Репресії проти учасників націоналістичних формувань

Размещено на http://www.allbest.ru/

Репресії проти учасників націоналістичних формувань

визвольний репресивний повстанський радянський

Василенко С.М.

Однією з найскладніших проблем, що протягом десятиріч знаходиться в центрі уваги історичної науки є проблема відносин до учасників визвольної боротьби ОУН-УПА. Здобуття Україною державної незалежності, формування принципів демократії, відкритості та ідейно-духовного плюралізму в українському суспільстві, зростання громадського інтересу до неупередженого пізнання власною минулого, припинення блокового протистояння у світі створили сприятливі передумови для вивчення історії національно-визвольних рухів, формування своєрідного «єдиного простору» української історіографії.

Однак на практиці історія ОУН та УПА залишається предметом гострих наукових дискусій, а ставлення до неї - своєрідним індикатором ідейно-політичної орієнтації певних громадських угруповань або конкретних осіб.

Навіть через півстоліття значення визвольних рухів продовжує розглядатися переважно з політичних та ідеологічних, а не з історичних позицій. Ставлення до діяльності ОУН-УПА в українському суспільстві неоднозначне. Одні відстоюють їхній антифашизм і патріотизм, інші вважають ОУН-УПА союзниками нацистів, зрадниками українського народу.

У зв'язку з цим перед українською історичною наукою постало завдання переосмислення ряду основоположних питань, серед яких визначення ролі ОУН-УПА у національно-визвольній боротьбі українського народу, аналіз репресивної діяльності до населення Західної України, вояків ОУН-УПА та членів їх сімей та її вплив на відношення місцевого населення до радянської влади. Отже, виникає потреба ґрунтовного дослідження даного питання.

До представників української націоналістичної історіографії належать безпосередні учасники руху опору на Західноукраїнських землях, які опинилися в еміграції через переслідування у СРСР. Публікації цього напрямку представлені здебільшого у вигляді спогадів та щоденників. Вони мають значну цінність, адже саме мемуари дозволяють подивитися на події очима їх учасників [1].

Помітний внесок у дослідження різноманітних аспектів цього питання, його наукове, концептуально-методологічне і фактологічне осмислення та узагальнення зробили І. Білас, К. Бондаренко, Г. Бухало, О. Буцько, Д. Вєдєнєєв М.Вегеш, О.Веселова, С. Віднянський, В. В'ятрович, О. Гайдай, М. Гетьманчук, Т. Гонтар, Є.Горбуров, Я. Грицак, Б. Гудь, Т. Гунчак, Я. Дашкевич, В. Дзьобак, М.Дубик, Л.Зашкільняк, С.Іващук, Я.Ісаєвич, І.Ільюшин, Г.Касьянов, А. Кентій, Ю.Киричук, І.Козловський, К. Кондратюк, В. Косик, С. Кульчицький, М.Кучерепа, О.Лисенко, В.Литвин, М.Литвин, Ю.Макар, В.Нікольський, А.Павлишин, І.Патриляк, А.Руккас, Русначенко, В.Сергійчук, Ю.Сливка, А.Сова, С.Ткачов, Трофимович, Б.Хаварівський, В.Ханас, І.Цепенда, Ю.Шаповал, М. Швагуляк, М.Шитюк та інші українські історики [2].

Серед зарубіжних дослідників, які висвітлювали деякі аспекти діяльності ОУН-УПА слід відзначити Д.Трейдголда, М.Флорінського, П.Дункана, Д.Уорнса, Б.Бейлі, А.Тойнбі, А.Сітона, А.Фішера, Д.Райтлінгера, М.Чировського та інших.

Окремо слід згадати про серію «Літопис УПА», видання якої було розпочато ще наприкінці 40-х років в Торонто. «Літопис» є універсальним джерелом для дослідників цього періоду .

