Українська академія наук як координатор українознавчих досліджень

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська академія наук як координатор українознавчих досліджень

Гомотюк О.Є.

Дослідження важливих проблем українознавства з погляду ретроспективи, історії його зародження, становлення і розвитку належить до винятково актуальних і важливих завдань гуманітарних наук, адже навіть в умовах незалежної України мають місце факти дискредитації та спотворення знань про Україну та українство, некоректного ставлення до відомих українознавців. Актуальним завданням залишається формування наукової історії українознавчої науки як цілісної системи знань, суперечливого процесу збагачення українознавства на різних етапах буття українського народу

Особливий інтерес для наукового дослідження представляє період Української революції 1917 1920 років серед вагомих здобутків було утворення Української академії наук. З огляду на важливість цього етапу розвитку української культури, чимало дослідників зосереджували свою увагу на історії створення, діяльності Академії наук, окремим постаттям, що прислужились до її становлення і розвитку [1]. Об'єктивності ради слід зауважити, що тема формування українознавчого знання як цілісної системи у структурі цієї найвищої установи є недослідженою.

Вперше за багато століть українська наука отримувала державну підтримку. Говорячи термінологічною мовою інституціоналізація українознавства досягала апогею. Уже за статутом підкреслювався її українознавчий характер, оскільки проголошувалось, що це нова наукова установа, яка мала сприяти розвитку української національної культури, працювати українською мовою, вивчати сучасне і минуле України [2,арк.1 50]. За задумом організаторів академії передбачалось створення окремого українознавчого відділу, але нестача матеріальних ресурсів перешкодила реалізації цієї ідеї. У листі до М. Василенка від 18 травня 1918 року В. Вернадський вказував на шляхи організації Української академії наук. Він наголошував, що на першому місці має бути засноване "...отделение украинского языка, литературы и истории... и те отделы институтов, которые связаны с практическими важными для государства интересами, связанными с изучением производительных сил страны и экономическо-статистического обследования ее" [3, 22]. Щодо першої частини висунутого магістрального завдання із розвитку українознавчих дисциплін, то науковці намагались виконувати до кінця 1920 х років, а згодом досить відчутна зміна акцентів та рольового навантаження гуманітарних та прикладних предметів.

За задумом М. Грушевського, академія мала постати на базі УНТ із кількісною перевагою українознавчих дисциплін, зважаючи на попередній колоніальний стан українського суспільства і нерозвиненість українцями інших напрямків наукової думки. На погляд В. Вернадського, український академічний осередок повинен працювати на найпередовіших засадах тогочасної науки, фінансуватися державою, сприяти розвитку фундаментальних учень у всіх сферах знання. Більшовицька влада скоригувала процес організації закладу науки в іншому напрямку для побудови комуністичного суспільства. Наркомат освіти прийняв рішення про ліквідацію УНТ і приєднання його секцій до академії. Так, 24 травня 1921 року відбулось засідання Узгоджувальної комісії, а 29 травня 1921 року на загальних зборах УНТ А. Кримський оголосив про самоліквідацію товариства і злиття його зі структурами УАН. Частина керівництва і членів УНТ виступила проти такої політики, а рада товариства і загальні збори ухвалили рішення лише про номінальне приєднання на правах автономії. Товариство організувало Ліквідаційну комісію, що детально розробила план входження кожного підрозділу УНТ у відповідну структуру академії.

Місія ВУАН як координатора українознавчих студій реалізовувався у теоретичній (збирання і систематизація величезного досвіду українства, збільшення питомої ваги українознавчих досліджень, опрацювання теоретико-методологічних проблем, розробка концептуальних питань, оприлюднення синтетичних дискурсів з історії окремих компонентів українознавства, українознавчо-біографічні студії відомих постатей тощо) та практичній площинах (організація наукових установ, проведення конференцій, конгресів, оприлюднення серійних видань, україномовної літератури, бібліографічних довідників, словників, формування нових кадрів наукової молоді). У складних матеріальних умовах здійснювалось видання загально-академічних збірників історико-філологічного, фізико математичного, соціально економічного відділів; окремих структур ВУАН - Інституту української наукової мови, Музею мистецтва, Всенародної бібліотеки України, Інституту української наукової мови, Науково-дослідної кафедри історії України, Одеської комісії краєзнавства, Одеського наукового товариства, Харківського наукового товариства тощо. Дослідження на українознавчу тематику публікували у виданнях "Записки Історично-філологічного відділу, "Студії з історії України", "Україна" та в інших. Слід підкреслити, що часопис "Україна", є унікальним джерелом для ґрунтовного вивчення розвитку українознавства у період національного державотворення, оскільки презентує монографічні студії, представляє концептуальні положення із розвитку різних компонентів українознавства, значно збагачує українознавчу біографістику у порівнянні з її попереднім розвитком, інформує про організаційні складові академічної праці. Разом із цим, центральною у наукових студіях українознавців ВУАН була тематика громадського та літературного життя України ХІХ початку ХХ ст. про що засвідчує той факт, що в згадуваному науковому часописі "Україна" матеріали за такою назвою посідали основне місце із виокремленням на чільне місце проблемних аспектів українсько-російських відносин, зважаючи на реакційну суть царського режиму.

