Колективізація сільського господарства на півдні України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Колективізація сільського господарства на півдні України

Бахтін А.М.

Ідея соціальної колективізації визріла у вищого політичного керівництва СРСР у грудні 1927 року. Її подали у своїх промовах досить завуальовано секретарі ЦК ВКП(б) Й. Сталін і В. Молотов, де стверджували, що для партії немає завдання важливішого, ніж виробниче кооперування селянських господарств. На думку вождів, здійснення масової колективізації сприяло б не лише подоланню хлібозаготівельної кризи, а й зміцненню економічних підвалин радянської держави тоталітарного типу.

Суцільна колективізація в сталінському варіанті перетворювала самодіяльних українських селян на підневільних кріпаків-колгоспників, тобто нову соціальну спільноту, яка слухняно б виконувала різні державні замовлення [1, 86-87]. Сталін різко активізував пропаганду колгоспів. У його ретельно зважених заявах не було жодного слова проти кооперативного плану, який вважався основою аграрної політики ВКП(б) і користувався широкою підтримкою у селянському середовищі. Коли на одній із зустрічей Й. Сталіна з іноземними робітничими делегаціями запитали, як він думає «здійснювати колективізм у селянському питанні?», він відповів так: «По лінії організації індивідуальних селянських господарств, переважно бідняцького типу, у виробничі товариства». Яка з цих «ліній» вважалася головною, ставало зрозумілим із малопомітної ремарки відносно «суцільної колективізації». Не мало жодного значення пояснення: «до суцільної колективізації спроба не дійшла і не скоро дійде» [2, 219]. Ці два слова вперше були вимовлені й надруковані, хоч ніхто ще не міг збагнути жахливого змісту нового словосполучення.

Значну роль у розробці стратегічної програми соціалістичних перетворень на селі відіграв ХУ з'їзд ВКП(б), що відбувся у 1927 році. Він поставив перед партією як першочергове завдання поступовий перехід на основі подальшого кооперування від розпорошених селянських господарств до великого сільськогосподарського виробництва.

Перехід до великого колективного господарства передбачав масове охоплення селян первинними формами сільськогосподарської кооперації -- збутовими, постачальними. Ні строків, ні темпів, а тим більше якихось чітко визначених форм і способів соціалістичних перетворень на селі з'їзд не встановлював. Одночасно в його резолюціях була запропонована ціла низка економічних та політичних заходів, що створювали умови залучення селянських мас до колективного господарювання. Значно збільшувалося кредитування і фінансування колективних господарств, посилювалася планово-регулююча роль держави. Багато уваги приділялось створенню матеріальної бази соціалістичного господарства, постачанню на село різних сільськогосподарських машин [3, 503].

У політичному звіті ЦК ХУ з'їзду ВКП(б) Й. Сталін зазначив, що темп розвитку сільського господарства не можна визнати задовільним. Генеральний секретар ВКП(б) вбачав вихід у переході дрібних і розпорошених селянських господарств у великі й об'єднані на основі громадського обробітку землі, у переході до колективного обробітку землі на базі нової, вищої техніки. Під тиском Й. Сталіна в директиви з'їзду з розробки перспективного плану були закладені високі показники колективізації сільського господарства на кінець п'ятирічки, із охопленням до 20% селянських посівів. Прогнозувалась таким чином практично стовідсоткова колективізація бідняцьких господарств [4, 149].