Це серія книг, у якій публікуються документи і матеріали з історії УПА та Збройного підпілля. Початок цьому виданню дали колишні вояки УПА, які в результаті Великого рейду 1947-1949 років опинилися в Західній Европі, а опісля в Північній Америці. У 2006 році минуло 33 роки від заснування видавництва, яке випустило у світ 59 томів у трьох серіях. Перша серія (так звана «канадська») базується на дoкументах, що їх рейдуючі частини або спецкур'єри переправили з України на Захід. Більшість із них походить з архіву ЗП УГВР. Друга серія, або нова (започаткована в 1995 р.), охоплює тільки документи з архівів України. Серед них є як підпільні, так і радянські документи, що походять з архівів ЦК КПУ (тепер ЦДА- ГОУ), Жовтневої Революції (тепер ЦДАВОУ) та КҐБ (тепер СбУ).

Третя серія «Бібліотека» (заснована у 2000 р.) подає аналітичні розвідки та спогади, хоча спогади друкувались і в першій серії.

У своїх працях автори багато уваги приділяли впливові національних факторів та особливостей історичного розвитку українців на розвиток національно-визвольної боротьби. Аналізували реакцію населення Західної України на репресивні діяння влади.

Повоєнні десятиріччя займають особливе місце в історії. З одного боку це період подальшого зміцнення тоталітарного сталінського режиму, а з іншого - час громадського прозріння та перегляду цінностей. Особливо суперечливо й неодноразово проходили «соціалістичні перетворення в Західній Україні, де швидкі темпи промислового росту, зрушення у сфері освіти й т.ін. драматично перепліталися із заходами масових репресій, депортацій, насильницької колективізації, ліквідації греко-католицької церкви. Керівництво СРСР не шкодувало сил для якнайшвидшого придушення національно-визвольного руху в Західній Україні.

Після звільнення України від німецької окупації могутній радянський репресивний апарат кинуто на знищення УПА як «націоналістичного банд формування». За підрахунками дослідника Івана Біласа вже навесні-влітку 1944 року зосереджено велику кількість військ НКВС: у Волинській області - дивізія, три полки та бригада - всього 5285 вояків; Рівненській - одна дивізія та чотири бригади - 8754; Львівській - чотири бригади та кінний полк - 6525; Тернопільській - три бригади - 3057; Станіславській - бригада - 1328 вояків. Всього у названих областях - 26 304 осіб. Крім того, планувалося терміново перекинути з Північного Кавказу до Волині дві бригади (5236 бійців) та п'ять бронепоїздів у Львів, Тернопіль, Станіслав, Рівне, які мали 7700 вояків [3, І77]. Також залучалися до боротьби з УПА частини НКВС охорони залізних доріг.

Усього за підрахунками дрогобицького історика Михайла Сеньківа наприкінці 1944 року в Західній Україні близько 200 тис. вояків внутрішніх військ та винищувальних батальйонів [12,96], які, за постановою ЦК КП(б)У «Про посилення боротьби з українсько- німецькими націоналістами у Західних областях України» від 10 січня 1945 року, створювались із місцевого населення у кожному райцентрі, та, по можливості, в крупних селах. Ядро кожного батальйону повинно складатись з невеликої групи партизан або інших осіб, які мають досвід « боротьби з бандитами»[13,арк.9]. Але ефективність дій цих батальйонів була дуже низькою і як однією з причин цього було примушення місцевих жителів до вступу в них. Так, в кінці березня 1946 року в Куліковському районі було створено 17 винищувальних батальйонів з загальною чисельністю 237 чоловік, але вже в ніч з 29 до 30 квітня 6 батальйонів було роззброєно. Після чого управлінням МВС розформовано ще 9 батальйонів.

В ході перевірки спеціальною комісією виявлено, що при організації батальйонів в селах Колодниці, Печихвости, Малий та Великий Дорошев Куликовського району припущені факти насильства. Так в селі Колодниці начальник військового гарнізону п/п 97644 Фролов дав вказівку бійцям місцевого гарнізону зібрати жителів, які спроможні носити зброю. У ніч на 7 березня зібрано 7 людей: Баран Е.І., Іванцова І.Ю., Кушко П.В., та інші., причому Кушко П. В. був учасником Великої Вітчизняної війни, нагороджений чотирма медалями та двома грамотами за бойові заслуги. Всі семеро під час затримання та допиту були побиті та утримувались у підвалі до наступного дня.

