Репресивно-каральні заходи влади проти селян Миколаївщини в 30-40-х роках ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕПРЕСИВНО-КАРАЛЬНІ ЗАХОДИ ВЛАДИ ПРОТИ СЕЛЯН МИКОЛАЇВЩИНИ В 30 40-х РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ

Акунін О.С.

Одними з найбільш замовчуваних, а то й перекручуваннях сторінок історії України XX століття є сторінки, присвячені місцю та ролі українського селянства в карколомних подіях 20 -- 50-х років нашого століття.

Неможливість існування “воєнно-комуністичного” суспільства було доведено неймовірно тяжкою ціною: загибеллю та жахливими стражданнями, поневіряннями багатьох мільйонів селян від голоду, репресій, відкритого геноциду червоного терору! Щоб зберігати контроль над суспільством, сталінізм повинен був привчати маси до слухняної поведінки і правильної думки нещадною боротьбою з тисячами, мільйонами уявних противників -- “шкідників”, “куркулів” і “підкуркульників”, “ворогів народу”.

Організація репресій проводилась і здійснювалась державою, підкорялась певним цілям, впроваджувалась за попередніми політичними планами і в певні строки, що визначались вищим керівництвом країни.

Потреба збільшення експорту сільгосппродукції (яку могли дати, ясна річ, лише високопродуктивні куркульські господарства) окреслила план дій і роботи в цьому напрямку саме на XV з'їзді ВКП(б) 1927 року, де й було проголошено “наступ на куркуля” хлібозаготівлями та податками.

Сталінська політика “ліквідації куркульства як класу” важливий складовий елемент примусової колективізації. Розкуркулення стало першою масовою репресивною акцією авторитарно-адміністративної політичної системи, яка установилася в СРСР на межі 20 -- 30-х років.

Замовчувалась основна причина цього явища -- використання розкуркулювання як знаряддя тиску на селянство, щоб примусити його до вступу в колгоспи [1, 51]. У 1929 --1930 роках в Україні найбільших обертів набрала примусова колективізація селянських господарств. Політика розкуркулення підкріплювалась низкою законодавчих актів. Карний кодекс УСРР, починаючи з 1930 року й до прийняття третьої Конституції республіки (1937 рік), був доповнений 60 новими статтями. У карній політиці по розкуркуленню, яка була виражена у відповідних нормативних актах, можна виділити кілька напрямків карального діяння проти заможної частини українського селянства:

а)утримання худоби і коней;

б)стягнення податків, зборів і виконання інших повинностей;

в)обмеження в сфері торгівлі;

г)захист сільських активістів і представників влади;

д)висилка та заслання розкуркулених та їх родин.

У січні 1930 року було опубліковано постанову ЦВК і РНК СРСР “Про заходи боротьби з хижацьким забоєм худоби”. Відповідно до неї, куркулі, які вирізали власне поголів'я та підбурювали до цього інших селян, притягувалися до кримінальної відповідальності. Згідно цієї постанови КК УСРР був доповнений статтею, в якій передбачалося позбавлення волі на строк до трьох років за хижацький забій або умисне скалічення худоби, а також за підбурення до цього інших осіб. “Куркулі” у доповнення до цього покарання у повному обсязі позбавлялися права користування землею.

У них конфіскували всю худобу і сільгоспінвентар. Якщо заможні селяни не виконували вимог по покращенню тваринництва, то вони притягувалися до карної відповідальності ще й по статті за злісну відмову від виконання повинностей, втрачали все своє майно, а їх родини виселялися за межі села. 25 лютого 1931 року знов повернулися до постанови “Про заборону забою худоби”. З цього часу список видів худоби, яка не підлягала забою, визначався Наркомземом за погодженням із Наркомпостачем УСРР. Селяни, які порушували встановлені правила, не могли вступати в колгоспи.

З 1932 року у КК УСРР була введена норма, за якою строк позбавлення волі за систематичне злочинно-недбайливе ставлення до коней або втрату значної їх кількості становив 3 роки. Постанова ВУЦВК від 21 грудня 1932 року окреслила такі терміни позбавлення волі за наступні злочини:

а)за знищення навіть одного свого коня селяни каралися позбавленням волі -- до 5 років;

б)за той самий злочин, але на території колгоспу -- до 10 років з конфіскацією майна;

в)за крадіжку коней в закладах і організаціях суспільного сектору -- розстріл з конфіскацією всього майна (або: при пом'якшуючих обставинах -- строк не менше як 10 років з конфіскацією всього майна).