У січні 1928 року Й. Сталін виїхав до Сибіру, де в низці виступів перед місцевими партійними і радянськими працівниками виклав таку програму дій: зажадати від куркулів негайної здачі всіх надлишків хліба за державними цінами, а в разі відмови вжити надзвичайних заходів і конфіскувати надлишки; у найближчі 3-4 роки провести часткову колективізацію сільського господарства; услід за частковою провести суцільну колективізацію. колективізація сільський господарство кооперація

Прихильність Й. Сталіна та його однодумців до колгоспів і упереджене ставлення до кооперативів мала просте пояснення. Економічні зв'язки міста з кооперованим селом могли будуватися тільки через ринок. А це означало, що такі зв'язки мали бути еквівалентними, адже ринок -- це добровільна угода між покупцем і продавцем, ніхто не стане купувати або продавати собі на шкоду. «Ножниці цін» виникли тільки тому, що держава завдяки своєму монопольному становищу у виробництві або у споживанні певної продукції могла здійснювати диктат над ринком. Проте навіть за монополізму держави у виробника завжди залишався вибір -- продавати свою продукцію, зберегти її для себе або почекати сприятливішої ринкової кон'юнктури.

Економічні зв'язки міста з колективізованим селом могли будуватися як на ринковій, так і на позаринковій основі. У другому випадку зникав автоматично діючий механізм забезпечення рівноцінного обміну. В очах Й. Сталіна та його послідовників така властивість колгоспного виробництва мала колосальне значення.

Відчуження засобів виробництва у формі колективізації тягло за собою й відчуження кожного окремо взятого трудівника від колективно виробленої продукції. Вступаючи до колгоспу, селянин, так би мовити, делегував свої права на розпорядження як засобами виробництва, так і продукцією групі людей (правлінню) або одній людині (голові правління), які здійснювали керівництво. Шляхом прямого адміністративного впливу на цього керівника в поєднанні з опосередкованим впливом обов'язкових нормативних актів державні установи одержували змогу визначати, скільки виробленої продукції треба залишити на розширене відтворення у громадському господарстві та на задоволення потреб самих колгоспників, а скільки вилучити в централізований фонд.

Сталінське керівництво планувало «суцільну колективізацію» щоб забезпечити нееквівалентний обмін між містом та селом, викачувати селянські кошти в державний бюджет на прискорену модернізацію країни. Колгоспну систему він уявляв своєрідною «гамівною сорочкою», яка позбавляла селянина зв'язку з ринком, тобто можливості вирішувати -- продавати чи не продавати свою продукцію [5, 340].

Поїздка Й. Сталіна до Сибіру поглибила драматизм ситуації на хлібному ринку і підсилила трагізм сільської дійсності, яка означена була «надзвичайщиною». Застосовані ним командно-репресивні методи викачування хліба в сибірського селянства пропагувалися за зразок у подальшій хлібозаготівельній кампанії.

Колективізація сільського господарства відбувалася за попередньо встановленими планами для кожного району і кожної сільради. Компартійно-радянські органи влади готувалися до здійснення суцільної колективізації довго та ретельно. Під час підготовчої роботи стало зрозумілим, що селяни-власники і переважна більшість бідноти не збираються з власної волі вступати до колективних господарств. Не допомагали ні пропагандистські зусилля, ні матеріальні пільги, що надавалися державою новим колгоспам.

З 1927 року органи державної безпеки активізували вилучення зброї, що нагромадилися в селах у роки війни. Це означало, що радянська влада всерйоз готується до здійснення колективізації насильницькими методами. Основним було обрано метод «ліквідації куркульства як класу» [6, 147].

Мета і завдання масової колективізації були доведені кожному рядовому партійцю: створення кількох десятків тисяч колгоспів замість п'яти мільйонів розпорошених сільських господарств сприяло б швидкому виконанню хлібозаготівель. У такий спосіб на думку творців теорії масової колективізації зерно легше і швидше вилучати з колгоспів, ніж у мільйонів селянських господарств. Ніхто з політичних лідерів і творців теорії масової колективізації не думав про її жахливі наслідки, про фізичний і духовний злам в українському селі.

Проголошена комуністичною партією соціалістична реконструкція сільського господарства означала насправді створення державою сектора економіки на селі. Колективізація мала розв'язати конкретне господарське завдання -- прискорити темпи хлібозаготівель і вирішити проблему з сільськогосподарською сировиною для промисловості [1, 87].

