Українізація службовців державних та партійних установ Миколаївського округу у 1920-і роки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українізація службовців державних та партійних установ Миколаївського округу у 1920-і роки

Овчаренко Д.В

Радянська українізація передбачала знання української мови партійними та радянськими службовцями, залучення української мови як мови паперів та документів. Особливості проведення українізації обумовлювались етнічним складом населення українських регіонів. Істотний вплив на етнічний склад населення мав рівень урбанізації. Якщо в сільській місцевості України, і в тому числі південної її частини, домінування українців було беззаперечним, то у містах ситуація була зовсім іншою. У 1926 р. з 1 056 969 міських жителів Степового району (Одеський, Херсонський, Миколаївський, Мелітопольський, Первомайський, Зінов'ївський, Маріупольський, Старобільський округи) 759 775 (71,9%) проживали в окружних центрах, 297 194 (28,1%) в інших міських селищах Степового району. Етнічний склад мешканців окружних центрів Степового району був таким: українців - 41,1%, росіян - 29,3%, євреїв - 24,3% [1,176-183]. В інших містах Степового району без окружних центрів проживало українців - 49,85%, росіян - 23,99%, євреїв - 21,09% [1,12-41].

У Миколаївському окрузі проживало 61,3% українців, 17,7% росіян, 7,4% євреїв. В містах Миколаївського округу проживало: українців - 28%, росіян - 43,4%, євреїв - 23%. Етнічний склад населення, яке проживало у сільської місцевості Миколаївського округу був таким: українців - 70,9%, росіян - 10,1%, євреїв - 2,5% [1,22-26].

Як свідчать наведені дані перепису населення 1926 р., чим більшим було населення міста, тим меншу частку становили в ньому українці. Найбільші складнощі проведення політики українізації спостерігалисяна Півдні України, де склад населення був найбільш строкатим, а рівень урбанізації найвищим серед інших регіонів республіки.

Дослідженням українізації на Півдні України в 1920-х рр. займалися дослідники В.О. Стремецька [2-3], П.І. Соболь [4] та ін. У своїх працях вони звернулися до аналізу українізації партійного і радянського апарату на Півдні України. В роботі С.О. Гусєва та М.М. Цобенко «З досвіду розв'язання національного питання на півдні України (1920-1930 рр.)» висвітлюється національна політика 1920-х рр. в Південній Україні [5]. Особливості українізації на Одещині в статті «Українізація на Одещині: досвід 20-х крізь призму 90-х» визначав О.О. Долженков [6].

Метою нашої статті є охарактеризувати рівень українізації службовців державних та партійних установ Миколаївського округу у 1920-і рр.

Широке впровадження політики українізації було започатковано з виходом постанови ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» від 1 серпня 1923 р., яке визначало за необхідне «відповідно до переважного числа населення, що говорить українською мовою, вибрати як переважаючу для офіційних зносин українську мову» [7,43]. Цією постановою передбачався протягом року перехід на українське діловодство ряду як центральних, так і місцевих відомств. Крім того, цією ж постановою заборонялося приймати на роботу тих службовців держустанов, що не володіли українською мовою. Ті ж, хто вже перебував на державній службі на момент виходу цієї постанови, повинен був протягом року вивчити українську мову, в іншому випадку вони підлягали звільненню.

Як захід з вивчення мови установам Наркомпросу доручалося організувати при установах для навчання співробітників радянських установ української мови курси двох типів: короткотермінові з тривалістю навчання на них не більш 3 місяців і довготермінові (для кваліфікованих робітників) зі строком навчання до 9 місяців. Однак втілення цієї програми в окреслені терміни не було реалізовано. Як слушно зауважується у колективній монографії «Українізація 1920-30-х років: передумови, здобутки, уроки»: «до 1925 р. діяльність партійно-державних структур по здійсненню українізації мала формальний характер» [8,49].

