні результати в галузі статистичної фізики, отримані вітчизняними вченими [148].

До четвертої групи можна віднести роботи, що висвітлюють життя та наукову діяльність видатних українських вчених й наукових шкіл. Серед них, як і в радянській історіографії, є чимало біографічних збірниківдовідників [68; 91] та праць, що висвітлюють різні сторінки життя знаних науковців, їх колег і послідовників. Слід зазначити, що саме в умовах незалежної України у дослідників з'явилася можливість оприлюднити реальні біографічні факти та об'єктивно дослідити творчий доробок багатьох діячів науки. Світ побачили численні публікації, присвячені М.Є. Слабченку [3; 61], О.П. Новицькому [31], А.К. Вальтеру [43], Н.Д. ПолонськійВасиленко [48; 50; 52], О.О. Оглобліну [49], М.С. Грушевському [51; 56; 165], П.М. Василенку [64; 88], Л.В. Шубнікову [72], І.І. Шмальгаузену [87], О.О. Богомольцю [120], В.М. Глушкову [123], В.Г. Кравченку [150], В.К. Липинському [165], М.К. Янгелю [199], В.І. Щербині [235] та багатьом іншим. Серед праць останніх років доцільно виділити біографічний довідник «Видатні постаті України», завдяки виданню якого повернуто із забуття імена багатьох українських науковців [55], збірник «Зневажена Кліо», де висвітлено основні етапи розвитку історичної науки в Україні, змальовано долі видатних істориків, творчі можливості яких не були в повному обсязі реалізовані в період радянської тоталітарної системи [104], «Историю одной судьбы» Д.В. Затонського, у якій на основі особистих спогадів й не оприлюднених раніше документів змальоване життя та творчий шлях його батька академіка В.П. Затонського [103], працю І.І. Мочалова та В.І. Онопрієнка, присвячену першому президентові УАН В.І. Вернадському, у якій всебічно проаналізовано систему його наукових поглядів [170] та ін.

П'яту групу становлять праці з проблем політики радянського уряду щодо української науки й науковців та інтелігенції у цілому, аналіз стосунків влади з науковою інтелігенцією.

За часів незалежності було зроблено справжній прорив у дослідженні репресій проти науковців. Одними з перших до цієї теми ще за часів СРСР звернулися С.І. Білокінь [24] й А.А. Болабольченко [30], вивчаючи процес «СВУ». Вагомий внесок у розробку проблеми належить Ю.І. Шаповалу [248], який дослідив механізм сталінський терору, спираючись на архівні матеріали. Значну увагу вчений приділив вивченню боротьби вищого партійного керівництва з власним народом. Його монографія стала однією з небагатьох праць вітчизняних дослідників, присвячених проблемі масового політичного терору в Україні, що була надрукована ще до проголошення незалежності нашої держави [249]. Досліджуючи силові структури 20-30-х рр., автор висвітлив технологію фальсифікацій кримінальних справ та необґрунтовані, жорсткі покарання різних категорій населення за нескоєні ними злочини, приділив певну увагу репресіям проти інтелігенції, змалював реалістичні політичні портрети окремих керівників радянської держави, зокрема Л. Кагановича, який керував репресивними заходами в УРСР. Публікації Ю.І. Шаповала спиралися, насамперед, на матеріали раніше засекречених архівів СБУ, що значно збільшує наукову вартість його праць. Дослідник оприлюднив чимало раніше невідомих фактів радянського терору в різних сферах суспільно-політичного життя, що були невід'ємною складовою свідомої антинародної політики Сталіна [246-247; 250]. Закономірним підсумком перших років дослідження цієї проблеми стало видання колективних праць «Репресоване краєзнавство», «Реабілітовані історією» «Репресоване відродження» та «Репресована наука»де на основі широкого кола джерел, зокрема архівів СБУ, було висвітлено стан наукових досліджень в Україні у 20-30-х рр., оприлюднено біографії багатьох провідних вчених та найбільш активних діячів краєзнавчого руху, що стали жертвами масових політичних репресій [263].