31 березня 1946 року всі затримані під конвоєм направлені в Куликовський райвідділ МВС, де начальник запропонував їм вступити до винищувального батальйону, попередивши, що у випадку відмови їх направлять на будівництво шосейних доріг. Після того, як 5 чоловік взяли зброю, всіх звільнили [ 15,арк.42].

На боротьбу за вільну Україну вставали цілими родинами. «Батько трьох синів виряджає в повстанці двох старших. Один гине на полі бою, другий попадає в руки енкаведістів. З спаленою на гарячій плиті спиною й чотирма глибокими ранами в грудях, він вихопився з ворожих рук і побіг до батьківської хати. Але там його знову застукали більшовики. В останній момент він вибіг з хати, але не встиг перебігти в загін, коли поцілила його більшовицька куля. Після того 65-літній батько також покинув хату і пішов у повстанці....» [7,208].

В Україні боротьбу проти УПА особисто очолив перший секретар ЦК КП(б)У М.Хрущов. Щоб розібратися із ситуацією на місці він особисто виїхав у західні області , де перебував від 28 жовтня до 5 листопада. Свої результати візиту він виклав в доповідній на ім'я Сталіна 15 листопада 1944 року, де вказував, що з часу визволення краю від гітлерівців було знищено 45 742 і взято в полон 38 000 «бандитів». Вважаючи, що тільки жорстокий характер засобів нейтралізації ОУН-УПА може забезпечити успіх, Хрущов пропонував наступні кроки. «Вважаю за необхідне ввести військово-польові суди при військах НКВС. Для залякування бандитів за вироками цих військово-польових судів засуджених до знищення не розстрілювати, а вішати. Суди необхідно проводити відкрито, із залученням місцевого населення. Результати судів у пресі не висвітлювати. Виконання вироків військово-польових судів здійснювати публічно в селах, по можливості там, де здійснив злочин засуджений. Це подіє витверезливе на бандитів». М.Хрущов пропонував щоб не затягувалось ведення справ арештованих «тимчасово заснувати при обласних управліннях НКВС західних областей України спеціальні трійки у складі : секретаря обкому партії, начальника обласного відділу НКВС та обласного прокурора». Трійкам надавати право розглядати справи « українсько-німецьких націоналістів та їх посібників і застосовувати до винних вищу міру покарання - розстріл з виконанням вироку негайно» [9,158-159]. Пропозиції щодо ужорсточення радянських репресій стосовно учасників самостійницького руху надійшли від секретаря Львівського обкому КП(б)у І.Грушецького, секретаря Станіславського обкому партії М.Слонь та інших.

У своєму прагненні подолати спротив повстанців і підпільників Радянська влада, не зупинялась ні перед чим. Поряд із порушенням радянської чи, як казали, соціалістичної законності в діях представників влади, органів МВС і МДБ, мали місце масові депортації населення у східні і північні райони СРСР, примусова мобілізація працездатних осіб на роботи у Донбас, а молоді - до технічних училищ. Насильницький характер мали кампанії по підготовці і проведенню виборів до вищих і місцевих органів законодавчої влади. Злочинною за змістом і формою була й колективізація сільського господарства, яка носила форму примусу у порушувала задекларований більшовиками принцип добровільництва.

Прилюдні страти покликані стати пересторогою для тих, хто продовжував боротьбу у підпіллі чи підтримував її. Так, 6 січня 1945 року у Яворові (Львівщина) повісили членів ОУН М.Верхоляка і Г.Саса, 9 січня у Дрогобичі страчено повстанців Безика й Білого, а в Бориславі Лисика. У присутності 17 тисяч людей 11 січня у Стрию повісили З.Гайсака, П.Стефаніва, П.Бабія, М.Отецького, І.Рігуса. Трупи повішених підпільників в центрі м. Олеська влада не дозволяла знімати протягом кількох тижнів. Виконання вироку над повстанцями Є.Янюком (Морозенко), С.Цибулою (Губенком), О.Кожою (Грушою) у м. Горохові на Волині відбувалось на очах учнів місцевої школи. На Львівщині прилюдно повісили підпільницю Є.Вілюру - Лівшук. Доходило і до варварських засобів залякування людей. 1 серпня 1945 року до с. Дрячинів (Чернівецька обл.) після облави привезли двох повстанців і в присутності зігнаного населення обрізали їм статеві органи, а потім залишили помирати у страшних муках. Коли на Гуцульщині полоненим бійцям УПА вирізали на тлі тризуби, ламали кістки, забивали в ніс патрони, кілька присутніх на екзекуції жінок збожеволіло. Одним з методів залякуваня селян стали підпали їх домівок, як це було у цілком спаленому с. Луцьки на Сокальщині (Львівська обл.) і Крадієві (Коропецький р-н Тернопільської обл.) [6,382]

