Трансформація конфесійних осередків на Уманщині 1793-1917 роки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Трансформація конфесійних осередків на Уманщині 1793-1917 роки

Скус О.В.

Розвиваючись у складі різних держав, український етнос зазнав значних асиміляційних впливів - російських, польських, австрійських, угорських та інших. Як відзначає сучасна українська дослідниця питань регіоналістики Ярослава Верменич: «сучасні українські регіони відрізняються один від одного не лише господарською та соціальною структурою, але й суспільними настроями, у них відмінні зовнішні орієнтації, специфічні етноконфесійні проблеми».

Пошук гармонізації суспільно-церковних відносин йде з використанням досвіду попередніх часів, зокрема, на початку ХХ ст. Саме в цей час, на думку відомого українського вченого Олександра Реєнта, геополітичні вектори часто сходились на українських землях. Тоді відносно конфесійних осередків, які населяли територію України, здійснювалася низка реформ і законів щодо їх співіснування.

Активізація в Україні досліджень з регіональної історії знайшла вияв у появі низки досліджень науковців з різних аспектів історії конфесійних осередків на Правобережній Україні, в інших регіонах: Ульяновського В.І., Перерви В.С., Слободянюка П.Я., Стоколос Н.Г., Скочиляса І.Я. Це дає можливість для більш точного визначення рівня специфічності трансформаційних процесів і подій щодо конфесійних осередків Уманщини.

Комплексний аналіз джерел та літератури показують, що історичний поступ релігійних трансформацій на Правобережній Україні кінця XVIII - початку XX ст., а, особливо, на Уманщині, як аспект наукових пошуків, залишається у колі малодосліджених проблем. На сьогодні не існує історичних праць, автори б яких розглядали дане питання в усьому його обсязі. Значна частина джерел не була введена до наукового обігу.

Базуючись на таких загальновідомих принципах історичної науки, зробимо спробу проаналізувати та узагальнити всі відомості про трансформаційні тенденції конфесій Уманщини зазначеного періоду, визначити головні віхи їх розвитку, провідні напрями діяльності духовенства та мирян у суспільстві.

У процесі висвітлення поставленої мети відмічаємо, що в етно- конфесійному плані територія Уманщини завжди відрізнялася багатоманіттям. Це підтверджують офіційні данні, за якими у 1900 році в Уманському повіті проживало 321126 чоловік населення, з них: православних - 277424, євреїв - 40972, католиків - 2393, лютеран - 152, розкольників - 137, магометан - 24, інших віросповідань - 24 (в т.ч. 5 караїмів). Саме конфесійна різнобарвність породжувала міжконфесійні трансформаційні процеси в регіоні.

Першим таким процесом було «оправославлення» греко-католиків, що на Уманщині проходило двома основними хвилями, спричиненими антиунійною політикою російського самодержавства: «перша хвиля» - 1793-1794 роки, на яку припадає найбільша кількість переходів уніатського духовенства та парафій Уманщини до православ'я, і «друга хвиля» - 1795-1796 роки, коли в багатьох селах уніатські священики залишали парафію, а на їх місце присилали православне духовенство.

Процес переходу у православ'я відбувався наступними шляхами: по-перше, добровільний перехід священників до православної церкви, і як результат, усієї парафії; по-друге, переосвячення храму на вимогу парафіян з одночасним вигнанням священика і, по-третє, добровільна згода як священиків так і парафіян перейти у лоно Російської Православної Церкви. Не дивлячись на неоднозначність ситуації все ж таки до кінця XVIII ст. майже всі парафії Уманщини перейшли до складу РПЦ.

При цьому архівні документи свідчать, що не завжди перехід уніатського храму був добровільний і для реалізації політики «навернення» досить часто залучали адміністративний ресурс. Наприклад, уніатському духовенству було заборонено відстоювати свої права на офіційному рівні, виконувати свій пастирський обов'язок духовних настанов вірним тощо. До того ж православні благочинні, виконуючи вказівки світських властей, силою чи вмовлянням приєднавши селян, залишали їхніх священників без засобів до існування, адже на їхнє місце направляли православних священників, які поселялися у свя- щеницькій хаті та користувалися церковними землями. У такій ситуації частина уніатського духовенства, зіткнувшись із проблемою відсутності можливості прогодувати сім'ю та розуміючи безвихідь свого становища, переходила до російської церкви. Отже, теза про «безболісність» трансформації греко-католики православні не відповідає дійсності й є продуктом напрацювань дореволюційної проросійської історіографії.

