Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки молоді та спорту України

Київський національний університет будівництва і архітектури

Кафедра політичних наук

Індивідуальне завдання

з історії України

Княгиня Ольга

Викинала:

Студентка І курсу

Будівельного факультету

гр. ПЦБ-14

Борисова О.С.

Перевірив:

Макогон В.П.

Київ - 2012

План

княгиня ольга святослав хозар

Вступ

1. Версії походження

2. Помста княгині Ольги

3. Мати і син

4. Хрещення Ольги

5. Реформи першої руської княгині

Висновок

Бібліографія

Додаток

Вступ

Княгиня Ольга ... Свята княгиня ...

Одна з дружин перших Рюриковичів, князя Ігоря Старого, яка правила Київською Руссю після його загибелі в древлянській землі за свого сина князя Святослава. Вона перша офіційна християнка на Русі, хоча і до Ольги християни навіть серед князів вже були. Її син Святослав розбив ненависну русичам Хазарію, а її внук, князь Володимир, хрестив Русь.

Життя цієї жінки не булло ні легким, ні спокійним, хоча при її правлінні Русь майже не воювала. В її долі з надлишком всього - драма матері, довго чекала народження сина, але потім не розуміла його, і вдівство, багато років самотності в оточенні людей і навіть визнання імператора Візантії, що вона цілком гідна трону! Ми до образливого мало знаємо про перших князів Київської Русі, а Ольгу пам'ятаємо швидше за помсту древлянам за загибель чоловіка. За велінням княгині було за допомогою пташок з сіркою на лапках спалено місто Іскоростень (вона повеліла зібрати данину по три голуби і горобці з будинку). Християнка Ольга в язичницькій країні мстилася за язичницьким звичаям.

«Книга Степенева» (царська родовідь), ака написана в XIV столітті, уточнює походження Ольги: «…от Плесковскоя страны, от веси Выбутской, от языка варяжска, от рода же не княжеска, ни вельможска, а от простых людей». Ось так, можна сказати, народна княгиня виходить!

І все-таки хто вона?

1. Версії походження

Свята рівноапостольна велика княгиня Ольга (у хрещенні Олена), дружина Київського князя Ігоря, увійшла в історію як великий творець державного життя й культури Київської Русі. Ольга - перша жінка на Русі, віднесена Церквою до лику святих. Стать цієї державної жінки є однією з найцікавіших загадок середньовічної історії. Загадкове саме її походження, овіяне чисельними легендами і переказами.

1. Псковська версія

У літописних свідченнях про неї чимало хронологічних неточностей і загадок, що, звичайно, не дивно, бо якщо покладатися на «Повість временних літ» знаменитого Нестора, то княгиня Ольга походила родом із села Вибути, яке неподалік від Пскова, - а отже, навряд чи Ольга належала до князівського сімейства. Ймовірно, відрізнялася вона лише помітною статтю, далекоглядністю та надзвичайною силою характеру. Небагато знайдеться дівчат, здатних звернути на себе серйозну увагу всесильного правителя, але ще менше з них зможуть протистояти прагненню сильного і красивого чоловіка. В усякому разі саме так подається легенда про заміжжя Ольги літописцем Нестором.

Одного разу великий князь Ігор вирушив розважитися в дикі псковські ліси полюванням. Побажавши переправитися на інший берег річки Великої, він підкликав юнака, що пропливав повз на човні. Яке ж було його здивування, коли Ігор виявив, що везе його дивовижної краси дівчина. Князь негайно запалав похіттю до чудесної незнайомиці і став схиляти її до гріха. Але Ольга відмовила Ігорю, причому зробила це настільки майстерно, воззвав до його князівської честі, що примудрилася не тільки не образити Ігоря, але й надовго запам'ятатися йому. Коли прийшов час князю вибирати наречену, то в Київ зібралося незліченнуа кількість претенденток на роль «першої сударушки», але Ігор згадав Ольгу і послав за нею свого брата Олега. Так, розчарованим дівчатам довелося повертатися в рідні землі, а Ользі відправлятися до великого престолу.

2. Олегівська версія

Існує гіпотеза, що княгиня Ольга - дочка князя Олега, бо ім'я Ольга, Олег - Helga - у скандинавських мовах означає «мудрий», «віщий», «святий».

3. Болгарська версія

Найбільш вірогідна теорія про болгарське походження княгині Ольги. Володимирський літопис повідомляє, що «Ігоря же жени (Олег) в Болгарах, поят же за него княжну, именем Ольгу. И бысть мудра велмы…». «Й приведоша ему жену от Плескова именем Ольгу».

Місто Плесков - болгарський град, який під пером численних переписувачів літопису перетворився у більш відомий східному слов'янству град Псков. Втім, є думка, що Псков колись також мав назву Плесков, а згодом перетворився у Псков під пером літописців. Перша згадка Пскова в літописі під датою 903 рік у зв'язку з одруженням Ігоря та Ольги.

4. Київська версія

Походження Ольги залишається загадковим, існує навіть версія, що вона була останнім нащадком Аскольда, чия сім'я могла бути вивезена у Псков.

2. Помста княгині Ольги

Після повідомлення про весілля Ігоря та Ольги у 903 р. літопис протягом тривалого часу нічого не сповіщає про їх подальшу долю. Ольжин чоловік був фактично відсторонений від влади власним вихователем Олегом Віщим аж до смерті в 912 р. З приходом до влади Ігор повинен був вирішувати ряд проблем. Літопис згадує про військових зіткненнях з древлянами в 913 і 914 рр., А також про війну з уличами. Військові походи вимагали значних коштів, а це спричиняло посилення економічного тиску на власний народ. Загострення ситуації призвело до трагедії. У 945 р. київський князь вирішив вдруге зібрати данину з древлян. Спалахнуло повстання, під час якого князівська дружина була знищена, а самого Ігоря жорстоко вбили - розірвали між двома деревами.

Ольга ж була в Києві із сином своїм, дитиною Святославом, і годувальник його (вихователь) Асмуд, а воєвода Свенельд.

Сказали ж древляни: «От убили князя ми російського; візьмемо дружину його Ольгу за князя нашого Мала й Святослава візьмемо й зробимо йому, що захочемо». І послали древляни кращих чоловіків своїх, числом двадцять, у човні до Ольги.