Політика колективізації передбачала більш жорстке, відносно заможних селян, карне законодавство, в сфері стягнення податків, зборів і виконання інших повинностей. За цей вид правопорушень передбачалось позбавлення волі або примусові роботи з обов'язковим накладанням в обох випадках штрафу в десятикратному розмірі від несплачених платежів. З 1931 року -- за теж саме правопорушення винні позбавлялись волі на строк не менш як на рік або примусовій праці з конфіскацією в обох випадках всього або частини майна.

Усі каральні, економічні й пропагандистські заходи, запроваджені навесні 1930 року, мали на меті врятувати справу колективізації.

Незважаючи на загрозу розкуркулення, інтенсивне насадження комун у перші місяці 1930 року викликало колосальний опір селянства. Найчастіше він матеріалізувався у “волинках”, тобто демонстративному небажанні працювати в примусово створеному колгоспі. Нерідко невдоволення значної частини селянства республіки виявлялося в організованих і стихійних виступах.

У зв'язку з цим санкція статті 196 КК УСРР збільшила з шести місяців до п'яти років строк позбавлення волі за виготовлення, збереження, купування та збут вогнепальної зброї без належного дозволу. В 1935 році в цю статтю додатково було включено виготовлення, зберігання, збут і носіння холодної зброї. Розкрадання вогнепальної зброї каралось позбавленням волі на строк не менш як 3 роки, а при обставинах, що збільшують провину, -- розстрілом з конфіскацією майна.

Процес розкуркулювання тривав. 20 січня 1930 року розпочато “ударну роботу” з розкуркулювання в Новоодеському районі Миколаївської області. В першу чергу під арешт потрапляли ті селяни, що стояли на обліку як повстанці проти радянської влади (проти продрозкладки). В ході “акції” в деяких розкуркулюванних відбирали всі речі, навіть продукти [2, 15]. Частину речей відразу собі привласнювали працівники комісій з розкуркулення.

17 лютого 1930 року зранку почалися “акції” з розкуркулювання в Новобузькому районі [2, 15].

Будь-які спроби протестувати проти розкуркулення та примусових методів хлібозаготівель переслідувалось у кримінальному порядку як антирадянська агітація (стаття 54 Кримінального Кодексу).

Навесні-влітку 1931 року в Миколаївській області було розкуркулено близько 8 тис. чоловік, майже половину з них виселили на Північ [2, 18]. Багато з них, особливо літніх, дітей, жінок загинули по дорозі.

Пік терору проти власного народу припав на 1937 -- 1938 роки. 4 липня 1937 року нарком внутрішніх справ СРСР М.Єжов надіслав органам НКВС телеграму за №11926 [3, 365]. Потрібно було, за інструкцією, “куркулів” поділити на дві категорії:

1) ті, що підлягали негайному арешту і розстрілу (через трійки), це були найбільш активні і небезпечні для влади;

2) ті, що підлягали висланню у віддалені райони СРСР за вказівкою НКВС.

Звітність про зроблену роботу була обов'язковою! Операція розпочалася 1 серпня. Внаслідок неї на Миколаївщині засуджено 32000 осіб: з них 2300 по першій категорії, 900

— по другій (без урахування Врадіївського, Кривоозерського, Мостівського, Первомайського районів, які перебували у складі Одеської області ) [3, 367].

1 підвидом масових репресій на Україні в 30-х роках XX століття було позбавлення виборчих прав. Практично всі селяни, позбавлені владою виборчих прав, характеризувались владою як “куркулі”.

Позбавленці, крім позбавлення від участі в виборах, не мали права бути членами профспілок і займати посади в органах влади. Не бути членом профспілки означало: не мати роботи, доступу для купівлі продуктів по забірних книгах кооперативів, обслуговуванню в підприємствах громадського харчування.

Така політика влади вирішувала відразу декілька завдань: викачування у населення засобів для фінансування індустріалізації (за рахунок пограбування селян, конфіскації майна торговців, підприємств, кустарів, ремісників), забезпечення об'єктів, що будувалися за рахунок куркулів-спецпоселенців, придушення будь-якого протесту в селі.

З 1926 по 1936 рік позбавлених виборчих прав на території Миколаївської області -- 29473 [4, 133].