М.Г. Ярошевський приділив значну увагу дослідженню феномену «репресованої науки», яку він розглянув не тільки як сукупність репресивних заходів проти вчених, а й під кутом створення відповідної атмосфери, що вплинула й на тих, хто безпосередньо не постраждав від переслідувань [262]. М.Ю. Сорокіна у своїй статті «Русская научная элита и советский тоталитаризм (очень субъективные заметки)» проаналізувала вплив стосунків академіка В.І. Вернадського з представниками владної верхівки на запровадження особливого режиму життя й творчості, створеного для великого вченого [227].

Як відомо, саме представники творчої й наукової інтелігенції стали одним з головних об'єктів сталінського терору через те, що саме ці верстви населення були носіями настроїв волелюбності, певної автономії, відкритої чи прихованої опозиційності тобто усього, що так чи інакше могло стояти на заваді становленню режиму беззастережного тоталітаризму. Історіографія з проблем формування та життєдіяльності інтелігенції в українському суспільстві 20-30-х рр. налічує чимало монографічних досліджень, авторами яких є відомі історики В.М. Даниленко [86], Г.В. Касьянов [125-127], О.С. Рубльов [209], М.М. Кузьменко [139] та ін. Вони висвітлили різні аспекти інтелігенції як соціальної групи, виокремили її за професійними загонами в контексті політичної системи радянської влади, критично проаналізували теоретико-методологічні та політико-ідеологічні підвалини радянської історіографії. Цим працям притаманна грунтовна джерельна база, поєднання історичної біографістики з соціологічними, політологічними та культурологічними аспектами. Об'єктивно показана роль і місце «старої» та «нової» інтелігенції в суспільно-політичному, освітньому й культурному житті УРСР 20-30-х рр. У згаданих працях проаналізоване ставлення номенклатури партійно-радянських установ та професорсько-викладацького складу навчальних закладів до українізації; взаємини науковців з органами політичної цензури; залучення вчених до участі в політичних та ідеологічно-просвітницьких кампаніях; форми та засоби радянської модернізації освіти; соціально-професійна та морально-психологічна адаптація «старорежимної» інтелігенції в умовах посилення тоталітаризму; суспільно-політичний статус та освітньо-кваліфікаційний рівень «червоної професури»; персональний склад вчених та проблемно-тематичні пріоритети історичної науки у вищих навчальних закладах; висвітлено досягнення педагогічної науки та політико-економічні розробки професорів ІНО, університетів; особливості соціального забезпечення співробітників науково-освітніх установ; матеріальне становище викладачів вищої школи. Досліджуючи масові репресії проти науковців, автори на основі архівних джерел висвітлили статистичні дані жертв політичного терору, повернули з глибокого забуття імена багатьох вчених, ретельно проаналізували державну політику щодо науковців.

Проблему злочинів партії проти інтелігенції було всебічно розкрито в ґрунтовній колективній праці В.М. Даниленка, Г.В. Касьянова,

С.В. Кульчицького [85]. Автори використали чимало матеріалів з колишніх спецхранів, недоступних за радянських часів. Це дало їм змогу об'єктивно оцінити хід каральних заходів на підприємствах та в наукових установах, розкрити широкий спектр проблем, пов'язаних з репресивними акціями сталінського режиму, на високому науковому рівні дослідити перший гучний показовий політичний процес, спрямований проти технічної інтелігенції «Шахтинську справу». Вчені дійшли висновку, що каральні органи СРСР зазвичай діяли вибірково, проти заздалегідь визначених верств населення, в тому числі й різних категорій інтелігенції.

