Трансформації політичної правосуб’єктності української радянської державності (1917-1923 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Трансформації політичної правосуб'єктності української радянської державності (1917-1923 рр.)

Горбань Т.Ю.

Розпад Російської імперії на початку 1917 року та наступне піднесення на колишньому імперському обширі національно-визвольних рухів надавали українському народові історичний шанс реалізувати ідею національного самовизначення у формі державної незалежності. Проте історично сталося так, що правосуб'єктний статус України на всіх етапах досліджуваного періоду від проголошення радянської форми української державності наприкінці 1917 року до входження УСРР до складу союзної держави СРСР і конституційного закріплення останнього на початку 1924 року в кінцевому підсумку залежав від московського політичного центру, домінуючим стрижнем якого була більшовицька партія. Концептуальною основою національної політики останньої, як відомо, були класові пріоритети, тоді як національні інтереси знаходилися у площині «політичної доцільності», котра у межах досліджуваного періоду постійно змінювалася. Відповідно трансформувалася і політична правосуб'єктність української радянської державності.

Здійснювана на практиці більшовицькою владою Радянської Росії політика щодо новопосталих на теренах колишньої імперії національних республік не була експромтом, хоча й мала суб'єктивні витоки. Як правило, вона визначалася вольовою корекцією національної програми у відповідності до політичної кон'юнктури. Остання, в свою чергу, обумовлювала суперечливий, часом декларативний характер національної програми більшовиків, головне ж національні інтереси народів колишньої Російської імперії ніколи не розглядалися ними як самодостатня цінність, підпорядковуючись інтересам класової боротьби, політичної доцільності, як її розуміла правляча партія.

Переконливе підтвердження сказаному знаходимо вже у першій партійній Програмі РСДРП (1903 р.) та у відповідних матеріалах, що її супроводжували. Проголосивши «право на самовизначення всіх націй, що входять до складу держави», Програма трактувала «самовизначення» як обласне самоврядування [1, 62], а не, принаймні, як автономію з національно-державним статусом, не кажучи вже про державне відокремлення. Автор названого партійного документа В. Ленін в одній із статей цього періоду уточнює: безумовне визнання боротьби за свободу самовизначення зовсім не зобов'язує нас підтримувати будь-яку вимогу національного самовизначення [2, 222]. Подібна суперечливість ще більшою мірою проявилася в подальших працях В. Леніна, а відповідно і в документах більшовицької партії. Лейтмотив все той же: право націй на самовизначення «не дозволено змішувати з питанням про доцільність відокремлення тієї чи іншої нації» [3, 58].

Більше того, керована Леніним партія була категоричним противником створення українськими марксистами партії пролетарського типу, організованої на національних засадах. У листуванні з редакцією часопису українських соціал-демократів «Дзвін» В.Ленін зазначав: «Мушу сказати, що проповіддю відділення українських робітників в окрему організацію я глибоко обурений». З приводу чого провідний теоретик УСДРП Л.Юркевич не без сарказму зауважував: «Як можна одночасно бути самостійником і разом з тим ворогом самоорганізації робітників поневоленої нації?» [4,395]. Наперед зазначимо, що однією з причин втрати Україною державного суверенітету була відсутність власного партійно-політичного центру, незалежного від російських більшовиків. Проігнорувавши можливості створення такого центру шляхом організаційного об'єднання ідеологічно близьких до них українських політичних партій, українські більшовики втратили бодай віртуальний шанс створити незалежну державу.

Одна із перших «вольових корекцій» політики в національному питанні була здійснена більшовицькою партією після перемоги Лютневої (1917 р.) революції в Росії. Спонтанний розпад імперії з послідуючими тенденціями до усамостійнення у тій чи іншій формі «народів окраїн» спонукав більшовиків до зміни тактики у національній політиці, пристосування її до ситуації поточного моменту. Враховуючи стрімке наростання відцентрових тенденцій, вони із міркувань політичної доцільності підтримали прагнення неросійських народів колишньої імперії, у тому числі й українського, до самовизначення. У тексті резолюції з національного питання УІІ Всеросійської конференції РСДРП (б) (квітень 1917 р.) проголошувалася вимога визнання права на вільне відокремлення й на утворення самостійної держави за всіма націями, що входять до складу Росії [5, 433]. Щоправда, дана вимога адресувалася Тимчасовому уряду, а не була політичним зобов'язанням партії, яка її висувала, що й пояснює її зміст і навіть категоричність. Адже в планах більшовиків уже чітко вимальовувалася перспектива «з'ясування стосунків» з урядом «міністрів-капіталістів». Як і завжди, у таких випадках зайвого популізму не буває.

