Українська військова преса доби Центральної Ради і творення українського війська

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська військова преса доби Центральної Ради і творення українського війська

Сегеда С.П.

Історія військової преси нерозривно пов'язана з історією творення одного з найважливіших інститутів державності - українського війська. Ці процеси в Західній та у Східній Україні мали певні особливості.

У Галичині вже з 1914 року існували українські військові формування. Вони функціонували на умовах цісарської влади і в складі австрійської армії, проте це було українські формування і за національним складом, і за вживаною для команд українською мовою. Видавалися й українські військові часописи. Головною метою створення цього війська була підготовка до майбутньої збройної боротьби за самостійну українську державу.

А українці, мобілізовані з Наддніпрянщини, воювали в складі російської армії, де зарекомендували себе як добрі вояки, проте національних військових формувань чи навіть підрозділів не мали. Про україномовні видання для українських вояків не могло бути й мови. Навіть цивільна українська преса існувала в досить скрутних умовах.

Перебуваючи у складі російської армії, українці гуртувалися навколо національної ідеї. Вони почали вимагати організаційного відокремлення, дозволу від російського командування на формування українських підрозділів. Найсильнішим поштовхом до процесу безпосереднього державотворення в Україні були події в Росії у березні 1917 року, коли внаслідок поразок російської армії на фронтах, загострення політичних, економічних, соціальних проблем, народних заворушень в Петрограді цар Микола II зрікся престолу, а владу взяв на себе Тимчасовий уряд. "З початком революції в Росії з 1917 р. український народ низкою універсалів оголосив свою волю до створення власної держави. Перед молодим українським урядом виникло актуальне тоді питання, а саме - створення української національної армії" [11,153].

Ці вимоги щодо формування українських частин як з боку Українського уряду, так і самих українських вояків особливо стали наполегливими і категоричними після того, як Український уряд скликав перший військовий з'їзд у столиці України, в Києві. "Цей 1-й військовий з'їзд відбувся в травні 1917 року в присутності 700 делегатів, що репрезентували майже 1 000 000 українських вояків. З'їзд обрав Військовий Генеральний Комітет як найвищий керівний орган для організації Української Армії. Головою цього Комітету було обрано Симона Петлюру, який пізніше став на чолі українських збройних сил з титулом Головного отамана Війська і Флоту Української Національної Республіки" [11,154].

Наслідком першого, а також другого військових з'їздів стало стихійне формування українських частин в російській армії. "В залежності від кількості українських вояків у тій чи іншій частині формувалися сотні, курені, дивізії. У самому Києві по весні 1917 р. сформовано 1-й український піхотний полк ім. Б.Хмельницького" [11,153].

Понад 4 млн. українських вояків на величезному російському фронті підтримували українську національну ідею і могли бути важливою складовою майбутньої української армії, проте дорогою в Україну більшість українських частин було роззброєно московськими комуністами, а деякі були примушені демобілізуватися. Частина з них загинула чи була розпорошена в боях. Таким чином, тільки незначна частина потенційних українських вояків влилася до складу Української Армії і взяла участь у боротьбі за незалежну Україну.

Однією з важливих причин такого становища була недостатня інформованість українських вояків у складі російської армії про події в Україні через відсутність мережі військової преси. І як наслідок - невисокий рівень національної свідомості вояків-українців. Історичні умови склалися дуже несприятливо для розвитку української преси в середовищі вояків на російському фронті, свідомість яких опинилася під тиском більшовицької проросійської преси з одного боку та імперіалістичних газет і журналів - з другого.

Заснована 17 березня 1917 року Центральна Рада стала головною політичною силою, що мала значну підтримку в народі, в тому числі й на західноукраїнських землях. Зокрема, в Книзі наказів команди Коша УСС зазначається: "Великий час іде! Кождий день, кожда хвиля сповнює нас вістями - подіями, що ворушать до глибини тою безмежною радістю тим, що Україна добуває, то знова гіркою трівогою, що може добуде цілої волі та не усім своїм землям, та те й втратити може, що досі добула! Українській нарід порвав кайдани та став сам своїм майном ґаздувати. Та в його м'язів, давлених кайданами, не має ще сили, щоб хату обмести - спорядити, немає у нього ні плуга, ні борони, щоб прірвати бур'ян та ще її малодужу ворог держить! Молодій державі треба сили, треба великої праці на усіх полях добутої державності. Треба свойого війська, своїх вчителів, організаторів, агітаторів, треба много, много рук" [13,125].