І повідали Ользі, що прийшли древляни, і призвала їх Ольга до себе й сказала: «Гості добрі прийшли». І відповіли: древляни: «Прийшли княгиня». І сказала їм Ольга: «Говорите, навіщо прийшли сюди?» Відповіли ж древляни: «Послала нас деревськая земля з такими словами: «Чоловіка твого ми вбили, тому що чоловік твій, як вовк, расхищал і грабував, а наші князі гарні, тому що ввели порядок у Деревськой землі, - піди заміж за князя нашого за Мала». Сказала ж їм Ольга: «Люб'язна мені мова ваша, - чоловіка мого мені вже не воськресити; але хочу віддати вам завтра честь перед людьми своїми; нині ж ідіть до свого човна й лягаєте в човен, величаючись, а ранком пошлю за вами, а ви говорите: «Не їдемо на конях, не пеши не підемо, а понесіть нас у човні». І відпустила Ольга древлян.

Сама ж наказала викопати яму велику й глибоку на теремном дворі, поза градом. На наступний ранок послала Ольга за гістьми. Древляни ж відповіли: «Не їдемо ні на конях, ні на возах і пеши не йдемо, а несіть нас у човні». І відповіли кияни: «Нам неволя; князь наш убитий, а княгиня наша хоче за вашого князя», - і понесли їх у човні. Вони ж сіли величаючись, избоченившись і у великих нагрудних бляхах. І принесли їх на двір до Ольги і як несли, так і ськинули їх разом із човном у яму. І, припавши до ями, запитала їхня Ольга: « чи Гарна вам честь?» Вони ж відповіли: «Пущі нам Игоревой смерті». І повеліла засипати їх живими; і засипали їх.

І послала Ольга до древлян: «Якщо справді мене просите, то надішліть кращих чоловіків, щоб з великою честю піти за вашого князя, інакше не пустять мене київські люди». Почувши про це надіслали древляни кращих чоловіків. Коли ж вони прийшли, Ольга наказала приготувати лазню, говорячи їм так: «Вимившись, прийдіть до мене». Увійшли в лазню древляни й стали митися; і замкнули за ними баню, і повеліла Ольга запалити неї, і згоріли все.

І послала Ольга до древлян зі словами: «От уже йду до вас, приготуйте меди багато хто в того міста, де вбили чоловіка мого, так поплачуся на могилі його й створю тризну по своєму чоловіку». Древляни, почувши про те, звезли безліч медов і заварили їх. Ольга ж, взявши із собою малу дружину, прийшла до могили чоловіка свого й оплакала його. І повеліла людям своїм насипати велику могилу й, коли насипали, наказала робити тризну. Після селі древляни пити, і наказала Ольга отрокам своїм прислужувати ім. І сказали древляни: «Де дружина наша, котру послали за тобою?» Вона ж відповіла: «Ідуть за мною і дружиною чоловіка мого». І коли сп'яніли древляни, веліла отрокам своїм пити за їхню честь, а сама відійшла ладь і наказала дружині рубати древлян, і висікли їхній п'ять тисяч. А Ольга повернулася в Київ і зібрала військо.

На наступний рік Ольга зібрала велике й хоробре військо, взяла із собою сина Святослава й пішла на Древлянскую землю. Древляни вийшли назустріч; коли обоє війська зійшлися, то Святослав сунув списом у древлян, спис пролетіло між вух коня й ударило йому в ноги, тому що князь була ще дитина. Свенельд і Асмуд сказали тоді: "Князь уже почав; потягнемо, дружина, за князем!" Древляни були переможені, побігли й зачинилися по містах. Ольга із сином пішла на місто іскоростень, тому що тут убили чоловіка її й обступила місто. Іскоростенци билися міцно, знаючи, що вони вбили князя й тому не буде їм милості, коли здадуться. Ціле літо простояла Ольга під містом і не могла взяти його, тоді вона придумала от що зробити: послала сказати в Коростень: "Із чого ви сидите? Всі ваші міста здалися мені, узялися платити данина й спокійно тепер обробляють свої поля, а ви одні хочете краще померти голодом, чим погодитися на данину". Древляни відповідали: "Ми раді були б платити данина, але адже ти хочеш мстити за чоловіка?". Ольга веліла їм сказати на це: "Я вже помстилася за чоловіка не раз: у Києві й тут, на тризні, а тепер уже не хочу більше мстити, а хочу данину брати потроху й, помирившись із вами, піду ладь". Древляни запитали: "Чого ж ти хочеш із нас? Заради давати медом і хутрами". Ольга відповідала: "Тепер у вас немає ні меду, ні хутр і тому жадаю від вас небагато: дайте мені від двору по трьох голуба, так по трьох горобця; я не хочу накладати на вас тяжкої данини, як робив мій чоловік, а прошу з вас мало, тому що ви знемогли в облозі". Древляни зраділи, зібрали від двору по трьох голуба й по трьох горобця й послали їх до Ольги з уклоном. Ольга веліла їм сказати: "Ви вже скорилися мені й моєму дитяті, так ступайте у своє місто, а я завтра відступлю від нього й піду назад до себе додому". Древляни охоче пішли в місто, і всі жителі його дуже зраділи, коли довідалися Ольгино намір. Тим часом Ольга роздала кожному зі своїх ратних людей по голубі, іншим - по горобці й веліла, загорнувши в маленькі ганчірочки сірку з вогнем, прив'язати до кожного птаха й, як посутеніє, пустити їх на волю. Птаха, одержавши волю, полетіли у свої гнізда, голуби по голубниках, горобці під стрехи, і раптом зайнялися де голубники, де кліті, де вежі, де одрины, і не було ні одного двору, де б не горіло, а гасити було не можна, тому що всі двори зайнялися раптом. Жителі, перелякані пожежею, побігли з міста й були похапані воїнами Ольги. У такий спосіб місто було взято й випалене; старійшин міських Ольга взяла собі; з інших деяких віддала в раби дружині, інших залишила на місці платити данина. Данина накладена була тяжка: дві частини її йшли в Київ, а третя - у Вишгород до Ольги, тому що Вишгород належав їй.

Такий переказ про помсту Ольги дорогоцінний для історика, тому що відображає в собі пануючі поняття того часу, де помста за вбивство близької людини священний обов'язок. Видно, що й у часи складання літопису ці поняття не втратили своєї сили. При тодішній нерозвиненості суспільних відносин помста за родича була подвигом. От чому розповідь про такий подвиг збуджувала загальну живу увагу й тому так свіжо й украшенно зберіглася в пам'яті народній.

Суспільство завжди, на якому би щаблі розвитку воно не стояло, харчує глибоку повагу до звичаїв, його що охороняють, і прославляє, як героїв, тих людей, які дають силу цим охоронним звичаям. У нашім древнім суспільстві в описувану епоху його розвитку звичай помста і була саме цим охоронним звичаєм, що заміняла правосуддя; і той, хто свято виконував обов'язок помсти, був героєм правди, і чим жорстокіша була помста, тим більше задоволення знаходило тодішнє суспільство, тим більше прославляло месника, як гідного родича, а бути гідним родичем значило тоді, у перекладі на наші поняття, бути зразковим громадянином. От чому в переказі показується, що помста Ольги була достойною. Ольга, наймудріша з людей, прославляється саме за те, що вміла винайти гідну помсту.

