Товариства технічної допомоги та рееміграція зарубіжної української громадськості у політиці комуністичного режиму (1921-1925 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Товариства технічної допомоги та рееміграція зарубіжної української громадськості у політиці комуністичного режиму (1921-1925 рр.)

Крамар О.С.

Перспектива розбудови громадянського суспільства в Україні вимагає ґрунтовного вивчення історії взаємин громадськості та політичних і державних інституцій на території нашої держави. Низка позитивних зрушень у царині розвитку громадської ініціативи та самоорганізації суспільства, що стали можливими в Україні внаслідок першої та другої російських революцій максимально могли бути реалізовані під час існування демократичної української держави 1917-1920 років. Натомість з початку 20-х років в умовах окупації території України більшовиками громадські інститути зазнали деформацій, зумовлених прагненням режиму перетворити їх на інструмент досягнення комплексу внутрішньо та зовнішньополітичних завдань. Серед прикладів складна та неоднозначна історія рееміграції представників української зарубіжної громадськості, що раніше виїхали до країн Америки, а також їх залучення до реалізації соціалістичного експерименту в Україні. Означена проблема активно розроблялася у радянський час, проте у вкрай заідеологізованій та тенденційній інтерпретації. Остання в цілому повторювала та розвивала пропагандистські штампи, поява яких супроводжувала сам процес рееміграції трудових колективів у 20-х роках [2;5;6;9;10;16].

У новітній українській історіографії цьому аспекту вітчизняної історії приділяється недостатня увага і водночас навіть в останніх дослідженнях спостерігається обмежений та непослідовний відступ від сформованих у радянський період стереотипів [7;8]. Тож метою цієї статі визначено критичний аналіз особливостей політики комуністичного режиму спрямованої на використання процесу рееміграції української зарубіжної громадськості у контексті досягнення комплексу зовнішньо та внутрішньополітичних завдань.

Залучення колишніх емігрантів до розбудови радянської економіки було важливим аспектом політики більшовиків з огляду на інтерпретацію СРСР як прообразу майбутньої світової «держави пролетаріату», бази «світової революції». У цьому контексті резолюція чергового конгресу Комінтерну (1921 рік) декларувала, що «безумовна підтримка Радянської Росії була і залишається найпершим завданням комуністів усіх країн. Лише коли Радянській Росії вдасться відновити своє господарство, вона буде здатна як допомогти пролетарським державами Заходу в майбутньому, так і захистити їх від придушення американським капіталом»[9,42]. До початку форсованої індустріалізації головним напрямком залучення іноземців у традиційно аграрну країну стало переселення іммігрантських сільськогосподарських комун, які в абсолютній більшості складалися із вихідців із колишньої Російської імперії. Повернення «вимушених до еміграції» з капіталістичної країни до нової, вже соціалістичної, мало для більшовицького режиму важливе ідеологічне значення. Члени чергової рееммігрантської комуни, у своєму зверненні до емігрантів в Америці наголошували: «Ми хочемо довести буржуазії, що ми можемо будувати нове життя на комуністичних основах, що серед нас не буде місця тим, хто живе чужою працею» [10,237-238].

Операторами, що відповідали за організацію рееміграції до України стали різноманітні «Товариства допомоги». Їх завданнями була організація майбутніх поселенців та їх ідеологічна фільтрація. Серед членів мали принаймні домінувати переконані комуністи, що дійсно вірили у можливість існування суспільства рівності в більшовицькій імперії. Відповідним заходам було надано ореолу громадської ініціативи. Насправді ж процес ініціювався та заохочувався з Москви. Влітку 1919 року емісар російського уряду ЛМартенс, що очолив не визнану урядом США «радянську місію» в Нью-Йорку, ініціював створення першої такої організації - Товариства технічної допомоги Радянській Росії (ТТДРР). Його членами ставали переважно колишні емігранти з Російської імперії, а також частина прокомуністично налаштованих робітників іншого походження. За рік їх чисельність зросла до 2,5 тисяч - досить помірна для масштабів США кількість [11,148].