На Миколаївщині роботою з українізації керувала комісія з рівноправності мов. Вона була організована при Окрінспектурі Наросвіти 1 березня 1924 року на підставі постанови Окрвиконкому від 22 лютого того ж року. Як свідчить звіт комісії за період з 1 березня 1924 року по 1 липня 1925 року, за цей період було проведено 38 засідань комісії, на яких було розглянуто 118 питань. До складу комісії входили: голова комісії - заступник голови Окрвиконкому, заступник голови комісії - старший інспектор Наросвіти, представник КП(б)У, представник Політосу, представник спілки Робітників освіти, представник Українського Наукового Товариства Миколаївщини. Комісія розпочала свою роботу з того, що розіслала анкети райосередкам та установам м. Миколаєва для виявлення національного складу робітників установ, рівня їхнього володіння українською мовою, відомостей про влаштування курсів та ін. Більшість службовців установ не володіли мовою, тому й більшість установ не могли перевести діловодство на українську мову. На засіданнях комісії були присутні представники різних установ, що звітували про стан українізації тієї чи іншої установи. Як свідчить звіт комісії, низький рівень знань робітниками української мови пояснювався «завантаженістю робітників працею по установі, важкістю вивчення мови та ін.» [9, арк .8].

Не кращим був стан українізації в партійних органах Миколаєва. Результати проведеної перевірки знання української мови серед відповідальних партійних робітників, наведені у зазначеному звіті комісії з рівноправності мов Миколаївського округу, показали, що «володіють українською мовою цілком - 5, слабо володіють - 5, не володіють - 49». У звіті відзначалося, що «українізація партактиву, як і взагалі партря- дів Миколаївщини, є справа важка, тому що з усіх округів України Миколаївщина найбільш, може, зрусифікована. Загальний темп досі провадженої українізації був слабким» [9, арк. 12].

Подібною була ситуація в миколаївському Окружному комітеті ЛКСМУ. Окружна комісія з українізації радапарату була створена у 1925 році відповідно до постанови політбюро ЦК КП(б)У від 15 серпня 1925 р. Комісія по українізації при Окркомі ЛКСМУ була організована в серпні місяці 1926 р. «Перевірки робітників апарату Окркому не було, а тому не мається відомостей до якої категорії зарахувати окремих робітників. Курсів по українізації робітників Окркому не було, але був організований в жовтні місяці 1926 року гурток при ОК ЛКСМУ, існував він 2-3 місяці, але за відсутності необхідної кількості членів був ліквідований. Мову вживають робітники ОК російську, випадково українську (в балачках)», як зазначалося в звіті окружної комісії з українізації за 1 березня 1924 - 1 липня 1925 років. Не дивлячись на те, що «діловодство ОК ЛКСМУ так внутрішнє, як і зовнішнє українізовано майже цілком, наради, засідання в ОК ЛКСМУ майже всіх відділів відбуваються на російській мові». Взагалі, робиться висновок, що «по місту українізація комсомольської роботи проходить кволо, взагалі українізовано осередків відсотків на 15» [9, арк. 4].

У тому ж таки звіті комісії з рівноправності мов за березень 1924 - липень 1925 рр. містяться дані, що «за остані місяці 1924 року справа багато поліпшала. На протязі часу з липня по грудень більшість установ міста Миколаєва створила для робітників курси української мови, що дало більш-менш гарні наслідки. За останній квартал темп праці до останнього декрету Раднаркому про українізацію (тобто «Про заходи термінового переведення повної українізації радянського апарату» від 30 квітня 1925 року - прим. автора) був слабкий. Після декрету Раднаркому про остаточний термін українізації установ, комісією утворено 2 підкомісії в справі перевірки стану українізації установ. Підкомісії по анкеті збирають детальні відомости по кожній установі, після чого на засідання комісії викликаються представник перевіреної установи з докладом, а член підкомісії дає свій співдоклад та висновки про перевірку. З березня 1924 року по 1 липня 1925 р. було влаштовано курси української мови по 45 установах з кількістю учнів 751 чоловік, яким видано посвідчення, крім того по спілці робітників освіти було влаштовано 22 курса, через які пройшли 545 чоловік, а разом по місту пройшло курси українознавства 1296 чоловік» [9, арк. 9].

Стосовно установ освіти у звіті комісії з рівноправності мов за період з 1 березня 1924 року по 1 липня 1925 року наявні дані, які свідчать, що через брак вчителів, що володіють мовою, план українізації освітніх установ на 1924-1925 рр. виконати вдалося лише частково. Була повністю українізована лише одна трудшкола, у якій перебували 175 учнів, і ще у кількох школах діяли окремі українізовані групи.

