Український націонал-комунізм та його вплив на політичну організацію суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Український націонал-комунізм та його вплив на політичну організацію суспільства

ідейний комунізм політичний більшовизм

Дичковська Г. О.

Український національний комунізм починає формуватися задовго до 1917 року. Ще в структурах РСДРП (Російської соціал-демократичної робітничої партії) та УСДРП (Української соціал-демократичної робітничої партії) зароджується полеміка стосовно національного питання, яка, власне, і дасть подальшу назву цілому напрямку політичної думки: український національний комунізм.

Суть світоглядно-політичного становлення націонал-комунізму полягає в поступовій еволюції від абстрактно-ідеальної ідеї соціальної справедливості до розуміння необхідності створення власних владно-політичних структур. Феномен, а радше парадокс української суспільно-політичної думки загалом зводиться до того, що вона намагається вирішувати політичні проблеми у безструктурному просторі, покладаючись не на свідому організацію, а на самоорганізацію суспільства. Починаючи від М.Костомарова, охоплюючи всю народницьку традицію, та, врешті, початки соціал-демократичної (комуністичної), - українська суспільно-політична думка має виразну нехіть до ідеї побудови державницьких структур. Це певною мірою закономірно - відчуваючи на собі тиск імперських держав, Україна намагається створити альтернативний тип організації суспільства, бездержавний, де державні інститути однозначно відкидаються, а держава трактується виключно як «знаряддя експлуатації» (С.Подолинський, М.Костомаров, М.Драгоманов, М.Грушевський, УСДРП).

Націонал-комунізм починається там, де українські комуністи починають усвідомлювати потребу, а навіть необхідність повноцінного функціонування власної партійної структури (УСДРП). Цей процес розпочинається після 1910 року стараннями Льва Юркевича (псевдонім Рибалка) та Дмитра Донцова, який на той час був членом УСДРП (роботи до 1917 року) [5;6,421-423]. Обидва вказані автори розпочинають полеміку із В.Леніним з приводу національного питання. Суть суперечки зводиться до можливості організації Української соціал-демократичної партії як окремої і самостійної політичної структури.

Справа в тому, що із численних робіт Леніна про національне питання можна зробити висновок, що більшовики засуджують будь-які форми національної дискримінації, визнають рівноправність націй, надають свободу розвитку мови, самоуправління та вважають право нації на самовизначення, на утворення власної держави, невід'ємним правом будь-якої нації [10,11]. Закономірно, що частина українських комуністів мала намір скористатися «правом нації на самовизначення», саме звідси і починається конфлікт. Декларовані права блокуються в зародку насамперед категоричним невизнанням УСДРП. Російська соціал-демократія намагається нівелювати окрему структуру, повністю поглинути її. Зрозуміло, що така позиція породжує протест. Якщо Д.Донцов (він на той час був членом УСДРП) зосереджує свою увагу на доведенні національної дискримінації з боку російської соціал-демократії, то Лев Юркевич у полеміці з Леніним доводить, що Ілліч, «проголошуючи ідею самостійництва», насправді декларує ілюзію, а будь-які спроби української комуністичної партійної самоорганізації ним заперечуються і навіть знищуються [25,421-423].

Отже, на першому етапі, в 1910-1917 роках український національний комунізм формує розуміння необхідності власної партійної самоорганізації. Можна сказати, що в системі цінностей відбувається перехід від ідеї всеоб'ємної «соціалістичної справедливості» до ідеї «Україна соціалістична». На цьому етапі ще немає теоретичних розробок , які б стосувалися державного апарату, армії чи навіть загальних принципів організації суспільства. Але з'являється головне: розуміння необхідності формування власних політичних структур. В реальності бездержавності єдиною функціональною побудовою могла бути політична партія.

Другий етап розвитку українського націонал-комунізму триває від 1917 року до кінця 1930-х. В більшості саме роботою Сергія Мазлаха та Василя Шахрая «До хвилі: Що діється на Вкраїні і з Україною?» (1919) дослідники розпочинають історію національного комунізму, не надто враховуючи процеси, які відбувалися в УСДРП. У вказаній роботі С.Мазлах та В.Шахрай розкривають централізаційну і русифікаторську політику більшовизму. Вони спрямовують до В.Леніна ряд запитань, які повинні показати фальшивість Ленінської національної політики. Автори стверджують: Ленін забув ті красиві слова та істини (мається на увазі декларація про право націй на самовизначення, про право вільного розвитку мови тощо), які промовляв вчора (перед революцією), і реальність така, що насправді руйнуються будь-які спроби незалежного функціонування українського державно-політичного організму. Натомість в Україні штучно запроваджуються політичні інститути Російської федерації [13].