В процесі створення нових товариств загальна чисельність охоплених ними членів у країні сягнула 10 тисяч осіб [11,148]. Серед українців перші гуртки для переселення з'явилися у Вінніпезі та Монреалі восени 1921 року. На початку 1922 року вони сформували Першу Канадську землеробську комуну, що виїхала в березні до України. Етнічні українці в Канаді та США висунули ініціативу створення окремого товариства для надання технічної допомоги Україні. Уже на початку 1922 року до КП(б) У надійшов запит щодо можливого санкціонування створення із українців членів ТТДРР Товариства технічної допомоги радянській Україні (ТТДРУ) [8,61,63]. Втім ініціатива не викликала ентузіазму у більшовицького керівництва, адже розходилась із централістичною тенденцією на контрольованих ними територіях колишньої Російської імперії, що була спрямованою на створення єдиної комуністичної держави. За таких умов 5 з'їзд прокомуністичної організації канадських українців Стоваришення український робітничий дім (СУРД), що проходив у другій половині січня 1923 року ухвалив рішення про створення окремого Комітету надання технічної допомоги радянській Україні (КТДРУ) [7,182], центральному комітету якого було доручено звернутись до центрального бюро ТТДРР в Нью-Йорку щодо визнання КТДРУ як організаційно самостійної секції Товариства на території Канади. Після створення СРСР з'явилися додаткові мотиви для відмови у організаційному виокремленні української частини членів товариства, натомість саме ТТДРР стало називатися «Товариством технічної допомоги СРСР» (ТТД СРСР) [8,60].

Радянська пропаганда інтерпретувала феномен іммігрантських комун як «результат прагнення частини революційного робітництва переселитися до Радянського Союзу» - батьківщини усіх пролетарів. Насправді ж явище було зумовлене впливом економічної кризи на найбільш вразливу частину західного робітництва - емігрантів. Цей факт визнавався й у середовищі радянських фахівців того часу. Наприклад у звіті «Постійної комісії з промислової імміграції та рееміграції» Ради праці та оборони про результати діяльності у 1923-1925 роках (датований 28 серпня 1925 року) визнавалось, що головним фактором, який викликав хвилю імміграційних та рееміграційних симпатій були соціально-економічні проблеми, зумовлені післявоєнною депресією на Заході, і насамперед у групі тих країн, де вихід із кризи відбувався повільніше від решти [4,66]. На підтвердження наведемо наступний факт. В умовах кризи в січні 1921 року профспілка американських машиністів запропонувала Л.Мартенсу централізовано організувати для відправки до радянської держави 2000 кваліфікованих фахівців-механіків. У такий спосіб керівництво Спілки розраховувало послабити проблему безробіття серед своїх членів [16,149].

Станом на 1922 рік ТТДРР налічувало 75 осередків із 6,5 тисячами членів, що регулярно сплачували внески. Кожен осередок мав власну школу, що забезпечувала професійно-технічну підготовку потенційних переселенців до радянських республік. Варто відзначити, що переважно ідеалістичне сприйняття радянської більшості в США та Канаді забезпечувало неабияку популярність ідеї рееміграції. Показовим у цьому контексті може бути приклад наведений секретарем Нью-Йоркського (першого із заснованих) осередків ТТДРР Б.Лосєва. У своїх спогадах він приписує провідному американському інженеру-електротехніку початку 20-х років К.Штеймецу наступні слова: «Шкода, що не можу їхати з вами. Мені здається, що результати світової війни такі, що коли б не встановлення радянського ладу в Росії, то життя взагалі не мало б жодної цінності... » [16,148]. Подібна оцінка ситуації в умовах глибокої післявоєнної кризи 1920-1922 роках в цілому адекватно передавала настрої значної частини робітників та спеціалістів на Заході, тим більше, що об'єктивної інформації про реальність «радянського ладу» вони не отримували.

