Розвиток ветеранського землеволодіння в І ст. до н.е.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток ветеранського землеволодіння в І ст. до н.е.

Пількевич А.Л.

Питання виникнення та розвитку ветеранського землеволодіння займають чільне місце при вивченні історії функціонування римської військової системи. В І ст. до н. е., що характеризувалося тривалими громадянськими війнами, а також складними соціально-політичними та економічними перетвореннями, проблема земельного забезпечення демобілізованих солдат набуває якісно нового значення.

Перш ніж безпосередньо перейти до розкриття встановленої теми, необхідно зауважити, що до даної проблематики вже зверталися як вітчизняні, так і зарубіжні вчені, що дає нам змогу опиратися на певні напрацювання попередників. З останніх робіт, що не так давно побачили світ, на увагу заслуговую праця Н. В. Чеканової «Римська диктатура останнього століття республіки»[1], в якій досліджено цілий ряд важливих соціально-економічних та політичних аспектів, характерних для трансформаційних процесів кінця ІІ І ст. до н.е. Розкриваючи сутність диктатури Луція Корнелія Сулли, Гая Юлія Цезаря, а також представників ІІ тріумвірату, авторка звертає свою увагу на динаміку розвитку їх аграрних програм, намагаючись висвітлити конкретно-істроичні обставини, в яких проходила їхня реалізація. В попередні роки проблеми ветеранської колонізації торкалися такі відомі вчені, як Є. М. Штаєрман та С.Л. Утченко [3;4]. Останній пов'язує виникнення та розвиток ветеранського землеволодіння з цілим комплексом соціально-політичних перетворень, що відбулися в останні століття Республіки. Натомість Є.М. Штаєрман головну увагу відводить внутрішньо-економічним процесам, що обумовили необхідність колонізації. Також цінною для нас є робота В. І. Кузіщіна [5], де досліджується еволюція земельних відносин в Римській державі періоду ІІ ст. до н.е. І ст. н.е.Розглядаючи західноєвропейську історіографію, необхідно звернути увагу га ґрунтовну працю П. Бранта [6]. Даний автор намагається не тільки розкрити сутнісні причини та передумови поширення ветеранського землеволодіння, але й робить спроби кількісних підрахунків солдатпоселенців. Не менш корисним є дослідження Л. Кеппі [7], яке хоча і охоплює лише другу половину І ст. до н.е., дозволяє нам розібратися в епіграфічних матеріалах, що існують по даній тематиці. Не можна не згадати і роботи Х. Шнайдера [8], в якій містяться цікаві для нас ідеї та висновки. Зокрема, автор особливо підкреслю те, що процес розвитку ветеранського землеволодіння відіграв помітну роль в системі перетворень общинно-республіканських аграрних відносин в прогресивну імперську структуру землеволодіння. На завершення слід зазначити, що серед дослідників, які працювали над проблемами колонізації в цілому, заслуговує бути виділеним британський історик Е. Сальмон [9]. В його монографії ретельно зібрано та проаналізовано матеріали джерел стосовно порядку проведення та організації виведення колоній військових поселенців в період Республіки.

Автор даної статті робить спробу виявити та дослідити основні етапи розвитку ветеранського землеволодіння в І ст. до н.е.