3. Мати і син

Руський літопис називає нам тільки одного сина Ігоря і Ольги - Святослава. При цьому Святослав народився, згідно з літописом, коли Ігореві було вже 67 років, а Ользі - за 50. Чи можливе таке? Припустимо, що Святослав був пізньою дитиною. Але чи були у них ще діти?

В 946 р., за свідченням літопису, під час придушення древлянського повстання Святослав був дитиною. Це дало підставу багатьом дослідникам припустити, що Святослав народився в 942 г. А от В.Н. Татищев відносить народження Святослава до 920 р., що викликає сумнів, оскільки на рік смерті батька йому було б 25 років. Це цілком зрілий вік, і в регенстві Ольги не було б необхідності. Істина лежить десь посередині. Дитячий вік Святослава під час походу в Древлянську землю може бути певним репером підрахунків. Навряд чи трирічна дитина могла верхи на коні орудувати списом, як про це розповідається в літописі. Можна припустити, що йому тоді виповнилося років вісім-десять. Саме в такому віці руські князі та багаті дружинники починали привчати своїх дітей до лицарського мистецтву і брати їх з собою у військові походи. Якщо це так, то Святослав народився десь близько 935 року і повноліття досяг у середині 50-х років X століття.

На підтвердження цієї версії можна запропонувати і ще одне міркування. Якщо прийняти за рік народження Святослава 942-ї, то виходить, що загинув він, не досягши й тридцяти років. Однак, від'їжджаючи у другій болгарський похід в 970 р., князь залишив правити на Русі своїх синів. Літописець повідомляє: «Святослав посадив Ярополка в Києві, а Олега у деревлян». Молодшого, Володимира, запросили до себе новгородці. Щонайменше, двоє з синів Святослава були повнолітніми або наблизилися до цього віку настільки, що могли самостійно правити. Якщо навіть припустити, що старший - Ярополк - народився у 15-річного батька, то виходило б, що функції великого князя він почав виконувати, ледь досягнувши 13 років, а Олег став древлянским князем, будучи ще на пару років молодше. Прийнявши ж за дату народження Святослава 935 р., отримуємо цілком вірогідну ситуацію: Ярополк, народившись на початку 50-х років, досяг би до моменту від'їзду батька віку 17-18 років, а Олег був на два-три роки молодший.

На користь запропонованої дати народження може свідчити і версія про те, що чи не головною метою поїздки княгині Ольги в Константинополь було сватання Святослава до однієї з дочок імператора. Двадцятирічний Святослав у цих подіях виглядає більш переконливим, ніж тринадцятирічний. І останнє: народження Володимира від ключниці Ольги Малуші. Про походження Малуші існують дві версії. Одну з них призводить В.Н. Татищев і російська літопис: «Володимир народжений від Малуші, ключниці Ольжиної, дочки Малка Любечанін і сестри Добринін. Народився ж Володимир у Будятіне селі, за що Ольга, разгневався на Малушу, заслала її від себе ». Інша версія стверджує, що Малка була дочкою того самого древлянського князя Мала, якого древляни бажали одружити на княгині Ользі. Для нас тут важливо не походження Малуші, а те, скільки їй було років на час народження Володимира. У Древній Русі ключник - це завідувач господарством, всім продовольством сім'ї, вдома. Якщо припустити, що Володимиру в 978 р., під час взяття Полоцька, було 15-16 років, то він народився в 962 або 963 році. Таким чином, на початок 60-х років Малуша було не менше 20 років, оскільки навряд чи їй раніше довірили б таку високу посаду. У такому віці Малуша могла залучити двадцятип'ятирічного Святослава.

Ольга, якщо виходити з російських традицій, виконувала державні функції не як повноправна володарка, а як регентша при своєму малолітньому синові. Роки йшли, Святослав підростав, але мати не поспішала передавати йому кермо влади. В якійсь мірі це визначалося своєрідним характером сина, який не виявляв інтересу до державних справ, а скоріше мав схильність до військових авантюр. І тут документи задають нову загадку.

Літопис, завершивши розповідь про хрещення Ольги і прибуття до неї послів від візантійського імператора, нічого не говорить про наступних восьми роках в житті держави. Тільки під 964 р. літописець записує: «Коли Святослав виріс і змужнів, став він збирати воїв багато хоробрих, і легко ходив у походах, як пардус (барс), і багато воював » . У цьому тексті нічого не повідомляється про перехід влади до Святослава або про його особисте правлінні взагалі. Мова йде лише про початок військової діяльності та особистих якостях князя-воїна. Зовнішній же образ князя нам малює візантійський письменник і історик Лев Диякон: «Він був середнього зросту, мав плоский ніс, очі блакитні, густі брови, мало волосся на бороді і довгі, волохаті вуса. Все волосся на голові були у нього вистрижені, крім одного Клока, що висів по обидва боки, що означало його знатне походження. Шия в нього була щільна, груди широкі, і всі інші члени дуже стрункі. Вся зовнішність представляла щось похмуре, люте. В одному вусі висіла сережка, прикрашена карбункулом і двома перлинами».

І так, князь багато воював. Згідно зі свідченнями літописця, Святослав усе своє недовге життя провів у військових походах. У цьому зв'язку можна припустити, що всі державні справи залишалися прерогативою Ольги до самої її смерті в 969 р. Про це побіжно говорить і В.Н. Татищев: «Святослав вправлявся в справах військових в Переяславці; Ольга з трьома онуками, Ярополком, Олегом та Володимиром, жила в Києві і управляла справи внутрішні, не маючи від нападів сторонніх ніякої небезпеки ». Митрополит Макарій вважає, що Ольга прагнула наставити на шлях істини жителів Києва та інших місць Русі. Він пише: «Не обмежуючись одними киянами, благовірна княгиня бажала поділитися безцінним скарбом віри і з іншими мешканцями Русі. З цією метою об'їжджала вона гради і весі по всій землі Руській, проповідуючи Євангеліє, як істинна учениця Христова і едіноревнітельніца апостолам, і чому не погодитися нам, хоча і з пізнішим, свідком, що багато, дивуючись про промовах її, яких раніше не чули, люб'язно приймали з вуст її слово Боже і хрестилися. Не без причини ж Православна церква здавна звикла іменувати Ольгу рівноапостольного. Під час цих благочестивих подорожей, на місцях, де колись стояли кумири ідольські, блаженна княгиня поставила хрести, і від тих хрестів стались знамена та чуда, що стаються і досі ». Про Ольгу літописець згадає ще пару раз. В.Н. Татищев до цього додасть ще одне свідчення, кажучи про те, що «Ольга скасувала якусь данину для князя, але ввела плату від нареченого (можливо, плата за вінчання) по чорній куниці князю або боярину».

