Українська греко-католицька церква у Східній Галичині в умовах російської окупації (1914-1915 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська греко-католицька церква у Східній Галичині в умовах російської окупації (1914-1915 рр.)

Кучера І.В.

З моменту вступу російських військ на територію Австро-Угорщини розрахунок на приєднання Східної Галичини до Російської імперії вимагав проведення в цьому регіоні політики, спрямованої на укріплення не тільки стратегічних, але й державних позицій Росії. На нашу думку, саме ця обставина штовхала царську адміністрацію до проведення активної конфесійної політики, спрямованої на переведення віруючих греко-католицької церкви (УГКЦ) в лоно російської православної церкви (РПЦ) та розв'язання важливої проблеми їх духовного єднання, яке протопресвітер російської армії та флоту Г. Шавельський розглядав як найкращу основу для повного і міцного "державного об'єднання Галичини з Росією" [1,арк.16].

Піднята в статті проблема вже привертала увагу як українських [2], так і зарубіжних [3] дослідників. Проте вітчизняні науковці торкалися її головним чином побіжно, в контексті вивчення історії західноукраїнських земель у роки Першої світової війни, предметом спеціального аналізу це питання практично не було. Автор даної розвідки поставила перед собою завдання висвітлити політику російських органів влади, спрямовану на перехід місцевого населення в православ'я і знищення греко-католицизму.

Російська окупаційна адміністрація прагнула ліквідувати греко- католицьку церкву і навернути її вірних до російського православ'я. Здійснення православної акції Святий Синод доручив волинському архієпископу Євлогію (Георгієвському), який рішенням Миколи II від 28 серпня 1914 року дістав призначення у Східну Галичину [4,арк.46].

12 вересня 1914 року у записці "Про православну церкву в Галичині" Євлогій виклав погоджену з Святим Синодом програму церковно-релігійного устрою Східної Галичини. Вона передбачала негайно відкривати народні школи в тих селах, які прилучилися до православ'я, місіонерам схиляти народ до віри їхніх прадідів, забрати під православні храми Успенську, Преображенську церкви і собор св. Юра у Львові, закрити василіанські монастирі та конфіскувати їхнє майно [5,арк.23].

Втілення даної програми мали здійснювати православні священики, які запрошувалися в Східну Галичину указом Святішого Синоду із Полтавської, Харківської, Холмської та інших єпархій. Єпископ Никон Красноярський у своєму знаменитому листі до газет у справі галицької метрополії описував ці події так: "Усе, що було найгірше серед нашого попівства, всі п'янюги, сутяги, хабарники, розпусники і просто авантюристи, яким не сиділося вдома або які знаходилися під духовним судом, все це хмарою посунуло до Галичини" [6,1-4].

Ще більш радикальні методи у боротьбі з унією обстоювали галицькі москвофіли. 14 вересня 1914 року на засіданні "Галицько-руського благодійного комітету" в Петрограді С. Бендасюк подав на обговорення свою програму поширення православ'я на території Східної Галичини. Вона передбачала наступне: у всі галицькі приходи, охоплені ще до війни православним рухом і зайняті тепер російськими військами, відправити ознайомлених з українською мовою православних священиків і ієромонахів для задоволення ними релігійних потреб місцевого населення; в тих селах, де більшість жителів прилучилася до православ'я, греко-католицькі храми передати в їхнє користування; негайно заборонити в Східній Галичині діяльність Базиліанського ордена; усунути від діяльності греко-католицьких єпископів, які прагнуть до латинізації східного обряду; присікати будь-яку агітацію проти православ'я; виганяти уніатських священиків із сіл, які повністю перейшли в православ'я.

Необхідно зауважити, що пункт поступової заміни греко-католицьких священиків православними став своєрідною основою релігійної політики російських націоналістів та місцевих москвофілів. Вони сходилися на думці, що місцеве населення, в своїй більшості, малограмотне й інертне, дуже погано усвідомлює різницю в обрядах греко-католицької і православної церкви. Тому найбільш вдалий і безконфліктний спосіб приєднання уніатів до православ'я це не довга місіонерська робота, а активна заміна місцевого уніатського духовенства православним.

