Українська оселя: традиції і зрушення планування та будівництва в селах у 1950-1960-х роках

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська оселя: традиції і зрушення планування та будівництва в селах у 1950-1960-х роках

Лисак В.Ф.

У сучасній історичній науці значне місце відводиться вивченню українського села і його мешканців. Селянство - це визначений тип облаштування людей, який має спільні риси у всьому світі, для яких заняття сільським господарством є засобом до життя. Для селянина прихильність до землі і землеробської праці є властивістю особистості. З цим пов'язаний цілий комплекс відповідних характеристик діяльності і життя селянина, який врешті впливає не тільки на результати роботи селян, а також сприяє збереженню дуже крихкого балансу у відносинах людина - земля. Між іншим, порушення цього балансу в першу чергу відбивається на психологічному і фізичному здоров'ї будь-якої людини і загалом всього людського суспільства.

Вивчення села як структурного елемента суспільства має велике значення. Адже в умовах, коли людство опинилося перед глобальними енергетичними, екологічними, демографічними проблемами внаслідок непропорційного розміщення населення, величезний наголос робиться на пошуку шляхів виходу з криз. Оскільки саме малим населеним пунктам притаманні такі значущі на сьогоднішній день риси, як можливість існування з найменшими енергетичними витратами, збалансованість розміщення населення та врешті екологічного становища, постала нагальна потреба вивчити спосіб життя селян.

У системі існування села можна виокремити декілька підсистем: родина і відтворення населення, суспільно-матеріальне виробництво, особисте підсобне господарство, освіта, матеріальне споживання і побут, духовне споживання і дозвілля. Являючи собою сукупність соціальних об'єктів, підсистеми мають виконувати специфічні функції в процесі суспільного відтворення села. Проблема зв'язків між різними підсистемамиє проблемою способу життя або повсякдення селянства, як сукупності видів діяльності сільського населення.

Отже, дослідження проблеми повсякденного життя українського селянства у 1950 - 1960-х рр. передбачає вивчення побутової діяльності як складової функціонування цілісної системи села і селянства. Виходячи з цього, на наш погляд, особливого значення набуває вивчення сільської оселі як компонента повсякденного життя українського селянина. Автор вважає доцільним проаналізувати забезпеченість селян окремими хатами, виявити можливості і шляхи їх вдосконалення, зміни в плануванні осель, традиційні риси та зрушення в українському сільському житлі.

Історіографічну базу статті становлять роботи, у яких проаналізовано загальнодержавні тенденції щодо подальшого розвитку села, соціально- побутової сфери, збільшення будівництва житлових будинків та інші [1]. Заслуговують на увагу роботи таких авторів як І. Шапіро, Ю. Хохол, Н. Плоткін, Г. Буслович, Д. Романов, М. Козлов, В. Маланчук, І. Рибак, в яких розглядаються окремі аспекти планування та будівництва селянських хат, житлово-побутові умови тощо. Попри винятковість названих праць, слід звернути увагу, що проблема житлових умов селян як компоненти повсякденного життя у 1950 - 1960-х рр. не була предметом окремого дослідження.

Джерельною базою статті є документи вищих органів влади, які були опублікована в збірниках документів. Важлива інформація про житлово-побутові умови домогосподарств України міститься в щомісячних бюджетних обстеженнях серед селян і спогадах самих учасників подій.

Житло це основа стабільного існування будь-якої людини і родини, що створює умови для нормальних родинних відносин, стосунків між чоловіком і жінкою і, звичайно, виробничої діяльності. Саме наявність власного житлового будинку або оселі, хати дозволяє селянинові найбільш якісно організувати своє повсякденне існування, дає можливість правильного виховання та соціалізації дітей, забезпечує кооперацію в роботі всіх вікових категорій родини, взаємодопомогу тощо. Окреме житло допомагає людині почувати себе більш впевнено і психологічно комфортно.