Слід підкреслити, що українознавчий потенціал Української академії наук формувався на базі високопотенційних наукових кадрів, серед яких всесвітньовідомі імена таких учених: Д. Багалій фахівець у галузі історії, А. Кримський - орієнталістики, С. Смаль-Стоцький - мовознавства, М. Петров - літературознавства, М. Грушевський - історії, фундатор українознавства, В. Вернадський - мінералогії та ін. До когорти науковців УАН належать В. Липський - ботанік; О. Левицький - історик, правознавець, археограф, етнограф (згодом президент академії); С. Єфремов - літературознавець, мовознавець, активний громадський діяч, голова Комісії громадських течій ВУАН і що найголовніше ідеолог українознавства; М. Василенко - завідувач кафедри історії українського права ВУАН та Комісії для виучування історії західно-руського та українського права; К. Воблий - фахівець у галузі економічної історії; М. Біляшівський - мистецтвознавець, А. Лобода - фольклорист та етнограф; О. Грушевський професор, директор Історико-географічної комісії; Г. Житецький - завідувач відділу рукописів бібліотеки; К. Квітка - голова Комісії музичної етнографії; К. Антонович-Мельник (удова А. Антоновича); М. Грінченко, котра співпрацювала з Б. Грінченком, паралельно складаючи словник живої української мови; Л. Старицька-Черняхівська - письменниця; О. Косач, М. Кістяківська та ін., Чимало з них (як засвідчував список академіків на 1921 1923 рр.) проживали за межами Києва і не отримували платні. Так, серед них Д. Багалій, К. Харлампович (м. Казань), С. Смаль-Стоцький (Прага), В. Вернадський (Петроград), О. Нікольський (Харків), В. Кістяківський (Стокгольм), С. Тимошенко (США), О. Ейхенвальд (Берлін), О. Корчак-Чепурківський, А. Старков (Варшава) та ін. [2,арк.577]. Перші академічні бюджети були настільки мізерними, що не давали можливості для забезпечення академіків, не говорячи про фінансування наукової праці [4,арк.102]. Але з огляду на "українізацію", перехід великої частини інтелігенції на радянську платформу, перетворення в "огнище української національної культури" як підкреслювалось в офіційних документах, спрямованих в Наркомат СРСР, зміцнювалась матеріальна база. Так, третя сесія ВУЦВКу 8-го скликання пропонувала Наркомату освіти збільшити бюджет Академії у три рази на 1925 1926 роки у зв'язку з її реорганізацією та кількісним збільшенням [4,арк.103].

Осередками українознавчих досліджень були історичні установи ВУАН під керівництвом М. Грушевського (їх широкомасштабна діяльність вимагає окремого дослідження О. Г.); кафедра історії українського народу ВУАН, яку очолював Д. Багалій; кафедра української мови, керована С. Смаль-Стоцьким; кафедра арабо-іранської філології під керівництвом А. Кримського; кафедра історії українського права та Комісія для виучування історії західно-руського та українського права, яку очолював М. Василенко; Комісія для виучування народного господарства України при соціально-економічному відділі ВУАН під керівництвом К. Воблого. Українознавчі студії продовжували як члени академії Київська археографічна комісія, Українське наукове товариство, Історичне товариство ім. Нестора Літописця.

Розвиток українознавства відбувався у системних археографічних, історичних, етнографічних, мистецтвознавчих, фольклорних, літературознавчих, мовознавчих, правничих, економічних та інших дослідженнях. У методологічному аспекті більшість співробітників академії поділяли схему М. Грушевського, були прихильниками державницької школи. Це у свою чергу мало велике значення, оскільки наукова діяльність академіків у державній структурі легітимізувала концепцію самобутності та неперервності українського буття, його державотворчий потенціал. Слід зазначити, що більшість українознавців Української академії наук сформувалася не лише у дожовтневий період, а й під час подій Української національно-демократичної революції 1917 1920 - х років, що мало величезний вплив на діапазон та вектори наукових студій. Представник партії комуністів подав таку характеристику працівників академії щодо їх ідейних переконань. "УАН за радянських умов, без сумніву, зросла і скріпла, хоч багато її академіків залишилися ідейно на старих націоналістично буржуазних засадах, що без сумніву гальмує роботу. Вона скупчила в своїх стінах переважно робітників, що їх світогляд формувався в умовах дожовтневої революції. Тому вони принесли в Академію багато буржуазного націоналізму" [5,19 20].

Головним інструментарієм українознавчих розвідок стала українська мова. Основна діяльність з утвердження української мови як наукової полягала у створенні термінологічного апарату для гуманітарних і точних наук та узгодженні правописних норм. Тому головними центрами для вирішення означених проблем були Комісія для складання словника живої української мови, Правописно-термінологічна комісія, що згодом виокремилися у самостійну Правописну комісію та Інститут української наукової мови. Комісія для складання словника живої української мови за значенням і важливістю діяльності була основною серед інших комісій. Згідно з наказом раднаркому за нею визнавалась першочергова роль [6,арк.10]. Ця установа зуміла творчо використати досвід українознавців-попередників Б. Грінченка, М. Уманця. Лексику було подано за всіма можливими мовленнєвими суб'єктами: творами класичного українського письменства, етнографічними, фольклорними та іншими історичними джерелами з усіх періодів українського буття. Важливим внеском у скарбницю українознавства було видання 3-х томів академічного словника живої української мови, яке підготували А. Кримський, С. Єфремов, В. Ганцов, М. Грінченко, А. Ніковський, Г. Голоскевич. Слід зазначити, що навіть більшовицькі посадовці визнали наукову діяльність А. Кримського у галузі дослідження української мови, який за важких матеріальних умов зберіг академію від знищення [7,арк.170]. Найбільший розвиток у період радянської влади характерний для сфери російсько-українського перекладу, для чого було збільшено штат співробітників, виділено відповідне матеріальне забезпечення. Результатом діяльності став вихід першого тому українсько-російського словника у 1924 році, та наступних у 1926 1929 роках М. Грінченко (дів. - М. Загірня) [8], котру було залучено до цієї справи, опікувалась і популяризацією новинок українознавства закордон. Свідченням того є хоча б лист М. Грінченко до В. Гнатюка (1925 р.) про пересилання першого тому на адресу НТШ, правда з відчутною тривогою про вихід наступних, оскільки "друкарня затягує справу" [9,арк.12]. (Зауважимо, що у попередні часи кінець ХІХ початок ХХ ст. потік книжкової продукції був спрямований у більшій мірі із Галичини на Східну Україну.) Повідомлення про діяльність науково - дослідних установ, листування М. Грінченко з В. Гнатюком, записки К. Антонович до Академії наук ілюструють і несвяткову сторону у діяльності цього підрозділу ВУАН. Так, К. Антонович, працюючи у бібліотеці історико-філологічного відділу ім. В.Б. Антоновича, з болем відзначала, що незважаючи на постійну діяльність з 1920 року, бібліотека не отримує ніяких коштів на видатки і потрібну літературу, поповнюється за рахунок добровільних надходжень, приєднання бібліотеки УНТ, але на систематичну купівлю книжок, як наприклад часопису "Україна" не має [10,арк.387]. Наприклад, шляхом обміну та особистих контактів, як засвідчують архівні документи, бібліотека отримала від видавництва Українського університету у Празі книги С. Дністрянського "Наука права й політики права", К. Лоського "Історія й система римського права", О. Лотоцького "Церковне право", В. Тимошенка "Картелі, трести", М. Лозинського "Міжнародне право", І. Мірчука "Історія етики стародавнього світу", С. Рудницького "Основи землезнання України", Д. Антоновича "Очерк історії українського мистецтва", Р. Лащенка "Історію українського права", Д. Дорошенка "Огляд української історіографії", науковий збірник українського університету в Празі [11,арк.36] .