Історія показала, яку велику роль в утворенні держави зіграло військо, яке керувалося не "соціальними гаслами, а національними й державними власностями" [3,71]. Влітку 1917 року "близько 300 тисяч українських солдатів стихійно реорганізувалися у всеукраїнські формування, заприсягнувши на вірність Центральній Раді" [10,303]. Після розгрому війська Тимчасового уряду переможні українізовані полки прийшли перед Центральну Раду й віддали їй реальну державницьку владу. Такі були загальні риси формування українського війська на Наддніпрянщині.

Оскільки 1917 рік став роком прозріння і для галичан, які не сподівалися вже від Австрії одержати автономію для свого краю, то їхній погляд звернувся до Києва, особливо ж після проголошення УНР: "В той же час не смів ніхто з нас безлично ждати, аж ні за нього добудуть вічної волі - тим більше ми, стрільці, що перші в тій війні взялися до крісів, щоб визволити Україну, не сміємо дармувати! Ми горді тими товаришами, що згуртувалися в Київі в стрілецькій сотні і створили найсильнішу опору молодому українському правительству. Вони нас кличуть на поміч! Нас кличуть усі ті, що за Україну на війні і давнійше пролляли кров і поклали голови з далекими лише мріями про те, що на наших очах здійснюється. Чи будемо їх гідними товаришами? Вас кличе власна совість! Тож не гаймо хвилі, гуртуймося всі - старшина і мужва - до праці, до підготовлення самі себе до кождої служби, до якої Україна нас кличе! Гаразд!" [13,125].

Виникнення української військової преси, як і збройних формувань, у Східній і Західній Україні також ішло різними шляхами. Війська галичан - Січові Стрільці, мали з травня 1917 року журнал-місячник "Червона калина", який редагував Микола Угрин-Безгрішний. На його сторінках висловлювалися думки про вільну, незалежну Україну, про необхідність наполегливої боротьби за цю велику мету. Журнал поєднав у собі якості сатирично-гумористичних та національно-просвітніх видань [5,43]. Певну роль в національно-патріотичному вихованні Січових Стрільців зіграв журнал "Усусу" ("У.С. С.") (від початкових літер Українські Січові Стрільці). Виходив і часопис "Стрілецький щит".

У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України міститься документ, який розкриває типову картину створення військового видання та його мету. У Книзі наказів команди Коша Українських Січових Стрільців є лист від Центральної Управи УСС, який зачитано серед особового складу.

"1917 року Центральна управа УСС приступає до видання свого місячника "Українське військо" та запрошує світлу команду до співробітництва. Часопис обговорюватиме всі справи, що лучаться в який-небудь спосіб з оружною силою України народу так в його давнині, як і в теперішності і в будучині. Міститимуться також історичні нариси про українське військо, про війну на українських землях, про роль оружної військової сили у творенню нашої держави; статті, що обговорюватимуть політико-національне значіння та суспільно-політичну сторону укр. війська - фахові статті про організацію, озброєння та тактику війська взагалі, а українського зокрема. Одну з важливих рубрик становитиме творення української військової та воєнної термінології. Без сумніву, найбільше уваги зазнаватиме теперішній момент нашої оружної боротьби, а саме формація Укр. Січ. Стріл. і укр. Армії, згуртованої під генеральним військовим комітетом. На сім однак не спинимо круг інтересів "Українського війська", своє істновання не робить воно залежним від істнованих формацій. "Українське військо" старатиметься подати та висвітлити ідейні основи і передмови будучої самостійної укр. армії, та укр. держави. Часопись призначена так для українських жовнірів - вояків, що з армії чинно з добровільних формацій, будучи до певної міри їх становим і фаховим журналом, і для усієї україн. суспільності, поширюючи та згуртовуючи у ній ідеал самостійної держави" [13,32].