Ліквідація унії мала як позитивні, так і негативні наслідки. Церкви уманського регіону, приєднані до Російської імперії, потрапили під захист сильного православного центру. Водночас це різко зменшило вплив католиків та уніатів, що, безперечно, було прогресивним явищем, бо повертаються українці до православ'я. Але перехід греко-католицьких церков під контроль Російської православної церкви спричинив початок русифікації цього регіону.

Послідовна політика імперського уряду в релігійному питанні на зламі ХУІІІ - ХІХ століть призвела до фактичного зникнення з конфесійної карти Уманського повіту греко-католиків вже в першій чверті ХІХ ст. В 1827 році російський уряд прийняв рішення скоротити кількість уніатських монастирів. Виняток складає - Уманський Василіанський монастир. Його вирішено було залишити, через велику чисельність учнів, до більш раціонального облаштування освітньої справи на Правобережній Україні. Остаточно уніатську церкву на Уманщині було знищено у 1840-х роках. Імперська влада укріплювала власні позиції репресивними методами. Було використано наявний адміністративний ресурс задля прискорення русифікації і уніфікації населення Правобережної України, знищення місцевих національних релігійних традицій та нейтралізації католицтва й уніатства.

Значне місце у міжконфесійних взаємовідносинах мало православ'я. Варто відмітити, що Уманський повіт виділявся з-поміж інших своєю величиною, кількістю православних церков, а відтак і чисельністю православного духовенства. Церковно-адміністративна організація на території повіту впродовж ХІХ - початку ХХ ст. зазнавала змін, але кількість парафій залишалась практично незмінною. Православний клір Уманського повіту був у достатній мірі забезпечений земельними угіддями, що врешті створювало його стабільний економічний стан. Уманське парафіяльне духовенство являло собою високоосвічених пастирів, які взірцево виконували свою місію. Підтвердженням тому високі нагороди священнослужителів, відзнаки єпархіального керівництва та відвідини повіту високопосадовцями Київської єпархії, в ході яких схвалювалася діяльність кращих церковних причтів.

Підсумовуючи дані про організаційну структуру православної церкви в межах Уманського повіту, варто зазначити, що упродовж ХІХ - початку ХХ ст. вона дещо видозмінювалась, але основа церковної організації залишалася незмінною. Розпорядження єпархіальної влади щодо нового поділу на благочинницькі округи виконувало Уманське Духовне Правління. Воно формувало округи, представляло проекти нових поділів і формувало керівництво кожного благочинницького округу.

Як і більшість православної юрисдикції РПЦ Уманщина, протягом кінця ХУШ - ХІХ ст., «підганялися» під єдиний взірець загальнорос- ійської єпархії.

Зі всією очевидністю став проявлятися курс влади на зміцнення церкви як складової частини державно-бюрократичної системи й одного з гарантів соціального спокою в імперії. Складовими частинами організаційних трансформацій була централізація, уніфікація та бюрократизація церковної системи, що включали:

- формування єдиної структури церковної організації в імперії, з ліквідацією при цьому будь-яких історичних, національних, територіальних особливостей релігійно-церковної практики і традицій на місцях;

- функції церковної ієрархії - місцевих благочинних та єпископів - фактично ототожнювалися з функціями державних чиновників.

За зразком державно-чиновницьких установ перебудовувалися й вводилися нові церковно-адміністративні органи на місцях, наприклад, консисторії, благочиння, що вже відверто моделювалися із зразків державних «присутственных мест». Саме ці фактори пояснюють утворення у 1874 році Уманського вікаріату.

У той же час діяльність духовенства носила позитивний характер, що особливо відзначається освітянським напрямком у галузі початкової освіти, чим воно сприяло зростанню культурно-освітнього рівня населення Уманського регіону. Церковні навчальні заклади початкової освіти давали порівняно міцні знання з основних предметів і сприяли підвищенню освітнього рівня населення краю, особливо в сільській місцевості, де було дуже мало світських навчальних закладів. Однак, слід зазначити, що для системи початкового навчання регіону, як і загалом для всієї імперії, були характерні значні недоліки - велика плинність кадрів учнів та викладачів, низька присутність школярів на заняттях, недостатнє фінансування тощо. Однак, не дивлячись на це, можна сказати, що система початкового навчання православної церкви зіграла певну роль у формуванні освіти та духовної культури населення повіту.

Значна роль у розвитку православної Уманщини належала її керівництву, яке складали люди із великими розумовими здібностями, а інколи навіть талановиті, з високим рівнем освіти й ерудиції. Саме єпископи вирішували на якому напрямі діяльності духовенства зосередити головну увагу, вони визначали майбутню долю церкви краю та її розвиток. Серед них яскравими особистостями постають постаті єпископів Іренея (Орди), Михаїла (Лузіна), Агапіта (Вишневського), Димитрія (Вербицького) та інших, які залишили після себе не лише добрі згадки про службу на благо православної Уманщини, а й значний творчий доробок у науці.

