Цензура в УРСР 1922-1994 pp.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Цензура в УРСР 1922-1994 pp.

Кашуба О.В.

З розпадом СРСР та в умовах утвердження незалежності України до наукового обігу почали залучатись нові джерела та література, присвячені окремим маловідомим питанням історії Радянського Союзу, одним з яких є діяльність органів цензури на теренах нашої держави. Найбільш інформаційно-насиченими є архівні фонди Головного управління у справах літератури та видавництв при Раді Міністрів УРСР (Головліт УРСР), основна частина яких довгий час залишалася недоступною для дослідників. З відновленням державної незалежності України, розгорнулись активні дослідження тем, які стосувались громадсько-політичного життя в СРСР; вагомий пласт таких відомостей містять документи органів цензури. Дослідження діяльності цензури допоможе висвітлити маловідомі сторінки радянського суспільства.

Створення Головліту ознаменувало собою новий етап в історії радянської цензури. Ідеологічний контроль ставав централізованим та монополізованим, його вплив поширювався абсолютно на всі сфери культурного життя Радянського союзу. Починаючи від затвердження театральних афіш, перегляду кіносценаріїв, літературних та живописних творів, цілковитого підкорення радіо, закінчуючи контролем над танцями в робітничих клубах.

Історія становлення та діяльності системи політико-ідеологічного контролю в УРСР малодосліджена та дещо фрагментарна. Це пов'язано із закритістю діяльності й періодичним знищенням документів самим Головлітом. Працями з історії діяльності Головліту є монографія Т.Горяєвої, присвячена політичній цензурі в СРСР від становлення до занепаду; наукові праці А.Блюма, що висвітлюють радянську цензуру в епоху тоталітаризму; дослідження Т.Коржихіної основних етапів ідеологічного контролю в СРСР та інші. Aлe всі ці праці стосуються цензури в СРСР в цілому, а дослідження системи політико-ідеологічного контролю друкованих видань згаданого періоду в українській історичній науці має свою специфіку. Деякі аспекти діяльності цензури тоталітарної системи в СРСР висвітлені у дослідженні С.Білоконя «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917--1941рр.)». Ю.Шаповал у своєму нарисі «Україна XX століття: Особи та події в контексті важкої історії» теж звернув увагу на діяльність цензури в УРСР. Певні аспекти системи політико-ідеологічного контролю в УРСР висвітлюються в публікаціях С.Костилєвої, В.Очеретянко, В.Погрібняка, Т.Стоян, О.Федотової та ін.[1].

Радянська цензура бере свій початок 6 червня 1922 року. Саме цього дня при Наркомпросі РРФСР було створено Головне управління зі справ літератури і видавництв (Головліт). Вже через два місяці постановою Ради Народних Комісарів УСРР від 11 серпня 1922 року було створено Головне Управління зі справ друку Главполітпросвіти УСРР [2], основні завдання якого полягали у забезпеченні цензурного нагляду за публікаціями у пресі та видавництвом творів художньої та наукової літератури. Для цього видавались спеціальні накази та постанови, де вказувалось що саме підлягало вилученню та знищенню. На допомогу працівникам органів цензури був створений «Перечень свединий не подлижащих распостранению» - це перша назва основного документу, яким керувались цензори. У такому списку в 1925 році було всього 16 сторінок, але з часом він постійно збільшувався, через збільшення політичних та військових таємниць і утвердження тоталітарного режиму й сягнув 600 сторінок. Останній такий список вийшов у роки перебудови - у 1987 році, і мав первинний обсяг, оскільки політична ситуація в країні почала кардинально змінюватися [3,с.34].

Для збільшення відповідальності уповноважених Головліту, 19 липня 1931 року Головлітам союзних республік був розісланий циркуляр, в якому обмежувався «дозвіл до друку антирадянських видань або матеріалів, що викривлюють радянську дійсність», а також «друк відомостей, що носять секретний характер». За порушення пунктів даного циркуляру була встановлена судова відповідальність керівників Головлітів [4,с.286-288].

З початком Другої світової війни Головліт УРСР був евакуйований на територію РРФСР, разом з документальною базою. Свою діяльність він відновив в Україні лише в липні 1946 року і був перейменований у Головне управління у справах літератури і видавництв при Раді Міністрів УРСР. Документи довоєнного періоду Головліту не збереглися. Вони були втрачені при переїздах. Більшість повоєнних матеріалів нині зберігаються у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України і охоплюють період з 1941 року.