Загалом проблеми у діяльності УАН базувались на матеріальних та ідеологічних труднощах. У Звіті про роботу Всеукраїнської академії наук за 1921 рік зазначалося, що секція вищої освіти, розробляючи науково-теоретичні питання реформи вищої освіти в Україні, працюючи над запровадженням дисциплін українознавства у вищих школах республіки, склала відповідні програми, проте їх "не пощастило надрукувати" [6,арк.14зв.].

Та попри незадовільні умови існування і праці велика увага приділялась координації українознавчих досліджень. Особливу увагу зосереджено на розробленню термінологічного апарату. Одну із головних ролей у цьому відіграли Комісія історично-географічного словника української землі, яку очолив О. Грушевський, Інститут української наукової мови, що продовжив дослідження термінологічних комісій УНТ, НТШ, Київського політехнічного інституту та інших товариств. Головне завдання інституту полягало у сприянні "...нормальному і організованому розвитку та поширенню наукової мови (термінології і номенклатури) української та інтернаціональної, у всіх галузях знання, кладучи в її основу мову народню, вимоги науки та виробництва" [12]. Структура інституту передбачала природничий, сільськогосподарський, технічний, соціально-економічний, мистецький відділи з відповідними секціями. Його співробітники зуміли налагодити тісний контакт із "найглухішими" куточками України. Їхніми зусиллями були підготовлені фахові видання з геології (П. Тутковський), хімії (О. Курило), математики (Ф. Калинович), медицини (О. Цешківський, О. Черняхівський), педагогіки, психології та інших дисциплін [6,арк.28зв.]. Є. Тимченко репрезентував "Історичний словник української мови". Загалом Інститут української мови під керівництвом А. Кримського оприлюднив 15 термінологічних словників, а навесні 1926 року за його ініціативою та за підтримки НКО ДВУ було складено договір на видання 34 словників з огляду на перехід установ на україномовне діловодство.

Проблема українського правопису, започаткована мовознавчим українознавством НТШ та УНТ, була розвинута та вирішена Правописною комісією ВУАН. Правописна секція, головним завданням якої було вивчення сумнівних питань у правописі [6,арк.10 зв.], котру очолив В. Дурдуківський, у 1921 році оприлюднила перші результати праці у "Найголовніших правилах українського правопису", які продовжили "Український правопис" (1928) та "Норми української літературної мови" (1931). Зазначимо, що мовне питання, а саме встановлення українського правопису, виносилось на рівень стратегічного державного завдання. Згідно рішення РНК УСРР від 23 липня 1925 року планувалось утворити Державну комісію при Наркоматі освіти у складі 27 осіб, у тому числі : О. Шумського, М. Яворського, А. Кримського, О. Синявського, О. Курила, Г. Голоскевича, М. Ялового, В. Ганцова, М. Суліми, Т. Секунди, М. Хвильового, М. Скрипника, С. Єфремова, Є. Тимченка та ін. Комісія мала виходити з "існуючої української літературної мови, що є синтезом основних народних діалектів, прийнявши за основу вироблений Українською Академією наук і затверджений Наркоматом освіти УСРР в 1921 році "Найголовніші правила правопису" [13,арк.50]. І уже 1 серпня 1925 року Комісія активно працювала, плануючи у зв'язку з "українізацією" завершити узгодження правопису до 1 січня 1926 року, визнаючи бажаним участь у цьому проекті західноукраїнських вчених: В. Гнатюка, В. Сімовича, С. Смаль-Стоцького [13,арк.52]. Ці проблеми доводилось вирішувати вперше, зважаючи на попередній стан українського суспільства, і тому це давалось болісно, особливо у контексті постання єдиної літературної української мови, яка "обіймає цілу національну територію", є "спільним способом повного порозуміння усієї нації". Уже на 1928 рік С. Смаль-Стоцький констатував "що в філології і фонетичних працях учених Радянської України з останніх часів бачу великий поступ в цій справі, і звідси черпаю надію, що при вирішенню правописних правил в Державній Правописній Комісії і в найвищій науковій установі України, в Академії наук, правдиве знання і єдиний інтерес самої української літературної мови переможуть" [4].

Системність і цілісність у розвитку українознавчих компонентів стало характерною рисою академічної праці. Так, українське мовознавство працювало у напрямку обґрунтування норм літературної мови, вивчення її історії (Є. Тимченко "Курс історії української мови", П. Бузук "Історія української мови"), вирішення питань української діалектології. Тому мовознавці І. Огієнко, А. Кримський, Є. Тимченко вивчали фольклорні твори, вказуючи на чистоту української мови у них. Широкого розмаху набули дослідження українських діалектів Б. Ткаченка, О. Синявського, В. Ганцова, О. Курило та ін. Варто зазначити, що українська діалектологія була однією з найменш опрацьованих галузей мовознавства. З огляду на це Діалектологічна комісія ВУАН здійснювала розробку вказівок, інструкцій, програм, анкет для збирання народознавчого матеріалу. Було налагоджено широку мережу кореспондентів у різних куточках України. Велику допомогу надавали у цьому українознавчі осередки на місцях, насамперед секція української мови при науково-дослідній кафедрі мовознавства у Харкові, заснована в 1922 році. Основне її завдання полягало в розробці недослідженої тематики українських говорів Лівобережжя. З цією метою було створено Діалектологічний архів, що став базою для написання Діалектологічного атласу Лівобережної України [14,176]. Новим видом діяльності стало дослідження мови творів окремих письменників. Для цього секція придбала оригінали текстів Т. Шевченка. На сторінках "Червоного шляху" в 1924 1925 роках оприлюднено розвідку О.Синявського "Мова творів Гр. Сковороди" (кн. 4 5), М. Сулими "Найяскравіші особливості фрази Шевченкового "Кобзаря" (кн. 10), "Фразеологія Миколи Хвильового" (кн. 1 2, 1925). Цікавим і інформаційно-насиченим був дискурс В. Ганцова "Діалектологічна класифікація українських говорів (з картою) (К.,1923); першою спробою синтетичного видання у галузі лінгвістичної географії був "Український діалектологічний збірник" (1928, 1929 рр.) П. Бузуки.