Наприклад, колективні господарства Миколаївщини відрізнялися один від одного різним ступенем усуспільнення майна: об'єднували живий і мертвий інвентар 87% господарств, усе майно -- 13%. Виробничу продукцію розподіляли серед їдців 18% колективів, серед їдців з урахуванням працездатних -- 48%, тільки серед працездатних -- 11%. Внутрішній устрій життя колгоспів мало чим відрізнявся від життєвого устрою села, за винятком тих, що були організовані на землях колишніх поміщицьких економій і жили в деякій мірі відокремлено [7, 128]. Дуже схожою була ситуація на Одещині та Херсонщині.

Процес перетворень у сільському господарстві розпочався й особливо активізувався в період НЕПу, коли створилися можливості для всебічного розвитку як індивідуальних господарств фермерського типу, так і різних форм кооперування на добровільній основі, які в 1927 році охопили третину господарств. Цей процес тривав далі й поступово охоплював усе більшу й більшу кількість селян, тому ніякої потреби у форсуванні колективізації, тим паче в застосуванні насильницьких методів і репресій при її проведенні не було. Процес логічно йшов до створення великих індивідуальних чи колективних господарств, які б базувалися на відповідній технічній базі та передовій агротехніці, причому, висловимо припущення, перевага б належала різноманітним формам кооперації. Тому, вочевидь, цілком реальним був ленінський кооперативний план, розрахований на 10-20 років. Селянин міг обрати таку форму господарювання, яка б відповідала його інтересам. Але історія дала можливість селянинові вільно господарювати тільки під час НЕПу [7, 127].

28 червня 1929 року ВЦВК і РНК РРСФР прийняли постанову «Про поширення прав місцевих рад щодо сприяння виконанню загальнодержавних завдань і планів». З липня вона була продубльована ВУЦВК і РНК УРСР. Уводилися обов'язкові планові завдання зі хлібоздачі з розкладкою на село за принципом самообкладання. Мета хлібозаготівель однозначно полягала в тому, щоб зіштовхнути між собою на сільських сходах заможніші верстви села з менш заможними. Це створювало напруженість, яку можна було використати під час колективізації. Необхідність такої напруженості Сталін прогнозував на основі власного досвіду: «Значення уральсько-сибірського методу хлібозаготівель, здійснюваного за принципом самообкладання, саме в тому й полягає, що він дає змогу мобілізувати трудящі верстви села проти куркульства для посилення хлібозаготівель» [8, 122].

1929 рік Й. Сталін назвав «роком великого перелому». Вперше термін уведено в однойменній статті Й. Сталіна, опублікованій у газеті «Правда» 7 листопада 1929 року, де наголошувалося, що наступив великий перелом на всіх фронтах соціалістичного будівництва. Саме звідси бере відлік примусова колективізація сільського господарства, яка обернулася для десятків мільйонів селян зубожінням, репресіями та трагедією голодомору 1932-1933 років. Південь із його родючими ґрунтами належав до основних житниць країни, але й його не оминула гірка чаша.

Ситуація в колгоспному русі різко змінилась після листопадового пленуму ЦК ВКП(б) 1929 року, що дав старт «великому перелому». З одного боку, його рішення мало істотне значення для масової насильницької колективізації, сприяло формуванню командно-адміністративної системи в сільському господарстві, з іншого боку, направлення 25 тис. робітників із виробництва показало некомпетентність більшості присланих і серйозним чином вплинуло на виробничий процес у колгоспах. В Україну направлялось 5500 робітників, у т.ч. в села Миколаївщини -- 484 особи, Одещини -- 744, Херсонщини -- 247. Заради справедливості, слід зазначити, що окремі з них виявились талановитими організаторами колгоспного будівництва [9, арк. 19-20].