Проходить складний процес зміни світоглядних ідеалів. Усвідомлення невідповідності між ідеальною та практичною Ленінською (більшовицькою) програмою спонукає до потреби не тільки виробити новий суспільний ідеал, але й сформувати власні політичні структури суспільства. Суспільний ідеал із абстрактної ідеї соціалізму поступово перетрансформовується в ідею національного соціуму, що внутрішньо організований за законами соціальної справедливості. Визріває розуміння потреби не просто партійної самоорганізації, а структурної розбудови всього суспільства. Національний комунізм цього періоду знаходиться у цілком інших політичних умовах ніж УСДРП: відбувається процес творення радянської держави, який вимагає організації уже не просто партійного, а суспільного життя. Перебуваючи в руслі всезагального радянського становлення, українські націонал-комуністи насамперед звертають увагу на організацію культурно-освітнього та наукового життя. Інша важлива ділянка - функціонування силових та армійських структур.

Українські комуністи намагалися до логічного завершення довести ідею партійної самоорганізації. В Таганрозі (1918) відбулася нарада з приводу перспектив пролетарської революції на Україні. Після численних дискусій було запропоновано два проекти резолюцій: «Створити автономну партію зі своїм Центральним Комітетом та своїми з'їздами, але який підлягає загальному Центральному Комітету і з'їздам Російської комуністичної партії.» (Є.Квірінг); «створити самостійну комуністичну партію, яка має свій центральний комітет і свої партійні з'їзди та зв'язана із Російською комуністичною партією через міжнародну комісію (ІІІ Інтернаціонал)» (М.Скрипник та інші) [2,87].

Поіменне голосування показало такі результати: за пропозицію М.Скрипника висловилось 35, а проти - 21, утримався - 1 [2,87]. Таким чином стає очевидним, що намагання створити самостійну партійну, а пізніше - суспільну структуру було доволі суттєвим. Бажання формувати свою політику через ІІІ Інтернаціонал тотожне маніфестуванню себе як рівноправного гравця на міжнародній арені. Нажаль негласна постанова ЦК трактувала офіційний український ЦК лише в межах повноважень обласного центру. Під цим «негласним» тиском «самостійницьку» постанову було знято і ухвалено рішення про входження в Російську компартію і підпорядкування ЦК РКП [2,87].

В 1919 році О.Шумський спрямовує на розгляд Центрального Виконавчого комітету ІІІ Інтернаціоналу «Меморандум Української комуністичної партії боротьбистів до Виконавчого комітету ІІІ Інтернаціоналу» суть якого фактично повторює ідеї М.Скрипника про створення незалежної від РКП(б) комуністичної партійної організації. І, хоч ЦВК ІІІ Інтернаціоналу відкинув «Маніфест» [8,261], проте цей документ яскраво ілюструє, що український націонал-комунізм різними способами, постійно і послідовно намагався розбудувати власну політичну структуру, яка б враховувала специфіку господарського, партійного та духовного життя на Україні.

На початку 1918 року Т.Г. Масарик писав стосовно революційних подій в Росії: «Царизм династії Романових був некультурним і брутальним. царизм російських мас і революціонерів був ще гіршим: вони позбулися царя, але самі не позбулися царизму» [27]. Вищенаведена ситуація є яскравою ілюстрацією до вказаного висловлювання: центральна комуністична влада приймала політичні рішення диктаторським способом, абсолютно ігноруючи процеси в суспільстві. Українським комуністам не вистачило політичної волі іти до кінця і відстоювати самоорганізацію власної політичної структури. Їхні хитання, суперечливість рішень вказують на те, що світоглядно і організаційно вони перебували на етапі формування, становлення, коли немає і ще не може бути чіткої стратегії, а головне - не сформовано і однозначно не визначено мету діяльності. З одного боку, протиставляючи свою позицію московському централізму, вони творили власну ідеологію, партійні та господарські структури, стверджували, що Радянська Україна повинна бути самостійною; з іншого боку - «боротьбисти» (О.Шумський) засуджували інші українські партії за «надмірний націоналізм», вважали неправильним ставити незалежність України як самоціль, вважали, що нема підстав для боротьби між російським і українським пролетаріатом. Така «двоякість» прослідковується і в діях: «боротьбисти» створюють свій ревком, намагаються сформувати уряд, але коли більшовики не визнають легітимності їхніх дій, подають заяву на вступ до КП(б)У [8,261-262]. Ні ідеологічно, ні організаційно українські комуністи не зуміли вибудувати самодостатню політичну структуру, яка повністю відповідала б за організацію суспільства.