ТТДРР було розгорнуто широку агітаційну кампанію в процесі якої намагалися задіяти не лише соціально-політичні, але й морально- психологічні мотиви рееміграції офіційний Вісник ТТДРР у своєму черговому номері відзначав, що «будь-який свідомий робітник і селянин, який бажає із задухи фабричних міст повернутися до землеробського способу життя, будь-хто, кому дорога та близька думка про повернення на батьківщину може здійснити її» [8,66]. Протягом першого року масової імміграції в'їхали 7 сільськогосподарських, 2 будівельних, 1 шахтарська комуни. Більшість із них оселилися на території України [15,60]. Восени 1922 року для регулювання рееміграції було створено вищезгадану Постійну комісію РПО, що була затверджена РНК РСФСР 28 листопада 1922 року [17,997]. Л.Мартенс вживав заходів для активізації процесу переселення. В жовтні 1922 року він звернувся до голови правління спец- комісії В.Смолянінова з листом, у якому пропонував вжити додаткових заходів для стимулювання діяльності американських ТТДРР у контексті організації ними рееміграції та імміграції американців на «батьківщини усього пролетаріату». Зокрема він пропонував, аби Ленін «написав кілька слів заохочення і вдячності або ще краще такий лист ТТДРР, у якому б були відзначені заслуги працюючих в Росії груп і обіцяна всіляка підтримка організованим групам робітників, що прибувають із Америки» [15,61].

Втім у середовищі вищого радянського керівництва посилювалось насторожене ставлення до подальшої імміграції. Більшовицьке керівництво побоювалося розчарування рееммігрантів після зіткнення із реальністю ідеалізованої на Заході «першої держави пролетаріату». Доповідь керівника першої Канадської землеробської комуни в Мигаєво (Ю,Соломко) у ЦК РКП(б) яскраво демонструє глибину розчарування: «Їдучи, наша артіль, що переважно складалася із комуністів, сподівалася, що нам доведеться мати справу із урядом робітників і селян. Цю віру в нас підтримувало і ТТДРР в США і Канаді. Проживши мало не десятки років в Америці, в якій ми вже досягли значного благополуччя, все це кидаємо і, палаючи бажанням допомогти в справі відродження нашої пролетарської батьківщини, вирушаємо в Росію. Укладення угоди Радгосптрест тягнув мало не п'ять місяців. Угода теж укладена на невигідних для комуни умовах, ми зобов'язані платити Радгосптресту десяту частину зібраного врожаю. Це важко відбивається в моральному (політико-пропагандистської - авт.) сенсі на ще не зовсім зміцнілій комуні, оскільки вона не цілком складається із членів компартії» [3,56-57]. Показово, що лише після звернення правління Мигаївської комуни в ЦК РКП(б) за активного втручання вищого партійного й державного керівництва Наркомзем був змушений задовольнити усі вимоги комунарів і не лише надати їй землі радгоспу «Мигаєве», але й переукласти угоду [1,55;2,104-106]. На цьому тлі чи то цинічними, чи то саркастичними виглядають слова агітаційного звернення одного з реемігрантів-комунарів Н.Захарчука до членів ТТДРР в країнах Північної Америки на честь шостої річниці жовтневого перевороту: «Треба побачити очима щоби розумно й точно оцінити: дорожчого ідеалу, як переживати і бачити своїми очима здобуте завзятими борцями пролетарської революції і передане для користування робітникам і селянській бідноті немає» [7,185].

Радянські представники в країнах Америки через канали ТТДРР намагалися завбачливо дезавуювати можливий вилив небажаної інформації, залучити до імміграції лише фанатично відданих комуністичним ідеям осіб. З огляду на це своєрідного звучання набувала розписка написана особисто усіма членами чергової комуни «Новий світ» перед виїздом в Україну: «Я цілком усвідомлюю усі труднощі і цим заявляю, що везу з собою достатньо засобів (гроші, інструменти, машини, продовольство і одяг), аби забезпечити власне існування (і своїх рідних) не менш як на рік, що я цілком здоровий і працездатний» [13,55]. Завдання ускладнювалося з огляду на потребу в капіталі, яким у більшості своїй ідейні фанатики не володіли. У зверненні до місцевих відділень Центральне бюро ТТДР йшлося: «Пам'ятайте лише дві головні умови. Потрібні досвідчені, добре знаючі справу, свідомі (класово), витривалі, віддані Радянському Союзу люди. І друге: потрібен капітал для оснащення комун» [20,62].