Як відомо, в період розквіту Республіки основу римської армії складали громадяни-власники. Військовозобов'язані відповідно до цензових категорій, встановлених ще VI римським царем Сервієм Тулієм, повинні були володіти необхідною кількістю матеріального забезпечення, тобто мали земельну власністю. Саме у зв'язку з цим досить тривалий час питання наділення землею легіонерів, що поверталися з військової служби, було не досить актуальним, як для правлячої верхівки, так і для рядових солдатів. Але, починаючи з середини ІІ ст. до н.е. внаслідок зміни зовнішньополітичного становища Римської держави, а також, внутрішньо економічних процесів, ситуація починає стрімко змінюватися. Тривалі загарбницькі війни приносили чисельні матеріальні блага (гроші, коштовності, нові землі та безліч рабів) в першу чергу римській еліті. Натомість для рядових громадян-воїнів така мілітаристська політика сенатської олігархії мала досить негативні наслідки. Оскільки абсолютна більшість римського населення було зайнято у виробництві на землі і відповідно до цього отримувало засоби для існування, поява великих рабовласницьких латифундій ставило під загрозу подальше функціонування уставлених аграрних відносин. Маючи величезну матеріальну базу, а також дешеву робочу силу в якості рабів, великі землевласники сприяли занепаду неконкурентноздатних середніх та дрібних селянських господарств [5,144]. Розвивається процес обезземелення та зубожіння селян. Разом з посиленням внутрішнього економічного тиску причиною розорення значної кількості дрібних землевласників стає і зовнішня політика держави [3,170-185]. Після перемоги в ІІ Пунічній війні в історії Риму настає новий етап військової активності в басейні Середземного моря. Тривалі війни, що велися далеко за межами Італіїї, на довгий час відривали воїнів від власних господарств. У зв'язку з чим багато військовослужбовців зазнавали розорення та втрачали свої землі, які активно скуповували, привласнювали чи захоплювали силою заможні представники правлячої еліти. За таких умов вперше виникає проблема забезпечення земельною власністю ветеранів в якості винагороди за службу державі. Ми маємо свідчення, що ще у 201 р. до н.е. за постановою сенату ветеранам Сципіона Африканського були виділені земельні наділи з колишніх володінь відпавши від Риму союзників, а саме у Самнії та Апулії [10,40]. Вже у 200 р. до н.е. виокремлюються певні норми передачі землі ветеранам, що враховували тривалість служби (за кожен рік по два югери) [10,49]. Про кількість ветеранів-поселенців та розміри їх наділів в цей період ми маємо свідчення Тіта Лівія, який, оповідаючи про події 193 р. до н.е. говорить: «В тому самому році за сенатським рішенням та за постановою народу була виведена колонія до Вібону. Туди вирушило три тисячі сімсот піхотинців та триста вершників... Піхотинцям виділили по п'ятнадцять югерів землі на кожного, а вершникам вдвічі більше» (Eodem hoc anno Uibonem colonia deducta est ex senatus consulto plebique scito. tria milia et septingenti pedites ierunt, trecenti equites... quina dena iugera agri data in singulos pedites sunt, duplex equitibus)[11]. Таким чином, ми можемо зробити висновки, що виникнення ветеранського землеволодіння мало місце ще задовго до початку І ст. до н.е., а саме в кін. ІІІ на поч. ІІ ст. до н.е [9,16-25].

Розглядаючи зародження цих процесів, в першу чергу, необхідно звернути увагу на джерела земельного забезпечення відслуживших легіонерів. З наведених вище свідчень стає зрозумілим, що території, на які виводились ці колонії, раніше належали римським союзникам. В ході війни з Ганнібалом ці, колись вірні, общини зрадили Рим та перейшли на бік ворога, за що і були покарані втратою частини свої земель. Тобто, як бачимо, для розселення ветеранів не були задіяні землі, на яких вже господарювали римські громадяни.

Починаючи з кінця ІІ ст. до н.е. реформована Гаєм Марієм римська армія, змінивши базові принципи системи комплектування військ, розпочинає процес оновлення свого соціального складу. Оскільки до служби у війську отримують доступ такі категорії громадян як proletarius, та capite censos, легіони швидко заповнюються неімущими елементами. Питання матеріального забезпечення після закінчення служби для «нового покоління» солдатів набуває особливого значення. Першим проявом тиску солдатської маси на представників правлячої еліти постають події 100 р. до н.е., пов'язані з впровадженням законопроекту Сатурніна щодо розподілу земельних угідь. Ми маємо різні свідчення стосовно території, на якій мало проходити це розселення. За Аппіаном для цього передбачалось частина Галлії, яка в результаті перемог над Кімврами та Тевтонами, перейшла у власність Риму [12]. В 100 р. до н. е. ветерани Гая Марія, значну частину з яких складали італіки, покладали свої надії на народного ватажка Апулея Сатурніка, який за їх підтримки в свою чергу прагнув збільшити свій вплив у політиці. У зв'язку з тим, що абсолютна більшість сенаторів була налаштована проти такого популістського законопроекту, а вершники не бажали втрачати підконтрольні їм провінційні землі, цей проект постанови наштовхнувся на серйозний супротив [13]. Позиція соціальних низів Риму також була суперечливою, оскільки всім було зрозуміло, що цей закон принесе користь скоріше італікам, які служили у легіонах, сформованих Гаєм Марієм [12,29]. За таких обставин Сатурніну не лишалось іншого вибору, як насильницькими методами спробувати проштовхнути свій закон у народних зборах. Ці події для нас мають особливе значення, так як демонструють один з перших прикладів злагоджених дій ветеранів по відстоюванню своїх корпоративних інтересів. Демонструючи гарну організацію не тільки на полі бою, але й в процесі прийняття законопроекту, колишні солдати Марія за допомогою сили досягли своєї мети [12,30]. Але події, що відбулися невдовзі, звели нанівець ці перші спроби заволодіти землею всупереч волі римських правлячих кіл. Виступи Сатурніна були придушені, а законопроекти згодом відмінені. Тримаючи всю повноту влади в своїх руках, владна еліта Риму ще мала реальну можливість протидіяти подібним загрозам.