Такий лист був не тільки анонсом про створення нового видання, а й пропозицією до співпраці з редакцією. Від імені редакції її керівник Василь Силацький звертається до командування коша Січових Стрільців, висуваючи певні вимоги до майбутніх авторів: "Редакція "Укр. війська" має отже честь звернутися до світлої команди з просьбою подати до загальних відомостей усіх УСС, та прислати їй як списки УСС зі старшинами і мужви, які зобов'яжуться співробітничати у виданню. Конче потрібні співробітники фахових військових і стрілецьких, таж технічних воєнних статей" [13,33]. Головною вимогою до майбутніх авторів є така: "Вони можуть і повинні бути Укр. Січовими Стрільцями" [13,33]. І командування видало та оголосило серед особового складу наказ: "Хто хотів би взяти участь у сім, без сумніву, дуже важнім видавництві через співробітництво, хай зголоситься в команді Січ. Коша, яка подасть імена співробітників до відома Центр. Управи УСС. Оголошення приймаємо до 10 с.м." [13,33].

До 1917 року у галичан було декілька успішних спроб видавати військові газети, а висока грамотність серед стрільців та колективні читання сприяли поширенню інформації. Такими спробами були газети воєнізованих формувань "Січ" ("Січові Вісти", "Відгуки"), "Сокіл" ("Запорозькі Вісти"), видання легіону Українських Січових Стрільців, в основному журнали, - ("Новініяда", "Український самохотник" ("Самохотник") "Молодий самохотник" "Шляхи", "Бомба", "Самопал" "Вістник Пресової Квартири УСС" "Просвітній листок "Січових Стрільців"

А в Наддніпрянській Україні лише в 1917 році почали видавати українські військові часописи - науково-теоретичні журнали "Українська військова справа" та "Вістник Українського Військового Генерального комітету". Тут теоретичні статті про будівництво армії доповнювала оперативна інформація, яка становила незначний обсяг (10-15%).

Одним із шляхів творення українських військових часописів українізованих частин російської армії було видання україномовних додатків до російських військових газет. Наприклад, українська громада вояків Одеського гарнізону у серпні-вересні 1917 року видавала газету "Салдатська думка", що виходила як додаток до російськомовної "Солдатской мысли".

Про це в газеті "Салдатська думка" зазначається: "Одеса - велике місто, більшість населення її українці, та й в Одеському гарнізоні солдати та матроси здебільшого українці, але ще й досі в Одесі не має народньої газети, котра обстоювала би інтереси трудящого українського люду, робітників та селян, котра завчасно би повідомляла про все те, що зараз діється на Україні, освітлювала би сучасні події. "Салдатська думка", що має виходити двічі на тиждень як додаток до теж народньої російської "Солдатской мысли", бере на себе сміливість допомогти українській людности м. Одеси уявити собі справжній стан річей на Україні, об'єднати коло себе трудящі українські маси, служити виразником їх думок" [9,1].

З 6 вересня 1917 року газета "Салдатська думка" стала органом Одеської Української Військової Ради і змінила назву на "Рідний курінь". Виходила до грудня 1917 року двічі на тиждень, всього вийшло 22 номери, редагували газету М.Григорович та С.Зінченко [8,4].

Редакція газети порушувала важливі питання державотворення і підкреслювала, що "перш за все "Рідний курінь" є народня українська і тільки українська газета, через це на першому плані повинно бути українське питання, а саме перш за все хоч в деякій мірі замінити для нашого простого чоловіка російську газету, призвичаїти його до своєї рідної газети, побороти непевне його становище до рідної мови, - зазначає в статті "Про Українську народню газету" автор - редактор "Рідного куреня" М.Григорович. На думку редакції "Рідний курінь" повинен бути якоюсь величезною народньою конторою "спроса и предложенія" в яку більш свідомі та досвідчені будуть нести свої знання, свій досвід, менш свідомі - свої запитання, через що у всіх буде поширюватись світогляд, несвідомі стануть свідомими. В загальній роботі український народ міцно згуртується і стане великою непереломною силою" [8,1]. військо національний преса часопис