За даними керівника Постійної комісії з кінця 1922 по середину 1925 року нею було розглянуто заявку про імміграцію до радянських республік для ведення лише сільського господарства від 83 груп, що об'єднували 411 тис. членів. Але з огляду на пріоритети режиму в'їзд було дозволено лише 21 групі із 2689 членами. При цьому з 23,4 тис. десятин, виділених їм земель, на УСРР припало 10,8 тис. [4,66-67]. Пік реемігрантського руху на територію України припав на голодні 1922-1923 роки. Майже всі комуни при цьому створювались у охоплених неврожаєм районах (Катеринославська та Одеська губернії). Лише згадана комуна «Новий світ», одна з перших, була заснована на території Правобережжя. У середині 1920-х імміграційний рух переорієнтувався на Росію. Так, у 1922 році із 7 комун 4 (Мигаї, «Селянська культура», «Новий світ», імені Джона Ріда) переселились в Україну, в 1923 році 7 із 10 також поселилось в УСРР. Натомість усі 5 комун, що в'їхали в 1924-1925 роках, поселились в Росії [4,74].

Висока концентрація реемігрантських колективів в Україні та прилеглих до неї територіях зумовила проведення скликаної Радою праці та оборони Наради іммігрантських сільськогосподарських комун саме в українській столиці - Харкові. Цей форум відбувся 5 травня 1924 року. Ключовими питаннями винесеними на нараду були перспективи імміграції та рееміграції в СРСР, аналіз досвіду господарського розвитку комун, проблеми взаємин останніх із центральними та місцевими органами влади, взаємини організовуваних в Америці комун із Центральним бюро ТТД СРСР щодо закупівель обладнання [14,77]. Напередодні заходу спеціальна нарада Постійної комісії Ради праці та оборони визначила партійно-державні підходи до імміграційного руху. Виходячи зі складного та неоднозначного досвіду, що насамперед стосувався здатності адаптувати комуни до соціально-економічних та суспільно-політичних реалій відзначалося, що імміграція та рееміграція не можуть бути масовим явищем, наголошувалось на необхідності «обережного підходу» до її масштабів. Було визначено курс на згортання промислової імміграції, яка з огляду на відновлення з переходом до НЕПу безробіття, мала обмежуватись мінімальною кількістю висококваліфікованих робітників. Лише сільськогосподарська імміграція як «розплідник серед корінного населення раціональних способів господарювання» була визнана доцільною. Втім недвозначно заявлялося, що «імміграція одинаків на даний час має бути визнана небажаною» [19,63].

Внутрішньополітична складова у підходах більшовиків зводилася до наступного. Використовуючи потенціал іммігрантів, режим прагнув створити за їх рахунок високопродуктивні, технічно високооснащені господарства, які б слугували для місцевого населення переконливим доказом переваг колективного ведення господарства. Саме тому принципове значення надавалось груповій імміграції. Комуни у цьому контексті мали позитивно доповнити нечисленні і переважно невдалі спроби створення різних форм виробничого кооперування в аграрному секторі, що здійснювались мало заможним селянством під впливом більшовицької пропаганди, проте без належного матеріально-технічного та агротехнологічного забезпечення. Комуни виступали засобом залучення до колективних методів ведення сільського господарства місцевого населення. Саме у цій площині відбувалась діяльність реіммігранстьких комун у напрямку надання допомоги, насамперед щодо механізованої обробки земель, сусіднім селянам. Відповідна умова, зазвичай, входила в перелік взятих іммігрантами зобов'язань і мала за задумом більшовиків демонструвати населенню радянської імперії прагнення робітників усього світу підтримати і допомогти у розбудові першої у світі комуністичної держави [14,51].