Однак, у зв'язку з поглибленням процесу професіоналізації армії, в ході якого спостерігається швидке збільшення впливу матеріального фактору на настрої та поведінку військовослужбовців, відбувається консолідації солдат навколо своїх імператорів. Доля легіонерів, значну частину з яких, як ми зазначали вище, складали неімущі прошарки римського соціуму, поступово все більше починає залежати від дій окремих полководців, а не держави в цілому. Розуміючи які політичні дивіденди може принести підтримка відданої професійної армії, військово-політичні лідери швидко почали використовувати її в своїх цілях. Ця практика знайшла своє відображення у становленні римської військової диктатури, стрімкий розвиток якої характеризує останнє століття Республіки. Саме перед цієї новою загрозливою силою сенаторська олігархія та інші представники правлячих кіл виявилися безпорадними при захисті своїх інтересів. За нових умов політики-полководці, опираючись на лояльні легіони та реалізовуючи свої політичні амбіції, з великою турботою починають дбати про задоволення всіх потреб своїх солдат. Яскравим прикладом нових взаємовигідних відносин між армією та її полководцем стає людина, що навіки увійшла у свідомість римського народу як символ жаху та терору. Луцій Корнелій Сулла завдяки своїм військовим та політичним талантам в ході кампанії проти царя Понту Мітрідата VI зміг не тільки перемогти ворога, але і підготувати своїх воїнів до внутрішнього протистояння. Повернувшись до Італії з великим, добре вишколеним та відданим йому військом [12,76], Сулла здобув перемогу в кровавій громадянські війні. Встановивши військову диктатуру та організувавши вбивства і переслідування політичних опонентів, він фактично знищив будь-яку опозицію, здобувши собі свободу у прийнятті державних рішень [1,212-254]. Аппіан зазначає, що було знищено або відправлено у вигнання 90 сенаторів та 2600 вершників [12,103]. Тому, коли прийшов час подбати про гідну винагороду для своєї армії, диктатор вже не міг зустріти якого-небудь спротиву своїм розпорядженням. Однак, оскільки до влади Суллу привело більш як стотисячне військо, задоволення його матеріальних потреб не було надто легким завданням. Вперше в римській історії виникає проблема земельного забезпечення такої величезної кількості воїнів. Не дивлячись на те, що Римська держава вже на той час володіла досить значними провінційними територіями, Сулла приймає рішення розселити відставних солдат безпосередньо в Італії. Як покарання, крім величезних штрафів та різного роду стягнень, до більшості італійських міст були виведені колонії ветеранів [12,96]. Свідчення античних авторів щодо кількості воїнів, що мали отримати наділи, дещо різняться. Аппіан говорить про двадцять три легіони, що отримали велику кількість землі [12,100]. Натомість Лівій називає цифру в двадцять сім легіонів, згадуючи про відібрану у самнітів Нолу, поля якої поділили між собою воїни [14]. Таким чином, сформувавши необхідний земельний фонд за рахунок території великої кількості італійських міст, що підтримували партію Марія в ході громадянської війни, Сулла, шляхом конфіскацій та перерозподілу, зміг забезпечити земельною винагородою величезну демобілізовану армію. Щонайменше 120 тис. легіонерів [12,104], розселившись по всій Італії, стали надійною опорою нового режиму.