У середині грудня в присутності 50 мешканців с.Добросин на Жовківщині страчено коменданта боївки СБ З.Бруха. В містечку Буськ на майдані поставили шибеницю на якій повісили три особи, причому у вироку вказувалось: «За зраду українському народу». У Самборі приречених вішали вниз головою, аби продовжити їхні предметні страждання. У Станіславській області від серпня 1944 року до лютого 1945 року відбулось 28 привселюдних страт (25 - у 18 районах і 3 в обласному центрі) [6,354].

Партійні органи вдавалися до творення протиправного в своїй основі механізму залякування населення й учасників підпілля. Характерним кроком у цьому відношенні стала постанова політбюро ЦК КП(б)У від 5 вересня 1949 року «Про проведення відкритих судових процесів у західних областях Української РСР над окремими учасниками бандитсько-терористичних груп».

На думку ініціаторів і авторів цього документу, відкриті судові процеси мали дієво вплинути на справу боротьби з підпільниками, відвернути від їх підтримки місцеве населення [6,429].

На придушення національно-визвольного руху кидались кращі сили й кадри, техніка, озброєння. Про всеосяжність і масштабність боротьби комуністичного режиму проти українських повстанців і підпільників свідчить той факт, що впродовж тільки 1946-1947 років Політбюро, Оргбюро і Секретаріат ЦК КП(б)У, у тому числі спільно з урядом УРСР, прийняв понад 40 постанов, спрямованих у тій чи іншій формі на остаточне придушення супротиву ОУН - УПА та ліквідації масової бази визвольного руху [8,І2].

Однією з активних форм боротьби з підпіллям використовувалась так звана «приманка». В доповіді постійному представнику УРСР тов. Шубіну приводяться наступні приклади, що ввечері 12 грудня 1945 року в с. Цивка Тлумачського району Станіславської області, поблизу лісу залишений боєць Дудка, нібито він відстав від своєї часини. Два «бандита» робили спробу захватити його у полон та були вбиті. 4-го грудня спецгрупою Мельниця-Подільського РВ НКВС Тернопільської області, при проведенні операції в селі Устьє, вбито три «бандити», тіла яких не прибрали, а на ніч біля них виставили засідку. Вночі три «бандити» спробували забрати тіла та були вбиті. Підволочиським РВ НКВС Тернопільської області з метою ліквідації самими «бандитами» станичного ОУН с. Дубровки Кухти Івана та його зв'язківця Кухти Василя , що знаходився на нелегальному положенні, Робітники РВ НКВС одному з посібників підкинули буцім то загублений Кухтою Іваном доніс органам НКВС, де знаходиться боївка. В ніч на 5 грудня станичний Кухта Іван був «бандитами» повішаний, а його зв'язківець Кухта Василь розстріляний [16,арк.4-5].

З 1944 року при кожному відділі МДБ, МВС створювались так звані спеціальні групи, що діяли під виглядом УПА або боївок СБ ОУН. Їх мета - виявляти і знищувати провідних діячів ОУН, командирів УПА, організовувати провокації, вбивати невинних мешканців з метою компрометації ОУН-УПА. Керував діями спец. групи оперативний працівник НКВС. До їх складу включались перевірені агенти бойовики, колишні партизани та деякі бойовики ОУН-УПА, які приходили з повинною до органів НКВС. Спецгрупи отримували завдання: проникати у підпілля або формування УПА для фізичного знищення та компрометації керівного складу; знищувати дрібні банди УПА та місцеві боївки; підведення банд УПА під оперативний удар органів та військ НКВС; збирання розвідувальних даних та інші.

