Революціонізування світогляду жінок Радянської України у вихорі більшовицьких утопічних моделей конструювання людського життя у 20-і роки ХХ ст.: теоретичне осмислення проблеми

Размещено на http://www.allbest.ru

Революціонізування світогляду жінок Радянської України у вихорі більшовицьких утопічних моделей конструювання людського життя у 20-і роки ХХ ст.: теоретичне осмислення проблеми

Кривуля О.О.

Сучасність, супроводжена складними потрясіннями у суспільстві, підштовхує науковців і політиків шукати шляхів розв'язання багатьох соціальних, економічних, політичних проблем. Сьогодні українське населення опинилося перед прірвою загальнокультурного падіння, що супроводжується нівелюванням раніше усталених цінностей. Наближення до культурного вакууму є важливим питанням, поглиблення якого неможливо допустити. Історія довела, що таке становище у суспільстві може привести до встановлення влади ультрарадикальних сил, і, відповідно, до неминучої катастрофи, чого неможна допустити. Виходячи з викладеного, зазначимо, що досвід зміни культурних орієнтирів 20-х років ХХ ст. також супроводжувався процесами, які для багатьох людей радянської епохи перетворилися на життєві трагедії. Тому актуальним представляється досвід зміни моделей поведінки жіночої частини населення у процесі штучного формування нових конструкцій їх субкультури, що призвів до спотворення жіночої свідомості. революціонізування світогляд жінка субкультура

Серед науковців, котрі досліджували деякі аспекти порушеної нами проблеми, слід визначити Ш.Плаггенборга, котрий у монографії досліджував особливості культурної революції, революційної культури та культури революції [1]. Аналізом більшовизму як суспільно-політичного феномену, займався С.Грабовський [2]. Розкриттю розвитку комплексу злиття людини і суспільства після революції 1917 року, що викликало дисгармонію, також комплексів трудящих, соціалістичної переваги, непри-йняття експлуатації, більшовизму, синдромів залежності і утриманства, що призвели до зміни ментальності радянської людини, присвятив увагу В.Барулін [3]. Моральність та аморальність радянських громадян у 20-і роки ХХ ст. досліджували В.Іваненко та І.Іщенко [4]. Про особливості соціальної адаптації післяреволюційного часу розмірковували низка авторів колективної праці «Долі людей: Росія ХХ століття» [5]. Усі ці дослідження допомогли нам дослідити деякі аспекти теми.

Метою статті є аналіз феномену більшовизму, зокрема політики більшовиків, котрі нав'язували жінкам певні моделі поведінки у процесі штучного формування нових конструкцій їх субкультури, а також розкриття причини створення спотвореної жіночої «зрадянізованої» свідомості внаслідок насадження у суспільстві пролетарської культури, що впливала не лише на зміну духовного світу жінок, але й їх тілесної оболонки.

Соціальне становище жінки в умовах більшовизму, ширше - тоталітаризму, визначалося проведенням радянською владою низки певних політичних заходів, котрі заклали реальні основи для здійснення комуністичними лідерами «мрійливо-утопічних бажань» на практиці. Відбувалася й зміна світоглядних орієнтирів усього населення, зокрема жінок, яких влада намагалася використовувати у корисних цілях, штучно спрямовуючи їх світоглядні позиції у «потрібному» їй напрямку. Аналізуючи феномен більшовизму, дослідник С.Грабовський зазначав: «Більшовизм стає ланкою в соціально-світоглядній традиції нав'язування суспільству певних жорстко визначених утопічних моделей, у штучному конструюванні та програмуванні людського життя» [2,36]. Жіноча частина населення фактично опинилася в ситуації соціальної невизначеності, розгубленості. Перед нею постала проблема: з одного боку - прийняти усі нововведення під впливом роботи пропагандистів-агітаторів за надання жінкам рівних прав і можливостей із чоловіками, що було дієвим у середовищі городянок з робочих сімей, з другого - до останнього чинити спротив, що стало характерно для частини жінок-селянок та інтелігенток, котрі виховувалися в умовах патріархальних відносин, а з третього - зайняти вичікувальну позицію. Але фактично перед усіма представниками «слабкої статі» постали питання: «що робити?» та «як вижити?». «Глибинні соціальні підвалини більшовизму крилися у ситуації розгубленості, навіть переля- каності значних груп людей країн, які розпочали швидку індустріалізацію і, відповідно, перехід до динамічного, соціально-мобільного суспільства, де розпадаються усталені, традиційні зв'язки і людина мусить здобувати собі «місце під сонцем», де майбутнє є негарантованим. Такий процес загострював усі існуючі суперечності» [2,37].