З появою на політичній арені нових впливових сил в особі Цезаря, Помпея та Красса розпочинається новий етап в розвитку ветеранського землеволодіння. Кожен з цих політичних діячів чудово розумів, що самотужки занадто складно ефективно протистояти могутній сенаторській партії. Тому, заливши колишні непорозуміння, Красс, за яким стояли вершники, разом з Помпеєм та Цезарем, що мали значну підтримку демократичних сил, вирішили об'єднатися у боротьбі проти оптиматів. Так влітку 60 р. до н.е. між ними була укладена угода, що увійшла в історію під назвою І тріумвірат. Варто звернути увагу на те, що: «Спільною платформою угоди була формула: в республіці не повинно відбуватися нічого, що не було б прийнятним для кожного з трьох»[15,498]. Отже, за сприяння тріумвірів консулом на 59 р. до н.е. було обрано Гая Юлія Цезаря, який, не гаючи часу в обхід сенату, звертаючись безпосередньо до народних зборів, зміг провести аграрні законопроекти, які в першу чергу були покликані задовольнити вимоги ветеранів Помпея [16,159]. Другому консулу разом з представниками сенаторської партії, після силового протистояння довелося рятуватися втечею з форуму, який взяли під контроль воїни Помпея [17]. Як повідомляють джерела, для розподілу було передбачено незайняті державні землі в області Кампанії, Самнію та Етрурії, на яких окрім відставних солдатів повинна була розселитися римська біднота. В результаті цих двох законопроектів в колонії було виведено не менше 20 тис. осіб [18;19;20].

Таким чином, скориставшись підтримкою ветеранів Помпея та задовольнивши їхні потреби, Цезар вправно використав ці обставини для збільшення власного впливу в державі. Ці події певним чином нагадують нам розглянуту вище смуту Сатурніна, який подібним шляхом намагався заручитися підтримкою плебсу. Але на відміну від першої спроби об'єднання лідерів демократичних сил з військовими елементами, що була придушена оптиматською опозицією, ця авантюра принесла Цезарю чималі дивіденди. Народні маси спокусившись цим законом зробилися значно поступливішими та схильним приймати будь-які пропозиції тріумвірів [21]. Саме завдяки задоволенню земельних потреб «чужих ветеранів» та безпосередньо за їх силового сприяння нам і доводиться говорити про початок формування військово-політичної могутності Цезаря. Схиливши народ на свій бік, майбутній диктатор досягнув мети, отримавши в управління на п'ять років обидві Галлії (Передальпійську і Заальпійську) та Іллірік разом з чотирма легіонами [22].

Наступні події тривалих та кровопролитних війн, в ході яких була підкорена більша частина галльських племен, а згодом і тяжке міжусобне протистояння, змусили Цезаря замислитись про матеріальне забезпечення власних воїнів. З встановленням його одноосібної влади розпочинається другий етап масштабної ветеранської колонізації. Суттевою відмінністю від політики Луція Корнелія Сулли, який створив необхідний земельний фонд, ідучи шляхом конфіскацій та прямого терору по відношенню до попередніх власників, стало те, що Цезар вирішив використовувати значно гуманніші заходи. Завдяки Аппіану ми маємо певне уявлення щодо його програми. Так, звертаючись до солдат в часи громадянської війни, їх імператор обіцяв, що: «Коли війна буде закінчена, я усім вам дам землю, і не так, як Сулла, віднімаючи її у приватних власників та розселяючи пограбованих разом з тими, що пограбували, так, що вони знаходяться у вічній між собою ворожнечі, але роздам вам землю суспільну та мою власну, а якщо потрібно буде, то ще придбаю»[19]. Така політика Цезаря, на наш погляд, неодмінно випливає з характеру його влади, яка хоча і базувалася в своїй основі на військовій силі, все ж передбачала підтримку демократичних елементів вічного міста. Даруючи помилування багатьом своїм ворогам та бажаючи здобути славу справедливого та щедрого правителя, диктатор не бажав дратувати громадян республіки. На відміну від Сулли, який, «відкоригувавши» систему влади, ніби відсторонено підтримував її своїм авторитетом, Цезар бажав одноосібно керувати всім. Тому для останнього шлях терору та насильницьких конфіскацій був неприйнятним, а реалізація всіх обіцянок та програм передбачала застосування мирних заходів[4,38-41]. Так, роздаючи землю, що перебувала у державній власності, а також купуючи додаткові наділи у приватних осіб, Цезар розселяв своїх ветеранів окремими невеликими групами, а не суцільною смугою, як це практикувалося раніше [23]. Другою суттєвою відмінністю Цезаря було активне залучення до розподілу провінційних земель [7,49-55]. За даними джерел: «вісімдесят тисяч громадян він розселив по заморським колоніям» (octoginta autem ciuium milibus in transmarinas colonias distributis) [23]. Оскільки при виборі нових поселенців перевага надавалась відставним солдатам [24,529], можна говорити про те, що більшість з них складали ветерани. Але навіть за таких обставин купленої землі для всіх воїнів просто не вистачало та й довести до логічного завершення свою земельну програму Цезарю не вдалося, в результаті змови диктатор загинув так і не встигнувши реалізувати більшості своїх намірів.