Але повернемося до подій, освітлюваним літописами. «Перепочинок» правління Ольги скористався син її Святослав, діяч надзвичайної енергії та рухливості, одна з найяскравіших фігур російської історії. Цікаво зауважити, що, на відміну від матері, Святослава, на перший погляд, не цікавило внутрішнє управління державою, якою Ольга завідувала до самої смерті. Зі свідчень літопису ми бачимо, що Святослав майже не сидів у Києві і все недовгий час своєї самостійної влади (близько 8 років, з 964-го по 972 р.) провів у далеких походах. Як вже говорилося вище, незважаючи на наполягання матері, Святослав не захотів приймати християнство і залишився язичником. Він любив сувору похідну життя, і під час походів - за словами літописця - «не возив за собою ні возів, ні казанів, не варив м'яса, але, тонко нарізавши конину, або звірину, або яловичину і засмажити на вугіллі, так їв, не мав він і намету, але спав, слав пітник з сідлом у головах, такими ж були і всі інші воїни ». Коли йшов війною проти кого, робив це не крадькома, а відкрито. «І посилав у інші землі зі словами: "Хочу на вас іти"».

Святослав, подібно Олегу та Ігорю, розпочав свою діяльність боротьбою з хозарами. Свій перший військовий похід він скоїв на в'ятичів, данників хазар. Літописець записав: «І пішов він на Оку річку і на Волгу, і знайшов вятичів, і сказав в'ятичам:" Кому ви данину даєте? "Вони ж відповіли: "Хозарам - по щелягу (шилінгу) з сохи даємо"». В.Н. Татищев доповнив літопис словами: «Він же взяв від них данину і повелів їм не платити данину хозарам». А через деякий час В.Н. Татищев повідомляє, що Святослав «противних в'ятичів переміг і данину наклав на них». Можна припустити, що після першого походу Святослава в'ятичі знову вирішили вийти з його підпорядкування. Святослав здійснює другий похід, і, утихомиривши в'ятичів, встановлює їм постійну данину. А потім відправляється вниз по Волзі на хазар, які займали межиріччі Волги і Дону, доходячи до передгір'їв Кавказу. Літописець записує: «Пішов Святослав (965 р.) на хазар. Почувши ж, хозари вийшли насупроти з князем своїм Каганом, і зійшлися битися, і в битві одолів Святослав хозар ». Дружина Святослава взяла головні міста хозар: Саркел (Біла Вежа) на Дону і їх столицю Ітіль на Волзі.

Перемігши хазар, дружина прямує в передгір'я Кавказу, де здобуває перемогу над ясамі (предками осетинів) і Касо-гами (предками адигейці). Отже, варто відзначити, що похід Святослава на хазар мав зовсім інші цілі, ніж набіги Ігоря. Набіги Ігоря - це простий грабіж. Святослав же мав намір міцно влаштуватися в цьому районі і убезпечити свій тил на час планованих походів на захід. Можна припустити, що, розгромивши хозар, Святослав прийняв і титул їх государя - кагана. Принаймні, наступники Святослава цей титул носили, і в середині XI в. митрополит Іларіон величав цим титулом як Володимира Святого, так і Ярослава Мудрого.

Святослав, розгромивши хозар, встановив своє панування на захоплених територіях. Арабський географ і мандрівник Ібн-Хаукаль розповідає, що після перемоги Русі над хозарами, булгарами і буртасів місцеве населення просило, щоб «з ними уклали договір, і вони були б покірні їм, Руссо ...». Отже, російський загін дійшов під час своєї експедиції до візантійських кліматів (районів) Криму.

У результаті цього походу Святослава в районі Східного Криму, в Боспорі Кіммерійському, в гирлі Дніпра, на Білобережжя зміцніло російське вплив. У цілому після походу Святослава 964-965 рр.. практично весь район Поволжя, Приазов'я, Північного Кавказу, Криму, Північного Причорномор'я аж до кордонів з Болгарією перебував під контролем Русі.

Після завоювання хазарських володінь в 965 р. Святослав пішов до Києва, залишивши в Північному Причорномор'ї, Приазов'ї та Криму свої гарнізони. Можливо, тієї ж осені або на наступний рік в хозарських і візантійських климатах (районах) стався конфлікт російських військ з місцевим населенням. В одній із записок, складеній грецьким топархом (правителем), викладається історія протиборства з «варварами», які грабували і спустошували все навколо: «Їм була недоступна пощади навіть у відношенні до найближчих». Вони, забувши про законність, «задумали зробити з нашої землі, як мовиться, видобуток міся». Правитель повідомляє, що «варвари» втратили свою колишню «справедливість» і «законність». Їх успіхи здобули їм повагу, і «міста і народи добровільно до них приєдналися». «Тепер же все порушилося; вони проявили несправедливість і безправ'я у відношенні до підданим. Замість того щоб дбати про благо підвладних міст і до власної вигоди управляти ними в доброму порядку, вони поклали поневолити і знищити їх ». На ні в чому не винних людей обрушилися кари, і вони «під приводом порушеною клятви зробилися здобиччю насильства і меча». «Варвари» в ході набігу спустошили 10 міст і 500 сіл. Потім попрямували у володіння топарха.

Тут його невеликий загін надав «варварам» опір. Проти піхоти топарх виставив 300 своїх лучників і пращників, а проти кінноти - 100 вершників.«Варвари», за описом топарха, змушені були піти, і правитель наказав підручним спорудити вежу і приступити до відновлення міста, боячись, що вороги прийдуть з більшою силою. Потім правитель зібрав на нараду представників знаті. Збори мали вирішити питання: до якого державі йти у підданство? Сам топарх ратував за візантійське підданство. Але збори вирішили інакше. «Вони ж або тому, що нібито ніколи не користувалися імператорськими милостями і не дбали про те, щоб освоїтися з більш цивілізованої життям, а насамперед прагнули до незалежності, або тому, що були сусідами царюючого на північ від Дунаю, який могутній великим військом і пишається силою в боях, або тому, нарешті, що не відрізнялися по звичаям від тамтешніх жителів у власному побуті, так чи інакше вирішили укласти з ними договір і передатися йому і спільно прийшли до висновку, що і я повинен зробити те ж саме ». Слідом за цим топарх відправився «до царюючому на північ від Дунаю» з тим, щоб зберегти свої володіння. У Києві князь прийняв топарха, коротко поговорив з ним, повернув йому правління над кліматами, додав одну область і гарантував доходи.