Філологічне українознавство продовжувало і розширювало дослідження зусиллями кафедри української мови та письменства. З 1919 року її очолив В. Перетц. На думку вченого, УАН відповідальна перед українством не лише у розробці питань українознавства, а й щодо підготовки наукових кадрів з українською мовою викладання [15,79 80]. З огляду на це слід зазначити, що В. Перетц розумів значення таких способів організації науки, як комісії, семінари, лабораторії, архіви, бібліотеки, друкарні тощо. Працюючи у галузі дослідження та видання рукописів, стародруків, передаючи напрацьоване у давньому українському письменстві, керуючи семінаром руської філології, він став засновником нової школи, виховав майбутні кадри науковців. Досвіду, наукової майстерності, методології наукового дослідження у вченого набували А. Лобода, Є. Тимченко, М. Калинович, С. Маслов, О. Лазаревський, М. Гудзій, О. Дорошкевич, Т. Сушицький, П. Филипович, Михайло Драй-Хмара, І. Огієнко та ін. [16,240]. В. Перетц автор понад 300 українознавчих праць і спеціальних курсів. Це, зокрема, спецкурси "Методология истории русской литературы", "Литература в юго-западной России ХV ХVШ вв.", розвідки "К истории украинского искусства", "Четыре документа к истории украинского казачества", "Новые данные для истории старинной лирики", джерелознавчий матеріал "Матеріали до історії української літературної мови", "Українські думи" тощо. В. Перетц у межах Української академії наук організував Комісію з давнього українського письменства, наголошуючи, що давньоукраїнське письменство охоплює словесний матеріал майже восьми віків, і його пам'ятки відображають увесь хід культури й художнього розвитку українського народу [16,245]. До співпраці були залучені фахівці з Києва, Москви, Ленінграда (нині Санкт-Петербург) О. Лазаревський, С. Маслов, П. Попов, В. Адріанова, Г. Нікольська, оскільки чимало пам'яток середньовічного періоду зберігалось у російських архівах та книгосховищах. Хронологічно пам'ятки охоплювали доволі широкий і малодосліджений період із ХІ по ХVШ ст., будучи міцною ланкою у розвитку українського письменства. Велику увагу приділяли дослідники неопублікованому, але важливому археографічному матеріалу, що давав змогу вивчити питання походження українства, здобутки його культури рукописи бібліотек Києво-Печерської лаври, Софійського собору, Михайлівського монастиря, книгозбірень Києва, Харкова, Мінська. Результати праці були опубліковані в окремій серії збірників історико-філологічного відділу "Пам'ятки мови та письменства давньої України". Цінні розвідки подали В. Перетц, М. Грушевський, М. Возняк, С. Маслов. Слід зазначити, що збиранню рукописної спадщини українських письменників сприяли Центральний архів давніх актів, Всенародна бібліотека України та ін.

За задумом С. Єфремова було створено і Комісію для видання пам'яток новітнього письменства. Стартовою точкою у процесі джерелознавчого пошуку були українські видання кінця Х'УІІІ ст. Члени комісії П. Филипович, В. Бойко, М. Зеров, А. Лобода, М. Новицький, П. Рулін підходили до цього проекту з позицій історизму, наступності писемних пам'яток українського буття. Крім цього, планували опублікувати східноукраїнську літературу ХІХ ст., твори діячів галицького Відродження, що було частиною проекту Академічної бібліотеки українського письменства [6,арк.13]. Із численних планів вдалось видати лише окремі томи 10-томного зібрання творів Т. Шевченка, а також збірки "Пантелеймон Куліш". Слід наголосити, що у контексті революційних подій появилась нові можливості для розвитку українознавства, зокрема, розширено межі його джерелознавчої бази, а саме, багато неопрацьованого архівного матеріалу надійшло із жандармських управлінь, канцелярій генерал-губернаторств. У системі академічної діяльності завдання з оприлюднення документальних джерел виконувала Археографічна комісія (1919 1934), головним у роботі якої було видання пам'яток мови і письменства, історії. Ідейними та науковими наставниками, її першими керівниками були Д. Багалій, згодом В. Іконников, а з 1924 року М. Грушевський. Джерелознавче українознавство розвивалось і завдяки співпраці члена ВУАН Д. Багалія та відомого знавця української етнографії, фольклористики, літературознавства М. Сумцова, що сприяло створенню Комітету для видання творчого доробку О. Потебні. За участі українознавців ВУАН продовжували публікувати археографічну спадщину Лесі Українки, І. Франка.

У 1921 році С. Єфремов започаткував Комісію для дослідів над історією громадських течій в Україні, де активно співпрацювали П. Стебницький, О. Гермайзе, В. Міяковський, С. Буда. Головним завданням комісії було збирання архівних, бібліографічних матеріалів, епістолярію із супровідним науковим апаратом. Результати діяльності публікували у виданнях "Червоний шлях", "Життя і революція", "Україна". Цікавим і змістовним був двотомник статей і документів "Декабристи на Україні", що започатковув проблему українського декабризму в національній науці. Крім цього, комісія зібрала матеріали з історії УНТ, архів Ф. Вовка, П. Куліша, цінні документи з історії революційного руху 70-х років ХІХ ст., опрацьовувала жандармські архіви [6,арк.14]. Неперевершеним знавцем українського буття другої половини ХіХ ст. був Г. Житецький [17]. Він досліджував діяльність київських революціонерів-народників у 1879 році, роль М. Костомарова у суспільно-політичному житті України, старогромадівський рух 70-х років ХІХ ст. та ін. Учений був постійним дописувачем журналу "Україна", що засвідчує аналіз видань часопису другої половини 20-х років ХІХ ст. Розвідкою Г. Житецького "Південно-Західний Відділ Географічного Товариства у Києві" (кн. 5, 1927) започатковувалось наукове дослідження товариства, подано цінну інформацію про його діяльність та активних учасників.