Варто зупинитися над культурно-освітньою проблематикою. Загально прийнято вважати ці структури аполітичними чи, принаймні, вторинними в організованій структурі суспільства. Разом з тим саме в цій галузі відбувається максимальне протистояння офіційної більшовицької політики та українських комуністів. Справа в тому, що культурно-освітні структури найбільш причетні до творення політичного та загалом соціального ідеалу суспільства, а також до самого процесу соціалізації людини, саме тому вони становлять з одного боку - формотворчу базу суспільства, а з іншого - вони ж начебто майже не причетні до адміністративних, правових та силових інститутів держави і є маргінальною частиною організаційно-політичної системи. О.Шумський доводив, що капіталізм систематично поневолював різні народи, духовний гніт - різновид такого поневолення, тому національні культури можуть бути формою боротьби із класом поневолювачів. Для того щоб використати культуру пригнічених народів у класовій боротьбі, необхідно підняти рівень національних культур, надати їм можливість піднятися до рівня більш розвинутих народів [8,263]. З такого засновку логічно випливає дві тези: негативне ставлення до будь-якого «духовного гніту» та розвиток національних культур. Закономірно, що така позиція була неприйнятною для централізаторських тенденцій більшовиків.

Можна сказати, що починаючи від 1917 року між українськими національними комуністами та офіційною радянською державою формується протистояння в сфері ідеології. Одна з функцій, яку виконує ідеологія, - самозбереження системи. Таким чином протистояння в сфері ідеології чітко вказує на наявність чи, принаймні, зародження двох організаційних систем. Власне, саме таким чином і розвивалися історичні реалії. Виникає центральна, керована з Москви, система Рад і засновується на місцях власна система самоуправління. Центрально-імперська структура вимагає підпорядкування України і спонукає прийняти ціннісну ієрархію великої централізованої держави диктатури пролетаріату, а український націонал-комунізм, діючи в рамках цієї структури, намагається насамперед задовольнити потреби місцевого населення, причому не лише в аспекті матеріального забезпечення, а також в сфері духовного життя суспільства. Саме цей феномен розгортається бурхливою українізацією 1920-х років, з її вибуховим розвитком поетичної, художньої, театральної творчості.

Але центральна тоталітарна система підпорядковує суспільне життя власному контролю, на ключові державні пости призначають своїх керівників, а через них намагаються підпорядкувати собі українську громадськість. Олександр Шумський писав: «Коммунист-украинец является «типом лишнего человека» на Украине... Я впервые остро ощутил это в 1926 г., после приезда на Украину т. Кагановича.». Для кожного націонал-комуніста момент відчуття себе «зайвим» приходив в різний час. Найвищий апогей ізгойності демонструють численні суїциди 1930- х років (М.Скрипник, М.Хвильовий, П.Любченко). Центральна тоталітарна система, не бажаючи зародження і розвитку української політичної самоорганізації, різними способами знищувала її носіїв.

Між тим, в 1920-х роках національні комуністи намагаються опанувати уже не тільки сферу духовного простору суспільства, М.Скрипник, який займає достатньо високі посади в структурі радянської адміністративної ієрархії, вимагає рівноправного функціонування української і російської мов, служби в армії за місцем проживання, припинення русифікації українців через освітню і армійську системи, намагається вберегти від закриття українські заклади шкільної та спеціалізованої освіти на території Кубані та Курщини і Вороніжчини, де на той час проживало багато українців [19,93].

М.Скрипник висловлює думку, що не місцеве населення має пристосовуватись до партійних ієрархів, переймаючи їхню мову і культуру, а навпаки, представники партії мають доносити комуністичні істини у національній, легкій для сприйняття формі. По-суті таким чином знову відбувається діалог між центральною адміністративно-диктаторською та самоорганізованою політичною системою.