Наприклад створена під Вінницею комуна ім. Джона Ріда, «пропустивши» через себе значну кількість місцевих селян, після переїзду на південь знову інтегрувала 29 осіб. А раніше залучені селяни, залучивши дві сусідні артілі, створили на Вінниччині самостійне господарство - колгосп ім. Дж. Ріда [9,74-75]. Перша нарада представників іммігрантських комун у Харкові поставила завдання розширення впливу на оточуюче одноосібне селянство [9,204]. Показово, що утилітарні підходи представників місцевої господарської номенклатури часто виходили за припустимі межі. Вони були продемонстровані уже на прикладі першої комуни українських реемігрантів із Канади. Отримавши деградований радгосп «Мигаєве» в Одеській губернії, члени комуни за рахунок серйозних фінансових вливань та відповідального ставлення до праці перетворили його за рік у зразкове господарство. Втім в липні 1922 року (після завершення посівної) губернський земельний відділ та губернський господарський трест ініціювали виселення комуни із «орендованого» Мигаєво. Лише рішуча позиція місцевих органів влади та апеляція до вищих партійних органів перешкодила реалізації цих планів [1,55].

Варто відзначити, що спроби радянської пропаганди пояснити досягнення вищих врожаїв у більшості комун колективізацією не відповідали дійсності. Ефективність іммігрантських комун базувалась на агротехнічних та технологічних перевагах, досвіді набутому в умовах вищого рівня агрокультури у США. Вони були не лише насичені звичайною технікою для обробки землі, але й мали змогу створювати переробні підприємства - маслоробні, маслосирзаводи, томатні фабрики. В усіх без винятку були парові млини. Комуни «Хлібороб» та «Нива трудова» мали цегельні та черепичні заводи, а «ім. ІІІ Комінтерну» і «Червоний прапор» - лісопильні. Кожна комуна мала свою пекарню, пральню, побутові майстерні. Кілька комун, такі як «Новий світ», «Червоний прапор», «ім. Джона Ріда», «Луна» з собою привезли навіть міні електростанції, що дало їм змогу отримувати переваги від електрифікації виробничих та житлових приміщень. За неповними даними лише пайові внески членів 9 іммігрантських комун перевищували суму в 0,5 млн. доларів - величезну для того часу суму [5,79-80]. З боку держави було передбачено комплекс пільг та преференцій, серед яких безмитне ввезення знарядь праці та особистих речей, пільговий тариф на перевезення майна на залізниці і водним транспортом, податкові пільги в перші роки діяльності, безакцизне отримання пально-мастильних матеріалів для виробничих потреб, надання на пільгових умовах будівельних матеріалів та землі [19,64]. Неабияку роль у штучному забезпеченні переваг відігравало щедре забезпечення їх землею. В традиційно аграрно перенаселеній Україні, із все ще не вирішеною проблемою малоземелля абсолютної більшості селянства, в іммігрантських комунах на працівника припадало пересічно у 4 рази більше оброблюваної землі, аніж в сусідніх селянських господарствах (13,5 та 3,6 десятин відповідно) [18,8].

У дійсності за часів існування комун навіть у середовищі радянських партійних і громадських функціонерів існувало розуміння недоліків у діяльності іммігрантських господарств. Так, до прикладу констатувалось, що високий рівень механізації поєднувався із більш екстенсивними, порівняно із сусіднім українським селянством, методами ведення господарства. Внаслідок цього комуни зосереджували головну увагу на рослинництві. Саме завдяки цим факторам у більшості випадків досягалася широко популяризована офіційною пропагандою вища продуктивність праці кожного члена іммігрантських комун, їх «зразковість». До прикладу, якщо на 100 десятин посівної площі селянство утримувало 14,2 корови, 18,8 молодняку великої рогатої худоби, то у комунах ці показники складали відповідно 6 та 9,3 (тобто більше як удвічі менше) [18,8-9]. Навіть комплекс преференцій не давав бажаних результатів. Ось яким чином змальовував справжній стан справ у одній з комун Херсонщини (сільськогосподарська комуна імені Комінтерну в с. Чорненьке під Каховкою), що була заснована 30 реемігрантами-німцями в 1923 році: «комунари в холодну осінь і навесні працювали в полі напівголі і, здебільшого, босі». Лише протягом 1925 року за уваги з боку режиму їй вдалося подолати збитковість власного господарства [12,44-45].