У січні 1949 року Головліт СРСР виробив перелік відомостей, заборонених для опублікування у відкритій пресі. Нові правила цензури передбачали жорсткі обмеження змісту друкованої літератури та повну заборону відкритих видань, які стосувались окремих питань, наприклад матеріали про освоєння Арктики і Далекого Сходу, про наявність і діяльність науково-дослідних та інших закладів, що розробляли проблеми атомної енергетики, ракетної техніки та інше [5,с.716]. Наголос робився на засекреченні відомостей економічного характеру, матеріали про розвиток науки і техніки.

Інколи звинувачували у шпигунстві та зраді Батьківщині після опублікування досить безневинної інформації. Наприклад, ученого іхтіолога і гідробіолога, професора Київського університету Д. Белінга звинуватили в шпигунстві, тому що він у своєму підручнику навів дані про глибину р. Дніпро в різних місцях [6,с.483].

Функції Головліту неодноразово переглядаються і стають більш широкими, охоплюючи все більше сфер впливу. Але від початкових функцій, які були покладені на Головліт у 1922 році, далеко не відійшли. А саме: Головліт забороняє видання і поширення творів 1)які містять агітацію проти Радянської влади; 2)що розголошують військові таємниці республіки; 3)що збільшують національний та релігійний фанатизм; 4) що носять порнографічний характер. У редакції 1938 року пункту №4 вже не було [7,с.32]. Мабуть, це було пов'язано з тим, що завдяки політиці комуністичної партії, порнографії в СРСР не те що не існувало, але про неї навіть не згадували.

Ще одна додаткова функція Головліту з'явилася у 1961 році спочатку на всесоюзному рівні, а пізніше і на республіканських. Головне управління по охороні державних таємниць в друку при Раді Міністрів СРСР повідомляло, що постановою ЦК КПРС №177/77 гс від 7 березня 1961 року на Головліт СРСР покладено виконання негласного контролю за інформацією, яка передавалась іноземним кореспондентам для отримання необхідних свідчень і своєчасної організації контрпропаганди. З цією метою спецслужба Головліту СРСР паралельно була підключена до ліній зв'язку ряду іноземних кореспондентів [8,с.58]. Отже, Головліт і КПРС прагнули контролювати не лише вітчизняних журналістів, а і закордонних.

Окрім зміни функцій неодноразово змінювалась і назва Головліту. З 16 лютого 1953 р. по 27 січня 1964 р. - Головне управління по охороні військових і державних таємниць у пресі при Раді міністрів УРСР, з 28 січня 1964 р. до 23 вересня 1966 р. - Головне управління по охороні військових і державних таємниць у пресі Державного комітету Ради міністрів УРСР, з 24 вересня 1966 р. - Головне управління по охороні державних таємниць у пресі при Раді міністрів УРСР [9,с. 110].

Структура Головліту теж зазнала певних змін протягом свого існування. Так, наприклад, 1 січня 1978 року Головліт мав 6 відділів, керівництво, довідкову службу, центральну бухгалтерію, спецчастину, адміністративно-господарську частину [ 10,арк.25-28]. З 1979 року адміністративно-господарська частина була перейменована в адміністративно-господарський відділ [11,арк. 19]. А з 1980 року довідкова служба зникає взагалі [ 12,арк. 17--19].

У структурі ідеологічних відділів на республіканському та обласному рівнях існували так звані сектори преси, що здійснювали контроль за діяльністю підвідомчих їм засобів масової інформації та поліграфічних підприємств. До компетенції даних секторів входили підбір і розстановка журналістських кадрів, підготовка пропагандистських матеріалів і контроль за змістом публікацій та телерадіопередач [ 13,с.79].

З початку своєї діяльності і до кінця 80-х років XX століття Головліт посилював свою владу та обмежував кількість і зміст творів, статей і журналів, залишаючи лише «політкоректні» видання. Інколи доходило навіть до абсурду. Так в одному вірші, який був розміщений у збірці «Вірші молодих українських поетів» була фраза: «А німець як гаркне: мовчи старина!», цензор відмітив цю фразу як політичну помилку, відзначивши, що подібне ввічливе звернення не притаманне німцеві [14,с.286].

