Українська шкільна освіта в Галичині (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська шкільна освіта в Галичині (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)

Морозова О.С.

В умовах становлення української державності, культурного і духовного відродження народу перед людством виникає багато проблем, серед яких на перший план висувається проблема розбудови системи національної освіти. У зв'язку з цим, велику цікавість становить досвід попередніх років, насамперед період активної боротьби за націоналізацію освіти в Галичині (кінець ХіХ - початок XX ст.).

Слід відмітити, що незважаючи актуальність вказаного питання, воно залишається маловивченим. Серед авторів, які достатню увагу приділяли розвитку української шкільної освіти в Галичині слід виділити М.Грушевського [1], С.Сірополка [2], Д.Герцюка [3], В.Качмаря [4].

Мета даної статті - базуючись на широкому колі джерел та літератури, дати загальну картину стану українського шкільництва в Галичині в кінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Починаючи з середини ХІХ ст. на території Галичини розпочався процес національного відродження. Могутня хвиля національного піднесення сприяла пробудженню вчительства, поклала початок боротьбі за українські школи. Важливо відмітити, що «справедливість українських домагань визнавав тодішній австрійський уряд» [4,8].

Всі навчальні заклади Західної України можна поділити на нижчі, середні та вищі. До нижчих навчальних закладів відносять перш за все початкові школи. На кінець ХІХ ст. початкові школи ділилися на сільські (одно - , дво - і трикласні) та міські. Навчання в школах сільського типу не давало жодних прав на середню і вищу освіту. До шкіл міського типу належали чотири -, п'яти -, шести - і семикласні школи, а також так звані виділові школи в Галичині. Їх програми передбачали глибші знання, а після закінчення четвертого класу можна було продовжувати навчання в середній школі. Школи міського типу призначалися для дітей більш заможного міського населення [5,170-171].

У цілому, справа освіти знаходилась в складному становищі, так як політика польської адміністрації сприяла занедбанню українських шкіл. На 1876 рік в Галичині було 1340 українських народних шкіл, яким держава майже не допомагала: 1878 року східногалицьким школам було виділено 9143 крон, а лише п'ятьом польським повітам в той самий час - 67462 крони [6,39]. З ідеологічних причин влада не бажала утримувати українські чотирьох -, п'яти - та шестикласні школи. В зв'язку з цим, у переважній більшості шкіл Східної Галичини навчання велося польською мовою [8,230].

Народним учителям доводилось працювати у важких умовах, часто за мізерну платню. Прогресивний педагогічний журнал у Росії «Вестник воспитания» писав, що в Австро-Угорщині уряд щорічно витрачає на утримання одного коня 400 флоринів, злочинця - 300, а народного вчителя -200 і менше [5,172]. Щоб утримати сім'ю, вчителі часто шукали додаткового заробітку. Учитель не був певний у забезпеченні своєї старості: щоб одержати пенсію, він мав працювати на постійній посаді в школі не менш як 40 років. Траплялося, що вчитель на схилі віку змушений був жебракувати, а то й гинути з голоду. Серед народних вчителів набуло поширення таке захворювання, як туберкульоз, що дістав назву «вчительської хвороби». За підрахунками статистиків, із 100 учителів до 15 років праці доживало 78, до 20 - 44, до 30 - лише 12, а 40-річний стаж мали одиниці. На основі існуючого законодавства значна частина вчителів позбавлялася права створити власну сім'ю. Хто не мав постійної посади, повинен був брати в шкільних властей дозвіл на шлюб, інакше втрачав посаду [5,172].

Жахливим був і стан шкільних приміщень. Так, у селі Слав'ятин Бережанського повіту школою служило напіврозвалене приміщення, класна кімната не мала підлоги і була низькою. У селі Касперівка Заліщинського повіту школа розміщувалась у нужденній хаті, в якій класна кімната могла помістити найбільше 25 дітей, а в селі Тлусте в такій же хаті можна було помістити 30 учнів, а інші 455 дітей шкільного віку залишалися поза школою. За австрійською статистикою, у 1900 році в Галичині налічувався 821 шкільний будинок у задовільному і 646 у незадовільному стані. Сотні шкіл через аварійний стан приміщень не працювали.

Украй незадовільним було охоплення дітей трудящих навчанням. Школу відвідували переважно учні молодших класів, а в старших навчалися одиниці. За статистичними даними, на 1900 рік, у Зборівському шкільному окрузі перебувало поза школою 55% дітей, Городенківському - 57, Косівському - 61, Надвірнянському - 65, Турківському - 73 %. [5,174-175]. Такий стан із залученням дітей трудящих до навчання пояснювався не лише відсутністю шкільних приміщень, а передусім злиднями міської і сільської бідноти, масовим використанням дитячої праці на підприємствах, у поміщицьких господарствах.