Винятково жорсткою до селянства була політика влади під час хлібозаготівель. Влітку 1932 року план хлібозаготівлі був виконаний на 46% [5, 154]. Тому влада з ще більшою силою почала проводити свою “хлібну” політику серед селянства. З завзяттям з уцілілих колгоспів, з села викачувалось майже все зерно.

Одними із головних постанов влади того періоду в сфері проведення хлібозаготівель були:

1) Постанова ЦК КП(б)У від 5 грудня 1932 року “Про заходи по ліквідації саботажу хлібозаготівель, який ведеться куркульськими елементами”;

2) Постанова Раднаркому УРСР ЦККП (б)У від 6 грудня року “Про занесення сіл на Чорну дошку”, підписану В.Чубарем та С.Косіором;

3) Постанова уряду від 7 серпня 1933 року “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперацій і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”(“Закон про п'ять колосків”).

Опір владі селяни чинили, але вже не в таких активних формах як у 1920-х роках. В кінці квітня 1933 року відбувся бунт у селі Нововознесенське Миколаївської області. Під час нападу на зерновий склад селяни були вбиті охоронцями ОДПУ, які відкрили кулеметний вогонь. На прикладі таких районів Миколаївщини як Березнегуватський, Казанківський та Снігурівський можна побачити сумну долю простих людей, що були піддані репресіям. Ось декілька кримінальних справ жителів вищезгаданих районів, які показують справжній стан речей.

Дубовой Серафим Овсійович, 1911, с. Калуга Березнегуватського району, українець, із селян, освіта початкова, проживав у с. Лепетисі Березнегуватського району. Xлібороб. Заарештований 12. 04. 1930 року. Особливою нарадою при Колегії ДПУ УСРР 12. 09. 1930 року засуджений до 3 років

ВТТ. Подальша доля невідома [6]. Засуджений за статтями 78 і 16--80 КК УСРР: “... за бегство с места высылки, проживание под чужими документами и попытку перейти границу в Польшу заключен в концлагерь сроком на 3 года.” [7, арк.30].

Волков Афанасій Трифонович, 1877, с. Троїцько-Сафонове, українець, із селян, малоосвічений, проживав у с. Троїцько-Сафоновому. Xлібороб. Заарештований 25. 01. 1930 року. Особливою нарадою при колегії ДПУ УСРР 22. 03. 1930 року засуджений до заслання в Північний край строком на 3 роки. Подальша доля невідома [6]. Засуджений за статтею 5410 (Антирадянська агітація, що має на меті підрив міцності Радянської влади) [8, арк.2]. Зі справи: “...Из обвинительного заключения по делу № 791. .Во время хлебозаготовительной компании Волков усиленно агитировал среди крестьянства не сдавать хлеб, говорил: “Государство хочет обобрать крестьян, оставив их на голодовку и ему нет нужды, что крестьянство останется без хлеба, -- лишь бы удовлетворить коммунистов. При царе не обирали так крестьянство, как при Соввласти. Коммунисты только говорят, что помогают бедноте, а не самом деле грабят бедноту.” [8, арк.19].

Куліш Антон Олексійович, 1885, с. Висунськ Березнегуватського району, українець, із селян, освіта початкова, проживав у Висунську. Колгоспник. Заарештований 08. 10. 1929 року. Особливою нарадою при колегії ОДПУ 13. 01. 1930 року засуджений до 3 років ВТТ. Подальша доля невідома[6]. Засуджений за статтею 54-10 [9, арк.2]. Зі справи: “.Кулиш будучи на базаре, собрав вокруг себя группу людей говорил: “Советская власть умышленно забирает у крастьян хлеб для того, чтобы крестьяне подохли с голоду, так что, если крестьяне голоду не хотят, то должны отказаться от сдачи хлеба.” Возле магазина потребкооперации собралась группа людей, среди которых находился и обвиняемый Кулиш, выступая в этой группе он заявлял: “Советская власть забирает у нас крестьян последний хлеб, мы же в последствии будем голодать, хлеб забирают, а мануфактуры не дают.” Будучи в группе людей на базаре, Кулиш, выступая по поводу посевной кампании говорил: “Сеять не надо, все равно на следующий год власть хлеб забирает, крестьяне не должны пойти на удочку и не должны брать посевной материал по контрактакционным договорам т. к. этим крестьяне себя закобаляют.” [9, арк.18].