У надзвичайно заідеологізованому річищі відбувалось і визначення пріоритетів фінансування. До прикладу, за умов коли визнавалось, що «самі комунарі мешкають в надзвичайно тісних помешканнях і не завжди в гігієнічних умовах. Дітям (196 осіб) теж тісно і сплять вони по двоє на одному ліжку», керівництвом комуни було проведено за рік 12 пропагандистських лекцій, створено 2 книгозбірні з 800 томами переважно ідеологічної літератури, червоний куток та клуб-читання [12,46-47]. Тож не дивно, що обстеження іммігрантських колективів засвідчили, що там часто відбуваються «більш або менш гострі конфлікти між їх членами через погане харчування або при розподілі предметів першої необхідності» [8,67]. Серед іммігрантів черговий раз поширювалися рееміграційні настрої. Наприклад звинувачений у крадіжці цегли для обміну на вино у німецьких колоністів сторож Першої канадської комуни у Мигаях звернувся по дозвіл на еміграцію до Канади. Втім керівництво комуни використовуючи адміністративні методи тиску домоглося від зборів комунарів відмови у дозволі на повернення [8,62], адже реалізація таких планів загрожувала дискредитацією ідеалізованої за червоним кордоном «радянської дійсності.

У звіті Постійної комісії РПО у 1925 році констатувалось необхідність посилення державної підтримки комун: «Говорити про великі господарчі успіхи комун ще зарано. Подальший їх розвиток залежить від сприяння і керівництва місцевих земельних органів». Лише в такому випадку на думку керівництва комісії «більшість комун... через певний час можуть стати зразковими культурно-показовими господарствами» [4,72-73]. Відзначимо, що голова Постійної комісії РПО апелював до необхідності 5-6 років для досягнення позитивних результатів, а саме через цей час можливості для існування комун були втрачені у зв'язку із початком примусової сталінської колективізації в Україні. У процесі останньої «показові комуни» стали її першими жертвами. Зокрема, на основі об'єднання «Новий світ», що була створена в 1922 році у містечку Ружині Таращанського повіту на Київщині у 1930 році було створено великий колгосп ім. Леніна [16,152]. Доля багатьох комунарів іммігрантів склалася трагічно. Чимало з них були репресовані, і дуже небагатьом вдалося знову емігрувати та засвідчити світу справжні умови життя у «першій у світі державі пролетаріату».

Як бачимо, комуністичний режим намагалося використати прагнення значної частини зарубіжної української громадськості до повернення на батьківщину з метою вирішення внутрішньо та зовнішньополітичних завдань. З одного боку переселення із провідної на той час капіталістичної країни до радянської держави мало підживлювати пропагнадистьке твердження про переваги нового суспільного ладу. Водночас у процесі діяльності Товариств технічної допомоги (ТТД) відбувалась мобілізація необхідних матеріально-технічних та технологічних ресурсів для відродження зруйнованої під час громадянської війни економіки. Внутрішньополітична складова зводилася до створення за рахунок виробничих товариств українських реемігрантів високопродуктивних зразкових господарств, які слугували б для місцевого населення переконливим доказом переваг колективної форми сільського господарства. У цьому контексті комуни мали не лише позитивно доповнити нечисленні і переважно невдалі спроби створення різних форм виробничого кооперування в аграрному секторі, що здійснювались мало заможним селянством під впливом більшовицької пропаганди, але й стати засобом залучення до колективних методів ведення сільського господарства місцевого населення. Водночас спроби радянської пропаганди пояснити досягнення вищих врожаїв у більшості реемігрантських товариств колективізацією не відповідали дійсності. Їх ефективність базувалась на агротехнічних і технологічних перевагах, а також досвіді набутому в умовах вищого рівня агрокультури у США та Канаді. У свою чергу з боку комуністичної держави було передбачено комплекс пільг та преференцій, серед яких неабияку роль відігравало щедре забезпечення землею.