Підсумовуючи можна сказати, що націонал-комуністи 1920-30-х років не зупинялися на творенні автономного життя політичної партії, а намагалися сприяти самоорганізації суспільства у всіх сферах - духовно-культурній та господарській. Вони пробували сформувати власну ідеологічну систему, і, хоч репресії та фізичне знищення націонал-комуністів на території Радянського Союзу не дали змоги органічно розвинутися вказаним процесам, та все ж цей період мав суттєвий вплив на становлення української політичної системи загалом.

Ще один аспект функціонування українського націонал-комунізму - діяльність Комуністичної партії Західної України (КПЗУ). Соціал-демократичні та ліворадикальні ідеї були достатньо поширені в Галичині на початку ХХ століття. Українська соціал-демократична партія формується, як і УСДРП, в 1900-1903 роках. Аналогічно як в Російській імперії йде намагання відділитися від РСДРП, на західноукраїнських землях соціал-демократія спочатку функціонує разом з поляками, поступово відходить від спільних партійних структур і формує власні. Разом з тим світоглядно-політичні орієнтації її зводяться до намагання усунути соціально-економічну експлуатацію, яка є джерелом і причиною всіх суспільних негараздів.

В 1919 році член УСДП, а одночасно член УНРади Володимир Темницький виголошував: «Наша політика мусить йти наліво, наліво і ще раз наліво» [9,122]. Із колишніх соціал-демократів в грудні 1918 року в Станіславові була утворена опозиційна до ЗУНР організація - Селянсько-робітничий союз (СРС). В програмі організації зазначалося: «Селянсько-Робітничий Союз є політичною організацією, що має перетворити дотеперішній капітало-бюрократичний лад на лад соціалістичний і тим знищити станові привілеї, політичний, національний і релігійний гніт та економічну експлуатацію» [16]. Тут домінували пробільшовицькі настрої, заклики до соціалістичної революції, засудження намагань українського уряду укласти дипломатичні зв'язки з «буржуазною» Антантою [9,122-125]. Є підстави вважати, що саме СРС стала підґрунтям створення КПЗУ.

Націонал-комуністичні настрої панували не лише в партійних структурах, інтелігенція, населення мало великі сподівання на позитивні зміни в радянській Росії. Зокрема поет Василь Пачовський писав: «Большевицька потопа не вдіє нічого Західній Україні, бо голий розбою не боїться і нехай дріжать перед цею потопою Польща і ціла Антанта. Нам не залишається нічого іншого, як вступити в цей рух і ним керувати так, щоб він нам найменше шкодив» [22,107-108].

Варто наголосити, що для українських соціалістів і комуністів - соціалізм - це послідовне визволення всіх націй від національного гноблення. Газета Української соціал-демократичної партії «Воля» писала, що «на те, щоби єдність міжнародного пролетаріату розвивалася уповні, треба, щоби кожний народ був також у своїй хаті» [14]. Трагедія західноукраїнських комуністів, яка для багатьох із них закінчилася фатально, полягала в тому, що вони не розуміли: для Ленінської позиції соціалізм це поступова асиміляція і злиття всіх націй в одну мононаціональну спільноту (при цьому ідентичність цієї спільноти не вказується, але «мається на увазі»).

В 1919 році в Станіславові відбувається конференція комуністичних груп і проголошується створення Комуністичної партії Східної Галичини (КПСГ), до складу Центрального комітету партії увійшли О.Васильків (Крілик), Турянський, Р.Роздольський, М. Заячківський. Пізніше більшість з них стали провідними членами КПЗУ. КПСГ вела активну діяльність проти уряду Західноукраїнської Народної Республіки і навіть намагається здійснити збройне повстання і проголосити Радянську Соціалістичну Республіку або Галицьку соціалістичну республіку [9, 357-359]. Ця спроба закінчилася поразкою. Комінтерн вимагає від КПСГ увійти в склад Комуністичної робітничої партії

Польщі, чому активно протидіє група О.Васильківа. В 1921 році в Москві між КП(б)У (яка фактично контролювала КПСГ) та КРПП було підписано угоду про входження КПСГ до складу польської партії.