У жовтні 1914 року представники "Русского народного совету" і Ставропігійського інституту відправили керуючому Львівською митрополичою єпархією А. Білинському лист, в якому запропонували надати можливість православним священикам почергово користуватися всіма дев'ятьма уніатськими церквами, що розташовувалися у Львові. В такий спосіб вони сподівалися зробити перший крок на шляху до поступового переходу уніатських храмів у православ'я [7,арк.21].

Натомість, уникаючи заворушень в тилу російської армії, Верховний головнокомандувач російськими військами великий князь Микола Миколайович 13 вересня 1914 року у телеграмі, відправленій генерал-губернатору Галичини Г.О. Бобринському, наказав звернути особливу увагу не те, щоб "наша духовна влада не чинила ніяких утисків уніатам і греко-католицькому духовенству, запобігаючи в такий спосіб ускладнень, згубних для загальної справи об'єднання. Релігійна приналежність не повинна ототожнюватися з політичною неблагонадійністю" [8,арк.4]. 16 вересня у телеграмі генерал-губернатору Микола II підтвердив дану Верховним головнокомандувачем вказівку відносно обережного вирішення релігійного питання в Східній Галичині [5,арк.5].

На виконання цих директив 26 вересня 1914 року військовий генерал-губернатор Галичини заборонив без погодження із ним владикам всіх конфесій призначати священиків на вакантні посади [9,арк.11]. Внаслідок того, що перед вступом російських військ на територію Східної Галичини частина греко-католицького кліру виїхала на захід, а кілька десятків священиків були ув'язнені російськими властями, православні служителі культу дістали змогу зайняти близько 200 вакантних приходів [10,16].

28 вересня 1914 року Г. Бобринський видав циркуляр "Про віротерпимість", згідно з яким у села дозволялося відправляти православних священиків лише в тому випадку, коли про це висловлюватимуться 75 % їх мешканців. Церква мала залишитися у розпорядженні греко-католицького священика до особливого розпорядження генерал-губернатора [5,арк.5]. Однак, циркуляром заборонялося допускати до виконання обов'язків тих священнослужителів УГКЦ, які залишили свої парафії під час наступу російських військ. Таким чином, даний документ носив подвійний характер: з одного боку він відстоював принципи віротерпимості, а з іншого обмежував діяльність греко-католицького кліру.

Очевидно, що програма єпископа Євлогія і циркуляр Г. Бобринського "Про віротерпимість", переслідуючи кінцеву мету переведення греко-католиків у православ'я, відрізнялися лише засобами її досягнення. Навіть великий князь Микола Миколайович скаржився на надто квапливу і гарячкову діяльність, проявлену єпископом Євлогієм та його помічниками у справі насильного навернення місцевого населення в лоно РПЦ, які для перевезення православних священиків використовували товарні вагони, так необхідні для поставок амуніцій на фронт [11,107]. У той же час консервативна російська газета "Новое Время" критикувала політику генерал-губернатора як надто ліберальну і недостатню для того, щоб відстояти в Східній Галичині інтереси православ'я [12,404].

Із зміцненням воєнно-стратегічних позицій російської армії на Південно-Західному фронті внутрішня політика уряду Г.О. Бобринського набуває радикальнішого характеру. 25 січня 1915 року генерал-губернатор видав доповнення до циркуляру "Про віротерпимість", згідно з яким у галицьких парафіях запроваджувався новий порядок призначення священиків. У ньому зазначалося, що "якщо греко-католицька Церква не має свого постійного настоятеля, то у випадку звернення хоча б незначної кількості парафіян місцевий православний єпископ зобов'язувався прислати його [13,арк.116]. Крім того, призначення священнослужителів будь-якої конфесії мало відбуватися тільки з погодженням генерал-губернатора Галичини, в противному випадку священик зобов'язувався залишити парафію [13,арк.116 зв.].

Прийняття даного циркуляру породило масові зловживання та хабарництво серед представників повітової російської адміністрації. Використовуючи релігійні протиріччя місцевих жителів у своїх корисливих цілях, вони влаштовували голосування навіть у тих селах, де були греко-католицькі священики. Так, у селі Ляцькому Великому Золочівського повіту після проведення повторного голосування в парафію було призначено православного пастера [13,арк.144].