Історичний розвиток церкви на Правобережжі наприкінці XVIII-XIX ст. характеризувався послабленням католицизму, перетворенням його церковної організації на специфічне державне відомство. «Приручення» церкви і одержавлення відбувалося випробуваним шляхом обмеження її господарської ініціативи та поставлення її в економічну залежність від державної адміністрації. Церква досить швидко втратила свої колишні демократичні засади, стала активно працювати на абсолютизм в ідеологічному та економічному плані, поступово втрачаючи у регіоні своїх прихожан, чисельність яких упродовж другої половини ХІХ ст. невпинно зменшувалася за рахунок переходу в православ'я, що показує другий напрям міжконфесійних трансформацій римо-католики православні.

У той же час католицька церква залишила значний пласт досягнень на Уманщині, центром яких був Василіанський монастир в м. Умані, що представляв собою освітній центр для дворянських родів півдня Київщини та Поділля. Вихованцями Василіанського училища в різні роки були представники польського письменства так званої «української школи»: польський поет і публіцист Северин Гощинський, польський поет і драматург Олександр Гроза та його брат - поет і публіцист Сильвестр Гроза, польський поет Юзеф Залеський, польський письменник і літературний критик Міхал Грабовський. Переважна більшість учнів була римо-католицького віросповідання, частина уніатського і православного.

Непересічними особистостями ввійшла в українську культуру родина православних священиків Ящуржинських. Як доказ глибокого знання латинської мови Василь Григорович Ящуржинський залишив свої записки «Sintaxis Ornata», переклад Священної історії латинською мовою, співпрацював з «Київськими губернськими відомостями» та «Київською старовиною», укладав краєзнавчі описи.

Завдяки певним історико-етнографічним обставинам Правобережна Україна була одним з найбільших центрів духовності та культури євреїв. Саме етнічна, релігійна свідомість, менталітет єврейського народу створили умови для самозбереження, саморегуляції його суспільного буття, входження в українське суспільство в умовах соціально-економічної та міжнаціональної ворожнечі, етнокультурного геноциду єврейства.

У повітовому центрі та містечках Уманщини, основну частину населення в ХІХ ст. складали євреї, що пояснюється тим, що єврейському населенню для проживання була виділена смуга осілості, обмеження, якої виражалися і в забороні селитися в селах та «деревнях», отже залишаються міста та містечка.

Трансформаційним переломом у напрямку іудеї ! хасиди можна вважати смерть цадика Нахмана та його поховання в Умані, що створило передумови для перетворення міста на центр хасидизму після 1866 року, коли в місто переїздить рабе Нахман Хазан з Тульчина (1814-1884).

У той же час у єврейської середовищі була й інша форма міжконфесійних трансформацій, пов'язана із православ'ям. Вони відбувалися переважно у напрямках іудеї православні, хасиди православні. Цьому сприяла цілеспрямована політика царизму, що прагнув регламентувати не тільки питання адміністративно-господарського устрою, організації торгово-економічних та соціальних відносин, але й безцеремонно втручався у духовно-культурну сферу єврейського народу. Саме через православну віру царизм намагався підірвати коріння іудейства, розмити древні єврейські традиції, внести розкол у громади, поглинути єврейство слов'янським середовищем. Ефективними засобами асиміляції євреїв було вихрещення їх у православ'я, всіляке стимулювання цього соціального явища.

Основними мотивами такого переходу було бажання отримати певні привілеї, позбутися недовіри та утисків з боку офіційних органів і місцевого населення, відчути соціальну справедливість тощо. Одним словом, вихрещення давало євреєві більше моральних, аніж матеріальних стимулів, які певним чином знищували соціальний дискомфорт оточуючого християнського середовища. Вихрещенний єврей значно змінював звичаї, втрачав етнокультурну самобутність, частково або й повністю асимілювався.

Досить багато євреїв Уманщини зверталися до римо-католицької церкви, виявляючи бажанням прийняти християнську римсько-католицьку віру. Вони проходили випробування, пізнавали християнські римо-католицькі релігійні канони у монастирях. Офіційні представники російської влади в свою чергу, намагалися зробити усе можливе, аби особи іудейського віросповідання не приймали римо-католицької віри, а переходили до православ'я. За перехід від іудейської віри до християнської казначейством навіть передбачалася грошова винагорода, переважно сума розміром 25 срібних рублів. Отже, конфесійні конверсії євреїв Уманщини мали місце наприкінці XVIII - на початку ХХ століття, але вони не мали масового характеру і не могли зруйнувати цілісності релігійної організації іудеїв.