Внеску української інтелігенції у розвиток історико-краєзнавчих досліджень 20-30-х рр. присвячене дисертаційне дослідження Л.Л. Бабенко, в якому чимало сторінок ілюструють репресивну політику радянської держави [10]. Значну роботу з дослідження проблеми масових репресій проти інтелігенції здійснив Г.В. Касьянов, у працях якого проаналізоване складне становище радянської інтелігенції в умовах запровадження командно-адміністративної системи. Особливу увагу він приділив соціально-класовому складу репресованих та питомій вазі серед них представників інтелігенції, насамперед технічної. Науковець наочно продемонстрував хід багатьох показових політичних процесів, посилення террору та переслідувань різних верств населення. У 1993 р. ним була захищена докторська дисертація, що стала першою ластівкою у пострадянському історіографічному дискурсі цієї проблеми [124]. Активно розроблялися соціально-політичний статус та професійно-освітні характеристики інтелігенції 20-30-х рр. Так, у 1993 р. В.В. Масненко захистив кандидатську дисертацію про суспільно-політичні позиції інтелігенції України у 20-х рр., а згодом написав ґрунтовну роботу теоретико-методологічного спрямування [157-158]. Зросла наукова й суспільно-політична актуальність проблеми ролі й місця інтелігенції в духовному та культурно-освітньому розвитку України 20-30-х рр. Починаючи з другої половини 90-х рр. та упродовж десятиліття з'явилися кандидатські й докторські дисертації про інженерно-технічну [77], літературно-мистецьку [231; 251], науково-педагогічну [27; 138] та творчу інтелігенцію [174], а також про репресії проти наукової інтелігенції [143] та життя й діяльність різних верств регіональної інтелігенції [82; 156; 190]. Автори застосовували галузевий підхід, намагалися показати роль і місце інтелектуальної еліти у суспільстві, відтворити руйнівні наслідки масових репресій.

Великий масив робіт було присвячено безпосередньо дослідженню справи «Спілки визволення України», судовий процес над якою став одним з перших інспірованих політичних процесів доби сталінізму. З якою метою було організовано цю справу? Чому підсудні, до яких належали відомі українські інтелектуали, визнали безпідставні звинувачення на свою адресу? Як склалися у подальшому їхні долі, а також долі «режисерів» з ДПУ, які керували процесом? Саме на ці питання у першу чергу й дали відповідь автори публікацій, присвячених означеній темі, на основі невідомих раніше архівних документів та свідчень очевидців [30; 201; 220]. Своєрідним підсумком досліджень цієї проблеми стала докторська дисертація І.Г. Патера, у якій було узагальнено великий масив раніше опублікованих матеріалів [187].

Згодом вивчення політичних репресій 20-30-х рр. в Україні стало однією з пріоритетних проблем, що викликала публіцистичний бум, а також спонукала низку дисертаційних досліджень. До них слід віднести роботи: І.Г. Біласа, присвячену суспільно-політичному та історико-правовому аналізу репресивно-каральної системи [23], Д.В. Табачника про феномен становлення тоталітарного суспільства [230], Л.М. Новохатька, в якій ретельно проаналізовано соціально-економічні й культурні процеси, що відбувалися в УРСР у контексті національної політики радянської держави 20-30-х рр. [177-178], В.І. Очеретянка, де обмеження інтелектуальної свободи розглянуто як один із обов'язкових елементів становлення тоталітарного суспільства [184], Г.М. Іванової [106], В.В. Ченцова [242-243], І. Шитюка [252-254], В.Й. Жезицького [98] та ін., у яких показано механізм терору, систему Гулагу, наслідки репресій проти різних соціально-професійних групп населення, у тому числі в регіональному розрізі. Історико-правовим аспектам становлення радянської влади в Україні, червоному терору, значною мірою спрямованому проти інтелігенції тарепресивній політиці органів ВЧК-ДПУ-НКВС присвячені праці Й. Баберовські [11], Р.Ю. Подкура [191], В.М. Нікольського [175],

І.М. Шкляєва [255], Є.П. Юрійчука [258]. Перелічені праці вирізняються фактологічним контекстом. Концептуально дисертації з питань масових репресій є однотипними й передусім викривають злочинну політику тоталітарного режиму, особисту причетність Сталіна та високопосадовців силових структур до масових репресій.