Акумуляція джерельного масиву інформації, узагальнення набутого досвіду та знань створювала умови для синтетичної праці. Так, своєрідним підсумком здобутків філологічного українознавства було одне з небагаточисельних синтетичних видань, а саме твір М. Зерова "Історія українського письменства" (1923). Розвідка побудована на основі характеристики найголовніших історико-літературних подій ХІХ ст. і перших двох десятиліть ХХ ст. Основні історико-літературні процеси М. Зеров аналізував з позицій класового, групового підходу до українського письменства загалом і читача зокрема та характеристики соціального середовища, де відбувалися ці події. М. Зеров, критикуючи С. Єфремова за механічний підхід до періодизації української літератури (про працю якого уже згадувалось), погодився з точкою зору О. Грушевського, який у книзі "З нового українського письменства" виокремив літературні осередки за культурними впливами: полтавсько-харківський, київський, петербурзький, другий київський, львівсько-київський, київсько-львівський періоди. Заслугою вченого стало визначення основних течій і тенденцій "географічних" періодів. Важливо, що на думку М. Зерова, уже в 1918 році був видруковано літературну продукцію вищої якості, ніж у 1917 році. Крім цього, українознавець відзначав поступ українознавства на 1923 рік, оскільки стали відомими нові імена, були визначені методологічні орієнтири та методичні принципи, оприлюднені неопубліковані листи, зокрема І. Франка, Лесі Українки, М. Драгоманова. Цікавою з погляду біографістики була його публікація "Закінчений романтик" (про Я. Щоголіва) [18].

Д. Багалій продовжив наукову діяльність у цьому напрямку. Однією із головних праць Д. Багалія періоду національного відродження 20-х років ХХ ст. є "Нарис української історіографії" у 2-х томах (Київ, 1923 1925). У вступній частині праці визначено важливі теоретико-методологічні питання з філософії історії, науковості історії, її еволюції як науки, принципу історизму, порівняльного методу, суб'єктивного та об'єктивного в історичному процесі. Вчений звернув увагу на потребу міждисциплінарного підходу до здобуття знань про український народ та Україну [19,8], основою буття яких є ідея прогресивності [19,13]. Д. Багалій виокремив основні закони історії неповторність, причинність, прогресивність, єдність. Актуальною є теза науковця про значення вивчення історичного компонента українознавства. Так, саме загальноосвітня, а не спеціальна мета оволодіння цією наукою передбачає вивчення національної історії, приклади із минулого якої дають змогу з'ясувати складні ситуації сучасності, уникнути помилок у майбутньому. Новизною і заслугою дослідження є використання широкого спектра джерел літописів, оповідань та житій, мемуарної літератури, юридичних пам'яток та державних актів, пам'яток словесності, археології, свідчення іноземців за різні періоди. За такого підходу історію України можна вивчити в усій різноманітності як політичного, економічного, так і культурного життя. українознавчий академія етнографічний правопис

Комплексними в українознавчих дослідженнях, на наш погляд, є "Додатки" Д. Багалія до редагованого другого випуску "Історії українського народу" (1922) О. Єфименко. Критикуючи авторку за недостатнє вивчення української культури, вчений у "Додатках" подає детальний аналіз здобутків українського мистецтва, писемності, етнографії, історії, зокрема за період ХІХ ст., що сприяв національному відродженню. Важливо зазначити, що за Д. Багалієм поняття "українська культура" охоплює і набутки українських технічних наук і політичної думки, а також російськомовні твори, створені в Україні.

Д. Багалій опублікував дослідження "Матеріали до біографії В.Б. Антоновича" (1929), "Український мандрівний філософ Г.С. Сковорода" (1926) та ін. О. Оглоблин, виокремлюючи домінантність державницьких ідей в українській історіографії, наголошував, що Д. Багалій, М. Василенко, М. Слабченко поряд із неонародницьким напрямом презентували "нову революційну школу в історіографії", "напрямок державницький, напрямок революційний" [20,256]. Слід зазначити, що Д. Багалій очолював один з осередків історичних та соціально-економічних знань, готував молоде покоління українознавців до наукової діяльності. Його наступниками були В. Барвінський, Н. Мірза-Авак'янц, М. Горбань (фахівець із соціально-політичної історії Лівобережної, Правобережної, Слобідської України ХVІІІ ст.), Д.Соловій, В. Дубровський, О. Багалій-Татаринова та ін.

Бібліографію україніки вперше поставили на наукову основу Бібліографічна комісія і Український науковий інститут книгознавства. Головним завданням інституту вважалось дослідження "...всього того, що друкується на території України, а також всього, що друкується на українській мові поза межами України та про Україну на всіх мовах" [21,арк.168]. У 1923 1924 роках Український науковий інститут книгознавства працював над виданням періодичних органів та заснуванням енциклопедії документів, присвячених певним аспектам українського буття на зразок енциклопедії Міжнародного бібліографічного інституту. Було також розпочато діяльність щодо збирання українознавчої інформації з усіх установ і осередків та її розповсюдження.

У ВУАН активізовано дослідження з українського мистецтвознавства, краєзнавства, пам'ятникознавства, музеєзнавства, етнографії, народної творчості. Тому в її структурі функціонували Всенародна бібліотека України, Музей мистецтв, Музей антропології та етнології, Комісія краєзнавства. Слід наголосити, що Музей антропології та етнології було організовано за участю Кабінету антропології та етнології ім. Ф. Вовка. Зібрані матеріали мали не лише місцеве значення. Загальнодержавну роль виконували колекція амулетів Ф. Вовка, всеєвропейську палеолітичні збірки розкопок Мізинської стоянки на Чернігівщині [10,арк.316]. Завдяки зусиллям українознавців 20-х років ХХ ст. відбувся процес становлення української музейної справи, було сформовано структуру, форми і методи роботи. За сприяння О. Новицького та його однодумців вдалось звернути увагу громадськості на проблему збереження рухомих і нерухомих матеріальних пам'яток, що характеризували життя і діяльність найвизначніших діячів України. Ця ідея виникла наприкінці ХІХ ст., а сприятливі умови для її реалізації забезпечило Українське наукове товариство.