Розглядаючи проблему українського житла як житлово-побутового комплексу, слід звернути увагу, що українському селу 1950 - 1960-х рр. були притаманні декілька рис. З одного боку, завдячуючи загальнодержавній політиці, досить швидко змінювався зовнішній вигляд багатьох українських сіл. Села почали планувати по-новому: прямі широкі вулиці з майданом у центрі села, який забудовували громадськими спорудами, обов'язково розбивали сквери, парки. Як правило, у центрі села розміщувалася школа, поблизу амбулаторія, філія зв'язку, новий сільмаг, дитячий садок, бібліотека, клуб, автобусна зупинка тощо. Нові села мали бути добре озеленені, дороги замощені тротуаром. Тобто цілком очевидним є намагання наблизити соціально-побутові умови мешканців сіл до міських. Звісно, у центральній частині таких нових сіл не було місця «релігійним пережиткам» у вигляді храмів, каплиць, молитовних будинків, які в основному знімали з реєстрації і зачиняли з подальшим переобладнанням в інші приміщення або розбирали на будівельні матеріали. З іншого боку, житловий фонд був переважно старим. У 1963 р. серед хат колгоспників 51 % були побудовані до 1941 р., 21 % в період з 1942 до 1953 р., 11 % у 1954 - 1957 р і 17 % - після 1958 р.[2,арк.1]. За період 1958 - 1962 р. в Україні було збудовано близько 750 тис. хат, в основному за рахунок колгоспників. Тобто справа покращення своїх житлово-побутових умов, не зважаючи на численні постанови та накази, залишалася виключно прерогативою сільської родини та односельців.

Наприкінці 1959 р. майже 100 % (98,8 %) родин були забезпечені власним житлом, однак характерною була різниця розміру наявної житлової площі на одного члена родини, будинки нерідко були однокімнатними, в яких доводилося тулитися багатодітним родинам.

Аналізуючи матеріали бюджетних обстежень, у колгоспах навіть наприкінці 1950-х рр. 4,5 % родин мешкали у власних будинках, у яких на одного члена родини припадало до 3 м2. Саме в цих родинах була зосереджена найвища кількість членів сімей. Найбільш розповсюдженими були хати, у яких на члена родини припадало від 5 до 7 м2. Таких родин в українських селах нараховувалося 22,5 %. У середньому на одну родину приходилося 1,6 житлових кімнат і 16,7 м2 допоміжної площі. Проте, сільські родини дуже сильно відрізнялися за своїми матеріальними і житлово-побутовими можливостями. Адже були сім'ї , які займали будинки з великою житловою площею, де на одного члена припадало понад 17 м2. І таких родин в селах України було 8,6 % [3,арк.2].

У гірших умовах перебували родини, не забезпечені власними оселями - 1,2 % колгоспних родин у 1959 р. мешкали в будинках, що належали колгоспам, приватним особам, радам депутатів трудящих і кооперативним організаціям. У колгоспних будинках, у яких на одного члена родини припадало до 3 м2 проживала найбільша кількість членів родин. Отже, тут проживання відзначалося скупченістю, поганими санітарними умовами, брудом.

У перші повоєнні роки багато селян жили в землянках або тимчасових приміщеннях під житло. Поновлення та будівництво хат відбувалося за рахунок найбільш розповсюджених та дешевих будівельних матеріалів. Основна маса селян намагалися вдосконалити своє житло без витрат грошей, адже їх у селянських родинах майже не було. Тому досить часто купували вторинні будівельні матеріали на руках. Селянська родина зазвичай будувала собі хату власними зусиллями, за допомогою односельців, що виявлялося в таких формах, як толока.

У селах були розповсюджені невеликі хати, побудовані з традиційних для українського села будівельних матеріалів, якими селяни користувалися здавна і які були різними відповідно до природно-кліматичних і географічних умов регіонів України. У східних областях основними будівельними матеріалами була глина, солома, очерет (острішок), вапно тощо. Стіни робили із саморобної цегли на основі глини і соломи, ззовні хату обмазували глиняно-солом'яним розчином і потім вибілювали. Перший ряд покрівлі перекривали очеретом, а другий - соломою. Інколи кожний шар заливали глиною для міцності, щоб щороку не перекривати. Рами для вікон теж робили самі. Маленькі віконця подекуди замість скла забивали фанерою. Навколо оселі була «призьба» з каміння та глини [4].