До того ж українська влада в особі Центральної Ради ще не ставила питання про державне відокремлення, йшлося лише про надання Україні статусу крайової автономії у складі федеративного утворення. Зазначимо, що на цей час федерація як форма державного устрою, що раніше заперечувалася більшовиками, формально була ними визнана «як єдиний шлях до повного демократичного централізму». Щоправда, партійними теоретиками, схильними до більш прагматичних міркувань, останній розглядався як перехідний етап до централізованої, по суті унітарної, держави як єдиної можливості утримати в цілісності весь обшир колишньої Російської імперії. Але на даному етапі, з тих же прагматичних міркувань, більшовики підтримали українські домагання автономії, проголошені І Універсалом Центральної Ради. І якими б не були при цьому справжні розрахунки більшовиків, об'єктивності ради маємо констатувати, що така їхня позиція на той час немало значила для української влади у її протистоянні з Тимчасовим урядом.

Прагнення поневолених народів до національного самовизначення теоретиками більшовизму розглядалося не як їхня природна потреба, а як відповідь на насилля поневолювачів. А оскільки серед більшовиків «першої хвилі» було більше романтиків, ніж теоретиків, то в партії загалом існувало переконання, що знищене пролетарською диктатурою соціально-класове насилля зніме гостроту національного питання і на зміну бажанню відокремитися прийде усвідомлена потреба об'єднати зусилля всіх народів у боротьбі проти спільного ворога як внутрішнього, так і зовнішнього. Бажане, як бачимо, видавалося за дійсне.

У полоні таких догм знаходилися і більшовики України. Після повалення Тимчасового уряду і проголошення в Росії радянської влади вони загалом підтримали всі її заходи, спрямовані проти проголошеної невдовзі Української Народної Республіки, що вже само по собі означало орієнтацію на державно-політичне зближення України і Росії. Офіційно такий курс був започаткований українськими більшовиками з проголошенням ними наприкінці 1917 року Української Радянської Республіки як складової Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РСФРР). Сам по собі цей крок не був би «виключенням із правил» (УНР на цей час також формально залишалася суб'єктом Російської федерації), якби одночасно з цим не були зроблені кроки, зміст яких не залишав сумніву щодо фактичної відмови від державного суверенітету. Йдеться про те, що на контрольовану українськими більшовиками частину України поширювалася дія декретів російського більшовицького уряду, які безпосередньо зачіпали найбільш важливі з точки зору державного самовизначення ділянки життєдіяльності українського суспільства. Тож правомірно вважати, що уже з цього часу почалися перші реальні кроки на шляху так званого об'єднавчого руху, який врешті-решт звів до формального стану політичну правосуб'єктність української державності. Її існування в інших формах (УНР, Українська Держава), як відомо, припинялося методами збройної боротьби, не без втручання ззовні.

Інтеграційні процеси набули очевидного прискорення з моменту проголошеного в липні 1918 року створення КП(б)У на її І з'їзді в Москві. Якщо до цього відповідні рішення щодо українсько-російських відносин формально приймалися вищими органами державної влади так само формально суверенної України (звичайно ж, під диктовку більшовиків), то тепер і така умовність була відкинута. КП(б)У, яка офіційно проголошувалася складовою частиною правлячої в Російській Федерації РКП(б), за її вказівками приймала рішення, які фактично мали силу директив. Тож уже названий з'їзд КП(б)У, який проходив під безпосереднім керівництвом ЦК РКП(б) і особисто В. Леніна, прийняв відповідну резолюцію, яка закликала «рішуче порвавши з помилками минулого, боротися за революційне об'єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки» [6, 20].