Порушуючи умови циркуляру, Євлогій неодноразово сам призначав настоятелів галицьких храмів, чим зумовлював появу локальних конфліктів між священиками за парафії. Зокрема, у Судово-Вишнянську парафію 16 березня 1915 р. єпископ призначив православного священика Зоріна, а згідно з розпорядженням канцелярії генерал-губернатора від 19 січня 1915 року пастирські обов'язки в ній виконував колишній уніатський священик М. Кишакевич [13,арк.87].

Необхідність масового залучення галичан до РПЦ спонукала уряд Г.О. Бобринського вдаватися до різних заохочувальних методів. Так, селянам, що переходили на православну віру, надавалися певні пільги, зокрема, зерно на засів. Отже не дивно, що православні парафії в Східній Галичині виростали за словами Д. Дорошенка, як "гриби по дощі" [14,51]. Застосовуючи такі не гідні для духовенства засоби, місіонерам вдалося перевести в православ'я не тільки окремі парафії, а й цілі повіти. Зокрема, у Золочівському повіті перейшло в православ'я 16 парафій, Жовківському 18, Жидачівському 3, Кам'янко-Струмилівському 4, Бродівському 21 [15,арк.59,10 зв.,131]. Лише у Львівській губернії число парафій, повернутих у лоно православ'я, складало 85. В той же час 135 парафій залишилося без настоятелів.

Про активну місіонерську діяльність російського духовенства на території Східної Галичини свідчать наступні дані: 3 січня 1915 року у м. Золочеві Євлогієм було відкрито православну церкву св. Миколая, а 29 січня освячено православний храм у м. Рава-Руська, настоятелем якого став о. О. Рогальський. 16 квітня почала функціонувати церква св. Воскресіння в м. Золочеві. Згодом відкрилися православні храми в Перемишлянах, Бродах, Щерці, Поморянах і Лежневі [7, арк. 14, 48, 51, 59, 60, 62 зв.].

За даними газети "Прикарпатська Русь", вперше обряд переходу з уніатської церкви в православну відбувся 28 серпня 1914 року У ньому взяло участь близько 500 селян з трьох сіл: Поповці, Навакша і Борятин (Бродський повіт). Обряд здійснювався архієпископом Кременецьким Діонісієм [16,5]. Передбачалось, що на листопад 1914 року кількість галичан, приєднаних до РПЦ, мала складати 30 тис. осіб [17,82].

Про те, як же на практиці відбувалося прилучення уніатів у лоно православ'я, свідчить стаття, надрукована 10 вересня 1914 року в газеті "Колокол". Її автор, чиновник особливих доручень при обер-прокурорі Святого Синоду М. Скворцов, ці події описував так: "У с. "Н" архієпископ Діонісій підійшов до греко-католицького священика і запитав: "Ти папіст?" "Так", відповів останній. "Даємо тобі два дні на роздуми. Якщо не прилучишся до православ'я, то будеш усунений із парафії". Священик відмовився, у результаті чого його звільнили" [18,165].

Львівський губернатор М. Мельников неодноразово наголошував Г.О. Бобринському на передчасності деяких заходів представників православного кліру, спрямованих на зміцнення в краї російських державних позицій. В офіційному звіті М. Мельникова вказувалося: "До числа таких я відношу не викликане обставинами часу намагання православного духовенства всебічно домогтися якнайкращого переходу уніатів у православ'я" [8,арк.6].

Позицію М. Мельникова повністю поділяв Г. Шавельський. Високо оцінюючи особисті якості своїх опонентів, він рекомендував відправляти в Східну Галичину "найосвіченіших православних священиків, які закінчили хоча б курс духовної семінарії. До того ж, всі треби для уніатів вони повинні б були виконувати безкоштовно" [19,арк.19].

Однак, православні служителі культу не здобули собі авторитету серед галицьких прихожан. Причиною цього були, з одного боку, їхні невисокі моральні якості порівняно з священиками-уніатами, з іншого матеріальні умови, в які вони були поставлені (про це духовна влада своєчасно не потурбувалася). Більшість православних священиків складали напівграмотні ієромонахи Почаївської Лаври, в той час як серед греко-католицьких настоятелів майже не було осіб, які б не закінчили богословський факультет Львівського університету.