Основною фігурою, на яку падала основна відповідальність виконання нелюдської партійної політики хлібозаготівель, був, безперечно, голова колгоспу або ж директор радгоспу. З одного боку, керівник колгоспу мав у обов'язковому порядку виконувати вказівки вищестоящих партійних та господарських органів, з другого -- задовольняти потреби й інтереси рядових колгоспників. Більша частина керівників колгоспів вірою і правдою служила тоталітарній системі, нехтуючи, іноді надто брутально, потребами й інтересами селянства. Але були й такі керівники колгоспів, які, ризикуючи кар'єрою, благополуччям, а дуже часто і власною волею, робили все, щоб врятувати від голоду якнайбільше людських життів. Саме вони одні із перших потрапляли під удар репресій. Xарактерною є кримінальна справа Дончика Івана Федоровича, що був головою колгоспу у с. Покровці Казанківського району. Він був заарештований 1937 року, а 30.12.1937 року Трійкою при УНКВС по Миколаївській області засуджений до розстрілу. Страчений. Із справи: ”... Обвинительное заключение. выступал против коллективизации, .против обобществления имущества в колхозе, .заявлял среди колхозников по вопросу разбора обобществлённого имущества: ''разбирайте скорей, всё что повыносили, пока голота не перевела ваше добро, пусть актив остаётся в колхозе, а не мы ” [10, арк.46]. 24 лютого 1962 року вийшла таємна постанова. Цією постановою знову відкрито справу №1792 з метою перегляду, перевірки законності засудження Дончика (за клопотанням його дружини) [10, арк.60]. Із протоколу допиту свідка Микитка А.С., що раніше теж проходив по справі як свідок: “ ...Дончик работал исключительно добросовестно, его бригада была передовой. ...Осенью 1937 года в нашем колхозе из-за плохой погоды не успели убрать 2 га проса и несколько гектаров сои, то в скором времени Дончик был арестован органами НКВД. Вины Дончика в том, что не убрали урожай сои и проса, не было, были сильные дожди и грязь. .Когда ввели Дончика в кабинет, то он о себе начал рассказывать.что якобы он во время коллективизации вёл агитацию против колхозов, что он сгноил урожай сои и проса с целью навредить государству.” [10, арк.62]. В кінці кінців Постановою № 244 Президії Миколаївського обласного суду від 9 липня 1962 року вирок Трійки припинений, а справу за недостатністю доказів закрито [10, арк.91]. Але людини вже немає в живих...

У комплексі заходів, спрямованих на повне вилучення зерна в колгоспі, були перерахування до фонду хлібозаготівель всіх утворених натуральних і насіннєвих фондів (включаючи і фонд громадського харчування), сплата великих штрафів зерном у випадку невиконання плану м'ясопоставок тощо. Ще злощаснішим був пункт постанови (18 листопада 1932 року -- “Про заходи до посилення хлібозаготівель”) про натуральні штрафи м'ясом та картоплею, які накладалися на боржників по хлібозаготівлях, коли в них не знаходили хліба.

В листопаді 1932 року Одеським обкомом компартії було прийнято “рішення про товарну репресію”. За зрив планів хлібозаготівель терміново заборонялась кооперативна і державна торгівля, доки план хлібозаготівель не виконувався повністю.

Набуло широкого поширення таке явище як взяття заручників з багатіїв, які життям відповідали за збирання всіх надлишків. Брати заручників доручалось комітетам бідноти та продзагонам.

За невиконання планів хлібозаготівлі багато селян поплатились тюремним ув'язненням, а окремі -- й своїм життям. Лише у Вознесенському районі за невиконання хлібоздачі, агітацію проти хлібозаготівельних компаній, було засуджено до тюремного ув'язнення 145 чоловік, 30 з них -- на строк від 3 до 5 років [11, 175].

На ринку селяни не могли реалізувати хліб чи іншу продукцію, це суворо заборонялось. Селянин мав здавати всі “лишки” державі за низькими цінами. На кожного одноосібника заводилася посівна картка з тим, щоб він сіяв стільки, скільки треба не йому, а державі. Восени селянин одержував план здачі продукції. Нерідко цей план набагато перевищував кількість зібраного врожаю, тому, як зрозуміло, зовсім не залишалося запасів для власного харчування.