Більшовицьке керівництво від початку рееміграції побоювалося розчарування іммігрантів від зіткнення із реальною дійсністю ідеалізованої на Заході «першої держави пролетаріату». Радянські представники в країнах Америки через канали Товариства технічної допомоги намагалися завбачливо дезавуювати можливий вилив небажаної інформації, залучити до імміграції лише фанатично відданих комуністичним ідеям осіб. Проте жодні адміністративні заходи не могли нівелювати кричущої невідповідності між змальовуваними офіційною пропагандою та реальними умовами життя у «державі пролетаріату». Серед іммігрантів черговий раз поширювалися рееміграційні настрої, що об'єктивно відповідали на питання про кращий для працюючих суспільний лад. Однак повторна рееміграція виявилась для більшості з них недосяжною через перешкоди з боку нового керівництва колективів (зміненого уже в Україні), так і органів державної влади. У процесі масової колективізації «показові комуни» стали її першими жертвами.

рееміграція український громадськість комуністичний

Джерела та література:

1. Выписка из протокола заседания президиума Тираспольского уездного исполнительного комитета об оставлении первой Канадской земледельческой коммуны в совхозе «Мигаево» от 26 июля 1922 года // Исторический архив. - 1961. - № 4.

2. Денисовець П.М. Сторінка колгоспного будівництва // Український історичний журнал (далі - УІЖ). - 1962. - № 5. - С.104-106.

3. Доклад правления первой Канадской земледельческой коммуны в ЦК РКП (б) о деятельности коммуны // Исторический архив. - 1961. - № 4. - С.56-58.

4. Из отчета постоянной комиссии СТО СССР о сельскохозяйственной и промышленной иммиграции за период с 25 ноября по 1 августа 1925 года. 28 августа 1925 года // Исторический архив. - 1961. - № 4. - С.64-75.

5. Кисельов В.І. З історії інтернаціональних (іммігрантських) колективів в Україні // Український історичний журнал. -1965 - № 3. - С.75-90.

6. Ключник О.Г. Мигаївські комунари: Документальний нарис. - Одеса, 1972.

7. Ковальчук О, Марусик Т. Допомога українців Канади українському народу (20--40--і роки ХХ століття) // Науковий часопис НПУ ім. М.П. Драгоманова. Серія 6: історія. - Вип.5. - К., 2008. - С.179-194.

8. Лещенко О.Л. З історії сільськогосподарських комун канадських українців на Україні // Український історичний журнал. - 1991. - №10- С.58-69.

9. Макаренко А.А. Мировой пролетариат - стране советов. - К.: Изд-во АН УССР, 1963.

10. Макаренко А.А. Могучая сила пролетарской солидарности. Поддержка зарубежным пролетариатом Советской страны в 1921-1925 годах. - М.: Изд. полит.пит., 1976.

11. Мартенс Л. Воспоминания о В.И.Ленине // Исторический архив. - 1958. - № 5. - С.146-150.

12. Ночвин О. Перша американо-руська сільськогосподарська комуна ім. Комінтерну // Сільський господар. - 1925- № 17-18. - С.44-47.

13. Образец расписки членов производственных коллективов ОТПСР выезжавших в Советскую Россию (1922) // О помощи трудящихся зарубежных стран советскому сельскому хозяйству (1921-1925) // Исторический архив. - 1961. - № 4. - С.55.

14. О помощи трудящихся зарубежных стран советскому сельскому хозяйству (1921-1925) // Исторический архив. - 1961. - № 4. - С.51-77.

15. Письмо Л.К. Мартенса В.А. Смолянинову о деятельности ОТПСР. 8 октября 1921 г.// Исторический архив. - 1961. - № 4. - С. 60-61.

16. РейбергГ.Е., ШапикБ.С. Об участии американских рабочих в восстановлении народного хозяйства Советской республики // История СССР. - 1961. - № - С.147-152.

17. Собрание узаконений РСФСР. - 1922 - № 79.

18. Сузименко В. Сільськогосподарські іммігрантські комуни на Вкраїні // Сільський господар. - 1926. - № 5. - С.7-11.

19. Тезисы доклада постоянной комиссии СТО на совещании иммигрантских коммун о перспективах сельскохозяйственной иммиграции в СССР. 18 февраля 1923 года // Исторический архив. - 1961. - № 4. - С.63-64.

20. Циркуляр №2 Центрального бюро Общества технической помощи Советской России во все отделы Общества о подготовке сельскохозяйственных коммун. 19 июня 1923 г. // Исторический архив. - 1961. - № 4. - С.62-63.

Размещено на Allbest.ru