Певну напруженість у взаєминах Русі та Візантії викликало і твердження Святослава в гирлі Дніпра. Дніпровське гирло давно вже стало перевалочним пунктом на шляху «із варяг у греки». Судячи з договором 944 р., тут постійно стикалися інтереси Візантії і Русі. Договір Ігоря 944 р. передбачав компромісне рішення. З настанням зими руси повинні були йти з цих місць і повертатися на батьківщину. У літні ж місяці вони могли безроздільно володіти спірною територією, зупинятися тут, ловити рибу. Крім того, договір забороняв Руссо завдавати шкоди жителям Херсонеса, з'являвся в цих місцях.

Перехід цих територій під владу Святослава, так само як і в Криму, розділив місцевих жителів на прихильників і противників великого князя. Це можна помітити, ознайомившись із запискою топарха, який описав своє повернення з Києва. Шлях з Києва додому виявився нелегким. Загін, рухаючись вниз по березі Дніпра і до його гирла, у важких умовах льодоходу здійснив переправу з правого берега на лівий. Так звичайно робили жителі Херсонеса, повертаючись у своє рідне місто з Києва. Як пише Костянтин Баогрянородний, «повертаючись з Русі, переправлялися через Дніпро» в районі грецького поселення Боріоні, що знаходився в гирлі Дніпра. Жителі Боріоні привітно зустріли посольство. Вони запропонували топарху притулок, видали продовольство, фураж, провідників. Однак топарх не збирався тут затримуватися.Жителі села під час проводів посольства «дивилися на нього, як на одного, і покладали на нього великі надії». Подорожні ж хотіли знову рушити в дорогу в той же день і до вечора дійти до Маврокастрона, проте негода перешкодила їм здійснити задумане. Шлях до Маврокастрона загін пройшов при хуртовинні погоді за два дні. У перший день, за словами топарха, подорожні ледь зробили 12 км. Провели вони в дорозі і другий день, хоча, за розрахунками, збиралися досягти Маврокастрона протягом одного дня шляху - до вечора. Це означає, що Мавро-Кастрон лежав на схід від селища Боріоні на відстані близько дня шляху навантаженого каравану. Саме туди прагнув потрапити топарх, вважаючи його вже дружньої територією. Боріоні ж і весь шлях від нього знаходився на ворожій землі.

Перемога Святослава над хозарами, захоплення їх території наближали Святослава до кордонів Візантійської імперії, до міст, які перебували на Кримському півострові, і перш за все до Херсонесу . Це не могло не хвилювати імператора, і він вирішує направити удар війська Святослава на свого, на той момент, супротивника - Болгарію. Візантійський імператор Никифор Фока направляє до Святослава для переговорів сина херсонеського стратига (правителя) Калокіра.Саме Калокір повинен був спонукати Святослава до виступу проти болгар. Імператор забезпечив дипломата не тільки інструкціями про суть переговорів, але і наказав, «щоб він, роздали тисячі п'ятсот фунтів (15 кентіна-теріїв) врученого йому золота, привів їх (росіян) в землю міся (болгар) для її завоювання». Той поспішно відправився в шлях, з'явився до російського князя, «підкупив його дарами, зачарував утішними словами» і переконав виступити проти болгар з великою раттю з тією умовою, щоб, «підкорити їх», утримати їх країну «у власній владі». Щоправда, як зазначає візантійський джерело, Калокір пішов далі отриманих інструкцій. Він хотів заручитися підтримкою Святослава у своїй боротьбі за візантійський престол. За цей Калокір нібито обіцяв Святославу надати «великі, незліченні скарби з казни державної".

Настільки поспішне направлення посла до Києва пояснювалося необхідністю для Візантії у що б то не стало відвернути Святослава від своїх кримських володінь, і перш за все від Херсонеса, а також забезпечити недоторканність інших імперських володінь в Північному Причорномор'ї в умовах поглиблюються протиріч з Болгарією, набігів угорців на володіння Візантії, майбутніх походів до Сирії та проти сицилійських арабів. Які ж були умови договору, який уклав Калокір в Києві? По-перше, договір повинен був відновити мирні відносини між імперією і Руссю, між Херсонесом та Києвом. Відновлення традиційних відносин «миру і дружби» на основі чинного договору 944 р., який визначав ці відносини, і було, ймовірно, основною умовою договору, укладеного в Києві. По-друге, Русь відмовлялася від домагань на візантійські володіння в Криму та Північному Причорномор'ї. Візантія, в свою чергу, брала на себе зобов'язання дотримуватися нейтралітету під час майбутнього російського походу на Дунай. Очевидно, греки досить легко погодилися на цю умову, оскільки відносини імперії і Болгарії до цього моменту настільки ускладнилися, що дипломатичні зв'язки були розірвані і грецькі війська завдали удару по прикордонним болгарським містам. Тому можна констатувати, що в певній мірі місія Калокіра завершилася успіхом.

Вже в 967 р. Святослав намагається знайти союзників для майбутніх військових підприємств. Першими з них стали угорці. В. Н. Татищев писав: «З угри ж мав [Святослав] любов і злагода тверде». Ліутпранд, лангобардський історик і хроніст, у свою чергу повідомляє, що в липні 968 р., тобто під час його перебування у Візантії, угорці здійснили напад на Солуня і відвели в полон 500 греків. Таким чином, приблизно в той час, коли печеніги йшли на Київ, угри напали на візантійські володіння.

Отже, Святослав перед походом на Болгарію уклав договір про невтручання в його дії з боку Візантії, врегулював свої відносини з кримськими володарями, увійшов в дипломатичні контакти з уграми і спільно з ними виступив проти болгарського війська і союзних йому загонів. В.Н. Татищев пише, що Святослав, рушивши на Болгарію, не поспішав з'явитися на Дунаї. Спочатку він попрямував вгору по Дністру, «де йому допомогу від угорців приспіла».