Наступником у цьому був Музей українських діячів науки та мистецтва, організований за участю О. Новицького, який виконував обов'язки завідувача кафедри українського мистецтва при ВАУН. Основне їхнє завдання полягало в організації наукових студій, концентрації наукових сил та підготовці молодих кадрів. Поряд із вивченням музейних цінностей велася робота щодо складання термінологічного словника з мистецтвознавства [10,арк.338].

Зазначимо, що багато українських раритетів було повернуто українознавству загалом та українському народу зокрема завдяки старанням Всеукраїнського археологічного комітету. Зусиллями співробітників академії збережено цінну колекцію картин, майоліки, срібла та інших рідкісних речей Ханенків, музеї Духовної академії, Софійського, Михайлівського монастирів, Києво-Печерської Лаври [10,арк.72]. Дослідження цих компонентів українознавства здійснювали такі вчені ВУАН: М. Біляшівський, О. Новицький, Д. Щербаківський, М. Макаренко, П. Курінний, І. Моргілевський, В. Козловська та ін. Наголос в археологічних розвідках зміщено з матеріальної культури передісторичної, княжої доби, що була більш дослідженою, на побут та історію мистецтв подальших епох українського буття. Роботу проводили згідно з визначеним планом ведення розкопок, фотографування і точних обмірів конструктивних особливостей об'єктів [10,арк.298зв.]. У програмі наукових дослідів АК ВУАН з 1925 року наголошували на потребі детального опрацювання пам'яток трипільської культури, що знаходилися на незначній глибині і щороку знищувалися оранкою. Вказувалось також на важливості детального дослідження Ольвії, з якою економічно та культурно пов'язані скіфські народи. Було визначено завдання здійснити планомірні розкопки найвидатніших історичних та передісторичних місць Києва. Об'єктом дослідження на виїзних роботах були слов'янські городища Лівобережжя, скіфські городища Правобережжя, дюнні оселі Лівобережжя [10,арк.301 301зв.]. Чітко окреслювалась видавнича діяльність Археологічного комітету з огляду на потребу щорічних видань у формі звітів; матеріалів до археології України з ілюстраціями, картами; записок, збірників, присвячених діячам української науки; трьохмісячників, бюлетенів; найвидатніших пам'яток тощо [10,арк.298]. Слід зазначити, що реалізації нових задумів сприяв Київський міський музей, який очолював М. Біляшівський. "На чолі новозаснованого... музею опинилась людина так добре, в порівнянню, підготовлена, з такою яскравою науково-художньою інтуїцією, з незвичайно широким кругом інтересів, з незвичайною енергією і витривалістю, а з другої сторони людина така громадська." [22,238]. З огляду на це М. Біляшівського називали фундатором дослідів українського побуту та мистецтва новішого періоду. Його заслугою стала організація діяльності Комісії для складання археологічної мапи України, але за відсутності працівників роботу цього осередку було припинено в 1921 році [6,арк.11зв.].

Виокремлення антропологічних та етнологічних особливостей українського народу здійснювалось шляхом спеціальних наукових студій, що визначали ширші завдання, ніж Етнографічна комісія, Фольклорно-музичний кабінет. Особлива вага покладалась на діяльність співробітників Кабінету антропології та етнології ім. Ф. Вовка, який мав 3 відділи: антропології, палеоантропології, етнології. Його базою була спадщина Ф. Вовка книги, антропологічні, етнографічні, археологічні речі, рукописи, наукові замітки [10,арк.315зв. 316]. Важливим у діяльності кабінету стала підготовка до друку видання "Основ анатомічної антропології", необхідного для поширення знань з антропологічних дисциплін за повної відсутності літератури українською мовою. Новий компонент українознавства утверджував і відділ етнології, завданням якого було ґрунтовне вивчення побуту українців та інших народностей, що населяли Україну, шляхом систематичного дослідження та наукових експедицій у села, райони, округи, губернії. Шляхом порівняльного методу, строго наукової інтерпретації фактів поступово розвивалось етнографічне українознавство, закладались підходи, які отримали подальший розвиток сьогоднішньою наукою про те, що українська "етноісторія повинна трактуватись як не лише почергова зміна подій у просторі, передусім, як філософія світогляду народу, що через етнічну пам'ять формує майбутнє" [23,16] Особливу роль у становленні етнологічних досліджень відіграли А. Лобода (його перу належить актуальна для тогочасної науки публікація у "Етнографічному віснику": "Сучасний стан і чергові завдання української етнографії"), К. Квітка, В. Петров, Д. Зеленін, О. Алешо, О. Курило, К. Грушевська, Г. Хоткевич, В. Харків, Д. Яворницький та ін. К. Квітку можна справедливо вважати фундатором музичної етнографії на Україні, оскільки саме ним розроблялись організаційні та теоретичні настанови ("Практичні потреби музичної етнографічної праці на Україні" [10, арк.403 416], "Максимович і Аляб'єв в історичних збираннях українських мелодій" та ін. На думку академіка, в програмах музичних шкіл обов'язковим має стати курс української народної музики, із курсом порівняльного музикознавства, також обґрунтовувалась потреба запровадження музично - етнографічних студій зі створенням відповідної установи, оскільки "пісня грає таку велику роль в духовному житті народних мас взагалі, а у нашого сільського люду є головний вияв естетичних нахилів" [24,арк.407] .

Фольклорно-етнографічні риси українського буття студіювали у межах однойменних комісії та кабінету. Відділ Комісії з етнографічно-фольклорної діяльності очолював А. Лобода. Регулярні публічні засідання (з 1920 1924 рр. відбулось 119 засідань) [10,арк.452], обговорення актуальних питань та збирання матеріалу, етнографічні екскурсії, складання бібліографічного покажчика українського фольклору слугували розвитку етнографічного компонента українознавства. Слід зазначити, що з 1925 року увагу акцентували на поширенні масової роботи комісії, інструктажах на місцях при плановому збиранні матеріалу. Так, комісія підтримувала зв'язки з 200 кореспондентами [ 10,арк.452,453,454]. Значною мірою відновленню та налагодженню нових зв'язків сприяла підготовча діяльність до скликання Всеукраїнського етнографічного з'їзду у Києві, проте харківська влада не дала дозволу на проведення цього форуму [6,арк.12]. Важливо зазначити, що архів комісії містив не лише фольклорні матеріали (цінні збірки колядок, щедрівок з Полтавщини, пісні, легенди з Курська, Волині, Поділля; записи весіль з Чернігівщини; етнографічний матеріал з Катеринославщини), а й збірки рукописів О. Бодянського, П. Лукашевича, С. Носа, Б. Грінченка, Я. Новицького.