Під «помилками минулого», говорилося в одному із пунктів резолюції, малися на увазі «ідеї «самостійності» України, під ширмою якої німецькі імперіалісти загарбували й поневолювали Україну під ярмо капіталістів та поміщиків». Йшлося, звичайно ж, про проголошену ІV Універсалом Центральної Ради державну самостійність України. Не зайве при цьому звернути увагу на такий факт. Проголошуючи державну незалежність, Центральна Рада не відкидала ідеї федералізму як такої. Найвищому нашому органові (Установчим зборам), говорилося в Універсалі, „належатиме рішити про федеративний зв'язок з народними республіками бувшої Російської держави» [7, 104]. Тоді як у матеріалах названого з'їзду українських більшовиків про федеративний устрій немає навіть згадки, натомість наголошується на необхідності «пролетарського централізму».

Щоправда, проголошуване з'їздом об'єднання являло собою не більше ніж декларацію намірів. По-перше, ніякої реальної влади в Україні більшовики не мали, оскільки це був період австро-німецької окупації її земель, отже необхідно було дотримуватися, бодай тимчасово, умов Брестського миру щодо невтручання Росії в українські справи. По-друге, з названої причини у цей період ніяких офіційних угод чи правових актів на урядовому рівні між РСФРР і Українською Радянською Республікою не було і не могло бути підписано, хоча б тому, що останньої, як реального суб'єкта права, просто не існувало. І хоча наміри щодо об'єднання проголошувалися й надалі, наприклад ІІ з'їздом КП(б)У, що також відбувся в Москві у жовтні 1918 року, ніяких правових основ чи конкретних форм об'єднання до цього періоду ще не тільки не було прийнято, а й не розроблено. Тож з'їзд обмежився заявою, що загальним завданням у боротьбі з ворогами «є об'єднання Радянської України і Радянської Росії, яке тільки і може забезпечити українським трудящим масам повну свободу національного й культурного розвитку» [8,35]. Інші можливості не допускалися.

З відновленням в Україні радянської влади (січень 1919 р.) як з того, так і з іншого боку пожвавилися заклики до активізації інтеграційних процесів у відносинах з Росією, тепер уже на більш реальній основі. Так, Наркомат закордонних справ РСФРР вустами свого глави Г. Чичеріна заявив, що з анулюванням Брестського договору уряд Російської Радянської Республіки більше не визнає Україну самостійною державою. І хоча в даному випадку йшлося про Українську Державу П.Скоропадського, підтекст заяви був значно ширшим: невизнання державно незалежної України як такої. Не забарився з черговою заявою про об'єднання радянських республік України і Росії і новостворений Робітничо-селянський уряд України, який прийшов на зміну Тимчасовому уряду України, що діяв у період окупації на території РСФРР. Щоправда, на цей раз йшлося вже про об'єднання на основах соціалістичної федерації, а не на принципах «пролетарського централізму». Проте і ця декларація, окрім заяви про федеративну форму об'єднання, уникала конкретизації, а тим більше правового обґрунтування можливості практичної реалізації своєї пропозиції. Та й не в компетенції уряду, як органу виконавчої влади, було брати на себе такі функції, що вкотре підкреслює декларативний характер урядових заяв.

До того ж збіг обставин внутрішнього і зовнішнього характеру навесні 1919 року змушував московський партійно-урядовий центр тимчасово утриматися від силового тиску не тільки на Україну, а й на інші радянські республіки з метою їх об'єднання у складі «єдиної радянської Росії». Тож, не без узгодження з Москвою, у березні 1919 року була прийнята Конституція УСРР, яка визначала державно-правовий статус республіки як самостійної держави.