В історії людства траплялися випадки зламування старих устоїв життя та насадження нових порядків у певних суспільствах, але у 20-і роки ХХ ст. цей процес, котрий торкався усіх сфер буття людини, спричиняв виникнення опозиційних настроїв серед жінок, особливо серед верстви інтелігенток, котрі трактували ці перетворення як утопічні, а, відповідно, і нездійсненні, а тому безглузді. Загалом відношення радянської влади до інтелігенток та дружин із заможних сімей було двояким: з одного боку, державна політика була орієнтована на підтримку їх професійних зусиль і демонстрацію успіхів у вирішенні жіночого питання, а з іншого боку, ці жінки підпадали під дискримінацію у сфері освіти і зайнятості [5,263]. Історія неодноразово наводить приклади, коли глибокі економічні кризи породжували застосування жорстких методів політичними силами, котрі намагалися свої утопічні ідеї реалізувати у практичній площині.

Проте саме більшовики спромоглися ідеологічні принципи перенести у реальність, чи, точніше, у спотворену реальність, котра, у свою чергу, породила покалічену жіночу свідомість. Феномен такої жіночої свідомості можна пояснити деякими факторами: по-перше, жінкам, котрі у переважній більшості до революційних подій 1917 року жили у патріархальних родинах, де головував чоловік і він же вирішував головні питання у сім'ї, нова влада запропонувала вивільнення не лише від хатніх турбот, але й від чоловічого домінування, поставила їх один на один із проблемами працевлаштування, забезпечення себе і дітей. У складних умовах 20-х років це спричинило виникнення низки соціальних негараздів: побутова невлаштованість, матеріальна нестача штовхнула багатьох до заняття проституцією, до пияцтва, карних злочинів, до загальної руйнації їх моральних цінностей, основ культурного рівня.

Так, наприкінці 1921 року було офіційно скасовано систему примусового працевлаштування і майже половина жінок опинилася сам на сам із проблемою заробітку, що спричинило новий виток звернення їх до найдавнішої професії. Такий стан речей «дав поштовх для остаточного падіння морально хитких робітників, а наростаючий голод тільки прискорив цей процес» [4,71]. По-друге, жіночі сподівання, котрі базувалися на нових обіцянках влади, вступали у протиріччя із реаліями життя. Юридично оформлені рівні права жінок із чоловіками фактично не виконувалися на місцях. Задекларовані ж можливості жінок ще довгі роки їм приходилося важко відстоювати. По-третє, у протиріччя вступали й християнсько-православна мораль жінок, котру вони вбирали в себе усе життя, із насадженими владою новими моральними нормами. Фактично відбувався процес формування соціальних форм, при якому феноменом причинно-наслідкового зв'язку усіх перетворень ставало на перший план служіння Батьківщині - тільки для неї і тільки заради неї! Лише в межах зазначеного і відбувалося самовизначення жінок. Жіночій спільноті нав'язувалися соціокультурні основи, що виступали свідомим інструментом силового перетворення суспільства. «Прагнення до демократизму суспільного життя, до переулаштування традиціоналістських норм життєповедінки, до «вживання» в історії несли в собі істотний відбиток державницько-колективістських форм людського існування» [2,40].

