Українська соціал-демократична робітнича партія (незалежних-лівих) як епізод партійної історії революційної доби 1917-1920 років

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська соціал-демократична робітнича партія (незалежних-лівих) як епізод партійної історії революційної доби 1917-1920 років

Любовець О. М.

Проблеми формування сучасної багатопартійної системи в Україні спонукають дослідників до вивчення вітчизняного досвіду партійно політичної історії. В контексті цього особливої уваги заслуговує період Української революції 1917 1920 років, коли вперше в Україні склалися сприятливі умови для оформлення та функціонування політичних партій.

На сьогодні історична наука має значний доробок у розробці даної проблематики. Однак, увагу вчених привертають, насамперед, партії, які відіграли провідну роль у революційних подіях та процесі державотворення на терені українських земель. Часто густо за межами дослідження залишаються партії, що виникли в процесі політичної боротьби, проіснували недовго й або взагалі припинили своє існування, або влилися в лави іншої, більш потужної партії. Зрозуміло, що визначального впливу на суспільно політичні процеси вони не мали, але, водночас, вони репрезентували інтереси певних політичних сил і суспільних прошарків населення, відстоювали певні ідеологічні ідеї та відповідну модель подальшого розвитку країни. Тому, без вивчення історії всіх політичних партій тієї доби не можливо відтворити цілісної історичної картини, максимально наближеної до реальності.

Однією з таких партій, що проіснувала всього кілька місяців, була Українська соціал-демократична робітнича партія(незалежних лівих). Своїм організаційним та ідейним корінням вона сягає Української соціал-демократичної робітничої партії(незалежних), яка в свою чергу вийшла з УСДРП.

Організаційне оформлення фракції есдеків незалежних відбулося на VI з'їзді УСДРП (10 13 січня 1919 р.). Основною причиною розколу стало різне ставлення двох течій у партії щодо питання можливих форм організації влади в країні. Напередодні з'їзду значна частина членів партії стояла на позиції парламентської демократії. Члени лівої фракції незалежних, яка утворилася наприкінці 1918 року відстоювали радянську систему влади. Найбільш активними її членами були А.Пісоцький (Річицький), М.Авдієнко, А.Драгомирецький, М.Ткаченко, Ю.Мазуренко, З.Висоцький та ін. Фракція мала певну частину прихильників у ЦК та більшість у Київській організації [1]. Прихильність до тої чи іншої моделі влади визначала напрям не тільки внутрішньої, а й зовнішньої політики. Прихильники парламентської демократії рішуче відкидали всяку можливість співпраці з більшовиками і схилялися більше в бік Антанти, а прибічники радянської системи виступали за негайний мир із Радянською Росією.

З цього приводу на з'їзді розгорнулася гостра дискусія зіткнулися дві течії, два світогляду. Кожна з течій запропонувала власні проекти резолюцій, які відстоювали протилежні платформи. Резолюція незалежних, визнаючи, що Україна разом із Європою переживає епоху соціалістичної революції, основними завданнями часу вбачала перетворення УНР у суверенну самостійну і незалежну Українську Соціалістичну Республіку; організацію влади на принципі диктатури міського і сільського пролетаріату та незаможного трудового селянства, організованого в робітничо-селянські ради з цілковитим усуненням від влади буржуазії, поміщиків і заможного селянства; розвиток народного господарства України на соціалістичних засадах. З огляду на це діючий уряд визначався як тимчасовий до організації влади Всеукраїнським Конгресом Робітничо-Селянських Рад. За резолюцією реорганізація уряду мала відбутися на основі представництва революційних українських партій, які стояли на ґрунті самостійності і незалежності Української Соціалістичної Республіки та влади робітничо-селянських рад.

У справі міжнародної політики від уряду вимагалося: а) порозуміння з Радянською Росією на підставі обопільного признання суверенності обох республік, невтручання у внутрішні справи та негайного виводу російських військ з території України; б) домагання від Антанти невтручання у внутрішні справи України та виводу її військ з території Української Республіки (включаючи Крим), а в разі відмови організація активної оборони [2].

Протилежні засади державного будівництва проголошувала резолюція правих. В ході прелімінарного голосування більшість делегатів з'їзду (24 голосами) висловилися за резолюцію правих. Не отримавши підтримки, незалежні у складі 15 осіб залишили засідання з'їзду, мотивуючи свій вихід різницею у поглядах на форму влади. Вони проголосили себе окремою фракцією, але без виходу з партії [2].