Загалом, з огляду проведення справи українізації по установах міста у зазначеному звіті робиться висновок, що найкращим чином посувається справа по держустановах, де українізацію проведено на 80%. На другому місці - профорганізації, де українізація проведена на 40-50%, на останньому місці - кооперативні та інші установи, де українізація лише починається [9, арк. 9].

На кожному підприємстві діяли «урядницькі комісії», які здійснювали роботу з українізації безпосередньо на місцях. Комісію мав очолювати голова установи або його заступник, а членами комісії мали бути: представник Місцкому, представник Комосередку й персонально затверджені комісією відповідальні робітники даної установи. У районах головою комісії з українізації пропонувалося бути голові РВК, а його заступником - одному із членів РВК. До комісії також входили: завідувач культсоцфілією, представник Райпарткому, завідувач Агітпропу. З постанови Окркомісії з українізації, створеної у Миколаєві у 1925 р., дізнаємось, що на серпень 1926 року стан українізації в Миколаєві був все ще незадовільним. Деякі досягнення мали виключно формальний характер, тільки листування ведеться українською мовою, та й то частково. Щоденна праця, засідання, наради, ведуться рідко або й зовсім не ведуться українською мовою. Панує погляд, що на листуванні можна закінчити українізацію» [10, арк. 2]. Крім того, судячи з актів перевірок деяких установ, існували й інші проблеми, пов'язані з проведенням українізації. Наприклад, в акті перевірки Окрмісцгоспа відзначається, що загальна канцелярія українізована на 95%, за виключенням спеців підвідділу підприємства. Всі проекти, доклади тощо виконуються російською мовою. Зазначені специ посилаються на те, що виконувати зазначене українською мовою не можливо за браком відповідної термінології та словників. У тому ж акті відзначалося, що «з боку відповідальних робітників є особи, що байдуже, або навіть неприхильно ставляться до українізації. Наприклад, завідувач електромережею Шехматов. Між рядовими співробітниками по деяких підвідділах помічається масове несерйозне та неприхильне ставлення до українізації. Переважно такі явища зустрічаються між спецами» [10, арк. 20].

Роблячи висновки, комісія вважала за потрібне негайно посилити роботу з українізації в установах міста, створити «урядницькі комісії» там, де їх ще не було і звільнити неволодіючих українською мовою. Не менш категоричним був лист Окркомісії до всіх урядницьких комісій від 16 вересня 1926 р. Окркомісія посилалась на постанову центральної комісії з українізації від 1 вересня 1926 р. Очевидно мова йде про постанову Всеукраїнської комісії в справах українізації радянського апарату при РНК УСРР «Про утворення регламентованого порядку українізації творів друку» від 1 вересня 1926 р. Однією з вимог цієї постанови було переведення по всіх держпідприємствах розпоряджень, наказів, положень, обіжників, інструкцій, бланків, об'яв, звітів, реклами та іншої форми звітності виключно на українську мову. У листі Окркомісії від 16.09.1926 р. знову висувається категорична вимога «з 1 жовтня 1926 р. перевірити знання української мови співробітниками, віднесеними до 3-ої категорії, а також і тих, що зовсім не були на іспиті. Для проведення перевірки ви повинні запросити фахівців від Інспектури Наросвіти, які й проведуть іспит. Зазначені службовці, які після перевірки не будуть переведені з 3-ої категорії до вищої, - повинні бути звільнені з посад крім фахівців і відповідальних працівників, яким надан окремий термін» [11, арк. 5]. Однак, ця категорична вимога виконана так і не була, про що свідчать архівні документи. Наприклад, проаналізуємо протокол засідання урядницької комісії по українізації апарату Миколаївського робітничого кооперативу від 22 жовтня 1926 р. В ньому йдеться про те, що «оскільки т.т. Хаджи-Колі та Дурачинський перевантажені роботою і в силу об'єктивних умов не змогли практично оволодіти українською мовою, а зазначені товариші є незамінні робітники, вмінити їм в обов'язок до 1 січня 1927 року вивчити курс української мови» [11, арк. 111]. Також, зустрічаються численні звернення до Окркомісії від різних установ міста, які, посилаючись на цінні якості окремих працівників, або на нестачу кадрів, просили не звільняти їх з роботи. Для прикладу наведемо звернення миколаївського Міського господарства. В ньому зазначається, що «з огляду на те, що віднесений до III категорії що до знання української мови - співробітник Місцгоспу т. Шаф належить до національних меншин як німецького походження, вивчення української мови дається йому надзвичайно важко, Місцгосп прохає залишити т. Шафа на службі в Місцевгоспу. українізація миколаївський державний діловодство