Але на цьому протистояння з поляками не закінчилося. В 1922 році прихильники О.Васильківа вирішили бойкотувати вибори до польського сейму, за що їх звинуватили у співробітництві із еміграційним урядом Євгена Петрушевича, колишнього керівника ЗУНР. КРПП була змушу взяти до уваги прагнення українських комуністів. На ІІ з'їзді КРПП восени 1923 було визнано, що в разі перемоги соціалістичної революції в Польщі, Східна ГАЛИЧИНА Возз'єднається з Радянською Україною. На цьому ж з'їзді перейменовано Комуністичну партію Східної Галичини на Комуністичну партію Західної України (КПЗУ), діяльність якої поширювалась на територію Волині, Полісся, Підляшшя і Холмщини. Групі на чолі із О.Васильковим, К.Максимовичем та Р.Турянським вдалося відстояти широку автономію КПЗУ, партія проводила свої конференції та з'їзди (1921, 1925, 1928, 1934), обирала центральний комітет та мала представництво в Комінтерні. Цікаво, що ця своєрідна перемого КПЗУ була оцінена більшовиками негативно. Тодішній керівник Комінтерну Г.Зінов'єв вважав, що возз'єднання Західної та Радянської України не актуальне, слід сприяти соціалістичній революції у країнах Західної Європи [9,361-362]. Водночас виразна автономізація КПЗУ привела до того, що до її складу ввійшла численна фракція Української соціал-демократичної партії на чолі з А.Чернецьким та М.Парфеновичем.

Так як КПЗУ була нелегальною організацією, то для легальної роботи вона формує в 1926 році Українське Робітничо-Селянське Соціалістичне Об'єднання «Сельроб».

Незважаючи на те, що КПЗУ мала інтернаціональний склад, до її членства входили не тільки українці, але й поляки та євреї, які проживали в Галичині, то все ж загалом партія дотримувалась позицій націонал-комунізму, схожих до тих, які відстоювали О.Шумський, М.Хвильовий, М.Скрипник. В 1923 році в підконтрольному КПЗУ журналі «Нова культура» друкується робота С. Літнього «Маркс і Енгельс про національне питання», де акцентується на тому, що інтернаціональний рух пролетаріату можливий лише між самостійними націями [17].

КПЗУ активно формувала власне світоглядно-ідеологічне бачення та навіть пробувала проводити елементи міжнародної політичної діяльності: підтримувала радянських однодумців (О.Шумського) в Комінтерні, проводила відповідну агітаційну роботу в німецькій, польській та австрійській комуністичних партіях. Така поведінка не узгоджувалась із домінуючою тоталітарною доктриною Радянського Союзу. В 1928 році за вказівкою Й.Сталіна та Л.Кагановича в Гданську на партійній нараді ЦК КРПП було піддано різкій критиці О.Васильківа та К.Максимовича, які «пройшли блискавичну еволюцію від комунізму до націоналізму, вступаючи на шлях відкритої боротьби з СРСР та Радянською владою» [9,366]. ЦК КПЗУ було розпущено, а групу Василькова-Турянського виключили з партії.

З таким трактування аж ніяк не погоджувались уже колишні члени ЦК КПЗУ. В пошуках справедливості вони звертаються до Виконавчого комітету Комуністичного Інтернаціоналу. Але це звернення залишилось без уваги і ІІІ з'їзд КПЗУ, що відбувся в Харкові в1928 році обрав М.Заячківського, кандидатура якого була узгоджена із Л.Кагано- вичем, головою організації [9,367-368].

Пізніше тих діячів КПЗУ, які перебували на території УРСР було знищено (зокрема Турянського Р., Максимовича К, Крушельницького А. з родиною, Рудика С.). Не оминула репресивна машина і новий склад ЦК КПЗУ. М.Заячківський, Г.Іваненко були арештовані в 1933 році і звинувачені як «агенти» ОУН, подальші арешти тривали в 1934. Це підривало авторитет КПЗУ. На ІУ з'їзді західноукраїнських комуністів довелось формувати новий Центральний комітет. Але і цей склад ЦК КПЗУ (М.Ірчак, М.Баран, В. Корбутяк) був арештований в 1937-1938 роках [9,369-370]. Розвал КПЗУ завершився в 1938 році, коли була ліквідована і Комуністична партія Польщі. Після приходу на Західноукраїнські землі в 1939 радянської системи, багато членів КПЗУ було арештовано і навіть ліквідовано.

Цікаво, що тотальне нищення українського комунізму на цьому не завершилось. В 1972 році виходить книга М.Олексюка «Ленінська ідейна спадщина і прогресивна преса Західної України (20-30-ті рр. XX ст.)» [15], ґрунтовна і виважена робота, яка дуже швидко попала в список «неблагонадійних» та була вилучена з продажу і бібліотек.