Як засвідчують матеріали клопотання Етнографічної комісії, Комісії краєзнавства при ВУАН, відкритим залишалось питання про створення Київського Археологічного інституту як самостійного вищого навчального закладу, оскільки це був "єдиний" на Україні заклад з такою "цілевою" установкою, з відділами археології, етнології, археографії, що випускав би потрібні кадри для науки та суспільства [10,арк.293 295].

У структурі ВУАН українознавчі дослідження розвивались на базі кафедри історії українського права та Комісії з історії західно-руського та українського права при ІІІ Соціально-економічному відділі під керівництвом М. Василенка. Основні напрямки діяльності Комісії з виучування західно-руського та українського права базувались на підготовці документальних джерел з українського права; вивченні історії фінансів і фінансового права Гетьманщини; дослідженні організації адміністративного життя Гетьманщини; студіях середньовічного укладу в Польщі, Литві, Україні [2,арк.627]. За короткотривалий період наукових пошуків українознавців постала нова галузь українознавства історія української держави і права. Вперше почали відокремлювати право України від російського, литовського, білоруського. Співробітники кафедри та комісії дотримувались погляду на українське право як на самобутнє, самостійне, яке має свої традиції. Хронологічні межі наукових студій як звичаєвого, так і кодифікованого права, охоплювали добу Київської Русі, Галицько-Волинської держави, Литовсько-Руського князівства та Козацько-Гетьманської держави. Тривав процес не лише відокремлення, а й відвоювання правової спадщини України. Микола Василенко (1867 1935) був членом комісії, що вирішувала проблеми щодо литовської метрики, архіву Литовсько-Руської держави, який перебував у Москві і на котрий претендувала Польща. Бачення українського права як самобутнього і неперервного процесу підтверджував і запланований комісією проект опублікування багатотомних документальних джерел від найдавнішого періоду до 20-х років ХХ ст. Хоча задум не було реалізовано повністю, проте певним здобутком у цьому напрямку стало видання першого тому фундаментальної праці М. Василенка "Матеріали до історії українського права" (1929), що презентувала історичні джерела ХVІІ ХVШ ст. і містила вперше оприлюднені матеріали, які донині є унікальними. Концепція кафедри ґрунтувалася на важливості звичаєвого права для України, що пов'язано з тривалим періодом бездержавності і насадження іноземних правових засад. При кафедрі створено окрему комісію, що розгорнула активну діяльність зі збирання місцевих матеріалів і розпочала соціологічні дослідження.

Так, перші українські історики-юристи зосередились на дослідженні періоду української державності ХУІІ ХVШ ст. Зокрема, М. Василенко подав такі розвідки і документальні матеріали: "Павло Полуботок", "Пам'ятник української правничої літератури ХVШ ст.", "Територія України ХVІІ ст.", "Правне положення Чернігівщини за польської доби", "Права, по которым судится малороссийский народ" як джерело державного права України ХVШ ст.", "Збірка матеріалів до історії Лівобережної України та українського права ХУІІ ХVШ вв.", "Конституція Пилипа Орлика" та ін. Остання робота була першою спробою оцінити значення конституції як символу перемоги старшини над гетьманом. Праця М. Василенка "Кременецький ліцей і університет св. Володимира" відстояла право України на книжковий фонд університету, на який претендувала Польща. За редакцією М. Василенка надруковано 6 томів "Записок ІІІ Відділу" та 8 томів "Праць..." Комісії для вивчення історії права.

Активно співпрацювали на ниві українознавства у складі Комісії з історії західноруського та українського права С. Іваницький, який студіював історію магдебурзького права у Литовсько-Руській державі; Л. Окіншевич досліджував правовий статус державних установ Гетьманщини; І. Черкаський очолював Академічну правничу термінологічну комісію і вивчав історію копних (громадських) судів та судової системи періоду К. Розумовського; І. Балінський підготував наукову працю з історії феодального права у Польщі, Литві, Україні; М. Тищенко вивчав міждисциплінарні дослідження на рубежі економіки та права; С. Добров знавець теорії звичаєвого права, В. Новицький дослідник історії сеймиків; М. Максименко написав цикл статей про "Руську правду" та ін. Робота Комісії з виучування народного звичаєвого права це одна з важливих складових у становленні правового компонента українознавства. Її діяльність зосереджувалась на виробленні наукових принципів та методів пошуку, відбору, обробки, систематизації інформації [6,арк.29зв.].

Наступником історико-економічних студій Київського університету, який представляли І. Вернадський, М. Довнар-Запольський, М. Бунге, І. Лучицький, та Харківського В. Левитський став соціально-економічний відділ ВУАН. Студії К. Воблого, М. Слабченка та інших учених дали змогу збільшити потенціал історико-економічної науки. Так, заслугами К. Воблого були організація української економіко-географічної школи, розробка наукової схеми економічного районування території України, написання підручника зі статистики [25].

Розвиток українознавства, як уже зазначалось, відбувався в умовах відділів та спеціальних установ, товариств. Плідною у галузі філологічного та археографічного українознавства була діяльність Історико-літературного товариства при ВУАН, науково-дослідної кафедри історії української культури, Інституту ім. Т. Шевченка в Харкові. При кафедрі історії української культури у Харкові організовано секцію літератури. Основними напрямками її діяльності стали такі: розробка теоретичних, методологічних питань з літературознавства; підготовка наукових кадрів; популяризація знань серед громадськості; науково-критичний аналіз літератури ХІХ ст. Очолив секцію М. Плевако, науковими співробітниками були А. Ковалівський, А. Шамрай, П. Тихоновський, І. Єрофіїв, І. Ткаченко, М. Панченко, кандидатами у співробітники М. Доленго, Ф. Апін, А. Панів, І. Капустинський [26,174 176].У серії українознавчої біографістики опубліковано ґрунтовні монографії С. Єфремова про М. Коцюбинського, І. Карпенка-Карого, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, нариси В. Перетца про П. Куліша; Михайла Драй-Хмари про Лесю Українку, П. Филиповича про О. Кобилянську, І. Франка. Новизною цих досліджень було використання неоприлюднених архівних джерел, а їхніми особливостями ґрунтовність у вивченні проблеми, обізнаність із бібліографією теми. Багато з них є унікальними за змістом та актуальними донині.