Найважливішою причиною тяжкого становища українського шкільництва на західноукраїнських землях була його полонізація. Як відмічає газета Київська Старовина, «целый ряд польских обществ работает над полонизацией русинской Галичины, получая для этой работы щедрые субсидии из краевых фондов...» [8]. Польські «педагоги» били дітей по голові, обзивали, відривали їм вуха, що призводило до конфронтації між поляками та українцями в Галичині [9]. Навчання рідною мовою українського населення було фактично здійснено в Галичині після наполегливої і тривалої боротьби, яку довелося витримати галицьким українцям не лише з німецьким урядом, але також з поляками, які, отримавши політичну перевагу, прагнули денаціоналізувати місцеве українське населення - насамперед за допомогою школи.

У результаті цієї боротьби, українці вийшли з певними завоюваннями. Наприклад, в Галичині у 1911 році було 2514 урядових початкових шкіл з українською мовою навчання, у 1913 році - 2613 [10,95].

Лише в Галичині у 1911 році в 1024 школах українська мова була обов'язковим предметом [10,95]. Такій ситуації в великій мірі сприяла діяльність окремих вчителів, які почали створювати україномовну навчальну літературу: Г.Врецьони, Г.Зарицького, А.Крушельницького.

У 1910 році виникає приватна організація шкільної справи в краї - Обласний Шкільний Союз, який поставив собі за мету примноження українських національних шкіл і пристосування їх до потреб місцевого населення. Цей Союз, що складався з представників наукових, просвітницьких, економічних організацій і приватних навчальних закладів, звертався до суспільства в одному із своїх закликів такими словами: « Рідна школа нехай завжди стоїть перед нашими очима, нехай не дає нам ні хвилини спокою, нехай посідає перше місце в нашій роботі, тому що з усіх найважливіших справ вона - найважливіша» [11,113-114].

Зважаючи на тяжкі умови, в яких опинилося українське шкільництво Західної України, на кінець ХІХ ст. неписьменність населення була в Україні масовим явищем. За офіційними даними австро-угорської статистики серед населення імперії було від двох третин до трьох чвертей неписьменних [7,230]. У кращому становищі перебували середні загальноосвітні навчальні заклади - гімназії та реальні школи, привілейовані заклади для дітей панівних верств. Висока плата за навчання робила їх недоступними для трудящих мас. Лише одиниці з простого народу, долаючи матеріальні труднощі й злидні, закінчували середні школи. Навчання в гімназіях тривало вісім років і давало право до вступу до всіх вищих навчальних закладів. Реальна школа з семирічним строком навчання готувала в основному контингент вступників до вищих технічних і сільськогосподарських вузів.

У гімназіях понад 35% навчальних годин відводилося на вивчення латинської і грецької мов. Якщо додати сюди ще й німецьку, польську та українську мови, то на вказані предмети випадало 60 - 65% годин навчального плану. Розглядаючи школу як знаряддя денаціоналізації українського населення, уряд Австро-Угорщини обмежував асигнування на будівництво шкільних приміщень, насильно запроваджував вивчення чужої дітям мови, закривав існуючі навчальні заклади. Всупереч конституційним гарантіям право остаточного запровадження мови навчання передавалось крайовим шкільним органам [5,175-176]. З 45 заснованих у Галичині від 1867 року до 1909 року середніх державних шкіл українці отримали всього 4. Часто україномовні заклади освіти реформувалися в школи з польською мовою викладання. Українські гімназії перетворювалися на утраквістичні (двомовні) [12,арк.329]. В 1905 році в Галичині було 46 гімназій, з них 40 державних, у 1910 році - 73 (але лише 56 з них - на державному утриманні). На кінець 1916 року в Галичині нараховувалось 82 гімназії.

В 1874 році на західноукраїнських землях було дозволено навчання рідною мовою у середніх навчальних закладах (згодом дозвіл скасовано), але першу українську гімназію було відкрито лише у 1887 році в Перемишлі. На кінець ХіХ ст. таких гімназій у Галичині було вже 6, а польських - 29.

На кінець ХІХ ст. в Східній Галичині одна польська середня школа відповідала 30 тис. польському населенню, а одна русинська - на 820 тис. русинського населення! [13,210]. Взагалі в Галичині на початку ХХ ст. урядових гімназій з українською мовою викладання було 5 (у Львові, Перемишлі, Коломиї, Тернополі, Станіславі ) й 4 утраквістичні (в Бережанах, Стрию, Рогатині, Яворові) з викладанням українською мовою частини предметів. У 1910/11 роках із 33 крайових гімназій українських було тільки 6. Певним чином, на заваді належного розвитку українського середнього шкільництва стояли і слабка матеріально-фінансова база, незадовільне забезпечення підручниками, упереджене відношення польської влади до учнів і вчителів. Великого розголосу набула справа про переслідування учнів-русинів в Бродській гімназії. На вступних іспитах з 20 русинів, що складали іспит, «волею долі» провалилося сімнадцять [1,44].

Переслідування, залякування українців приводили інколи до непередбачуваних наслідків. У 1912 році вчинив самогубство учень Львівської семінарії П.Чорній, який зазнав гоніння і терору за розповсюдження фотографій Б.Хмельницького. «Жертвою галицької педагогіки» став і учень-українець цієї ж семінарії І.Джигало [14]. За свідченням газети «Громадський голос», тільки в цьому ж році це вже був п'ятий випадок такого характеру [3,35].