Руський ж літописець повідомляє наступне: у 967 р. «пішов Святослав на заклик Никифора (імператора Візантії) на Дунай на болгар. І билися обидві сторони, і здолав Святослав болгар, і взяв міст їх вісімдесят по Дунаю, і сів княжити там, у Переяславці, беручи данину з греків ». Найімовірніше, це була не данина, а плата за допомогу і утримання дружини Святослава. Далі Святослав не пішов, незважаючи на те, що болгарська армія була розбита. Це говорить про те, що метою походу було оволодіння переяславці. Таким чином, однією з головних умов російсько-візантійського договору, укладеного Калокір в Києві, стало згоду Візантії не перешкоджати Русі в її спробах оволодіти ключовими торговими позиціями на Дунаї, які здавна мали першорядне значення для російської торгівлі. Таємний договір російського князя і візантійського посла був цілком у дусі часу, мав аналогії в колишньої історії Візантії, коли претенденти на імператорський престол вели на Константинополь іноземні війська. Лев Диякон, візантійський історик і письменник, малює Калокіра відважним і палким юнаком, який був пов'язаний з Херсонесом, де завжди були сильні сепаратистські тенденції у ставленні імперії (що ще раз показав досвід грецького топарха, який не зміг домогтися від знаті кліматів вірності Константинополю). До того ж в уявленні багатьох знатних візантійців імператор Никифор Фока займав престол незаконно, захопивши його в 963 р., усунувши від влади малолітніх синів померлого Романа П. У ті ж роки, коли Калокір пов'язав свою долю зі Святославом, проти Никифора Фоки зріли змови, жертвою одного з яких він врешті-решт і упав. Проти наступного імператора - Іоанна Цимісхія - підняв потужне повстання Барда Фока. Таким чином, внутрішньополітична ситуація в Візантії Привертають до кроків, подібних тій, які в сприятливих умовах зробив Калокір. Але цей же крок Калокіра підштовхує і до іншого висновку: в Києві зовсім не виключали подальшого військового зіткнення з Візантією і заздалегідь готувалися до нього, прагнучи використовувати в подальшій боротьбі претендента на візантійський престол, а в разі перемоги затвердити на імператорському престолі свого ставленика. Це вказує на реалістичний характер політики Святослава, який розумів, що поступка Никифора Фоки в Подунав'ї - це міра вимушена і тимчасова, що боротьба з імперією попереду.

Про те, що на даному етапі Святослава цікавив саме це місто, сказав сам князь: «Хочу жити в Переяславці, там середина моєї землі, там збираються всякі блага: від греків золото, тканини, вина і плоди, від чехів і угрів (угорців) - срібло і коні, з Русі - хутра, мед і раби». Можливо, мрії Святослава і могли б здійснитися, якби не одне «але». Справа в тому, що, розгромивши хозар, Святослав повів звідти свої дружини і тим самим відкрив шлях на Русь новим кочівникам - печенігів. Їх поява на Русі не змусило себе довго чекати. Вже під 968 р. літописець записує: «Прийшли печеніги вперше на Руську землю, а Святослав був тоді в Переяславці». За цим походом до 1036 р. пішов інші. Печеніги з'являлися самі, але часто їх запрошували і російські князі, використовуючи у братовбивчій війні. На цей же раз, найімовірніше, печенігів піти на Русь умовили візантійці, стурбовані успіхами Святослава.

Російська літопис ці події описала досить докладно. «І зачинилася Ольга з онуками своїми - Ярополком, Олегом та Володимиром в місті Києві. І обложили печеніги, - продовжує літописець, - місто силою великою; було їх незліченна безліч навколо міста, і не можна було ні вийти з города, ні вісті послати, і знемагали люди від голоду і спраги. І зібралися люди тієї сторони Дніпра в човнах і стояли на тому березі, і не можна їм було ні пробратися до Києва, ні цим з міста до них. І стали тужити люди в місті і сказали: "Чи нема кого, хто б зміг перебратися на той бік і сказати їм: якщо не підступитися вранці до міста, здамося печенігам". І сказав один хлопець: "Я проберуся", відповіли йому: "Іди". Він же вийшов з міста, тримаючи вуздечку, і побіг через стоянку печенігів, питаючи їх: "Чи ніхто не бачив коня?" Бо знав він по-печенізькому і його приймали за свого. І коли наблизився він до річки, то, скинувши одяг, кинувся у Дніпро і поплив. Побачивши це, печеніги кинулися за ним, стріляючи в нього, але не змогли нічого йому зробити. На тому березі помітили це, під'їхали до нього в човні, взяли його в човен і привезли його до дружини. І сказав їм: "Якщо не підете завтра до міста, то люди здадуться печенігам". Воєвода ж їх, по ім'я Претич на це: "Підемо завтра в човнах і, захопивши княгиню і княжичів, умчім на цей берег. Якщо ж не зробимо цього, то погубить нас Святослав". І наступного ранку, близько до світанку, сіли в човни і голосно затрубили, а люди в місті закричали. Печенігам ж здалося, що прийшов сам князь, і побігли від міста врозтіч. І вийшла Ольга з онуками і з людьми до човнів. Печенізький ж князь, побачивши це, повернувся один і звернувся до воєводи Претичу: "Хто це прийшов?" А той відповів йому: "Люди тої сторони Дніпра". Печенізький князь знову запитав: "А ти не князь чи так уже?" Він же сказав: "Я муж його і прийшов з передовим загоном, а за мною йде військо з самим князем; незліченна безліч". Так сказав він, щоб їх налякати. Князь печенізький сказав Претичу: "Будь мені другом". Той відповів: "Так і зроблю". І подали вони один одному руки, і дав печенізький князь Претичу коня, шаблю і стріли. Той же дав йому кольчугу, щит і меч. І відступили печеніги від міста, і не можна було вивести коня напоїти; стояли печеніги на Либеді. І послали кияни до Святослава зі словами: "Ти, княже, шукаєш чужої землі і про неї дбаєш, а свою покинув, а нас мало не взяли печеніги, і матір твою і дітей твоїх. Якщо не прийдеш і не захистиш нас, то візьмуть -таки нас. Невже тобі не жаль своєї отчини, старої матері, дітей своїх?"». Дізнавшись про небезпеку, що загрожувала його столиці, Святослав уклав мир з Болгарією, «швидко, сівши на коней зі своєю дружиною, прийшов до Києва, і цілував матір свою, і дітей та скаржився про те, що трапилося з ними від печенігів. І зібрав воїнів, і прогнав печенігів у поле, і настав мир».

Слід думати, що і з печенігами було укладено мир. Причому деякі угоди як з болгарами, так і з печенігами, мабуть, носили секретний характер, так як були спрямовані проти третьої сторони і повинні були зберігатися в таємниці, як, наприклад, більш ранні угоди з Візантією проти Хазарії.

Святослав, поспішивши в Київ, повів з Переяславця з собою на батьківщину лише кінну дружину. Піхота - основна частина російського війська, пересувалася на суднах, залишилася на Дунаї. У цьому контексті відомий інтерес представляють відомості В. Н. Татіщева, який писав, що після відходу Святослава з Переяславця місто обступили болгари і спробували взяти його, скориставшись відсутністю російського князя. У Переяславці замкнувся воєвода Святослава Вовк і «міцно у граді оборонявся». Потім через брак продовольства, а також, дізнавшись, що «деякі громадяни мають згоду з болгари», він таємно вивів військо з міста, зумів обдурити облягали і пішов вниз по Дунаю.