На початку 20-х років у містах спостерігалися прояви латентного українського фемінізму, котрий на початку зародження був підкорений владою та спрямований у русло державної ідеї про необхідність вивільнення жінок від тягаря домашніх турбот та їх рівноправ'я. За таких умов головною метою політики більшовиків була реорганізація мислення жінок України, зміна їх менталітету. «Під реорганізацією ця культурна політика розуміла революціонізування розумів у останній інстанції» [1,30]. По суті культурна революція 20-х років виконала свої завдання відмінно. Насадження пролетарської культури відбувалося шляхом штучної зміни еліти, у тому числі серед жінок - представниць елітарної верстви, на пролетарську. «Запланована реорганізація розумів означала не безперешкодне вивільнення духовного потенціалу, пробудження дрімливих ментальних здібностей населення з метою їх автономізації, а організоване революціонізування, хід, шляхи і результати котрого були взяті під контроль.

Уже за ступенем своїх претензій ці задуми можна назвати революційною просвітницькою ілюзією» [1,38].

Ідеї більшовизму було викладено у літературі того часу. Мрійники- утопісти намагалися за рахунок друкованої продукції власне і провести реорганізацію внутрішнього стану жінок. Велика кількість революційних пролетарських видань фактично не несла культурно-корисної інформації, а відображала цілі революціонерів, а також у більшості закликала жінок до дієвості, тут же представляючи на сторінках що і як їм слід робити. Кінцева мета - створення нової жінки і, відповідно нової пролетарської жіночої культури. При цьому акценти робилися на необхідності пережити «сьогодні» важкі часи заради того, щоб «завтра» бути щасливими. Відбувалася руйнація старих устоїв життя жінок поряд із пошуком нових шляхів, серед яких і домінував запропонований більшовиками, котрий своєю специфікою мав відмову від усього дореволюційного, тобто буржуазного, а тому і шкідливого для процесу революціонізації усіх аспектів духовного життя жінок. При цьому діяв принцип, який своєю сутністю мав постулат: доки не зруйнуємо старе - не побудуємо нове. Революція 1917 року була тією пороховою бочкою, начиненою утопічними, іноді навіть вкрай безглуздими, мріями і сподіваннями, котра вибухнула, представивши жінкам не можливість обирати власні шляхи життя, а, власне, нав'язувала їм декілька шляхів, але таких, при яких будь-який з них заводив жінку у темряву нерозуміння, розгубленості чи загибелі - на кшталт казкового богатиря, котрий опинився на роздоріжжі і, котрий у будь-якому випадку мав щось втратити: чи коня, чи свободу, чи життя, чи ще щось.

У гонитві за майбутніми безлюдними цінностями втрачалася істинна цінність пересічної громадянки. «Насадження у суспільстві легітимно-затверджених цінностей глибоко паралізуюче впливало на людину, обмежуючи поле її духовних пошуків. Кожен знав, що є певні зони духовності, куди йому вторгатися безглуздо, де істина, духовна цінність вже досягнуті та зафіксовані» [3,311]. Виховання жінки нового типу та створення нової жіночої субкультури прийняли вигляд штучних новоутворень (конструкцій). Але вихователі не дуже чітко бачили як саме слід створювати ці конструкції і томи йшли всліпу з надією на те, щоб їх дії не йшли врозріз з головними цілями. Це уявлення про створення кращого світу та нового матеріалістичного світогляду.

Ідеал нової жінки представлявся такими якостями, як готовність до самовідданої праці на користь державі, а вже потім турбота про сім'ю; патріотизм та велич духу у боротьбі за зміни на краще, на великі трудові досягнення. Проте, як вважає Ш. Плаггенборг «... скидалося в очі не те, що автори не знали, що її (людини) ще не існувало, а скоріше, її абстрактність, відірваність від реального життя. Вона є ілюстрацією нової культури, але не нею самою, тому що в результаті всі ці ідеали були творінням еліти» [1,47]. Людина (її світогляд) ставала предметом, котра повинна була відображати нові експерименти у культурі.