Крім того, т. Шаф гарний робітник і з раніше займаної ним посади рахівника переведен на посаду заступника бухгалтера. В теперішній час згаданий службовець вивчає українську мову на державних бухгалтерських курсах і є надія, що до 1 січня 1927 року добре вивчить її» [11, арк. 74]. Ці звернення, судячи з архівних документів, зустрічали порозуміння з боку Окркомісії. У протоколі засідання від 13 листопада 1926 р. відзначається: «визнати за можливе залишення на посадах, як спеціалістів, до 1 січня 1927 р. робітників, що віднесені до 3 категорії: Сінькевич, Торабуєва, Івахіна, Кононовича, Горбатського, Шарбау, Сергієву, Хоанова, Спіцина, Конопльова, Мірського, Кулакова, Гершковича, Полякова, Заславського, Берлінського, Бархатного, Верєвкіна, Максиміва, Чайкіна, Лепешкіна, Тихомирова, що ж торкається Харитонової, Стапчу і Ігорніна, то як технічних робітників нижчої категорії залишити на посадах з умовою аби надалі ними була удосконалена жива українська мова» [11, арк. 61].

Більш того, деякі установи зверталися до Окркомісії з проханням дозволити їм приймати на роботу робітників, що не володіли українською мовою. «З огляду на те, що на Біржі праці немає зареєстрованих рахівників потрібної кваліфікації, з числа володіючих українською мовою, Правління об'єднаних колективів при Миколаївському управлінні по боротьбі з безробіттям прохає дати дозвіл взяти на службу т. Візову в якості рахівника, що не володіє українською мовою, але має відповідну кваліфікацію, з умовою що вона за певний час вивчить укрмову» [11, арк. 77].

Окркомісія вказувала, що обмеження стосовно знання української мови при прийнятті на роботу, не торкалося військовослужбовців, звільнених у запас. Усі демобілізовані червоноармійці повинні були прийматися на посади по всіх установах та організаціях незалежно від знання української мови. Термін вивчення української мови демобілізованими червоноармійцям надавався від 3 до 6 місяців [10, арк. 86].

Також звільнялися від обов'язкового вивчення української мови службовці віком 50 років і старше.

Вивчаючи акти перевірок різних установ Миколаєва, доходимо висновку, що у переважній більшості цих установ процес українізації сприймався як необхідність переведення діловодства на українську мову. Різноманітні акти перевірок і звіти урядницьких комісій рясніють цифрами про те, на скільки відсотків українізоване діловодство тих чи інших відділів і служб, але, з іншого боку, ті ж акти перевірок свідчать про те, що українська мова не вживалась у повсякденному спілкуванні та побуті. Виходячи з цього, у звіті комісії з рівноправності мов робиться висновок, що «в галузі українізації Радустанов по Миколаївському округу маються деякі досягнення, але українізація має формальний характер. Як масове явище в установах, де формально проведена українізація апарату, всі співробітники цих установ, які пройшли курси українознавства та одержали посвідчення - в щоденній праці розмовляють на російській мові. Відношення до українізації з боку службовців в більшості випадків пасивне, що пояснюється не досить енергійними вимогами тої чи іншої установи до справи українізації» [9,арк.10].

Архівні документи свідчать, що робота, яка проводилась з українізації радапарату установ, мала свій вплив і на широкі кола населення. Наприклад, як свідчить протокол засідання комісії з рівноправності мов від 12 лютого 1925 р., у губсуді усі книги, бланки надруковані на українській мові, тобто звертаючись до суду, кожна людина мала заповнювати бланки та користуватися інформацією українською мовою. Але з того ж таки документа дізнаємось, що усі протоколи засідань ведуться на російській мові. У ході роботи з українізації відділу комунального господарства були перекладені українською мовою, окрім діловодства, також і «оголошення для абонентів, маршрутні книжки», у результаті чого мешканці міста інформувалися про послуги комунальної служби українською мовою [9, арк. 9].