Соціалістичне будівництво на Півдні України здійснювалося всупереч волі основної маси селянства, яке бажало господарювати самостійно на своїй землі власними засобами виробництва. Примушуючи селян працювати артільно та забираючи в них без відшкодування основну частину виробленої продукції, сталінська держава створювала на селі ситуацію кризи. Перші колгоспи виникли на Півдні України в 1917-1920 роках. Це результат об'єднання селянських господарств при «активному» впливі радянської влади. Залежно від ступеня усуспільнення колективні господарства поділялися на кілька типів: товариства спільного обробітку землі (ТСОЗ) -- колективізувалися лише посіви; артілі -- усуспільнювалось майно і посіви, але залишались городи з необхідним для їх обробітку реманентом; комуни-селянські господарства, де колективізувалось усе. Незважаючи на підтримку держави, селяни неохоче йшли до колгоспів. Радянське керівництво не врахувало думки В.І. Леніна, який був змушений визнати, що «треба спиратися на одноосібного селянина, він такий, і в найближчий час іншим не буде, і мріяти про перехід до соціалізму та колективізації не доводиться» [10, 239].

Колективні господарства об'єднували не більше одного відсотка селянських господарств, практично не давали товарної продукції та існували завдяки матеріальній підтримці з боку держави. Вони відігравали певну позитивну роль для «виживання» економічно малоспроможної селянської бідноти.

У першу чергу державні фінансові дотації надходили комунам - колективним господарствам із повним усуспільненням усіх засобів виробництва, громадським характером споживання і побутового обслуговування. Склад сільськогосподарських комун -- наймитсько-бідняцький. У комунах знаходили притулок колишні демобілізовані червоноармійці, що не могли обзавестися власним господарством, вдови, чоловіки-одинаки.

Комуни розглядалися як перші осередки соціалізму на селі, взірцеві маяки для селянства. Не дивлячись на підтримку з боку держави, справи в комунах йшли невтішно. У результаті пияцтва, безгосподарності, розтрат, поломки машин, занепаду трудової дисципліни, крадіжок та безмежного кредитування нерідко ставилось питання про їх закриття. Комуни часто із агітатора за колективізацію перетворювалися в агітатора проти колективізації.

Основна маса селян не поспішала вступати до колгоспів, вважаючи за краще господарювати індивідуально. Незважаючи на всіляку підтримку, особливо після XV з'їзду ВКП (б), колективізація йшла повільно.

У 1928 році Й. Сталін та інші діячі партії відкинули рішення XV з'їзду ВКП(б), і в країні розгорнулася «форсована побудова» суспільства воєнного комунізму, яке генсек вважав ідеальним із точки зору зміцнення режиму особистої влади.

Конструктори колгоспного ладу, починаючи зі Й. Сталіна, обґрунтовували доцільність своїх дій, не вбачаючи суперечності з попереднім твердженням, потребами індустріалізації країни. Вони закликали колективізувати сільське господарство, щоб побудувати розвинуту промисловість і створити могутню в економічному і воєнному відношенні державу. Компартійно-радянське керівництво розглядало суцільну колективізацію як важіль форсованої індустріалізації.

З початком колективізації прийом у партію був лібералізований. Якщо в 1929 році членами КП(б)У на Півдні України було 1123 селянина, то в 1932 році -- 13225. Збільшення росту рядів комуністів пояснювалось тим, що члени партії користувались привілеями, могли займати керівні посади, доступ до яких безпартійним був неможливий. Крім того, керівництво держави, проводячи самостійну колективізацію на селі, намагалось здійснювати її за допомогою членів ВКП (б). Однак гострота становища в сільській місцевості позначилася на настроях місцевих комуністів. Багато хто з них відкрито співчував так званим «правим опортуністам» на чолі з М. Бухаріним. Їх вигнали з партії після оголошення генеральної чистки. Масовий прийом з одночасною чисткою створили в сільських парторганізаціях КП(б)У унікальну ситуацію: на початок 1932 року вона на дві третини складалися з кандидатів у члени партії [11, 153-154].