Та відкидаючи основи старої, дореволюційної культури, в умовах лише зачатків створення нової пролетарської культури фактично виникав феномен культурного вакууму. Із «старого» принципово нічого не бралося, бо вважалося шкідливим. Конструювалися нові зразки у загальному процесі формування культури. «Це була не утопія «для людей»; люди, як і культура, були вирвані з історії, у ході дискурсу вони набували вигляду безжиттєвих фігур, котрі були позбавлені будь-якого обґрунтування.

Культурний дискурс проходив на абстрактному рівні, над головами людей, за котрими перш за все визнавалося право на самовизначення» [1,48].

На практиці теоретично обґрунтовані зміни запроваджувалися у повсякденне життя радянських жінок, зокрема у їх побут. Формувалися нові образи життя, що базувалися на колективістському підході, як основній умові у створенні людини із зрадянізованим світоглядом. Але перебудова побуту цілеспрямовано була розпочата наприкінці 20-х років, причому нав'язана зверху. А на початку десятиліття поки що створювалися основи для трансформації побуту: спочатку новій владі слід було ідеологічно зруйнувати традиції, тобто знову ж таки все спиралося на формування нової культури, котра власні традиції поки що не мала, а тому не була легко сприйнята усіма верствами населення. Йшлося про важкий і складний процес.

Історія показала, що перебудова побуту на основі його колективізації, як, власне, і загальних основ життя пересічної громадянки, призвела до створення руйнівної безгосподарності та неспроможності влади визначати пріоритети на користь вирішення соціальних питань. Отже відбувався парадокс, коли не держава працювала на користь людини, що є запорукою соціальної стабільності, а людина на користь держави, що ставало акцентом у вирішенні імперських планів. Тому жінки, опинившись «вільними та рівними», не могли та й не бажали одразу переключитися на слугування держави. Вони щойно почали звільнятися від влади чоловіків, як вже потрапили під колеса державної машини, котра вимагала від них лише наполегливої праці, фактично нічого не даючи взамін. Це було характерним явищем не лише для жінок, а для всього населення. «Людина бачила у житті певні соціальні завоювання, соціальні гарантії. Разом з тим спостерігалося зневажання до її конкретних проблем, її реальна беззахисність» [3,318].

Характерним для нової жіночої субкультури, як і взагалі нової пролетарської культури, було і те, що її формування повинно було базуватися на класовій боротьбі, котра мала завершитися створенням, на думку В.Леніна, безкласового суспільства, що мало виникнути після періоду диктатури пролетаріату. Та скеровуючу силу у цьому відігравала відповідна культурна настанова. У реальному житті класового протистояння «духовна культура нагадувала частину тієї гігантської революційної печі, у якій «гартувалася сталь»...це сприяло послабленню гуманістичного змісту культури, втраті орієнтирів на загальнолюдські цінності...що неминуче призводило до применшення народної культури, деформації естетичних критеріїв, тенденційності тощо» [6,220].

На початку та протягом 20-х років ХХ ст. широко розпочалися дискусії про сексуальну емансипацію жінок, що звернуло увагу широких мас до обговорення не лише духовного світу жінок, але й їх тілесної оболонки. Акценти у цьому питанні поставила О.Коллонтай із новими поглядами на статеві відносини, а також законодавчо-нормативні документи, зокрема конституції. Встановлювалися нові вимоги і до фізичної оболонки жінки. Знову ж таки радянській країні було вигідно мати здорових громадян - працівників та виробників продукції. Особливі вимоги висувалися до жінок, не лише як до робітниць, але й матерів, котрі повинні були народжувати фізично нормальних дітей - майбутнє країни. Тому почалося пропагування здорового способу життя шляхом залучення жінок до участі у спорті. Заняття фізичною культурою розглядалися владою як один з методів їх виховання, зокрема групові ігри започатковували принцип колективізму. Такі риси як наполегливість у важкій праці, цілеспрямованість та інші, котрі розвивалися серед дівчат, з часом ставали необхідними і корисними у справі соцзмагання та ударництва, у партійно-комсомольській виховній роботі тощо. Модним став спартанський стиль життя і гасло «У здоровому тілі здоровий дух!». Тому виховання нового покоління базувалося на врахуванні взаємозалежності розуму і тіла, котрі «ліпилися» з чистої сировини за певними стандартами.