4. Хрещення Ольги

У зовнішніх відносинах Ольга віддавала перевагу дипломатії перед війною. 956 р. княгиня їде до Константинополя для переговорів з візантійським імператором. Хоч у літописах багато йдеться про те, як вона перехитрила імператора, за іншими джерелами, переговори виявилися не дуже вдалими. Але вже те, що наймогутніший правитель християнського світу погодився зустрітися з Ольгою, свідчить про зростаюче значення Києва. При ній розширилися міжнародні зв'язки, зміцніли торговельні й політичні стосунки з Візантією.

Константинополь, або Царгород, як його називають давньоруські літописи, в Х ст. був справжньою світовою столицею. Константан Багрянородний, при якому Ольга відвідала Царгород, письменник і історик, 949 р. у своєму творі «Про народи» з подробицями описав торговельний шлях між Києвом та Константинополем -- по Дніпру та Чорному морю. Далі шлях йшов на північ -- до Новгорода та Балтійського (Варязького) моря, й тому мав назву «з варягів у греки». Велика армада лодій-човнів, як розповідає Нестор, доставила у гавань Константинополя Золотий Ріг понад 100 осіб посольства Ольги з обслугою і воїнами -- майже 1500 чол. Розкішне оздоблена подія княгині привернула увагу візантійців: посередині її стояв намет з коштовної тканини, борти, весла і щоглу прикрашала різьба, ніс події, мав вигляд якоїсь химерної тварини-грифона чи дракона, шовкове вітрило було прикрашене князівською емблемою -- золотим тризубом. Намет охороняло кілька воїнів у бронях зі списами у руках, снували численні служниці.

Константин Багрянородний описує перший офіційний прийом Ольга, який відбувся 9 вересня у Магнаврському залі імператорського палацу. То був дивовижний спектакль. Важливо, що Ольгу було звільнено від проскінесису, тобто потрійного укліна, який відвідувачі повинні були робити перед імператорським троном, падаючи ниць. Препозит біля дверей голосно вигукнув: «Шляхетна архонтиса Ольга-русинка з посольством від архонта Русі Святослава». Княгиня повільно, з гордовитою постановою, дивлячись просто на імператора, що сидів на троні, увійшла до залу і, приклавши руку до серця, вклонилася. Так само вчинили й члени посольства. Після відповіді Ольги на різні запитання імператора з бічних дверей до зали почали заходити служники з скриньками, діжками, посудинами, сувоями. Це були подарунки від шляхетної архонтиси та посольства Русі великому імператорові ромеїв. Найбільше враження справили внесені на двох жердинах хутра соболів, горностаїв, бобрів, великі ведмежі шкури. Трохи пізніше відбувся ще один прийом і бенкет-кліторій в іншому залі -- Трикліні Юстініана. Тут Ольга була разом з імператрицею Оленою та її невісткою Феофано. Ділова ж розмова з імператором Константином відбулася між прийомом та бенкетом. Ольга говорила про причини, що привели її з посольством до Царгорода. Серед дослідників і нині точаться суперечки щодо змісту розмови -- джерела не дають вичерпної відповіді на це запитання. Але найбільш вірогідно те, що Ольга вела переговори про хрещення Русі. Сама княгиня таємно, з огляду на язичеське оточення, хрестилася у Києві ще до подорожі у Царгород. Просила прислати єпископа для Русі, мудро вбачаючи в прийнятті рідною країною християнства шлях до розквіту зв'язків з найрозвиненішими державами світу.

Ольга чекала на відповідь майже півтора місяця. Вона сама, її почт та посли жили у Константинополі, а решта з київського посольства -- у своїх човнах-лодіях. Нелегким було те чекання. Та Ольга не втрачала часу -- знайомилась з Константинополем. Різні дива Царгорода, його собори, іподром вона потім довго згадувала у рідному Києві. Побудувала православні церкви. За свідченням пізнього Іоакимівського літопису, збудувала дерев'яну церкву святої Софії поблизу Золотих воріт. Присвячена премудрості Божій церква мала стати кафедрою митрополита Київського, запрошеного на Русь єпископа. Та не діждалась княгиня здійснення своєї мрії -- церква згоріла 1017 р. Пізніше Ярослав Мудрий на тому місці збудував кам'яний Софійський собор, який досьогодні стоїть як святиня України.

Чому ж відмовив імператор Візантійський в прилученні Київської Русі до християнського світу? Тому, що син Ольги, великий київський князь Святослав, верхник Русі, був язичником. Сама ж Ольга була вже християнкою. Приїхала з священиком Григорієм. Подарувала імператору золоте з коштовним камінням блюдо, яке довго прикрашало ризницю Константинопольського головного собору. На ньому були християнські символи -- зображення Христа на коштовному камені, й призначене воно було для церковної служби. Язичниця не могла б зробити такого дарунку. Ольга прийняла благословіння патріарха під час урочистої відправи у Константинопольській Софії. Ця акція за згодою самої княгині й завдяки візантійцям була сприйнята як її дійсне хрещення. Подія поступово набула розголосу в середньовічному світі і переросла з особистої справи Ольги у важливий державний акт. «Повість временних літ» стверджує, нібито імператор сватався до Ольги, але княгиня його перехитрувала: сказала, що тому не годиться знатися з язичницею, й попросила, щоб цар сам її охрестив, однак після хрещення, під час якого Константин назвав її за обрядом «дщерею», відмовилася стати дружиною. Мовляв, закон християнський не дозволяє такого шлюбу. Цей факт, як і багато інших, без сумніву, потрапили до літопису з народних переказів про Ольгу, її хрещення та перебування в Царгороді.

18 жовтня, в неділю, був прощальний прийом. І відмова...

Повернувшись додому, Ольга почала вмовляти сина Святослава перейти до християнської віри, але той, боячись насмішок і незадоволення власних дружинників, відмовився.

959 р. Ольга звернулася до германського імператора Оттона І з проханням прислати єпископа для хрещення Русі. Оттон погодився -- прислав Адельберта. Та непривітно зустріли його на Русі. Прибічники Святослава відправили посольство ні з чим. Ольга не втратила реальної влади. Від безсилля почала руйнувати язичницькі капища, силою віри своєї впливала на співвітчизників...

Ольга померла 11 липня 6467 р. (від створення світу), тобто -- 969 р., проживши у християнстві 15 років. Перше місце її поховання невідоме. Але знаємо, що князь Володимир, який хрестив Русь, переніс її останки до Десятинної церкви Богородиці й поховав у кам'яному саркофазі. Церкву було зруйновано 1240 р. татаро-монголами. Знайдена археологами шиферна гробниця княгині Ольги -- справжній витвір середньовічного мистецтва -- зберігається нині у Софійському соборі.