Грунтовним аналізом організаційних й духовно-ідеологічних підвалин сталінського терору виділяються колективні праці «Політичний терор і тероризм в Україні» [192] та «Радянський проект для України» [83]. Хоча тема цих досліджень є значно ширшою, в них детально розкрито ідеологічне підґрунтя репресивних кампаній, що проводилися радянським керівництвом проти українських науковців. У роботах З.Г. Лихолобової докладно проаналізовано процеси формування каральних органів та механізми проведення репресивних заходів, у тому числі й проти наукової інтелігенції, насамперед, на матеріалах Донбасу [149]. Історикостатистичне дослідження В.М. Нікольського «Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х 1950-ті рр.)» [176] містить цінні відомості щодо соціального й національного складу репресованих та відтворює головні зміни в карально-репресивній політиці залежно від коливань партійно-ідеологічного курсу та настанов більшовицької верхівки, яка визначала політичну кон'юнктуру. Ці ж проблеми різнопланово розглянуті у фундаментальній монографії М. Маля [155], та збірнику документів «В жерновах революции» [42]. Бібліографічний покажчик «Політичні репресії в Україні» став певним підсумком роботи багатьох дослідників з виявлення та оприлюднення архівних документів, осмислення багатогранної системи радянського державного терору [193].

Яскрава картина наукового життя досліджуваного нами періоду, біографічні відомості про багатьох науковців, механізми запровадження тоталітарної системи, структура концтаборів й умови життя в них в'язнів та багато інших питань реалістично змальовано у спогадах репресованих науковців В. Дубровського [77; 164], С. Підгайного [189], К. Штепи, Ф. Гоутерманса [256]. Надзвичайно важливим джерелом з цієї проблеми є «Щоденники» С.О. Єфремова [97] та «Епістолярна спадщина» Ю. Кримського [93].

Переважна більшість дисертацій присвячена формуванню й розвитку системи освіти, становленню радянської інтелігенції, трансформаційним змінам у царині науки й культури, українізації, українському національному відродженню, персоналіям. Вони охоплюють три складові духовної життєдіяльності суспільства: освіту, культуру, науку. Кожна з них має власну специфіку дослідження, вирізняється станом науково-теоретичної розробки, міждисциплінарними відмінностями. Відсутність єдиної системи координації наукових досліджень призвела до значного дублювання дисертаційних тем. В основному переважають роботи з історії становлення й функціонування радянської системи освіти, розвитку вищої та середньої школи. До них належать дисертації М.С. Лисенко про середню спеціальну освіту в Україні [145], О.Б. Бистрицької про розвиток системи освіти національних меншин у міжвоєнний період [21], С.Є. Пономаренко про діяльність культурно-освітніх організацій Волині [195], В.В. Липинського про становлення й розвиток нової системи освіти у 20-х рр. [144], Л. Борисова про становлення й розвиток загальноосвітньої школи [32] , Ф.І. Кокошко про роботу культурно-освітніх організацій Півдня України [129], А.А. Сасімова про розвиток вищої школи [216]. Перелічені роботи вирізняються тематичною одноманітністю, стосуються, насамперед, вищої й середньої школи, підготовки кадрів, ролі українських наркомів у формуванні самодіяльної української системи освіти. Ключовою проблемою є «народна освіта», хоча вона була державною, особливо у 30-х рр. Дослідники торкаються найрізноманітнішої проблематики: пролетаризації технікумів, організації навчального процесу в них, теоретичних засад розбудови вищої школи, її реформування за класовою ознакою, концепції й моделі освіти, фінансування навчальних закладів, кадрового складу, навчально-методичної роботи, діяльності учнівських і студентських колективів, системи профосвіти, організації педагогічного процесу, національної політики у сфері освіти, концепції національно-культурного будівництва тощо. За хронологією переважають 20-ті рр., які краще забезпечені архівними джерелами, статистичними довідниками, не «зіпсовані» масовими репресіями та русифікацією.