Підсумки роботи окружної комісії з українізації радапарату на Миколаївщині, наведені в її доповіді за період від 7 липня 1926 року по 1 січня 1927 року, надають уявлення не тільки про результати проведення цієї роботи, але й про національний склад службовців Миколаєва. Так, з відомостей цієї доповіді: «Починаючи з 1 серпня 1926 р. по 1 січня 1927 р. було перевірено 72 установи по Миколаєву з загальною кількістю службовців 6302 чоловіка. З них: українців 2148 чоловік (34,09%); росіян 2344 (37,19%); євреїв 1437 (22,81%); інших 373 (5,91%)». Що ж стосується знання цими службовцями української мови, то статистика була така: І категорія (добре знають) 80 (1,28%); II категорія (досить знають) 1330 (21,11%); III категорія (не знають) 1526 (24,21%); не складали іспиту 2940 (46,66%); зовсім не володіють мовою 426 (6,76%) [13, арк. 51].

Тобто, незважаючи на те, що українці становили приблизно 34% із загальної кількості службовців перевірених установ, української мовою на достатньому рівні володіли тільки 1,3%. Більшість службовців мови не знали або володіли нею на низькому рівні. Цікавим є той факт, що в наведеній доповіді комісії з українізації радапарату на Миколаївщині, на 1927 р. до III категорії (тобто тих, хто не володів мовою) віднесено 24,21% службовців 72-х перевірених установ м. Миколаєва й окремо виділені ті, що зовсім не володіли мовою - 6,76%, що по суті є одним і тим самим. Таким чином, можна говорити про те, що на 1927 р. мовою не володіли близько 31% службовців м. Миколаєва. Слід також відзначити, що майже половина службовців іспитів не складала взагалі. Це суперечило планам проведення українізації та директивам центральних, місцевих органів влади та комісій з українізації. Велика кількість робітників, які ще не складали іспиту, пояснювалася тим, що «по-перше, члени екзаменаційної комісії, будучи перевантажені по своїй основній роботі, не мали змоги охопити за звітний період всіх установ, і, по-друге, майже всі наші установи не мають в свойому кошторисові кошти на оплату лекторів, що проводять іспити по установах» [11, арк. 54].

Заслуговує на увагу висновок комісії про те, що «професійні організації в більшості негативно відносяться до українізації й вважають, що це їх не торкається і що їх роль не примушувати своїх членів вивчати українську мову, а захищати на випадок звільнення з посад» [11, арк. 53].

До досягнень в роботі з українізації слід віднести те, що було започатковано проведення українізації установ і підприємств загальносоюзного значення на Миколаївщині у 1926 р., на яких ситуація була найгіршою і які «довгий час вважали, що українізації вони не підлягають». Однак, «тверда лінія Окркомісії в справі проведення українізації примусила ці установи та підприємства, за згодою центральних установ, приступити до українізації апарату». Наприклад, з метою виправлення ситуації на заводі

А. Марті «за директивою Південно-Машинобудівельного тресту для зовнішнього листування були влаштовані курси для 30-ти осіб із загальної кількості 1138 службовців», за зверненням комісії «заводоуправлінням організуються 18 гуртків по вивченню української мови, де за планом повинні пройти курс навчання 588 осіб» [11, арк. 53].

Аналіз підсумків проведення українізації на Миколаївщині станом на 1927 рік викладений також у доповіді окружної партійної організації, де відзначається, що питання бази для українізації в Миколаївському окрузі «значно складніше в порівнянні з середньоукраїнськими даними національного складу». Особливо це стосувалося русифікованого міста, що призводило до «більш глибокої національної диспропорції між робочим класом та селянством, та взагалі між містом і селом» [12, арк. 7].