У послідуючий період (1919-1920 рр.) українсько-російські відносини мали досить-такі невизначений, суперечливий характер. З одного боку, Москва формально визнавала УСРР як суверенне державне утворення. З іншого фактично нав'язувала різного роду економічні та воєнно-політичні угоди, які хоча і обумовлювалися життєво необхідними двосторонніми інтересами (у їхньому тодішньому розумінні), проте об'єктивно звужували українську державну правосуб'єктність. Чи не найбільшою мірою це проявилося у тому, що на територію України стали поширюватися декрети та різного роду урядові розпорядження, що видавалися в Москві здебільшого за згодою, а то й з ініціативи українських вищих державних органів, не кажучи вже про партійне керівництво республіки. Хоча і з боку Москви, особливо від ЦК РКП(б), час від часу, щоб не сказати систематично, до Харкова надходили пропозиції, нерідко в директивній формі, в яких висловлювалися наміри щодо повного об'єднання України з Росією.

На підтвердження сказаного пошлемося на такий приклад. У квітні 1919 року ЦК РКП(б) запропонував, а фактично зобов'язав ЦК КП(б)У поставити на обговорення питання про умови «злиття України з Радянською Росією». А уже через місяць, не дочекавшись закінчення такого «обговорення» в органах української влади, ЦК РКП(б) запропонував свої «умови»: «Провести через ВУЦВК постанову про об'єднання військового комісаріату та командування, Вищої Ради Народного Господарства, наркомшляху, наркомзему, наркомпраці та затвердити директиву для ЦК КП(б)У, що Наркоми РСФРР стають союзними наркомами, а наркоми України їх обласними уповноваженими» [9, 163]. Чи не з метою наголосити «хто є хто» назва посади наркома РСФРР у документі, як бачимо, написана із заголовної літери, тоді як назва аналогічної посади, але вже в українському масштабі, не була цього «удостоєна» адже українські наркоми трактувалися лише як «обласні уповноважені».

Цікава логіка: йшлося про союзних наркомів за відсутності не тільки союзу як реального державного утворення, а навіть союзного міждержавного договору між республіками як легітимними суб'єктами. Принаймні до появи декрету Всеросійського ЦВК, який передбачав утворення воєнно-політичного союзу між РСФРР, УСРР, Литовсько-Білоруською СРР і радянською Латвією (за ними «ініційованою ініціативою»), залишалося ще близько місяця. До того ж відносини республік у рамках названого «союзу», на думку як вітчизняних суспільствознавців, так і істориків та правників з українського зарубіжжя, неправомірно вважати союзно-федеративними. За критеріями політичної правосуб'єктності, що на той час визначалися міжнародним правом, вони не «вписувалися» не тільки у федерацію, а навіть у конфедерацію. Остання передбачає, як мінімум, наявність спільних органів влади та управління, яких у рамках воєнно-політичного союзу не було створено. Безумовно, що такий «союз» активізував інтеграційні тенденції, а відповідно й звуження правосуб'єктності республік, що в ньому об'єдналися.

Звернемо увагу й на те, що процитований вище документ, як і інші йому подібні, мав конфіденційний характер, тож і зберігалися вони в закритих архівних фондах до кінця 80-х початку 90-х років минулого століття.

Денікінська окупація України, а пізніше поразка Радянської Росії у війні з Польщею пригальмували об'єднавчі процеси. Більше того, із владних кабінетів у Москві, із-під пера більшовицьких лідерів знову виходять документи і публікації, які реанімують ідею національного самовизначення України. Зрозуміло, що писалися і приймалися вони під конкретну ситуацію, тож і об'єктивна оцінка їх має бути відповідною.

Політична ситуація, як вона склалася на кінець 1920 року, змусила більшовицьке керівництво у Москві офіційно стати на шлях договірних (по суті міждержавних) відносин з УСРР. Конкретна причина цього була очевидною: радянсько-польські переговори в Ризі з метою підписання мирного договору. Польща намагалася диктувати свої умови, що їй багато в чому і вдавалося. Зокрема, вона наполягала, щоб у переговорах брала участь і УСРР як окремий суб'єкт міжнародного права, а не як складова частина Російської Федерації. Тож підписаний наприкінці грудня 1920 року договір між УСРР і РСФРР як між двома суб'єктами міжнародного права (так звана договірна федерація) мав переконати поляків у правовій безпідставності їхніх тверджень щодо інкорпорації України Росією, з чого і мали виходити російська та українська делегації на переговорах.