Підсумовуючи, можна сказати, що КПЗУ приймала активну участь у формуванні політичної системи суспільства. Не маючи змоги безпосередньо впливати та організовувати господарське життя суспільства, західноукраїнські комуністи зосереджуються на партійній роботі. Вони стараються створити, розбудувати і утримати власну партійну структуру, легко знаходять спільну мову із українськими комуністами Радянської України, відстоюють власну автономну організаційну структуру у стосунках з польським комуністичним рухом. КПЗУ виразно заявляє про себе і на міжнародній арені, її участь в Комінтерні, взаємодія з комуністичними партіями інших країн, виявляє виразне намагання не лише формувати власну політичну структуру, а й впливати на політичні структури інших країн. Врешті ЦК КПЗУ - одна з небагатьох структур, що намагається протистояти тиску партійного диктату Радянського Союзу і захистити свою позицію і честь через структури Комінтерну.

Трагізм загибелі трьох (!) Центральних Комітетів КПЗУ виявляється ще більше в абсурдності їх звинувачення і знищення. Адже ідеологічно вони були послідовними комуністами і в своїй діяльності відстоювали права робітників, прагнули до злиття із Радянською Україною, боролися проти імперських тенденцій в європейському комуністичному русі. В 1929 році Й Сталін проголошує тезу загострення класової боротьби в умовах диктатури пролетаріату [20,228-229] і критикує Бухаріна за ідею «згасання класової боротьби при соціалізмі», майже через десять років опонента названо «ізвергом» і розстріляно [21,590-591]. Аналогічно знищено і західноукраїнських комуністів. Найменша неузгодженість, прагнення відстояти власну позицію каралися нещадно.

Згідно з твердженням В.Беха «соціальний світ має два різновиди форм: потенційну та реальну. Потенційна форма має віртуальний характер, скрита в людині і має можливість сформуватися і виявитися лише при наявності певних зовнішніх умов. Реальна форма, навпаки, знаходиться на зовнішній стороні, має часову протяжність, піддається часовому розкладу і залишає слід в історичній пам'яті народу» [1,217]. Український національний комунізм не мав умов для власного самовиявлення. Тоталітарна система Радянського Союзу різними способами нівелювала весь його суспільно-творчий потенціал, аж до фізичного винищення носіїв ідеї. Реальний вплив був суттєвим в дореволюційний період, незначною мірою - в 1920-ті роки, а в 1930-х, в силу арештів, розстрілів і самогубств, поступово зникає зовсім. Дещо довше триває діяльність КПЗУ, але і вона неухильно занепадає. Після 1940-х років національний комунізм цілком переходить на «віртуальний» рівень: в офіційно-політичному світі ніхто не дозволяє собі висловлюватись в руслі ідей націонал-комунізму. Така тенденція відновлюється аж після відомої боротьби М.Хрущова із культом особи Сталіна в другій половині 1950-х -1960-х роках [26]. Драма українського націонал-комунізму в тому, що він недооцінив потенційної можливості переростання більшовизму в абсолютну диктатуру, яка, до того, ж супроводжувалася апологією абсолютного насильства, якщо воно стосувалося «ворогів» комуністичної, а на практиці - більшовицької ідеї. А підстави перетрансформації потенційного дореволюційного більшовизму в жорстку насильницьку тоталітарну систему були. В.Ленін дає таке визначення диктатури: «Наукове поняття диктатури означає не що інше як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не зв'язану владу, що безпосередньо спирається на насильство. Не що інше, як це, означає поняття: «диктатура»» [12].

Між тим, для українських комуністів характерними були дещо інші ідеали, і, нехай вслід за І.Франком [24,14] їх можна назвати «економічним фаталістичним оптимізмом», то суть їх дещо відмінна від захоплення диктатурою і насильством.

Справа в тому, що в «потенції» комуністична ідеологія містить не одну, а дві можливі лінії розвитку, а одночасно - дві парадигмальні спрямованості. За класифікацією О.Сичивиці їх умовно можна поділити на «ідеальну» та «конструктивно-практичну» [18]. Очевидно невипадковим є величезний вплив комуністичної ідеології в Європі і в світі протягом ХІХ - ХХ ст. «Ідеальна» частина цієї ідеології спрямована проти визиску людини людиною, проти нелюдських умов праці, постає намагання так організувати суспільство, щоб в ньому зникла соціальна несправедливість, щоб людина була повністю забезпечена необхідними матеріальними середниками, що, одночасно, дасть їй величезну свободу діяльності та творчого розвитку особистості.