Чиновник російської дипломатичної служби В. Олферев дав російському духовенству таку характеристику: "З'являється православний священик без убору, неохайний, непоказний, малоосвічений і замість очікуваної проповіді читає мало не по складах приписане начальством чергове слово". Духовний пастер, забуваючи про смиренність з перших днів свого перебування в парафії, порушує спір про церковні суми, збори та майно [20,арк.36]. галичина угкц конфесійний православний

За 10 місяців російського управління у Східній Галичині розпорядженням Г. Бобринського було призначено в греко-католицькі парафії 86 православних священиків. Із них 35 за побажанням парафіян і 51 за поданням архієпископа Євлогія. 75 осіб отримали призначення по Львівській губернії, а 11 в Тернопільську та Перемишлянську. Наведені цифрові дані не співпадають з даними канцелярії Євлогія, згідно з якими станом на 4 квітня 1915 р. число призначених священиків становило 113 осіб [21,202].

Якщо взяти до уваги, що в трьох галицьких єпархіях у 1906 році (у Львівській 752, Перемишлянській 688 і Станіславській - 433), нараховувалося 1873 греко-католицькі парафії, то досягнення Євлогія не перевищували 4,6%. Серед уніатського духовенства виявилося всього 29 осіб, які довірилися обіцянкам архієпископа і перейшли в православ'я. Тільки двом із них вдалося повести за собою парафії, а решта були вигнані своїми прихожанами [22,296]. Таким чином, дані цифри не дають нам підстави говорити про перехід греко-католиків у православ'я як масове явище.

Ототожнюючи релігійні переконання греко-католицького кліру з політичною неблагонадійністю, російська адміністрація розгорнула щодо нього масові репресії. 19 вересня 1914 року було ув'язнено і депортовано до Росії митрополита А. Шептицького. Згодом були вивезені єпископи Й. Боцян, Д. Яремко, проректор Станіславської духовної семінарії С. Ломницький та ще 34 парохи.

Засуджуючи дії окупаційної влади щодо українського митрополита, Б. Лепкий писав: "Навіть перед Головою нашої церкви, перед чоловіком такої величі, як Шептицький, не склонили своїх витертих, диких лобів" [23,5].

Завзятість російського духовенства дістала винагороду. Архієпископу Євлогію "за ревну службу" по оберненню греко-католиків у православ'я 6 травня 1915 року цар Микола II подарував клубок з діамантовим хрестом найвищу нагороду для архієпископа. Згодом, за "заслуги перед церквою і вітчизною" він був нагороджений орденом О. Невського [18,181]. Святий Синод відзначив священиків УГКЦ, що перейшли до православної церкви. Зокрема, Ф. Решетилович, А. Яворський дістали сан протоієреїв і золоті наперсні хрести. Священики І. Москаль, М. Заяць, В. Волошинський, О. Митроцький "за ревну пастирську діяльність" були нагороджені золотими наперсними хрестами та камилавками [24,6,2].

Зовсім протилежну оцінку діяльності православним священнослужителям дав В. Олферев. У доповідній записці міністру закордонних справ Росії від 3 вересня 1915 року він констатував: "Якщо російська адміністрація не зуміла привернути до себе народ, то православне духовенство відштовхнуло від себе уніатів-галичан. Єпархіальне духовенство свідомо провалило церковну справу в Галичині, і навряд чи вдасться нашому священику будь-коли здобути собі в населення цього краю любов і довір'я" [20,арк.36,37].

Після відступу російських військ з Східної Галичини барон Андріан, будучи цивільним адміністратором звільнених територій, у своєму звіті до Відня 26 липня 1915 року писав: "Одна п'ята українського духовенства це так звані староруси, але вони лояльні щодо Австрійської держави. Українське духовенство дуже потерпіло: одні виїхали на захід, других галицька адміністрація заслала до австрійських концентраційних таборів, а третіх росіяни вивезли в глибину Росії, поставивши їх перед старою альтернативою: або прилучитеся до православ'я, або станете латинниками" [25,58].