Проте якими б не були конкретні причини підписання названого договору, варто наголосити, що це був перший в історії взаємовідносин двох держав новітнього періоду договір, який регулював стосунки між ними на двосторонній основі (раніше всі акти приймалися в односторонньому порядку), тобто формально фіксував, з правової точки зору, рівноправність обох його суб'єктів, незалежних один від одного. І що особливо важливо з точки зору української правосуб'єктності, договір не містив жодних зобов'язань України перед Радянською Росією, що випливали б із факту її належності в минулому до складу Російської імперії.

Договір, про який йдеться, міг би стати реальною передумовою на шляху подальшого утвердження державно-політичної незалежності УСРР. Міг би, якби не все та ж «політична доцільність», яка й обумовила його тимчасовий характер на період дії «польського фактора». Уже через декілька місяців Всеукраїнська нарада КП(б)У з національних питань в одній із своїх резолюцій відверто заявила, що зафіксовані в договорі принципи міждержавних відносин між УСРР і РСФРР втратили свою колишню гостроту і в подальшому, у разі необхідності, будуть вирішуватися «залежно від конкретних обставин». Для Комуністичної партії України, конкретизує далі резолюція, питання про ставлення УСРР до РСФРР ніколи не було питанням принципу, а питанням виключно революційної доцільності.» [10,149]. Сказане мало характер аксіоми, від якої в принципі не відступали українські більшовики, а ще більшою мірою московське партійно-державне керівництво ні тоді, ні в майбутньому.

І все ж формально договір між РСФРР і УСРР від 28 грудня 1920 року визнавався як міждержавний до грудня 1922 року. Щоправда, в офіційних документах того періоду визначена в ньому природа правових стосунків суб'єктів договору стала кваліфікуватися як договірна федерація. В зазначений період курс на федералізацію відносин між РСФРР і УСРР, як і з іншими радянськими республіками, перетворюється на визначальний постулат національної політики правлячої більшовицької партії.

По мірі того, як «федералізація» все більше набувала ознак банальної централізації з тенденціями до реанімації управлінських структур колишньої Російської імперії, у певної частини українського партійно-державного керівництва почали виникати сумніви стосовно власних теоретичних уявлень про федерацію як союз рівноправних республік, в якому змогли б реалізуватися як більшовицьке кредо єдності народів колишньої імперії, так і їхнє прагнення до фактичного державно-правового самовизначення. Відтак дедалі частішими ставали непорозуміння, а то й протести щодо форм і змісту міждержавних зв'язків. На сесіях ВУЦВК, урядових засіданнях і навіть на Політбюро ЦК КП(б)У в різних формах, але однаково за суттю ставилися питання про взаємини України з Росією з огляду на централізаторські зазіхання з боку останньої. Основний лейтмотив - конкретизація взаємовідносин між УСРР і РСФРР, визначення та уточнення прав і обов'язків українських владних структур у майбутній союзній федеративній державі.

Проти наступу на суверенні права України, про які час від часу заявляв і московський політичний центр, найактивніше виступали представники українських державно-урядових структур глава уряду Х. Раковський, його заступник М.Фрунзе, наркоми Г.Гринько, М.Скрипник, керуючий справами Раднаркому УСРР П. Солодуб, голова ВУЦВК Г.Петровський та інші. На відміну від керівників української парторганізації Д. Мануїльського, Е. Квірінга та деяких інших, які фактично повністю підтримували централізаторську політику Москви. Щоправда, український уряд в цілому, як і ВуцВк, офіційно підтримували «об'єднавчий рух», схвалюючи одна за одною відповідні «ініціативи». Незгода, а то й офіційні протести окремих керівників республіки, зокрема й названих, проти тих чи інших практичних кроків сприймалися як їхня особиста думка, отже й не могли суттєво вплинути на ситуацію в цілому.