До спецгруп входило від 3 до 50 й більше осіб, залежно від легенди і характеру завдань. Станом на 20 червня 1945 року у західних областях України діяло під виглядом бандерівців 156 спецгруп із загальною кількістю 1783 особи. У результаті використання спец груп на території Чернівецької області вбито 62 учасника підпільного руху, захоплено живими 126 «бандитів» і 72 «банд посібників», Львівської вбито 24, полонено 40, у Станіславській 34(149), Ровенській-52(3), Дрогобицькій -10(53), Тернопільській-2(34), Рівненській(на 20 травня) - 49(905), Волинській-33(397) [3,462-464].

Спецгрупи, укомплектовані здебільшого людьми без моральних устоїв, розбещених наданою їм безконтрольною діяльністю вдавалися до нечуваної жорстокості, чинили дикі розправи над невинними мешканцями краю у спробах здобути потрібну інформацію. У 1949 році воєнний прокурор військ МВС Українського округу полковник Г. Кошарський доповідав М.Хрущову про чисельні злочини спец груп. Свавілля і насильства над місцевим населенням, які допускають їх учасники, - писав прокурор, - не лише не полегшують боротьбу з бандитизмом, але навпаки, ускладнюють її, підривають авторитет радянської законності і безперечно завдають шкоди справі соціалістичного будівництва в західних областях України.» Він наводив чисельні приклади того, як під виглядом бандерівців спец групи піддавали тортурам невинних людей, ґвалтували жінок, грабували населення. Отже, писав він, «дії так званих спец груп МДБ носять яскраво виражений бандитський антирадянський характер» і, звичайно, не можуть бути виправданими ніякими оперативними міркуваннями. В Рівненській області навіть утворили націоналістичну групу яка збирала гроші на потреби УПА. На жаль керівництво МДБ на злочини своїх спец груп не звертає уваги, підсумував прокурор [14,арк.8]. За допомогою спецгруп вдалося встановити серед повстанців атмосферу взаємної недовіри, яка призводила неодноразово до самознищення бойовок та їх ватажків. Від липня 1948 року до березня 1949 року групами спільно з підрозділами військ МДБ було ліквідовано і заарештовано 1 447 учасників ОУН та УПА та їх прихильників, але враховуючи брутальні випадки порушення соціалістичної законності МДБ УРСР у березні 1949 року ухвалило рішення про реформування агентурно-бойових груп при міських і районних відділах МДБ й заборонила в подальшому застосування цього виду агентури в західних областях України [6,427].

Великі надії на ліквідацію підпілля та загонів УПА радянська влада покладала на масові депортації українського народу, особливо сімей, члени яких пов'язані з ОУН - УПА. У листі до Сталіна у березні 1944 року М.Хрущов вважав за необхідне «виселити сім'ї активних учасників ОУН, УПА у віддалені місцевості СРСР. НКВС СРСР визначити місця поселення, а визначення осіб і категорій населення, яке підлягає виселенню, покласти на обласні органи НКВС» [18,арк.19].

30 травня 1944 року розроблено та затверджено за № 7129 інструкцію про порядок виселення «у віддаленні райони Союзу членів сімей оунівців та активних повстанців, в якій зазначалося: «Виселенню підлягають усі повнолітні члени сімей оунівців і активних повстанців, як арештованих так і вбитих при зіткненнях, а їх майно підлягає конфіскації... Крім цієї категорії, підлягають також виселенню сім'ї активу і керівного складу ОУН-УПА, які переховуються... Неповнолітні члени сімей слідують разом із своїми рідними. Інструкція визначала порядок перевезень, конвоювання, розміщення в тюрмах. Згідно з інструкцією брати з собою можна було одяг, продукти харчування - не менше, ніж на місяць, дрібний інвентар та гроші, а також ящик для упакування одягу. Все інше майно конфісковувалось і передавалось представникам місцевих органів влади, його доля вирішувалась урядом України чи обласними виконкомами. Депортувалися не лише сім'ї вояків УПА та підпільників ОУН.