Окрім жорсткої цензури, література не тільки піддавалась ретельному розгляду перед виданням, але й контролювалась вже раніше видана література. Ще на початку 20-х років в одній з інструкцій за підписом Н.К.Крупської та П.І.Лебєдєва-Полянського (керівник Головліту СРСР з перших днів існування) йшлось про необхідність залишати у бібліотеках не більше 2 екземплярів усіх вилучених «шкідливих і контрреволюційних книг», зберігати їх в закритих сховищах і видавати виключно для наукового користування. Так у 1923 році був створений «спецфонд», який остаточно був сформований у 30-ті роки [ 15,с. 119].

У ці спецфонди бібліотек потрапили книги, видані до 1922 року, які з різних причин ставали забороненими і недоступними для широкого кола читачів. У своїй більшості це були книги репресованих письменників, заборонених через свої ідеологічні переконання літераторів, книги, які стосувалися діяльності комуністичної партії в 20-х роках, праці та промови деяких партійних діячів, які були оголошені ворогами народу.

Саме в «спецфонд» потрапила основна частина так званої трофейної літератури, вивезеної з Німеччини. За даними Головліту СРСР у Москві, «трофейну літературу» в кількості 2,5 млн. примірників одержали 279 організацій. Серед цієї літератури були рідкісні видання, зокрема Біблія надрукована Гутенбергом, книги першодрукарів Німеччини, Італії, Франції, Швейцарії. У липні 1948 року керівництво Головліту СРСР доповідало ЦК ВКП(б), що планується знищити близько 300 000 примірників «трофейної літератури» [5,с.716-717].

Бажання апарату в нових умовах упорядкувати книги «спецфондів», втілилось у формах притаманних ерудиції і способу мислення апарату. Виправлення в книгах відбувалось згідно наступних директив: «Знищити статтю на ст. 3-6», «Знищити передмову на ст. 3-7» і так далі [ 16,с.72].

Контроль органів цензури поширювався і на бібліотеки та книжкові магазини. До 1950 року була остаточно сформована система роботи Головліту щодо вилучення «невідповідних» книг з обігу. Перш за все бібліотекарі при перевірці фондів вилучали «шкідливі матеріали»і зі своїми висновками направляли їх до Головліту для подальшого вирішення долі літератури. Після цього матеріали розглядалися в Головліті і списками направлялися до Відділу пропаганди і агітації ЦК ВКП(б) для затвердження до вилучення. І тільки після отриманої санкції «шкідливі матеріали» вилучались з бібліотек [7,с.103].

Саме КПРС та Головліт вирішували, які книги будуть надходити у продаж та формувати бібліотечний фонд. У Постанові Ради Міністрів УРСР від 8 вересня 1956 року № 252 «Про стан і заходи до поліпшення книжкової торгівлі в УРСР» говорилось, що стан книжкової торгівлі в УРСР відстає від зрослих завдань комуністичного виховання трудящих, обмежує можливості широкої пропаганди та застосування досягнень науки, досвіду передовиків у промисловості і сільському господарстві, гальмує розвиток видавничої справи [ 17,с.356]. Далі пропонувалось провести певні дії для поліпшення ситуації: відкриття на заводах і фабриках книжкових кіосків, книжкових баз і т.д. Судячи з цього можна зробити висновок, що книги у першу чергу повинні були відповідати комуністичним постулатам СРСР, нести правильне партійне виховання, а не поліпшувати культурний та освітній рівень населення. Це було в першу чергу необхідним, оскільки у цій же постанові йшлось про низький загальноосвітній рівень населення: з 1093 завідуючих книжковими магазинами системи Укркнигторгу 651 чоловік мали лише початкову або семирічну освіту [17,с.357].