В останній день з'їзду фракція незалежних провела окрему нараду, на якій ухвалила власну політичну платформу на основі резолюції, відкиненої VI Конгресом, також був обраний Організаційний Комітет у складі 5 осіб. 13 січня він на своєму засіданні прийняв Декларацію фракції УСДРП(незалежних) та рішення про видання власного друкованого органу «Червоного прапору». Останній почав виходити з 22 січня 1919 року під редакцією М.Авдієнка [3]. Таким чином, не виступаючи формально з УСДРП, незалежні з самого початку фактично почали діяти як окрема самостійна партія.

Необхідність організації радянської системи влади УСДРП(нез.) відстоювала й на Трудовому Конгресі, засідання якого розпочалися 23 січня 1919 року. На її переконання Трудовий Конгрес, отримавши всю повноту влади від Директорії, не повинен був утримувати її в своїх руках, а мав передати «єдино правдивому представництву сили й волі селянства й робітництва радам робітничих і селянських депутатів» [4]. Партія пропонувала Трудовому Конгресу скласти тимчасовий робітничо-селянський уряд з представників партій, які стояли на ґрунті влади рад, доручити йому на основі виробленої Конгресом інструкції передати владу робітничо-селянським радам, а також скликати Конгрес рад, який вже і повинен був утворити «нормальний» лад Української Соціалістичної Республіки Рад і організувати постійний уряд [4].

Разом із іншими прорадянськими партіями (боротьбисти, частина УПСР(ц.т.), Бунд) УСДрП(нез.) утворила блок лівих фракцій, який намагався закріпити свої ідеї в заключному документі Конгресу. Однак більшість делегатів форуму ухвалили «Закон про форму влади на Україні», в основі якого лежав трудовий принцип. Після прийняття «Закону» блок лівих фракцій оголосив власну заяву, в якій висловив свою незгоду з прийнятими рішеннями, закінчивши її такими словами: «Виконуючи накази своїх виборців, зазначені вище фракції залишають Конгрес і складають з себе всяку відповідальність за постанови Конгресу та за їх наслідки» [5]. Зачитавши заяву блок лівих партій покинув засідання Конгресу.

Різні підходи щодо моделі національно державного будівництва УНР спричинили перехід УСДРП(нез.) в опозицію щодо політики Директорії. Її керівництво залишилося в Києві після того, як Директорія УНР на початку лютого 1919 року під натиском червоної армії покинула столицю, сподіваючись ввійти в порозуміння з більшовиками та взяти активну участь в українському радянському державотворенні. Вони підтримали заяву «Боротьби» про необхідність розширення соціальної бази під радянською владою і про участь в уряді впливових українських радянських партій, вважаючи її цілком слушною [6]. Організаційний Комітет фракції незалежних УСДРП з цього приводу ухвалив постанову, де чітко окреслювалися ті умови, за яких члени фракції мали право входити до радянського уряду та нести повну відповідальність за його політику. По перше, це визнання незалежності та самостійності Української Соціалістичної Республіки всіма офіційними органами влади не тільки української, а й російської. По друге, проведення твердого національного і соціального курсу та затвердження офіційною мовою українську [7].

Однак правляча партія практично не відреагувала на бажання українських радянських партій брати участь в урядовій роботі. 14 березня 1919 року на першому засіданні Центрального Виконавчого Комітету

України представникам цих партій не було надано жодного місця [8,арк.2].

Головною перешкодою для співробітництва з незалежними есдеками правляча партія виставляла саме національно політичний момент. Член Київського Виконкому Ради робітничих депутатів т.Ческес так висловився з цього приводу: «Більше труднощів в цьому питанню з незалежними українськими соціал-демократами, котрі досі не відмовляються від національних завдань і самостійницького погляду на державний устрій України. Звичайно, коли незалежні відмовляться від останнього пункту своєї програми і ближче підійдуть до правдивої радянської плятформи, то їх участь в правительстві, безумовно, буде можлива» [9]. Але від цього незалежні не могли відмовитися, бо, в їх розумінні, соціалістична революція була тісно пов'язана з національним визволенням українського народу, а влада рад з незалежністю Української республіки [7]. З огляду на це досягнення компромісу між двома партіями на тому етапі принципово було неможливим.