На Закарпатті були розповсюджені будівлі з саману, який виготовляли будівельники на місці з будь-якого глинистого ґрунту розміром з цеглину, що дозволяло робити змішану саманно-цегляну кладку [5,5].

У Вінницькій області порівняно з іншими місцевостями переважали каркасно-засипні і збірно-щитові оселі поряд з саманними. Їх було приблизно однакова кількість. Селянське житло Волинської області відзначалося поширеністю будівель з дерева і великою кількістю хат з дерев'яною підлогою. Сільська місцевість Дніпропетровщини була представлена хатами саманного походження з солом'яною та очеретяною покрівлею. Високий показник дерев'яних селянських осель був на території Київської області - 79,7 % з земляною або глиняною підлогою. Львівська область характеризується високими показниками наявності дерев'яного житла і найбільшим відсотком хат із залізною покрівлею. У Миколаївській області більшість осель була побудована з цегли і понад 40 % хат були вкриті новомодною черепичною або шиферною покрівлею. Отже, ці будівлі були більш сучасними і безпечними. У Харківській області селянських будівель з цегли було майже 80 %, однак в той же час більшість хат були перекриті соломою та очеретом із земляною і глиняною підлогою. Найбільша кількість дерев'яних хат - 96 % - була характерна для Чернігівської області.

Своєрідні житлові будинки споруджувалися в безлісих районах Одеської області. При будівництві осель тут застосовували очерет. Вартість 1м2 житлової площі становила 600 - 800 крб. [6]. Очерет, як правило, використовували в натуральному вигляді або як очеретяні плити. Фундаменти під стіни таких хат робили з місцевого побутового каменю. Перегородки та стіни - каркасної конструкції з дерев'яних стовпів і обов'язковим наступним наповненням очеретом (від 12 до 18 см.). Стіни, збудовані з очерету, оштукатурювали глиняно-вапняним розчином, додаючи солом'яну січку. Покрівлю також робили з очерету, так би мовити «під щітку» - очеретяними снопиками. Для підшивки стелі застосовували очеретяне плетиво, яке підбивали дерев'яними рейками на цвяхах, після чого стелю штукатурили глиняно-солом'яним розчином і білили. З очерету влаштовували також огорожі.

У середньому по Україні у 1959 р. були поширені саманні будинки. Їх кількість дорівнювалася 50 % всіх хат, тобто кожна друга родина мешкала в такому житлі. У цілому найбільший відсоток хат в українських селах належав оселям, перекритим солом'яною або очеретяною покрівлею - 70,8 %, з земляною або глиняною підлогою - 80 % хат. Друге місце за розпо- всюдженістю по республіці належало дерев'яним будівлям. Це були рубані або брущаті хати переважно з земляною або глиняною підлогою. З 1954 р. почалося будівництво збірно-розбірних будинків щитової чи каркасної конструкції. Такі будинки поставлялися комплексно і встановлювалися на заздалегідь підготовленому фундаменті [7]. Дуже мало селян проживало в кам'яних будинках, які були найбільш сучасними, побудованими переважно після 1946 р. Подекуди будинки були перекриті залізною, черепичною або шиферною покрівлею, найменший відсоток - толевою.

Основна частина хат були досить теплими, однак дуже вогненебезпечними. Солома, очерет і дерево, які майже у всіх регіонах України використовувалися при будівництві, поряд з наявними позитивними характеристиками, нерідко призводили до трагічних ситуацій. Саме з цієї причини у 1957 р. було прийнято постанову про розширення виробництва черепиці в Українській РСР. З цього часу значна увага приділялася налагодженню виробництва черепиці поряд з іншими безпечними і в той же час доступними будівельними матеріалами в колгоспах республіки з поступовим переобладнанням старих очеретяних та солом'яних покрівель на власних оселях колгоспників черепичними.