Загроза повної втрати суверенітету УСРР стала цілком очевидною восени 1922 року, коли Й. Сталін у проекті резолюції про взаємини РСФРР з іншими радянськими республіками сформулював тези, згідно з якими конституційно незалежні республіки шляхом «народного волевиявлення» мали увійти до складу РСФРР як автономні утворення. Фактично це означало, що ліквідовувалася їхня політична правосуб'єктність, що й мав зафіксувати новий союзний договір, на цей раз уже всіх радянських республік. І хоча втручання на цей час вже тяжкохворого В. Леніна вплинуло на проект союзного державотворення пленум ЦК РКП(б) (жовтень 1922 р.) погодився з ленінською пропозицією про об'єднання радянських республік у Союз Соціалістичних Радянських Республік, сталінський проект «автономізації» і далі продовжував обґрунтовуватися теоретично, а, головне, наполегливо впроваджуватися в практику, особливо у сфері економічної діяльності.

Союзний договір мав бути прийнятий наприкінці грудня 1922 року на І Всесоюзному з'їзді Рад. Проте трапилося непередбачуване. Делегати з'їзду підтримали пропозицію М. Фрунзе (на той час заступника голови українського уряду) затвердити текст Союзного договору і відповідної Декларації лише «в основному». В постанові І з'їзду Рад Союзу СРР (30 грудня 1922 р.) було чітко сформульовано, що схвалені Декларація і Договір «передати на додатковий розгляд ЦВК союзних республік з тим, щоб. до II з'їзду Рад Союзу підготувати остаточний текст Декларації і Союзного договору і подати його на остаточне затвердження II з'їзду» [11, 19]. Отже, як обґрунтовано доводять сучасні фахівці з державного права [12], створення нової союзної держави (чи союзу держав, на чому наполягали опозиційно налаштовані до сталінського проекту «автономізації» окремі представники української влади) у грудні 1922 року не відбулося. Воно було лише задекларовано без належної в такому випадку ратифікації і навіть без парафування. Союзний договір, таким чином, не став актом міжнародного права. Тож підписана «біловезькою трійкою» Угода про створення Співдружності Незалежних Держав (8 грудня 1991 р.), яка, як відомо, готувалася за форс-мажорних обставин, як на нашу думку, допустилася фактичної неточності, констатуючи у вступній частині документа факт «підписання Союзного договору 1922 року».

Новий етап союзного будівництва наступив з початку 1923 року, який завершився через рік конституційним оформленням СРСР. Протягом цього періоду, незважаючи на те, що створення союзної держави було лише задекларовано, стосунки між УСРР і РСФРР фактично перетворилися на внутрішньополітичні. І хоча формально вони мали здійснюватися на підставі принципу рівноправності республік як суб'єктів федерації, очевидним було розширення компетенції владних органів РСФРР, які діяли від імені ще неіснуючих союзних органів (положення про союзні РНК, РПО, народні комісаріати ще тільки розробляли спеціальні комісії). «Автономізаційні» тенденції з орієнтацією на відродження централізованої держави набували явно вираженого характеру.

Їх незворотність закріпив XII з'їзд РКП(б) (квітень 1923 р.). Його рішення з основоположних питань союзного будівництва несли у собі директивну обов'язковість для органів радянської влади по всій «горизонталі», тобто мали виконуватися у всіх республіках. Ще конституційно не оформлений ЦВК СРСР в липні 1923 року прийняв постанову про негайне введення в дію союзної Конституції. Щоправда, для її офіційної легітимізації пропонувалося «прийнятий сесією ЦВК Союзу СРР текст основного закону (Конституції) внести на остаточне затвердження ІІ з'їзду Рад Союзу СРР» [13,22]. Відомий фахівець з державного права В. Буткевич названу колізію охарактеризував наступним чином: «неконституційний орган створив для себе конституцію юридично ще не існуючої держави, сам її затвердив і сам негайно ввів у дію» [12]. Проте, попри юридичну абсурдність ситуації, наступ на українську державно-політичну правосуб'єктність, як і на права інших радянських республік, продовжувався і посилювався. В послідуючий період ЦВК СРСР прийняв ряд постанов і рішень, у яких в імперативній формі наголошувалося, що всі декрети й постанови Всеросійського ЦВК мають обов'язкову силу на всій території СРСР.