5 лютого 1946 року секретар Львівського обкому партії І.Грушецький у доповідній записці М.Хрущову наголошував, що часто після нападів на важливі об'єкти повстанці переховуються в сусідніх селах, де мають чимало прихильників. Тому він пропонував: «З метою очищення особливо уразливих об'єктів (залізниць, мостів, автомагістралей, новобудов та ін.) вважаємо за необхідне здійснити виселення із окремих сіл районів Львівської області у віддалені місцевості СРСР - 4394 сімей у кількості 15388 осіб». У додатку на 29 сторінках визначалися села і кількість сімей повстанців, «куркулів» та інших «ненадійних» [4,502-506].

Однією з найбільших акцій стала операція в Станіславській області 21 жовтня 1947 року, в якій взяли участь 1693 оперативних працівників МДБ-МВС, 10000 осіб партійно-радянського активу, 5841 боєць військ МДБ і прикордонників МВС, 941 боєць винищувальних батальйонів. На вивіз депортованих до станцій завантаження мобілізували 605 автомашин і 2000 возів. В операції брали участь навіть танкові підрозділи Прикарпатського військового округу. Того дня, повідомляв М.Слонь, у Карпатах пішов сніг. Секретар скаржився, що погода заважала військам своєчасно вийти в задані райони, оточувати села, але не згадав про виселених, яких виганяли з домівок, не даючи часу на збори й везли на відкритих машинах і возах далеко до залізничних станцій, а часом пішки, бо, як писав він, навіть танки застрягали. За один день виселено 4575 сімей, або 12476 осіб (до плану бракувало 1500 осіб). За його даними сховалася (перейшла на нелегальне існування) 601 сім'я (2831 особа), а втекли лише 16 сімей (167 осіб). Між іншим, за кілька днів до операції з'явилися оунівські листівки з попередженням про виселення, що й дало декому змогу втекти. З великим задоволенням М.Слонь повідомляв Хрущова про величезну кількість вилученого для держави: землі - 4323 га, хліба - 31262 пуди, житлових будинків і господарських будівель - 6531, овочів - 166 тис. пудів, коней - 848, рогатої худоби - 387, багато сільськогосподарського інвентарю. «Проведення заходів по виселенню, - підсумував він, - різко знизило бандитську активність, посилило деморалізацію оунівського підпілля» [19,арк.68].

Спогади людей, котрі виселені, документи, які збереглися підтверджують про масові знущання під час переселення людей. Закриті та наглухо зачинені товарні вагони, які ніяк не пристосовані до перевезення навіть худоби, не говорячи вже про людей, відсутність туалетів, води, гарячої їжі, велике скупчення в одному вагоні призводили до великої смертності. Для людей давали солону суху рибу, яку треба їсти, так як більше нічого не давали. Але води не було. Дослідник В.Дмитрук в одній з своїх праць приводить розмову з видатним вченим-фізиком, професором, який розповідав, як врятувався його батько. Він, лежачи на підлозі, помітив залізний болт із розширеною головкою, що прикріплював підлогу до рами вагона. Болт був холодний, і вони по черзі його лизали, а це до певної міри заспокоювало їх організми. Так вони вижили [5,209].

Щодня арештовували велику кількість людей, тюрми переповнені та умови перебування в них як правило не людські. Під час проведення допитів слідчі використовували різні тортури, щоб отримати ту інформацію, яка їм була потрібна. Один з учасників підпілля Петро Савчук в своїх спогадах згадує: «Нарешті Пєтухов вимучив протокол і сказав мені підписатися. Я не зробив цього, бо там було забагато брехні. Слідчий розгнівався, підійшов ближче й посадив мене на куток табуретки. Ноги звелів випростати, а руки покласти на коліна й не рухатися. Сам сів за стіл, втупився в папери й чекав, мабуть коли скажу: «Давай протокол - підпишу». Я ж міркував собі: «Жди, жди, мені непогано тут сидиться». Проминуло небагато часу, і я відчув , як хребтом ніби пробіг електричний струм «електрика» дедалі частіше пронизувала хребет. Я став пріти. Мені робилося нестерпно боляче, хребет перетворювався у болючу рану. Я намагався з усієї сили триматися, аби не показати своєму катові, що мені погано, й просити в нього пощади» [11,163]. «Видно, йому набридло, було вже пізно. Звелів сторожі відвести мене до камери. Конвоїр відчинив двері й сказав непорушно стояти біля дверей цілу ніч.... Так я простояв аж до виклику на черговий допит. Ноги задерев'яніли, тремтіли від знесилення» [ 11,168].