Значну роль у національно-патріотичному вихованні та згуртуванні українського вояцтва зіграли фронтові газети, які засновували створені на фронтах Українські Військові Ради, комітети. 1917 року низка часописів, адресованих українським воякам, що перебували в складі російської армії, виходила поза межами України. За мету вони ставили патріотичне виховання українців, інформування і пропаганду української національної ідеї. Творення українських військових формувань активізувало появу військових часописів. Так, наприклад, виходу "Вісника Військового З'їзду Кавказького Фронту" передувало творення українізованих частин в складі російської армії, що перебувала в 1916-1918 роках на захопленій Росією частині Туреччини - Східній Анатолії - з центром у Трапезунді. Українська Центральна Рада у другій половині 1917 року зрештою зважила на фактор перебування значної кількості українців у складі російської армії та призначила уповноважених (комісарів) для українізації вояків. Зокрема, до Трапезунда прибув М. Свідерський, після приїзду якого українізація значно активізувалася. "29 жовтня - 4 листопада 1917 року відбувся в Трапезунді український армійській з'їзд, організатори якого навіть видали 5 ч. "Вістей Українського Військового З'їзду Кавказького Фронту" [1,145]. Також тут, у Трапезунді, організувалася українська громада, що видавала "Вісті Української Громади м. Трапезунду" (редактор газети сотник Г. Хименко, уповноважений Центральної Ради М. Свідерський) [1,145].

У Ризі з червня 1917 року при Виконавчій Раді українців 12 армії виходив "Український голос". Хоча існувала гостра зацікавленість вояків у виході військових друкованих видань, та видавці стикалися з неабиякими труднощами. В "Українському голосі", зокрема, зазначалося: "Діло наше на перших кроках свого істновання стрінулося з цілою купою технічних, фінансових та інших перешкод" [12,1]. Згодом газета "Український голос", орган Виконавчої Ради українців 12-ї Армії виходив у місті Валк Ліфляндської губернії, редагував її С.Пилипенко. Відомо про вихід у світ 37 номерів.

Об'єктивний аналіз публікацій в "Українському голосі" свідчить, що пресі відводилося важливе місце серед інших факторів виховання державницького світогляду у вояків: "Виконавча Рада 12 армії постановила собі метою перш за все просвіту, національно-культурний розвиток громадян своєї армії і інформацію про справи, що діються у нас на Вкраїні. Цю мету тільки можна здійснити через часописи і книжки" [12,4].

Варто згадати ще низку тогочасних фронтових видань. У місті Тифлісі з червня 1917 року виходила газета "Вісти Закавказзя", видання Закавказької Української Військової Ради. Газета-тижневик "Вісти Українзапкомітету", яку заснував Український Військовий Комітет Західного фронту, виходила 1917 року в Мінську. Також у 1917 році видавався "Бюлетень Інспекції національно-культурно-політичних справ Північної групи військ". Найбільше є відомостей про часописи, які виходили на Південно-Західному фронті. Газета "Козацька думка", орган Української Військової Ради Південно-Західного фронту, виходила у місті Бердичеві у листопаді-грудні 1917 року. Є відомості про вихід в світ 5 номерів видання, газета виходила 1-2 рази на тиждень [4]. У Бердичеві 1917 року також виходив "Бюлетень Комітету Південно-західного фронту". Газета "Вільна думка" почала видаватися з грудня 1917 року на Південно-Західному фронті, з січня 1918 року - в місті Бердичеві. Видавала часопис Українська Військова Рада Південно-Західного фронту. Виходила газета 3 рази на тиждень. Автор статті має відомості про вихід в світ 13 номерів газети, останній з яких датований 11 січня 1917 року.

Окремо слід виділити центральні військові видання, з появою яких можна говорити про започаткування структуризації української військової преси. Центральні часописи ставили за мету осмислення ідеологічних основ творення незалежної держави, розбудови її Збройних Сил, мали зв'язки з фронтовими виданнями, здійснювали певний вплив на їх роботу.