Каральні органи діяли разом з хлібозаготівельними, зокрема, з комісією, яку очолював на Україні В. М. Молотов.

При Наркомюсті республіки була створена спеціальна група, яка мала “бойовими темпами” допомагати усувати всі перешкоди у боротьбі за хліб.

Подальшим наступом сталінізму на заможних селян була постанова ВУ ЦВК і РНК УСРР від 10 лютого 1933 року, яка передбачала карну відповідальність голів сільських Рад за незаконне звільнення одноосібних господарств і колгоспів від здачі сільгосппродукції. У п'ятикратному розмірі від невиконаної частини зобов'язання піддавались штрафу одноосібні господарства. Якщо це порушення повторювалось вдруге, то у карному порядку вони позбавлялись волі на строк не менш як на 6 місяців або примусовою роботою до одного року. “Куркулі”, які навіть вперше допустили прострочення або недовиконання зобов'язань, позбавлялися волі на строк не менш як 5 років з конфіскацією всього або частини майна, із засланням або без нього.

Ще одним засобом боротьби з селянством було таке явище як занесення сіл на “Чорну дошку”. За різні “провини”, в основному за невиконання плану хлібозаготівлі, село опинялося в ізоляції: на його території заборонялося проведення державної кооперативної торгівлі, вивозились всі промислові і продовольчі товари із сільських споживчих товариств.

Також заборонявся виїзд за межі даного села (щоб одноосібники чи колгоспники не могли купити щось їстівного у сусідніх селах чи місті), припинялася видача кредитів, селяни позбавлялись прав виплати кредитів за простроченими закладними та іншими фінансовими зобов'язаннями. В результаті цього цілі села були приречені на повне і поголовне знищення. Гинули всі -- діти та дорослі. Рішення про занесення сіл на “Чорну дошку” виносили Райвиконкоми.

Коли з села було вилучене не лише товарне зерно, але й фактично майже все продовольство, а селяни втратили можливість виїжджати за межі своїх районів (і навіть міста, була запроваджена паспортна система. Україна була оточена по периметру своїх кордонів загороджувальними загонами внутрішніх військ, щоб перешкодити переходу голодних селян в інші республіки), щоб купити щось із харчів, прийшов на Україну закономірний голод. В кінці 1932 -- на початку 1933 року в селах Миколаївщини почався масовий голодомор.

Голод 1932 -- 1933 років був наслідком розрухи, величезних економічних прорахунків, які призвели до дезорганізації, деградації і занепаду сільськогосподарського виробництва.

Звичайною практикою були нереальні, просто фізично, хлібозаготівлі. На фоні надмірного хлібного експорту спостерігалось небажання колгоспників працювати в громадському господарстві. Тотальні конфіскації владою і “підвладниками” продовольчих запасів за саботаж хлібозаготівель, конфіскація селянської власності -- все це використовувалось з метою наочно показати сільському населенню долю тих, хто протистоятиме колективізації. Безпосередньою причиною голоду стала примусова, з широким застосуванням репресій колективізація, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної компанії, грубі адміністративні методи керівництва колгоспами.

На Миколаївщині особливо масове вимирання жителів села було на початку березня 1933 року.

Продовження репресивних мір проти жителів села знайшло свій вияв і в післявоєнні роки. Результатом злочинної політики став штучний голодомор 1946 -- 1947 років. Метою голодомору було фізичне, економічне та політичне ослаблення народу, фізичне знищення селянства.

У листопаді 1946 року була підписана спільна директива Ради Міністрів СРСР та ЦК ВКП(б) про збільшення хлібозаготівель та посилення відповідних репресій щодо сільського населення України. Цим документом вдруге було запущено жахливий механізм штучного голодомору.

Основну робочу силу в колгоспах становили жінки. У зв'язку з нестачею тягла колгоспники змушені були готувати ґрунт під посіви вручну. Більше половини врожаю теж збиралось вручну.

Xлібозаготівлі тривали. їх здійснювали за принципом і досвідом продрозкладки 30-х років, використовуючи карально-репресивну систему зиску. За вказівкою центру заборонявся продаж хліба колгоспами, колгоспниками та одноосібними господарствами до виконання ними планів здачі хліба державі. Це було ще одним підтвердженням державної влади, жорстокості центру в ставленні до соціальних потреб населення України.