Арештовували не тільки повстанців та членів їх сімей, в кліщі НКВС попадали і ні в чому не винні люди. В своїх спогадах Ярослава Гаврилюк писала: «Мені було 16 років, коли вночі в моє село прийшли енкаведисти й без всяких пояснень забрали мене й зачинили в нашому будинку культури, де просиділи до ранку. Наступного дня повезли до Бузького НКВС, там, застосовуючи всілякі тортури й нелюдське знущання, робили допити. Слідчі Іванов та Круглов намагалися насильницькими методами змусити мене зізнатися в злочинах, яких я не робила. Вони матюкалися, викручували мені руки, принижували дівочу гідність, били гумовими нагайками, найбільш по ногам. На них аж міхури появились і дуже боліли. Коли я губила свідомість, відливали водою. А лікар раз-по-раз щупав пульс: чи не померла?» [20,8].

Порушення законності працівниками МВС породжувались не тільки системою та обставинами, а і такими факторами як негативний приклад своїх керівників. В доповіді заступника секретаря ЦК КП(б)У по Західних областях тов. Стоянцева на ім'я тов. Кагановича від квітня 1947 року [17,арк.1] вказувались факти на порушення соціалістичної законності начальником УМВС Львівської області тов. Грушко Е.С., який не тільки закривав очі на значні порушення своїми підлеглими, але й давав вказівки на нарадах про використання методів фізичного впливу та сам бив арештованих.

До останнього часу вважалось, що діяльність організації українських націоналістів зосереджувалась виключно в районах Західної України, але вона перетворилась на вагому силу і в інших регіонах України. Основний склад підпільників складала молодь 1923 - 1924 років народження й підлітки. З різних причин, як правило під впливом сімейного оточення, вони сприйняли українську національну ідею і традиції вітчизняної духовності і культури, що якраз і пропагували члени похідних груп, займаючись наскільки це можливо в умовах окупації, просвітницькою роботою - створенням українських шкіл, клубів, самодіяльних художніх гуртків, допомагаючи юнакам і дівчатам уникнути вивезенню до Німеччини. Саме незалежність України, активна антинімецька боротьба основна мотивація до вступу молоді в ОУН. Коли почалося звільнення України від німецько-фашистських загарбників, окремі члени ОУН вливалися до Червоної армії і громили ворога вже в її лавах. Відразу ж після звільнення загарбаної території радянська влада розпочала масові арешти учасників підпілля ОУН по всіх областях України.

В результаті безперервних чекістсько-військових операцій, масових репресивних акцій, насамперед депортації західноукраїнського населення, насильницької колективізації села, підступної діяльності спец. груп і агентури органів держбезпеки, ліквідації греко-католицької церкви та інших заходів, радянському режимові вдалося завдати значних втрат збройному підпіллю, і визвольний рух у 1948-1953 роках пішов на спад.

Незважаючи на це збройна боротьба продовжувалась практично до 1956 року. Наслідками її стали значні жертви серед цивільного населення. Упродовж 1944-1946 років загальна кількість загиблих вояків УПА, членів ОУН обчислюється в 155 108 осіб, у тому числі 1 746 у східних областях України. Перед загрозою репресій і моральним тиском з'явилися з повинною 76 753 осіб. Заарештовано за приналежність до націоналістичного руху 103 866 осіб, з яких 87 756 засуджено [10,751].