«Ідеальна» частина комуністичної ідеології - це закономірна, морально-етична реакція на економічну експлуатацію, на зневагу до людей праці, на непомірне прагнення до багатства. Тобто цей «ідеальний комунізм» містив глибокі гуманістичні ідеї, споріднені навіть із релігійно-християнською свідомістю, яка, як відомо, ще з євангельських часів не пропускає «багатого» через «вушко голки» до царства небесного. Саме ця «іпостась» комунізму залишається привабливою і до сьогодні, саме її називав І.Франко «етичним соціалізмом». Це - закономірне прагнення людей до справедливих стосунків у сфері матеріального виробництва.

Нажаль ці прекраснодушні утопії перекриваються «конструктивно-практичними» ідеями, які задля втілення комуністичного ідеалу в життя передбачають: боротьбу між класами та знищення класу експлуататорів (фізичне знищення не трактувалось як неможливе чи аморальне); встановлення диктатури пролетаріату (диктатура, як було вказано, часто ототожнювалась із необмеженим насильством [3,271-276]) та повною націоналізацією, яка часто ставила людину в залежність від чиновника, що здійснював функцію розподілу. Поєднання цих ідей із замислом максимальної централізації і створило радянську тоталітарну систему,

Цікавим є твердження М. Вебера: «Коли аксіоматична етика любові проголошує не противитись злу насильством, то для політика має силу протилежне значення: ти повинен, застосовуючи силу, протистояти злу, інакше будеш відповідати за те, що зло взяло гору» [4,179]. Пристосовуючи дане висловлювання до ситуації функціонування українського націонал-комунізму, можна сказати, що катастрофа, яка спіткала його в 1930-х роках, - це відповідальність за невміння чітко і послідовно формувати власну політичну систему, починаючи від ідеології і закінчуючи партійними і урядовими структурами.

Політична організація суспільства часто уявлялась ідилічно. Державі, як базовому інституту політичної системи, не надавалось достатньої ваги, фактично в межах централізованої політичної системи Радянського Союзу тільки починала формуватися нормативно-регулятивна складова нової, відмінної організації суспільства. Український націонал-комунізм намагався сформувати власні нормативні документи і правила поведінки в політичному житті, вони суттєво відрізнялися від центральної матриці, але не створили цілісної документальної системи, яка б могла виступати регулятивним механізмом. Найбільш вираженою і оформленою є ідеологічна складова націонал-комунізму. Концептуально її можна окреслити таким чином:

- Мета політичної діяльності - досягнення соціалістичного ладу;

- Стратегія політичної діяльності - усунення соціального і національного гніту;

- Тактичні дії - формування власної партійної системи;

- Практична реалізація політичної мети - створення Української радянської республіки у федерації із іншими радянськими республіками світу.

У взаємодії із центральною владою націонал-комунізм сприяв становленню політичної системи України. Адже, незважаючи на репресії, центр змушений був робити різноманітні поступки, які не дозволяли забути, що Україна - не регіонально-територіальна, а оригінальна політична структура.

Література

1. Бех В.П. Философия социального мира // Нова парадигма: Журнал наукових праць. - Вип. - 51. - К.: Вид-во НПУ ім.. М.П. Драгоманова, 2005. - С. 217.

2. Большевистские организации Украины в период установления и укрепления Советской власти (ноябрь 1917 -апрель 1918 гг.). Сборник документов и материалов. - Киев, 1962. // Цит. За Рябов С.Г., Томенко М.В. Основи теорії політики. - К.: Тандем, 1996.

3. Валіцький А. Марксизм і стрибок у царство свободи: історія комуністичної утопії / Пер. З польськ. Д.Андрухів. - К.: Вид. дім «Всесвіт» 1999.

4. Вебер Макс. Соціологія. Загальні історичні аналізи. Політика. - К., 1998.

5. Донцов Д. Енгельс, Маркс і Лассаль про «неісторичні нації». - К.: Серп і молот, 1918. - 50 с.