За свідченням людей, «ті роки були дуже важкими». Повоєнний період ще довго впливав на побут селян. У своїх спогадах селяни згадують: «Жили в землянці із земляною підлогою. Коли йшов дощ, хата була повна води. Тільки у 1956 р. довелося побудувати новий дім з двох кімнат. В одній підлога була дерев'яна, в іншій з червоної глини». Килимів не було. Підлогу застилали газетами або кружками, які самі плели з ганчір'я, речей, які вже неможливо було носити. Для цього їх розрізали на шматки і сплітали [8].

Розглянувши ситуацію з житловим будівництвом, ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР 31 червня 1957 р. прийняли постанову, яка передбачала створення відповідних умов для посилення житлового будівництва, зокрема в колгоспах [9]. Позитивно на збільшення будівництва житлових будинків і житлової площі на селі вплинуло скасування обов'язкових поставок сільськогосподарських продуктів домогосподарствами колгоспників та державної позики наприкінці 1950-х рр. [10]. Отже, колгоспне селянство отримало можливість збільшити накопичення грошей та витрату їх на покращення своїх житлово-побутових умов.

У 1961 р. грошові надходження в родинний бюджет колгоспника зросли у 2 рази. Поступово збільшилися можливості селян щодо будівництва, перебудівництва та ремонту осель. У середньому на одне домогосподарство у 1961 р. приходилося 78 руб на будівничі потреби, що у 6 разів перевищувало витрату на ці ж самі цілі у 1953 р. Звісно, можливості сільської родини були неоднаковими. Найвищий показник витрат на будівельні матеріали був характерним для родин, які мали понад 900 руб прибутку на одного члена родини, а таких сімей у 1961 р. в обстежених десяти областях України нараховувалося 4 % [11,арк.80]. Найбільша кількість - 34 % родин - мали прибуток від 420 до 600 руб. на члена родини.

Ситуація з власним житлом поступово покращувалася. У 1963 р. основна частина колгоспників - 99,2 % родин - проживали у власних оселях. Серед них 96 % в окремих будинках, 3 % - займали частину хати, 1 % - одну кімнату, або її частину. Отже, питома вага родин, які мешкали в домах, що належали колгоспам, державним організаціям і приватним особам зменшилася.

Багато хто із селян покращували свої житлові умови шляхом добуду- вання приміщень до старих хат. З цією метою протягом декількох років селянська родина накопичувала гроші, наприклад, за рахунок продажу продуктів своїх домогосподарств. У селах західних областей України та у лісостеповій зоні значно розповсюдженим було вирощування та виробництво чорносливу. У такий спосіб отримували гроші, наприклад, у селах Хмельницької області. Одержавши кошти на будівельні матеріали селянська родина зазвичай за допомогою всіх односельців починала будівництво. Для цього в селах Хмельниччини робили фундамент, на якому горизонтально розміщували дерев'яні зруби приблизно до рівня вікон, потім встановлювали дерев'яні зруби вертикально, відстань між ними заповнювали так званими «валками» з глини і соломи. Над вікнами знову покладали зруби горизонтально. При цьому вертикальні зруби були вставлені в спеціально вирубані отвори. Ззовні та внутрішньо стіни оштукатурювали глиняно-солом'яним розчином, а потім вибілювали. Як правило, всі види робіт виконували у формі толоки, чоловіки села колективно робили всі важкі роботи [12].

Велике значення в повсякденному побуті відігравало планування житла, поділ на господарчі та житлові частини тощо. Щодо цього селянські хати теж були досить різноманітні і планування залежало від місцевих будівельних традицій. У селах Львівської, Дрогобицької, Тернопільської, Станіславської областей у 1953 р. 9,3 % хат нараховували одну кімнату, кухню і сіни. Це був стандартний будинок, споруджений без типових проектів, за звичайним для українського села плануванням. Найчастіше, розташовані по всій ширині будинку світлі сіни ділили його на дві половини. Одна частина була відведена під кімнату та кухню, а друга - під відособлену комору. Розмір кімнати-кухні складав 18 - 23 м2, розмір сіней в ширину - 2 - 3 м, розмір комори від 8 до 12 м2. Нові будинки колгоспників, які складалися з двох кімнат, кухні-їдальні розміром 14 - 16 м2, сіней та комори, в селах західних областей нараховували 28,9 %. Це були хати, побудовані за типовим проектом.