Маючи обмежені можливості спиратися на колгоспні парторганізації, сільські райкоми могли діяти лише за допомогою прийшлих кадрів -- уповноважених. У колгоспному селі такий метод роботи був прийнятний, але артілі, як цілком слушно підкреслював Й. Сталін, вимагали іншого рівня керівництва. Неможливість забезпечити такий рівень призводила до постійних збоїв у колгоспній економіці. Держава знайшла сили, щоб загнати селян у артілі, але не спромоглася в перші роки існування колгоспного ладу налагодити системне господарювання. Самих колгоспників стан у громадському господарстві мало турбував. Вони почали переконуватись у тому, що результати праці на колгоспних полях щоразу більше відчужувались державою. Їх трудові зусилля поступово зосереджувалися на тому, що вони встигали відвоювати у держави під час соціальної колективізації -- присадибній ділянці. Тут вони працювали з великим трудовим ентузіазмом без будь-якого втручання зовнішніх сил.

Труднощі управління колективізованим виробництвом спостерігалися в цей час не тільки в низовій ланці, тобто безпосередньо в колгоспах. Вони були поглиблені безпідставними експериментами в сфері адміністративно-територіального поділу республіки.

Важким тягарем на плечі селян лягла заміна з 1929 року добровільного кооперування примусовою колективізацією. Селяни не бажали відмовлятися від своєї власності, але змушені були робити це під загрозою знищення господарств. З усіх типів колгоспів вони надавали перевагу товариствам спільного обробітку землі (ТСОЗ).

На час проведення суцільної колективізації (1929 рік) в Миколаївському окрузі було 7 комун і 98 артілей, яким належало 7% колективізованої землі та 520 ТСОЗів, що обробляли решту усуспільненої землі. 171 машинно-тракторне товариство обслуговували близько 60,6% колгоспної землі. Загалом усіх колективних господарств було 625. Вони об'єднували 16488 селянських дворів, що становило 19,3% від загальної кількості селянських господарств [12, арк. 26].

В Одеському окрузі в цей період комун було значно більше -- 83, артілей 534 та 701 ТСОЗ, 468 машинно-тракторних товариств, які обслуговували 58,3% колективної землі. Дані по Херсонському округу аналізуються наступним чином: комун -- 20, артілей -- 99, ТСОЗів -- 145, що обслуговували 61,3% колективної землі. Значна більшість колгоспних колективних організацій в Одеській області пояснюється тим, що, по-перше, територія округу була значно більша за Миколаївський і Херсонський. В той час до Одеської області належали сучасні північно-західні райони Миколаївщини: Кривоозерський, Врадіївський, Первомайський, Доманівський) [13, 53].

Цікавою особливістю розвитку Півдня України був дещо відмінний від загальноукраїнського процес росту колективних господарств. Його можна охарактеризувати на прикладі Одеського округу. На 1924 рік в Одеському окрузі було 500 колгоспів. Після 1924 року настав занепад колгоспного руху. І на початку 1926 року колгоспів було лише 216. Згодом почалося невелике піднесення і на перше квітня 1927 року кількість колгоспів досягла 336 одиниць [14, 149]. Наведені приклади доводять, що колективізація у 1921-1927 роках не була органічним явищем для селянства України і півдня зокрема. Незважаючи на підтримку держави, колективні господарства не стали дійсно масовими, адже більшість населення вбачала майбутнє в індивідуальному господарстві та вільній кооперації.

Перші колективи створювались із бідняків, що нерідко майже нічого не тямили у хліборобстві. Коли був утворений у 1928 році ТСОЗ «Інгулка», його члени зібрали врожай, з якого на кожного працівника припало по 1,3 пуду, хоча реманентом та посівним матеріалом із боку держави їх забезпечили [15, арк. 51].