На підприємствах пропагувалися трудова гімнастика і трудовий спорт, які мали за мету підвищення продуктивності праці. Заняття спортом набули популярності і у навчальних закладах. Вважалося, що спорт не лише сприяє фізичному розвитку, але й розвитку розумової діяльності, що разом створювало основи для нормального психічного стану жіночого населення. Фізична культура стала настільки важливою, що почалося створення наукового її підґрунтя. Поряд із популяризацією фізичної культури важливими були і питання гігієни та здоров'я - невід'ємної умови при проведенні перебудови побуту.

Зазначимо, що у фізичній культурі радянської епохи не було різниці між статями. Разом тренувалися і жінки і чоловіки. Других займалося кількісно більше, хоча чисельність жінок на початку 20-х років була більшою. Посилаючись на рівноправ'я статей, жінок залучали до загального військового навчання. У 1924 році почали проводитися дослідження особливостей жіночого організму у залежності від віку, професійної, географічної та расової належності. Веронікою Гориневською, котра курирувала цю сферу, було визнано, що незадовільне здоров'я жінок пояснюється їх подвійним навантаженням і запропонувала розробити для них фізкультурно-оздоровчі заходи [7].

Таким чином, у 20-і роки ХХ ст. в Україні відбувався процес цілеспрямованого формування нової радянської чи пролетарської культури, яка мала свої особливості по відношенню до жіночої частини населення. Створення на основі нових принципів, норм і стандартів нової жіночої субкультури відбувалося складно, навіть важко. Зміні піддавалися не лише світогляд жінок, тобто їх духовна сфера, але й їх фізична оболонка - тіло. Проте слід зазначити, що накреслені завдання по відношенню до жінок на початку 20-х років дещо трансформувалися наприкінці десятиліття, у часи формування та утвердження тоталітарних основ у суспільстві.

У наступних дослідження жіночої субкультури доречним буде висвітлення та аналіз політики радянської влади наприкінці 20-х та протягом 30-х років ХХ ст., котра була якісно змінена, а також з'ясування причинно-наслідкового зв'язку цієї зміни.

Література

Плаггенборг Ш. Революция и культура: Культурные ориентиры в период между Октябрьской революцией и эпохой сталинизма. - СПб.: Журнал «Нева»,- 416 с.

Грабовський С. Українська людина у вимірах ХХ століття: до постановки проблеми. - К.: Київське братство, 1997. - 118 с.

Барулин В.С. Российский человек в ХХ веке. Потери и обретения себя. - СПб.: Алетейя, 2000. - 431 с.

Іваненко В.В., Іщенко І.В. Україна непівська: аналіз соціальних аномалій південного регіону. - Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетровського університету,- 280 с.

Бигуаа В., Берто Д., Долгих Е., Журавлев В., Литвиненко О. Судьбы людей: Россия ХХ век: Биографии семей как объект социологического исследования / РАН; Институт социологии. - М., 1996. - 426 с.

Реєнт О.П. Українська революція і робітництво: Соціально-політичні та економічні зміни 1917-1920 рр. - К.: Інститут історії України НАН України, 1996.

Гориневская В. Физическая культура работницы. - М., 1925.

Размещено на Allbest.ru