З'явилися в колгоспах і 3 - 4 кімнатні оселі колгоспників (у західних областях їх було 61,8 %), з яких половина була побудована за типовими проектами. У таких житлових будинках налічувалася одна-дві спальні, їдальня, спеціальна кімната для занять дітей-школярів. Було влаштовано підпілля, просторі сіни, одна-дві комори. Досить часто тераса-ганок. Вхід влаштовували переважно через сіни (98,2 % хат) та через веранду - 1,8 % [13,14].

Велике значення мала орієнтація вікон жилих кімнат. Майже половина житлових будинків була орієнтована на південь, до сонця, що забезпечувало найкращу інсоляцію - освічення сонячним промінням. Така традиція можливо узгоджувалася з потребами обігрівання житла взимку. З наміром утеплення хати пов'язаний звичай обкладати восени стіни ззовні, майже під саму стріху, соломою або листям [14,142]. Кожна п'ята хата орієнтувалася на південний схід, кожна десята - на схід. У меншості при будівництві використовували орієнтацію на південний захід, захід і північ. Були певні хиби з вентиляцією хат. Тільки половина осель мала вікна з кватирками.

Майже всі житлові будинки були позбавлені санітарної кімнати для влаштування туалету, прання. Навіть тоді, коли така кімната була передбачена проектом, характерно, що сільські мешканці змінювали цю частину проекту і використовували площу за власним бажанням. У 1953 р. на селі зустрічалися житлові будинки, влаштовані під одним дахом з господарськими будівлями, свійськими тваринами тощо [13,15].

Подальший розвиток планування і вдосконалення житлових будинків в селах західних областей України відбувався засобом вертикального членування приміщення, з влаштуванням мансардного поверху. Перший поверх будинку, як правило, залишався незмінним і тільки в коморі ставили сходи на мансарду, де було дві спальні, сіни, невеличка осклена веранда. Повільно, але з'являлися хати з більш розвиненим набором приміщень, із санітарною кімнатою і прибудовою, де була влаштована літня кухня і господарче приміщення. Санітарні кімнати (ванни) організовувалися як правило за рахунок комори і з'єднувалися із спальнею і кухнею [15,84].

Селяни поліських та лісостепових регіонів віддавали перевагу житловим будинкам з передпокоєм з природнім освітленням між сіньми та житловою кімнатою, кухня-їдальня знаходилася за передпокоєм. Було розповсюдженим влаштовувати спальні за рахунок кухні-їдальні [15,69].

В областях лівобережного Лісостепу, в Полтавській області житлові будинки складалися з хати та сіней. Подальша їх еволюція стосувалася виділення комори за рахунок сіней. На місці спального кутку в основному житловому приміщенні сільська родина відокремлювала спальню. Поступово відбулося відділення жилої частини хати від господарчої, була збільшена площа житлових приміщень за рахунок переміщення кухні на місце передпокою, і таким чином влаштовувалася друга спальня. В побуті селян своє місце зайняла і санітарно-гігієнічна кімната, з'явилися великі світлі передпокої, у холодну частину будівлі була винесена комора та сіни, влаштовані сходи на горище, де можна було організовувати дві спальні кімнати. Отже, у лісостепових районах Лівобережжя теж виникло житло мансардного типу [15,73].

Наступний тип житла був розповсюдженим у селах центральної та південної України. У таких будинках також, як і в західних областях, сіни були розташовані посередині будівлі. Найбільш просте планування хати передбачало сіни, з одного боку від яких була кухня-їдальня, а з іншого - житлова кімната, яку часто використовували тільки влітку. Пізніше в сінях виділили комору. На площі житлової кімнати влаштовували спальню і кімнату. У будинках з найбільш досконалим плануванням мали місце дві житлові кімнати, спальня, дитяча, кухня та передпокої.

У селах півдня України, у Запорізькій, Херсонській та частково Дніпропетровській областях до будинку з торця прибудовували конюшню. Збільшення кількості кімнат відбувалося за рахунок виділення спальні з житлової кімнати. Подекуди добудовували житлове приміщення (спальню) з торця хати. В оселях колгоспників південних областей були відсутні санітарно-гігієнічні кімнати.