Одразу ж для заспокоєння солдатських хвилювань сенатори були змушені прийняти популістську постанову, в якій йшла мова про гарантії володіння, передбаченими для поселенців наділами в колоніях [19]. Однак пусті обіцянки не могли задовольнити солдат, що призвело до їх швидкої консолідації навколо політичних послідовників Цезаря. На початку листопада 43 року до н. е. лідери цезаріанської партії в особі Антонія, Лепіда та Октавіана об'єднали свої сили, уклавши в м. Бононії угоду, що лягла в основу утворення ІІ тріумвірату. В той час як республіканці збирали сили у східних провінціях, майбутні тріумвіри провели через коміції славнозвісний lex Ticia, що надавав їм необмежені повноваження для вирішення державних справ (triumviri rei publicae constituendae). Цей закон фактично легалізував диктатуру трьох осіб, які тримали під контролем і відтепер вже офіційно мали здійснювати владу у сфері військового, адміністративного, законодавчого, судового та фінансового управління [25,8]. Отриманий тріумвірами екстраординарний імперій забезпечував право керівництва і на місцевому рівні. Після кривавих проскрипцій та військового протистояння майже всі сенатори республіканці були знищені фізично [26], а більшість діючих представників цього органу влади почали підтримувати тріумвірат. Народні збори цілком контролювали цезаріанці, навіть сам закон Тіція був прийнятий під тиском війська[26]. Таким чином, склалася ситуація реальної недієздатності та безпорадності традиційних республіканських органів влади. До цього слід додати, що всі посади магістратів були заздалегідь узгоджені Антонієм, Октавіаном та Лепідом. Тобто, цілком очевидно, що вся повнота влади опинилась в руках тріумвірів, які, опираючись на свої легіони, фактично перетворилися на диктаторів. Саме ці обставини в значній мірі і обумовили ті методи та засоби, що були використані цезаріанцями в ході земельного забезпечення своїх воїнів [8,208-210]. Після битви при Філіппах, що стала ключовим моментом поразки республіканських сил, перед тріумвірами постало завдання наділити землею щонайменше 28 легіонів, що складало 170 тис. чоловік [27]. Однак деякі дослідники не погоджуються з цією цифрою та пропонують зупинитися на максимальній межі в 50 тис. військово-поселенців [6,81-82]. Як відомо, після укладення Брундізійського договору відбувся новий розподіл підконтрольних союзникам територій: всі західні провінції, крім Африки (вона відійшла Лепіду), залишалися за Октавіаном, а всі східні, починаючи від Іллірії, переходили до Антонія. Відповідно до цього були розподілені і обов'язки тріумвірів. Так Антоній на Сході мав збирати гроші для обіцяних виплат легіонерам, а завданням Октавіана стало розселення ветеранів в Італії. Оскільки коштів для купівлі такої великої кількості необхідних земель у тріумвірів не було, то передбачався лише один варіант розвитку подій масові насильницькі конфіскації. Для винагороди воїнам виділили 18 міст, що були досить заможними та включали плодючі прилеглі землі, які разом з домівками городян підлягали конфіскації на користь ветеранів. Аппіан повідомляє назви деяких з цих міст, що дає нам змогу локалізувати їх місце знаходження, а саме: Капуя, Регій, Венузія, Беневент, Нуцерія, Армін та Гіппоній. Тобто можна говорити про поширення колоній на території Кампанії, Самнія, Умбрії, Піцена, Етрурії та Цизальпійської Галлії [26]. Таким чином, не можна не погодитись, що досить значна територія Італії підпала під колонізацію, що супроводжувалась витісненням місцевого селянства [27,134], але говорити про аналогічні процеси в інших областях Аппенінського півострова у більш-менш масовому порядку не доводиться. У зв'язку з цим невиправданою, на наш погляд, є висловлена думка про цілковите зникнення італійського селянства в ході земельної програми представників ІІ тріумвірату [28,208].