На початку ХХ ст. населенню Уманщини була властива досить висока релігійність. Переважало православ'я, яке мало 147 штатних приходів, що об'єднувались в 7 благочинницьких округах. З метою підвищення ефективності діяльності благочинних Київська єпархіальна адміністрація розробляла для них правила. Під час відвідування церков благочинним належало особливо пильно перевіряти стан храмових господарств та парафій взагалі, контролювати моральність та етику кліру. Благочинні Уманського повіту про все звітували до Київської Духовної консисторії.

Другою за кількісними показниками була іудейська релігія, а третя - католицька. Єврейські общини Уманського повіту мали свої синагоги та молитовні будинки. Три великих синагоги знаходилося в місті Умані, а також по одній в містечках Буках, Тальному, Ладижинці та 34 молитовних будинки і школи по Уманському повіту.

Осередком релігійного життя римо-католиків Уманщини був костел Успіння Пресвятої Діви Марії.

До Уманського костелу були приписні населені пункти, в яких проживали римо-католики (сс. Полянецьке, Громи, Кочержинці, Паланка, Городецьке, Кочубіївка, Війтівка, Піківець, Степківка, Собківка). Римокатолицькі каплиці знаходилися в селах Ліщинівці, Шукайводи, Рижавці, а філії - в селах Пеньожкове, Верхнячці, Зеленім Розі. Католицькі священики обслуговували 1469 парафіян Уманського повіту. Відповідно поданих у «Памятных книжках Киевской губернии» і «Ежегодных отчётах и обзорах губернии киевского губернатора» є дані про наявність в Уманському повіті штундизму. Старообрядці протягом другої половини ХІХ - початку ХХ ст. проживали компактно в таких населених пунктах Уманського повіту: Орадівка, Яблунівка, Антонівка, Вороне, Красний Кут, Хижня, Кіщенці, Русалівка та Острівець. Як правило, общини старообрядців налічували один-два десятки сімей. історія русифікація унія

Таким чином, ми показали трансформаційні процеси конфесійних осередків Уманщини в умовах політики русифікації та державницьких заходів російської влади, що сприяли нищенню їх структурної організації в духовному й, особливо, соціально-економічному та суспільно-політичному житті краю. Ми намагалися у комплексі розглянути благодійницький та культурно-освітній напрями діяльності конфесій на Уманщині та показати їх особливості, провести порівняльний аналіз співіснування етноконфесійних осередків на Уманщині та заходи, що вживало російське самодержавство, з кінця XVIII до початку ХX ст., для послаблення економічного і суспільного впливу «іновірців» на православ'я.

Дослідження конфесійних трансформацій на повітовому, тобто мікрорівні, створює фактологічно-методологічний ґрунт для порівняння особливостей подібних процесів у інших повітах і подальшого узагальнення й осмислення цих процесів на макрорівні, тобто на всій Правобережній Україні відповідно.

Джерела та література

1. Верменич Я. Історична Україні: спроба концептуального аналізу. - К.: Інститут історії України НАН України, 2001.

2. Реєнт О. Україна ХІХ - початку XX ст.: сучасний дослідницький інтерес // Історичний журнал. - 2003. - №1.

3. Ульяновський В.І. Розвиток Української Держави 1917-1920 рр. (доба Української Центральної Ради): Навч. посібник. - К.: Либідь, 1997. - 200 с.

4. Перерва В.С. Надросся у ХІХ столітті. - 1-е вид. - Біла Церква: Видавець Олександр Пшонківський, 2004. - 256 с.

5. Слободянюк П.Я. Єврейські общини Правобережної України: Наукове історико-етнологічне видання. - Хмельницький, 2005. - 409 с.

6. Стоколос Н.Г. Конфесійно-етнічні трансформації в Україні (ХІХ - перша половина XX ст.): Монографія. - Рівне: РІС КСУ - ППФ «Ліста М», 2003. - 480 с.

7. Скочиляс І. Генеральні візитації Київської унійної митрополії XVII - XVIII століть: - Т.2: Протоколи генеральних візитацій. - Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 2004. - ССVШ - 512 с.

8. Список населенных мест. Киевской губернии. Издано Киевского Губернского Статистического Комитета. - Киев, 1900.

9. Центральний державний історичний архів України в м.Києві (далі - ТІЛ ТАК України). - Ф. 553. - Оп. 1. - Спр. 782.

10. Державний архів Київської області. - Ф. 1. - Оп. 331. - Спр. 123.

11. ЦДІАК України. - Ф.127. - Оп.1023. - Спр.466. - 4 арк.; Там само. - Оп. 690. - Спр.1458.

Размещено на Allbest.ru