Але поряд з цими працівниками підростало нове покоління інтелігенції, вільнодумної і незаполітизованої. Саме воно кинуло виклик владі і цензурі своїми патріотичними творами. У 60-х роках починають друкуватися Іван Драч, Борис Олійник, Іван Світличний, Василь Стус. І партія, і Головліт не могли не звернути на це увагу. Так в Постанові пленуму ЦК КП України від ЗО квітня 1960 року № 310 йшлось про те, що «зростає роль літератури і мистецтва в комуністичному вихованні трудящих. Однак і сьогодні особливо гострим залишається питання про забезпечення партійності літератури і мистецтва, про органічне поєднання високої ідейності творів з їх досконалою художньою формою. Зустрічаються ще твори ідейно слабкі і художньо безбарвні, які не хвилюють серця людей, не збуджують їх думку [ 17,с.590--591 ]. У постанові також були описані завдання для посилення ідеологічного контролю, одним із завдань було встановлення постійного контролю за діяльність видавництв і книго-торгівельних організацій, за ідейним і художнім рівнем друкованої продукції та за її розповсюдженням. Республіканські і обласні видавництва зобов'язували більше випускати масової літератури, яка повинна в дохідливій і популярній формі викладати актуальні питання теорії і політики партії, узагальнювати досвід ідейно-виховної роботи партійних організацій, кращих пропагандистів та агітаторів [17, с.594]. У цей період політична цензура почала активно спрямовуватись на викриття та знищення діяльності культурно-просвітницьких осередків та підпільних молодіжних організацій, які із так званих «кухонних» перетворювались на більш масові.

Найбільшого тиску з боку цензури зазнавали поети і прозаїки СРСР. Адже саме вони мали оспівувати у своїх творах партію, її керівництво та безтурботне життя радянського народу. He так давно став відомим один приголомшливий факт: після XX з'їзду партії КПРС у 1956 році конфіденційно визнали, що «понад шістсот ні в чому не повинних письменників Спілка письменників УРСР слухняно віддала до в'язниць і таборів». Олександр Солженіцин вважав, що фактично цей список ще довший, а історик Рой Медведев уважає, що в загальному підсумку «представників культури загинуло понад тисячу» [6,с.504].

Серед репресованих, котрим вдалося вижити був Остап Вишня, якого обвинуватили у спробі вбивства секретаря ЦК КПУ Постишєва П.П. та заарештували 26 грудня 1933 року. Основною причиною його арешту та 10-літнього перебування в ГУЛАГу стали статті-доноси критика О.Поторацького, члена організації «Нова Генерація». Метою

О.Полторацього було заперечити загальноприйняту думку, що Остап Вишня відіграє позитивну роль в Українському радянському суспільстві [18,с.146]. Саме цього він і досяг через 3 роки після неодноразового опублікування статті «Що таке Остап Вишня?». Лише через 10 років таборів Остап Вишня зміг знову писати і друкуватись, але виключно на замовлення партії, висміювати антирадянських елементів.

Це не єдина постать в українській літературі, яка зазнала нищівної критики з боку органів цензури та поплатилась за свою творчість свободою. Були і російські поети з трагічною долею: М.Гумільов, М.Цветаева, К.Симонов. У серпні 1941 року до агітпропу ЦК прийшов донос на вірш Костянтина Симонова «На час запомнив имена». У доносі йшлося про те, що Симонов «образив сотні і тисячі радянських жінок і дівчат» словами: «Здесь память долгой не бывает, Мужчины говорять - Война... И наспех женщин обнимают». Говорилось, що «Симонов ідеологічно дезертирував, оббріхуючи радянських чоловіків і жінок». Між рядками доноса звучало, що Симонова потрібно опрацювати, затаврувати і суворо покарати [19,с.ЗЗЗ]. Ane Симонова врятувала прихильність Сталіна і справу стосовно нього не порушили.

Подібна ситуація була в театрі й кіно. 2 вересня 1946 року в газеті «Правда» було надруковано статтю П.Лебедєва «За високу ідейність радянського театру». У ній містилася критика ряду театрів, за те, що давали мало вистав сучасного радянського життя. 5 вересня 1946 року «Літературна газета» з посиланням на постанову ЦК ВКП(б) від 26 серпня 1946 року «Про репертуар драматичних театрів і заходи щодо його поліпшення», значно розширила список критикованих театрів [5,с.713]. Значній критиці піддалась опера «Богдан Хмельницький», п'єси «Запорожець за Дунаєм», «Вій», «Сорочинський ярмарок» та інші.

Особливо важливе значення надавалось контролю телепередач та кінофільмів. Перед тим, як потрапити на широкий екран кінофільм переглядали цензори, робили вирізки, вносили зміни у написи і т.д. Лише після цього робили напис у паспорті картини про дозвіл демонстрації широкому загалу. Aлe це призводило до великих збитків у кіноіндустрії. Було вирішено, спочатку подавати сценарії майбутніх фільмів, а після їх затвердження вже переходити до зйомок. Після закінчення зйомок вже подавати цензору готову картину для перегляду. Адже радянській владі необхідно було виявляти ворогів - «українських буржуазних націоналістів», і в першу чергу серед мистецької інтелігенції.