Голови колгоспів та агрономи змушені були починати оранку, сівбу, прополку та збір урожаю за прямою директивою райкомів партії. Це негативно позначалось на агротехніці, ініціативності хліборобів.

Відомо, що за найменший вияв невдоволення чи не підтримку політики владних структур, за спроби захистити інтереси колгоспу чи колгоспників голова не тільки позбавлявся влади, а й засуджувався за статтями КК УСРР. Основними звинуваченнями голів колгоспів були витрати хліба на внутрішньогосподарські потреби більше 15%. Поширеною формою опору грабіжницькій політиці сталінізму було приховування частини зерна від планових хлібоздач. Так , голова колгоспу ім. Щорса Новоодеського р-ну Криворучко отримав 9 ц продовольчої позики, з якої “привласнив” 76 кг зерна, яке роздав колгоспникам, у яких ледь тепліла душа [12, 72]. Невдовзі він був притягнутий до кримінальної відповідальності.

Директор Новобузького зернорадгоспу Сорочан роздав працівникам радгоспу, різним організаціям понад 6 тон зерна, 651 кг борошна. За своє співчуття він був виключений з партії і депортований у віддалені райони на декілька років [4, 364].

Голова колгоспу “Перемога” Єланецького району А.А.Костянтиновський був засуджений до 5 років позбавлення волі за те, що в березні 1947 року під час проведення польових робіт на весняній сівбі порушив агротехнічні засоби посіву, сіючи в непідготовлений ґрунт, в результаті чого зерно зверху було непокритим [4, 363].

В результаті репресій на початок 1947 року 75% голів мали стаж роботи на цих посадах не більше року, а іноді і менше. Стаж роботи решти голів доходив до 3-х років.

Протягом 1946 -- 1947 років в Миколаївській області було засуджено 66 голів колгоспів, звільнено більше 830 [4, 363].

Репресії тривали відносно і простих селян. Показовою є кримінальна справа Струпинської Марії Павлівни, яка проживала в с. Обідо-Василівці. Вона була заарештована 4.06.1944 року Особливою нарадою при НКВС СРСР, 11.11.1949 року засуджена до заслання в Казахстан на 5 років з конфіскацією майна [6]. Ь справи: “Заключение: Военным трибуналом 6 Армии 30/XXI-1941 года за намерение изменить Родине был осуждён к ВМН Струпинский Иван Васильевич, в связи с этим на его жену Струпинскую Марию Павловну, при ней дочь,1930 г.р., УНКГб Николаевской области было оформлено учётное дело и решением Особого Совещания при НКВД СССР от 11/XI -- 1944 г. она как член семьи изменника Родине осуждена к ссылке в СевероКазахстанскую обл. сроком на 5 лет” [13, арк.28]. I таких дружин було немало.

Жорстоко радянська влада вирішувала долю так званих крадіїв колгоспного майна. Це можна побачити на прикладах судових справ, що розглядалися на виїзних сесіях Миколаївського обласного суду. Показовою була судова справа над трьома колишніми членами артілі ім. Тельмана, село Щербані Вознесенського району. їх було засуджено в грудні 1946 року до розстрілу. При “розгляді справи” були скликані навколишні села.

Пастух колгоспу ім. Будьонного Арбузинського району М.І.Омельченко за недоглядом пустив худобу на озимину. Це діяння розцінили як “контрреволюційне шкідництво”, зловмисне знищення посівів. І як наслідок -- розстріл.

Для роботи по хлібозаготівлі в райони терміново на 2 --3 місяці направлялись уповноважені з числа відповідальних працівників обкому партії і облвиконкому. Вони “по-бойовому” мали домогтись виконання плану хлібозаготівлі (як завжди, він був нереальний). Використовуючи товарно-грошові відносини, Сталін не забув про особисті підсобні господарства колгоспників, обклавши їх надмірними податками. Високим був податок на землю, натуральний податок: для держави здавалось м'ясо, молоко, яйця, вовна та ін. продукти. Було винайдено податок на кожне фруктове дерево, ягідний кущ, і не залежало -- давали вони врожай чи ні. Селян примушували здавати з обов'язкових заготівель значну кількість виробленої в їхніх особистих підсобних господарствах продукції. Щоб якось зменшити податки, селяни змушені були різати худобу, вирубати і викорчовувати плодові дерева й плодоягідні кущі, незважаючи на досить високі штрафи, а з часом і зовсім згортати особисте господарство, що ставало просто збитковим.