З одного боку, непоступливість більшовиків у питанні допущення до урядової діяльності українських партій, а з іншого масові повстання селян проти їхньої політики спричинили перехід партії від лояльної опозиції до відкритої збройної боротьби проти КП(б)У. УСДРП(нез.) разом із офіційною УСДРП та УПСР(ц.т.) підписали міжпартійний договір про спільну боротьбу «з окупаційним урядом Раковського» [10,арк.1]. Після підписання цієї угоди незалежні разом із українськими есерами активно включилися в повстанську боротьбу, сподіваючись, що їм вдасться опанувати селянську стихію та усунути більшовиків від влади.

З початком антибільшовицьких повстань всередині партії розпочинаються дискусії щодо їх характеру та ставлення до них партії. Вже у березні стали оформлюватися дві течії. Так звана права течія, вважаючи вимоги повстанських мас цілком справедливими, стояла на позиції, що партія повинна не тільки підтримати ці повстання, а й стати на чолі них, бо у іншому разі керівництво ними могли захопити «чорносотенні елементи». Ліва ж течія доводила, що ці повстання призведуть лише до роз'єднання єдиного революційного фронту та падіння радянської влади в Україні. Тому, з їхнього погляду, необхідно було не збройно боротися проти радянського уряду, а шляхом співробітництва виправляти ті помилки, яких він припускався [11].

Крім різниці в тактичних підходах, між течіями намітилися розбіжності й з програмних питань, насамперед, з національного. Так, прибічники лівої течії піддавали критиці положення Декларації фракції УСДРП(нез.) від 13 січня 1919 року про те, що соціалістична революція має встановити національні кордони, вважаючи це «буржуазним пережитком». У питанні організації рад, ліві виступили проти вимоги партії пропорційного представництва в радах селян і робітників, ставши на позицію більшовиків, що селянство є реакційним елементом у соціалістичній революції [12].

На 30 березня Організаційний комітет УСДРП(нез.) оголосив скликання загальнопартійного з'їзду. Однак на нього не змогла приїхати достатня кількість делегатів. З огляду на це 4 квітня замість з'їзду була проведена нарада, на якій ліві піддали гострій критиці політику Ок, визнавши її невідповідною поточному політичному моменту. На цій же нараді вони обрали свій паралельний керівний орган Тимчасовий Комітет, метою якого була зміна тактики та політики партії.

Оформлення двох окремих керівних органів ще більше загострило ситуацію в партії. На сторінках «Червоного прапора» між двома течіями розгорнулася гостра полеміка з основних спірних питань [13]. Однак редакція «Червоного прапора» залишилася на боці ОК, тому прибічники ТК не мали змоги активно пропагувати свої погляди. Тоді ліві зробили спробу вплинути на зміну тактики партії через місцеві організації і, насамперед, через Київську. 22 квітня 1919 року на її загальних зборах вони запропонували власну резолюцію щодо сучасного моменту та питання тактики. Апелюючи тим, що в тих умовах розбиття єдиного пролетарського фронту загрожувало встановленням внутрішньої реакції та втручанням іноземних військ у внутрішні справи України, ліві пропонували здійснити наступні заходи. По перше, негайно вступити в тісні контакти з тими групами УСДРП, які співробітничали з більшовиками, щоб таким чином впливати на «революційну творчість українського пролетаріату». По друге, вимагати від фракції незалежних у Всеукраїнському Виконкомі Рад зміни тактики стосовно КП(б)У в напрямі тактичного об'єднання з нею. Але більшість присутніх відкинула цю резолюцію [14].

Таким чином, перша спроба лівих незалежних офіційно провести свою позицію через збори закінчилася невдачею. Однак вони на цьому не зупинилися. Вже 25 квітня 1919 року вони видали Заклик до робітників, де доводили, що УСДРП(нез.) відійшла від ясної пролетарської лінії і тільки її ліва частина залишилася вірною соціалістичній революції та пролетаріату. Своє завдання ліві незалежні вбачали в тому, щоб стати містком між українським пролетаріатом міста та села, а також представляти український пролетаріат у комуністичному інтернаціоналі [14]. Цей Заклик було розповсюджено серед робітництва Києва та надіслано на провінцію в партійні організації УСДРП(нез.). З метою популяризації своїх поглядів група лівих незалежних есдеків взяла участь у першотравневій демонстрації, де йшла під червоним прапором із надписом «Незалежні ліві».