Одним з таких націоналістів був Олександр Довженко. Заборона творів якого починається з листопада 1943 року, коли Довженко написав твір «Україна в огні». Повість готувалася до друку в журналі «Знамя», а сценарій з такою ж назвою був поданий на затвердження самому Сталіну для подальших зйомок. ЗО січня 1944 року о 21.00 відбувся прийом у Сталіна, прибули Д.Коротченко, В.Старченко, О.Богомолець, М.Гречуха, М.Бажан, О.Корнійчук, М.Рильський, О.Довженко, основною темою було обговорення сценарію О.Довженка «Україна в огні». У Сталіна були присутні В.Молотов, Г.Маленков, Л.Берія, А.Мікоян, М.Хрущов, О.Щербаков. Сценарій було вщент розкритиковано, спочатку критику на сценарій хотіли опублікувати в пресі, але пожаліли автора. Відгук Сталіна про «Україна в огні« наступний: «Це спроба ревізувати ленінізм, це вилазка проти нашої партії, проти радянської влади, проти колгоспного селянства, проти нашої національної політики. Книга відображає ворожу ідеологію у автора» [20,арк.201].

Пройшло менше місяця після розгляду сценарію, а Довженко вже поплатився посадами, становищем, визнанням за свій твір. Постановою Політбюро ЦК КП(б)У «Про Довженка О.П.» від 12 лютого 1944 року українського письменника та кінорежисера звинуватили у написанні творів з грубими політичними помилками антиленінського характеру. У зв'язку з цим ЦК КП(б)У постановив виключити О. Довженка з Всеслов'янського Комітету (замість нього М.Рильський), з Комітету по Сталінських преміях при Раднаркомі СРСР (заміть нього Г.Юра), з редакції журналу «Україна» (замість нього А.Малишко) та звільнити Довженка від обов'язків художнього керівника Київської кіностудії [21,арк.2].

О.Довженко писав у своєму щоденнику рік по тому: «Сьогодні роковини моєї смерті. 31 січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шматки...Все, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало і поганило мене...Мене вбила ненависть великих, якраз у момент їхньої малості» [22,с. 15]. У 1944 році письменник створює «Повість полум'яних літ», де головним героєм виступає народ. За життя Довженка твір так і не був надрукований.

У 1948 році він завершує картину «Життя в цвіту», яку розпочав ще в кінці 1945 року. Приступаючи до знімання фільму він пише листа голові кінематографії Івану Большакову, в якому відмовляється від заробітної плати: «Зараз же мені призначена місячна плата по третьому розряду щомісячно два рази пригноблює мою свідомість і поселяє в мені сум і зневір'я в своїх здібностях» [22,с.З0]. Але прихильність керівних партійних органів він так і не повернув. У своєму щоденнику він написав: «Я - жертва варварських умов праці, жертва убозтва і нікчемства бюрократичного мертвого кінокомітету» [22,с.28]. І таких жертв в радянські часи було занадто багато. Більшість із них були реабілітовані, нагороджені державними орденами та грамотами, визнані геніями свого часу, але посмертно.

Органи цензури знищили, в прямому та переносному сенсі, не одну сотню талановитих літераторів, акторів, діячів кіно та театру. І хоча після смерті Сталіна діяльність системи політико-ідеологічного контролю дещо послабилася, все ж у країні більшість тем залишаються забороненими для висвітлення. У вересні 1966 року до Кримінального кодексу додали нові статті, які передбачали тюремне ув'язнення за написання або поширення матеріалів, що «паплюжать радянську державу», або за участь у «організованій діяльності», що веде до «непідкорення законним вимогам влади» [6,с.803]. Під таке трактування підпадала діяльність багатьох діячів культури і науки, адже кожен розуміє по-своєму слово «паплюжити».

Діяльність Головліту кінця 1970 - середини 80-хроків можна розглядати як один із пережитків радянської влади, який хоча б якось намагався утриматись і зберегти свої повноваження. Це вимагало додаткових зусиль: якщо в 1957 році кількість правок, внесених органами цензури країни по змісту проконтрольованих матеріалів, складала 467, то у 1984 році їх стало більше 1700 [ 14,с.350]. Але застарілі методи цензури, а також міжнародна зацікавленість політичною та ідеологічною ситуацією в СРСР, активність молодого покоління інтелігенції заважали роботі Головліту.