6. Донцов Д. Сучасне політичне положення нації та наші завдання. Реферат, виголошений на ІІ Всеукраїнському студентському з'їзді в липні 1913 р. у Львові. - Львів: Молода Україна, 1913.- 12 с.; Українська суспільно-політична думка в 20 столітті : документи і матеріали. - Мюнхен, т.1, 1983. - С.421-423.

7. Енциклопедія українознавства. Гол. ред. Володимир Кубійович, видавництво «Молоде життя», перевидання в Україні, НТШ. - Львів, 1993.

8. Кафарський В. Комунізм і український національно-визвольний рух. - Івано-Франківськ: Плай, 2002. - .

9. Кугутяк М. Історія української націонал-демократії (1918-1929). Т.1. - Київ - Івано-Франківськ: Плай, 2002.

10. Ленин В. Вопросы национальной политики и пролетарского интернационализма. - М., 1965.- 192 с.;

11. Ленин В.И. Критические заметки по национальному вопросу; О праве наций на самоопределение; О национальной гордости великороссов. - М., 1969.

12. Ленін В.І. Твори. К.: Політвидав України, 1952-1962. - Т. 10, С.212. // Цит за Валіцький А. Марксизм і стрибок у царство свободи: історія комуністичної утопії / Пер. З польськ. Д.Андрухів. - К.: Вид. дім «Всесвіт» 1999.

13. Мазлах С., Шахрай В. До хвилі: Що діється на Вкраїні і з Україною? - Саратов: Український відділ народного комісаріату до справ національних, 1919.- 104 с.

14. Майстренко И. Национальная политика КПРС. - Мюнхен, 1978. - С.20 // цит. за Кафарський В. Комунізм і український національно-визвольний рух. - Івано-Франківськ: Плай, 2002.

15. Олексюк М. Ленінська ідейна спадщина і прогресивна преса Західної України (20-30-ті рр. XX ст.). - Львів, 1972.- 276 с.

16. Програма СРС. - Станиславів, 1919. - С.1.

17. СЛітній. «Маркс, Енгельс про національне питання». Нова культура,1923р.; // Олексюк М. Ленінська ідейна спадщина і прогресивна преса Західної України (20-30-ті рр. XX ст.). - Львів, 1972.- С.240-241.

18. Сичивиця О. Дві іпостасі комуністичної парадигми суспільного прогресу або дволикий Янус комунізму // Українські проблеми.1(5). - Львів,1994.- С. 83-89.

19. СкрипникМ. Статті й промови. т. II, Національне питання, ч.1. - 1929. - 360с.

20. Сталин Й. О правом уклоне в ВКП (б) // Сталин Й. Вопросы ленинизма. Изд. Одиннадцатое. - М.: Государственное издательство политической литературы, 1947. - С.228 - 229.

21. Сталин Й. Отчетный доклад на ХУІІІ съезде партии о работе ЦК ВКП(б) // Сталин Й. Вопросы ленинизма. Изд. Одиннадцатое. - М.: Государственное издательство политической литературы, 1947.

22. Стахів М. Західня Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918-1923рр. - Т.ІУ. - Скрентон, 1960. - С. 107-108 // Цит. за Кугутяк М. Історія української націонал-демократії (19181929). Т.1. - Київ - Івано-Франківськ: Плай, 2002.

23. Українська Національна Рада // Республика. - 1919. - 29 березня. // Цит. за Кугутяк М. Історія української націонал-демократії (1918-1929). Т.1. - Київ - Івано-Франківськ: Плай, 2002. -С. 122.

24. Франко І. Про соціалізм і марксизм. Рецензії і статті 1897 - 1906.- Нью-Йорк: Пролог, 1966. - 258c.

25. Юркевич Л. Російські соціал-демократи і національне питання. Женева, 1917// Українська суспільно-політична думка в 20 столітті : документи і матеріали. - Мюнхен, т.1, 1983.- С.421-423.

26. Mace J. Communism and the Dilemmas of National Liberation: National Communism in Soviet Ukraine. 1918-1933. - N.Y., 1983. - P. 307.

27. Thomas G. Masaryk. The New Europe (The Slav Standpoint). - Lewisburg: Bucknell University Press, 1972. - pp. 118, 123. // цит. За Шпорлюк Р. Комунізм і націоналізм /Пер. З англ.. Г.Касьянов. - К.: Основи, 1998. - С. 410.

Размещено на Allbest.ru