Посаду вчителя в школі русини також не могли отримати. З 14739 народних учителів українці в 1907 році становили не більше 3000. Дирекція шкіл, Галицька шкільна рада навіть не приймали подання, написані українською мовою [15,37]. У багатьох навчальних закладах Галичини учительки (польки) зовсім не знали української мови, на що скаржилися навіть діти [16,арк.6]. Навіть слухачі-поляки характеризували таке явище як зле. І ця аномалія була готова стати правом навіть при тому, що українці на 1900 рік в Галичині складали 62,7 % від всього населення [17,214].

На початку ХХ ст. галицька інтелігенція починає вдаватись до приватної ініціативи. У 1908 році були створені приватні гімназії в Копичинцях і Яворові, в 1909 році - Рогатині й Городенці. Згодом, з'явилися українські приватні гімназіальні курси в Бузьку та Збаражі [18,46;19,73-79].

Офіційна статистика доводила, що українці самі не бажають вживати рідну мову [20,17]. Таке твердження, на нашу думку, викликає сумнів. М.Грушевський запевняв, що в цілому в українських гімназіях не менше дітей, ніж у польських. До того ж там, де до затвердження української гімназії було 150-200 учнів, то після затвердження стало - 400-500 дітей [1,250-251]. На наш погляд, якщо б українське населення саме не бажало вивчати рідну мову, то наприкінці ХІХ - на початку XX ст. проблема національної освіти українців просто не стояла б на порядку денному в роботі австрійського уряду. Отже, у 1912 році в Галичині було 7 державних українських гімназій, планувалося відкриття декількох класів української приватної середньої школи [21,135;22,3]. На початок війни в Австрії було 8 державних українських гімназій (Львів, Перемишль, Тернопіль, Коломия, Станіслав, Вижниця, Кіцман, Чернівці) та 4 приватні (Рогатин, Яворів, Городенко, Львів) [23,91 -92].

Таким чином, правлячі кола Австро-Угорщини з їх реакційною освітньою політикою нанесли непоправну шкоду українському шкільництву Галичини. Разом з асиміляторською політикою Російської імперії, політика Габсбургів загрожувала самому існуванню українського народу, розірваного навпіл австрійсько-російським кордоном.

Література

шкільництво освіта галичина приватний

1. Грушевский М. Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и заметки. - СПб.: Типография общества «Общественная польза», 1907. - 294 с.

2. Сірополко С. Історія освіти в Україні. - К.: Наукова думка, 2001. - 912 с.

3. Герцюк Д.Д. Учительський рух на західноукраїнських землях (друга половина ХІХ ст. - початок XX ст.): Дис.канд. пед. наук: 13.00.01. -Львів, - 255 с.

4. Качмар В.М. Проблема українського університету у Львові в кінці ХІХ - на початку XX ст.: суспільно-політичний аспект: Автореф. дис...- канд. іст. наук. - Львів, 1999. - 19 с.

5. Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х початок ХХ ст.). - К.: Радянська школа, 1991.

6. Нагаєвський І. Історія української держави XX ст. - К.: Український письменник, 1993.

7. Сарбей В.Г. Національне відродження України. - К.: Альтернативи, - Т.9.

8. Борьба за просвещение в Галичине // Киевская старина. - 1903. - №3. - С.167- 168.

9. Вдався в Грайся. // Народне слово. - 1910. - 1 грудня.

10. Украинский вопрос. Составлено сотрудниками «Украинская жизнь». - М.: Типография т-ва «За друга», 1917.

11. Українське питання. - К.: Видавництво ім. О.Теліги, 1997.

12. Статті та рецензії В.Дорошенка 1908 1911 рр. // Центральний державний історичний архів м. Львова (далі - ЦДІАЛ). - Ф.401. - Оп.1. - Спр.52.

13. Галичина, Буковина, Угорская. Русь. Составлено сотрудниками журнала «Украинская жизнь». - М.: За друга, 1915.

14. Василенко. Пов'язані фрагменти // Житіє. - 1913. - Вип.3-4. - С.7-16.

15. Русова С. Культурно-просветительные украинские организации в Галиции // Украинская жизнь. - 1915. - №2.

16. ЦДІАЛ - Ф.309. - Оп.1. - Спр.2775.

17. Нарис історії «Просвіти» / Р.Іваничук, Г.Комаринець, І.Мельник, А.Середяк // Популярна енциклопедія «Просвіти». - Ч.1. - Львів- Краків-Париж: Просвіта, 1993.

18. Чоповський В. Будителі національного духу. - Львів: Друкарня видавництва «Вільна Україна», 1993.

19. Українські приватні гімназії в 1910/11 шк.р. // Наша школа. - 1910. - Кн.4.

20. Галичина в цифрах (Статистически демографическая справка) // Украинская жизнь. - 1915. - №3-4.

21. ЯсінчукЛ. 50 літ рідної школи. 1881- 1931. - Львів: Накладом т-ва «Рідна школа», б.р.

22. Українська реальна школа у Львові // Діло. - 1912. - Ч.68.

23. Украинские гимназии // Украинская жизнь. - 1913. - № 3.

Размещено на Allbest.ru