Підводячи підсумки необхідно зауважити, що аграрна програма лідерів цезаріанців в значній мірі продовжувала та розвивала принципи колонізаційної політки, запроваджені ще Луцієм Корнелієм Суллою, в основі яких лежало прагнення швидкого задоволення земельних та фінансових потреб воїнів за рахунок передачі їм конфіскованого майна. Спроба Юлія Цезаря сформувати спеціальний земельний фонд шляхом купівлі необхідних ділянок потребувала значного проміжку часу та врешті-решт не була цілковито реалізована. Шлях насильницького перерозподілу в умовах постійних громадянських війн, продуктом яких ставали величезні армії, що вимагали землі та грошей, виявився фактично безальтернативним. Нові неімущі соціальні елементи, що заповнили легіони після реформи Гая Марія зовсім по іншому поставили питання винагороди за військову службу. А оскільки земля в Стародавньому Римі завжди сприймалася не тільки як джерело прибутку, але і як першочерговий засіб для існування, поширення ветеранського землеволодіння в процесі професіоналізації римської армії постає цілком закономірним явищем.

римський військовий армія ветеран

1. Чеканова Н. В. Римская диктатура последнего века Республики. Спб., 2005. 480 c.

2. Штаерман Е. М. Древний Рим: проблемы экономического развития. М., 1978. 222 c.

3. Утченко С. Л. Древний Рим. События. Люди. Идеи. М., 1969. 324 с.

4. Утченко С. Л. Римская армия в I в. до н. э. // Вестник древней истории. 1962. № 4. C. 30-47.

5. Кузищин В. И. Генезис рабовладельческих латифундий в Италии (II в. до н. э. -- I в. н. э.). М., 1976. 267 с.

6. Brunt P. A. The Army and the Land in the Roman Revolution // JRS. 1962. Vol. 52. P. 68-86.

7. Keppie, L. Colonisation and Veteran Settlement in Italy 47-14 bc. London, 1983. 233 p.

8. Schneider H. C. Das Problem der Veteranenversorgung in der spateren romischen Republik. Bonn, 1977. 458 p.

9. Salmon, E. T. Roman Colonization under the Republic. London, 1969. 218 p.

10. Titi Livi ab urbe condita. Lipsiae, 1892. Pars V: fragmenta et index. xvi. (далі Liv.), ХХХІ, 4. Liv., XXXV, 40

11. Appian. The Civil Wars. L. Mendelssohn. Leipzig. Teubner, 1879. (далі App., C.), I, 29

12. Frank Frost Abbott. Cicero: Selected Letters. Boston, 1909. (далі Cic., Pro Rab. Perd.), VH, 20 21. Liv., Ep. 89

13. Ковалев С. И. История Рима. М., 2006. 864 c.

14. Игнатенко А. В. Армия в государственном механизме рабовладельческого Рима эпохи Республики: Историко-правовое исследование. Свердловск, 1976. 214 c.

15. Plutarchi Vitae parallelae. Recogn. Cl. Lindscog et K. Ziegler, iterum recens. K. Ziegler. Lipsiae, 1957-1973. V. I-III. (далі Plut., Pomp., 47 48; Caes., 14; Cato Min.), 32.

16. Vellei Paterculi Historiarum ad M. Vinicium consulem / Rec. W.S. Watt. Lipsiae, 1988. (далі Vell.), II., 44. App., B. C., II, 10

17. C. Suetoni Tranquilli opera ex rec. M. Ihm. V. I: de vita Caesarum Libri VIII. Lps., 1907. (далі Suet.), Jul., 20. Plut., Pomp., 47.

18. Моммзен Т. История Рима. Т. III. От смерти Суллы до битвы при Тапсе. М., 2002. 655 c.

19. Bleicken J. Zwischen Repuiblik und Prinzipat. Zum Charakter des Zweiten Triumvirats. Gottingen, 1990. 527 p.

20. Gabba E. Esercito e societа nella tarda Republica Romana. Firenze, 1973. 623 p.

21. Syme R. The Roman Revolution. Oxford, 1939. 675 p.

Размещено на Allbest.ru