У «рік великого перелому» торгівлю хлібом на ринку було заборонено. Обмолочений хліб просто з колгоспних токів почали вивозити на зсипні пункти та елеватори. Поставки товарної продукції державі оголошувалися для колгоспів першою заповіддю. Колгоспникам нараховували трудодні, за які вони в кінці року мали отримувати зерно. Так, у Новобузькому районі Миколаївського округу, одному з найбагатших на той час, один трудодень оцінювався від 5,5 до 40-50 копійок, залежно від сільрад. Так в народі виникла приповідка: «Маю трудоднів 500, та не маю, що класти в рот». У кінці року виходило, що на трудодні селянин отримував 1-2 мішки пшениці. Жили в основному з присадибної ділянки.

Хлібозаготівельна кампанія 1928 року відбувалась на Півдні в досить складних умовах. В наслідок несприятливих кліматичних умов урожай виявився низьким. Селяни практично за безцінь здавали майже увесь товарний хліб державі і лише 30% продавали на ринку, практично не отримували коштів на купівлю реманенту, одягу, взуття та інших промислових товарів. Хліб держава могла заготовити тільки за допомогою примусових заходів.

Волюнтаристський, вольовий підхід керівництва країни до такої складної справи, як переведення селянських господарств на соціалістичні рейки, припинив пошуки ефективних форм колективного господарства, які були б придатні й для селянина, і найбільш повно відповідали б вимогам великого машинного господарства.

Джерела та література

1. Веселова О.М., Марочко В.І., Мовчан О.М. Голодомори в Україні. -- К. -- Нью-Йорк: Видавництво М.П.Коць, 2000. -- 344 с.

2. Сталін Й. Виступ перед іноземними делегаціями 26 лютого 1928 року. - Твори. -- Т. 10 -- 313 с.

3. Перковський А.Л. Пирожков С.Г. Демографічні втрати Української РСР у 30-ті роки // Український історичний журнал. -- 1989. -- № 8. -- С. 21-36.

4. Материалы XVсъезда ВКП (б). -- М., 1928. -- 169 с.

5. Brland P. Za Famine en Ukraine // Ze Temps. -- 1993.-- 22 Juill; Голод 1932 -- 1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. -- К., 1990. -- С. 19; Bertillon S. Z'e tfroyabe Detresse des Populations de Z'Ukraine / / Ze Matin. -- 1933. -- 29 Aout.

6. Кульчицький С.В. Україна між двома війнами. -- К., Альтернативи. -- 336 с.

7. Тригуб П.М. Колективізація сільського господарства Миколаївщини // Наукові записки МФ НАУКМА. Історичні науки. -- Випуск 2. -- Миколаїв, 2002. -- С. 105-108.

8. Сталін Й. Виступ на конференції аграрників-марксистів 29 грудня 1929 року // Твори. -- Т. 12. -- 325 с.

9. Державний архів Миколаївської області (далі -- ДАМО). -- Ф. р102. - Виконком Миколаївської районної Ради депутатів трудящих. -- Оп. 1. - Спр. 1879. -- Статистичні дані про склад населення району за 1930 рік. - 120 арк.

10. Голодомор 1932 -- 1933 рр. в Україні: причини і наслідки. // Матеріали Міжнародної наукової конференції. 9-10 вересня 1993 р. -- К.,1995.-- 424 с.

11. Кульчицький С.В. Ціна «великого перелому». -- К., 1990. -- 432 с.

12. ДАМО. Ф. р 1. -- Миколаївський окружний комітет КП(б)У (1923-1930). -- Оп. 1. -- Спр.532. -- Статистичні дані про колективні господарства за 1929 р. -- 126 арк.

13. Мерль Ш. Голод 1932 -- 1933 годов -- геноцид украинцев для осуществления политики русификации // Отечественная история. -- 1995.-- № 1. -- С. 49-61.

14. На аграрном фронте. -- 1928. -- № 7. -- С. 53-60.

15. ДАМО. -- Ф. р1. -- Миколаївський окружний комітет КП(б)У (1923-1930). -- Оп.1. -- Спр. 25. --Матеріали пленуму Миколаївського окружкому 15 лютого 1930 р. -- 151 арк.

Размещено на Allbest.ru