На основі аналізу архівних документів Миколаївського округу можна зробити висновок, що робота з українізації, яка проводилась у 20-х роках ХХ століття, зіштовхнулася там із значними труднощами. Це значною мірою було наслідком особливостей етнічного складу регіону та політики русифікації, яка проводилася за часів Російської імперії. Крім того, українізація значною мірою проводилася бюрократичними методами і розумілася як українізація діловодства. Не ставилося завдання сприяти розвитку національної самосвідомості. Не вистачало освічених національних кадрів. Недостатньо було української літератури, культурно-освітніх заходів. Виходячи з цього, терміни, які висувалися для проведення цієї роботи, були, очевидно, необґрунтованими. Потрібна була кропітка та наполеглива робота з розвитку освітніх установ, української культури. Вочевидь ця справа вимагала набагато більше часу. Цілком зрозуміло, що в умовах тоталітарного режиму політика українізації була лише інструментом впливу на свідомість українців і завжди проводилася в контексті боротьби з «українським буржуазним націоналізмом». Незважаючи на складні умови, треба зазначити, що політика українізації мала позитивний вплив на розвиток української національної свідомості.

При цьому не можна залишити поза увагою специфічні особливості регіонів: настрої в суспільстві, його етносоціальний склад, історичні особливості формування. Нехтування цими особливостями сприяли байдужості, а часом і ворожості населення щодо проведення українізації. Неприпустимим в цій справі був формалізм. Усе це спостерігається на прикладі південного регіону і Миколаєва зокрема.

Однак завдяки новій національній політиці, політиці українізації, а саме мовній політиці, залученню українських кадрів, виникали нові можливості для українців.

За всю історію існування Радянської держави це був період, коли вирішенню національного питання приділялася найбільша увага. І хоча причини цьому слід шукати зовсім в іншій площині, позитивні наслідки політики українізації мали свій вплив на суспільство. Перш за все, була пригальмована тотальна політика русифікації, яка проводилася царським урядом. Бути українцем вже не означало належати до другорядної та неповноцінної нації. Українцям було відкрито шлях до державних установ і керівних партійних органів. Навіть більше того, досвід володіння українською мовою відкривав певні можливості робітникам і службовцям українського походження.

У період бурхливої урбанізації, що знаменувала собою 20-30-ті роки ХХ століття, це було дуже важливим для сотень тисяч мешканців сіл, що, перебираючись до міста, несли із собою зерна української духовності та ментальності. Поширення української мови у закладах освіти надавало змогу українській молоді, перш за все із села, здобути гарну освіту і, таким чином, не тільки завоювати для себе достойне місце у суспільстві, але й поширити на місто вплив української культури.

Література

1. Всесоюзний перепис людності 1926 р. - Т. ХІІІ. - М., 1929.

2. Стремецька В.О. Українізація державного апарату на півдні України у 1923-1925 рр. // Схід (Донецьк). - 2000. - №1 (32). - С.52-57.

3. Стремецька В.О. Особливості політики українізації на Півдні України (Миколаїв, Одеса, Херсон) // Наукові праці. - Миколаїв: МФ НаУКМА, 1999. - Т.4: Збірник наукових праць до щорічної науково-методичної конференції «Могилянські читання-99». - С.25-26.

4. Соболь П.І. Українізація державного апарату на Півдні України: 20-ті роки // Щотижня - 1998. - 18 червня.

5. Гусєва С.О, Цобенко М.М. З досвіду розв'язання національного питання на півдні України (1920-1930 рр.) // Український історичний журнал. - 1991. - №2.

6. Долженков О.О. Українізація на Одещині: досвід 20-х крізь призму 90-х // Чорноморські новини. - 1996. - 13 листопада.

7. Постанова ВУЦВКта РНК УСРР від 1 серпня 1923 р. «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» // Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали. Довідник. У 2 ч. / За ред. Панібудьласки В.Ф. - Ч. 2. - К.: «Вища школа», 1997.

8. «Українізація» 1920-30-х років: передумови, здобутки, уроки. Колективна монографія / За ред. В.А. Смолія. - К.: Інститут історії України НАН України, 2003.

9. Державний архів Миколаївської області. - Ф. П-1. - Оп. 1. - Спр. 209.

10. Там само. - Ф. Р-161. - Оп. 1. - Спр. 280.

11. Там само. - Ф. Р-161. - Оп. 1. - Спр. 651.

12. Там само. - Ф. П-1. - Оп. 1. - Спр. 436.

13. Там само. - Ф. Р-161. - Оп. 1. - Спр. 436.

Размещено на Allbest.ru