До центральних військових видань доби Центральної Ради (березня 1917 - квітня 1918 років) належать такі часописи:

- журнал "Вістник Українського Військового Генерального Комітету", що виходив у Києві з травня по листопад 1917 року 2 рази на місяць, вийшов 21 номер журналу;

- журнал-тижневик "Українська військова справа", який видавав Український Військовий Генеральний Комітет з травня 1917 року в Києві;

- газета "Наш голос" - центральний орган українських вояків на фронті і в тилу, яку видавала Всеукраїнська Рада Військових Депутатів у Києві в грудні 1917 року періодичністю тричі на тиждень; в газеті зазначалося: "Наше завдання зробити "Наш голос" голосом народу і вояків" [7,1];

- щоденна газета "Військовий вістник", що виходила в Києві в листопаді-грудні 1917 року як орган Генерального Секретаріату Військових Справ УНР, вийшло 25 номерів газети;

- журнал-місячник Генерального Штабу УНР "Військово-Науковий Вістник Генерального Штабу", що видавався у Києві 1918 року, вийшло 4 номери; редагував часопис О.Ковалевський. Відновлено випуск за часів гетьманату.

Відособлено від центральних видань слід згадати газети "Січовий Стрілець" яку видавала в Києві Тимчасова Рада галицьких, буковинських українців у грудні 1917 - січні 1918 років.

Українське козацтво видавало свій орган - газету "Вільний козак" у місті Біла Церква у січні 1917 року. Засновником виступала Всеукраїнська Генеральна козацька Рада. Газета виходила щотижня, але вийшло всього 3 номери. Редагував газету хорунжий Крупник [2,4].

Таким чином, у період з березня 1917 року по квітень 1918 року преса українських збройних формувань вийшла на такий рівень свого розвитку, що можна констатувати певну класифікацію. Зокрема, варто виділити такі групи військових часописів:

- центральні видання;

- фронтова преса українських військових формувань в царський російській армії;

- козацька преса;

- преса галицьких, буковинських українців у Києві;

- преса УСС;

Важливим чинником підтримки бойового духу і формування національної свідомості була преса українських військовополонених. Велика частина військовополонених, що в 1917 році перебувала у таборах на території Німеччини, Австрії, Польщі, у майбутньому влилася в склад українського війська: "В половині лютого 1918 року в німецьких таборах Раштаті, Вецлярі й Зальцведелі вже сформовано кадри двох піхотних полків і вислано до Голобів на Волині для дальшої організації" [6,388]. Тому вплив друкованих органів на формування державницької свідомості військовополонених став важливим чинником у боротьбі за державність України. Потреба в друкованому слові була досить велика, про що свідчить заснування низки часописів для військовополонених. "В кожному таборі виходили свої українські часописи: в Раштаті - "Розсвіт", у Зальцведелі - "Вільне Слово", у Веслярі - "Просвітній Листок", пізніш "Громадська Думка", у Фрайштадті - "Розвага", в Йозефштадті - "Наш Голос". Завдяки культурно-освітній і політичній праці в таборах - серед полонених пробуджувалася національна свідомість, вони перетворюються у свідомих українських громадян" [6,388]. Отже, преса військовополонених також відіграла важливу роль у визвольних змаганнях українського народу.

Після проголошення незалежності України в 1918 році значення преси зростає. З'явилися сприятливі умови для виникнення нових часописів в тому числі й військових.

Література

1. Биковський Л. На кавказько-турецькому фронті. Спомини з 1916-1918 рр. - Вінніпег-Денвер, 1968.

2. Вільний козак. - 1918. № 3. - 15 січня.

3. Історія Січових Стрільців. Воєнно-історичний нарис. - К.: Україна, 1992. - 346 с.

4. Козацька думка. - 1917. № 5. - 8 грудня.

5. Кривошея Г. Слово, гартоване в борні. - К.: Київський військовий гуманітарний інститут, 1996. - 140 с.

6. Крип'якевич І., Гнатевич Б. та ін. Історія українського війська. - Львів: Світ, 1992. - 702 с.

7. Наш голос. - 1917. 3 1 - 10 грудня.

8. Рідний курінь. - 1917. № 7. - 6 жовтня.

9. Салдатська думка. - 1917. № 1. - 4 серпня.

10. Субтельний О. Україна. Історія. - К.: Либідь, 1991. - 509 с.

11. Удовиченко О. Україна у війні за державність. - К, 1994.

12. Український голос. - 1919. № 1. - 14 червня.

13. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. - Ф.4069. - Оп.1. - Спр.1.

Размещено на Allbest.ru