Перебудова внесла суттєві зміни громадське та культурне життя радянського народу. У пресі почалося активне пропагування ідеї національно-культурного розвитку народів СРСР і України втому числі. У періодичній пресі з'явилося чимало статей, які торкалися питань пригноблення української мови: викладання у більшості шкіл та ВУЗів російською мовою та низький рівень викладання українською, невелика кількість україномовних кінофільмів та театральних постанов і т.д. Ці статті підбурювали інтерес громадян до національного питання, підвищували національну свідомість. Хоч як сильно партійні ідеологи не нав'язували ідеї «єдності радянського народу», українська національна культура розпочинала своє інтенсивне відродження.

Саме тому, 15 грудня 1990 року Постановою Ради Міністрів УРСР №370 було затверджено Тимчасове положення про Головне управління, згідно з яким Головліт ставав союзно-республіканським органом і підпорядковувався Раді Міністрів УРСР. Перед Головлітом були поставлені такі завдання: вдосконалювати єдину систему охорони державних таємниць у пресі та інших засобах масової інформації; здійснювати в установленому порядку заходи по захисту від розголошення державних таємниць; запобігати відповідно до міжнародних угод і законодавства розповсюдженню в республіці іноземних видань, аудіо- та аудіо-візуальних матеріалів, що надходять по відкритих (поштових) каналах і містять заклики до насильного повалення та зміни існуючого державного і суспільного ладу, пропаганду війни, насилля і жорстокості, расової, національної, релігійної винятковості або нетерпимості, порнографію, підбурювання вчинення кримінальних дій [23,арк.2-6].

Aлe це не могло стримати загальну невдоволеність системою. 24 серпня 1991 року Радянський Союз припинив своє існування, а разом з ним і Головліт. Згідно Постанови Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1992 року №616 «Про зміну в системі органів державної виконавчої влади підвідомчих Кабінету Міністрів України» Головліт перетворювався в Державний комітет України по охороні державних таємниць та інших засобів масової інформації.-24,арк.4]. Ta і з такою назвою він проіснував досить короткий термін. 18 листопада 1994 року указом Президента України №689/94 Державний комітет України по охороні державних таємниць та інших засобів масової інформації був ліквідований, а на його базі утворено Міністерство України у справах преси та інформації. Так закінчилась історія найбільшого органу цензури в Радянському Союзі, який проіснував понад 70 років.

Внаслідок діяльності політичної цензури було вилучено з обігу значну кількість наукових праць видатних діячів української науки. Вилучення з бібліотек великої кількості вітчизняної та зарубіжної літератури і утворення так званих «спецфондів» гальмували культурний розвиток нашої держави, а особливості партійного ідеологічного «соцвиховання» в СРСР змінили світогляди цілих поколінь і сформували особливу «радянську націю», без власних поглядів і думок.

Список використаних джерел

цензура громадський політичний шпигунство

1. Білокінь С.І. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917- 1941рр.): Джерелознавче дослідження / HAH України; Інститут історії України. - K., 1999. - 447с.; Білокінь С. На полицях спецфондів у різні роки /С. Білокінь//Слово і час. - 1990. - №1. - С.69-76; Блюм А.В. Как это делалось в Ленинграде. Цензура в годы оттепели, застоя и перестройки. 1953-1991,- СПб.: Академический проект, 2005. - 293 с.; Блюм А.В. Советская цензура в эпоху тотального террора, 1929-1953. - СПб.: Гуманитарное агентство «Академический проект», 2000. -312 с.; Горяева Т.М. Политическая цензура в СССР. 1917-1991. - М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2002. - 400 с.; КоржихинаТ.П. Извольте быть благонадежны!/Институт «Открытое общество» / А.С. Сенин (подгот.). - М.: Издательский центр РГГУ, 1997. - 373 с.; Костилева С. Документа Головліту УРСР як джерело вивчення системи політико-ідеологічного контролю над друкованими ЗМІ // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. - K.: Інститут історії України HAH України, 2005. - №13. - С.110-117; Очеретянко В. Політична цензура в системі контролю за особистістю та суспільством: до 80-річчя створення рад. цензури / В. Очеретянко //3 архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ. - 1998. - № 1,2. - С.70-79; Погрібняк В. Репресовані книги//Маршрутами історії: збірник/В. Погрібняк; упоряд. Ю. Шаповал; редкол.: Ф. Рудич-та ін.]. - K., 1990. - С.329-341; Федотова О.О. Політична цензура друкованих віщань в УСРР-УРСР (1917-1990 pp.) / HAH України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса. - K.: Парламентське вид-во, 2009. - 350 с.