В результаті постанови “Про заходи по ліквідації порушень Статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах”, у селян вилучали ділянки землі -- надлишки понад встановленої Статутом артілі норми. Відрізали у селян від 0,01 до 0,10 га і більше. Ця вимога мала на меті послабити особисте підсобне господарство, щоб примусити селян менше приділяти йому часу, а більше працювати на колгоспній ниві. Вже на початку 1947 року на Миколаївщині “виявили і повернули” колгоспам 17 000 га артільних земель. Це в той час, коли на селі і в місті лютував страшний голод [14, 282].

У грудні -- січні 1947 року в селах Миколаївщини з'явилися десятки тисяч опухлих від недоїдання людей, з міських лікарень почали надходити повідомлення про померлих від дистрофії. По даних МВС на 20 вересня 1947 року на території області було 79039 чоловік хворих, за цей час померло 262 чоловіка [15, 214].

Неефективність системи планування та централізованого управління, відсутність матеріальних стимулів, примусовий характер праці, повне безправ'я призвело до втрати селянами інтересу до праці, послаблення трудової дисципліни, апатії і безгосподарності. А це, відповідно, посилювало адміністративний тиск і позаекономічний примус з боку держави. Голодомори 30 -- 40-х років XX століття в Україні були наслідками функціонування диктаторського тоталітарного режиму.

Джерела та література

селянство сталінський колективізація розкуркулювання

1. Єрмак О.Ї.Ліквідація куркульства як класу.: Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. Випуск 1, 1991.

2. Шитюк М.М, Шкварець В.П. Колективізація і голод на Миколаївщині: походження і наслідки.: в зб.: Миколаївщина: колективізація сільського господарства і голод (1929 -- 1933). Документи і матеріали. Миколаїв, 2000.

3. Суцільна колективізація сільського господарства // Миколаївщина: літопис історичних подій. -- Xерсон, 2000.

4. Шитюк М.М. Масові репресії проти населення Півдня України в 20 -- 50-ті роки XX століття / Ін-т історії України НАН України / Відп. ред. С.В. Кульчицький. -- К.: Б.в.: Миколаїв: Тетра, 2000.

5. Бахтін А.М. Репресивно-каральні заходи влади проти селян Півдня України в період голоду 1932 -- 1933 років.: в зб.: Селянство Півдня України: історія і сучасність. Збірка доповідей Всеукраїнської наукової конференції. -- Миколаїв: МДУ, 2003.

6. Реабілітовані історією. Масові репресії на Миколаївщині 1920 -- 50-ті роки.(Відомості про громадян, що зазнали політичних репресій. Березнегуватський, Казанківський та Снігурівський райони). Випуск 11, Миколаїв, 1999.

7. Державний архів Миколаївської області (далі -- ДАМО). -- Ф. Р.-- 5859. Оп. 2. -- спр.1826.

8. ДАМО. -- Ф. Р.5859. Оп. 2. -- спр.1094.

9. ДАМО. -- Ф. Р.5859. Оп. 2. -- спр.2757.

10. ДАМО. -- Ф. Р.5859. Оп. 2. -- спр.1792.

11. Акунін О.С. Тоталітарний режим в боротьбі проти селянства Півдня України в 20 -- 30-ті роки XX ст.: в зб.: Селянство Півдня України: історія і сучасність. Збірка доповідей Всеукраїнської наукової конференції. -- Миколаїв: МДУ, 2003.

12. Соболь П. їх таврували і засуджували як державних злочинців.: в зб.: Голод 1946 -- 1947 років: причини і наслідки: Міжнар. наук. конф., Київ, 27 трав. 1997 р.: Матеріали / Редкол.: С.Кульчицький (відп. ред.) та ін. -- Київ -- Нью-Йорк: Вид-во М.П.Коць,1998.

13. ДАМО. -- Ф. Р.5859. Оп. 2. -- спр.4607.

14. Шкварець В.П, Мельник М.Ф. Миколаївщина: погляд крізь століття. Нарис історії. -- Миколаїв,1994.

15. Шитюк М.М. Селянство Миколаївщини в період голоду 1946

1947 років.: в зб.: Селянство Півдня України: історія і сучасність. Збірка доповідей Всеукраїнської наукової конференції. -- Миколаїв: МДУ, 2003.

Размещено на Allbest.ru