4 травня були проведені збори членів Київської організації, які підтримували резолюцію, відхилену 22 квітня попередніми зборами. На зібрання прийшли також й члени фракції Київської Ради робітничих депутатів. Після ряду критичних доповідей щодо діяльності ОК розгорнулася жвава дискусія, результатом якої стало ухвалення чергової резолюції. Резолюція визнала діяльність ОК УСДрП(нез.) контрреволюційною з огляду на те, що він не вжив належних заходів щодо налагодження співробітництва з іншими соціалістичними радянськими партіями для скріплення основ радянської влади в Україні; затемнював свідомість українського пролетаріату «націоналістичними гаслами», пропагуючи необхідність розвитку соціалістичної революції в національних межах; вчасно не відмежувався від тих елементів партії, які вдалися до повстанських дій. Констатуючи ці програмні розходження з ОК, збори вирішили організувати нову партію тимчасово під назвою Українська соціал-демократична партія незалежних (лівих). Тимчасовому Комітету доручалося представляти партію та увійти в зносини з іншими соціалістичними радянськими партіями, а обрана комісія повинна була в найближчому часі скласти та оголосити декларацію партії [14]. Показовим є те, що на зборах був присутній представник боротьбистів, який виголосив привітання від своєї партії.

Положення резолюції зборів Київської організації про необхідність створення окремої партії давала формальне право Тимчасовому Комітету працювати в цьому напрямі (до того ж це право підтверджувалося цією ж резолюцією). Вже як представницький орган партії ТК ухвалив постанову, метою якої було зорієнтувати членів партії на місцях в бік власних переконань. Стоячи на позиції, що на той момент соціалістична революція охопила декілька держав і тому зусилля пролетаріату «як дійсного борця проти капіталу» мали бути тісно з'єднані для виконання накреслених планів, ТК вважав за необхідне здійснити ряд заходів. Зокрема, проводити роботу серед трудових мас України під гаслом всесвітнього об'єднання Соціалістичних Радянських Республік тимчасово у формі федерації, одкидаючи самостійність соціалістичних держав. Кінцевою метою проголошувалося встановлення єдиної пролетарської держави, розміри якої мали збільшуватися. Разом із тим, відкидаючи національні тенденції, які, в розумінні лівих незалежних, вели до роз'єднання пролетаріату, ТК виступив за реалізацію всебічного розвитку окремих націй, що для України мало виявитися в обов'язковому використанні української мови у всіх органах влади. В питанні організації влади постанова визнавала найкращим засобом її реалізації диктатуру пролетаріату, завданням якої було підпорядкувати «напівпролетарські елементи» села шляхом негайного притягнення їх до радянської роботи. Будь які повстання проти тогочасного радянського уряду постанова засуджувала як такі, що розбивали єдність революційного фронту. Для виконання поставлених завдань ТК мав увійти в тісний контакт з «дійсно пролетарськими» партіями у всіх представницьких і виконавчих органах влади [14].

Вищезазначену постанову слід розглядати як один із перших програмних документів новоствореної партії, бо вона, крім накреслення тактичної лінії, фактично сформулювала й основні тези партійної доктрини. Підсумовуючим документом, який загалом окреслив партійну позицію на цьому етапі, стала «Декларація Української Соціал-Демократичної Партії Незалежних Лівих». Декларація категорично заявляла про повний розрив із УСДРП(нез.) та принципове прийняття програми КП(б)У лише з певними застереженнями практичного характеру. В національному питанні це створення Всесвітньої Соціалістичної федерації Радянських Республік шляхом об'єднання між собою всього пролетаріату та розвиток пролетарських мас на рідній для кожного робітника культурі (для українського на українській). Щодо функціонування комуністичних партій, то обстоювалася фактична рівність їх між собою. В аграрному питанні трудові комуни визначалися як ідеальна форма сільського господарювання, тому завданням партії проголошувалися підтримка добровільного заведення сільськогосподарських спілок і активне пропагування та популяризація комунальних і колективних форм ведення господарства. Щодо форми організації влади повне визнання диктатури пролетаріату. Декларація закінчувалася закликами: «Хай живе Комуністичний Інтернаціонал! Хай живе всесвітня федерація пролетарських країн!» [14].

Декларація була затверджена партійною конференцією, яка відбулася 4 червня 1919 року в Києві за постановою Тимчасового Комітету.