Висновки

Визвольний рух, керований ОУН, не був випадковістю. Він став об'єктивно неминучим викликом тоталітарному режимові з боку тієї частини населення України, котра усвідомлювала вагу національної ідеї й потребу її реалізації у власній державі. Для придушення національно - визвольної боротьби радянська влада використовувала різноманітні форми та методи репресій. Обидві конфронтуючі сторони можна звинувачувати у цинізмі й жорстокості, але цей феномен має багато аналогів у світовій історії, коли принцип «кров за кров», «зло породжує зло, а насильство - насильство у відповідь» стають домінуючими й виводять події та вчинки за межі раціональної доцільності.

Джерела та література

1. Борець Ю. У вирі боротьби: Спогади учасника повстанської боротьби (1941- 1948). - К.: Наукова думка, 1993; Борець Ю. З найкращими. - К.: Наукова думка,1992; Галаса В. Наше життя і боротьба: Спогади. - Львів: Вид. «Мс», 2005; Гордасевич Г.Л.,Гордасевич Б.О. Нескорена Берегиня. - Львів:«Піраміда», 2002; Данилюк (Блакитний) М. Повстанський записник.

2. Вєдєнєєв Д., Лисенко О. Військово - політична діяльність ОУН та УПА у світлі норм міжнародного гуманітарного права //Український історичний журнал. - 2007. - №3. - С.46-65; Горбуров Є.Г., ШитюкМ.М. Суспільно - політична та бойова діяльність націоналістичного підпілля півдня України в роки німецько - румунської окупації, - К., 2003; Іллюшин І. ОУН-УПА і українське питання в роки Другої світової війни. - К., 2001; Кентій А.В. Нарис боротьби ОУН-УПА в Україні (1946- 1956 рр.). - К.,1999; Киричук Ю. Нариси з історії українського національно - визвольного руху 40-50 років. - Львів, 2000; Косик В. Україна і Німеччина у другій світовій війні. - Львів, 1992; Лисенко О. ,Марущенко О. ОУН та УПА. Бібліографічний показчик публікацій 1998 - 2002 рр. - К.,2002; Сергійчук В. Десять буремних літ: Західно-українські землі в 1944 - 1953 роках. Новітні документи і матеріали. - К., 1998; Шаповал Ю. Україна XX століття: особи та події в контексті важкої історії. - К., 2001; Шитюк М.М. Масові репресії проти населення Півдня України в 20-ті-50-ті роки XX століття. - К.: «Тетра», 2000.

3. Білас І. Репресивно - каральна система в Україні, 1917 - 1953. Книга перша. - К.: Либідь,1994. - 422с.

4. Білас І. Репресивно - каральна система в Україні, 1917 - 1953. Книга друга. - К.: Либідь,1994. - 686с.

5. Дмитрук В. Вони боролися за волю України т.3. - Луцьк, 2006. - 401с.

6. Дзьобак В.В., Ільюшин І.І., Кульчицький С.В. та інш. Організація Українських націоналістів і Українсько повстанська армія. - К.: Наукова думка, 2005. - 495с.

7. А.Княжинський. На дні СРСР. Спогади в'язня Гулагу. Національна академія наук України. Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича, - Львів Кент, 2001. - 296с.

8. Літопис УПА. Книга друга: 1946- 1947. Нова серія, т.5. - К. - Торонто, 2002. - 569с.

9. Літопис нескореної України. - Т.2. - 184 с.

10. Політичний терор і тероризм, в Україні, ХІХ ХХ ст.: Істор.нариси. К., 2002. - 756 с.

11. Савчук П. З неволі до волі. - Івано - Франківськ, 2001. - 213с.

12. Сеньків М. Західноукраїнське село: насильницька колективізація( 40-поч.50-х рр. XX ст.). - Львів, 2002. - 290с.

13. Центральний державний архів громадських об'єднань України. - Ф.1. -Оп.16. - Спр.29.

14. Там. само. Спр.61

15. Там само. - Оп.23. - Спр.3637.

16. Там само. - Ф.1. - Оп.75. - Спр.41.

17. Там само. - Спр.101.

18. Там само. - Ф.1. - Оп.23. - Спр.703.

19. Там само. - Спр.4963.

20. Ярослава Гаврилюк. Минуле болить. Спогади із минулого - далеких днів комуно-більшовицьких репресій в Україні. - Херсон, 2002. - 108с.

Размещено на Allbest.ru