5. Реформи першої руської княгині

Після загибелі Ігоря в 945 р. для Києва настали важкі часи: відклалася Древлянська земля; спадкоємець, як зазначає літопис, був «детеск», тобто дитя, і на чолі держави встала велика княгиня. Літописець пише: «Ольга ж була в Києві з сином своїм, дитиною Святославом, і годувальник його був Асмуд, а воєвода Свенелд - батько мстиш».

Отже, літопис знову (вперше з 903 р.) згадує Ольгу: вона зайняла Київський стіл. І тут літописець задає нам чергову загадку. Ігор і Ольга були язичниками. Згідно ж язичницької релігії, коли помирав чоловік, то разом з ним хоронили і його дружину. А Ользі зберегли життя, і вона навіть стала великою княгинею. Порушення традиції? Або, можливо, Ольгу не позбавили життя тому, що чоловік був убитий і похований «за кордоном» і вбивати княгиню в Києві було недоцільно. А можливо, була інша причина того, що сталося, про яку умовчав літописець. Як би там не було, нам слід повернутися до літописів, що описує подальші події.

Перші роки правління Ольги пішли на вирішення внутрішньополітичних проблем. Головною такою проблемою були непокірні древляни. Вона наклала на них тажку данину: дві частини данини йшли в Київ, а третя - до Вишгорода Ользі, тому що, - зазначає літописець, - «був Вишгород містом Ольги». Після того Ольга з сином і дружиною пройшла по Древлянської землі, встановлюючи данини і податки; «і, - як зазначає літопис, - збереглися місця її стоянок і полювань досі».

Отже, розправившись з древлянами, Ольга вернулася до Києва. Придушення виступу древлян виявилося жорстоким, напевно нечуваним до того розгромом підвладної землі. Можливо, це було однією з цілей княгині: показати не тільки підвладним народам, але і власної знаті, в чиї руки потрапила верховна влада, але до кінця життя Ольги літописи не згадують, про якихось великих виступах на Русі.

Подальші події підтвердили, що княгиня Ольга виявилася сміливою і енергійною правителькою. Причому у неї, як у жінки, виявилося більше полювання до ведення господарства, ніж до військових справ. Ольга, як добра господиня, з 947 р. прийнялася за перебудову внутрішнього життя країни. Проживши рік у Києві після древлянського погрому, Ольга зібралась і, починаючи з опівнічних країн, тобто Новгородської землі, об'їхала всі підвладні їй руські землі. Всюди Ольга судила населення і встановлювала «статути» і визначала «уроки» (обов'язки, які повинні виконувати жителі до певного терміну, чи буде то сплата певної суми грошей, доставка відомої кількості яких-небудь речей або яка-небудь робота). По Дніпру і по Десні влаштували за її розпорядженням Перевісище (мережі для лову птахів). Знаки Ольгіного шляху зберігалися довгий час після її смерті: «через 100 років і більше вказували на її становища, ловища, перевози та місця (погости), куди в певний час року повинна була свозиться данину для київського князя». Таким чином Ольга ліквідувала архаїчну систему полюддя (збір князем данини, кількість якої визначалося жадібністю князя) і замінила її суворою системою збору певної кількості данини. Тепер данину привозили на цвинтарі, де її приймали князівські чиновники (тіуни).

На багато років збереглася в людській пам'яті добра слава про праведних судах і порядках княгині Ольги, а в Пскові, звідки Ольга (можливо) була родом, показували навіть сани, на яких вона їздила. Історик М.М. Карамзін, беручи до уваги повідомлення літопису про те, що Ольга була народжена в Псковській землі, писав: «Ймовірно, що ця княгиня, народжена у Пскові, якими особливими вигодами, даними його громадянам, сприяла тому квітучому стану і навіть силі, якою він після, разом з Новим містом, славився в Росії, затьмаривши сусідній, найдавніший Ізборськ і зробившись столицею області знаменитої ». Даючи загальну оцінку поїздкам Ольги по країні, історик зазначає: «Ольга, здається, втішила народ благодіяннями мудрого правління; принаймні всі її пам'ятники - місця, де вона, слідуючи звичаєм тодішніх героїв, бавилася ловом звірів - довгий час були для цого народу предметом якогось особливої поваги і цікавості ». Ці рядки М.М. Карамзін написав сторіччям пізніше «Історії» В.М. Татіщева, який під 948 роком зробив наступний запис: «Ольга послала в отечество своє, область Ізборськ, з вельможами багато золота і срібла, і повеліла на показаному нею місці побудувати град на березі Великої річки і назвали його Плеско (Псков), населити людьми, звідусіль закликаючи».

Отже, за розпорядженням княгині Ольги земельні відносини приводяться у відповідність з тими тенденціями зміцнення князівської та боярської влади, які відповідали процесам розпаду колишньої громади, роду. Повинності визначені, немає колишнього сваволі, і селянам-смердам не потрібно розбігатися по лісах, вкриваючи своє добро, а може бути, «уникаючи ще гірше - мотузки, на якій поведуть в той же Царьград на продаж». В той же час ні боярські верхи, ні сільські низи суспільства не підозрювали, що у всіх їхніх діях пробивала собі дорогу об'єктивна історична закономірність, потреби того зароджуваного суспільного устрою, яке згодом назвуть феодалізмом.

Затвердивши внутрішній порядок у державі, Ольга повернулася до сина Святослава до Києва і спокійно жила там кілька років, насолоджуючись любов'ю свого сина і вдячністю народу. У ці роки Ольга припинила зовнішні походи, що приводили до людських втрат, а самий буйний елемент, зацікавлений у таких походах (насамперед найманих варягів), відправляла в якості допоміжних загонів у Візантію, де вони билися з арабами та іншими ворогами імперії.

Висновок

Ольгу не просто вшановували нащадки -- її було канонізовано. Прилучення Ольги до лику святих відбулося ще в домонгольські часи. Вона була п'ятою (після Бориса, Гліба, Феодосія Печорського, Микити Новгородського) святою. Вже з першої половини XI ст. зображення Ольги з'являються у Візантії й Київській Русі. Фрески Софійського собору в Києві були добре знані на Русі та в інших країнах. Портрети княгині у вигляді ікон прикрашали житла багатьох людей Русі. Іларіон порівнює Ольгу та Володимира з Константином Великим та його матір'ю Оленою, за яких у Візантії християнство стало державною релігією. Нестор-літописець прославляє Ольгу як зорю, що передвіщала схід християнства на Русі. Іаков Мніх описує Ольгу напрочуд розумною, привабливою, мудрою, святою духом і тілом. Безцінні мініатюри хроніки Іоанна Скилиці, а також Радзівілівського літопису XV ст. зображують її як державного діяча.