На цій конференції були присутні більшість членів Київської організації та представники деяких провінційних осередків. Заслухавши звіт ТК, присутні позитивно оцінили його роботу, визнавши, що він «перевів дійсно велику роботу по організації українського пролетаріату». Найбільшим досягненням називалося видання газети «Червоний стяг», яка стала рупором ідей лівих незалежних. Після ухвали відповідної резолюції члени ТК склали з себе повноваження і конференція обрала новий склад ЦК [15]. Новообраний ЦК повинен був надалі проводити активну роботу для закладання нових осередків і провести підготовчу роботу щодо скликання партійного з'їзду. Видання Декларації, проведення партійної конференції та обрання ЦК означало остаточний і повний розрив між двома частинами УС- ДРП(нез.). У ряді принципових питань ліві незалежні повністю відійшли від партійних положень УСДРП(нез.), ставши на комуністичні, більшовицькі позиції. Насамперед, це торкнулося національної проблеми. Якщо для УСДПР(нез.) ідея незалежності України була основоположною тезою, на якій будувалися програма і тактика партії, то ліві незалежні відмовилися від неї, стверджуючи вслід за більшовиками, що створення самостійних держав відповідає лише інтересам буржуазії. Для новоствореної партії ідеалом майбутнього національно державного устрою стала Всесвітня Соціалістична Радянська федерація. В цьому відношенні позиція лівих незалежних збігалася з позицією боротьбистів. Але вони, на відміну від боротьбистів, для яких федеруванню республік мала передувати незалежна національна держава, відкидали принцип самостійності загалом. Так, доповідач по сучасному моменту на партійній конференції з цього приводу зазначав: «Що торкається відокремлення української радянської соціалістичної республіки, то таке ми відстоювали в час панування в Росії буржуазії з Керенським і компанією на чолі. Зараз ми мусимо об'єднатись з пролетаріатом Росії і інших революційних країв, зоставивши за кожним широку автономію» [15].

По інших питаннях ліві незалежні намагалися якомога ближче підійти до більшовицької доктрини. Так, якщо УСДРП(нез.) відкидала «чисту» диктатуру пролетаріату, відстоюючи диктатуру пролетаріату та біднішого селянства, то новостворена партія, вважаючи селянство реакційним класом (як і більшовики), виступала за запровадження диктатури одного «самого революційного» класу пролетаріату. Ліві незалежні задекларували і своє визнання більшовицької економічної програми, в тому числі й у земельному питанні, тоді як офіційні незалежні практику організації сільськогосподарських комун розцінювали як помилкову в умовах українського села. Загалом слід зазначити, що новостворена партія із всіх українських партій найближче підійшла до більшовицької доктрини і зайняла крайній лівий фланг українського партійного спектра. Однак це була нечисленна, слабо розгалужена партія, яка діяла переважно в Києві та губернії, а також в деяких інших регіонах. Найбільшою активністю, за свідченням партійного органу, поряд із Києвом відзначалися організації Катеринославщини і Херсонщини. Соціальною базою партійних груп були переважно робітники, подекуди селянство [16]. Слід зазначити, що у партійних документах зустрічаються два варіанти назви партії: УСДП(н. л.) і УсДРП(н. л.).

Малочисельність та маловпливовість партії змусило її лідерів шукати шляхів подальшого посилення її позицій. З кінця червня початку липня 1919 року вони розпочали активні переговори з керівними органами партії боротьбистів (УПСР(К. Б.) щодо можливого об'єднання двох партій. В основі цього лежала, насамперед, близькість партійних програм і спільність «українського походження» (тобто обидві партії організаційно вийшли з українських партій). Керівництво партій розцінювало це об'єднання як реальний крок щодо посилення позицій в протистоянні з більшовиками.

Ініціативу центрів підтримали й місцеві партійні осередки, загальні збори яких ухвалювали відповідні рішення. 12 липня 1919 року загальні збори УСДП(н. л.) Центрального району м. Києва запропонували на розгляд І партійного з'їзду поставити питання про об'єднання з боротьбистами [16]. Збори Святошинського району м. Києва 11 липня 1919 року записали в резолюції: «Щиро вітаємо заходи до об'єднання партій УСДРП(н. л.) і УПСР(к) і бажаєм як найскоріше перевести це в життя і приступити до енергійної праці» [16]. Київський губернський партійний з'їзд у резолюції «Про відношення до інших партій і по справі організацій» зазначив: «Щодо об'єднання з комуністами боротьбистами з'їзд, маючи на увазі спільність завдань ставиться прихильно до нього, як реалізації частини завдання по об'єднанню всього пролетаріату в одній комуністичній партії». Тобто, обидві партії це об'єднання розглядали як перший крок до створення єдиного комуністичного фронту. В результаті переговорів між Центральними Комітетами обох партій були з'ясовані конкретні умови об'єднання і прийнятий «Акт злиття УПСР(К) і УПСР(н. л.)». Відповідно з домовленостями об'єднання проходило на засадах рівноправності, для перереєстрації членів утворювалися комісії з представників обох партій з правом обопільного відводу. Новий Центральний Комітет створювався шляхом з'єднання Центральних Комітетів двох партій. Об'єднана партія отримала назву «Українська Комуністична Партія (боротьбистів), її девізом став девіз лівих незалежних «Пролетарі всіх країн, єднайтесь!» [18,арк.1].