У східних регіонах України найбільш розповсюдженими були хати з кухнею або кухнею-їдальнею при вході до будинку. Поступово з'явилися багатокімнатні житлові будинки з 3 - 4 кімнат і різноманітного набору підсобних приміщень. Із збільшенням кількості кімнат передпокої стали невеличким приміщенням, що мали розподільчі функції [15,82].

Особливе значення в оселі сільської родини мала піч. Вона слугувала як засобом опалення приміщення в холодну пору року, так і для приготування їжі. Піч звичайно будувалася в такому місці, щоб можна було опалювати всі кімнати. Подекуди в хатах було декілька печей. Існували також «руські печі», або як їх називали у Хмельницькій області - «пьєц». У маленьких родинах всі спали переважно на печі.

У південних регіонах у хатах переселенців печі виготовляли з місцевого каменю вапняку, габарити печей надмірно збільшувалися, паливники швидко руйнувалися [16]. Малі засувки не дозволяли використовувати солом'яне паливо, яке було дешевше та більш доступніше для обігріву житла. Погана тяга зменшувала можливості тепловіддачі. У цілому в селянських оселях експлуатаційні якості печей були досить умовними, доводилося багато часу витрачати на ремонт і догляд за ними.

На Закарпатті цегляна плита з духовою шафою і бачком для підігрівання води звичайно влаштовувалася у кухні-їдальні. З 1956 р. з'явилися переносні емальовані плити.

У східних регіонах України печі були великі, із засувкою. Піч палили соломою, кураєм (трава перекати поле), кукурудзою, соняшником, коров'ячим кізяком, який спочатку збирали на кучі, а потім розрізали на шматки [4;17] У 1960-х рр. потрохи при опалюванні хат стали використовувати кам'яне вугілля, яке закупляли або збирали на залізничних станціях з вагонів проїжджаючих вантажних поїздів.

У центральних, західних та південних регіонах України для опалення хат колгоспники використовували переважно дрова, хмиз, торф, кізяки, кукурудзяне бадилля, кам'яне вугілля. Лише 0,5 % сільських родин для опалення своїх будинків користувалися газом [19,185]. Родина колгоспника забезпечувала себе паливом в індивідуальному порядку. Влітку і на початку восени необхідно було потурбуватися про холодну пору року, купити і завезти торф або кам'яне вугілля.

Таким чином, українська сільська оселя у 1950-1960-х рр. виступала вагомим чинником організації повсякденного життя селянських родин. Між тим, сільське родинне житло мало декілька характерних рис.

Житловий фонд українського колгоспного села протягом досліджуваного періоду залишався наполовину довоєнного походження. Це впливало на збереження, в основному, традиційних народних елементів в українській хаті, на що вказують будівельні матеріали, планування житла. Українська оселя навіть у 1960-х рр. відрізнялася по областях України. В цьому теж проявилися традиційні народні звичаї будівництва і використання місцевих будівельних матеріалів.

З іншого боку, поступово змінювався як зовнішній вигляд сільських хат, так і їх внутрішнє планування і обладнання. В українському селі, хоча і повільно, з'являлися нові кам'яні житлові будинки, перекриті зручними і більш надійними в побуті покрівельними матеріалами, побудовані за типовими проектами, з обов'язковим виділенням санітарно-гігієнічної кімнати. Звісно, що ці будинки були досконаліші, зручніші в буденному житті. Цей факт свідчить, що українські оселі як і села в цілому поступово наближалися до тодішніх сучасних вимог.

Звертає на себе увагу соціальні і майнові розбіжності сільського населення, що відбилося на якості і розмірах житлових будинків. Житлова площа на одного члена родини в селах України коливалася від 3 до 17 м2, що було пов'язано з статевовіковим складом сільської родини. В багатодітних неповних родинах покращення житлових умов було дуже проблематичним. І навпаки родини, де було більше працездатних дорослих членів мали кращі можливості. Ще одним фактором було соціальне становище членів родини, тобто категорія виконуваної роботи в колгоспі.