Таким чином, захоплення російськими військами Східної Галичини зумовило спроби окупаційної адміністрації нав'язати українському населенню православне віросповідання. Намагаючись масово залучити уніатів до православ'я, російське духовенство вдавалося до порушення моральних та релігійних канонів, а місцеві органи влади - до різних матеріальних заохочувальних методів. Ототожнюючи релігійні переконання уніатського кліру з політичною неблагонадійністю, окупаційна адміністрація вдавалася до репресій. ЇЇ жертвами стала як верхівка греко-католицького кліру, включно з митрополитом А. Шептицьким, так і прості уніатські прихожани.

Джерела та література

1. Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі - ЦДІАУК). Ф. 361. Оп. 1. Спр. 1206.

2. Марчук В. Українська Греко-Католицька Церква. Історичний нарис / Прикарпатський університет ім.. Василя Стефаника. Івано-Франківськ: Плай, 2001. 164 с.

3. КугутякМ. Андрей Шептицький у національно-визвольних змаганнях українського народу // спадщина митрополита Андрея Шеп- тицького в національному і духовному відродженні України. Івано-Франківськ: Плай, 2000. С. 66-75

4. Лаба В. Митрополит Андрей Шептицький: його життя і заслуги. Люблін, 1990. 64 с.

5. Бахтурина А. Политика Российской Империи в Восточной Галиции годы Первой мировой войны / В.В. Шелохаев (предис.); Ассоциация исследователей российского общества ХХ века. М.: АИРО ХХ, 2000. 239 с.

6. Савченко В. Восточная Галиция в 1914-1915 годах // Отечественная история. -2002. №5. С. 76-89; Мак-Ки А. Сухой закон в годы Первой мировой войны: причины, концепции и последствия сухого закона в России 1914-1917 // Россия и Первая мировая война (материалы международного научного коллоквиума). С.-Петербург, 1992. С. 395-406.

7. ЦДІАУК. Ф. 361. Оп. 1. Спр. 172.

8. ЦДІАУК. Ф. 361. Оп. 1.. Спр. 162.

9. Биржевые ведомости. 1915. 24 июля

10. ЦДІАУК. Ф. 361. Оп. 1. Спр. 164.

11. Российский государственный военно-исторический архив (г. Москва) (далі - РГВИА). Ф. 2067. Оп. 1. Д. 2906.

12. ЦДІАУК. Ф. 361. Оп. 1. Спр. 161.

13. Реєнт О.П. Перша світова війна і загострення суспільної кризи в Україні // Історія в школі. 1998. - №5-6. С. 15-18.

14. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. К.: Генеза, 1996. 360 с.

15. Мак-Ки А. Сухой закон в годы Первой мировой войны: причины, концепции и последствия сухого закона в России 1914-1917 // Россия и Первая мировая война (материалы международного научного коллоквиума). С.- Петербург, 1992. С. 395-406.

16. ЦДІАУК. Ф. 361. Оп. 1. Спр. 604.

17. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914 - 1920). Мюнхен: Українське видавництво, 1969. 544 с.

18. Державний архів Львівської області (далі ДАЛО). Ф. 907. Оп. 1. Спр. 141.

19. Прикарпатская. Русь. 1914. 15 сентября

20. Петрович І. Галичина під час російської окупації: серпень 1914 червень 1915. Накладом в-цтва "Політична бібліотека", 1915. 116 с.

21. Шавельський Г.И. Воспоминания последнего протопресвитера рос- ской армии и флота. Нью-Йорк, 1954. Т. 1. 415 с.

22. ЦДІАУК. Ф. 361. Оп. 1. Спр. 1206.

23. ЦДІАУК. Ф. 361. Оп. 1. Спр. 1168.

24. Бахтурина А. Политика Российской Империи в Восточной Галиции годы Первой мировой войны / В.В. Шелохаев (предис.). Ассоциация исследователей российского общества ХХ века. М.: АИРО ХХ, 2000. 239 с..

25. Диакон Василий ЧСС. Леонид Федоров. Жизнь и деятельность. Рим, 1966. 833 с.

26. Вісник Союза визволення України. 1915. ч. 21-22.

27. Прикарпатская Русь. 1915. 15 мая; 19 мая.

28. Нагаєвський І. Історія української держави ХХ ст.. К.: Український письменник, 1993. 413 с.

Размещено на Allbest.ru