Зважаючи на незадоволення республік діями центру, зокрема з приводу «кулуарного» прийняття Конституції сесією ЦВК СРСР, а не Всесоюзним з'їздом Рад, Москва прийняла рішення про її повторне затвердження на ІІ з'їзді Рад, що й було зроблено 31 січня 1924 року. Союзний договір, що виносився на ІІ Всесоюзний з'їзд Рад, у значно розширеному вигляді був включений до Конституції як її окремий розділ. Відтепер, посилаючись на конституційні норми, центр посилив наступ на політичну правосуб'єктність союзних республік, які не тільки офіційно переставали бути суб'єктами міжнародного права, а й суттєво обмежувалися в правах щодо організації свого внутрішнього життя.

Наступ на політичну правосуб'єктність УСРР продовжувався попри те, що Конституція СРСР 1924 року декларувала внутрішню незалежність і суверенність республік. Всупереч зовні демократичним формам побудови союзної багатонаціональної держави, класово-політичні пріоритети більшовицької партії, а серед них гіпертрофована централізація у всіх сферах суспільного життя, призвели до того, що УСРР в досліджуваний період, як і в послідуючі роки, крок за кроком втрачала не тільки ті права, що мала делегувати центру як суб'єкт федерації і що в принципі закономірно для будь-якої форми федеративного об'єднання, але й ті, які мали свідчити на користь її суверенності як союзної республіки. Посилення централізаторських тенденцій, утвердження тоталітарних методів управління всіма сферами суспільного життя вели до неминучого за таких умов перетворення України на національний регіон союзної, федеративної за формою, але унітарної за суттю держави.

Можливість утвердження державного суверенітету України, нехай і у формі радянської державності (сьогодні така можливість може сприйматися лише як віртуальна реальність), була втрачена, крім іншого, і з причини несконсолідованості політичних сил національної орієнтації в самій Україні. І в цьому один з найголовніших історичних уроків українського державотворення.

Література

національний самовизначення правосуб'єктний радянський влада

1. Програма Російської соціал-демократичної робітничої партії, прийнята на ІІ з'їзді партії (липень серпень 1903 р.) // Комуністична партія Радянського Союзу в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК. К., 1978. Т.1.

2. Ленін В. Національне питання в нашій програмі // Ленін В.І. Повне зібр. тв. Т. 7.

3. Ленін В. Резолюції літньої 1913 р. наради ЦК РСДРП з партійними працівниками // Там само. Т. 24.

4. Юркевич Л. Єзуїтська політика // Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч. / за ред. В.Ф. Панібудьласка. К., 1997.

5. Резолюція УІІ Всеросійської конференції РСДРП(б) (квітень 1917 р.) // КПРС в резолюціях. - Т. 1.

6. Перший з'їздКП(б)У. Москва, 5 12липня 1918 . Резолюція, з'їзду «Україна і Росія» // Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК. Т.1. К., 1976.

7. Четвертий Універсал Центральної Ради // Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У 2 т. Т. 2. 10 грудня 1917 р. 29 квітня 1918 / Упор.: Верстюк В.Ф. (кер.), Бойко О.Д., Гамрецький Ю.М. та ін. К., 1997.

8. Другий з'їзд КП(б)У. Москва. 17 22 жовтня 1918 р. Резолюція з'їзду «На звіт. ЦК КП(б)У» // Компартія України в резолюціях. - Т.1.

9. Из архивов партии. Деятельность Центрального Комитета партии в документах (События, и факты) // Известия ЦК КПСС. 1989. - № 12.

10. Перша Всеукраїнська нарада КП(б)У. 2 4 травня. 1921 р. // Компартія України в резолюціях. -Т. 1.

11. Об утверждении. Декларации и Договора об образовании Союза ССР / /Конституции и конституционные акты Союза ССР (1922 1936). Сб. докум. под ред. акад. И.П. Трайнина. М., 1940.

12. Буткевич. В. Связана ли Украина союзным договором 1922 года? // Правда Украины. 1991. 10 декабря.

13. Постановление 2-й сессии Центрального Исполнительного Комитета Союза ССР ІІ созыва 6 июля. 1923 г. // Конституции и конституционные акты.

Размещено на Allbest.ru