Безумовно, від цього об'єднання вигравали обидві партії. Що торкається УСДРП(н. л.), то об'єднання з боротьбистами відкривало перед її лідерами значно більші шанси участі у владних структурах усіх рівнів. Велике значення цьому об'єднанню надавали й боротьбисти. По перше, в їхньому розумінні, це значно розширювало соціальну базу партії (ліві незалежні мали певний вплив серед українського робітництва), що давало змогу новоствореній партії посилити свої позиції в містах і тим самим більш результативно конкурувати з більшовиками. По друге, лідерам боротьбистів здавалося, що об'єднання і зміна назви давали змогу партії зректися свого есерівського походження, яке було приводом для більшовиків дивитися на боротьбистів як на «народницьку», «дрібнобуржуазну» партію і переносити існуючі розбіжності з національної площини в ідеологічну.

Таким чином припинили своє недовготривале існування українські незалежні ліві соціал демократи. Після об'єднання дана нечисельна група фактично розчинилася в партії боротьбистів. У весь час існування УКП(б) (до березня 1920 р.) її політичний курс визначався виключно боротьбистськими лідерами.

Підсумовуючи, слід зазначити, що поява УСДРП(н. л.) стала результатом партійного розколу УСДРП(нез.), в основі якого лежали розбіжності програмного та тактичного характеру різне розуміння окремими частинами партії можливих форм організації влади, моделей національної державності та методів і шляхів розв'язання нагальних соціальних і політичних проблем. Причиною цих розбіжностей і різного розуміння була наявність різновекторних політичних альтернатив, що відбивало національні, соціальні, економічні інтереси тої чи іншої групи суспільства. З огляду на це партійні розколи стали невід'ємною частиною процесу формування багатопартійності в Україні революційної доби 1917 1920 років.

Найбільшу кількість розколів зазнали найчисельніші та найвпливовіші партії революції УПСР і УСДРП. Це можна пояснити як об'єктивними, так і суб'єктивними чинниками, серед яких домінуюче значення мали слабкість організаційних партійних структур, відсутність єдиної позиції серед партійних лідерів щодо провідних засад державотворення, постійні коливання у визначенні пріоритетності в революції соціального чи національного чинників, гострота соціальних проблем. Не останню роль в цих «розкольницьких» процесах відігравав і так званий «більшовицький чинник». Маючи фактично однакову соціальну базу з більшовиками, українські есери та есдеки знаходилися в постійному суперництві з ними за вплив на широкі маси селянства і робітництва. Загроза втрати свого електорату й змушувала частину членів цих партій приймати постулати політичної доктрини більшовизму, що в свою чергу робило неминучим партійні розколи. У випадку з оформленням незалежних лівих соціал демократів «більшовицький чинник» відіграв визначальну роль.

політичний партія історія демократичний

Джерела та література

1. Червоний прапор (Київ). 1919. 26 січня.

2. Червоний прапор (Київ). 1919. 14 січня.

3. Червоний прапор (Київ). 1919. 22 січня.

4. Червоний прапор (Київ). 1919. 26 січня

5. Червоний прапор (Київ). 1919. 30 січня.

6. Червоний прапор (Київ). 1919. 12 лютого.

7. Червоний прапор (Київ). 1919. 6 лютого.

8. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі ЦДАГО України). Ф. 43. Оп. 1. Спр. 9.

9. Червоний прапор (Київ). 1919. 9 лютого.

10. Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. Ф. 4657. Оп. 1. Спр. 1.

11. Червоний стяг (Київ). 1919. 25 липня.

12. Червоний стяг (Київ). 1919. 22 травня.

13. Див.: Червоний прапор (Київ). 1919. № 46, 48, 51.

14. Червоний стяг (Київ). 1919. 28 травня.

15. Червоний стяг (Київ). 1919. 6 червня.

16. Червоний стяг (Київ). 1919. 8 липня.

17. Червоний стяг (Київ). 1919. 17 липня.

18. ЦДАГО України. Ф. 43. Оп. 1. Спр. 81.

Размещено на Allbest.ru