Хоча українознавство отримувало правове поле в наукових і педагогічних центрах УСРР, українознавчі осередки розгорнули роботу у східній діаспорі, узгоджуючи проблеми української науки з російськими науковими установами, опікуючись українськими культурними цінностями, сприяючи цим зростанню національної свідомості українства поза межами УРСР. Щодо цього цікавим був досвід українознавчої діяльності наших науковців у Ленінграді та на Кубані. В 1921 році В.Перетц, про якого уже згадувалось у цьому параграфі, заснував Товариство дослідників української історії, письменства і мови у Петербурзі, яке з 1923 року ввійшло до складу ВУАН на правах спеціальної наукової комісії. Серед членів товариства були дійсні члени Російської академії наук, Петербурзького університету та інших вищих навчальних закладів, зокрема В. Вернадський, Б. Модзалевський, І.Срезневський, Д. Абрамович, В. Адріанова, В. Боцяновський, О.Баранников, А. Лященко та ін. Сферою інтересів товариства були проблеми української історії, етнографії, історії літератури, театру, мистецтвознавства, історії громадських рухів. В. Перетц головну увагу зосереджував на давній українській літературі, українських рукописах і стародруках, планував скласти реєстр рукописів українського походження, котрі зберігались у бібліотеках і музеях Петрограда, досліджував характер українсько-польських та українсько-російських відносин, оприлюднив у Києві українською мовою монографію "Слово о полку Ігоревім. Пам'ятка феодальної України-Руси ХІІ віку". Винятково цінні українознавчі дослідження науковець опублікував в "Исследованиях и материалах по истории старинной украинской литературы ХV-ХVШ вв.". А. Лященко вивчав давні руські літописи та билини, епістолярну спадщину І. Мазепи; Ф. Шміт досліджував давньоруський живопис; В. Адріанова-Перетц підготувала до друку збірки етнографічних матеріалів з архіву Російського географічного товариства; Д. Абрамович студіював українську та білоруську літературу, український громадський рух ХІХ ст.; П. Симоні вивчав давньоруські літописні пам'ятки; Б. Крижанівський очолював етнографічну секцію товариства. Зусиллями цієї секції підготовлено цінні розвідки з історії українського заселення та етнічної культури Кубані [27, 346 349]. Члени товариства працювали у Російському музеї, архіві Географічного товариства, бібліотеках. Оцінюючи нагромаджений матеріал та інтелектуальні можливості товариства, В. Перетц клопотав перед віце-президентом ВУАН Д. Багалієм про доцільність утворення інституту українознавства, в якому б зосереджувалась вся робота щодо збирання та впорядкування даних про українські давні рукописи, що мали велику вагу для історії та письменства; рукописів, що містили відомості етнографічного характеру; збирання реліктів живої мови для дослідження історії української мови; публікації документів, актів, інших матеріалів з історії України ХVIІ ХVШ ст. Проте пропозиція про заснування інституту українознавства не знайшла підтримки в тодішніх властей [17,51,286].

Подальшого розвитку українознавство набувало у межах природничих установ ВУАН, зокрема, геологічної секції ВУАН та геологічного кабінету. Дисципліни цієї секції формували єдине знання про українське минуле, тогочасні умови та перспективи нашої батьківщини і народу. Так, дослідження природи України і мінеральних ресурсів здійснювали П. Тутковський, В. Різниченко, М. Безбородько, Ф. Лисенко, Р. Виржиківський, О. Яната, Є. Вотчал, В. Липський, В. Лучицький та ін. Найбільш колоритною постаттю був П. Тутковський. У його особі національна наука отримала представника геологічної та географічної наук: мінералогії, петрографії, палеонтології, фізичної геології, географії, гідрогеології, української географічної та геологічної термінології. Оригінальною була праця вченого "Краєвиди України", де відображено тісний взаємозв'язок природи і людини не лише у сфері господарства, техніки, а й у світогляді, творчості. Співробітники спрямували свою роботу в напрямку наукового пошуку (найбільш дослідженою була територія Правобережної України, Волині, Київщини, Поділля, розпочато розвідки Чернігівщини, Одещини, Криму, Криворіжжя); прилюдних засідань; публікації досліджень у журналі "Українські геологічні вісті", що був органом секції; підготовки аспірантів; збору колекцій; підтримання тісного контакту з науковцями і працівниками музеїв на периферії. Варто зазначити, що багато проектів секції побачили світ за спонсорською допомогою її членів [24,177 180].

Викладений матеріал дає підставу констатувати, що ВУАН здійснювала великий обсяг роботи на етапі розвитку українознавства, який був новим витком розвитку українознавчої науки. Академія стала логічним продовжувачем традицій Київського, Харківського, Львівського, Одеського університетів, НТШ у Львові, УНТ у Києві. Концептуально українознавчі студії членів ВУАН ставали на вищий щабель, за масштабністю та діапазоном досліджень перевершили попередників, вирізнялись системністю, цілісністю; розширилась географія українознавства.

Джерела та література

1. Онопрієнко В. Академія наук України і Наукове товариство ім. Т. Шевченка як центри українознавства //Вісник АН України. 1993. - № 2. С. 51 59

2. Сохань П., Ульяновський В., Кіржаєв С.М. С. Грушевський і Academia. Ідея, змагання, діяльність. К.: Ін-т української археографії АН України, 1993. 340 с.

3. Мироненко О. Народження Української Академії наук/ Мала енциклопедія ет- нодержавознавства/ НАН України. Ін т держави і права ім.. В.М. Корецького; Редкол. : Ю. І. Римаренко (відпов. Ред та ін. К. : Довіра: Генеза, 1996. 942 с.; Матвєєва Л. Нариси з історії Всеукраїнської Академії наук. К.: Стилос, 2003. 295 с.