У 1993 2004 рр. з'явилося кілька дисертаційних досліджень з історіографії науки та освіти УСРР 20-30-х рр. Серед них, насамперед, заслуговують на увагу роботи С.І. Посохова [197-198], Ю.І. Чирви [245], О.П. Ситнікова [223-224], О.І. Висовень [58].

Популярною темою дисертаційних досліджень стала політика українізації та здійснення коренізації національних меншин. Вона посіла вагоме місце в історіографії проблем культурно-освітнього життя суспільства 20-х першої половини 30-х рр. Будучи невід'ємною складовою національної політики радянської держави у зазначений час, сьогодні вона стала об'єктом і предметом досліджень одночасно, а також, подібно непу, своєрідним хронометром подій та явищ. Дослідники звернули увагу на українізацію наукових й освітніх установ і вищих органів державної влади та управління, участь у цьому процесі інтелігенції, політичні й культурні процеси її реалізації, проаналізували історіографію проблеми, дослідили місце та роль українознавства у національно-культурному відродженні 20-х рр., висвітлили механізми впровадження політики українізації в регіонах [26; 46; 47; 54; 81; 130; 228; 238; 244]. Дисертації, написані за спеціальністю «Історія України», що тематично стосуються науки й культури, вирізняються ґрунтовним аналізом архівних джерел і фактологічним дискурсом самого дослідження. Вивчаючи вплив державної політики на культуру, освіту й науку 20-30-х рр. [1; 137], автори дисертаційних досліджень з'ясували також особливості розвитку бібліотек, вищих навчальних й наукових закладів, молодіжних організацій [39; 53; 200; 217; 226].

Досить велика увага була приділена державній політиці щодо оплати праці й задоволення побутових потреб вчених, системі відтворення науково-педагогічних кадрів та діяльності академічних й освітніх установ. Так, державну політику щодо професорсько-викладацьких кадрів вивчала

О.Ю. Осмоловська [183]. Питання матеріального становища науковців досліджував Г.С. Брега [36], а в дисертації Т.Г. Сидорчук проаналізовано систему підготовки наукових кадрів через аспірантуру [221-222].

О.Д. Коляструк у своїй статті розповів про діяльність створеного у 1921 р. Всеукраїнського комітету сприяння вченим та його Одеського відділення на початку 20-х рр. [131], а видавнича діяльність ВУАН розглянута в роботі Т.В. Варави [44]. Питання державної політики щодо українського студентства розглянуто у статті А.Ю. Парфиненка [186]. У роботі О.С. Ляпіної [152] проаналізовано технологію поширення сталінського тоталітарного режиму на наукову сферу, зокрема, у ній наведено й протокол наради при культпропвідділі ЦК КП(б)У, на якій розпочалося обговорення планів перебудови української науки згідно настанов, окреслених у сумнозвісному листі Сталіна до журналу «Пролетарська революція».

Отже, історіографія проблеми складається з низки досліджень, що розкривають різноманітні аспекти історії української науки у 20-30-ті рр. Це стосується як загального суспільно-політичного контексту її розвитку, так і питань внутрішньої будови, планування, становлення й розбудови мережі її установ, зміцнення матеріально-технічної бази, тощо. Разом з тим є підстави констатувати, що в сучасній українській історіографії відсутнє системне й комплексне дослідження, присвячене розвитку української науки у зазначений період. Вочевидь недостатньо розкриті суперечності партійно-радянської політики, її стратегічні прорахунки, а також негативний (почасти відверто руйнівний) вплив більшовицького керівництва на «науковому фронті», що відкриває нові перспективи у подальших дослідженнях цієї проблеми.