2. Центральний державний архів виконавчих органів влади та управління України (далі - ЦДАВО України). - Ф.4605. - Оп.1.

3. Блюм А.В. Как это делалось в Ленинграде. Цензура в годы оттепели, застоя и перестройки. 1953-1991. - СПб.: Академический проект, 2005. - 293 с.

4. История советской политической цензуры: Документы и материалы / Архив Президента Российской Федерации; Государственный архив Российской Федерации / Т.М. Горяева (сост.). - М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 1997. - 672 с.

5. Архієрейський Д.В., Бажан О.Г., Бикова Т.Б., Білокінь С.I., Бойко ОД. Політичний терор і тероризм в Україні. XIX-XX ст.: Історичні нариси / HAH України; Інститут історії України. - K.: Наукова думка,2002. - 950 с.

6. Конквест Р. Великий терор. Сталінські чистки 30-х років / Пер. з англ.

Н. Волошинович, 3. Корабліної. - Луцьк: BMA «Терен», 2009. - 880 с.

7. Блюм А.В. Советская цензура в эпоху тотального террора, 1929-1953. - СПб.: Гуманитарное агентство «Академический проект», 2000. - 312 с.

8. Исключить всякие упоминания...: Очерки истории советской цензуры / Т.М. Горяева (сост. и авт. предисл.). - Минск: Старый Свет-Принт, 1995. - 334 с.

9. Костилєва С. Документа Головліту УРСР як джерело вивчення системи політико-ідеологічного контролю над друкованими ЗМІ // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. - K.: Інститут історії України HAH України, 2005.-№13.-С,107-117.

10. ЦДАВО України. - Ф.4605. - Оп.1,- Спр.179.

11. Там само. - Ф.4605. - Оп.1. - Спр.183.

12. Там само. - Ф.4605. - Оп.1. - Спр.188.

13. Бебик В.М., Сидоренко О.І. Засоби масової інформації посткомуністичної України / Міжрегіональна академія управління персоналом; Дослідницький центр історії української преси. - K., 1996. - 124 с.

14. Горяева TM. Политическая цензура в СССР. 1917-1991. - М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2002. - 400 с.

15. Коржихина Т.П. Извольте быть благонадежны! / Институт «Открытое общество» / А.С. Сенин (подгот.). - М.: Издательский центр РГГУ,1997. - 373с.

16. Білокінь С.І. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917- 1941рр.): Джерелознавче дослідження / HAH України; Інститут історії України. - K., 1999. - 447 с.

17. Культурне будівництво в Українській РСР. Найважливіші рішення Комуністичної партії і Радянського уряду 1917-1960рр.: 36. док.: В 2 т./ Центральний держ. архів Жовтневої революції і соціалістичного будівництва УРСР/ О.В. Килимник (ред.кол.) - K.: Держполітвидав УРСР,1960. Т. 2: Червень 1941-1960рр. - K.: Держполітвидав УРСР,1961 - 664 с.

18. Ільницький О. Полеміка футуристів з Хвильовим у період ПОЛІТФРОНТу // Записки наукового товариства імені Шевченка. - Том ССХХІ. Праці філологічної секції. - Львів, 1990. - С.136-155.

19. Громов Е.С. Сталин: власть и искусство. - М.: Республика, 1998. - 495с.

20. Центральний державний архів громадських об'єднань України. - Ф.І. - 0п.70. - Спр.282.

21. Там само. - Ф.І. - Оп.6. - Спр.715.

22. Олександр Довженко вчора і сьогодні. Образ дисидента. Збірник матеріалів. - Луцьк: BMA «Терен», 2009. - 240 с.

23. ЦДАВО України. - Ф.4605,- Оп.2,- Спр.228.

24. Там само. - Ф.4605. - Оп.2. - Спр.246.

Размещено на Allbest.ru