Розповсюдженим в селах було вдосконалення житла методом добу- дування до старої хати з її переобладнанням та ремонтом. Звісно, що такі оселі поряд зі збереженням традиційної житлово-побутової культури вбирали в себе і новітні елементи. Однак, характерним для всіх регіонів України було будівництво і вдосконалення власного житла колективним методом, тобто толокою.

У перспективі слід проаналізувати житлово-побутові умови в повсякденному житті селян, ступінь використання електрики та приладів, оснащення водою та каналізацією, зміни внутрішнього інтер'єру, появу нових меблів тощо.

селянство суспільство побутовий

Джерела та література

1. Історія українського селянства. Нариси в 2-х томах. - Т. 2. - Київ: «Наукова думка», 2006. - С. 441 - 476.

2. ЦДАВО України. - Ф. 582. - Оп. 24. - Спр. 1048. - 84 арк.

3. Там само. - Спр. 795. - 78 арк.

4. Свідчення про повсякденне життя українських селян у 1950 - 1960 рр., записано 20 січня 2009 р. зі слів Салутіної Л.П., що мешкає в с. Тополине, вул. Нова, буд. 33, Володарського району, Донецької області.

5. Козлов М. Будівлі з саману в колгоспах Закарпаття // Сільське будівництво. - 1956. - № 11. - С. 5 - 6.

6. Романов Д. Жилі будинки колгоспників з комишу // Сільське будівництво. - 1956. - № 1.

7. Плоткін Н. Стандартні будинки заводського виготовлення для індивідуального будівництва // Сільське будівництво. - 1954. - № 2.

8. Свідчення про повсякденне життя українських селян у 1950 - 1960 рр., записане 22 грудня 2008 р. зі слів Єфименко М.М., що мешкає в с. Урзуф, вул. Пушкіна, 18, Донецька область

9. Постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР. 31 июня 1957 г. О развитии жилищного строительства в СССР // Решения партии и правитель- ства по хозяйственным вопросам (1917 - 1967 гг.). - Т. 4. - М.: Изд. полит. лит., 1968. - С. 355 - 370.

10. Постановление ЦК КПСС и Совета Министров СССР. 4 июля 1957 г. Об отмене обязательных поставок сельскохозяйственных продуктов государству хозяйствами колхозников, рабочих и служащих // Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам (1917 - 1967 гг.). - Т. 4. - М.: Изд. полит. лит., - С. 349 - 351.

11. ЦДАВО України. - Ф. 582. - Оп. 24. - Спр. 972. - 88 арк.

12. Свідчення про повсякденне життя українських селян у 1950 - 1960 рр. записане 2 квітня 2009 р. зі слів Лисак Феофана Андрійовича, що мешкає в м. Маріуполі, вул. Леніна, буд. 108, кв. 15 (в досліджуваний період - х. Сатурин, Деражнянського району Хмельницької області)

13. Шапіро І. Житлове будівництво в селах західних областей України // Сільське будівництво. - 1953. - № 5. - С. 13 - 15.

14. Маланчук В.А. Нове в культурі і побуті колгоспного селянства. - К.: Наукова думка, 1970. - 189 с.

15. Хохол Ю.Ф. Сельское жилище. - Киев: Будівельник, 1976. - 175 с.

16. Буслович Г. Печі для жилих будинків колгоспників // Сільське будівництво. - 1953. - № 4. - С. 6 - 7.

17. Свідчення про повсякденне життя українських селян у 1950 - 1960рр., записане 22 грудня 2008 р. зі слів Авраменко О. М., що мешкає в м. Маріуполі пр.. Будівельників буд. 104, кв. 73 (в досліджуваний період - с. Кавказ Миколаївської області)

18. Рибак І.В. Соціально-побутова інфраструктура українського села (1921 - 1991 рр.). - Кам'янець-Подільський, 2000. - 304 с.

19. Свідчення про повсякденне життя українських селян у 1950 - 1960 рр. записане 21 грудня 2008 р. зі слів Литвиненко Валентини Петрівни, що мешкає в селищі Андріївка (Карань).

Размещено на Allbest.ru